Постанова

від 15.10.2024 по справі 918/18/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 918/18/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С. К. - головуючий (доповідач), Багай Н. О., Мачульський Г. М.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.,

та представників:

прокурора - Зінкевич Ю. В.,

позивача - не з`явився,

відповідача - 1 - не з`явився,

відповідача - 2 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія"

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.05.2024

та рішення Господарського суду Рівненської області від 13.03.2024

у справі № 918/18/24

за позовом керівника Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Рівненської обласної ради

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія"

2) Комунального підприємства "Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф" Рівненської обласної ради

про визнання недійсними додаткових угод та стягнення коштів,

В С Т А Н О В И В:

Керівник Рівненської окружної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Рівненської обласної ради (далі - Рада; позивач) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом про визнання недійсними додаткових угод від 09.09.2021 № 2, від 13.09.2021 № 3, від 14.09.2021 № 4, від 24.09.2021 № 5, від 19.10.2021 № 6, від 20.10.2021 № 7, від 27.10.2021 № 8, від 09.11.2021 № 9 до договору № 16373-ВЦ на постачання електричної енергії споживачу, укладеного 18.01.2021 між Комунальним підприємством "Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф" Рівненської обласної ради (далі - КП "Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф"; відповідач- 2) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" (далі - ТОВ "Рівненська обласна енергопостачальна компанія"; відповідач- 1 (далі - додаткові угоди № № 2-9; оспорювані додаткові угоди).

Просив також стягнути з ТОВ "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" на користь Ради в дохід місцевого бюджету 152 510,13 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за наслідками укладення оспорюваних додаткових угод вартість електроенергії збільшилася на 70% від ціни, визначеної сторонами у договорі та в результаті чого було порушено норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Господарського кодексу України (далі - ГК України), Закону України "Про публічні закупівлі", принцип добросовісної конкуренції та що призвело до неотримання споживачем електроенергії, на яку він розраховував при укладенні договору. На думку прокурора, оскаржувані угоди суперечать нормам ЦК України, Закону України "Про публічні закупівлі", а тому вони мають бути визнані недійсними відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України, а надмірно сплачені кошти - стягнені з ТОВ "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" на користь Ради.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 13.03.2024 (суддя - Церковна Н. Ф.) позов задоволено. Визнано недійсними оскаржувані додаткові угоди. Стягнуто з ТОВ "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" на користь Ради в дохід місцевого бюджету кошти у сумі 152 510,13 грн.

Стягнуто з ТОВ "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" на користь Рівненської обласної прокуратури 26 840,00 грн судового збору.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 (головуючий суддя - Мельник О. В., судді - Петухов М. Г., Маціщук А. В.) змінено рішення суду першої інстанції в частині розподілу судового збору. Викладено його в іншій редакції, а саме стягнуто з ТОВ "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" на користь Рівненської обласної прокуратури 14 762,00 грн судового збору, а з КП "Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф" - 12 078,00 грн судового збору. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що за результатами здійснення процедури закупівлі, 18.01.2021 між КП "Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф" (споживач) та ТОВ "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" (постачальник) було укладено договір на постачання електричної енергії споживачу № 16373-ВЦ, за умовами якого постачальник продає електричну енергію споживачу для забезпечення потреб електроустановок споживача, а останній - оплачує постачальнику вартість використаної (купованої) електричної енергії та здійснює інші платежі згідно з умовами цього договору.

Пунктом 3.1 договору встановлено, що постачання електричної енергії споживачу є дата, зазначена в заяві-приєднанні, яка є додатком № 1 до цього договору.

Відповідно до п. п. 5.1, 5.2 договору споживач розраховується з постачальником за електричну енергію за цінами, що визначаються відповідно до механізму визначення ціни електричної енергії, згідно з обраною споживачем комерційною пропозицією, яка є додатком № 2 до договору. Спосіб визначення ціни (тарифу) електричної енергії зазначається в комерційній пропозиції постачальника. Розрахунковим періодом за цим договором є календарний місяць (п. 5.4 договору).

У п. 13.1 договору сторони досягли згоди, що цей договір набирає чинності з моменту погодження (акцептування) споживачем заяви-приєднання (додаток № 1 до договору) і договірних величин споживання електричної енергії (додаток № 3 до договору) та укладається на строк до 31.12.2021, а в частині виконання фінансових зобов`язань (в тому числі до повної оплати заборгованості, включаючи штрафні санкції) договір діє до повного їх виконання.

