Постанова від 23.10.2024 по справі 761/8808/14-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 761/8808/14-ц

провадження № 61-2514св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого- Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , правонаступниками якого є малолітні діти: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_5 ,

відповідачі: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

третя особа- приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_6 та представника ОСОБА_7 - адвоката Татарчук Інни Віталіївни на постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Стрижеуса А. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання правочинів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 15 липня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11 посвідчено довіреність, на підставі якої він уповноважив ОСОБА_7 укладати від його імені будь-які правочини, представляти інтереси у будь-яких компетентних органах України з усіх питань користування і розпорядження належною йому часткою житлового будинку і земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказував на те, що він не мав жодних боргових зобов`язань перед ОСОБА_7 та не мав жодних правовідносин з особами, на користь яких він, згідно з довіреністю від 15 липня 2013 року, уповноважив ОСОБА_7 укласти договір дарування. Фактично він видав довіреність на вчинення правочину на користь осіб, про існування яких він особисто не знав і не усвідомлював факт їхнього існування.

Зазначав, що волевиявлення щодо видання зазначеної довіреності не відповідало його внутрішній волі та не могло бути спрямоване на реальне настання правових наслідків.

Так, згідно із довіреністю від 15 липня 2013 року він уповноважив ОСОБА_7 здійснити дарування єдиного належного йому нерухомого майна (частини житлового будинку та земельну ділянку) на користь близьких осіб ОСОБА_7 15 липня 2013 року він перебував на стаціонарному лікуванні в Київській міській клінічній лікарні № 4 і не пам`ятає, як він відвідував нотаріуса. Перебуваючи на стаціонарному лікуванні, він приймав ліки, що мають сильні побічні ефекти, у зв`язку з чим у момент видачі довіреності він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Підтвердженням нерозумності вчиненого правочину також є факт, що оспорюваний правочин вчинено під час перебування його дружини,яка постійно проживала разом з ним у спірному житловому будинку, на шостому місяці вагітності.

Таким чином, без отримання будь-якої вигоди для себе та/або членів своєї сім`ї, він вчинив правочин, спрямований на настання негативних наслідків у вигляді позбавлення права його власності та права членів його сім`ї на єдине житло. Зазначав, що усвідомлення значення своїх дій щодо видання вказаної довіреності у нього з`явилось лише після спливу певного часу, після покращення стану здоров`я, і в результаті висування ОСОБА_6 вимог щодо звільнення зайнятої його сім`єю житлової площі.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 , посилаючись на положення статті 225 ЦК України, просив суд:

- визнати недійсною довіреність від 15 липня 2013 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11, зареєстровану в реєстрі за № 612, на підставі якої він уповноважив ОСОБА_7 укладати від його імені будь-які правочини, представляти його інтереси у будь-яких компетентних органах України з усіх питань користування і розпорядження належною йому часткою житлового будинку і земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір дарування 5/9 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 19 липня 2013 року між ним, від імені якого на підставі довіреності від 15 липня 2013 року діяв ОСОБА_7 , та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогачем В. В., зареєстрований в реєстрі за № 1584;

- витребувати з чужого незаконного володіння, а саме від ОСОБА_6 , на його користь 5/9 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2021 року, ухваленим у складі судді Волошина В. О., позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що, звертаючись до суду з цим позовом, позивач заперечував дійсність довіреності та укладеного на її підставі договору дарування одразу з декількох підстав, проте невідповідність цих правочинів вимогам частин першої-третьої, п`ятої та шостої статті 203 ЦК України сформульована загальними фразами та позивачем не доведена.

Суд дійшов висновку, що позивачем не було надано пояснень та не наведено жодного обґрунтування, як і не доведено, у чому полягала помилка щодо правових наслідків правочину та що помилка взагалі мала місце.

Суд вважав, що посилання позивача на вчинення правочину внаслідок шахрайських дій відповідача стосовно нього не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні та спростовані письмовими доказами, наданими відповідачкою.

Зокрема судом зазначено, що в матеріалах справи міститься копія постанови від 30 грудня 2013 року про закриття кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 4201131101000738 від 25 вересня 2013 року, у зв`язку з встановленням відсутності в діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 189 КК України.

