Ухвала

від 11.10.2024 по справі 761/36567/24

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/36567/24

Провадження № 2-з/761/562/2024

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2024 року суддя Шевченківського районного суду м. Києва Пономаренко Н.В., розглянувши матеріали заяви представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Старовойтової Дарини Андріївни про забезпечення позову у цивільній справі ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області, про визначення місця проживання,-

в с т а н о в и в :

У жовтні 2024 року до Шевченківського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області, про визначення місця проживання.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 11.10.2024 прийнято до розгляду та відкрито провадження за вказаною позовною заявою.

04.10.2024 року до суду надійшла заява представника позивача ОСОБА_1 - адвокат Старовойтової Дарини Андріївни про забезпечення позову у якій вона просила суд постановити ухвалу про забезпечення позову у справі №761/36567/24, якою: визначити час спілкування малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) з матір`ю - ОСОБА_1 кожної п`ятниці з 15 год. 00 хв. до 20 год. 00 хв. неділі, без присутності батька та зобов`язати батька дитини, - ОСОБА_2 передавати малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) їх матері, - ОСОБА_1 відповідно до визначеного судом часу спілкування, з моменту постановлення даної ухвали та до набрання рішенням у справі законної сили.

Заява обґрунтована тим, що ОСОБА_1 звернулась до Шевченківського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб між сторонами було розірвано на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07.05.2019 року у справі № 761/7144/19. З моменту припинення спільного проживання діти проживали з ОСОБА_5 окремо від ОСОБА_2 ; ОСОБА_1 займалася організацією навчального процесу, відпочинку, лікування ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . 29 травня 2024 року сторони підписали Мирову угоду, відповідно до пункту 2 розділу III якої батьки одноголосно погоджуються, що місцем проживання неповнолітнього ОСОБА_3 та неповнолітньої ОСОБА_4 є місце проживання матері. 29 серпня 2024 року ОСОБА_2 самовільно забрав у ОСОБА_1 дітей. За наявною у ОСОБА_1 інформацією діти фактично перебувають за адресою: АДРЕСА_1 .

У заяві вказано, що ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 намагалась побачитись з дітьми на території навчального закладу, проте директор та персонал ТОВ «Заклад освіти АСТОР» чинили ОСОБА_6 перешкоди, викликали ОСОБА_2 , його матір та батька. Присутність представників Служби у справах дітей Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області та органу Національної поліції України на ситуацію не вплинула.

Заява мотивована тим, що будь-які контакти ОСОБА_1 з дітьми унеможливлені внаслідок дій ОСОБА_2 . Викладені обставини свідчать про те, що між сторонами існує спір щодо місця проживання дітей і ОСОБА_1 перешкоди у спілкуванні з дітьми.

Заява мотивована тим, що невжиття заходів забезпечення позову може призвести до фактичної неможливості виконання рішення суду з причин повного (остаточного) розриву психологічних та емоційних зв`язків між матір`ю та дітьми.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду), крім випадків, передбачених частиною п`ятою цієї статті.

Вивчивши матеріали цивільної справи та заяву про забезпечення позову, суд приходить до висновку, що заява позивача про забезпечення позову підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Так, згідно з положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Згідно положень п. 3 ч. 1 ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується, зокрема, встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду (ч. 2 ст.149 ЦПК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 150 ЦПК України, заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 року розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Судом встановлено, що між сторонами виник спір щодо визначення місця проживання малолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Необхідно зазначити, що при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову суд повинен здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності їх вжиття з урахуванням: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову та його предметом; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду у разі невжиття заходів забезпечення позову; запобігання порушенню охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу, у разі вжиття заходів забезпечення позову.

За своєю суттю інститут забезпечення в цивільному судочинстві є інститутом попереднього судового захисту. Метою його запровадження є гарантування виконання рішення суду у випадку задоволення позову за існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі. Доведення наявності зазначених підстав або принаймні однієї з них, з точки зору процесуального закону, є необхідною передумовою для вжиття судом заходів до забезпечення позову у разі їх вжиття за клопотанням позивача.

Із вищенаведеного випливає, що, вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, суд має пересвідчитись, що надані докази та доводи позивача на даному етапі переконливо свідчать про наявність підстав для забезпечення позову.

Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише у разі необхідності, оскільки, безпідставне звернення до даних дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

Відповідно, заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими позовними вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може призвести до порушення прав і законних інтересів інших осіб.

