Постанова

від 22.10.2024 по справі 910/3398/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/3398/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І. М. (головуючий), Ємця А. А., Малашенкової Т. М.,

за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,

представників учасників справи:

позивача - Титаренко Д. С. (адвокат),

відповідача - Дяковський Д. С. (адвокат),

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "БОРЖНИК "ЛУКАС АУДИТ" КАТ ЧІК ПОВЕРНИ БОРГИ З! С! У!"

на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2023;

постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2024 та

додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2024

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "БОРЖНИК "ЛУКАС АУДИТ" КАТ ЧІК ПОВЕРНИ БОРГИ З! С! У!" (правонаступник Адвокатського об`єднання "ЛУКАС ЛІГАЛ")

до Фізичної особи-підприємця Катчика Андрія Трифоновича

про визнання договору недійсним.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "БОРЖНИК "ЛУКАС АУДИТ" КАТ ЧІК ПОВЕРНИ БОРГИ З! С! У!", яке є правонаступником Адвокатського об`єднання "ЛУКАС ЛІГАЛ" (далі - Товариство, позивач, скаржник) звернулось до суду з позовом до Фізичної особи-підприємця Катчика Андрія Трифоновича (далі - Катчик А. Т., Підприємець, відповідач) із вимогами (з урахуванням заяви про зміну предмету позову) про визнання недійсним договору про надання послуг від 01.10.2021 № 10-1/21, укладеного між сторонами (далі - Договір про надання послуг) та про визнання недійсним правочину у вигляді акта наданих послуг від 30.11.2021, підписаного між сторонами (далі - Акт наданих послуг).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:

- Договір про надання консультативних послуг укладений між сторонами без дійсних намірів учасників його виконувати та без мети реального настання обумовлених ним правових наслідків, а внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву;

- Акт наданих послуг від 30.11.2021 по своїй суті є фактично правочином, який вчинено під впливом тяжких для позивача обставин і на вкрай невигідних умовах;

- у дійсності відповідач не надав ніяких послуг позивачу, а лише завдяки спірному акту отримав формальну підставу не повертати виведені на його рахунок грошові кошти;

- також позивач вказує, що оспорюваний акт містить невірне посилання на назву Договору, не відповідає його умовам, зокрема, в частині часу складання та проведення платежу.

1.3. Такими обставинами позивач вважав те, що на час підписання оспорюваних правочинів позивач мав залежність від відповідача, оскільки його керівник ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) працював в одній групі компаній "ЛУКАС" (LUCAS), діяльність якої була під повним контролем відповідача через належні йому компанії.

1.4. Зокрема:

- підприємства групи "ЛУКАС" (належні відповідачу) орендували офісні приміщення у яких працював та зберігав свою робочу документацію позивач, як член означеної групи;

- під повним контролем відповідача перебував сервер з робочими документами позивача, його електронна пошта та бухгалтерська документація, яку останній протиправно утримує і на цей час;

- ФОП Катчик А. Т. також взяв на себе зобов`язання компенсувати особисті матеріальні втрати ОСОБА_1 які понесені останнім, внаслідок припинення робочої діяльності з групою компаній "Крестон Джі Сі Джі";

- також за підсумками кожного місяця відповідач сплачував директору позивача ( ОСОБА_1 ) особисту винагороду ("ставку") за виконання партнерських функцій в групі компаній "ЛУКАС";

- при цьому відповідач маніпулював усталеними робочими стосунками, які склалися ще з квітня 2019 року під час спільної роботи з позивачем у групі компаній "Крестон Джі Сі Джі".

1.5. На переконання позивача, невиконання ним та особисто його керівником ОСОБА_1 вимог відповідача щодо підписання оспорюваних "документів" станом на кінець 2021 року могли спричинити конфлікт та, як наслідок, повну зупинку діяльності позивача (втрата доступу до офісних приміщень, де зберігалися документи клієнтів, до робочої електронної пошти, можливості отримати від відповідача гарантовані ним платежі [щомісячна винагорода та компенсація витрат]). Крім того, позивач на час підписання спірних "документів" не мав достатньої кількості грошових коштів на своїх рахунках для продовження самостійної діяльності (тобто для ведення самостійної діяльності у можливому відриві від групи компаній "ЛУКАС").

1.6. Наведені обставини, за твердженням позивача, у повній мірі свідчать, про те, що оспорювані правочини (Договір про надання послу та Акт наданих послуг) укладені між сторонами під впливом тяжкої обставини і на вкрай не вигідних умовах. З огляду на відсутність у позивача внутрішньої волі на укладання цих правочинів, позивач вважає, що відповідно до частини першої статті 233 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для визнання їх недійсними.

1.7. У аспекті наведених вище обґрунтувань позивач вказує на те, що спірні правочини (Договір про надання послуг та Акт наданих послуг) укладено між сторонами фактично лише як інструмент виведення відповідачем коштів з рахунку позивача для власних потреб, що у свою чергу, за відсутності фактичного надання відповідачем послуг за цим Договором, свідчить про протиправність та недійсність такої угоди в цілому. Тобто, відсутність вільного волевиявлення обох сторін та відсутність спрямування волі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених цими правочинами.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

2.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 31.07.2023 (суддя Демидов В. О.) у справі № 910/3398/23, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 (колегія суддів: Агрикова О. В., Козир Т. П., Мальченко А. О.) у задоволенні позовних вимог відмовив повністю; присудив до стягнення з позивача на користь відповідача 20 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

2.2. Суд першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, зокрема, виходив з того, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність тих обставин з якими закон пов`язує визнання спірного Договору про надання послуг недійсним відповідно до вимог частини першої статті 233 ЦК України. Зокрема, сукупності двох елементів (наявність тяжкої обставини та наявність нерозривного причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину), за якими вчинений ним оскаржуваний Договір може бути визнаний судом недійсним.

2.3. Також суди дійшли виcновку, що оспорюваний позивачем Акт наданих послуг є лише первинним документом, який засвідчує сам факт прийняття позивачем наданих послуг, а тому не має ознак правочину у розумінні статті 202 ЦК України та, відповідно, не підлягає визнанню недійсними.

2.4. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції представник позивача неодноразово також підкреслював, що підписуючи спірний Договір послуг він усвідомлював, що означений правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків і може бути визнаний недійсним в судовому порядку; всі зібрані у матеріалах справи докази підтверджують відсутність реального наміру у сторін для настання правових наслідків обумовлених цим Договором про надання послуг. За висновком суду апеляційної інстанції, зазначене позивачем може свідчити про ознаки фіктивності такого правочину відповідно до положень статті 234 ЦК України, однак позивачем така підстава позову, як фіктивність спірного договору не заявлена. З огляду на те, що у цьому спорі позивачем такі вимоги не заявлялися, а оскаржуваний позивачем договір є оспорюваним, суд обмежений у застосуванні принципу "jura novit curia" (обмежений підставами позову, визначеними позивачем).

2.5. Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2024 заяву ФОП Катчика А. Т. про ухвалення додаткового рішення у справі задоволено частково; стягнуто з позивача на користь відповідача 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Товариство, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2023, постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2024 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2024 у справі № 910/3398/23; ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

4. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

4.1. Доводи особи, яка подала касаційні скарги

4.1.1. Касаційна скарга Товариства подана на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з посиланням з посиланням на пункт 2 частини першої статті 310 ГПК України і пункти 1, 3 частини третьої статті 310 ГПК України.

4.1.2. До Верховного Суду 28.09.2024 від позивача надійшли додаткові пояснення з приводу питань, що ставилися Судом у судовому засіданні 16.09.2024.

4.1.3. Також 16.10.2024 до Суду надійшло клопотання Товариства про надання додаткових пояснень та відповідей на запитання Верховного Суду.

4.1.4. Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми:

- статей 1, 3, 4, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21 та у постановах Верховного Суду від 04.11.2019 у справі № 905/49/15, від 05.12.2018 у справі № 915/878/16 (у контексті щодо превалювання сутності над формою, необхідності аналізу реальної зміни в структурі активів та зобов`язань, встановлення фактичних правовідносин і реального виконання (невиконання) господарської операції (договору) незважаючи на наявність або відсутність первинних документів у сторін);

- статті 233 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 06.03.2018 у справі № 910/9512/17;

- частин першої, третьої статті 203 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 914/1185/20;

- статті 3 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 09.11.2022 у справі № 754/13893/19;

- статті 79 ГПК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21 (у контексті того, що відсутність у сторін належним чином оформлених первинних документів, які би підтверджували факт господарської операції не усуває обов`язок сторони заперечувати факт її проведення, шляхом надання всіх наявних у неї доказів на спростування кожного заявленого іншою стороною аргументу).

4.1.5. Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування положень наведених вище норм матеріального права у "повністю подібних правовідносинах щодо консультаційних послуг".

4.1.6. Із посиланням на положення пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України скаржник вважає, що неналежна оцінка судами усіх поданих позивачем на обґрунтування свої вимог доказів унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору. У цьому аспекті скаржник, з посиланням на зміст рішення суду першої інстанції зазначає, що суд першої інстанції у вирішенні спору фактично проігнорував та не надав оцінки переважній більшості поданих позивачем доказів у тому числі і оцінки доводам позивача.

4.1.7. Крім того, на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини третьої статті 310 ГПК України, скаржник вказує про те, що суд першої інстанції безпідставно залишив без задоволення клопотання позивача про витребування доказів, про надання вичерпних відповідей від відповідача на поставлені позивачем питання, які на думку, скаржника мають істотне значення для вирішення спору, а також клопотання позивача про виклик відповідача особисто у судове засідання. Скаржник вважає, що такі дії суду першої інстанції призвели до прийняття необґрунтованого рішення по суті спору та помилковості висновків суду в частині того, що оспорювані позивачем правочини вчинені сторонами з дотриманням вимог статей 203, 233 ЦК України.

4.1.8. Товариство вважає, що суд першої інстанції у вирішенні спору та ухваленні оскаржуваного судового рішення порушив вимоги статті 13 ГПК України та не забезпечив змагальності і рівності прав сторін, залишив без реагування системні та послідовні зловживання відповідачем його правами, означене і призвело до невстановлення істотних та важливих обставин для вирішення спору.

4.1.9. Неналежна оцінка судом першої інстанції усіх наявних у матеріалах справи доказів призвела до того, що суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні помилково визнав як встановлену обставину виконання сторонами оспорюваного Договору про надання послуг, у тому числі і схвалення позивачем, шляхом підписання Акта наданих послуг та сплати грошових коштів. Скаржник вказує на те, що такі обставини не є доведеними та суперечать зібраним у справі доказам.

4.1.10. У вирішенні питання дійсності оспорюваного Договору про надання послуг суд першої інстанції не з`ясував всіх істотних обставин, що мають значення для справи. Зокрема, у якій формі відбувалося замовлення позивачем послуг відповідачу, у тому числі і які конкретно послуги нібито замовив у відповідача позивач та у якій формі позивач встановив відповідачу, як виконавцю форму їх надання, у тому числі і якою мала бути ця форма. Тобто, судом не встановлено, яким чином відбулося реальне надання відповідачем нібито замовлених послуг.

4.1.11. Суд апеляційної інстанції дещо розширив застосування норм процесуального права у дослідженні доказів та допиті свідків, однак, на переконання скаржника, суд апеляційної інстанції вчинив означені процесуальні дії формально, лише задля уникнення звинувачень у неповноті встановлення обставин та необ`єктивному розгляду справи. У цьому аспекті Товариство вказує на те, у оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції також відсутня належна, повна і неупереджена оцінка доказам і аргументам сторони позивача. Зокрема, показанням свідків, які беззаперечно доводять обставини, що відповідач фізично не міг бути надавачем послуг для позивача, оскільки навпаки був клієнтом позивача та керівником групи компаній "Лукас", який у тому числі і фінансував роботу юридичної практики та отримував дохід від реалізації юридичних послуг спільно з позивачем.

4.1.12. Крім того, Товариство зазначає, що, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції залишили без задоволення клопотання про дослідження електронних доказів за їх місцезнаходженням - у мережі інтернет, у мобільному телефоні та у ноутбуці. На переконання позивача, у вирішенні заявлених вимог наявні на цих носіях електронні докази (переписка між сторонами справи, Фізичною особою-підприємцем Солохою А. В., бухгалтером ОСОБА_2 у месенджері "Телеграм", а також електронне листування між бухгалтером ОСОБА_2, директором ОСОБА_1 та свідком ОСОБА_3 ) підлягали обов`язковому дослідженню та, відповідно, оцінці судом.

4.1.13. Суд першої інстанції залишив без задоволення (відхилив/проігнорував) вказане клопотання, яке заявлено позивачем у письмовій формі (11.05.2024), суд апеляційної інстанції відхилив/залишив без задоволення означене клопотання, яке було заявлене усно (під час судового засідання 26.06.2024), що на думку позивача, у певній мірі також унеможливило встановлення фактичних обставин справи. Також скаржник вказує про те, що означені електронні докази наявні в матеріалах справи (копії на паперових носіях).

4.1.14. На переконання скаржника, суди у прийнятті оскаржуваних судових рішень не включили до мотивувальної частини рішень висновків про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів.

4.1.15. Також скаржник з посиланням на пункт 2 частини першої статті 310 ГПК України зазначає, що суд апеляційної інстанції порушив норми пункту 5 частини першої статті 35 ГПК України, оскільки в ухваленні рішення брали участь судді, яким було заявлено відвід, що був безпідставно визнаний необґрунтованим.

4.1.16. На обґрунтування доводів щодо оскарження рішення суду першої інстанції в частині вирішення розподілу судових витрат відповідача (витрат на професійну правничу допомогу) та додаткової постанови суду апеляційної інстанції скаржник вказує про порушення судами положень частини четвертої статті 126 ГПК України та безпідставне відхилення клопотання позивача про зменшення цих витрат.

4.1.17. На переконання скаржника суди не врахували, що справа не є складною, а отже не вимагала великого обсягу робіт та, відповідно, такого високого гонорару. Адвокатом відповідача не було проведено великого обсягу робіт, оскільки, як вбачається з поведінки та правової позиції відповідача по цій справі, він побудував свій захист досить просто, а саме: на запереченні усіх обставин. Відповідач не надав жодного доказу, на підтвердження того, що він дійсно мав намір надавати послуги та/або, що позивач їх замовляв, у тому числі і що такі послуги були надані.

4.1.18. Крім того, на думку скаржника, судами не враховано неправомірність та недобросовісність дій відповідача, які полягають у тому, що останнім було проігноровано вимоги позивача про надання інформації щодо підстав отримання грошових коштів з його рахунку. Разом з тим, вважаючи оспорюваний Договір про надання послуг дійсним відповідач міг надати позивачу відповідь, а не ігнорувати такий запит. Натомість у випадку отримання від ФОП Катчика Т. А. такої відповіді, яка б була проявом розумної та добросовісної поведінки останнього, позивач при підготовці позову у справі № 910/9/43 мав би можливість сформулювати свої позовні вимоги таким чином, щоб увесь спір було розглянуто у одній справі - тобто, включити вимоги про визнання недійсним Договору про надання послуг та Акта про надання послуг та про стягнення грошових коштів та заощадити, як процесуальний час сторін так і грошові кошти відповідача на професійну правничу допомогу у вирішення двох спорів.

4.1.19. З огляду на наведене Товариство вважає, що додаткова постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню незалежно від наслідків скасування основної постанови, оскільки питання судових витрат у суді апеляційної інстанції вирішено без урахування судом вказаних вище обставин, які на переконання скаржника, свідчать про наявність підстав для відмови у задоволенні заяви відповідача або є підставою для суттєвого зменшення розміру заявлених ним витрат.

4.2. Доводи інших учасників справи

4.2.1. Відповідач у відзиві заперечує проти доводів касаційної скарги, просить Суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

4.2.2. Представником відповідача 14.10.2024 подано до Суду заяву (повідомлення) про долучення доказів на підтвердження судових витрат, пов`язаних з розглядом справи в суді касаційної інстанції.

5. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Місцевий та апеляційний господарські суди у справі, зокрема, встановили таке.

5.1. Між ФОП Катчиком А. П. (виконавець) та Адвокатським об`єднанням "ЛУКАС ЛІГАЛ" (правонаступником якого є Товариство), в особі директора ОСОБА_1, що діє на підставі Статуту (замовник) 01.10.2021 укладено договір про надання послуг №10-1/21, відповідно до умов пункту 1.1 якого виконавець зобов`язується за попереднім запитом та у встановленій замовником формі надавати консультаційні послуги з управління, визначені пунктом 1.2 Договору (послуги), на умовах, передбачених цим Договором, а замовник зобов`язується своєчасно прийняти їх та оплатити у встановленому договором порядку.

5.2. Відповідно до пункту 1.2 Договору консультаційними послугами з управління є, зокрема: 1) консультування щодо операційної роботи замовника; 2) дослідження ринку заробітних плат; 3) дослідження і надання відповідної інформації щодо заробітних плат на ринку за необхідними позиціями; 4) оцінка відповідності кваліфікації і професіоналізму працівників замовника його цілям і стратегії; 5) контроль за дотриманням ключових показників ефективності працівниками замовника; 6) посередницькі послуги з організації корпоративних заходів як пізнавально-бізнесових, так і розважальних; 7) інші послуги за запитом замовника.

5.3. Вартість консультаційних послуг відповідно до цього Договору становить загальну суму, сплачену замовником за результатом надання послуг, протягом 30 календарних днів з дати підписання сторонами відповідного акта наданих послуг (пункт 3.1 Договору).

5.4. За згодою сторін оплата здійснюється на підставі виставленого рахунку в національній валюті у безготівковій формі, шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок виконавця (пункт 3.2 Договору).

5.5. Цей договір набирає чинності з дня підписання його сторонами і діє до 31.12.2022, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань (пункт 5.1 Договору).

5.6. Також, 30.11.2021 сторонами підписано Акт наданих послуг, відповідно до якого згідно з Договором про надання консультаційних послуг від 01.10.2021 № 10-1/21 виконавцем за запитом замовника надано консультаційні послуги щодо операційної роботи замовника, загальна вартість яких становить 10 150,00 грн (пункт 1 Аакта наданих послуг).

5.7. Відповідно до пункту 2 Акта наданих послуг замовником вказані послуги прийняті у повному обсязі, претензій до якості та строків наданих послуг не має.

5.8. Як встановив суд першої інстанції, Договір про надання послуг та Акт надання послуг підписані сторонами - ФОП Катчиком А. Т. та Адвокатським об`єднанням "ЛУКАС ЛІГАЛ" (правонаступником якого є Товариство), в особі директора ОСОБА_1, що діяв на підставі Статуту.

5.9. Також в матеріалах справи містяться банківські виписки з яких вбачається, що позивач здійснював оплату послуг відповідачу за спірним Договором про надання послуг.

5.10. Звертаючись до суду з позовом Товариство просило визнати недійсними Договір про надання послуг та Акт наданих послуг недійсними на підставі статей 203, 215, 233 ЦК України з підстав вчинення такого правочину під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних умовах. На думку позивача підписання спірного Договору про надання послуг та Акта наданих послуг мало на меті лише слугувати формальною підставою для виведення коштів з рахунку юридичної особи.

5.11. При цьому, позивач вважає, що оспорюваний Акт наданих послуг від 30.11.2021 фактично є правочином, спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків, а не документом первинного бухгалтерського обліку.

6. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції

6.1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

6.2. Імперативними приписами частини другої статті 300 ГПК України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

7. Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

7.1. Об`єктом касаційного оскарження у цій справі є рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалені за результатом розгляду вимог визнання недійсним Договору про надання послуг та Акта наданих послуг, укладеного між сторонами, з підстав укладення позивачем Договору під впливом тяжкої обставини.

7.2. Оскаржуваними судовими рішеннями у справі суди першої та апеляційної інстанції відмовили у задоволенні позову, зазначивши про те, що позивач не довів обставини, з посиланням на які обґрунтовував свої вимоги про визнання недійсним спірного правочину.

7.3. Зокрема, позивач не довів належними та допустимими доказами наявність тих обставин з якими закон пов`язує визнання спірного Договору про надання послуг недійсним відповідно до вимог частини першої статті 233 ЦК України - сукупності двох елементів (наявність тяжкої обставини та наявність нерозривного причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину).

7.4. Також суди зазначили, що оспорюваний позивачем Акт наданих послуг є лише первинним документом, який засвідчує сам факт прийняття позивачем наданих послуг, а тому не має ознак правочину у розумінні статті 202 ЦК України та, відповідно, не підлягає визнанню недійсними.

7.5. Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційних скарг, які наведені скаржниками і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

7.6. Верховний Суд на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, у межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, здійснює перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і зазначає таке.

7.7. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з договорів та інших правочинів.

7.8. Зі встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин слідує, що укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором послуг.

