Постанова

від 10.10.2024 по справі 924/1341/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2024 року Справа № 924/1341/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючий суддя Тимошенко О.М., суддя Крейбух О.Г. , суддя Миханюк М.В.

секретар судового засідання Кушнірук Р.В.

за участю представників:

від органу прокуратури: Манзелевський Ю.В.

від позивачів: Григорчук С.А. (Міноборони), Маркітан А.В. (КЕВ)

від відповідача 1: не з`явився

від відповідача 2: Бляхарський Я.С.

від третіх осіб: не з`явились

розглядаючи апеляційну скаргу заступника керівника Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону на рішення Господарського суду Хмельницької області, ухвалене 21.05.2024 суддею Вибодовським О.Д. у м. Хмельницький (повний текст рішення складено 28.05.2024) у справі № 924/1341/23

за позовом заступника керівника Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах: Хмельницької обласної військової адміністрації, Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Хмельницький

до Подільського управління капітального будівництва Міністерства оборони України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Канстальбуд"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 2: ОСОБА_1 , Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Гармонія-7"

про визнання недійсним договору про будівництво багатоповерхових житлових будинків по проспекту Миру, 96, м. Хмельницький від 28.08.2018 № 10/18, укладеного між Державною організацією Подільське управління капітального будівництва Міністерства оборони України та ТзОВ "Канстальбуд"

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі Хмельницької ОВА, Міністерства оборони України та КЕВ м. Хмельницький звернувся до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Подільського управління капітального будівництва Міністерства оборони України та ТзОВ "Канстальбуд" про визнання недійсним договору про будівництво багатоповерхових житлових будинків по проспекту Миру, 96 м. Хмельницький від 28.08.2018 № 10/18, укладеного між Державною організацією Подільське управління капітального будівництва Міністерства оборони України та ТзОВ "Канстальбуд".

Обґрунтовуючи відповідний позов прокурор вказав про те, що спірний договір укладено з перевищенням повноважень відповідача 1 всупереч вимогам законодавства, що регламентує порядок використання земель оборони.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 21.05.2024 у даній справі у позові прокурора відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, заступник керівника Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить останнє скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Аргументуючи доводи скарги прокурор вказує про те, що відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції, окрім іншого, дійшов висновку про не доведення факту порушень законодавства під час укладення договору про будівництво багатоповерхових будинків на землях оборони, а також обрання прокурором неефективного способу захисту в умовах воєнного стану. Скаржник вважає, що судове рішення підлягає скасуванню у зв`язку з невідповідністю висновків, викладених у ньому, встановленим обставинам справи, порушенням норм процесуального права (ст. ст. 2, 7, 11, 73, 76- 79, 86, 236, 237, 238 ГПК України), неправильного застосування норм матеріального права до спірних правовідносинах (ст. ст. 203, 215, 241, 1130 ЦК України, ст. ст. 20, 21, 38, 96, 120, 152 ЗК України, положень Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296, Положення про організацію будівництва об`єктів у Міністерстві оборони України та ЗСУ, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 05.06.2019 № 284, Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 № 715. Окрім того, прокурор вважає, що судом першої інстанції не надано оцінку доводам та обставинам, зазначеним у позовній заяві, щодо наявності підстав для визнання спірного договору недійсним відповідно до положень ст. 228 ЦК України як такого, що укладений усупереч інтересам держави і суспільства.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.06.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокуратури на рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.05.2024 у справі № 924/1341/23; призначено апеляційну скаргу до розгляду в судовому засіданні.

Від ТзОВ "Канстальбуд" до суду надійшли письмові пояснення, відповідно до яких товариство вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню.

10.10.2024 від прокуратури надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із тим, що у провадженні слідчого управління ГУНП в Хмельницькій області перебувають матеріали досудового розслідування № 42024242310000020 від 18.06.2024 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України. Відтак прокурор вважає, що за результатами проведених слідчих дій може бути встановлено докази та факти які безпосередньо вплинуть на хід та правильність дослідження судом апеляційної інстанції доказів для повного та всебічного з`ясування обставин даної справи.

Розглянувши зазначене клопотання, суд зазначає слідуюче.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ГПК України, учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - разом з поданням відзиву або письмових пояснень. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Приписами ст. 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Аналіз наведеної норми свідчить про те, що учасник справи, який подає нові докази до суду апеляційної інстанції, має належним чином обґрунтувати наявність причин, що об`єктивно не залежали від нього, що унеможливили подання цього доказу до суду першої інстанції. Приймаючи новий доказ у суді апеляційної інстанції, цей суд має обґрунтувати своє рішення, встановити, що такі докази не могла сторона подати до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведені положення визначають обов`язкову сукупність умов для вирішення питання про прийняття доказів апеляційним судом, а саме: (1) винятковість випадку та (2) причини неподання доказів у першій інстанції, що об`єктивно не залежать від учасника справи, а також (3) покладення тягаря доведення цих обставин на учасника справи, який ці докази подає (схожий за змістом правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14, від 01.07.2021 у справі № 46/603).

