Постанова

від 09.10.2024 по справі 316/2369/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 09.10.2024 Справа № 316/2369/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №316/2369/19 Головуючий у 1 інстанції Коломаренко К.А.

Провадження № 22-ц/807/1457/24 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2024 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Полякова О.З.

Трофимової Д.А.

за участю секретаря судового засідання Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 вособі представника ОСОБА_2 нарішення Ленінськогорайонного судум.Запоріжжя від09травня 2024рокуу справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Енергодарської міської ради, ОСОБА_4 про визнання недійсним розпорядження на приватизацію, визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,-

В С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2019 року ОСОБА_3 звернувся до Енергодарського міського суду Запорізької області з позовом до ОСОБА_1 , Енергодарської міської ради, ( ОСОБА_5 , про визнання недійсним розпорядження про приватизацію, визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

В обґрунтування позову зазначає, що 21 червня 2005 року між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_1 укладено шлюб, який рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 27 травня 2019 року у справі №316/2143/18 розірвано. За час перебування в шлюбі позивач працював водієм в ТЦ ВП ЗАЕС «НАЕК «Енергоатом» та перебував на квартирному обліку ВП ЗАЕС з 09.01.1997 року по 20.04.2015 року, к громадянин, який потребує поліпшення житлових умов. У 2008 році ОСОБА_3 було надане двокімнатне жиле приміщення у малосімейному гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 . В подальшому в 2011 році позивач був переведений працювати у ВП «Управління справами» ДП НАЕК «Енергоатом» до м. Києва у зв`язку з виконанням трудової функції. Проте квартира АДРЕСА_2

завжди продовжувала перебувати у його користуванні, він ніс витрати у зв`язку з утриманням квартири, сплатою комунальних послуг, проведенні поточного ремонту, зберіганні особистих речей, періодичному проживанні, тобто квартира постійно перебувала у користуванні ОСОБА_3 . З часу отримання квартири позивач весь цей час здійснював всі дії, як законний користувач, ніхто і ніколи не чинив йому перешкоди у користуванні квартирою. В травні 2019 року позивач ОСОБА_3 дізнався про те, що відповідач ОСОБА_1 звернулась до нього з позовом про поділ спільного майна подружжя та просила поділити спільне сумісне майно. В ході розгляду справи про поділ майна подружжя, позивач дізнався, що на підставі розпорядження Енергодарської міської ради одноособово ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 за №9087 від 31.07.2018 року. В листопаді 2019 року представник ОСББ, який обслуговує житловий будинок, в якому знаходиться квартира, повідомив позивача, що квартира відчужена на іншу особу. 08.11.2019 року позивач дізнався, що відповідач ОСОБА_1 відчужила квартиру відповідачу ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 12.06.2019 року №1022. Позивач вважає, що приватизація квартири на ОСОБА_1 була здійснена незаконно, вона у спірній квартирі не проживала останні 2 роки поспіль, а відтак втратила право користування жилим приміщенням, що є порушенням прав позивача ОСОБА_3 на користування майном, адже на момент видачу свідоцтва про право власності на квартиру лише він був законним користувачем спірної квартири, тому рішення Енергодарської міської ради підлягає скасуванню. За позивачем ОСОБА_3 зберігалось право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_2 , а відтак він мав право на участь в приватизації, тому рішення Запорізької міської ради є протиправним та таким, що порушує право позивача на користування жилим приміщенням. Наслідком порушення вимог ч.2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є підставою для визнання приватизації недійсною. У зв`язку з тим, що спірна квартира була незаконно набута у власність з державного житлового фонду про що видано свідоцтво про право власності на ім`я ОСОБА_1 , відтак у неї не було права на розпорядження квартирою, тому договір купівлі-продажу квартири від 12.06.2019 укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є недійсним. Останні 2 роки ОСОБА_1 в спірній квартирі не проживала,а жила в квартирі АДРЕСА_3 , тому втратила право користування жилим приміщенням спірної квартири.

Просив: 1) визнати недійсним розпорядження Енергодарської міської ради про передачу квартири АДРЕСА_2 у власність громадян; 2) визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 31 липня 2018 року №9087 ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 ; 3) визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , укладений 12.06.2019 року №1022, посвідчений приватним нотаріусом Сірою Іриною Євгенівною; 4) визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_2 ; 6) судові витрати стягнути з відповідачів ОСОБА_1 та Енергодарської міської ради солідарно на користь позивача.