Вказане кримінальне провадження було внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви позивача ОСОБА_1 , дослідженої судом в судовому засіданні, факт написання якої підтверджено позивачем. Проте постанова про закриття кримінального провадження позивачем не була оскаржена в установленому законом порядку, є чинною на час розгляду цієї цивільної справи в суді, жодних інших доказів протиправних дій будь-яких осіб щодо позивача, внаслідок яких позивач був би змушений видати довіреність на ім`я відповідача, позивачем суду не надано, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про необґрунтованість заявленої підстави позову щодо вимоги № 1.

Також позивач не довів, що в момент видачі довіреності він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

При цьому суд першої інстанції критично оцінив висновок судово-психіатричного експерта від 09 лютого 2017 року № 4, оскільки він жодним чином не взаємопов`язаний з дослідницькою частиною. Жодного обґрунтування, як комісія експертів дійшла висновку щодо неспроможності позивача в момент видачі довіреності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, експертиза не містить. Психічний стан підекспертного у висновку не описаний, зазначені лише когнітивні та соматичні характеристики його стану. Крім того, судово-психіатрична експертиза була проведена на підставі ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2016 року про призначення саме повторної судово-психіатричної експертизи у цивільній справі, проте вказана експертиза не є повторною за своєю суттю.

При цьому допитана в судовому засіданні експерт ОСОБА_8 не змогла однозначно підтвердити абсолютну неспроможність ОСОБА_1 в момент видачі довіреності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Також суд першої інстанції посилався на показання таких свідків: ОСОБА_9 (експерт Київського міського центру судово-психіатричної експертизи), ОСОБА_10 (завідувач кардіологічним відділенням Київської міської клінічної лікарні № 4), ОСОБА_5 (дружина позивача),ОСОБА_11 (третя особа).

Не погодившись з рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2021 року, у січні 2022 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішенняШевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2021 року у цій справі.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 березня 2023 року залучено правонаступників позивача ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , а саме малолітніх дітей: ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_5 .

Постановою Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступниками якого є малолітні діти: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_5 , задоволено.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Визнано недійсною довіреність від 15 липня 2013 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11, зареєстровану в реєстрі за № 612.

Визнано недійсним договір дарування 5/9 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 19 липня 2013 року між ОСОБА_7 , який діяв від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 15 липня 2013 року, та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогачем В. В., зареєстрований у реєстрі за № 1584.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 , правонаступниками якого є малолітні ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_5 , 5/9 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що позивач довів, що під час оформлення довіреності на розпорядження спірним нерухомим майном він знаходився у стані, коли не міг розуміти значення своїх дій і керувати ними, тому його волевиявлення на укладення договору дарування частини будинку, що належала йому на праві власності, не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.

При цьому апеляційний суд оціниввисновок судово-психіатричної експертизи Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології від 09 лютого 2017 року № 4та показання експерта ОСОБА_8 , яка підтвердила, що ОСОБА_1 у момент видачі довіреності 15 липня 2013 року абсолютно не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Щодо посилання суду першої інстанції на те, що судово-психіатрична експертиза від 09 лютого 2017 року № 4 проведена на підставі ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2016 року про призначення саме повторної судово-психіатричної експертизи у цивільній справі, проте вказана експертиза не є повторною за своєю суттю, апеляційний суд зазначив, що висновок суду про неналежність доказу - висновку судово-психіатричного експерта від 09 лютого 2017 року № 4, є надмірним формалізмом, оскільки «суд знає закон», сторона не може нести тягар за те, що суд, правильно вирішивши питання про призначення експертизи, неправильно вказав назву такої експертизи, а саме «повторна» замість «додаткова».

Установивши, що ОСОБА_6 набула спірне нерухоме майно безоплатно на підставі договору дарування, вчиненого ОСОБА_7 не в інтересах ОСОБА_1 , на підставі недійсної довіреності, апеляційний суд дійшов висновку про те, що таке майно підлягає витребуванню на підставі частини третьої статті 388 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їхніх доводів

У лютому 2024 року ОСОБА_6 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції

Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що апеляційний суд не надав оцінки висновку фахівця від 14 червня 2017 року № 2, згідно з яким висновок судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2017 року № 4, складений Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології, грубо порушує статтю 3 Закону України «Про судову експертизу» з точки зору об`єктивності, порушує нормативні та методичні вимоги, вимоги психіатричної науки, у зв`язку з чим фахівцями спеціалістами рекомендовано проведення повторної комплексної психолого-психіатричної експертизи.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, критично поставився до висновку судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2017 року № 4 і не поклав його в основу рішення. Апеляційний суд прийняв до уваги зазначений висновок і поклав його в основу оскаржуваної постанови, проте не спростував доводів, викладених у висновку фахівця від 14 червня 2017 року, в тому числі щодо необхідності проведення повторної комплексної психолого-психіатричної експертизи.

Крім того, апеляційний суд не дослідив та не надав оцінки висновку судово-психіатричного експерта від 15 березня 2016 року № 197, відповідно до результатів якого ОСОБА_1 за своїм психічним станом на момент видачі довіреності від 15 липня 2013 року усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.

Апеляційний суд не врахував, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження абсолютної неспроможності ОСОБА_1 на момент видачі довіреності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Підставами касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19); суд не дослідив зібрані у справі докази.

У лютому 2024 року представник ОСОБА_7 - адвокат Татарчук І. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції,установивши, що висновок повторної судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2017 року № 4 не є беззаперечним доказом доведеності факту, що ОСОБА_1 саме у момент укладення оспорюваного правочину - довіреності не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а сама експертиза проведена з порушеннями, дійшов правильного висновку, що такий доказ є недопустимим, критично поставився до висновків експертів, так як вони не були категоричними і не встановили абсолютну неспроможність ОСОБА_1 на укладення довіреності, а лише констатували, що він не повною мірою усвідомлював значення своїх дій та керував ними.

Апеляційний суд зазначених висновків суду першої інстанції не спростував і, незважаючи на той факт, що судом першої інстанції призначалась саме повторна експертиза, яка позивачем не оскаржувалась і заперечення на яку не подавались разом із апеляційною скаргою, і експерт ОСОБА_8., яка таку експертизу проводила, зазначала, що вона проводила саме повторну експертизу як за своєю суттю, так і за формою, зробив висновок, що така експертиза була додатковою, вийшовши таким чином за межі апеляційного оскарження, належним чином не мотивувавши це в оскаржуваній постанові.

Апеляційний суд не врахував, що висновок судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2017 року № 4не підтверджує, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваного правочину (довіреності та договору дарування) мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Підставами касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), від 06 грудня 2023 року у справі № 2-25/11 (провадження № 61-7816св23), від 04 грудня 2023 року у справі № 639/3848/18 (провадження № 61-6686св23); суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Доводи особи, яка подала відзиви на касаційні скарги

У квітні 2024 року представник ОСОБА_5 , яка є законним представником правонаступників позивача - малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , - адвокат Трохимець О. П. подала відзиви на касаційні скарги, в яких просила відмовити у задоволенні касаційних скарг та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційних скарг у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_6 та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_7 - адвоката Татарчук І. В. та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У березні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Третьої Київської державної нотаріальної контори Митрохіною В. Є. 24 листопада 2009 року за реєстровим № 4-1153, ОСОБА_1 набув право власності на 5/9 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Право власності на об`єкт нерухомого майна зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 03 грудня 2009 року за номером запису № 12295 в книзі д.330-294.

Вказані 5/9 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель розташовані на земельній ділянці, загальною площею 0,1000 га, для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, кадастровий номер 8000000000:91:109:0108.

Підставою реєстрації права власності на 20/36 частини земельної ділянки від площі 0,1000 га є свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Третьої Київської державної нотаріальної контори Митрохіною В. Є. 24 листопада 2009 року за реєстровим № 4-1155.

15 липня 2013 року ОСОБА_1 видав довіреність на ім`я ОСОБА_7 , якою уповноважив останнього укладати від його імені будь-які правочини, представляти його інтереси у будь-яких компетентних органах України з усіх питань користування і розпорядження належною йому часткою житлового будинку АДРЕСА_1 .