Верховний Суд сформулював усталений правовий висновок про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливе прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями установленого процесуальним законом порядку - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - апелянта) (подібні за змістом висновки щодо застосування ст. 269 ГПК України викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 13.01.2021 у справі № 10/Б-921/1442/2013).

Водночас, така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність. (вищезазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 11.09.2019 у справі № 922/393/18, від 16.12.2020 у справі № 908/1908/19, від 19.10.2021 у справі №903/533/21).

Як зазначено вище, прокурор в заявленому до суду клопотанні посилається на досудове розслідування № 42024242310000020, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 18.06.2024, тоді як оскаржуване у даній справі рішення ухвалене 21.05.2024.

Суд констатує, що докази та факти, які можуть бути встановлені за результатами проведених слідчих дій у відповідному провадженні, по своїй суті будуть новими доказами, які були відсутні на момент ухвалення оскаржуваного рішення у справі № 924/1341/23, що в силу ст. 269 ГПК України виключає можливість прийняття апеляційний господарським судом таких доказів на стадії перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Водночас, колегія суддів відмічає, що наявні у матеріалах справи зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, а відтак клопотання прокуратури про відкладення розгляду справи не підлягає задоволенню.

В судовому засіданні прокурор вимоги апеляційної скарги підтримав, просив останню задоволити, а оскаржуване рішення скасувати.

Представники позивачів позицію прокуратури підтримали.

Представник відповідача 2 апеляційну скаргу заперечив, просив останню залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Інші учасники провадження явку повноважних представників у судове засідання не забезпечили, про час та дату засідання були належним чином повідомлені судом.

Згідно ч. 12 ст. 270 ГПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, письмових пояснень щодо неї, заслухавши присутніх у судовому засіданні представників учасників провадження, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановлені оскаржуваного рішення суду, зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що Хмельницькою спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Західного регіону під час виконання повноважень, визначених ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", за результатами опрацювання отриманих від ГУ капітальних вкладень Міністерства оборони України договорів щодо інвестиційного будівництва житлових об`єктів на землях оборони, виявлено можливе вибуття із державної форми власності земельної ділянки площею 2,53 га із кадастровим номером 6810100000:18:002:0328, яка знаходиться на території військового містечка № НОМЕР_1 Хмельницького гарнізону по проспект Миру, 96 у м. Хмельницький.

Згідно інформації із Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, земельна ділянка із кадастровим номером 6810100000:18:002:0328, площею 2,53 га є частиною військового містечка № НОМЕР_1 , яке входить до складу державного акту, отриманого за рішенням ВК Хмельницької районної Ради депутатів трудящих від 12.11.1981 № 251-б, має цільове призначення: для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України, категорію земель - землі оборони, належить на праві власності Хмельницькій обласній державній адміністрації (наразі - Хмельницька ОВА), а право постійного користування належить КЕВ м. Хмельницький.

28.08.2018 між Подільським управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України в особі тимчасово виконуючого обов`язки начальника ОСОБА_2 , який діяв на підставі Положення про Подільське УКБ МОУ, затвердженого наказом Державного секретаря Міністерства оборони України від 17.06.2003 № 24 та ТзОВ "Канстальбуд" укладено договір про будівництво багатоповерхового житлового будинку по пр. Миру (Вінницьке шосе) у м. Хмельницький № 10/18. 24.09.2019 сторонами укладено договір про внесення змін до договору № 10/18 від 28.08.2018, виклавши договір № 10/18 у новій редакції із назвою "Договір № 10/18 про будівництво багатоповерхових житлових будинків по проспекту Миру, 96 у м. Хмельницький".

