Постанова

від 22.10.2024 по справі 460/5343/18

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 460/5343/18 Головуючий у 1 інстанції: Колтун Ю.М.

Провадження № 22-ц/811/2446/24 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2024 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Зеліско-Чемери К.Р.

з участю позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 24 червня 2024 року в складі судді Колтуна Ю.М. в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком,-

встановив:

У листопаді 2018року позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до відповідача ОСОБА_3 , який уточнивши, а також змінивши частково підстави позову, просила про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення відповідача.

Вимоги обгрунтовувала тим, що17.06.2017 між нею та ОСОБА_4 укладені договори дарування, на підставі яких вона стала власником земельної ділянки площею 0,1000 га кадастровий номер 4625810100:04:002:1070 та власником житлового будинку АДРЕСА_1 з приналежними до нього господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .У житловому будинку з 19.06.2002 зареєстрований ОСОБА_3 , який є вітчимом ОСОБА_4 . Відповідач був вселений у спірний житловий будинок, як член сім`ї (вітчим колишнього власника), і набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Однак із припиненням права власності ОСОБА_4 на житловий будинок і припинилося право користування спірною квартирою як члена сім`ї власника, оскільки таке право є похідним від права власника спірної квартири, тобто вітчим вратив право користування цим будинком і зобов`язаний виселитися із цього житлового будинку.

Разом з цим, на даний час відповідач, який не є член сім`ї ОСОБА_1 та жодних домовленостей щодо проживання у спірному будинку немає, чинить їй перешкоди у користуванні приватною власністю. На звернення виселитися із житлового будинку не реагує та без згоди позивачки проводить знищення її приватної власності для свого комфортного проживання.

Просила позов задовольнити, усунути їй перешкоди у користуванні належним їй житловим будинком шляхом виселення відповідача.

Оскаржуваним рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 24 червня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком - задоволено повністю.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 704 грн. 80 коп.

Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_3 , вважає незаконним та таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що був одружений з попередньою власницею будинку ОСОБА_5 та прожив у спірному будинку більше ніж 25 років, після смерті дружини залишився проживати у будинку. Вселився в будинок з відома та згоди попереднього власника як член її сім`ї, під час проживання у такому здійснював ремонт, підтримував у належному стані.

Звертає увагу, що іншого житла не має, є пенсіонером, отримує невелику пенсію, переселитися в інше житлове приміщення не має можливості, тому виселення без надання іншого житла вплине на його соціальну захищеність та зможе зробити безхатьком.

Вважає, що не може бути підставою для його виселення лише та обставина, що позивачка є власником будинку. Не є підставою для виселення членів сім`ї власника будинку, у тому числі і колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи, оскільки їхнє право користування жилим приміщенням урегульовано житловим законодавством, за яким ніхто не може бути виселеним із займаного приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

В апеляційній скарзі зазначає, що позивачка не зазначила підстав, передбачених ст. 116 ЖК України для виселення його без надання іншого житлового приміщення.

Виселення є втручанням у право на житло в розумінні положень статті 8 Конвенції.

Покликається на судову практику.

Просить скасувати рішення Яворівського районногосуду Львівськоїобласті від24червня 2024року в задоволенні позову відмовити.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 360 ЦПК України).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_3 на підтримку доводів скарги, а також пояснення позивачки ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 на заперечення таких, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення враховуючи таке.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що спір з приводу користування житловим будинком виник між ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 , який зайняв будинок як член сім`ї попереднього власника і продовжує користуватися ним і після припинення шлюбних відносин (тобто обставини, які були підставами для встановлення сервітуту, припинилися), що унеможливлює користування житловим будинком її власником, а відповідач на даний час продовжує користується спірним майном.

При цьому, новий власник спірного будинку ОСОБА_1 повідомляла відповідача про виселення та усунення перешкод у користуванні майном, у зв`язку зі зміною власника житлового будинку, з наданням можливості добровільно звільнити таке майно.

В свою чергу, відповідач ОСОБА_3 за час розгляду справи не надав будь яких доказів на підтвердження того, що він проживає у спірному будинку на відповідних правових підставах.

Таким чином, оцінюючи виселення на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивачки, як власника житла, суд дійшов висновку, що виселення відповідача зі спірного житлає законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки між сторонами спору склалися неприязні стосунки, вони не пов`язані спільним побутом, відповідач не є членом сім`ї позивача.

Також, суд вирішив питання судових витрат.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з того, що

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першоїстатті 16 ЦК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першоюстатті 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст.12ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти,заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України).

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Враховуючи наведене, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18).

Судом встановлено, що 17.06.2017 між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладений договір дарування житлового будинку, відповідно до якого ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_1 прийняла у дар житловий будинок АДРЕСА_1 , з приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, договір посвідчений приватним нотаріусом Яворівського районного нотаріального округу Гавришкевич О.П., зареєстрований в реєстрі за №806 (а.с. 8-9).