У постанові Верховного суду України від 25.05.2016, прийнятій за результатами розгляду справи №6-605цс16, викладено правову позицію, відповідно до якої, метою забезпечення позову, є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу. Вжиття таких заходів не повинно мати наслідком заподіяння шкоди заінтересованим особам.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 №ETS N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, всі дії стосовно дітей органів соціального забезпечення, судів, адміністративних чи законодавчих органів повинні бути спрямовані на якнайкраще забезпечення інтересів дитини. Держави-учасниці повинні забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручі до уваги права і обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Суд приймає до уваги, що предметом даного позову є визначення місце проживання малолітніх дітей, які на час розгляду справи проживають з батьком ОСОБА_2 , тому вид його забезпечення шляхом встановлення графіку спілкування малолітніх дітей з матір`ю та зобов`язання відповідача передавати дійте матері у відповідні дні згоду графіку спілкування.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 Конвенції визначено право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Вказана норма кореспондується із положеннями ч. 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з якою що батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини (ч. ч. 1 - 3 ст. 157 СК України). Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. Відповідно до ст. 4 Конвенції про контакт з дітьми 2003 року дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним. Такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини. Якщо підтримання неконтрольованого контакту з одним з батьків не відповідає найвищим інтересам дитини, то розглядається можливість контрольованого особистого контакту чи іншої форми контакту з одним з таких батьків. Про необхідність та важливість контакту дитини з кожним із батьків під час судового процесу та за відсутності остаточного рішення щодо визначення місця проживання дітей неодноразово наголошував у своїх рішеннях ЄСПЛ.

Матеріали справи дають підстави вважати, що між сторонами дійсно існує спір щодо подальшого місця проживання дітей. Наразі сторони по справі проживають окремо, а їх малолітні діти проживають з відповідачем.

Крім того, враховуючи специфіку сімейних відносин, тривалий розгляд даної категорії справ судом, а також напружені відносини, які склались між сторонами, що може негативно вплинути на психологічне здоров`я дітей, суд приходить до висновку про необхідність задоволення заяви про забезпечення позову шляхом встановлення графіку спілкування малолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір`ю ОСОБА_1 .

В постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року, справа № 127/31828/19 зазначено, що зустрічі матері з дитиною будуть сприяти відновленню та налагодженню емоційних стосунків матері із її малолітньою дитиною і ця обставина відповідатиме найкращим інтересам дитини. Відновлення відносин та емоційного контакту малолітньої дитини з її матір`ю повинно переважати над бажанням інших осіб обмежити дитину від зустрічей з матір`ю. Верховний суд у вказаній справі дійшов висновку, що зустрічі матері з дитиною є співмірним заходом забезпечення позову, враховуючи, що цей спір виник із сімейних правовідносин.

Ухвалою від 25 серпня 2020 року у справі № 466/2317/20 КЦС ВС відмовив у відкритті касаційного провадження. Однак у цій постанові зазначено, що апеляційний суд частково задовольнив вимогу про забезпечення позову шляхом зобов`язання відповідача надавати можливість позивачці для спілкування з дитиною в певні дні та години, але відмовив у задоволенні вимог щодо щотижневого встановлення обов`язку для відповідача передавати дитину кожну другу п`ятницю. Ця справа стосувалася визначення місця проживання дитини, а не встановлення способів участі в її вихованні.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 25.08.2020 у справі № 466/2317/20 зазначено: «Апеляційний суд, враховуючи предмет та суть позовних вимог, дійшов правильного висновку про часткове задоволення вимог заяви позивача шляхом зобов`язання відповідача, у якого перебуває дитина, надавати позивачу (матері дитини) можливість для спілкування з дитиною в певні дні і години. Відмова у задоволенні вимог заяви щодо щотижневого встановлення обов`язку для відповідача передавати дитину кожну другу п`ятницю для почергового щотижневого проживання зі своєю матір`ю за місцем її проживання та зі своїм батьком за місцем його проживання є обґрунтованою, оскільки вжиття такого заходу забезпечення позову, який за змістом є тотожним задоволенню заявлених позовних вимог, до вирішення спору по суті є недопустимим». Висновки щодо забезпечення позову у справах з вимогами про визначення місця проживання дитини викладено також у постановах Верховного суду від 25.11.2020 та від 15.08.2021 у справі № 760/1513/19.

Таким чином, аналізуючи вищевикладені обставини, приймаючи до уваги наведені норми процесуального законодавства, з урахуванням роз`яснення Верховного Суду України, виходячи з оцінки обґрунтованості доводів представника позивача щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін; наявності зв`язку між заходом щодо забезпечення позову і предметом позовної вимоги, в тому числі, спроможності заходів, які заявник просить вжити у порядку забезпечення позову, забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову, імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів, суддя доходить висновку про часткове задоволення заяви.

Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 149, 150, 154, 157, 353, 354 ЦПК України, суддя,-

ухвалив:

Заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Старовойтової Дарини Андріївни про забезпечення позову у цивільній справі ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області, про визначення місця проживання, - задовольнити частково.

Забезпечити позов шляхом визначення часу спілкування малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) з матір`ю - ОСОБА_1 кожної п`ятниці з 15 год. 00 хв. до 20 год. 00 хв. неділі, щомісячно без присутності батька та зобов`язати батька дитини, - ОСОБА_2 передавати малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) їх матері, - ОСОБА_1 відповідно до визначеного судом часу.

Реквізити стягувача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 .

Реквізити боржника: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_3 .

Ухвала про забезпечення позову підлягає негайному виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Строк пред`явлення до виконання ухвали суду про забезпечення позову три роки.

Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення.

Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена в день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання.

Суддя: