Постанова

від 16.10.2024 по справі 916/856/24

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/856/24Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Таран С.В.,

Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,

при секретарі судового засідання Волковінській В.М.,

за участю представників:

від прокуратури Місюрко Г.А.,

від Одеської міської ради Явченко Д.В.,

від Громадської організації "Добрі справи" Воронков В.О.,

розглянувши апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Одеської області від 19.07.2024, прийняте суддею Желєзною С.П., м. Одеса, повний текст складено 29.07.2024,

у справі №916/856/24

за позовом: заступника керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеса в інтересах держави в особі Одеської міської ради

до відповідача: Громадської організації "Добрі справи"

про витребування майна

ВСТАНОВИВ:

У березні 2024 р. заступник керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеса в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся з позовом до Громадської організації "Добрі справи", в якому просив витребувати з незаконного володіння відповідача нежитлове приміщення №508 загальною площею 462,8 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1600083951101), на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради.

Позовні вимоги обґрунтовані незаконністю заволодіння Громадською організацією "Добрі справи" належним територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності нежитловим приміщенням №508 загальною площею 462,8 кв.м, розташованим за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1600083951101).

За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 06.03.2024 відкрито провадження у справі №916/856/24.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.07.2024 у справі №916/856/24 (суддя Желєзна С.П.) у задоволенні позову відмовлено; скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду Одеської області від 04.03.2024 у справі №916/856/24.

Судове рішення мотивоване тим, що за своїм правовим статусом спірне приміщення належить до допоміжних приміщень в структурі житлового будинку, тобто є спільною власністю власників квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку, що, в свою чергу, свідчить про пред`явлення прокурором позову в інтересах особи, права якої не порушені з огляду на відсутність у територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради права комунальної власності на допоміжні приміщення у багатоквартирних будинках.

Не погодившись з прийнятим рішенням, заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 19.07.2024 у справі №916/856/24 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на тому, що нежитлове приміщення №508 загальною площею 462,8 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1600083951101), за своїми технічними характеристиками та функціональним призначенням є нежитловим приміщенням, тобто самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, який належить на праві власності територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради, що підтверджується сукупністю наявних у матеріалах справи доказів, яким місцевий господарський суд при ухваленні оскаржуваного рішення не надав належної правової оцінки.

У відзиві на апеляційну скаргу б/н від 29.08.2024 (вх.№3120/24/Д2 від 30.08.2024) Громадська організація "Добрі справи" просить залишити апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 19.07.2024 у справі №916/856/24 без змін. Зокрема, відповідач посилається на те, що спірне приміщення не було набуто у комунальну власність територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради як самостійний об`єкт цивільно-правових відносин, адже воно виступає допоміжним у структурі багатоквартирного житлового будинку та, як наслідок, перебуває у спільній власності співвласників цього багатоквартирного будинку. Крім того, за твердженням відповідача, мотивувальна частина оскаржуваного рішення містить оцінку доказів, наданих прокурором в обґрунтування своїх вимог, у зв`язку з чим твердження апелянта про порушення судом першої інстанції норм процесуального права є безпідставними.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Поліщук Л.В., Богатиря К.В. від 15.08.2024 у справі №916/856/24 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження; встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу, а також будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 30.08.2024.

В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.09.2024 вирішено розглянути апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 19.07.2024 у справі №916/856/24 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, та призначено дану справу до розгляду на 16.10.2024 об 11:30.

У судовому засіданні 16.10.2024 прокурор апеляційну скаргу підтримав; представник Одеської міської ради просив апеляційну скаргу задовольнити; представник Громадської організації "Добрі справи" висловив заперечення проти її задоволення.

Одеська міська рада своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалася, відзив на апеляційну скаргу не надала, що згідно з частиною третьою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення представників учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

З матеріалів справи вбачається, що 25.12.1984 Виконавчим комітетом Одеської обласної ради народних депутатів УРСР було прийнято рішення №652, яким було взято під охорону як пам`ятку місцевого значення, зокрема, будинок, побудований у 1835 році за проектом архітектора Боффо Ф.К., в якому протягом 1855-1856 жив Аксаков І.С. та у 1920 році Сосюра В.М. Вказаний об`єкт розташований за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 2/ріг вул. Ланжеронівської (Ласточкіна).

15.08.1985 Виконавчим комітетом Одеської обласної ради народних депутатів УРСР було прийнято рішення №480, відповідно до якого будівля за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 2/ріг вул. Ланжеронівської (Ласточкіна) була прийнята під охорону держави як пам`ятка архітектури місцевого значення.

