Рішення

від 09.10.2024 по справі 910/5708/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.10.2024Справа № 910/5708/24

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Осьмаку Ю.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ліко Лізінг

Юкрейн"

(просп. Бажана Миколи, 14, оф.8, м. Київ, 02072)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Євротрубпласт"

(вул. Промислова, 7, м. Калуш, Івано-Франківська обл., 77306)

про визнання недійсним договору поруки

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

09.05.2024 Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Євротрубпласт" подало до Господарського суду міста Києва позовну заяву із вимогами про стягнення із Товариства з обмеженою відповідальністю "Ліко Лізінг Юкрейн" заборгованості у розмірі 1 089 351,23 грн.

Ухвалою Господарського суду м. Києва № 910/5708/24 від 13.05.2024 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Євротрубпласт" залишено без руху.

14.05.2024 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Євротрубпласт" надійшли до суду документи на виконання вимог ухвали суду від 13.05.2024.

Ухвалою Господарського суду м. Києва № 910/5708/24 від 27.05.2024 відкрито провадження у справі та постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.

10.06.2024 до Господарського суду міста Києва надійшла зустрічна позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Ліко Лізінг Юкрейн", в якій заявник просить визнати недійсним договір поруки №367-ПР від 09.09.2021.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.06.2024 прийнято зустрічний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Ліко Лізінг Юкрейн" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Євротрубпласт" про визнання недійсним договору поруки №367-ПР від 09.09.2021 до розгляду з первісним позовом у справі №910/5708/24. Вимоги за зустрічним позовом об`єднано в одне провадження з первісним позовом. Призначено підготовче засідання у справі на 10.07.2024.

Протокольною ухвалою суду від 10.07.2024 у зв`язку із неявкою позивача розгляд справи відкладено на 04.09.2024.

Протокольною ухвалою суду судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 25.09.2024. Вчетверте зобов`язано учасників судового процесу виконати вимоги ухвали Господарського суду міста Києва від 18.06.2024 у справі №910/5708/24.

Протокольною ухвалою суду від 25.09.2024у зв`язку із неявкою позивача розгляд справи по суті відкладено на 09.10.2024.

У судове засідання, призначене на 09.10.2024, з`явився представник відповідача за первісним позовом. Представник позивача у судове засідання 09.10.2024 не з`явився, причин неявки суд не повідомив, про дату та час судового засідання був повідомлений належними чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.10.2024 суд позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Євротрубпласт" про стягнення із Товариства з обмеженою відповідальністю "Ліко Лізінг Юкрейн" заборгованості у розмірі 1089 351,23 грн. залишено без розгляду.

Представник позивача за зустрічним позовом просив вимоги зустрічного позову задовольнити.

У судовому засіданні 09.10.20243 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача за зустрічним позовом, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку, вважає що вимоги зустрічного позову не підлягають задоволенню з наступних підстав.

13 липня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Торгівельний дім «ЄВРОТРУБПЛАСТ» (далі по тексту - Позивач, Кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН" (далі по тексту - Відповідач, Поручитель) було укладено Договір поруки №367-ПР (надалі - Договір,).

Згідно п. 1.1. якого ПОРУЧИТЕЛЬ взяв на себе зобов`язання відповідати перед КРЕДИТОРОМ за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕНЕРГОРЕСУРС» (надалі за текстом - БОРЖНИК), свого обов`язку, що виник за Договором №367 від 13.07.2021 року (далі по тексту - основний Договір), який був укладений між БОРЖНИКОМ і ПОЗИВАЧЕМ.

Згідно з п. 1.1. основного Договору: «… Постачальник зобов`язується поставити, а Покупець зобов`язується прийняти та оплатити труби, комплектуючі та обладнання, а також супутні товари (надалі - «Товар»), партіями в кількості, асортименті та за цінами, узгодженими Сторонами в Рахунках - фактурах або Специфікаціях (додатках) до цього договору чи визначеними в порядку, передбаченому цим Договором …».

Пунктом 4.7. основного Договору встановлено, що датою поставки товару та датою переходу права власності на Товар переходить вважається дата накладної Постачальника, що передається Покупцю. При цьому обов`язок Постачальника поставити товар Покупцю вважається виконаним у момент передачі товару перевізнику для Поставки Покупцю або з моменту забезпечення наявності товару на складі Постачальника (допускається інформування про це в телефонному режимі), якщо Специфікацією передбачена вибірка товару зі складу Постачальника …». (копії Видаткових накладних додаються до Позовної заяви).

Позивач за первісним позовом вказує, що виконав взяті на себе зобов`язання у повному обсязі, але БОРЖНИК порушив умови основного Договору, у зв`язку з чим виникла дебіторська заборгованість у сумі 1 089 351 грн. 23 коп.

Сума боргу підтверджується Рішенням Господарського суду міста Києва від 26 червня 2023 року по справі 910/4617/23 за позовом ТОВ "ТД "ЄВРОТРУБПЛАСТ" до ТОВ "ЕНЕРГОРЕСУРС".

З метою забезпечення виконання зобов`язання Боржника між Позивачем та Відповідачем було укладено Договір поруки.

Відповідно до п. 1.1. Договору: «… Поручитель поручається перед Кредитором за виконання обов`язку ТОВ «ЕНЕРГОРЕСУРС», код за ЄДРПОУ 32734342 щодо оплати товару за Договором, передбаченим ст. 2 цього Договору…».

Пунктом 1.2. встановлено, що порукою забезпечується виконання зобов`язань Боржника у повному обсязі.

Згідно з п. 3.1. Договору Відповідач зобов`язаний у разі порушення Боржником обов`язку за основним договором, що передбачений п. 1.1. Договору, самостійно виконати зазначений обов`язок Боржника перед Кредитором на підставі письмової вимоги шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Кредитора. Поручитель відповідає перед кредитором в тому ж обсязі, що і Боржник, включаючи оплату основного боргу, процентів, неустойки, стягнення збитків та інших виплат передбаченим основним договором.

Позивач за первісним позовом вказує, що неодноразово звертався до Відповідача з метою врегулювання спору в досудовому порядку, але вимоги щодо погашення заборгованості так і не були виконанні останнім.

Водночас, за твердженнями ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» договір поруки № 367-ПР від 09.09.2021 від імені ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» підписала неуповноважена особа, а тому вчинення такого правочину не відповідає волевиявленню і внутрішній волі юридичної особи ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН».

Відповідно до преамбули договору поруки № 367-ПР від 09.09.2021 в момент його підписання ТОВ «ТД «ЄВРОТРУБПЛАСТ» діяло в особі директора Стрільця Ігоря Анатолійовича, а ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» діяло в особі директора Авраменка Ігоря Георгійовича.

Відповідно до умов п. 4.1. договору поруки № 367-ПР від 09.09.2021, цей договір набуває чинності з моменту його підписання і втрачає чинність через п`ять років з моменту його укладення, але в будь-якому разі не раніше закінчення строку дії основного договору.

Позивач за зустрічним позовом вказує, що наказом від 27 квітня 2021р. № 2-к директором ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» з 28 квітня 2021р. призначено Авраменка Ігоря Георгійовича , відомості про якого внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у встановленому порядку. Інші особи, які б мали право вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо у ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» відсутні, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Таким чином, єдиною уповноваженою особою, яка з 28 квітня 2021р. має право підписувати від імені ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» договори та вчиняти інші правочини є його директор Авраменко Ігор Георгійович . Однак, директор ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» Авраменко Ігор Георгійович не підписував договір поруки № 367-ПР від 09.09.2021.

На переконання Позивача за зустрічним позовом, підпис, що міститься у розділі 7 «МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ І РЕКВІЗИТИ СТОРІН» цього договору зроблено іншою неуповноваженою особою, а тому такий договір не може породжувати будь-яких договірних зобов`язань для ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН», оскільки не відповідає волевиявленню і внутрішній волі юридичної особи ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН».

Також, Позивач за зустрічним позовом стверджує, що директор ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» Авраменко Ігор Георгійович не підписував специфікацію № 1 від 09.09.2021, яка є додатком до договору № 367 від 13.07.2021 та яка, нібито, підписана ним від імені ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН».

Крім того, на переконання ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» на недійсність договору поруки № 367-ПР від 09.09.2021 вказує і той факт, що цей правочин не було схвалено уповноваженою особою ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» і не було вчинено жодних дій, що свідчать про фактичне прийняття його до виконання.

Отже, звертаючись до суду із зустрічним позовом ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» вказує, що договір поруки № 367-ПР від 09.09.2021 підлягає визнанню судом недійсним відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, оскільки в момент його вчинення недодержано вимог ч. 3 ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Отже, позивачем при зверненні до суду з позовом про визнання недійсним договору поруки № 367-ПР від 09.09.2021, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» та Товариством з обмеженою відповідальністю відповідальністю "Торгівельний дім "Євротрубпласт" на недійсність договору повинно бути доведено суду обставини порушення його прав та законних інтересів унаслідок укладення оспорюваного договору, невідповідність його вимогам чинного законодавства, а також ефективність обраного способу захисту, а саме обставини того, що у разі задоволення позовних вимог порушені права та законні інтереси позивача буде відновлено.

Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Проте, за висновками суду, позивачем всіх обов`язкових складових предмету доказування у розглядуваному спорі належними та допустимими у розумінні ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами не доведено.

Наразі, суд зазначає, що предметом спору у справі є визнання недійсним договору поруки № 367-ПР від 09.09.2021, згідно з яким поручитель взяв на себе зобов`язання відповідати перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Енергоресурс», свого обов`язку, що виник за договором №367 від 13.07.2021 року, який був укладений між боржником і позивачем.

Судом встановлено, що обґрунтовуючи наявність підстав для визнання недійсним договору поруки № 367-ПР від 09.09.2021 позивач посилається на відсутність волевиявлення однієї із сторін правочину та відсутність подальшого схвалення правочину.

Водночас, з матеріалів справи судом встановлено, що директором ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» Авраменко Ігор Георгійович, як Поручителем, підписано специфікацію № 1 від 09.09.2021, яка є додатком до договору № 367 від 13.07.2021.

Окрім того, суд звертає увагу, що як Договір поруки №367-ПР від 09.09.2021, так і Специфікація №1 від 09.09.2021, окрімм підпису Директора ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» скріплені також і печаткою Позивача за зустрічним позовом.

Так, за змістом статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно, правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.

Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), яка його вчинила.

Спосіб, у який здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України.

Тобто, правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасників правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки. У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети, породжуючи правовий наслідок; правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3 статті 203 ЦК України).

Отже, порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини 1 статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Слід зазначити, що у частині 1 статті 215, статтях 229 - 233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц.

Згідно з частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (частини перша та третя статті 237 ЦК України).

Судом встановлено та не заперечується Позивачем за зустрічним позовом, що наказом від 27 квітня 2021р. № 2-к директором ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» з 28 квітня 2021р. призначено Авраменка Ігоря Георгійовича , відомості про якого внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у встановленому порядку. Інші особи, які б мали право вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо у ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» відсутні, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Таким чином, єдиною уповноваженою особою, яка з 28 квітня 2021р. має право підписувати від імені ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН» договори та вчиняти інші правочини є його директор Авраменко Ігор Георгійович .

Отже, судом встановлено, що як оспорюваний Договір поруки, так і Специфікацію № 1 від 09.09.2021 підписав Авраменко Ігор Георгійович , як Поручитель від імені ТОВ «ЛІКО ЛІЗІНГ ЮКРЕЙН».

Натомість, Позивачем не були доведені ті обставини, які б підтверджували невідповідність договору діючим нормам законодавства, а також Позивачем не було надано належних доказів в обґрунтування своїх позовних вимог, як і доказів вчинення оспорюваного правочину з дефектом волевиявлення.

Судом встановлено, що сторонами Договору поруки при його укладенні жодних норм чинного законодавства порушено не було, і доказів іншого позивачем не надано, відповідно відсутні підстави для визнання недійсним спірного договору.

Наразі, суд повторно акцентує увагу позивача, що застосуванню певного способу захисту передує встановлення порушення матеріального права позивача, а саме порушення його прав та законних інтересів унаслідок укладення у даному випадку оспорюваного договору.

Отже, у даному випадку право та його порушення повинні перебувати у логічній та часовій послідовності, а саме первинним є виникнення у позивача відповідного матеріального права, законного інтересу та наступне його порушення, невизнання, оспорення.

Суд приходить до висновку, що позивач не надав жодних доказів порушення його прав або законних інтересів внаслідок укладення спірного договору поруки.

Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено порушення оспорюваним договором поруки прав позивача, та його укладення між сторонами всупереч вимогам статей 203, 515, 516 ЦК України, у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України.

Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Суд зазначає, що необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина 1 статті 207 Господарського кодексу України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру у кожної із сторін. Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність договору, що укладається, і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

Приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, суд зазначає, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Ліко Лізінг Юкрейн" не доведено відсутності відповідності оспорюваного правочину внутрішньому волевиявленню особи та недодержання вимог ч. 3 ст. 203 ЦК України, що є передумовою для звернення з позовом до суду, а позовні вимоги належним чином не обґрунтовані, не відповідають фактичним обставинам справи, не доведені належними доказами у справі.

З огляду на викладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Ліко Лізінг Юкрейн" є такими, що задоволенню не підлягають. Решта доводів учасників процесу, їх письмових пояснень, поданих до матеріалів справи документів та наданих усних пояснень представників сторін були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на позивача за зустрічним позовом.

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.

Дата складання та підписання повного тексту рішення 21.10.2024

Суддя М.О. Лиськов