7.9. Відповідно до положень статей 901 - 903 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання. Виконавець повинен надати послугу особисто. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

7.10. За твердженням позивача, Договір укладений між сторонами без дійсних намірів учасників його виконувати та без мети реального настання обумовлених ним правових наслідків, а внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву. На час підписання оспорюваних правочинів позивач мав залежність від відповідача. У дійсності відповідач не надав ніяких послуг позивачу, а лише завдяки спірному акту отримав формальну підставу не повертати виведені на його рахунок грошові кошти.

7.11. З приводу наведених аргументів позивача, суд касаційної інстанції зазначає таке.

7.12. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (статті 202, 204 ЦК України).

7.13. Визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.

7.14. Звертаючись із позовом про визнання недійсним правочину, позивач згідно з вимогами статей 13, 74 ГПК України повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства суд не має підстав для задоволення відповідного позову.

7.15. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

7.16. Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

7.17. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

7.18. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

7.19. Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

7.20. З урахуванням викладеного недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

7.21. Ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди зокрема, виходили із того, що при укладанні Договору про надання послуг сторонами не порушено приписів статей 203, 215 ЦК України (назва Договору відповідає його змісту, умови Договору викладені коротко, лаконічно та не двозначно) при підписанні Договору позивач погодився з його умовами, Договір підписаний директором Товариства самостійно, що вказує на усвідомлення позивачем на момент укладення правочину його правової природи та юридичних наслідків. У подальшому виконання умов Договору про надання послуг схвалено позивачем, в особі директора ОСОБА_1, шляхом складання і підписання Акта наданих послуг, а також сплатою грошових коштів згідно з Договором та Актом прийнятих послуг, а тому відсутні правові підстави для визнання такого правочину недійсним. Оспорюваний позивачем Акт наданих послуг є лише первинним документом, який засвідчує сам факт прийняття позивачем наданих послуг, а тому не має ознак правочину у розумінні статті 202 ЦК України та, відповідно, не підлягає визнанню недійсними.

7.22. Також суди дійшли висновку, що матеріалами справи не підтверджується, а позивачем не доведено наявності обставини, з якими положення статті 233 ЦК України передбачають можливість визнання угоди недійсною як правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини. За висновками судів, враховуючи засади справедливості та добросовісності цивільного законодавства та принцип належного виконання зобов`язань, позивач не довів наявність для нього тяжкої обставини, що змусила його вчинити оспорюваний правочин.

7.23. Суд апеляційної інстанції відхиляючи доводи позивача про те, що Товариство перебувало у залежності від відповідача з врахуванням викладених ним обставин та мотивів зазначив, що такі доводи є лише міркуваннями позивача, які не можуть бути покладені в основу підстав для визнання недійсним оскаржуваного правочину, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що позивач потрапив у залежність від відповідача у протизаконний спосіб. Як і не містять доказів того, що така залежність була для позивача тяжкою обставиною, оскільки, як вбачається з позовної заяви у тому числі і з обґрунтування свої позовних вимог представника позивача (ОСОБА_1), позивач добровільно та задля співпраці вступив у цивільно-правові відносини з ФОП Катчиком А. Т. Отже, позивачем не доведено належними та допустимим доказами, що умови правочину були вкрай невигідними для нього та те, що договір був вчинений саме для усунення / зменшення відповідної тяжкої обставини, що ним не правильно сприймались фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення. З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що визнання спірного договору недійсним з правових підстав, заявленими позивачем не можливо.

7.24. Крім того суд апеляційної інстанції зазначив про те, що під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції представник позивача неодноразово також підкреслював, що підписуючи спірний Договір послуг він усвідомлював, що означений правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків і може бути визнаний недійсним в судовому порядку; всі зібрані у матеріалах справи докази підтверджують відсутність реального наміру у сторін для настання правових наслідків обумовлених цим Договором про надання послуг. За висновком суду апеляційної інстанції, зазначене позивачем може свідчити про ознаки фіктивності такого правочину відповідно до положень статті 234 ЦК України, однак позивачем така підстава позову, як фіктивність спірного договору не заявлена. З огляду на те, що у цьому спорі позивачем такі вимоги не заявлялися, а оскаржуваний позивачем договір є оспорюваним, суд обмежений у застосуванні принципу "jura novit curia" (обмежений підставами позову, визначеними позивачем).

7.25. Однак, Верховний Суд не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанції та вважає їх передчасними з огляду на таке.

7.26. У контексті доводів касаційної скарги, підстав касаційного оскарження та висновків судів попередніх інстанції Суд наголошує, що частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

7.27. У силу положень частини першої статті 16 ЦК України частини першої статті 4 ГПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

7.28. Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої 162 ГПК України, позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

7.29. З викладеного вбачається, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

7.30. Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога. Близька за змістом позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.02.2024 у справі № 990/150/23.

7.31. Суд наголошує, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частини друга, п`ята статті 236 ГПК України).

7.32. Як свідчать матеріали справи, що також означено судом апеляційної інстанції, під час розгляду спору в судах першої та апеляційної інстанції представник позивача на обґрунтування підстав недійсності оспорюваного Договору неодноразово також підкреслював, що підписуючи спірний Договір послуг директор Товариства усвідомлював, що означений правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, а тому має бути визнаний недійсним в судовому порядку. Зокрема, як у позовній заяві (том 1 а.с. 5, 7, 8), так і у подальшому (в усіх без винятку поданих позивачем заявах по суті спору) представник Товариства стверджував, що всі зібрані у матеріалах справи докази підтверджують відсутність реального наміру у сторін для настання правових наслідків обумовлених цим Договором про надання послуг.

7.33. Разом з тим, оскаржувані судові рішення не містять дослідження вказаних доводів, дослідження цих доказів та не містять висновків щодо надання оцінки наведеним вище доводам.

7.34. При цьому, зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції свідчить, що колегія суддів відхиляючи наведені позивачем обґрунтування зазначила, що означені Товариством фактичні обставини можуть свідчити про ознаки фіктивності такого правочину відповідно до положень статті 234 ЦК України. Однак, за висновком суду така підстава позову, як фіктивність спірного договору позивачем не заявлена, суд у вирішенні та дослідженні таких питань обмежений підставами позову, визначеними самим позивачем.

7.35. Колегія суддів у цьому аспекті наголошує, що за змістом положень частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

7.36. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

7.37. У цьому контексті колегія суддів вважає за необхідне звернутися до висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень статті 234 ЦК України, які викладені у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц. У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду надавала визначення щодо ознак фіктивного правочину та наголосила на тому, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду і знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Тобто укладаючи договір сторони знають, що його правова мета є іншою ніж та, що безпосередньо передбачена правочином. Такий правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

7.38. Велика Палата Верховного Суду у цій справі (№ 369/11268/16-ц) наголосила, зокрема на тому, що: "…Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України."

7.39. У контексті доводів касаційної скарги та наведених вище висновків Суд наголошує, що при зверненні з позовом про визнання недійсним правочину, позивач згідно з вимогами статей 13, 74 ГК України повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства суд не має підстав для задоволення відповідного позову. Подібні за змістом висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21, від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22.

7.40. Разом з тим Верховний Суд неодноразово також наголошував на тому, що невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося. Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 31.10.2023 у справі № 908/722/20, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22, від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22.

7.41. Розглядаючи спір, господарський суд, перш за все, має встановити правову природу договору, надати правову оцінку його предмету, умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, з`ясувати фактичний характер спірних правовідносин, які склалися між сторонами, з`ясувати дійсні наміри сторін спору при укладенні договору щодо визначення умов виконання зобов`язань обома сторонами цього договору та застосувати відповідні норми права. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 09.04.2024 у справі № 905/342/23, від 09.05.2024 у справі № 923/77/22, від 11.06.2024 у справі № 916/3663/23.

7.42. При цьому, незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо обставин спірних правовідносин між ними. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 12.10.2021 у справі № 910/17324/19 та від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (на яку посилається скаржник).

7.43. Зокрема, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (на яку посилається скаржник) наголошено на тому, що суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

7.44. Тобто, зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору, адже саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

7.45. Суд зазначає, що за наведеного позивачем обґрунтування позову, зокрема: щодо невідповідності волі та волевиявлення директора Товариства при укладанні Договору про надання послуг (укладання спірного Договору лише як інструменту виведення відповідачем коштів з рахунку позивача для власних потреб); щодо відсутності доказів фактичного виконання сторонами його умов (доказів надання відповідачем послуг за попереднім запитом та у встановленій замовником формі, передбачених Договором) у тому числі і щодо невідповідності вчинених сторонами дій на виконання умов спірного Договору (складання і підписання Акта наданих послуг і проведення розрахунків за вказаним Актом всупереч умовам пунктів 1.1, 3.1 Договору), за відсутності надання судами належної оцінки означеним вище доводам, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими.

7.46. Також у контексті порушених позивачем у касаційній скарзі питань застосування судами положень статті 79 ГПК України з посиланням на висновки Верховного Суду у постанові від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21 Суд наголошує, що дотримання фундаментального принципу змагальності господарського судочинства забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

7.47. Водночас надаючи оцінку наявним у матеріалах справи доказам (акта наданих послуг від 30.11.2021 та виписці по рахунку Товариства) суди за наявності доводів позивача щодо укладання спірного Договору лише як інструменту виведення відповідачем коштів з рахунку позивача для власних потреб, дійшли передчасного висновку про те, що в подальшому позивачем вчинено дії, які свідчать про схвалення та виконання ним оспорюваного Договору (18.11.2021 Товариством сплачено кошти за Договором).

7.48. Суд наголошує, що оскаржувані судові рішення не містять належного дослідження і оцінки доводів позивача, які наведені на обґрунтування підстав позову щодо нікчемності Договору (укладання сторонами оспорюваного правочину не спрямованого на реальне настання правових наслідків). Ураховуючи наведене у пунктах 7.32. - 7.34 цієї постанови, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою положення статей 80, 86, 236, 237 ГПК України щодо обов`язку, визначеного процесуальним законом, стосовно повного і всебічного з`ясування обставин справи, з урахуванням принципу jura novit curia ("суд знає закони").

7.49. Отже, доводи скаржника в цій частині (щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, наведених у вказаних вище постановах) та не з`ясування судами всіх істотних обставин, що мають значення для справи (аргументи скаржника наведені у пунктах 4.1.6. - 4.1.9. цієї постанови), з міркувань наведених у цій постанові та в цій частині, колегією суддів визнаються обґрунтованими.

7.50. У аспекті наведених вище висновків та доводів касаційної скарги в частині необхідності застосування до спірних правовідносин принципу "jura novit curia", Суд зазначає, що у вирішенні спірних позовних вимог судами першої та апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статей 3, 13, 16, 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до статті 311 ГПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі.

7.51. З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги в цій частині частково знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду справи.

7.52. За таких обставин, доводи касаційної скарги свідчать про обґрунтованість підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 та 4 частини другої статті 287 (пункт 1 частини третьої статті 310) ГПК України.

7.53. Суд наголошує, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

7.54. Ураховуючи доводи касаційної скарги, які є нерозривними у їх сукупності, з огляду на те, що суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, а саме статей 3, 13, 16, 203, 215, 234 ЦК України, та порушення норм процесуального права, а саме статей 80, 86, 236, 237 ГПК України, що мало своїм наслідком не встановлення обставин, що є визначальними і ключовими у цій справі для вирішення даного спору, з огляду на предмет і підстави позову, предмет доказування, беручи до уваги, межі розгляду справи судом касаційної інстанції, які імперативно визначені статтею 300 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

7.55. Враховуючи вказане та встановлення колегією суддів порушень норм процесуального права, які мали наслідком невстановлення всіх істотних обставин справи, беручи до уваги взаємозв`язок у їх сукупності з доводами касаційної скарги, колегія суддів вважає за недоцільне надавати оцінку іншим доводам касаційної скарги, з посиланням на положення пункту 2 частини першої статті 310 ГПК України. Адже вони по своїй суті наведеного не спростовують, як і не впливають на висновки Суду щодо неналежної оцінки судами першої та апеляційної інстанції наявних у матеріалах справи доказів.

7.56. Щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, визначеної у пункті 2 частини першої статті 310 ГПК України Суд зазначає таке.

7.57. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 310 ГПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

7.58. Позивач стверджує про наявність підстави для обов`язкового скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції через участь в її ухваленні колегії суддів, якій було заявлено обґрунтований відвід (підстава касаційного оскарження, визначена пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України з посиланням на пункт 2 частини першої статті 310 цього Кодексу).

7.59. Перевіривши матеріали справи, Верховний Суд з`ясував, що позиція Товариства щодо обґрунтованості відводу мотивована тим, що дії та поведінка колегії суддів Агрикової О. В., Козир Т. П., Мальченко А. О. викликає сумніви в неупередженості та об`єктивності. На переконання позивача, зокрема, у вирішенні клопотань позивача, дослідженні доказів та під час допиту свідків, вчиняла дії, які вказують на упередженість суддів і небажання встановлення об`єктивних обставин справи. Також колегія суддів ніяким чином не зреагувала на факт неявки відповідача у справі та, на думку позивача, неповажність причин такої неявки відповідача в судове засідання.

7.60. Північний апеляційний господарський суд (судді: Агрикова О. В., Козир Т. П., Мальченко А. О.) ухвалою від 27.06.2024 визнав необґрунтованим відвід, оскільки наведені заявником доводи у його обґрунтування зводяться лише до незгоди з процесуальними діями суду, а тому не свідчать про наявність обґрунтованих сумнівів у неупередженості або об`єктивності суддів та не можуть бути підставою, в розумінні статей 35, 36 ГПК України, для відводу судді від розгляду даної справи.

7.61. Крім того, з огляду на те, що заява Товариства про відвід суддів надійшла до суду лише 27.06.2024, тобто пізніше ніж за три робочі дні до наступного судового засідання, відповідно до абзацу другого частини третьої статті 39 ГПК України, така заява не підлягала передачі на розгляд іншому судді, а тому питання про відвід судді було вирішено судом, що розглядає справу.

7.62. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника, наведені на обґрунтування підстав касаційного оскарження в цій частині, оскільки відповідно до частини четвертої статті 35 ГПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу. Інших підстав в обґрунтування необ`єктивності чи упередженості суддів скаржник не навів.

7.63. Отже, суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що наведені позивачем доводи, які викладені на обґрунтування заяви про відвід суддів не можна вважати об`єктивно обґрунтованими, оскільки вони не свідчать про упередженість та необ`єктивність суддів безпосередньо та однозначно не вказують на їх особисте упереджене ставлення та/або до особисту прихильність до будь-якої зі сторін.

7.64. Тобто, визначена пунктом 5 частини першої статті 35 ГПК України підстава для відводу суддів у цій справі не знайшла свого підтвердження.

7.65. Зважаючи на те, що стверджувану заявником підставу (пункт 5 частини першої статті 35 ГПК України) для відводу судді апеляційного господарського суду, який брав участь у розгляді цієї справи, не можна визнати обґрунтованою, а тому, у цьому випадку, підстави, визначені у пункті 2 частини першої статті 310 ГПК України для скасування оскаржуваної постанови відсутні.

Щодо доводів касаційної скарги в частині оскарження рішення суду першої інстанції (вирішення заяви відповідача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу) та доводів касаційної скарги в частині оскарження додаткової постанови суду апеляційної інстанції, Суд зазначає таке.

7.66. Так, на обґрунтування доводів касаційної скарги в цій частині позивач зазначає, що судами, зокрема, як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції не враховано неправомірність та недобросовісність дій відповідача, які полягають у тому, що останнім було проігноровано вимоги позивача про надання інформації щодо підстав отримання грошових коштів з його рахунку. Разом з тим, ФОП Катчика Т. А. проігнорував вимоги позивача та не надав позиву відповіді. Ненадання такої відповіді, яка б була проявом розумної та добросовісної поведінки останнього, позивач при підготовці позову у справі № 910/9/43 мав би можливість сформулювати свої позовні вимоги таким чином, щоб увесь спір було розглянуто у одній справі - тобто, включити вимоги про визнання недійсним Договору про надання послуг та Акта про надання послуг та про стягнення грошових коштів та заощадити, як процесуальний час сторін так і грошові кошти відповідача на професійну правничу допомогу у вирішення двох спорів.

7.67. Наведене, на переконання скаржника, є достатньою підставою для скасування рішення суду першої інстанції в цій частині та додаткової постанови суду апеляційної інстанції, оскільки питання судових витрат вирішено без урахування судами вказаних вище обставин.

7.68. Зміст рішення суду першої інстанції в цій частині свідчить, що суд першої інстанції у вирішенні питання заяви відповідача про розподіл судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) виходив із того, що за результатами вирішення позовних вимог Товариства ухвалено рішення про відмову у задоволенні позовних вимог та застосував положення частини четвертої статті 129 ГПК України. Дослідивши надані відповідачем докази понесених ним судових витрат на правничу допомогу суд встановив доведення відповідачем факту надання послуг правничої допомоги на суму 20 500,00 грн, які є документально підтвердженими. Надавши оцінку доводам позивача викладеним у заяві про зменшення розміру судових витрат, суд першої інстанції визнав доводи Товариства, які викладені у клопотанні про зменшення судових витрат необґрунтованими та не вбачив підстав для зменшення їх розміру.

7.69. Разом з тим Суд відзначає, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення місцевого господарського суду та залишаючи його без змін (у тому числі і в частині вирішення питання розподілу судових витрат відповідача) взагалі не розглянув доводи апеляційної скарги в цій частині та не зазначив підстав з яких суд визнає необґрунтованими доводи апеляційної скарги Товариства щодо неправильного застосування судом першої інстанції положень статті 126 ГПК України. Вказане, у свою чергу не відповідає положенням статті 269 ГПК України.

7.70. У контексті доводів касаційної скарги в цій частині Верховний Суд зазначає про те, що під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстави касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, які ухвалені по суті спору, Верховним Судом було встановлено порушення судами норм матеріального та процесуального права, що, у свою чергу, з наведених у цій постанові мотивів, є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень і в частині вирішення заяви відповідача про відшкодування судових витрат, понесених під час розгляду справи в суді першої інстанції.

7.71. З огляду на те, що за результатами розгляду касаційної скарги постанова Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2023 також підлягають скасуванню в цій частині з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, розгляд заяви відповідача про відшкодування судових витрат також повинен бути здійснений за результатами нового розгляду справи.

7.72. Суд також враховує, що додаткове рішення є невід`ємною частиною прийнятого по суті рішення суду і може бути оскаржено відповідно до статті 287 ГПК України (відповідний правовий висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 15.05.2020 у справі № 910/5410/19).

7.73. Тобто, додаткове рішення не може існувати окремо від первісного (основного) рішення та у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.04.2018 у справі № 923/631/15, від 23.01.2020 у справі № 910/20089/17, від 23.12.2021 у справі № 925/81/21, від 09.02.2022 № 910/17345/20, від 06.04.2023 у справі № 910/18417/21.

7.74. Отже, додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі і у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

7.75. Оскільки оскаржувана додаткова постанова суду апеляційної інстанції від 10.07.2024 у цьому випадку є додатковою до постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2024, суд касаційної інстанції доходить висновку про наявність підстав для скасування також і оскаржуваної додаткової постанови суду апеляційної інстанції у справі.

7.76. Наведеним позивачем доводам щодо обґрунтованості, розумності та співмірності заявлених відповідачем до відшкодування витрат на правничу допомогу судом має бути надана оцінка під час вирішення питання про розподіл судових витрат за наслідками нового розгляду цієї справи.

7.77. Отже, касаційна скарга Товариства в частині оскарження додаткової постанови Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2024 підлягає задоволенню, з мотивів, викладених у пунктах 7.71. - 7.76 цієї постанови.

7.78. Верховний Суд вважає неприйнятними доводи відповідача, викладені у відзиві на касаційну скаргу, з огляду на міркування, викладені у цій постанові.

7.79. ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

7.80. У справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

7.81. Колегія суддів касаційної інстанції, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" та у справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010), зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

8.1. Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при прийнятті оскаржуваних судових за результатами перегляду справи в касаційному порядку знайшли часткове підтвердження з мотивів і міркувань, викладених у розділі 7 цієї постанови.

8.2. Спочатку суд першої інстанції, а потім суд апеляційної інстанції допустили порушення норм права.

8.3. Порушення судами попередніх інстанцій норм права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції.

8.4. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

8.5. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 310 ГПК України).

8.6. За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, ураховуючи, що спочатку суд першої інстанції, а потім і суд апеляційної інстанції допустили порушення норм права.

8.7. Під час нового розгляду суду слід звернути увагу на викладене у розділі 7 цієї постанови.

9. Судові витрати

9.1. Розподіл судових витрат, відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України, не здійснюється, адже суд не змінює та не ухвалює нового рішення, а скасовує оскаржуване судове рішення та передає справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, тому за результатами нового розгляду має бути вирішено й питання, зокрема, щодо розподілу судових витрат, понесених у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "БОРЖНИК "ЛУКАС АУДИТ" КАТ ЧІК ПОВЕРНИ БОРГИ З! С! У!" задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2023, постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2024 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2024 у справі № 910/3398/23 скасувати.

Справу № 910/3398/23 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя А. Ємець

Суддя Т. Малашенкова