24.09.2012 Виконавчим комітетом Одеської міської ради було видано свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення першого поверху №507, згідно з яким вказаний об`єкт площею 30,5 кв.м, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 2, належить на праві комунальної власності територіальній громаді м. Одеса в особі Одеської міської ради. Дане свідоцтво видано на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради №355 від 29.08.2012.

05.12.2016 між територіальною громадою м. Одеса в особі Одеської міської ради ("Продавець") та Громадською організацією "Добрі справи" ("Покупець") укладено договір купівлі-продажу б/н, за умовами якого Продавець продав, а Покупець придбав індивідуально визначене майно комунальної власності у вигляді нежитлового приміщення першого поверху за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2, прим. №507, яке в цілому складається з приміщення літ. "А" площею 30,5 кв.м. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю.

На виконання зазначеного договору між сторонами останнього було підписано акт приймання-передачі майна б/н від 05.12.2016, за яким відповідачеві передано вищенаведений об`єкт нерухомого майна.

В цей же день за Громадською організацією "Добрі справи" на підставі вказаного договору купівлі-продажу б/н від 05.12.2016 та складеного до нього акту приймання-передачі майна б/н від 05.12.2016 було зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна площею 30,5 кв. м за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2, прим. №507, про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №359310207 від 20.12.2023.

19.06.2018 Товариством з обмеженою відповідальністю "Профпроект" видано Громадській організації "Добрі справи" довідку №336258, в якій зазначено про те, що при проведенні технічної інвентаризації об`єкту нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2, прим. №507, було виявлено технічні помилки, які зумовили зміну площі внаслідок уточнення лінійних розмірів та площ приміщень, що не належить до самочинного будівництва та не є реконструкцією, а саме: загальна площа вказаного приміщення складає 497,6 кв.м.

12.07.2018 Товариством з обмеженою відповідальністю "Профпроект" видано Громадській організації "Добрі справи" висновок №116779 про технічну можливість поділу об`єкта нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2, прим. №507, на два окремі об`єкти: приміщення №507 площею 34,8 кв.м та приміщення №508 площею 462,8 кв.м, а також технічний паспорт на нежитлові приміщення №508 за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2.

13.07.2018 було проведено низку реєстраційних дій, а саме: змінено площу приміщення №507 за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2 з 30,5 кв.м на 497,6 кв.м та проведено його поділ, внаслідок чого за Громадською організацією "Добрі справи" було зареєстровано право власності на нежитлове приміщення №507 загальною площею 34,8 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1600066151101) та на нежитлове приміщення №508 загальною площею 462,8 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1600083951101).

Підставами для проведення державної реєстрації права власності на вищенаведені приміщення стали висновок №116779 від 12.07.2018 та технічний паспорт б/н від 12.07.2018, видані Товариством з обмеженою відповідальністю "Профпроект". В подальшому вказаний технічний паспорт був видалений та замість нього додано технічний паспорт, виданий Товариством з обмеженою відповідальністю "Пром-строй лтд".

Ухвалою слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 18.03.2021 у справі №947/8399/21 накладено арешт на нежитлове приміщення №508 загальною площею 462,8 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2.

15.09.2021 директором Громадської організації "Добрі справи" було підписано нотаріально посвідчену заяву, відповідно до якої відповідач на підставі рішення учасника №14/09/21 від 14.09.2021 та відповідно до статті 347 Цивільного кодексу України відмовляється від права власності на об`єкт нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2, прим. №508 загальною площею 462,8 кв.м.

24.09.2021 державним реєстратором прав на нерухоме майно було прийнято рішення №60575248 про відмову у державній реєстрації припинення права власності за заявою Громадської організації "Добрі справи" з огляду на наявність зареєстрованих обтяжень речових права на нерухоме майно.

10.01.2023 в Єдиному реєстрі досудових розслідувань були зареєстровані відомості про кримінальне провадження №12023160000000021 за фактом заволодіння шахрайським шляхом приміщенням мансарди за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 2. Дозвіл на розголошення інформації у зазначеному кримінальному провадженні та використання документів провадження був наданий Приморській окружній прокуратурі м. Одеси прокурором відділу Одеської обласної прокуратури.

25.07.2023 слідчим в межах кримінального провадження №12023160000000021 було складено протокол огляду нежитлового приміщення площею 462,8 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 2. До вказаного протоколу додано знімки екрана, зроблені в ході перегляду відеозапису зазначеного огляду.