Згідно з п. 2.1 вказаного договору, його предметом є співпраця і участь сторін у будівництві об`єкта на земельній ділянці з метою наступного розподілу результатів будівництва на умовах, передбачених цим договором, передача стороною 1 стороні 2 передбачених цим договором функцій замовника щодо проектування, будівництва, реалізації майнових прав на об`єкти, нерухомого майна, що будуть створені в майбутньому та введення в експлуатацію, оформлення права власності. Згідно п. 3.1 договору, проектна загальна площа об`єкта буде визначена проектною документацією на будівництво, при цьому, загальна проектна площа квартир не може бути меншою 15552 м. кв. Фактична площа об`єкта буде встановлена на підставі обмірів, після завершення будівництва та прийняття об`єкта в експлуатацію. Згідно п. 4.4 договору, після завершення будівництва та введення об`єкта в експлуатацію, сторона 2 передає стороні 1 квартири загальною площею 1555 м. кв. в кількості 26. Відповідно до п. 4.7 договору, після завершення будівництва, введення об`єкта в експлуатацію та підписання акта прийому-передачі та розподілу об`єкта, сторона 2 набуває права власності на весь об`єкт без врахування частини, яка за умовами цього договору передається стороні 1. За умовами договору отриманню військовослужбовцями ЗС України житла для заселення складає 10% від загальної площі будівництва, проектна загальна площа об`єкта становить 15552 кв.м, загальна площа житла (квартир), яка підлягає отриманню військовослужбовцями ЗСУ - 1 555 м.кв., згідно Акту розподілу прощ від 24.09.2019 в кількості 26 квартир.

Прокурор, вважаючи, що зазначений договір укладено за відсутності повноважень у Подільського УКБ, всупереч вимогам законодавства, що регламентує порядок використання земель оборони, порядок, організацію будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами договорів про спільну діяльність, зокрема без погодження проведення конкурсу Міністерством оборони України та отримання дозволу Хмельницької обласної військової адміністрації, а також усупереч інтересам держави і суспільства, звернувся із відповідним позовом до господарського суду.

Як зазначено вище, оскаржуваним рішенням від 21.05.2024 суд першої інстанції визнав доводи прокуратури необґрунтованими та у задоволенні зазначеного позову відмовив.

Суд апеляційної інстанції, надавши юридичну оцінку висновкам місцевого господарського суду та доводам прокуратури в сукупності в ході апеляційного перегляду справи по суті, дійшов наступних висновків.

Як зазначено вище, предметом спору у даній справі є матеріально-правова вимога прокуратури про визнання недійсним договору про будівництво багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1 від 28.08.2018 № 10/18, укладеного між відповідачами.

В силу приписів ст. ст. 202, 203, 204 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відтак, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спір про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Здійснивши оцінку аргументів прокурора стосовно укладення спірного договору з порушенням Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженим Постановою КМУ № 715 від 06.07.2011 (далі - Порядок № 715), апеляційний господарський суд зазначає наступне.

Землі оборони становлять окрему категорію земель та відповідно до ст. ст. 65, 77 ЗК України, ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони" та ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України" визнаються земельними ділянками, наданими для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.

Законодавством (ст. 77, ч. 4 ст. 84 ЗК України) обмежено перебування земель оборони лише в державній власності із забороною її передачі у приватну власність.

Суд відмічає, що приналежність земельної ділянки площею 2,53 га, яка розташована по проспекту Миру, 96 у м. Хмельницький, на якій згідно з умовами спірного договору планується будівництво багатоквартирних житлових будинків, до земель оборони, із врахуванням наявності чинного державного акту від 1981 року № 041767, отриманого за рішенням виконавчого комітету Хмельницької районної Ради депутатів трудящих від 12.11.1981 № 251-б, ані судом першої інстанції, ані відповідачами не було спростовано та не заперечувалось.

В силу ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони", військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

З метою забезпечення виконання ч. 2 ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони" та ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 № 715 затверджено Порядок № 715.

Згідно п. 3 Порядку № 715, на земельних ділянках, що належать до земель оборони, будівництво житла здійснюється на конкурсних засадах. Замовником будівництва житла та організатором конкурсу є Міноборони, інший центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво військовим формуванням, СБУ, Служба зовнішньої розвідки, Управління державної охорони та Держспецтрансслужба.

В силу ч. 2 ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України", земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування.

Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України (ст. 6 Закону України " Про правовий режим майна у Збройних Силах України").

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

З огляду на те, що землі оборони перебувають лише у користуванні Міністерства оборони України, а розпоряджається ними Кабінет Міністрів України, відповідно до ст. 142 ЗК України виключно Кабінет Міністрів України має право припиняти право користування земельною ділянкою, що входить до складу земель оборони.

Зважаючи на викладене, а також беручи до уваги наведені норми права, істотною передумовою для припинення права постійного користування землями оборони, які закріплені за структурними одиницями Збройних Сил України, та подальшої передачі таких ділянок у власність або у користування іншим особам є прийняття Кабінетом Міністрів України відповідного рішення за поданням Міністерства оборони України.

Таким чином, Кабінет Міністрів України, реалізуючи виключні повноваження від імені держави на розпорядження земельними ділянками оборони, визначив Порядок № 715, який є обов`язковим для застосування у сфері використання земель оборони та єдиною можливою і чітко визначеною законодавством процедурою забудови земель оборони з урахуванням правового статусу вказаної категорії земель, виключення випадків незаконного вибуття земель оборони з державної власності та

використання земель оборони зі збереженням їх цільового призначення для будівництва соціального житла, зокрема для військовослужбовців.

Дотриманням його вимог забезпечується законне обмежене перебування земель оборони у цивільному обігу з урахуванням вимог ст. ст. 13, 84 ЗК України, ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони», збереження повноважень держави на розпорядження землями оборони та збереження правового титулу земель оборони.

Натомість, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.05.2013 № 666-р "Про погодження переліку земельних ділянок, що належать до земель оборони, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням не бюджетних коштів" (далі - Перелік № 666-р) Урядом погоджено розроблений Міністерством оборони України перелік земельних ділянок, що належать до земель оборони, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням не бюджетних коштів.

При цьому, вказане розпорядження як в редакції, яка діяла стала станом на дату укладення спірного договору, так і в редакції, яка діє на цей час, не містить відомостей про погодження Кабінетом Міністрів України будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням не бюджетних коштів на земельній ділянці орієнтовною площею 2,53 га, що розташована по проспекту Миру, 96 у м. Хмельницький.

Отже, на зазначеній земельній ділянці, що належить до земель оборони, будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням не бюджетних коштів можливе за умови включення відповідної земельної ділянки до Переліку № 666-р та з дотриманням Порядку № 715.

Відтак, використання земельної ділянки по АДРЕСА_1 для будівництва житла повинно вирішуватися з обов`язковим застосуванням зазначених вище вимог ЗК України, Закону України "Про використання земель оборони" і Порядку № 715.

Разом з цим, судом першої інстанції зроблено безпідставний висновок про те, що Кабінетом Міністрів України не врегульовано питання щодо поширення дії Порядку № 715 у разі, якщо земельна ділянка не включена до Переліку № 666-р.

Зокрема, такі доводи суду є помилковими, оскільки процедура організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, із залученням не бюджетних коштів визначена лише Порядком № 715. Іншого нормативно-правового акта, який би регулював це питання, на момент укладення спірного договору не існувало.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає безпідставним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування Порядку № 715 при укладенні спірного договору.

Стосовно висновку місцевого господарського суду про наявність повноважень у Подільського УКБ на проведення конкурсу та укладення договору про будівництво багатоповерхових будинків на землях оборони, судова колегія зазначає слідуюче.

Так, Господарський суд Хмельницької області в ході розгляду справи зробив висновок про те, що Подільське УКБ укладаючи спірний договір діяло в межах наданих йому повноважень та функцій замовника будівництва, покладених на нього Міністерством оборони України.

Зокрема, під час укладення спірного договору Подільське УКБ діяло на підставі Положення про Подільське управління капітального будівництва Міністерства оборони України, затвердженого наказом Державного секретаря Міністерства оборони України від 17.06.2023 № 24.

Згідно п. 1.1 цього Положення, Подільське УКБ є державною госпрозрахунковою установою Міністерства оборони України та призначене для забезпечення виконання завдань капітального будівництва житла для військовослужбовців і членів їх сімей, об`єктів військового призначення для потреб ЗСУ з метою підтримання їх у стані бойової та мобілізаційної готовності. Управління підпорядковане начальнику управління капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України. Управління виконує функції замовника будівництва Міністерства оборони України на будівництво об`єктів житлово-комунального, соціального, загальновійськового призначення, а також у порядку, встановленому чинним законодавством України та цим Положенням залучається до вирішення інших питань придбання та обміну житла у Вінницькій, Рівненській Житомирській та Хмельницькій областях.

Відповідно до п. 5 цього Положення, управління є самостійним господарюючим суб`єктом, може від свого імен набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов`язки, бути позивачем і відповідачем судах загальної юрисдикції, отримує прибуток від здійснення госпрозрахункової діяльності і розподіляє його згідно з чинним законодавством.

Як вбачається з п. 7 Положення, управління відповідно до покладених на нього завдань, зокрема: - за погодженням з управлінням капітального будівництва об`єктів житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України укладає договори на пайову участь у будівництві об`єктів іншими замовниками; - вишукує та залучає кошти інвесторів у будівництво об`єктів у визначеному законодавством України та цим Положенням порядку та укладає договори (контракти), які узгоджуються в управлінні капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ капітального будівництва Міністерства оборони України.

Пунктом 11 цього Положення передбачено, що начальник управління за погодженням з управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ капітального будівництва Міністерства оборони України укладає угоди на капітальне будівництво та ремонт, інвестування будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей, придбання та обмін квартир, надання послуг та інші угоди в межах своє компетенції.

Органом управління майном, яке віднесено до земель оборони, є Міністерство оборони України, що підтверджується Законами України "Про управління об`єктами державної власності", "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", "Про оборону України", "Про Збройні Сили України".

Пунктом 1.5 Положення про організацію будівництва об`єктів у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України, затвердженим наказом Міністерства оборони України № 284 від 05.06.2019, передбачено, що замовником будівництва об`єктів ЗС України, які споруджуються за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством, є Міністерство оборони України.

Згідно з п. 1.6 Положення № 284, функції замовника капітального будівництва об`єктів Збройних Сил України покладаються на територіальні управління капітального будівництва як на виконавців на підставі довіреностей на право укладення від імені Міністерства оборони України договорів на здійснення будівництва.

Водночас, такі повноваження у Подільського УКБ відсутні, а тому воно не могло передавати функції замовника будівництва ТзОВ "Канстальбуд", як це передбачено у спірному договорі.

Таким чином, аналіз приписів Положення № 284, Порядку № 715 та Порядку № 296 свідчить про те, що Положення не містить норм, які уповноважують Подільське УКБ (в особі його начальника) провадити відповідні конкурси та укладати договори про будівництво житла із залученням не бюджетних коштів, а також діяти від імені Міністерства оборони України під час укладення таких договорів.

Щодо висновків суду першої інстанції стосовно правової природи оспорюваного правочину, апеляційний господарський суд зазначає наступне.

Як вбачається із оскаржуваного рішення, мотивуючи його в частині визначення правової природи договору, суд першої інстанції формально послався на положення ст. ст. 875, 1130, 1133 ЦК України та ст. 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність" без проведення жодного аналізу умов договору в сукупності із вказаними положеннями законодавства, при цьому всупереч вимогам пп. "в" п. 3 ч. 1 ст. 282 ГПК України не зазначив мотиви відхилення доводів прокурора.

Разом із тим, суд під час ухвалення оскаржуваного рішення не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 11.07.2019 у справі № 910/10673/18, зі змісту яких слідує, що договір про інвестування в реалізацію проекту будівництва комплексу у складі об`єктів житлового і громадського призначення, за яким державне підприємство надало доступ до земельної ділянки для будівництва об`єкта іншій стороні та отримало право на частину квартир у побудованому об`єкті, передбачає спільну діяльність без об`єднання вкладів сторін.

Також слід зазначити, що з урахуванням правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21, для характеристики та визначення правової природи

оспорюваного договору не підлягають застосуванню положення Закону України "Про інвестиційну діяльність" та про будівельний підряд. Так, згідно з ч. 1 ст. 2 цього Закону, інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. За змістом ст. 4 цього Закону, об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права. Об`єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об`єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Інвестування та фінансування будівництва таких об`єктів може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром є одиниця такої нерухомості. Відповідно до ст. цього 5 Закону суб`єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори - суб`єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об`єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Згідно ч. 5 ст. 7 Закону, інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.

З викладеного вбачається, що інвестиційні правовідносини є різновидом господарських правовідносин, які виникають між суб`єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та іншими учасниками) щодо підготовки, реалізації інвестицій, відшкодування витрачених коштів та отримання прибутку від такої діяльності. При цьому основним способом реалізації інвестицій є інвестиційна діяльність, яка полягає у практичних організованих діях відповідних суб`єктів з метою знаходження інвестиційних ресурсів (майнових та інтелектуальних цінностей), виборі об`єктів підприємницької та інших видів діяльності і вкладенні в ці об`єкти зазначених ресурсів для отримання прибутку (доходу) або досягнення певного соціального ефекту.

Отже, за своїм змістом інвестиційна діяльність полягає у трансформації цінностей (інвестицій) в об`єкти такої діяльності та подальшому одержанні доходу за рахунок приросту капітальної вартості вказаних інвестицій або від їх використання.

Таким чином, з аналізу обов`язків сторін оспорюваного договору від 28.08.2018 щодо здійснення конкретних дій, обумовлених його предметом, а також внесків сторін на реалізацію зазначеного договору слід дійти висновку, що розподіл часток між сторонами, зокрема їх розмір для кожної з них, є порушенням балансу інтересів сторін унаслідок виконання таких умов, а також фактично позбавляє державу прав на новозбудований об`єкт, що згідно з вищезазначеними нормами законодавства не відповідає змісту інвестиційної діяльності.

Відтак, колегія суддів вважає, що оспорюваний договір не містить ознак інвестиційної діяльності.

Водночас, згідно ст. 875 ЦК України, за договором будівельного підряду підрядник зобов`язується збудувати і здати у встановлений строк об`єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов`язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов`язок не покладається на підрядника, прийняти об`єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов`язаних з місцезнаходженням об`єкта.