Розпорядженням Голови Верховного Суду № 49/0/9-22 від 14.09.2022 року "Про зміну територіальної підсудності судових справ судів Запорізької області" змінено територіальну підсудність судових справ Енергодарського міського суду Запорізької області та Якимівського районного суду м. Запоріжжя, визначено територіальну підсудність справ за Ленінським районним судом м. Запоріжжя.

На підставі розпорядження голови Верховного Суду від 14.09.2022 №49/0/9-22 "Про зміну територіальної підсудності судових справ судів Запорізької області" матеріали цивільної справи Запорізьким апеляційним судом надіслано за належністю для розгляду до Ленінського районного суду міста Запоріжжя.

Рішенням Ленінського районного суду м.Запоріжжя від 09 травня 2024 року у позовні вимоги задоволено частково.

Визнано недійсним розпорядження Енергодарської міської ради про передачу квартири АДРЕСА_2 №9087 від 31.07.2018.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло від 31.07.2018 №9087, видане на ім`я ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 12.06.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , серія та номер: 1022, посвідчений приватним нотаріусом Енергодарського міського нотаріального округу Сірою Іриною Євгенівною.

Стягнуто з ОСОБА_1 , Енергодарської міської ради, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати зі сплати судового збору по 1153 гривень 00 копійок з кожного.

В іншій частині в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючисьізвищезазначенимрішенням судупершоїінстанції ОСОБА_1 в особіпредставника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення суду скасувати та прийняти нове, який відмовити в задоволенні позову.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції розглянуто справу за відсутності всіх відповідачів, не повідомлених належним чином; окрім цього, зазначається, що судом першої інстанції без правових підстав враховано при винесенні оскаржуваного рішення, письмові покази свідків, оскільки процесуальним законом не передбачено надання показань свідків в зазначеному порядку; також, в апеляційній скарзі зазначено, що судом першої інстанції не враховано, що позивач переривав свою трудову діяльність у зв`язку з переїздом до м.Києва; додаткова посилаються на невідповідність вимогам процесуального закону надані позивачем докази.

08 липня 2024 року від представника ОСОБА_3 ОСОБА_6 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

08 липня 2024 року від Енергодарської міської ради надійшло клопотання про розгляд справи без участі їх представника, окрім цього, просили апеляційну скаргу задовольнити, а оскаржуване рішення скасувати.

09 жовтня 2024 року від представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 надійшло клопотання про розгляд справи без участі.

Ухвалами Запорізького апеляційного суду від 23 вересня 2024 року та 09 жовтня 2024 року задоволено клопотання ОСОБА_3 та представника ОСОБА_3 ОСОБА_6 про участь в судовому засіданні в режимі відео конференції. Попереджено ОСОБА_3 та представника ОСОБА_3 ОСОБА_6 , що відповідно до ч. 5 ст. 212 ЦПК України ризики технічної неможливості участі в відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З матеріалів справи вбачається, що 21 червня 2005 року між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_1 укладено шлюб, про що свідчить копія Свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 від 21.06.2005 року, актовий запис №03 (т.1 а.с. 118).

За час перебування в шлюбі позивач працював водієм в ТЦ ВП ЗАЕС «НАЕК «Енергоатом» та перебував на квартирному обліку ВП ЗАЕС з 09.01.1997 року по 20.04.2015 року, як громадянин, який потребує поліпшення житлових умов, що підтверджується довідкою ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» №297 від 24.10.2019 року. У 2008 році ОСОБА_3 було надане двокімнатне жиле приміщення у малосімейному гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 . (т.1 а.с.13).

Згідно відповіді ДП НАЕК «Енергоатом» №01/599-07/23 від 10.11.2023 року, ОСОБА_3 перебував на квартирному обліку разом з сім`єю: дружиною ОСОБА_7 , донькою ОСОБА_8 та саме на родину в такому складі було видано квартиру АДРЕСА_2 . Відповідач ОСОБА_1 на квартирному обліку не перебувала (т.3 а.с.242).

В 2011 році позивач був переведений працювати у ВП «Управління справами» ДП НАЕК «Енергоатом» до м. Києва у зв`язку з виконанням трудової функції, що підтверджується довідкою №315-01/17 від 11.11.2019 року, копією погодження переведення №4508/07 від 04.04.2011 року та копією наказу №28-к від 06.04.2011 року (т.1 а.с.14, т.2 а.с.56-57).