Крім цього, 17.06.2017 між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладений договір дарування земельної ділянки, відповідно до якого ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_1 прийняла у дар земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 4625810100:04:002:1070, що в АДРЕСА_1 , договір посвідчений приватним нотаріусом Яворівського районного нотаріального округу Гавришкевич О.П., зареєстрований в реєстрі за № 807 (а.с. 6-7).

Як вбачається із змісту договору дарування житлового будинку, такий належав дарувальнику на підставі договору дарування житлового будинку від 31.01.2017.

Згідно із копією будинкової книги для прописки громадян, у будинку АДРЕСА_1 , з 19.06.2002 був прописаний ОСОБА_3 (а.с. 15-19).

Судом встановлено, що ОСОБА_3 оскаржував зазначені договори у судовому порядку, звернувшись до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача приватного нотаріуса Яворівського районного нотаріального округу Гавришкевич О.П., про визнання недійсними договорів дарування житлового будинку, однак рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 16.12.2020 у задоволенні таких вимог відмовлено.

Таким чином, позивачка ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою, площею 0,1000 га, кадастровий номер 4625810100:04:002:1070.

Також судом встановлено, що 20.11.1993 між відповідачем ОСОБА_3 та ОСОБА_6 був укладений шлюб, про що зроблено актовий запис №119, після укладення шлюбу ОСОБА_6 присвоєно прізвище « ОСОБА_7 », що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 .

При цьому, ОСОБА_6 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого Яворівською держнотконторою 23.08.1988 за реєстровим №1624 та зареєстрованого 02.09.1988 Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу №6 за реєстровим №73/72 стр.253, належав житловий будинок АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.

Позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зверталися до Яворівського РВ ГУ МВСУ у Львівській області з проханням вжити заходів реагування щодо ОСОБА_3 , який провокує конфлікти. Дані обставини підтвердженіповідомленнями Яворівського РВ ГУ МВСУ у Львівській області, за якими з ОСОБА_3 проведено профілактичну бесіду про можливі правові наслідки у разі вчинення протиправних діянь (а.с. 104-113).

Позивач ОСОБА_1 також зверталась до Яворівської міської ради із заявою про засвідчення факту знищення об`єкта нерухомого майна з проханням здійснити комісійний вихід уповноважених осіб за адресою АДРЕСА_1 для фіксування незаконного втручання у приватну власність та вжити заходів реагування щодо ОСОБА_3 (а.с. 11-12).

Згідно із Актом від 26.09.2018, складеного комісією, створеною на підставі розпорядження голови м.Яворова № 633 від 18.09.2018, яка обстежила житловий будинок АДРЕСА_1 , факт знищення об`єкта нерухомого майна не підтвердився (а.с. 13).

При цьому, згідно із Акту від 01.10.2020, складеним комісією у складі директора та спеціалістівЯворівського районного територіального центру соціального обслуговування, яка обстежиламатеріально-побутові умови проживання ОСОБА_4 , 1971 року народження, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , за висновками якоїбуло встановлено, що ОСОБА_4 , є особою з інвалідністю І групи, проживає разом з колишнім чоловіком своєї покійної матері ОСОБА_3 . Догляд за ОСОБА_4 здійснює його тітка ОСОБА_1 , оплачує всі комунальні послуги, в тому числі і послуги, якими користується ОСОБА_3 , купує продукти харчування і ліки. Жодних коштів на оплату комунальних послуг ОСОБА_3 не дає, не допомагає у побуті. Крім того, зі слів родичів ОСОБА_3 конфліктує із ними, не впускає їх до будинку, поводиться агресивно, нецензурно висловлюється в їхню адресу.

15.09.2018 позивачка направляла на адресу відповідача звернення-вимогу про зняття з реєстрації місця проживання та виселення із будинку, однак така залишена без відповіді та реагування, тобто відповідач продовжує проживати у спірному будинку на час розгляду справи (а.с. 10).

В свою чергу, рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 22.05.2007 у справі №2-952/2007 ОСОБА_3 визнано власником 1/2 частини будинковолодіння за адресою АДРЕСА_2 , після смерті матері ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 119).

Крім цього, відповідач ОСОБА_3 за договором дарування від 27.12.2006 подарував ОСОБА_9 житловий цегляний будинок, загальною площею 257,5 кв.м., житловою площею 92,4 кв.м., який знаходиться в АДРЕСА_3 (а.с. 153-154).

Зазначені обставини визнаються сторонами, тому в силу закону не підлягають доказуванню (ст. 82 ЦПК України).

Звертаючись із позовними вимогами позивачка ОСОБА_1 такі фактично зводить до того, що відповідач, який не є член її сім`ї та жодних домовленостей щодо проживання у спірному будинку немає, чинить їй перешкоди у користуванні приватною власністю, на звернення виселитися із житлового будинку не реагує, тому просить усунути їй перешкоди у користуванні належним їй житловим будинком шляхом виселення відповідача із такого.