У розумінні ст. 875 ЦК України, основним предметом договору будівельного підряду є результат будівельних робіт - завершений будівництвом об`єкт або закінчені будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації на замовлення замовника, а не процес виконання робіт чи діяльність підрядника щодо створення об`єкта та його здачі. Додатковим предметом будівельного підряду можуть бути нерозривно пов`язані із місцезнаходженням об`єкта проектні та пошукові роботи щодо розробки за завданням замовника проектної або іншої технічної документації та/або виконання пошукових робіт.

Згідно зі ст. 876 ЦК України власником об`єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.

З викладеного вбачається, що характерними ознаками договору будівельного підряду є: по перше, виконання роботи, пов`язаної з будівництвом, капітальним ремонтом, реконструкцією тощо, відповідно до завдання замовника; по-друге, ключовою є наявність обов`язків підрядника виконати роботу і передати результат замовнику (який є власником об`єкта будівництва або результату будівельних робіт чи отримує інші блага, пов`язані з виконанням підряду), а також кореспондуючі їм обов`язки замовника - прийняти результат та оплатити його; по-третє, предмет договору має завжди індивідуальний характер.

Водночас, предметом наведеного договору по суті є передача відповідачу 2 права на забудову земельної ділянки, що перебуває в державній власності, з подальшою компенсацією прав землекористувача щодо вказаної ділянки у вигляді отримання незначної частки об`єкта будівництва (10 % загальної площі квартир). Таким чином, оспорюваний договір не містить елементів договору підряду.

З огляду на викладене, колегія суддів констатує, що судом першої інстанції не надано належної комплексної правової оцінки умовам договору (у тому числі предмета, характеру прав та обов`язків сторін, результатам виконання), у зв`язку з чим дійшов помилкового та необґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір не містить ознак договору про спільну діяльність, не визначивши, при цьому, його дійсну правову природу.

Стосовно висновку суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування положень Порядку № 296 у спірних правовідносинах, а також висновку щодо відсутності ознак спільної діяльності у господарських взаємовідносинах між сторонами оспорюваного договору, колегія суддів вважає такі висновки зробленими за неправильного застосування положень ст. ст. 1130-1132 ЦК України, в силу слідуючого.

Слід зазначити, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст. Тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Згідно ст. 1130 ЦК України, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить закону. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Статтею 1131 ЦК України встановлено, що договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Згідно ст. 1132 ЦК України, за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов`язання об`єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Метою спільної діяльності може бути як господарська (інвестування, виконання робіт, надання послуг, будівництво об`єктів промисловості, торгівлі, житла, тощо), так і негосподарська (вирішення питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад, тощо) мета.

Пунктом 20 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" передбачено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань погоджують підприємствам, що належать до сфери їхнього управління, договори про спільну діяльність, зміни до них та контролюють виконання умов цих договорів.

Зокрема, правовідносини щодо укладання догорів про спільну діяльність врегульовані Порядком № 296.

Так, відповідно до п. 2 Порядку № 296, суб`єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, іншому суб`єкту управління об`єктами державної власності звернення щодо погодження укладення договору та такі документи: 1) попередньо погоджений сторонами проект договору; 2) засвідчені копії статутів (положень) суб`єкта господарювання та сторони (сторін), з якою (якими) передбачається укласти договір; 3) інформацію про суб`єкта господарювання, зокрема про: виробничі потужності, обсяг і основну номенклатуру продукції, у тому числі експортної; кількість робочих місць; рівень прибутковості за останні три роки, розмір дебіторської та кредиторської заборгованості, у тому числі простроченої; державну реєстрацію прав власності або користування будинками (спорудами) та земельними ділянками, які передбачається використовувати за договором; перебування майна, яке передбачається використовувати за договором, у заставі, податковій заставі, оренді, лізингу. Суб`єкт господарювання подає також бізнес-план з визначенням етапів, строків, шляхів і засобів виконання договору, джерел його фінансування, впливу результатів укладення договору на фінансовий план суб`єкта господарювання; 4) інформацію про сторону (сторони), з якою (якими) передбачається укласти договір, а саме: повне найменування сторони; дані про її державну реєстрацію; відомості, що підтверджують здатність сторони забезпечити належне виконання своїх договірних зобов`язань, зокрема фінансову та професійну спроможність; 5) звіт про оцінку майна, що передбачається використовувати за договором, з висновком про його вартість, визначену на підставі незалежної експертної оцінки із застосуванням бази оцінки, що відповідає ринковій вартості. Зазначений звіт подається разом із рецензією, що містить позитивний висновок щодо його відповідності вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна або за наявності незначних недоліків, що не вплинули на достовірність оцінки, про відповідність у цілому таким нормативно-правовим актам; 6) обґрунтування способу використання державного майна з відповідними розрахунками.