Згідно повідомлення (вих.. №1327) від 10.11.2017 року про зняття з реєстрації місця проживання особи, ОСОБА_3 10.11.2017 року знято з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з вибуттям до нового місця проживання за адресою: АДРЕСА_4 (т.2 а.с.46).

Згідно довідки з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію № 400, виданою Крюківщинською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області 18.03.2019 року громадянину ОСОБА_9 , про те, що він є власником квартири в АДРЕСА_4 , житловою площею 67,3 кв.м., загальною площею 94,0 кв.м, вбачається, що у вказаному приміщенні зареєстровано 5 членів сім`ї: власник ОСОБА_3 з 10.11.2017 року, син ОСОБА_10 з 04.07.2018 року, син ОСОБА_11 з 10.11.2017 року, донька ОСОБА_8 з 12.12.2012 року та онука ОСОБА_12 з 10.02.2017 року (т.2 а.с.18).

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26.06.2020 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_11 , ОСОБА_10 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням задоволено. Визнано ОСОБА_11 , ОСОБА_10 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_5 (т.2 а.с.126-128).

Згідно Довідки №127-01/07 від 24.02.2021 року, виданої Директором департаменту управління персоналом дирекції з управління людськими ресурсами Виконавчої дирекції з персоналу І.Косіновою ОСОБА_3 , водію автотранспортних засобів, про те, що він працює у ВП «Управління справами» ДП «НАЕК «Енергоатом» з 06 квітня 2011 року за переведенням з ВП «Запорізька АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» по теперішній час (наказ від 06.04.2011 року №28-к). ОСОБА_3 перебував у щорічних відпустках за період з 2017 по 2019 роки: з 06.06.207 по 23.06.2017; з 02.10.2017 по 16.10.2017; з 04.06.2018 по 17.06.2018; з 01.10.2018 по 12.10.2018; з 26.05.2019 по 09.06.2019; з 30.09.2019 по 11.10.2019.

Згідно копії наказів про відрядження ВП «Управління справами» ДП «НАЕК «Енергоатом», ОСОБА_3 в період з 2017 по 2019 рік відряджувався до ВП «ЗАЕС» в м. Енергодар Запорізької області в періоди: з 12.02.2017 по 14.02.2017 (Наказ №40 від 10.02.2017); з 26.04.2017 по 28.04.2017 (Наказ №139 від 25.04.2017); з 31.08.2017 по 02.09.2017 (Наказ №349 від 31.08.2017); з 26.12.2017 по 28.12.2017 (Наказ №596 від 26.12.2017); з 13.02.2018 по 16.02.2018 (Наказ №56 від 12.02.2018); з 29.05.2018 по 31.05.2018 (Наказ №236 від 25.05.2018); з 24.09.2018 по 26.09.2018 (Наказ №510 від 21.05.2018); з 28.08.2019 по 28.08.2019 (Наказ №509 від 27.08.2019); з 26.08.2019 по 27.08.2019 (Наказ №498 від 23.08.2019); з 19.12.2018 по 21.12.2018 (Наказ №706 від 18.12.2018) (т.2 а.с.74-83).

24 липня 2018 року між Комунальним підприємством «Підприємство комунальної власності» Енергодарської міської ради, в особі в.о. Генерального директора ОСОБА_13 , який діє на підставі Статуту, за однієї сторони, та громадянкою ОСОБА_1 , яка діє на підставі Ордеру №999, виданого ВП «Запорізька АЕС» м. Енергодар від 22.04.2008 року, з іншої сторони, уклали договір найму житлового приміщення з наймачем №53/18. Згідно п.1 «предмет договору та зобов`язання сторін» , наймодавець надає наймач квартиру АДРЕСА_6 , надає послуги з централізованого опалення, постачання гарячої та холодної води, водовідведення, і послуг, постачальником яких є Наймодавець, а Наймач зобов`язується своєчасно здійснювати оплату за надані послуги за вищевказане житлове приміщення (т.2 а.с.16-17).

24.07.2018 року відповідач ОСОБА_1 звернулася до Керівника органу приватизації з заявою про передачу їй в приватну власність квартири в гуртожитку, як єдиному квартиро наймачу, що підтверджується заявою від 24.07.2018 року та довідкою

№60 від 24.07.2018 року про склад сім`ї наймача квартири (одноквартирного будинку) та займані ними приміщення, в якій постійним мешканцем зазначена ОСОБА_1 (т.1 а.с.111).