Пунктом 13.8 договору встановлено, що істотні умови договору не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадків: 1) зменшення обсягів закупівлі, зокрема з урахуванням фактичного обсягу видатків споживача; 2) збільшення ціни за одиницю товару до 10 % пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю.

Невід`ємною частиною до договору є: заява-приєднання до договору про постачання електричної енергії споживачу (додаток № 1); комерційна пропозиція (додаток № 2); договірні величини споживання електричної енергії (додаток № 3).

Пунктом 1 додатку № 2 до договору комерційна пропозиція № "по факту-тендер+" встановлено ціну на електричну енергію (кВт*год.) (одиницю товару) в розмірі 2,833 грн/кВт*год. без ПДВ. Дане значення ціни не включає тариф на послуги з розподілу електричної енергії.

Зі звіту про виконання договору на закупівлю UA-2020-12-15-014663-с вбачається, що ціна в договорі на закупівлю узгоджена у сумі 745 240,00 грн.

У додатку № 3 до договору сторони визначили договірні величини споживання електричної енергії (обсяги постачання електроенергії на 2021 рік), всього 190 800,00 грн кВт\год.

За додатковою угодою від 25.02.2021 № 1 ціна за кВт*год. спожитої електричної енергії становить 2,99449 грн без ПДВ та починає застосовуватись з лютого 2021 року (збільшено ціну на 5,7%).

Судами встановлено, що між постачальником та споживачем неодноразово укладалися додаткові угоди, якими було збільшено ціну товару, а саме: за додатковою угодою від 09.09.2021 № 2 до 3,171715 грн/кВт*год. без ПДВ яка застосовується з 01.08.2021 (збільшено ціну на 12% (а. с. 30, т. 1); за додатковою угодою від 13.09.2021 № 3 - 3,36671 грн/кВт*год. без ПДВ яка застосовується з 19.08.2021 (збільшено ціну на 18,8% (а. с. 34, т. 1); за додатковою угодою від 14.09.2021 № 4 - 3,58116 грн/кВт*год. без ПДВ яка застосовується з 26.08.2021 (збільшено ціну на 26% (а. с. 39, т. 1); за додатковою угодою від 24.09.2021 № 5 - 3,79341 грн/кВт*год. без ПДВ яка застосовується з 01.09.2021 (збільшено ціну на 33,8% (а. с. 44, т. 1); за додатковою угодою від 19.10.2021 № 6 - 3,97155 грн/кВт*год. без ПДВ яка застосовується з 14.09.2021 (збільшено ціну на 40,2% (а. с. 48, т. 1); за додатковою угодою від 20.10.2021 № 7 - 4,21759 грн/кВт*год. без ПДВ яка застосовується з 15.09.2021 (збільшено ціну на 48,7% (а. с. 52, т. 1); за додатковою угодою від 27.10.2021 № 8 - 4,51865 грн/кВт*год. без ПДВ яка застосовується з 01.10.2021 (збільшено ціну на 59,2% (а. с. 54, т. 1); за додатковою угодою від 09.11.2021 № 9 - 4,84978 грн/кВт*год. без ПДВ яка застосовується з 14.10.2021 (збільшено ціну на 71,2% (а. с. 58, т. 1).

До кожної з додаткових угод сторони підписали додаток № 1 "договірні величини споживання електричної енергії" (а. с. 31, 35, 40, 45, 49, 53, 55, 59, т. 1).

Вирішуючи спір у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходив з того, що прокурор обґрунтував порушення інтересів держави у цьому випадку, вказав у чому полягає бездіяльність органу в інтересах якого він звертається з позовом до господарського суду. Встановивши, що оспорювані додаткові угоди суперечать нормам ЦК України, Закону України "Про публічні закупівлі", суди визнали їх недійсними на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України. Зазначивши також те, що за оспорюваними угодами постачальником було отримано грошові кошти у сумі 152 510,13 грн, які є такими, що одержані безпідставно і підстава їх набуття відпала, задовольнили позовну вимогу щодо їх стягнення на користь Ради в дохід місцевого бюджету. При цьому судом апеляційної інстанції було змінено рішення суду першої інстанції в частині розподілу судового збору за подання позовної заяви.

Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ТОВ "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" звернулося із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставах п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме:

- п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України - суди застосували п. 14 ч. 1 ст. 92, ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", ст. 41 Закону України "Про публічні закупівлі" без врахування висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, викладених у постановах від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 17.04.2018 у справі № 910/34333/17, від 25.11.2021 у справі № 917/269/21, від 07.12.2021 у справі № 903/865/20, від 14.07.2022 у справі № 909/1285/21, від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18, від 30.07.2020 у справі № 904/5598/18, від 13.09.2022 у справі № 918/1222/21, від 01.02.2023 у справі № 924/996/21, від 13.04.2021 у справі № 906/756/20; застосували ст. ст. 203, 215, ч. 3 ст. 632 ЦК України без врахування висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, викладених у постановах від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, від 10.10.2018 у справі № 362/2159/15-ц;

- п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України - обґрунтовує необхідність відступу від висновку щодо застосування п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України "Про публічні закупівлі", викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22;

- п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України - зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України "Про публічні закупівлі" у таких правовідносинах.

Посилається на такі обставини: нормами Закону України "Про прокуратуру" не передбачено повноважень у прокуратури щодо проведення моніторингу державних закупівель та постановлення висновків щодо незаконності господарської діяльності підприємств, установ, організацій; саме Держаудитслужба є належним органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції щодо реалізації державної політики у сфері закупівель, а не прокурор; останнім не надано жодного доказу, що КП "Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф" здійснено розрахунок за оспорюваними додатковими угодами саме бюджетними коштами; судами взято до уваги лише доводи та докази прокурора, на користь якого ухвалені рішення, ігноруючи при цьому інші докази, наявні в матеріалах справи; судами порушено ст. ст. 7, 76, 77, 86, 236, 316 ГПК України.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою ТОВ "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" з підстав, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 19.08.2024.

У відзиві на касаційну скаргу прокурор просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з підстав, наведених у відзиві.

У зв`язку із відрядженням судді Міщенка І. С. та запланованим відрядженням судді Волковицької Н. О. за розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 10.10.2024 № 32.2-01/2490, призначено повторний автоматизований розподіл справи № 918/18/24. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.10.2024 касаційну скаргу ТОВ "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" на оскаржувані судові рішення передано для розгляду колегії суддів у складі: Могил С. К. - головуючий (доповідач), Мачульський Г. М., Краснов Є. В.

З огляду на відрядження судді Краснова Є. В. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи, за результатами якого для розгляду відповідної касаційної скарги призначено колегію суддів у складі: Могил С. К. - головуючий, Багай Н. О., Мачульський Г. М.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень (п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Щодо підставності звернення прокурора із цим позовом до суду, то необхідно зазначити таке.

Стаття 131-1 Конституції України передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (ч. 3 ст. 53 ГПК України).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 ГПК України (ч. 4 ст. 53 ГПК України).

За ч. 5 ст. 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві й в такому разі набуває статусу позивача.

Положення щодо представництва інтересів держави прокурором у суді закріплені також у ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

У випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема господарських правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21, № 922/1830/19).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21, № 922/1830/19). Тобто, під час розгляду справи в суді фактично стороною у спорі є держава, навіть якщо прокурор визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21, № 922/1830/19).

У постанові від 14.12.2022 у справі № 2-3887/2009 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ці висновки актуальні також щодо участі територіальної громади в цивільних/господарських правовідносинах та судовому процесі.

Разом з тим, наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва (ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу (подібний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Водночас невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: вагомість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо про причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Велика Палата Верховного Суду у п. 140 постанови від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 узагальнила висновки щодо застосування вищевказаних норм права та виснувала, що: 1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави; 2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

У постанові від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що Рада є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, пов`язаних із законним та ефективним витрачанням коштів місцевого бюджету та є належним позивачем у справі (див. також висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11.09.2024 у справі № 922/2497/23, який враховується при перегляді цієї справи з огляду на ч. 4 ст. 300 ГПК України).

Досліджуючи підставність звернення прокурора з цим позовом до господарського суду, суди попередніх інстанцій встановили, що у цій справі прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Ради, яка є засновником та власником відповідача-2, що вбачається із п. 1.1 Статуту КП "Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф" (а. с. 87, т. 1), як органу, який, серед іншого, здійснює контроль за використанням бюджетних коштів громади (у оголошені про проведення відповідних торгів джерелом фінансування визначено місцевий бюджет). Встановили також те, що прокурор листом від 23.11.2023 повідомив Раду про виявлені порушення норм законодавства при укладенні оспорюваних додаткових угод та просив повідомити про вжиті нею заходи щодо оскарження цих угод, а у разі їх невжиття - вказати відповідні причини (а. с. 92-96, т. 1). У відповідь на вказаний лист Рада зазначила, що нею не вживалися заходи із порушеного прокурором питання, в тому числі, щодо проведення претензійно-позовної роботи, про що свідчить її лист від 21.12.2023 (а. с. 97-98, т. 1).