Для чого надав йому право: зареєструвати право власності на вказане майно в установленому законом порядку, укладати всі дозволені законом договори, в т.ч. дарування на ім`я ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , або ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , з розпорядження вказаним майном (продавати, міняти, передавати в заставу, здавати в оренду чи найм) укладати (розривати) попередні договори, подавати і отримувати необхідні довідки і документи необхідні для відчуження в будь-яких установах і організаціях, в тому числі органах державної реєстраційної служби, Державного земельного кадастру, тощо, замовити і отримати висновок про експертну (нормативно-грошову) оцінку вказаного майна, розписуватися за нього, подавати від його імені заяви, в тому числі і про його сімейний стан чи належність майна на праві приватної власності, надавати майно для огляду, проводити розрахунки за укладеними угодами, визначати на свій розсуд суми, терміни, проводити необхідні для виконання цієї довіреності платежі, сплачувати податки та інші обов`язкові платежі, одержати належні йому за результатами укладених угод гроші чи належне йому за договором обміну майно, зняти його з реєстраційного обліку за вказаною адресою, а також виконувати інші дії, необхідні для виконання цієї довіреності.

Довіреність видана з правом передоручення строком до 15 липня 2016 року.

19 липня 2013 року ОСОБА_7 , діючи на підставі зазначеної довіреності від імені ОСОБА_1 , уклав з близькою йому особою ОСОБА_6 договір дарування 5/9 частини житлового будинку, відповідно до пункту 1 якого дарувальник безоплатно передає у власність обдарованої належні йому на праві приватної власності 5/9 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 11 договору дарування, дарувальник стверджує, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального.

Згідно з пунктом 12 вказаного договору дарування, у вказаному житловому будинку, який є предметом цього договору, не проживають та не зареєстровані малолітні та неповнолітні діти, що підтверджується довідкою від 18 липня 2013 року № 1294, виданою Комунальним підприємством «Житлово-експлуатаційна контора «Татарка» Шевченківського району.

Договір дарування посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогачем В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1584.

У листопаді 2013 року ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні належною їй на праві власності часткою житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом примусового виселення ОСОБА_1 з належної їй частини житлового будинку.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 22 травня 2014 року у справі № 761/30267/13-ц, яке набрало законної сили, позовні вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_1 задоволено, усунуто перешкоди у користуванні ОСОБА_6 належною їй на праві приватної власності часткою спірного житлового будинку, шляхом примусового виселення ОСОБА_1 з належної ОСОБА_6 частки цього житлового будинку.

31 березня 2014 року ОСОБА_6 подала податкову декларацію про майновий стан і доходи за 2013 рік, в якій в рядку «01.05» зазначена вартість успадкованого чи отриманого у дарунок майна 1 376 395,00 грн та сума податку, яка підлягає сплаті платником податку самостійно, - 68 819,75 грн. У додатку 2 до декларації про майновий стан і доходи розрахунок податкових зобов`язань з податку на доходи фізичних осіб, отриманих від операцій з продажу (обміну) об`єктів нерухомого (рухомого) майна та/або від надання нерухомості в оренду (суборенду), житловий найм (піднайм) та/або в результаті прийняття у спадщину чи дарунок майна, зазначено об`єкти нерухомого майна, а саме земельну ділянку та житловий будинок, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Також у матеріалах справи наявні квитанції про сплату ОСОБА_6 податку на доходи фізичних осіб на загальну суму 68 819,75 грн.

На виконання ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 12 червня 2015 року Київським міським центром судово-психіатричної експертизи проведена судово-психіатрична експертиза, за результатами якої складено висновок від 15 березня 2016 року № 197, згідно з яким ОСОБА_1 на момент видачі довіреності від 15 липня 2013 року виявляв ознаки органічного ураження головного мозку посттравматично-судинного генезу з легкими когнітивними порушеннями, астенічний синдром (F06.8). ОСОБА_1 за своїм психічним станом на момент видачі довіреності від 15 липня 2013 року усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. ОСОБА_1 на момент видачі довіреності від 15 липня 2013 року не отримував лікування якими-небудь психотропними та сильнодіючими медичними препаратами, які могли б тоді впливати на його психічний стан.

Згідно з висновком фахівця від 11 липня 2016 року № 13, складеним Каніщевим А. В. , кандидатом медичних наук за спеціальністю «Психіатрія», який має вищу кваліфікаційну категорію зі спеціальності «судово-психіатрична експертиза», перший кваліфікаційний клас судового експерта, експертний стаж - 16 років, висновок судово-психіатричного експерта від 15 березня 2016 року № 197 щодо ОСОБА_1 складений з істотними порушеннями нормативних та методичних вимог. Експертний аналіз відзначається очевидною неповнотою: не перевірені дані щодо психіатричного та наркологічного обліку ОСОБА_1 , не досліджена оригінальна медична документація з Київської міської клінічної лікарні № 4, не витребувані інші медичні дані та характеризуючі матеріали стосовно ОСОБА_1 . Суб`єктивний анамнез зібраний у неповному обсязі. Недостатньо розкриті обставини вчинення спірного правочину. Диференційна діагностика проведена неповно. Аргументація експертного висновку є недостатньо переконливою з наукової точки зору. Діагноз, встановлений експертами, не відповідає чинній Міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду. Фахівець зазначив, що у висновку від 15 березня 2016 року № 197 експертами неправильно встановлено діагноз - «органічне ураження головного мозку посттравматично-судинного генезу з легкими когнітивними порушеннями, астенічний синдром», що не передбачений чинною в Україні Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду (МКХ-10). Вказане суперечить вимогам частини першої статті 7 Закону України «Про психіатричну допомогу», відповідно до яких діагноз психічного розладу встановлюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я для застосування в Україні. Саме такою класифікацією в Україні є МКХ-10. Вказав, що у висновку від 15 березня 2016 року № 197 експертами був використаний шифр Р06.8, який не відповідає встановленому ними діагнозу. Цей шифр МКХ-10 відповідає діагностичній рубриці «Інші уточнені психічні розлади, зумовлені ураженням та дисфункцією головного мозку або соматичною хворобою». Експертами не було надано оцінку тривожно-депресивним проявам, які були зафіксовані, в тому числі, і при безпосередньому експертному обстеженні ОСОБА_1 . Також у діагнозі не згадуються особистісні порушення, які чітко описані в медичній документації (дратівливість, афективна нестійкість, соціальна відстороненість, підозрілість).

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2016 року суд, дійшовши висновку про неповноту висновку Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 15 березня 2016 року № 197, задовольнив клопотання позивача та призначив у справі повторну експертизу.

Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2017 року № 4, складеним Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології: 1) ОСОБА_1 у момент видачі довіреності 15 липня 2013 року виявляв ознаки органічних психічних розладів у вигляді постемоційного синдрому, що був обтяжений органічним астенічним розладом (F07.2, F06.6 згідно з МКХ-10); 2) ОСОБА_1 у момент видачі довіреності 15 липня 2013 року не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними; 3) на час укладання довіреності 15 липня 2013 року ОСОБА_1 не призначались препарати, що мали психотропну дію і здатні суттєво вплинути на психічний стан.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції експерт ОСОБА_8 підтвердила, що ОСОБА_1 у момент видачі довіреності 15 липня 2013 року абсолютно не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (стенограму технічного запису пояснень експерта ОСОБА_8 долучено до матеріалів справи).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги ОСОБА_6 та представника ОСОБА_7 - адвоката Татарчук І. В. підлягають частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судове рішення апеляційного суду відповідає не у повній мірі.

Щодо позовних вимог про визнання недійсними довіреності та договору дарування

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статі 717 ЦК України).

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

Відповідно до статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Тобто правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють.

Частиною першою статті 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Тобто для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), на які зокрема посилались й заявники у касаційних скаргах.

У справі, яка переглядається, ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 12 червня 2015 року призначено судово-психіатричну експертизу.

Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 15 березня 2016 року № 197, складеним Київським міським центром судово-психіатричної експертизи, ОСОБА_1 на момент видачі довіреності від 15 липня 2013 року виявляв ознаки органічного ураження головного мозку посттравматично-судинного генезу з легкими когнітивними порушеннями, астенічний синдром (F06.8). ОСОБА_1 за своїм психічним станом на момент видачі довіреності від 15 липня 2013 року усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. ОСОБА_1 на момент видачі довіреності від 15 липня 2013 року не отримував лікування якими-небудь психотропними та сильнодіючими медичними препаратами, які могли б тоді впливати на його психічний стан.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2016 року суд, дійшовши висновку про неповноту висновку Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 15 березня 2016 року № 197, задовольнив клопотання позивача та призначив у справі повторну експертизу.

Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2017 року № 4, складеним Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології: 1) ОСОБА_1 у момент видачі довіреності 15 липня 2013 року виявляв ознаки органічних психічних розладів у вигляді постемоційного синдрому, що був обтяжений органічним астенічним розладом (F07.2, F06.6 згідно з МКХ-10); 2) ОСОБА_1 у момент видачі довіреності 15 липня 2013 року не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними; 3) на час укладання довіреності 15 липня 2013 року ОСОБА_1 не призначались препарати, що мали психотропну дію і здатні суттєво вплинути на психічний стан.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції експерт ОСОБА_8 підтвердила, що ОСОБА_1 у момент видачі довіреності 15 липня 2013 року абсолютно не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (стенограму технічного запису пояснень експерта ОСОБА_8 долучено до матеріалів справи).

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Апеляційний суд, враховуючи вказані норми права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим доказам, враховуючи висновок судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2017 року № 4, складений Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології, та показання експерта ОСОБА_8 , дійшов обґрунтованого висновку про те, що на час підписання довіреності позивач не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними. При вирішенні спору судом правильно застосовано до спірних правовідносин положення статті 225 ЦК України.

Висновок судово-психіатричної експертизивід 09 лютого 2017 року № 4 є конкретним, однозначним, дозволяє безсумнівно дійти висновку про те, що спірна довіреність була укладена особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними в момент складення довіреності, тобто абсолютна неспроможність доведена.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про визнання недійсною довіреності від 15 липня 2013 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11, зареєстрованої в реєстрі за № 612, а також оспорюваного договору дарування від 19 липня 2013 року належної позивачу 5/9 частини житлового будинку, укладеного на підставі такої довіреності.

Посилання відповідачів на те, що висновок судово-психіатричної експертизи від 09 лютого 2017 року № 4 є неналежним доказом та не підтверджує, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваного правочину (довіреності та договору дарування) мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки.

Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки в силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Щодо позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння

Задовольняючи позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_6 набула спірне нерухоме майно безоплатно на підставі договору дарування, вчиненого ОСОБА_7 не в інтересах ОСОБА_1 , на підставі недійсної довіреності, а тому дійшов висновку про те, що таке майно підлягає витребуванню на підставі частини третьої статті 388 ЦК України.

Колегія суддів не може погодитись з таким висновком апеляційного суду.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною третьою статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Отже, суд застосував норму права про віндикацію майна.

Проте у справі, яка переглядається, установлено, що між сторонами існували договірні відносини, так, договір дарування від 19 липня 2013 року, на підставі якогоОСОБА_6 набула право власності на 5/9 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між позивачем в особі представника ОСОБА_7 , який діяв на підставі довіреності, та ОСОБА_6 .

Отже, договір дарування укладений між власником та володільцем майна, а тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 338 ЦК України, не врахував, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма права про реституцію, як спеціальний зобов`язальний спосіб судового захисту права власності.

Частинами першою та другою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (такий висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови Верховного Суду від 23 вересня 2021 року у справі № 904/1907/15).

У постанові від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (пункти 66-70 постанови).

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 18 вересня 2024 року у справі № 918/1043/21 (провадження № 12-35гс23), якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункти 6.56-6.58), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21, пункт 9.58), від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц (провадження № 14-58цс22, пункт 11.16).

З огляду на вказане Верховний Суд не зв`язаний посиланнями на норми права, зазначеними у позовній заяві та в інших письмових заявах учасників справи.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 216 ЦК України, на підставі якої нерухоме майно, отримане ОСОБА_6 за договором дарування від 19 липня 2013 року, підлягає поверненню власнику.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд вважає за необхідне скасувати постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог та на підставі статті 216 ЦК України повернути від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 , правонаступниками якого є малолітні ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_5 , нерухоме майно, отримане за договором дарування від 19 липня 2013 року, а саме: 5/9 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

З огляду на висновок Верховного Суду щодо суті позовних вимог, судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_6 та представника ОСОБА_7 - адвоката Татарчук Інни Віталіївни задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння скасувати й відмовити у задоволенні цих вимог.

Повернути від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 , правонаступниками якого є малолітні ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_5 , нерухоме майно, отримане за договором дарування від 19 липня 2013 року, а саме: 5/9 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець