Постанова

від 16.10.2024 по справі 200/1576/24

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2024 року справа №200/1576/24

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів Гайдара А.В., Геращенка І.В., Сіваченка І.В., розглянув у порядку письмового провадження апеляційні скарги Головного управління ДПС у Донецькій області та Краматорської міської ради на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року (головуючий суддя І інстанції Галатіна О.О.), складене у повному обсязі 22 травня 2024 року, у справі № 200/1576/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Донецькій області про звільнення від нарахування податкового зобов`язання щодо плати за землю, -

В С Т А Н О В И В:

Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби в Донецькій області Державної податкової служби України про звільнення від нарахування податкового зобов`язання щодо плати за землю.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 16 грудня 2021 року позовні вимоги задоволено.

Зобов`язано Головне управління Державної податкової служби у Донецькій області Державної податкової служби України звільнити ОСОБА_1 від нарахування податкового зобов`язання щодо плати за землю у вигляді орендної плати за земельну ділянку з кадастровим номером 1412900000:00:014:0195 та за земельну ділянку з кадастровим номером 1412900000:00:014:0328, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 на період з 1 березня 2022 року по 05 травня 2023 року.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління ДПС у Донецькій області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що на позивача не розповсюджується положення пп. 69.14 п. 69 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ, оскільки фізичні особи не звільняються від нарахування і сплати орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, розташовані на території Краматорської міської територіальної громади за 2022 та 2023 роки.

Крім того, Краматорська міська рада звернулась до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована аналогічно апеляційній скарзі податкового органу.

Сторони в судове засідання не викликались, про розгляд справи повідомлялись судом належним чином.

Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.

Між позивачем та Краматорською міською радою 2 грудня 2021 року укладено договір оренди землі, що розташована за адресою: Донецька область, м. Краматорськ, вул. Салтикова-Щедріна, 1 А, кадастровий номер 1412900000:00:014:0195 (код КВЦПЗ 03.07), розмір орендної плати 7 відсотків від НГО.

Також між позивачем та Краматорською міською радою 2 грудня 2021 року укладено договір оренди землі, що розташована за адресою: Донецька область, м. Краматорськ, вул. Салтикова-Щедріна, 1 А, кадастровий номер 1412900000:00:014:0328 (код КВЦПЗ 03.07), розмір орендної плати 7 відсотків від НГО.

Таким чином ОСОБА_1 є платником плати за землю.

27.02.2024 позивач звернувся до ГУ ДПС у Донецькій області з листом щодо звільнення від сплати податкових зобов`язань, що передбачені п. 69.14 підрозд. 10 розд. ХХ ПК України, а саме плати за землю у вигляді орендної плати за земельну ділянку з кадастровим номером 1412900000:00:014:0195 та 1412900000:00:014:0328, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 на період з 1 березня 2022 року по 05 травня 2023 року.

Листом ГУ ДПС у Донецькій області №2842/6/05-99-24-13 від 12.03.2024 позивачу відмовлено у звільненні від сплати податкових зобов`язань, що передбачені п. 69.14 підрозд. 10 розд. ХХ ПК України.Позивач не погодився із зазначеною відповіддю та звернувся до суду із позовом.

Суд першої інстанції при прийнятті рішеннядійшов висновку, щодо позивач звільнений від нарахування податкового зобов`язання щодо плати за землю у вигляді орендної плати за земельні ділянки та зобов`язав управління звільнити його від такого нарахування на період з 1 березня 2022 року по 05 травня 2023 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції вважає помилковими висновки суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент вирішення цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Ці норми збережені у частині першій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України і в редакції, чинній з 15.12.2017.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

У пункті 53 рішення від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (пункт 57 рішення Європейського суду з прав людини від 28.05.1985 у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За змістом частин першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент вирішення цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Аналогічні норми закріплені у частині першій статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України і в редакції, чинній з 15.12.2017.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є об`єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду, тобто негативні для особи наслідки у вигляді невизнання, обмеження або перешкоджання у реалізації її реальних прав, свобод або інтересів, які настають унаслідок протиправних дій або рішень суб`єктів владних повноважень.

При цьому адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. Водночас відсутність порушення суб`єктивних прав особи, навіть у разі, коли рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень містять ознаки протиправності, унеможливлює досягнення завдань адміністративного судочинства.

Позивач звернувся до суду із позовними вимогами про зобов`язання податкового органу звільнити позивача від сплати податку на землю.

Відповідно до ч.1 ст.124 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 161-XIV) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

За змістом підпункту 9.1.10 пункту 9.1 статті 9 Податкового Кодексу України (далі - ПК України) плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності. Отже, ПК визначив обов`язок й орендаря сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136. пункту 14.1 статті 14 ПК України). Подібне визначення міститься й у статті 21 Закону № 161-XIV.

Згідно з п.286.5 ст.286 Податкового кодексу України, нарахування фізичним особам сум плати за землю проводиться контролюючими органами (за місцем знаходження земельної ділянки), які надсилають платнику податку у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу.

Відповідно до п. 69.14 підрозділу 10 розділу ХХ ПКУ для платників податку - фізичних осіб контролюючий орган самостійно обчислює податкове зобов`язання та надсилає (вручає) податкове повідомлення-рішення за 2022 рік у строк до 31 грудня 2023 року.

Складені, надіслані (вручені) у 2022 та 2023 роках податкові повідомлення-рішення про сплату плати за землю, за земельні ділянки, що не підлягають оподаткуванню у порядку, визначеному цим підпунктом, підлягають скасуванню (відкликанню), а грошові зобов`язання та податковий борг, визначені контролюючим органом по платі за землю, - анулюванню.

В матеріалах справи відсутні докази та посилання на прийняття податковим органом будь яких рішень, податкових повідомлень-рішень, податкових вимог щодо сплати земельного податку без застосування п. 69.14 підрозділу 10 розділу ХХ ПКУ .

Враховуючи, що контролюючим органом фактично не реалізована його компетенція на прийняття акту індивідуальної дії (податкового повідомлення, рішення тощо), які зумовлюють обмеження прав або виникнення обов`язків для позивача, відтак, у межах спірних правовідносин не відбулось порушення прав позивача.

Крім того, суд зазначає, що сам по собі факт направлення позивачу листа із наданням інформації про нерозповсюдження на нього вимог п. 69.14 підрозділу 10 розділу ХХ ПКУ не порушує прав позивача, адже право контролюючого органу направляти платникам податків листи-відповіді прямо передбачено чинним законодавством України,

Колегія суддів зазначає, що саме у разі прийняття контролюючим органом відповідного рішення, зокрема, визначення податковим органом суми податкового зобов`язання, при вирішенні спору судом підлягають оцінці і підстави такого нарахування

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в даному випадку відсутній об`єкт судового захисту в межах спірних правовідносин.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що скаржникові надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду попередньої інстанції.

Відповідно до ст. 317 КАС України, підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є неповне з`ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, суд першої інстанції внаслідок порушення норм матеріального права, неправильно вирішив справу що суті спору, внаслідок чого рішення суду підлягає скасуванню, з прийняттям нової постанови про відмову у задоволені вимог.

Керуючись статтями 250, 272, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Головного управління ДПС у Донецькій області, Краматорської міської ради на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року задовольнити частково.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року в справі № 200/1576/24 скасувати.

Прийняти нове рішення.

У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Донецькій області про звільнення від нарахування податкового зобов`язання щодо плати за землю відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку встановленому ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 16 жовтня 2024 року.

Судді А. В. Гайдар

І.В.Геращенко

І.В. Сіваченко