Відповідно до листа Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради №2640/03.01.-10 від 04.08.2023, наданого за результатами опрацювання запиту слідчого, під час огляду, проведеного 25.07.2023, були зроблені креслення плану та експлікація, а також встановлено, що площа приміщення №508, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2, становить 460,7 кв.м.

10.10.2023 судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз було складено висновок судової оціночно-будівельної експертизи №23-2991, згідно з яким якого ринкова вартість об`єкта нерухомого майна нежитлового приміщення №508, розташованого на мансардному поверсі 3-поверхового будинку за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 2, загальною площею 462,8 кв.м (реєстраційний номер: 1600083951101), становить 4976488 грн.

У протоколі допиту представника потерпілого б/н від 09.11.2023, оформленого в межах кримінального провадження №12023160000000021, вказано, що Одеська міська рада стверджує про перехід у власність територіальної громади м. Одеси всього житлового та нежитлового фонду м. Одеси, у тому числі і нежитлового приміщення мансарди загальною площею 462,8 кв.м, яке розміщене за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2, прим. №508.

Листом №10-10-05252 від 27.12.2023 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях повідомило Приморську окружну прокуратуру м. Одеса про те, що автоматизованою системою, яка містить відомості про державне майно, виступає Єдиний реєстр об`єктів державної власності, розпорядником якого визначено Фонд державного майна України, при цьому на обліку та у сфері управління регіонального відділення державне майно за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 2 не перебуває.

Згідно з відповіддю Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради №01-15/346п від 02.01.2024, наданою на запит прокуратури, за інформацією архіву та відділу загального листування департаменту дані щодо видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки або будівельного паспорту за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 2, нежитлові приміщення №507 та №508 у департаменті відсутні.

Відповідно до листа Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради №01-6/344-пр від 10.01.2024, адресованого прокуратурі у відповідь на звернення останнього, у Реєстрі будівельної діяльності відсутня інформація стосовно видачі документів дозвільного/декларативного характеру щодо об`єктів за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 2, нежитлові приміщення №507 та №508.

15.05.2024 судовим експертом Митніковим Геннадієм Петрович складено висновок будівельно-технічної експертизи №007/24 за заявою сторони захисту адвоката Сніткіна Валерія Івановича по кримінальному провадженню, внесеному до ЄРДР за №12023160000000021 від 10.01.2023, в якому зазначено:

-у приміщенні загальною площею 462,8 кв.м, яке розташоване на горищі багатоквартирного житлового будинку №2 по вул. Пушкінській у м. Одесі, проходять загальнобудинкові системи інженерних комунікацій, а саме: загальнобудинкові мережі теплопостачання та виходить фанова каналізаційна труба зазначеного житлового будинку, тобто за своїм функціональним призначенням використовуються як допоміжні приміщення;

-приміщення загальною площею 462,8 кв.м, яке розташоване на горищі багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_1 , належить до допоміжних приміщень зазначеного житлового будинку, оскільки у вказаному приміщенні проходять загальнобудинкові інженерні комунікації системи теплопостачання та виходить фанова каналізаційна труба будинку.

Предметом спору у даній справі є вимога прокурора про витребування з незаконного володіння Громадської організації "Добрі справи" на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлового приміщення №508 загальною площею 462,8 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1600083951101).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що за своїм правовим статусом спірне приміщення належить до допоміжних приміщень в структурі житлового будинку, тобто є спільною власністю власників квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку, що, в свою чергу, свідчить про пред`явлення прокурором позову в інтересах особи, права якої не порушені з огляду на відсутність у територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради права комунальної власності на допоміжні приміщення у багатоквартирних будинках.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про наявність підстав для відмови у задоволенні позову з огляду на наступне.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За умовами статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з приписами статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

В силу статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Статтею 321 Цивільного кодексу України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).

Статтею 355 Цивільного кодексу України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

За умовами частин першої, другої статті 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Частиною першою статті 369 Цивільного кодексу України унормовано, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачено статтею 387 Цивільного кодексу України, а право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 Цивільного кодексу України і є обмеженим.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц).

Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 Цивільного кодексу України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає права володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо останньою не було набуто право власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.

Саме така правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в постановах від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц та від 18.01.2023 у справі №488/2807/17.

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17).

Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц.

Колегія суддів зазначає, що до 1991 року законодавство не розрізняло загальнодержавну (республіканську) та комунальну власність. З розпадом СРСР та створенням українського національного законодавства постало питання розмежування державного і комунального майна.

15.04.1991 введено в дію Закон Української РСР "Про власність", яким розмежовано державну та комунальну власність.

Статтею 31 цього Закону було встановлено, що до державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

05.11.1991 Кабінетом Міністрів України на виконання постанови Верховної Ради УРСР від 26.03.1991 "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" прийнято постанову №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", якою затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Відповідно до цього Переліку до комунальної власності передано, зокрема, житловий та нежитловий фонд рад.

Згідно зі статтею 35 Закону Української РСР "Про власність" об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб`єктами права власності.

28.06.1996 Верховною Радою України було прийнято Конституцію України.

Відповідно до пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" з набранням чинності цим Законом (12.06.1997) майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст.

Первинними правовими підставами набуття права комунальної власності у процесі розмежування державної власності на загальнодержавну та комунальну є саме приписи статей 34 та 35 Закону УРСР "Про власність", а також постанова Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991, прийнята на підставі постанови Верховної Ради УРСР "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" від 26.03.1991. Зважаючи на вищевикладене, при вирішення спорів щодо набуття права комунальної власності в процесі трансформації державної власності та розмежування загальнодержавної та комунальної власності слід системно-історично враховувати зазначені приписи законодавства (постанова Верховного Суду від 15.03.2023 у справі №910/20600/21).

Отже, при дослідження питання належності того або іншого майна територіальній громаді на праві комунальної власності слід враховувати не лише законодавство, яке було прийнято в результаті трансформації державної власності та розмежування загальнодержавної та комунальної власності, а також законодавство, прийняте відповідно до Конституції України, якою були закладені основи для розмежування права комунальної власності та права приватної власності.

За таких обставин, беручи до уваги викладені вище норми права, апеляційний господарський суд зазначає, що житловий будинок за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 2 було передано у комунальну власність територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради в результаті розмежування загальнодержавної та комунальної власності і передачі житлового фонду в комунальну власність, проте, як обґрунтовано зауважив в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, набуття права комунальної власності на житловий фонд у 90-х роках попереднього століття не обов`язково свідчить про належність вказаного будинку або окремих його частин на праві комунальної власності Одеській міській раді на момент вирішення судом даного спору.

Зокрема, відповідно до частини другої статті 382 Цивільного кодексу України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, правові, організаційні та економічні відносини, пов`язані з реалізацією прав та виконанням обов`язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управління, регулюються Законом України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку".

В силу пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна.

Згідно з пунктами 5, 6 частини першої статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" співвласник багатоквартирного будинку - власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку; спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

У пунктах 2, 3 частини першої статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" визначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення); нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Статтею 1 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" передбачено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення). Нежиле приміщення - приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Частиною четвертою статті 4 Житлового кодексу УРСР унормовано, що до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Згідно з положеннями Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затвердженими наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства №76 від 17.05.2005, допоміжні приміщення житлового будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку.

В силу пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т.ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Офіційне тлумачення вищезазначеної норми наведено у рішенні Конституційного Суду України №4-рп/2004 від 02.03.2004 зі змінами згідно з рішенням Конституційного Суду України №14-рп/2011 від 09.11.2011.

Відповідно до зазначених рішень положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" треба розуміти так: власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою. Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т.ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Допоміжне приміщення багатоквартирного будинку і нежитлове приміщення є різними приміщеннями, критерії їх розмежування є досить чіткими, а тому відсутні підстави стверджувати, що у різних випадках одне і те ж приміщення може одночасно відноситися до допоміжного та бути нежитловим.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 31.01.2023 у справі №914/379/21.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів наголошує на тому, що при вирішенні даного спору ключовим є визначення правового статусу спірних приміщень, а саме: встановлення того, чи відносяться вказані приміщення до допоміжних або є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку.

При цьому апеляційним господарським судом враховується, що допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено у низці постанов останнього, зокрема, від 18.07.2018 у справі №916/2069/17, від 22.11.2018 у справі №904/1040/18 та від 08.04.2020 у справі №915/1096/18.

Отже, чинним законодавством України встановлено загальне правило (своєрідну презумпцію) наявності у всіх нежитлових приміщень багатоквартирного житлового будинку статусу допоміжних приміщень, а, як виняток, лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 30.06.2022 у справі №922/1406/21, від 17.01.2023 у справі №924/195/22 та від 26.10.2022 у справі №916/2022/21.

Таким чином, колегія суддів наголошує на тому, що прокурор має право вимагати витребування майна, яке розташоване у багатоквартирному будинку, на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради виключно у разі доведення за допомогою належних та допустимих доказів обставини реєстрації за відповідачем права власності на майно, яке не має статусу допоміжного приміщення, оскільки допоміжні приміщення багатоквартирного жилого будинку належать співвласникам цього будинку і, як наслідок, не можуть перебувати в комунальній власності відповідної територіальної громади.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Колегія суддів наголошує на тому, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що у матеріалах справи відсутні та прокурором до місцевого господарського суду не подано жодного належного у розумінні процесуального закону доказу на підтвердження того, що спірне приміщення будувалося не як допоміжне приміщення, а як інше приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду, тобто є самостійним об`єктом нерухомого майна з іншим призначенням, ніж допоміжне приміщення (зокрема, проектної документації, акту введення будинку в експлуатацію тощо).

Відсутні у матеріалах справи також і докази проведення реконструкції спірного приміщення, його перебудови у нежитлове приміщення на підставі відповідних рішень органів місцевого самоврядування (зокрема, акт введення спірного приміщення в експлуатацію як новозбудоване майно або ж за наслідками реконструкції житлових чи допоміжних приміщень тощо).

Крім того, з поданого відповідачем до суду першої інстанції висновку будівельно-технічної експертизи №007/24 від 15.05.2024 вбачається, що приміщення загальною площею 462,8 кв.м, яке розташоване на горищі багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_1 , належить до допоміжних приміщень зазначеного житлового будинку, адже у вказаному приміщенні проходять загальнобудинкові інженерні комунікації системи теплопостачання та виходить фанова каналізаційна труба будинку.

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством (частина перша статті 98 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно зі статтею 104 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта для не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.

Беручи до уваги відсутність у матеріалах справи та неподання ні прокурором, ні Одеською міською радою до місцевого господарського суду жодного доказу на підтвердження того, що висновок експерта №007/24 від 15.05.2024 складено з порушенням вимог законодавства або доказів, якими би спростовувалась достовірність зазначеного висновку експерта, а також інших обставин, з якими закон пов`язує можливість відхилення висновку експерта як доказу у справі, колегія суддів, з огляду також і на відсутність доказів будівництва спірного приміщення не як допоміжного, наголошує на відсутності підстав для неврахування зазначеного висновку експерта при вирішення спору у даній справі.

За таких обставин, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що за своїм правовим статусом спірне приміщення належить до допоміжних приміщень в структурі житлового будинку за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2 та є спільною власністю власників квартир та нежитлових приміщень у відповідному багатоквартирному будинку.

Враховуючи вищевикладене, з огляду на відсутність у територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради права комунальної власності на допоміжні приміщення у багатоквартирних будинках безпосередньо в силу вимог закону та не надання прокурором або позивачем доказів розміщення спірного приміщення у житловому будинку за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, буд. 2 саме в якості нежитлового приміщення, а не допоміжного, беручи до уваги висновок експерта №007/24 від 15.05.2024 щодо віднесення спірного приміщення до категорії допоміжних, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком Господарського суду Одеської області щодо відмови у задоволенні позову, поданого у даній справі в інтересах Одеської міської ради, права якої не порушені.

Доводи апелянта про те, що місцевий господарський суд при ухваленні оскаржуваного рішення не надав належної правової оцінки доказам, які були подані прокурором, зокрема: протоколу огляду місця події б/н від 25.07.2023, складеному в межах кримінального провадження №12023160000000021, та висновку судової оціночно-будівельної експертизи №23-2991 від 10.10.2023, колегією суддів оцінюються критично, оскільки, по-перше, вказані твердження спростовуються безпосередньо самим змістом оскаржуваного рішення, натомість сама по собі незгода скаржника з наведеною судом першої оцінки оцінкою доказів не свідчить про її неналежність або порушення судом вимог щодо вмотивованості судового рішення; по-друге, протокол огляду місця події б/н від 25.07.2023 з доданими до нього матеріалами фотофіксації підтверджує лише те, що спірне приміщення потребує ремонту, проте жодним чином не спростовує його належність до допоміжних приміщень, тим більше, що суд не володіє спеціальними знаннями у галузі будівництва, а висновок судової оціночно-будівельної експертизи №23-2991 від 10.10.2023 складений виключно з метою визначення ринкової вартості об`єкта нерухомого майна, у зв`язку з чим питання правового статусу спірного приміщення (його належності до нежитлових або допоміжних приміщень) не становило предмет дослідження.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

В силу статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об`єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку із чим дійшов правильного висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.

Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 19.07.2024 у справі №916/856/24 не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.

Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на Одеську обласну прокуратуру.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 19.07.2024 у справі №916/856/24 без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Одеську обласну прокуратуру.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та у строки, визначені статтями 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 17.10.2024.

Головуючий суддяС.В. Таран

СуддяК.В. Богатир

СуддяЛ.В. Поліщук