Враховуючи наведене, має місце житловий спір, а спірні правовідносини фактично випливають із захисту права власності на житло та користування наймачем таким.

Колегія суддів виходить з того, що згідно із ст. ст. 47, 48 Конституції України, кожен громадянин має право на житло та на достатній життєвий рівень.

Правове забезпечення цих конституційних приписів здійснюється відповідно до житлового та цивільного законодавства.

Згідно ізст. 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

За змістомстатті 383 ЦК України, статей150,156ЖК України власник житла має право використовувати свою власність для свого проживання та проживання членів своєї родини.

Непорушність права власності визначена статтею 321 ЦК України.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.09.2018 у справі №306/2659/16-ц, застосування конкретного способу захисту права залежить як від захисту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Захист порушеного права має бути ефективним.

В свою чергу, право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватись згідно із вимогамист. ст.405,406 ЦК України, зокрема житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.

Як беззаперечно вбачається із матеріалів справи, відповідач ОСОБА_3 фактично проживає у спірному будинку, тобто використовує будинок у власних цілях, таке право відповідача за своєю правовою природою є сервітутом, тобто правом користування чужим нерухомим майном (будинком) для задоволення власних потреб у житлі.

Відповідно доч.1ст.109ЖК України,виселення іззайманого жилогоприміщення допускаєтьсяз підстав,установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 вселився у спірний будинок як член сім`ї його попереднього власника ОСОБА_10 (матері ОСОБА_4 ), набувши право користуванням чужим майном, зазначене дає підстави для висновку, що вселення відповідача у будинок дійсно не було самовільним.

Припинення сімейних відносин з власником помешкання не припиняє житлового сервітуту, однак за відсутності згоди про безоплатне користування помешканням колишній член сім`їповинен вносити плату за користування помешканням за комунальні послуги, що відповідає частині четвертій ст. 156 та 162ЖК України.

Таким чином, навіть за конструкції, коли колишній член сім`ївласника проживає у відповідному помешкані без згоди про безоплатне користування таким, він повинен вносити плату за користування помешканням за комунальні послуги.

Поряд з цим, як вбачається із матеріалів справи та у жодний спосіб не може бути спростовано, відповідач ОСОБА_3 не є членом сім`ї позивачки ОСОБА_1 , як нового власника будинку АДРЕСА_1 .

При цьому, з досліджень платіжних квитанцій про оплату за житлово-комунальні послуги, відповідні витрати несе виключно ОСОБА_1 , відповідач не бере участі в утриманні спірного будинку.

При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги, як формальні підстави, передбаченістаттею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року, справа № 447/455/17.

Відповідно до п. 4 ч. 1ст. 406 ЦК Українисервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Згідно із ч. 2ст. 406 ЦК Українисервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, що мають істотне значення для справи.

Однією з форм припинення сервітуту щодо користування чужим житлом є виселення.

Обов`язок доказування наявності істотних обставин для припинення сервітуту покладається на позивача (власника).

Оскільки право на житло є одним із основоположних прав, яке забезпечує життєдіяльність особи, й перебуває під особливим захистом держави, припинення права користування житловим приміщенням на підставі ч. 2ст. 406 ЦК Україниможливе лише за наявності обставин, що мають істотне значення.

Цивільне законодавство не містить переліку таких обставин, тому у кожному конкретному випадку вони оцінюються судом.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов- це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Видами негаторного позову, пред`явленого з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання належним йому житловим приміщенням, є позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Таки чином, колегія суддів найперше виходить з того, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та, у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником такою власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно достатті 17Закону Українивід 23лютого 2006року №3477-IV«Про виконаннярішень тазастосування практикиЄвропейського судуз правлюдини» суди застосовують при розгляді справКонвенцію про захист прав людиниі основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених закономі загальними принципами міжнародного права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватногоі сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), а також у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) також зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) викладено висновок про те, що оскільки відповідачі не є членами сім`ї позивачів, спільним побутом із ними не пов`язані, тому їх право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власників цього майна на підставі частини другоїстатті 406 ЦК України.

Враховуючи наведене, а також те, що відповідач ОСОБА_3 не членом сім`ї позивачки, як нового власника спірного житлового будинку, вимога останньої про усунення їй перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення відповідача є підставною, а висновки суду першої інстанції з цього приводу правильними.

Таким чином, покликання в апеляційній скарзі на те, що позивачка не зазначила підстав, передбачених ст. 116 ЖК України для виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення, не заслуговують на увагу.

Що стосується доводів апелянта про те, що виселення є втручанням у його право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, то судами встановлено, що у його власності було нерухоме майно, у тому числі житло, яке він подарував своїм дітям.

Будь які інші доводи з цього приводу висновків суду, які є правильними та обґрунтованими, спростувати не можуть та про протилежне не свідчать, фактичні обставини справи судом першої інстанції з`ясовано всебічно та повно, їм дано правильну правову оцінку, а рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 24 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 23 жовтня 2024 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк