Рішення

від 24.09.2024 по справі 915/1874/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2024 року Справа № 915/1874/23

м.Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складi суддi Мавродієвої М.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Шевченко Т.В.,

представника позивача: не з`явився,

представника відповідача-1: Потапова К.О.,

представника відповідача-2: не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: фізичної особи-підприємця Баранюка Олександра Сергійовича,

до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю РАЙН ПАК,

до відповідача-2: фізичної особи-підприємця Райнера Олександра Вікторовича,

про: визнання недійсним договору,-

в с т а н о в и в:

Фізична особа-підприємець Баранюк Олександр Сергійович звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю РАЙН ПАК та фізичної особи-підприємця Райнера Олександра Вікторовича, в якій просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу №170122 від 17.01.2022, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю РАЙН ПАК та фізичною особою-підприємцем Райнером Олександром Вікторовичем.

Ухвалою суду від 25.12.2023 вказану позовну заяву залишено без руху та позивачу встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою суду від 12.01.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 12.02.2024.

В обґрунтування вимог позивач вказує наступне:

- згідно контрактів на поставку обладнання від 12.05.2008 та від 06.09.2010 ФОП Гайович І.І. передав у власність позивача екструдер SJ-P55 з двокольоровою печатною машинкою, пакетна машина DFR-500C (машина для виробництва пакетів гарячої пайки/порізки DFR-500C), пакетна машина SHXJ-A700 (пакеторобна машина з донною пайкою SHXJ-A700), бабінорізальна машина LFQ -1300, вирубний прес Х626-16Т; екструдер SJ-А35. Крім того, 26.05.2016 позивач придбав у ТОВ - підприємство «Полімер» флексографічну машину LY-2080;

- на початку грудня 2023 року позивачу стало відомо, що керівництво відповідача-1 вважає вищезгадане обладнання своїм, як на підставу виникнення права власності посилається на оспорюваний договір купівлі-продажу обладнання №170122 від 17.01.2022, укладений між відповідачами;

- згідно акту прийому-передачі від 17.01.2023 відповідач-2 передав відповідачу-1 наступне майно: плівковий екструдер SJ-P55, 1шт, 338520,0 грн; плівковий екструдер мінітипу МО-HM45, 1шт, 220140,0 грн; плівковий екструдер мінітипу SJ-A35, 1шт, 152820,0 грн; флексографічна машина LY-2080, 1шт, 193500,99 грн; машина для виробництва пакетів гарячої пайки/порізки DFR-500C, 1шт, 171050,0 грн; пакеторобна машина з донною пайкою XG-5HAP1200, 1шт, 133480,0 грн; пакеторобна машина з донною пайкою SHXJ-A700, 1шт, 148210,0 грн; пакеторобна машина з донною пайкою з автоматичним пресом FQCT-500, 1шт, 155780,0 грн. При цьому вищезгадане майно завжди знаходилося у володінні та користуванні позивача, ніколи ним не передавалося відповідачам, а тим паче не передавалося відповідачем-2 відповідачу-1;

- сторонами оспорюваного договору купівлі-продажу, яким відповідач-1 підтверджує своє право власності на обладнання є відповідач-2 та відповідач-1, засновником якого також є відповідач-2, а відповідно до приписів ч.3 ст.238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він є одночасно;

- в оспорюваному договорі купівлі-продажу не зазначено на підставі яких документів, обладнання належить попередньому власнику відповідачу-2, більш того, відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань до переліку видів діяльності відповідача-2 не належить торгівля обладнаннями, верстатами;

- згідно п.3.2 оспорюваного договору відповідач-1 повинен розрахуватися з відповідачем-2 до 31.12.2024;

- всі вищенаведені факти, на думку позивача, вказують на удаваний правочин, укладений в інтересах однією і тієї ж самої особи відповідача-2, в порушення вимог чинного законодавства, з метою заволодіння протиправним шляхом майном, яке належить позивачу, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

12.02.2024 судом відкладено підготовче засідання на 06.03.2024 за відповідним клопотанням відповідача-1.

Відповідач-1 заперечує проти задоволення вимог позивача посилаючись на наступне:

- майно, про яке веде мову позивач у позовній заяві, не є унікальним, в той час як відсутні будь-які підстави вважати передане відповідачу-1 відповідачем-2 обладнання майном позивача;

- сам факт зазначення у певних документах майна, яке також вказано в інших документах, складених у відносинах за участі сторонніх осіб, не дає змоги ототожнити дане майно;

- позивач у позовній заяві посилається на майно, яке не є унікальним, виготовленим в єдиному екземплярі, а отже недостатньо самих лише посилань позивача на те, що передане відповідачу-1 відповідачем-2 майно належить саме позивачу, тим більше, що найменування майна у наданих позивачем копіях документів не співпадають із найменуваннями, що мають місце у документах, які складені в межах правовідносин відповідачів;

- фактично позивач, зібравши копії документів, у достовірності яких наявні сумніви, та зміст яких не співпадає зі змістом документації відповідача-1, намагається спростувати набуте відповідачем-1 у встановленому порядку право власності.

