Постанова

від 23.10.2024 по справі 753/11979/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 753/11979/24 Головуючий у суді І інстанції Сирбул О.Ф.

Провадження № 22-ц/824/14415/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 жовтня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 01 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 , який діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав та встановлення піклування над неповнолітньою дитиною,

в с т а н о в и в:

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав та встановлення піклування над неповнолітньою дитиною.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року відмовлено у відкритті провадження в справі.

Постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись із позовною заявою про позбавлення батьківських прав, позивач (громадянин України) просить суд позбавити відповідачів - громадян Російської Федерації батьківських прав відносно їх дитини - громадянки Російської Федерації.Враховуючи те, що відповідачі не мають на території України місце проживання або місцезнаходження, не мають рухомого чи нерухомого майна, на яке можна накласти стягнення (в тому числі на території Дарницького району м. Києва), а до позовної заяви не долучено угоди про погодження між сторонами підсудності справи з іноземним елементом судам України, вказана справа з іноземним елементом (громадян Російської Федерації ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ) не підсудна Дарницькому районному суду м. Києва.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Панькової З.Л. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права,які призвели до постановлення помилкової ухвали, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Позивач вважає, що суд першої інстанції не діяв в інтересах дитини та не дослідив усі подані матеріали позовної заяви, а тому позбавив його та дитину права вирішити питання, що є предметом спору.

Зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Куруш Хасав`юртівкого району Республіки Дагестан, Російська Федерація, народилася ОСОБА_2 , батьками якої відповідно до свідоцтва про народження є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

У віці 9 місяців ОСОБА_2 було віддано на виховання рідному дядькові - ОСОБА_1 та його дружині - ОСОБА_6 . У кінці 2008 року ОСОБА_2 була привезена дядьком та тіткою до України, громадянами якої вони є, та почали проживати однією сім`єю за адресою: АДРЕСА_1 .

Станом на день звернення до суду ОСОБА_2 виповнилося 16 років і про те, хто є рідними батьками їй відомо, однак своїми батьками вона вважає рідного дядька та тітку, які її виховали.

20 червня 2023 року відповідачі, будучи рідними батьками ОСОБА_2 , написали заяву про відмову від доньки та просили призначити ОСОБА_1 її опікуном. Дана заява складена на території РФ, де і проживають батьки.

На сьогоднішній день склалася ситуація, що на території України майже все своє життя проживає дитина, яка була народжена на території РФ і батьки якої є громадянами РФ, однак, яка ідентифікує себе як українка та виховується в сім`ї рідного дядька та тітки, що є громадянами України, вважає їх своїми батьками, утім встановити це на законному рівні без допомоги суду не може.

Пріоритетним в даному випадку є інтереси самої ОСОБА_2 , яка стала заручником ситуації та позбавлена прав, якими користуються її однолітки, зокрема, отримати паспорт, картку платника податків, зареєструвати своє місце проживання, а згодом, після закінчення школи буде позбавлена права вступати до вищого навчального закладу, оскільки нічого, окрім свідоцтва про народження, без згоди своїх батьків вона оформити не може, тому єдиним шляхом захисту її прав є позбавлення відповідачів батьківських прав щодо неї та призначення її рідного дядька ОСОБА_1 , що замінив ОСОБА_2 рідного батька, - піклувальником.

При цьому ураховуючи, що з 24 лютого 2022 року у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України було введено в Україні правовий режим воєнного стану, строк дії якого не закінчений, суд мав керуватися лише інтересами дитини з огляду на побоювання дядька за життя і здоров`я дитини в умовах воєнного стану.

Учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - адвокат Панькова З.Л. та представник Служби у справах дітей та сім`ї Дарницької РДА в м. Києві - Більдюкевич Н.В. підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити.

Відповідачі в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, що звертаючись до суду із позовом про позбавлення відповідачів батьківських прав відносно їх доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 зазначав, що неповнолітня ОСОБА_2 народилась у Республіці Дагестан, Російська Федерація та у віці 9 місяців батьками була передана на виховання позивачу, який у кінці 2008 року вивіз дитину до України, де вона наразі проживає і виховується в його родині.

Із копії свідоцтва про народження ОСОБА_2 вбачається, що вона народилась у Республіці Дагестан , а її батьками є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - громадяни Російської Федерації, отже суд вважав, що неповнолітня ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є також громадянкою Російської Федерації. Будь-яких документів на підтвердження того, що ОСОБА_2 отримала громадянство України за весь час проживання на її території до позовної заяви не долучено.

Тобто, звертаючись із позовною заявою про позбавлення батьківських прав, позивач (громадянин України) просить суд позбавити відповідачів - громадян Російської Федерації батьківських прав відносно їх дитини - громадянки Російської Федерації.

При цьому відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не мають зареєстрованого місця проживання по м. Києву, за доводами позивача проживають на території Російської Федерації і відомостей про наявність у відповідачів на території України у власності нерухомого майна позовна заява не містить.

Встановивши зазначені обставини та проаналізувавши положення Закону України «Про міжнародне приватне право», суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у відкриті провадження у справі, оскільки в цьому випадку справа з іноземним елементом - громадян Російської Федерації непідсудна національним судам України.

Однак з таким висновком місцевого суду колегія суддів в повній мірі погодитися не може.

Згідно із статтями 55, 124 Конституції України та статтею 4 ЦПК України кожна особа має право у встановленому законом порядку звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп роз`яснено, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод.

Відповідно до частин першої, другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до положень частини першої статті 3, частини першої статті 9 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками в супереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Частиною першою статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

У справі, яка переглядається, предметом позову є позбавлення батьківських прав іноземців - громадян Російської Федерації відносно їх неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за позовом її дядька - громадянина України, в сім`ї якого вона постійно проживає на території України. Позивач також просив встановити піклування над Аміною, призначивши його її піклувальником.

Отже, зазначена справа є справою з іноземним елементом.

Відповідно до частини першої статті 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (пункт 2 частини першої статті 1, статті 75-77 Закону).

У міжнародному праві категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.

Таким чином, суди, вирішуючи питання про належність справи до їх компетенції, зобов`язані з`ясувати, в судах якої країни відповідно до міжнародних зобов`язань України підлягає розгляду справа з міжнародним елементом.

Лише у разі, якщо спір підлягає вирішенню в судах України, підсудність справи визначається за правилами, встановленими статтями 27, 28 ЦПК України.

Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України відповідно до вимог статей 2, 497 ЦПК України повинні керуватися нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» та нормами відповідних міжнародних договорів.

У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» зазначено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:

хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Згідно зі статтею 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.

Частиною першою статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

У статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено підстави визначення підсудності справ судам України та зазначено, що суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;

2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;

11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України;

12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

При цьому статтею 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено випадки виключної підсудності справ з іноземним елементом судам України.

Як визначено, у статті 3 цього Закону якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору.

Таким міжнародним договором є Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладена між державами-членами СНД (зокрема, Україною і РФ) 22 січня 1993 року і ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (далі - Конвенція про правову допомогу).

Проте, Законом України від 01 грудня 2022 року № 2783-IX «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» (далі - Закон № 2783-IX) зупинено у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь дію Конвенції про правову допомогу та Протоколу до неї від 22 січня 1993 року.

Одночасно вказаним законом постановлено вийти з Конвенції та Протоколу до Конвенції. Закон № 2783-IX набрав чинності 29 грудня 2022 року.

Разом з тим, Україна та Російська Федерація є Договірними Державами Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року (далі - Конвенція), яка була ратифікована Україною 14 вересня 2006 року і набрала чинності для України з 01 лютого 2008 року.

Конвенцією визначено її цілі, якими є: визначити державу, органи якої мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини; визначити, яке право застосовується такими органами при здійсненні їхньої юрисдикції; визначити право, що забезпечується до батьківської відповідальності; забезпечити визнання та виконання таких заходів в усіх Договірних Державах; запровадити таке співробітництво між органами Договірних держав, яке може бути необхідним для досягнення цілей цієї Конвенції.

Згідно із частиною другою статті 1 Конвенції для її цілей термін «батьківська відповідальність» включає повноваження, що випливають з батьківських чи будь-яких аналогічних відносин, які визначають права, обов`язки та представництво стосовно особи чи майна дитини батьків, опікунів або інших законних представників.

Статтею 3 Конвенції визначено, що заходи, згадані у статті 1, можуть стосуватися, зокрема, набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування; права опіки, у тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини; опіки, піклування та аналогічних інститутів.

У статті 5 Конвенції зазначено, що судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.

З урахуванням статті 7, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.

Відповідно до статті 17 Конвенції здійснення батьківської відповідальності визначається правом держави звичайного місця проживання дитини. Якщо звичайне місце проживання дитини змінюється, то воно визначається правом держави нового звичайного місця проживання.