В силу п. 3 Порядку № 296 (у редакції, що діяла на момент укладення спірного договору), орган управління готує протягом місяця з дня надходження від суб`єкта господарювання звернення щодо погодження укладення договору за погодженням з Міністерством економічного розвитку України, Міністерством фінансів України, Фондом державного майна України та Міністерством юстиції України відповідний проект рішення Кабінету Міністрів України. Зазначений проект повинен, зокрема, містити істотні умови договору, укладення якого пропонується погодити, щодо забезпечення підвищення ефективності використання державного майна, захисту майнових інтересів держави, унеможливлення відчуження державного майна, а також залежно від виду договору - розмір часток учасників, строк дії договору, порядок розподілу прибутку, покриття витрат та внесення додаткових вкладів. До проекту рішення Кабінету Міністрів України щодо погодження укладення договору органом управління додаються такі документи: звернення суб`єкта господарювання до органу управління щодо погодження укладення договору разом із документами, що передбачені п. п. 2 - 6 п. 2 Порядку № 296, а також погоджений органом управління проект договору; висновок органу управління щодо відсутності встановлених законодавством заборон та обмежень на використання майна суб`єкта господарювання, якщо таке використання передбачається договором; висновок органу управління про відповідність галузевим концепціям і програмам розвитку пропозицій суб`єкта господарювання, який планує укласти договір.

Пунктами 4, 5 Порядку № 296 визначено, що орган управління подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України узгоджений проект рішення щодо погодження укладення договору разом з документами, зазначеними в абз. 4 - 6 п. 3 Порядку № 296. У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про погодження укладення договору орган управління здійснює заходи щодо забезпечення його укладення суб`єктом господарювання відповідно до вимог законодавства.

У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про погодження укладення договору, орган управління здійснює заходи щодо забезпечення його укладення суб`єктом господарювання відповідно до вимог законодавства.

Порушення Подільським УКБ вказаної процедури, яке полягало в неподанні до Міністерства оборони України відповідного звернення (з усіма необхідними документами), в розумінні ч. 4 ст. 4, ч. ч. 1, 2 ст. 203 та ст. 215 ЦК України є достатньою підставою для визнання договору від 28.08.2018 № 10/18 недійсним.

В той же час, надаючи оцінку положенням укладеного між відповідачами договору від 28.08.2018 № 10/18, судом першої інстанції безпідставно зроблено висновок про те, що цей договір не містить істотних умов договору про спільну діяльність, що виключає його кваліфікацію як договору про спільну діяльність та необхідність застосування до його регулювання Прядку № 296.

Так, укладаючи спірний договір, сторони взяли на себе зобов`язання діяти спільно для досягнення певної мети (будівництво багатоквартирних будинків), для чого кожна із сторін внесла певні вклади (Подільське УКБ внесло свою частку у вигляді земельної ділянки, яку передало під забудову, а також передало ТзОВ "Канстальбуд" функції замовника будівництва). У свою чергу, товариство внесло грошові кошти, здійснивши інвестування за договором з подальшим розподілом результатів спільної діяльності: Подільському УКБ - 10 % від загальної площі квартир об`єкта нерухомості, інша частина об`єкта нерухомості - ТзОВ "Канстальбуд". При цьому, сторони договору не виступають стосовно один одного як боржники і кредитори.

Таким чином, суд констатує, що оспорюваний договір є змішаним договором з окремими елементами (умовами), характерними для договору про спільну діяльність, та всупереч наведеним вище положенням не був погоджений із Міністерством оборони України. Однак, місцевий господарський суд належним чином не дослідив вказані обставини та прийшов до необґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання такого договору недійсним відповідно до вимог Порядку № 296.

Окрім того, у позовній заяві прокурора однією із підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, було зазначено положення ст. 228 ЦК України.

Так, згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР та іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671, визначено, що Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва. Міноборони є органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили. Міністерство оборони України здійснює відповідно до законодавства правовий і соціальний захист військовослужбовців Збройних Сил та членів їх сімей; організовує відповідно до законодавства забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та членів їх сімей жилими приміщеннями.

Таким чином, Конституцією України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішою функцією держави, яка покладається на Збройні Сили України.

Водночас, держава в особі Міністерства оборони України забезпечує соціальний захист військовослужбовців та членів їхніх сімей, у тому числі шляхом забезпечення житлом. Аналіз законодавства щодо використання земель оборони свідчить, що передбачена законодавством можливість забудови земельних ділянок зі збереженням їх цільового призначення та державної форми власності обумовлює таку забудову виключно житлом для військовослужбовців або соціального та доступного житла.

Однак, умовами оспорюваного договору не передбачено будівництво багатоповерхових житлових будинків саме як житла для військовослужбовців та членів їх сімей або соціального та доступного житла.

Вказане свідчить, що відповідачі, укладаючи спірний договір, усвідомлювали його протиправність і суперечність його мети інтересам держави та суспільства, однак, не відмовилися від наміру його укладення, а отже, прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Зокрема, фактичне виконання умов договору про будівництво багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1 призведе до створення на землях оборони нового об`єкта невійськового призначення (житлового комплексу, можливо, 10 % як житла для військовослужбовців та 90 % - для інших осіб ), використання земель оборони не за визначеними законом цілями та подальшого вибуття земельної ділянки з державної власності, що є протиправними наслідками укладення спірного договору.

Наслідки реалізації договору від 28.08.2018 призведуть до отримання військовослужбовцями у 10 разів менше частки від загальної площі житла об`єкта, що свідчить про ігнорування закріплених Конституцією України гарантій забезпечення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, а тому суперечить інтересам держави і суспільства.

Наведене свідчить про нівелювання мети забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців Збройних Сил України.

Таким чином, судова колегія зауважує, що дії відповідачів під час укладання спірного договору спрямовані на порушення встановленого порядку, а отже, суперечать інтересам держави та суспільства, оскільки порушують правові та економічні засади функціонування цієї сфери суспільних відносин. Обставини вчинення та наслідки таких діянь держави свідчать про невідповідність указаних фактів забезпечення житлом військовослужбовців Збройних Сил України та інтересам держави і суспільства.

Однак, у мотивувальній частині рішення суд першої інстанції всупереч вимогам ст. 238 ГПК України обмежився лише висновком, що спірний договір не суперечить інтересам держави і суспільства, без наведення правового обґрунтування і фактичних обставин, з огляду на які ці доводи взято або не взято до уваги судом.

Відтак, колегія суддів дійшла висновку про те, що спірний договір укладено всупереч вимогам ст. ст. 21, 77, 84, 102-1, 122 ЗК України, ст. 92, 203, 237, 238 ЦК України, Закону України "Про використання земель оборони", Порядкам № 715 та № 296, з огляду на що суд констатує наявність правових підстав для визнання недійсним договору про будівництво багатоквартирних житлових будинків на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Разом з тим, апеляційний господарський суд зазначає слідуюче.

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

В силу ч. ч. 1, 2 ст. 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005).

Додатково в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені.

Разом з тим, ефективність позовної вимоги має оцінюватися виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Суд відмічає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Відтак, розглядаючи справу по суті позовних вимог, необхідно з`ясувати, чи є спосіб захисту, обраний прокурором, ефективним для захисту права держави у спірних правовідносинах.

Питання щодо ефективності обраного способу захисту права відіграє важливу роль та безпосередньо впливає на результат вирішення справи, оскільки, як вже зазначалося, якщо суд дійде висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені.

Суд констатує, що звертаючись із відповідним позовом до господарського суду у даній справі, прокуратурою заявлено до Подільського УКБ та ТзОВ "Канстальбуд" позовні вимоги про визнання недійсним договору про будівництво багатоповерхових житлових будинків по проспекту Миру, 96, м. Хмельницький від 28.08.2018 № 10/18.

Поряд з цим судова колегія відмічає, що частинами 1, 2 ст. 216 ЦК України обумовлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (постанова Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).

В силу ст. ст. 215, 216 ЦК України, вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абз. 2 ч. 5 ст. 216 ЦК України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів.

Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження, суперечать завданням господарського судочинства, наведеним у ст. 2 ГПК України.

В той же час апеляційний господарський суд констатує, що вирішуючи даний господарський спір, суд першої інстанції помилково не врахував того, що позовна вимога про визнання правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину.

Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.03.2024 у справі № 904/192/22).

Таким чином, в задоволенні вищевказаного позову слід відмовити в зв`язку з обранням прокурором неефективного способу захисту порушеного права, що не призводить до його поновлення та суперечить завданню господарського судочинства.

В силу ч. ч. 1, 4 ст. 277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів Північно - західного апеляційного господарського суду вважає, що апеляційну скаргу заступника керівника Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону слід залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.05.2024 у даній справі змінити в мотивувальній частині в редакції даної постанови.

Згідно вимог ст. 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги прокуратури покладаються на останню.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу заступника керівника Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Хмельницької області від 21 травня 2024 року у справі № 924/1341/23 змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції даної постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.

Справу № 924/1341/23 повернути Господарському суду Хмельницької області.

Повний текст постанови складено "21" жовтня 2024 року.

Головуючий суддя Тимошенко О.М.

Суддя Крейбух О.Г.

Суддя Миханюк М.В.