06.03.2024 судом відкладено підготовче засідання на 03.04.2024 за відповідним клопотанням позивача.

03.04.2024 судом відкладено підготовче засідання на 22.04.2024 за відповідними клопотаннями відповідача-1 та позивача.

22.04.2024 судом відкладено підготовче засідання на 20.05.2024 з метою надання позивачу можливості ознайомитися з клопотанням відповідача-1 про витребування оригіналів письмових доказів та призначення судової експертизи.

20.05.2024 розгляд справи не відбувся, оскільки протягом часу, визначеного судом для проведення судового засідання, у Миколаївській області та місті Миколаєві тривала повітряна тривога.

Ухвалою суду від 20.05.2024 розгляд справи призначено на 26.06.2024.

26.06.2024 у зв?язку із обмеженим процесуальним часом судом відкладено підготовче засідання на 28.06.2024.

28.06.2024 та 08.07.2024 розгляд справи не відбувся, оскільки протягом часу, визначеного судом для проведення судового засідання, у Миколаївській області та місті Миколаєві тривала повітряна тривога.

Ухвалами суду від 28.06.2024 та 08.07.2024 розгляд справи відповідно призначався на 08.07.2024 та 05.08.2024.

Ухвалою суду від 05.08.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 24.09.2024.

Позивач та відповідач-2 явку повноважних представників у судове засідання 24.09.2024 не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомленні належним чином,.

Позивач у письмовій заяві від 24.09.2024 просив розглядати справу за відсутності його представника, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Відповідач-2 не скористався наданим йому ст.ст.161, 165 ГПК України правом на подання відзиву на позовну заяву, вимоги та доводи позивача не спростував, причини неявки суду не повідомив.

Представник відповідача-1 заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав викладених у відзиві.

Господарським судом також враховано, що явка представників сторін не визнавалась судом обов`язковою.

Відповідно до п.1) ч.3 ст.202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомленні про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті за відсутності представників позивача та відповідача-2.

У судовому засіданні 24.09.2024 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів у їх сукупності, а також приймаючи до уваги, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, суд встановив наступні обставини.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що 12.05.2008 між ним, як покупцем, та фізичною особою-підприємцем Гайович Іваном Івановичем, як постачальником, укладено контракт на поставку обладнання №512, за умовами якого постачальник зобов`язався передати покупцю таке обладнання: екструдер SJ-P55 з двокольоровою печатною машинкою 1 шт, пакетна машина SHXJ-A700 1 шт, пакетна машина DFR-500 1 шт, бабінорізальна машина LFQ-1300 1 шт, вирубний прес Х626-16Т 1шт.

Також, позивач посилається на те, що 06.09.2010 між ним, як покупцем, та фізичною особою-підприємцем Гайович Іваном Івановичем, як постачальником, укладено контракт на поставку обладнання №609, за умовами якого постачальник зобов`язався передати покупцю обладнання - екструдер SJ-А35.

Крім того, позивач посилається на те, що 31.07.2012 між ним, як покупцем, та фізичною особою-підприємцем Гайович Іваном Івановичем, як постачальником, укладено контракт на поставку обладнання №1119, за умовами якого постачальник зобов`язався передати покупцю обладнання - екструдер МО-НМ45.

До того ж, позивач посилається на те, що за актом приймання-передачі від 21.06.2016 згідно договору поставки та монтажу обладнання №75 від 26.05.2016 Товариство з обмеженою відповідальністю - підприємство «Полімер», як постачальник, передало йому, як покупцю, обладнання - флексографічну машину LY-2080 (бувша у використанні).

Позивач вказує, що на початку грудня 2023 року йому стало відомо, що керівництво відповідача-1 вважає вищевказане обладнання своїм та, як на підставу виникнення права власності, посилається на оспорюваний договір купівлі-продажу обладнання №170122 від 17.01.2022, за яким відповідач-2, як продавець, за актом приймання-передачі передав відповідачу-1, як покупцю, бувший у використанні комплект обладнання для виробництва виробів з поліетилену в такій комплектації: плівковий екструдер SJ-P55 - 1шт, плівковий екструдер мінітипу МО-HM45 - 1шт, плівковий екструдер мінітипу SJ-A35 - 1шт, флексографічна машина LY-2080 - 1шт, машина для виробництва пакетів гарячої пайки/порізки DFR-500C - 1шт, пакеторобна машина з донною пайкою XG-5HAP1200 - 1шт, пакеторобна машина з донною пайкою SHXJ-A700 - 1шт, пакеторобна машина з донною пайкою з автоматичним пресом FQCT-500 - 1шт.

Позивач, вважає такий договір купівлі-продажу обладнання №170122 від 17.01.2022 удаваним правочином, укладеним в інтересах однією і тієї ж самої особи відповідача-2, в порушення вимог чинного законодавства, з метою заволодіння протиправним шляхом майном, яке належить позивачу, а тому, на думку позивача, оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

Відповідач вказує, що найменування майна, яке зазначене в наданих Позивачем копіях документів, та найменування майна, що передано фізичною особою-підприємцем Райнером Олександром Вікторовичем відповідачу згідно договору купівлі-продажу обладнання №170122 від 17.01.2022, не співпадають, відсутні підстави для ототожнення такого майна, з огляду на те, що заявлені позовні вимоги не засновані на підтверджених фактичних обставинах і є необґрунтованими.

Також, відповідачем зазначено, що оспорюваний позивачем правочин є правомірним, обґрунтованих доводів, спростовуючих презумпцію правомірності правочину і підтверджуючих дані доводи доказів позивачем не наведено та не надано.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.11 ЦК України та ч.1 ст.174 ГК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, у т.ч. господарських зобов`язань, є договори (господарські договори).

Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14.02.2022 у справі №346/2238/15 (провадження №61-14680сво20) зроблено висновок про те, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

Відповідно до частини 1 статті 202, частини 3 статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Слід зазначити, що позивачем при поданні позову та при розгляді справи не зазначено, який саме правочин приховували відповідачі шляхом укладання спірного правочину; на встановлення яких цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, були спрямовані дії відповідачів.

Тобто, позивачем не доведений факт спрямованості волі сторін в оспорюваному договорі на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені спірним правочином.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що за приписами ст.190 ЦК України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Статтею 179 ЦК України встановлено, що річчю, за змістом, є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Приписами ст.184 ЦК України передбачено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Поряд з тим приписи статтей 73, 74, 76-79, 86 ГПК України презюмують, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами, зокрема, письмовими, речовими і електронними доказами, показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

В розрізі зазначених норм процесуального права суд вважає за необхідне вказати що:

- принцип стандарту доказування передбачає покладання тягаря доказування на сторони та, водночас, не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує;

- надаючи оцінку доказам та вирішуючи питання про їх прийнятність, суд виходить з критеріїв їх належності, допустимості, достовірності, тоді як доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідні обставини, на які посилаються сторони, мають бути підтверджені належними доказами;

- судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому, тоді як належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини, тобто під належністю доказу розуміється наявність об`єктивного зв`язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об`єктом судового пізнання;

- обов`язок доказування треба розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, зі збирання та надання доказів для підтвердження власних доводів, що має на меті усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи;

- надання оцінки доказам є виключною компетенцією суду, а принцип оцінки доказів "поза розумним сумнівом" полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.

З наданих позивачем копій документів вбачається, що як в укладених з позивачем, як покупцем, контрактах на поставку обладнання, так і в укладеному між відповідачами оспорюваному договорі, кожна одиниця обладнання, як окрема річ, визначена лише родовими ознаками без зазначення їх індивідуальних ознак.

Крім того, найменування майна, яке зазначене в наданих позивачем копіях документів, які містяться в матеріалах справи, та найменування майна, що передано фізичною особою-підприємцем Райнером Олександром Вікторовичем Товариству з обмеженою відповідальністю «Райн Пак» згідно договору купівлі-продажу обладнання №170122 від 17.01.2022, є різними, тому відсутні підстави для ототожнення такого майна.

Таким чином, відсутні будь-які підстави вважати передане відповідачу-1 відповідачем-2 обладнання майном позивача, як і вважати, що майно, придбане позивачем та зазначене в контрактах на поставку обладнання, є майном переданим відповідачем-1 відповідачу-2.

Зі змісту позовної заяви також вбачається, що позивач вважає укладений між відповідачами договір недійсним з підстав його фіктивності.

За приписами ст.234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Такий правочин завжди укладається умисно. При цьому, ознака фіктивності повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише про людське око, а інша - намагалася досягти правового результату, то такий правочин не визнається фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Отже, визнання договору недійсним у зв`язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, заздалегідь знають, що він не буде виконаний.

Позивачем не надано суду доказів того, що відповідачі не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення спірного правочину, а укладали його лише про людське око, та діяли умисно.

Тому суд приходить до висновку, що обставини, з якими закон пов`язує визнання спірного правочину фіктивним, під час розгляду справи встановлено не було.

Щодо решти підстав недійсності правочину, визначених у частинах першій - третій, п`ятій та шостій статті 203 цього Кодексу, слід зазначити, що в силу приписів ст.14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи викладене, на підставі аналізу сукупності наявних в матеріалах справи доказів, суд дійшов висновку, що вимоги позивача щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу обладнання №170122 від 17.01.2022 є необґрунтованими та недоведеними, оскільки позивачем не надано суду відповідних доказів в підтвердження своїх тверджень щодо недодержання відповідачами в момент вчинення спірного договору вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, а також враховуючи, що майно, зазначене в контрактах на поставку наданих позивачем не може вважатись майном, яке придбало ТОВ «Райн Пак» за договором купівлі-продажу обладнання №170122 від 17.01.2022, у зв`язку з чим у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

У відповідності до ст.129 ГПК України у разі відмови в позові судові витрати підлягають покладенню на позивача.

Керуючись ст.ст.73, 74, 76-79, 91, 129, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

1. В задоволенні позову відмовити.

Рішення суду, у відповідності до ст.241 ГПК України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно ч.1 ст.254 ГПК України, учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.256 ГПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повне судове рішення складено 04.10.2024.

Суддя М.В.Мавродієва