ОСОБА_1 звертаючись до суду з позовом в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав та встановлення піклування над неповнолітньою дитиною, посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Куруш Хасав`юртівкого району Республіки Дагестан, Російська Федерація, народилася ОСОБА_2 , батьками якої відповідно до свідоцтва про народження є громадяни Російської Федерації: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

У віці 9 місяців ОСОБА_2 було віддано на виховання рідному дядькові - ОСОБА_1 та його дружині - ОСОБА_6 . У кінці 2008 року ОСОБА_2 була привезена дядьком та тіткою до України, громадянами якої вони є, та вони почали проживати однією сім`єю за адресою: АДРЕСА_1 .

Станом на день звернення до суду ОСОБА_2 виповнилося 16 років і про те, хто є рідними батьками їй відомо, однак своїми батьками вона вважає рідного дядька та тітку, які її виховали.

20 червня 2023 року відповідачі, будучи рідними батьками ОСОБА_2 , склали на території РФ нотаріально посвідчену заяву про відмову від доньки та просили призначити ОСОБА_1 її опікуном.

Позивач долучив до матеріалів позовної заяви докази на підтвердження того, що він, його дружина - ОСОБА_6 та племінниця ОСОБА_2 проживають однією сім`єю у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_6 на праві власності, а також, що ОСОБА_2 з 2014 року успішно навчається в Спеціалізованій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 316 з поглибленим вивченням української мови Дарницького району м. Києва та у Київській дитячій музичній школі № 7 ім. І.Шамо.

Вказував, що у зв`язку із вихованням ОСОБА_2 майже від самого народження та відсутності у її житті біологічних батьків, він та дружина звертались до Служби у справах дітей Дарницької РДА в м. Києві з метою оформлення піклування над дитиною, на що компетентним органом було надано відповідь про те, що з огляду на наявність інформації про батьків неповнолітньої ОСОБА_2 у служби відсутні підстави для надання статусу дитини-сироти або дитини позбавленої батьківського піклування, а також для призначення ОСОБА_1 її піклувальником.У березні 2024 року ним подавалися відповідні запити до Уповноваженого Верховної ради України з прав людини та до Верховного Суду з проханням допомогти вирішити дану ситуацію, у відповідь на які йому було рекомендовано звернутися до суду.

Тобто, у даному випадку, склалася ситуація, що на території України майже все своє життя проживає дитина, яка була народжена на території РФ і батьки якої є громадянами РФ, однак, яка ідентифікує себе як українка та виховується в сім`ї рідного дядька та тітки, що є громадянами України, вважає їх своїми батьками, утім встановити це на законному рівні без допомоги суду позивач не може.

З огляду на викладене, суд першої інстанції необґрунтовано виходив з того, що дана справа не підлягає вирішенню згідно з положень національного законодавства, належним чином не з`ясувавши обставини справи та неправильно застосувавши норми міжнародного і цивільного процесуального права.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, місцевий суд не врахував, що Україна та Російська Федерація є Договірними Державами Конвенції від 19 жовтня 1996 року, не встановив місце постійного проживання дитини на момент звернення позивача до суду з позовом, тривалість та період проживання дитини, народженої в РФ, на території України та не визначився чи слід розглядати Україну як державу звичайним місцем проживання дитини впродовж усього її життя, тобто таким місцем, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення.

З цією метою суду необхідно було враховувати, зокрема, тривалість, умови і причини перебування дитини у сім`ї в Україні, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у державі, чого фактично зроблено не було.

Положення частини першої статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право», на яку послався суд першої інстанції, не свідчить про звуження прав або заборону позивачу як громадянину України звертатися за встановленою підсудністю до судів України для захисту прав, свобод чи інтересів дитини.

Крім того обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, мали місце у м. Києві, Україна, через що, в силу вимог пункту 7 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», вимоги позову також можуть бути предметом розгляду в суді на території України.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає передчасним висновок суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі про позбавлення батьківських прав та встановлення піклування над неповнолітньою дитиною з підстав непідсудності даної справи з іноземним елементом українському суду.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа без достатніх та розумних причин не може бути позбавлена права на звернення до суду, оскільки це становитиме порушення права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Згідно із вимогами статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За таких обставин колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, а висновок суду щодо відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства України, є помилковим та не відповідає нормам діючого національного законодавства, тому у відповідності до статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Оскільки справа передається для продовження розгляду до суду першої інстанції, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених позивачем у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 01 липня 2024 року скасувати, справу № 753/11979/24 направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 25 жовтня 2024 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.А. Слюсар

Д.О. Таргоній