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що виключно Держаудитслужба, а не Рада, є належним органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції щодо реалізації державної політики у сфері закупівель. Зазначає про те, що оцінку подібним доводам вже надавав Верховний Суд, зокрема у постановах від 05.03.2024 у справі № 918/323/23, від 11.09.2024 у справі № 922/2497/23 та вказав на те, що прокурор мав повноваження для подання позовної заяви у справі в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування, як органу, що здійснює, зокрема розподілення бюджетних коштів громади та контроль за їх використанням; врахував також висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, про те, що закон не зобов`язує прокурора подавати позов в особі усіх органів, які можуть здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах і звертатися з позовом до суду; належним буде звернення в особі хоча б одного з них. З урахуванням викладеного, Верховний Суд у постанові від 05.03.2024 у справі № 918/323/23 відхилив доводи скаржника про те, що прокурор помилково визначив Раду уповноваженим органом у спірних правовідносинах.

Отже, надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до норм ст. 86 ГПК України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що прокурор дотримався порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", щодо повідомлення позивача про встановлені порушення та надання строку для вжиття заходів щодо поновлення порушених інтересів держави, а також повідомив про намір звернутися до господарського суду в інтересах позивача з відповідним позовом. Підставою реалізації прокурором представницьких функцій згідно зі ст. 23 Закону "Про прокуратуру" стала усвідомлена пасивна поведінка позивача.

З огляду на вищевикладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що те, що оскаржувані судові рішення не ухвалювалися з недотриманням висновків Верховного Суду щодо застосування п. 14 ч. 1 ст. 92, ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", викладених у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, а ухвалювалися за встановлених у цій справі обставин та з дотриманням вказаних норм матеріального права. Крім того, такі висновки судів відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 11.09.2024, яка враховується при перегляді цієї справи з огляду на ч. 4 ст. 300 ГПК України.

Щодо решти доводів касаційної скарги, то необхідно зазначити таке.

Згідно з п. п. 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах

Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

У постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Зі змісту ж норми - п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Надаючи оцінку доводам скаржника щодо наявності підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на підстави касаційного оскарження, встановлені п. п. 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави, територіальних громад та об`єднаних територіальних громад визначає Закон України "Про публічні закупівлі" (тут і далі - в редакції, чинній на час укладення оспорюваних угод).

Закупівлі здійснюються за такими принципами, зокрема максимальна економія, ефективність та пропорційність (ст. 5 Закону України "Про публічні закупівлі").

За ч. 1 ст. 41 цього Закону договір про закупівлю укладається відповідно до норм Цивільного та Господарського кодексів України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Законодавець у п. 8 ч. 2 ст. 22, ч. 4 ст. 41 Закону України "Про публічні закупівлі" закріпив норму, відповідно до якої тендерна документація має містити такі відомості як проект договору про закупівлю з обов`язковим зазначенням порядку змін його умов.

Умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції/пропозиції за результатами електронного аукціону (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі/спрощеної закупівлі або узгодженої ціни пропозиції учасника у разі застосування переговорної процедури, крім випадків визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті та/або випадків перерахунку ціни за результатами електронного аукціону в бік зменшення ціни тендерної пропозиції/пропозиції учасника без зменшення обсягів закупівлі.

Частиною 2 ст. 632 ЦК України встановлено, що зміна ціни після укладання договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 651 ЦК України).

За п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України "Про публічні закупівлі" встановлено, що істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, зокрема крім випадків збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю/внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України (тут і далі - в редакції, чинній на час укладення оскаржуваних угод) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Частиною 1 ст. 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином (п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України).

Здійснюючи тлумачення вказаних норм права, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 сформувала висновок щодо застосування, зокрема п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України "Про публічні закупівлі". Виснувала, що ціна товару є істотною умовою договору про закупівлю. Зміна ціни товару в договорі про закупівлю після виконання продавцем зобов`язання з передачі такого товару у власність покупця не допускається. Зміна ціни товару в бік збільшення до передачі його у власність покупця за договором про закупівлю можлива у випадку збільшення ціни такого товару на ринку, якщо сторони договору про таку умову домовились. Якщо сторони договору про таку умову не домовлялись, то зміна ціни товару в бік збільшення у випадку зростання ціни такого товару на ринку можлива, лише якщо це призвело до істотної зміни обставин, в порядку ст. 652 ЦК України, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. У будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у ст. 652 ЦК України та п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України "Про публічні закупівлі", проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі.

З таким висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22, погодився і Верховний Суду, що вбачається із його постанов від 28.05.2024 у справі № 915/75/23, від 11.09.2024 у справі № 916/2407/22, від 11.09.2024 у справі № 922/2497/23, від 10.09.2024 у справі № 918/39/24, від 26.09.2024 у справі № 904/4302/23 та інших.

При цьому, Верховним Судом у постанові від 26.09.2024 у справі № 904/4302/23 було конкретизовано, що Закон України "Про публічні закупівлі" встановлює імперативну норму, згідно з якою зміна істотних умов договору про закупівлю може здійснюватися виключно у випадках, визначених ст. 41 цього Закону. Зокрема, у випадку коливання цін на ринку товару у сторону збільшення чи у сторону зменшення. Що надає сторонам право змінювати умови договору щодо ціни товару, разом з тим, не більше ніж на 10% та не збільшуючи загальну суму договору. В іншому випадку не досягається мета Закону, яка полягає в забезпеченні ефективного та прозорого здійснення закупівель, створенні конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобіганні проявам корупції в цій сфері та розвитку добросовісної конкуренції, оскільки продавці з метою перемоги можуть під час проведення процедури закупівлі пропонувати ціну товару, яка нижча за ринкову, а в подальшому, після укладення договору про закупівлю, вимагати збільшити цю ціну, мотивуючи коливаннями ціни такого товару на ринку.

Частиною 1 ст. 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, складовою якого є "правова передбачуваність" та "правова визначеність".

Принцип "правової визначеності" вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності як самих правових норм, так і того, як ці норми мають будуть застосовано судами у подібних правовідносинах. Верховний Суд неодноразово зазначав, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Колегія суддів при розгляді цієї справи № 918/18/24 не вважає, що висновок Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22, є помилковим, неефективним чи застосований підхід очевидно застарів внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Навпаки, цей висновок є чітким, зрозумілим, послідовним та сприяє однозначному застосуванню норм матеріального права у таких правовідносинах.

Отже, Верховний Суд не вбачає підстав для відступу від вказаного висновку Великої Палати Верховного Суду.

Також, надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що касаційна скарга не містить відповідних доводів щодо необхідності формування висновку щодо застосування наведених скаржником норм права у подібних правовідносинах, а лише зводиться до викладення такого висновку у тому формулюванні, як це необхідно скаржнику в межах конкретної справи, та надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суди першої та апеляційної інстанцій установили фактичні обставини справи, що стали підставою для задоволення позову, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених ст. 300 ГПК України.

Зважаючи на викладене, а також межі розгляду справи судом касаційної інстанції та підстави для задоволення позову, Верховний Суд не формує висновку щодо застосування вказаної скаржником норми права у цьому випадку.

Отже, надавши оцінку оскаржуваним додатковим угодам, встановивши, що за наслідками їх укладання збільшено для споживача ціну за електричну енергію (з урахуванням додаткової угоди від 25.02.2021 № 1) з 2,99449 грн/кВт*год без ПДВ на 4,84978 грн/кВт*год без ПДВ, тобто більше ніж на 70 % від ціни визначеної в договорі, у той час як, зменшено обсяги річного плану постачання електроенергії, що оскаржувані угоди суперечать нормам ЦК України, Закону України "Про публічні закупівлі", суди обґрунтовано визнали їх недійсними на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України, а сплачені на виконання таких угод кошти - стягнули з відповідача -1 на користь Ради (що також відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22).

За таких обставин Верховний Суд вважає, що підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду справи.

Принцип змагальності (ст. 13 ГПК України) та принцип рівності сторін (ст. 7 ГПК України), які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Верховний Суд вважає, що господарськими судами при прийнятті рішень було дотримано вказаних принципів та забезпечено сторонам справедливий судовий розгляд, що відповідає вимогам ГПК України і п. 1 ст. 6 Конвенції, а доводи скаржника про зворотнє є безпідставними.

Решта доводів касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою поданих сторонами доказів і необхідності їх переоцінки і встановлення нових обставин справи, що відповідно до норм ст. 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Отже, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Оскільки суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного господарського суду - без змін, судовий збір відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія" залишити без задоволення.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 у справі № 918/18/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Багай Н. О.

Мачульський Г. М.