Розпорядженням органу приватизації №9087 від 31 липня 2018 року, підписаним Міським головою Музикою П.О., передано ОСОБА_1 у приватну власність квартиру АДРЕСА_2 (т.1 а.с.122).

31 липня 2018 року Виконавчим комітетом Енергодарської міської ради видано Свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_1 , як єдиному власнику (т.1 а.с.121).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 1632434323125 (номер інформаційної довідки 174285685 від 16.05.2019 р.) ОСОБА_1 зареєстровано право власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло, серія та номер: 9087, виданого 31.07.2018 р. Виконавчим комітетом Енергодарської міської ради. Дата державної реєстрації: 28.08.2018 року (т.1 а.с.15-16).

Рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 27 травня 2019 року у справі №316/2143/18 розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (т.1 а.с. 11-12).

12.06.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, згідно умов якого ОСОБА_1 продавець, передала у власність, а ОСОБА_4 покупець, прийняла у власність і сплатила грошову суму за належну продавцю на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 49,9 кв.м., житловою площею 27,2 кв.м., кількість кімнат 2 (дві) (т.1 а.с.151-152).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 1632434323125 (номер інформаційної довідки 188107519 від 08.11.2019 р.) 12.06.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 49,9 кв.м., житловою площею 27,2 кв.м. (т.1 а.с. 18).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що порушено право позивача на приватизацію, у зв`язку з чим, підлягає визнанню недійсним розпорядження Енергодарської міської ради про передачу квартири АДРЕСА_2 №9087 від 31.07.2018 та, як наслідок, визнання недійсним свідоцтво про право власності на житло від 31.07.2018 №9087, видане на ім`я ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 12.06.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , серія та номер: 1022, посвідчений приватним нотаріусом Енергодарського міського нотаріального округу Сірою Іриною Євгенівною.

Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 47КонституціїУкраїни кожен має право на житло. Складовими права на житло є забезпечення умов з приводу можливості кожного громадянина мати житло і гарантовану непорушність права користування житлом.

Статтею 345ЦКУкраїни визначено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Відповідно до ч. ч. 3, 5 ст.9ЖКУкраїни громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Правові основи приватизації житла, що знаходиться в державній власності, визначені у Законі України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Відповідно до ст.1ЗаконуУкраїни«Про приватизаціюдержавногожитлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Статтею 2ЗаконуУкраїни«Про приватизаціюдержавногожитловогофонду» визначено, що до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

Відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8ЗаконуУкраїни«Про приватизаціюдержавногожитловогофонду» наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.

Згідно із ч. 1 ст.5 ЗаконуУкраїни«Проприватизацію державногожитловогофонду» до членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Отже, умовою для здійснення приватизації житла є обов`язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження.

Наслідком порушення вимог частини ч. 2 ст.8Закону України«Проприватизаціюдержавного житловогофонду» є визнання приватизації недійсною.

Апеляційна скарга містить твердження, що позивач втратив право на приватизацію приміщення, у зв`язку зі зміною місця проживання та тривалою відсутністю в жилову приміщенні, проте зазначене спростовується наступним.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження№ 61-2417сво19)).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертастатті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року в справі № 337/3659/15-ц (провадження № 61-2512св18) вказано, що «застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частин першої - п`ятоїстатті 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Верховний Суд у постанові від 4.11.2015 в справі №6-1166цс15 висловив дійшов наступного правового висновку.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом 6 місяців.

Відповідно до ст.72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Оскільки правовий режим гуртожитків, жилі приміщення яких підлягають приватизації відповідно до закону «Про приватизацію державного житлового фонду», прирівняний до правового режиму жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, то на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються норми стст.71, 72 ЖК УРСР.

З урахуванням подібності правовідносин щодо користування жилою площею в гуртожитку з правовідносинами, що регулюються загальними правилами ч.1 ст.71 ЖК УРСР щодо відсутності осіб, які мають право користування жилим приміщенням державного або громадського житлового фонду, положення цих правил про збереження за відсутнім права на жиле приміщення протягом 6 місяців слід застосовувати і в разі тимчасової відсутності особи, якій надавалася жила площа для проживання в гуртожитках (за відсутності підстав для виселення).

Відповідно до п.2 ч.2 ст. 71 ЖК України жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

В 2011 році позивач був переведений працювати у ВП «Управління справами» ДП НАЕК «Енергоатом» до м. Києва, та тимчасово був відсутній за місцем мешкання у спірній квартирі саме у зв`язку з виконанням трудової функції, проте в м. Енергодар регулярно приїжджав, що в повній мірі підтверджено належними та допустимими вищевказаними доказами у справі.

Тобто, за позивачем, зберігається його жиле приміщення, тобто спірна квартира, з 2011 року по теперішній час, оскільки переїзд позивача у м. Київ пов`язаний саме з виконанням трудової функції.

Колегія суддів, звертає увагу скаржниці, що безпідставними є твердження також апеляційної скарги, щодо невідповідності встановлених судом першої інстанції обставин, а саме звільнення позивача з посади та подальше нове працевлаштування, оскільки зазначене не впливає на факт тимчасового відїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи в ДП НАЕК «Енергоатом».

Варто звернути увагу, що згідно з п. 15 Постанови Пленуму ВСУ «Про застосування Коституції України при здійсненні правосуддя» №9 від 01.11.1996 року, при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст.33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Виходячи з аналізу змісту Закону № 2482 - ХІІ у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 ЦК Українимісцем постійного проживання особини є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яку за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності (у випадках, передбачених ст. 71 ЖК України), а відтак і право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї.

Відтак, позивач ОСОБА_3 згідно з Законом України«Про приватизаціюдержавного житловогофонду» мав право на приватизацію квартири разом із ОСОБА_1 , однак приватизація спірної квартири була проведена без згоди та участі позивача.

Таким чином, приватизація квартири № АДРЕСА_2 не могла бути здійснена одноособово ОСОБА_1 без згоди ОСОБА_3 , який також мав право на проживання та користування цією квартирою, здійсненою приватизацією порушено його права.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у зв`язку з порушенням права позивача на приватизацію житла, передбаченого Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», є законні підстави для визнання такої приватизації недійсною.

Відповідно, позовні вимоги в частині визнання недійсними розпорядження Енергодарської міської ради про передачу квартира АДРЕСА_2 у власність громадян та визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло від 31 липня 2018 року №9087 ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 12.06.2019 року №1022, який посвідчений приватним нотаріусом Сірою Іриною Євгенівною, колегія суддів зазначає наступне.

Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ч. 1-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 ст. 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан.

ЦК України не пов`язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов`язані повернути усе, отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.

Приватизація ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 визнана судом недійсною, наслідком зазначеного є відсутність у ОСОБА_1 законних підстав для укладення спірного договору купівлі-продажу.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 12.06.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , номер: 1022, посвідчений приватним нотаріусом Сірою Іриною Євгенівною, слід визнати недійсним.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо вимоги позивача про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_2 , оскільки жодних доказів, окрім пояснень свідків, на підтвердження існування обставин для визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_2 , зокрема актів про непроживання, довідок уповноваженого органу, позивачем не надано. Оскільки, виключно покази свідків не можуть бути єдиним та беззаперечним доказом цих обставин.

Щодо тверджень апеляційної скарги про недопустимість поданих позивачем доказів колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно ч.1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6ст. 81 ЦПК України).

Згідно зі статтею 78ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У частинах другій, четвертій статті 83ЦПК України зазначено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої - шостої статті 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Колегія суддів не вбачає підстав для визнання поданих позивачем доказів неналежними.

Твердження апеляційної скарги про винесення рішення за відсутності всіх відповідачів, не повідомлених належним чином спростовується оголошенням про виклик до суду ОСОБА_4 та Енергодарської міської ради, розміщеного на офіційному сайті суду ((т. 4, а.с. 73).

Аналізуючи питанняобсягу дослідженнядоводів скаржниката їхвідображення воскаржуваному судовомурішенні,питання обґрунтованостівисновків судупершої інстанції,колегія суддіввиходить зтого,що усправі,яка переглядається,було надановичерпну відповідьна всіістотні питання,що виникаютьпри кваліфікаціїспірних відносин,як уматеріально-правовому,так іу процесуальномусенсах,а доводи,викладені вапеляційнихскаргах,неспростовують висновківсудупершої інстанції.

Колегія суддів враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути

визначено тількиу світліконкретних обставинсправи (справа"Пронінапроти України",№ 63566/00,§ 23,ЄСПЛ,від 18липня 2006року).Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. ст. 279, 368, 369, 374, 376, 381-384ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м.Запоріжжя від 09 травня 2024 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 18 жовтня 2024 року.

Головуючий

Судді: