Рішення

від 18.09.2024 по справі 761/3376/24

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/3376/24

Провадження № 2/761/5367/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді: Волошина В.О.

при секретарі: Харечко О.В.

за участю:

представника позивачки: ОСОБА_1

представника відповідача: Ільчука Л.І. ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Науково-дослідного інституту соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України, третя особа: Фонд державного майна України, про скасування пункту наказу; стягнення заробітної плати, -

в с т а н о в и в :

У січні 2024р. позивачка ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва із вказаним позовом до відповідача Науково-дослідного інституту соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України, третя особа: Фонд державного майна України, в якому просила суд:

- визнати пункт 1 наказу № 01 від 02 січня 2023р. «Про роботу Інституту на період припинення виконання робіт», виданого Науково-дослідним інститутом соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України, незаконним та скасувати його;

- стягнути з відповідача Науково-дослідного інституту соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України на користь позивачки заробітну плату з 01 січня 2023р. за дванадцять місяців у розмірі 176283,12 грн., із розрахунку середньої заробітної плати за два останні місяці 2022р. - 14690,26 грн.

Свої позовні вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що вона працює на посаді старшого наукового співробітника у відповідача Науково-дослідному інституті соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України (далі по тексту - відповідач або Інститут) за безстроковим трудовим договором.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України (далі по тексту - КМУ) від 14 жовтня 2022р. за № 910-р Інститут було передано до сфери управління третьої особи: Фонду державного майна України.

02 січня 2023р. директором Інституту було видано наказ № 01 «Про роботу Інституту на період припинення виконання робіт», відповідно до п. 1 якого, науковим співробітникам надано відпустку без збереження заробітної плати на термін з 02 січня 2023р. до затвердження кошторису Інституту та плану НДР на 2023р. відповідно до списку (додаток №1 до наказу), посилаючись на Закон України від 28 грудня 2014р. №76-VIII «Про внесення змін та визнання таким, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» (п. 9 Прикінцевих положень).

Позивачка вважає, що п. 1 наказу № 01 від 02 січня 2023р. є незаконним, оскільки вона не давала згоди на відпустку без збереження заробітної плати. Крім того, відповідні положення Закону, на які йде посилання у оскаржуваному наказі, стосуються органів виконавчої влади та інших державних органів, але ніяк не державних організацій, про що було підтверджено письмовою відповіддю Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на виконання доручення Департаменту з питань праці Держпраці від 06 вересня 2023р. № ЦА-4097/2/2.1.3-23а на її звернення від 01 вересня 2023р.

Також позивачка зазначила, що з 01 січня 2023р. вона не отримує заробітну пату, яка в середньому за останні два місці 2022р. склала 14690,26 грн.

Оскільки в досудовому порядку вирішити спір не можливо, з метою захисту своїх прав позивачка вимушена була звернутись до суду з вказаним позовом.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 29 січня 2024р. позовну заяву залишено без руху для усунення недоліків.

17 лютого 2024р. позивачкою були усунуті недоліки.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 22 лютого 2024р. відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

02 квітня 2024р. на адресу суду відповідачем були подані письмові пояснення на позов, в яких відповідач зазначив, що розпорядженням КМУ від 14 жовтня 2022р. №910-р (деякі питання управлінні об`єктами державної власності), Інститут передано із сфери управління Мінсоцполітики до сфери управління третьої особи Фонду державного майна України (далі по тексту - ФДМ України), яке повідомили, що відсутні можливості подальшого фінансування Інституту, при цьому відповідач та його керівництво станом на 01 січня 2023р. не були попередженні щодо зміни Уповноваженого органу управління, статусу установи, яка відповідно до діючого Статуту має статус бюджетної, неприбуткової установи, що фінансується за рахунок бюджетних асигнувань, а також за рахунок власних надходжень за надані послуги.

Оскільки Уповноважений орган управління відповідача - ФДМ України не здійснює фінансування Інституту, його співробітники у січні 2023р., через завідувачів відділів були попереджені, що в подальшому Інститут не буде фінансуватися, а відтак співробітникам необхідно шукати собі нову роботу. У зв`язку з чим, відповідач просить суд прийняти виважене рішення щодо позовної заяви ОСОБА_1 , справу розглядати без участі представника відповідача.

22 квітня 2024р. протокольною ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва, залучено до участі у справі, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Фонд державного майна України.

25 червня 2024р. на адресу суду від третьої особи надійшли письмові пояснення, в яких третя особа, заперечуючи проти позову, зазначила, що обставини, які склалися в Державі (введення воєнного стану в Україні), у зв`язку з недопущенням виникнення заборгованості із заробітної плати керівником Інституту був виданий наказ про відпустку співробітників без збереження заробітної плати. Оскільки пункт 1 оскаржуваного наказу стосується не тільки позивачки, а також всіх співробітників Інституту, скасування наказу в цій частині призведе до їх порушення прав та законних інтересів. Вважає, що позивачкою не наведено жодної норми законодавства, яку порушив відповідач.

У судовому засіданні позивачка позовні вимоги підтримала, в повному обсязі, з підстав, наведених у позові, просила суд їх задовольнити, зазначивши, що нею не подавалися до відповідача заяви про надання їх відпустки без збереження заробітної плати.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позову.

Третя особа, про час та місце розгляду справи була повідомлена в установленому законом порядку, в судове засідання свого представника не направила, клопотала про розгляд справи без участі її представника.

Суд, заслухавши пояснення позивачки, представника відповідача, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, що позивачка працює в Інституті, на посаді старшого наукового співробітника за безстроковим трудовим договором.

Наказом виконуючого обов`язки директора Інституту від 02 січня 2023р. за № 01 «Про роботу Інституту на період припинення виконання робіт» надано відпустку без збереження заробітної плати науковим співробітникам Інституту на термін з 02 січня 2023р. до затвердження кошторису Інституту та плану НДР на 2023р., відповідно до списку (додаток № 1 до наказу). У вказаному списку співробітників Інституту, яким надається відпустка без збереження заробітної плати з 02 січня 2023р., який є додатком до оскаржуваного наказу, вказано і позивачку.

Відповідно до преамбули оскаржуваного наказу, він прийнятий, відповідно до п. 9 Прикінцевих положень Закону України від 28 грудня 2014р. за № 76-VIII «Про внесення змін та визнання таким, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України».

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивачка зазначала, що вважає п. 1 оскаржуваного наказу - незаконним, оскільки вона не надавала своєї згоди на відпустку без збереження заробітної плати, відповідну заяву роботодавцю не подавала, а п. 9 Прикінцевих положень Закону України від 28 грудня 2014р. № 76-VIII стосується органів виконавчої влади та інших державних органів, але ніяк не державних організацій, до яких відноситься і відповідач.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. ( ч. 2 ст. 15 ЦК України )

Частиною 1 ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про відпустки» (далі по тексту - Закон № 504/96-ВР) право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Згідно ст. 4 Закону № 504/96-ВР відпустка без збереження заробітної плати є окремим видом відпустки, регулювання яких встановлено у ст. ст. 25, 26 даного Закону.

Таким чином, цим Законом передбачено надання двох видів відпусток без збереження заробітної плати: відпусток, що надаються працівникам в силу суб`єктивного права, що належить їм за законом, тобто в обов`язковому порядку (ст. 25), і відпусток, що надаються за погодженням сторін (роботодавця і працівника) (ст. 26).

Відповідно до ст. 26 Закону № 504/96-ВР (у редакції на час прийняття оскаржуваного наказу) за сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік.

У разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» термін перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у загальний термін, встановлений частиною першою цієї статті.

Таким чином, суд вважає, що працівнику може бути надана відпустка без збереження заробітної плати, лише на підставі його добровільної заяви про надання такого виду відпустки.

Суд не приймає до уваги, як обґрунтоване твердження відповідача та третьої особи, про наявність у керівника відповідача повноважень з відправки працівників у відпустки без збереження заробітної плати без згоди працівників, у відповідності до п. 9 Прикінцевих положень Закону України від 28 грудня 2014р. №76-VIII, з огляду на наступне.

Пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України від 28 грудня 2014р. №76-VIII встановлено, що керівникам органів виконавчої влади та інших державних органів (крім органів, які беруть участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на об`єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні цих об`єктів у разі захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою) з метою забезпечення раціонального використання бюджетних коштів вжити заходів щодо скорочення чисельності працівників цих органів на 20 відсотків, надання працівникам відпусток без збереження заробітної плати, встановлення для працівників режиму роботи на умовах неповного робочого часу, зменшення або скасування стимулюючих виплат, зменшення надбавок і доплат, які встановлені у граничних розмірах, переглянути укладені договори на придбання товарів, робіт, послуг.

Надати право керівникам зазначених органів у межах бюджетних призначень без згоди та попередження працівників встановлювати для них режим роботи на умовах неповного робочого часу та надавати відпустки без збереження заробітної плати на визначений цими керівниками термін.

Установити, що під час здійснення органами виконавчої влади та іншими державними органами цих заходів: положення статті 26 Закону України «Про відпустки» та статей 32, 56 та 84 Кодексу законів про працю України (у частині обмеження терміну відпустки без збереження заробітної плати, необхідності повідомлення не пізніше ніж за два місяці та погодження з працівником встановлення режиму роботи на умовах неповного робочого часу) не застосовуються.

Таким чином, зміст п. 9 Перехідних положень Закону України № 76-VIIІ лише зобов`язує керівників органів виконавчої влади та інших державних органів вжити заходів, з метою забезпечення раціонального витрачання бюджетних коштів.

При цьому, відповідно до ст. 19 Конституції України здійснення таких заходів можливо лише в порядку, що встановлений Законом, в даному випадку в питанні надання відпусток, у порядку КЗпП України та Закону України «Про відпустки».

В той же час, п. 9 Перехідних положень Закону України № 76-VIIІ встановлено, що під час здійснення органами виконавчої влади та іншими державними органами цих заходів положення ст. 26 Закону № 504/96-ВР та ст. ст. 32, 56, 84 КЗпП України (у частині обмеження терміну відпустки без збереження заробітної плати, необхідності повідомлення не пізніше ніж за два місяці та погодження з працівником встановлення режиму роботи на умовах неповного робочого часу) не застосовуються.

Тобто, виключення застосування такого правового інституту як відпустка без збереження заробітної плати стосується лише обмеження терміну такої відпустки, згідно ст. 26 Закону № 504/96-ВР (не більше 15 днів), в той час як виключення у погодженні та попередженні стосуються встановлення режиму роботу на умовах неповного робочого часу, а не відпустки без збереження заробітної плати.

Слід також зауважити, що п. 9 Перехідних положень Закону України № 76-VIIІ стосується виключно керівників органів виконавчої влади та інших державних органів, проте відповідач відповідно до інформації, зазначеної в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, має організаційно-правову форму - «державна організація (установа, заклад)», а отже, не належить до органів виконавчої влади або інших державних органів.

Виходячи з аналізу зазначених вище положень, роботодавець в будь-якому разі не має права надавати працівникам відпустки без збереження заробітної плати без згоди таких працівників, отримання якої є обов`язковою передумовою надання працівнику відпустки без збереження заробітної плати.

А відтак, надання позивачці відпустки без збереження заробітної плати з 02 січня 2023р. до затвердження кошторису Інституту та плану НДР на 2023р. наказом відповідача без отримання згоди позивачки в супереч положення ст. 26 Закону №504/96-ВР є грубим порушенням її трудових прав.

Оскільки оскаржуваний наказ про надання відпустки без збереження заробітної плати, прийнятий щодо всіх наукових співробітників Інституту, а з даним позовом звернулася лише позивачка ОСОБА_1 , суд, враховуючи положення ст. 13 ЦПК України, вважає за необхідне позовні вимоги в цій частині задовольнити частково, а саме, з метою захисту прав позивачки, слід визнати незаконним та скасувати пункт 1 наказу № 01 від 02 січня 2023р. «Про роботу Інституту на період припинення виконання робіт», в частині надання відпустки без збереження заробітної плати старшому співробітнику Інституту ОСОБА_1 на термін з 02 січня 2023р., до затвердження кошторису Інституту та плану НДР на 2023р.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Статтею 1 Закону України «Про оплату праці» визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічне положення зазначено в ст. 94 КЗпП України.

На підставі ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Визнання незаконним та скасування наказу про надання відпустки без збереження заробітної плати створює ситуацію, яка для працівника є фактичним вимушеним прогулом.

За змістом ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться, згідно вимог Постанови КМУ № 100 від 08 лютого 1995р. «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі по тексту - Порядок).

Згідно підпунктом «з» пункту 1 Розділу 1 Порядку, останній застосовується у випадках, зокрема вимушеного прогулу.

Відповідно до абзаців 3, 4 п. 2 Порядку №100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні, два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

При нарахуванні середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд вважає за необхідне враховувати два повністю відпрацьованих місяців, що передували винесенню оскаржуваного наказу, листопад та грудень 2022р.

Згідно довідки про доходи позивачки (а.с. 4) середня заробітна плата останньої становила за останні два місяці 14690,26 грн. ( 13 633,95 грн. + 15 746,56 грн. / 2).

Отже, розмір заробітної плати за період часу з 01 січня по 31 грудня 2023р. складає 176283,12 грн., тому, з урахуванням положення ст. 235 КЗпП України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивачки заробітну плату за період з 01 січня 2023р. по 31 грудня 2023р. у розмірі 176283,12 грн., без врахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2974,03 грн., а саме: на користь держави - 1762,83 грн.; на корись позивачки - 1211,2 грн.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 10, 12, 13, 17-19, 76-83, 89, 141, 258, 259, 263 -265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України; ст. 43 Конституції України, ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст.ст. 94, 233, 235 КЗпП України; ст.ст. 2, 4, 25, 26, Закону України «Про відпустки», ст.ст. 1, 21, 27 Закону України «Про оплату праці», п. 9 Перехідних положень Закону України «Про внесення змін та визнання таким, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014р. №76-VIII; Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995р. «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», суд, -

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 ) до Науково-дослідного інституту соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України (код ЄДРПОУ: 02973184, місцезнаходження: м. Київ, вул. Івана Франка, буд. 15-Б), третя особа: Фонд державного майна України (код ЄДРПОУ: 00032945, місцезнаходження: м. Київ, вул. Генерала Алмазова, буд. 18/9), про скасування пункту наказу; стягнення заробітної плати - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати пункт 1 наказу №01 від 02 січня 2023р. «Про роботу Інституту на період припинення виконання робіт» в частині надання відпустки без збереження заробітної плати старшому науковому співробітнику Інституту ОСОБА_1 на термін з 02 січня 2023р. до затвердження кошторису Інституту та плану НДР на 2023р.

Стягнути з Науково-дослідного інституту соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за період з 01 січня 2023р. по 31 грудня 2023р. у розмірі 176283, /сто сімдесят шість тисяч двісті вісімдесят три/ грн. 12 коп., без врахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів.

Стягнути з Науково-дослідного інституту соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України на користь держави судовий збір у розмірі 2974 /дві тисячі дев`ятсот сімдесят чотири/ грн. 03 коп.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині виплати позивачці суми середньомісячної заробітної плати у розмірі 14690, /чотирнадцять тисяч шістсот дев`яносто/ грн. 26 коп. без врахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів.

В решті позову - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 23 вересня 2024р.

Суддя: