Постанова

від 22.10.2024 по справі 911/1477/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/1477/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Білоцерківської міської ради

на рішення Господарського суду Київської області від 17.10.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі

за позовом Релігійної громади Української Православної церкви (Парафії Святих Апостолів Петра і Павла)

до Білоцерківської міської ради

про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради Київської області від 27.04.2023 № 3813-39-VIII,

У судовому засіданні взяв участь представник відповідача - Корнієнко І. М.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У травні 2023 року Релігійна громада Української Православної церкви (Парафії Святих Апостолів Петра і Павла) (далі - Релігійна громада та/або позивач) звернулася до Господарського суду Київської області з позовом до Білоцерківської міської ради Київської області (далі - Білоцерківська міська рада та/або відповідач) про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27.04.2023 № 3813-39-VІІІ "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Релігійній громаді Української Православної Церкви (Парафії Святих Апостолів Петра і Павла)" (далі - рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VІІІ) на земельну ділянку з цільовим призначення 03.04 Для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання - під будівництво Храму Святих Апостолів Петра Павла) площею 0,6338 га з кадастровим номером: 3210300000:03:059:0011, що розташована за адресою: Сквирське шосе (парк "Будівельників"), місто Біла Церква, Київська область, яке виникло на підставі підпункту 1.1 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 01.03.2012 № 501-21-VI "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування та передачі земельної ділянки в постійне користування".

1.2. Позовні вимоги із посиланнями на положення статей 12, 23, 92, 141- 143 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статей 25, 26, 33, 59, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" обґрунтовані тим, що рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VIII прийнято відповідачем із перевищенням повноважень та порушенням вимог ЗК України, оскільки релігійні організації можуть бути позбавлені законного права постійного користування земельними ділянками лише в спосіб, визначений статтями 141- 143 цього Кодексу, тоді як спірне рішення не містить посилань на підстави припинення такого права, встановлені вказаними нормами.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, Релігійна громада (код 25691241) є релігійною організацією, яка зареєстрована в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України 24.02.1997 за юридичною адресою: 09100, Київська область, місто Біла Церква, шосе Сквирське, будинок 244, квартира 23, про що 09.04.2009 внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців за № 13531200004003595.

На підставі підпункту 1.1 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 01.03.2012 № 501-21-VІ "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування та передачі земельної ділянки в постійне користування" Релігійній громаді було надано в постійне користування земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій загальною площею 0,6338 га з кадастровим номером: 3210300000:03:059:0011, що розташована за адресою: Київська область, місто Біла Церква, вулиця Сквирське шосе (парк "Будівельників"), що підтверджується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 154822 від 27.06.2012 та витягом із Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером 3210300000:03:059:0011.

На вказаній земельній ділянці площею 0,6338 га з кадастровим номером 3210300000:03:059:0011, яка перебувала у постійному користуванні позивача, за адресою: Київська область, місто Біла Церква, вулиця Сквирське шосе (парк "Будівельників"), було розпочато будівництво Храму Святих Апостолів Петра і Павла, що підтверджується Декларацією про початок будівельних робіт, зареєстрованою Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області 10.12.2012 № КС 08312211872. Станом на 04.10.2023 будівництво храму не завершено, що підтверджується Витягом з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, реєстраційний номер документу: ТІ01:6247-8815-5610-0809.

27.04.2023 Білоцерківською міською радою було прийнято спірне рішення № 3813-39-VIII, зі змісту якого вбачається, що, розглянувши подання постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам`яток, історичного середовища від 21.04.2023 № 69, протокол засідання постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам`яток, історичного середовища від 21.04.2023 № 69 та протокол засідання постійної комісії з питань дотримання прав людини, законності, оборонної роботи, запобігання корупції, з питань децентралізації, сприяння депутатської діяльності, етики та регламенту від 26.04.2023 № 26, керуючись Земельним кодексом України, Законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації" та "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", беручи до уваги висновок релігієзнавчої експертизи статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв`язку з московським патріархатом, затверджений наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 № Н-8/11, з метою забезпечення духовної незалежності, сприяння консолідації українського суспільства та усвідомлюючи важливість забезпечення законності і національної безпеки в країні в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації, міська рада вирішила:

1. Припинити право постійного користування Релігійній громаді Української Православної церкви (Парафії Святих Апостолів Петра і Павла) (код 25691241) на земельну ділянку з цільовим призначенням 03.04 Для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання під будівництво Храму Святих Апостолів Петра і Павла) загальною площею 0,6338 га з кадастровим номером: 3210300000:03:059:0011, що розташована за адресою: вул. Сквирське шосе (парк "Будівельників"), м. Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.1 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 01.03.2012 № 501-21-VІ "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування та передачі земельної ділянки в постійне користування".

У пункті 2 рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VІІІ зазначено, що землекористувачу або Управлінню регулювання земельних відносин Білоцерківської міської ради потрібно зареєструвати припинення права постійного користування земельною ділянкою в порядку, визначеному чинним законодавством України.

Позивач, вважаючи, що рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VІІІ є необґрунтованим та протиправним, оскільки порушує його право на землю, набуте ним у встановленому законом порядку, звернувся до Господарського суду Київської області із цим позовом.

Отже, спір у цій справі виник у зв`язку з наявністю чи відсутністю підстав для визнання незаконним і скасування рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VIII.

3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 17.10.2023 у справі № 911/1477/23 (суддя Рябцева О. О.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 (Іоннікова І. А. - головуючий, судді: Тищенко А. І., Ю. Б. Михальська) позов задоволено повністю; визнано незаконним та скасовано рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VІІІ.

3.2. Задовольняючи позовні вимоги, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що оспорюване рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VIII не містить жодних посилань на відповідний пункт статті 141 ЗК України, яка встановлює вичерпний перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою, а матеріали справи не містять доказів, які би надавали відповідачу прийняти оспорюване рішення відповідно до норм ЗК України. Крім того, господарські суди попередніх інстанцій установили, що в цій справі № 911/1477/23 немає доказів добровільної відмови Релігійної громади від права постійного користування, вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених ЗК України, припинення діяльності позивача як релігійної організації, використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, тощо. Наведені обставини, за висновком господарських судів попередніх інстанцій, свідчать про те, що оспорюване рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VIII порушує право Релігійної громади на землю, набуте нею у встановленому законом порядку. За таких обставин господарські суди дійшли висновку про те, що Білоцерківська міська рада, приймаючи оспорюване рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VIII, діяла всупереч вимогам статті 19 Конституції України та статей 141- 149 ЗК України.

4. Короткий зміст касаційних скарг і заперечень на них

4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Київської області від 17.10.2023 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі № 914/1477/23, Білоцерківська міська рада звернулася із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

4.2. Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

4.3. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування і порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, наголошуючи на необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми статті 141 ЗК України в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, яке (відступлення) позивач арґументує необхідністю доповнення переліку підстав припинення права постійного користування релігійних організацій земельними ділянками згідно з нормою пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, а саме враховуючи правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, оскільки втрата правосуб`єктності тягне за собою припинення права постійного користування земельними ділянками релігійною організацією в зв`язку з втратою чинності її статутом (положенням) у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

Крім того, на думку скаржника, позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до статті 92 ЗК України Релігійна громада не є суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, оскільки позивач не надавав до суду першої інстанції будь-яких документів щодо зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту, зокрема передбачених статтею 12 Закону України від 23.04.1991 № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон № 987-ХІІ).

Білоцерківська міська рада також вважає, що відомості, зазначені в позовній заяві, щодо повного найменування позивача (як юридичної особи) не відповідають вимогам спеціального Закону України від 20.12.2018 № 2662-VIII "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" (далі - Закон № 2662-VIII), тому, на думку відповідача, статут позивача на цей час втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації. Такі обставини, на думку Білоцерківської міської ради, прямо свідчать про невиконання позивачем вимог статті 162 ГПК України щодо зазначення найменування юридичної особи в позовній заяві.

4.4. 21.10.2024 на адресу суду надійшло клопотання Релігійної громади, в якій представник Іваницька О. П. просить відкласти розгляд справи та повідомити про наступну дату судового засідання у справі № 911/1477/23, у зв`язку з її перебуванням у службовому відрядженні, перебуванням у період 22.10.2024- 23.10.2024 на семінарі за участю прокурорів та адвокатів, який буде проходити в м. Гданськ, Польша.

Розглянувши вказане клопотання, Верховний Суд відмовив у його задоволенні з огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, визначених у частині 2 статті 202 ГПК України. Суд врахував, що позивач був належним чином повідомлений про дату, час і місце призначеного на 22.10.2024 засідання суду касаційної інстанції у цій справі, процесуальний закон не містить положень щодо обов`язкового здійснення касаційного розгляду за участю представників учасників справи, участь учасників справи та/або їх представників у судовому засіданні суд касаційної інстанції у цій справі обов`язковою не визнавав, розгляд справи касаційною інстанцією здійснюється в межах статті 300 ГПК України, а матеріали справи є достатніми для перевірки правильності застосування та дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

5. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд, під час розгляду цієї справи № 911/1477/23, керуючись частиною 4 статті 300 ГПК України, вважає за необхідне врахувати висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 17.09.2024 у справах № 911/1474/23 та № 911/1472/23, ухвалених у подібних правовідносинах.

5.2. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог поданої касаційної скарги наведені у ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити з таких підстав.

5.3. В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновок місцевого та апеляційного господарських судів про доведеність Релігійною громадою належними та допустимими доказами обставин прийняття Білоцерківською міською радою оспорюваного рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VIII з порушенням положень статей 141, 143 ЗК України та прав позивача як постійного землекористувача.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та у подальшому застосованому, зокрема, в постановах Верховного Суду від 17.09.2024 у справах № 911/1474/23 та № 911/1472/23, юридична особа, згідно з частинами 1, 3 статті 90 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

Разом з тим відповідно до частини 1 статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (у редакції, чинній з 31.01.2019) найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму (крім державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, державних, комунальних організацій, закладів, установ, а також випадку, передбаченого абзацом 2 цієї частини) та назву. Найменування релігійної організації може містити інформацію про її організаційно-правову форму виключно за бажанням такої юридичної особи.

За змістом пунктів 1, 31, 32 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (у редакції, чинній з 31.01.2019) в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності); вид релігійної організації; віросповідна приналежність релігійної організації.

Таким чином, така юридична особа як релігійна організація саме "повинна" мати своє найменування, а не "може" мати таке найменування, оскільки без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права - учасник цивільних, господарських та інших відносин. Адже найменування юридичної особи ідентифікує її у вказаних правовідносинах та є засобом її індивідуалізації.

Однак організаційно-правова форма в найменуванні релігійної організації може зазначатися лише за її бажанням.

Відповідно до частин 7, 8 статті 12 Закону № 987-ХІІ (у редакції пункту Закону № 2662-VІІІ, чинній з 26.12.2018) релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації. Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу.

Водночас імперативною нормою пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VІІІ передбачено, що у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

Отже, обов`язок релігійних організацій (об єднань), які входять до офіційно опублікованого переліку релігійних організацій, внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки частини 7 статті 12 Закону № 2662-VIII.

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що встановлення відповідності статуту (положення) релігійної організації ознакам за частинами 7, 8 статті 12 Закону № 987-ХІІ зумовлює обов`язок такої організації внести до нього відповідні зміни. Наслідком невиконання такого обов`язку протягом чотирьох місяців є втрата ним чинності в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (аналогічний висновок викладено в пункті 29 постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 640/4748/19, а також у пункті 20 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, ухваленої у подібних правовідносинах).

Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини 2 та абзацу 1 частини 6 статті 11 ГПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Приписи Закону № 2662-VІІІ та статті 12 Закону № 987-XII зі змінами, внесеними Законом № 2662-VIII, були перевірені Конституційним Судом України на предмет їх відповідності Конституції України.

За наслідками конституційного контролю Рішенням Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 (справа щодо повної назви релігійних організацій) Закон № 2662-VІІІ та стаття 12 Закону № 987-XII зі змінами, внесеними Законом № 2662-VIII, визнані такими, що відповідають Конституції України (пункт 1 резолютивної частини).

Так, Конституційний Суд України, розв`язуючи питання відповідності Конституції України зазначених приписів законів України, серед іншого виснував, що з аналізу норм статті 90 ЦК України, частини 3 статті 8, частин 1, 5 статті 12, статей 13, 14 Закону № 987-XII, статті 16 Закону України від 15.05.2003 № 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" випливає, що Закон № 2662-VIII не запроваджує інакшого ставлення до певної релігійної організації (об`єднання), а уточнює загальні вимоги держави до здійснення реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань) у випадку підлеглості такої релігійної організації (об`єднання) керівним центрам (управлінням), що знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину її території (абзаци 2- 8 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини).

Тож орган конституційного контролю дійшов висновку, що приписи розділу I Закону № 2662-VIII у частині уточнення назви релігійних організацій (об`єднань) не порушують конституційного права на свободу світогляду і віросповідання (релігії), права на свободу об`єднання в громадські організації, а отже, права на підлеглість релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості (абзац 9 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України, аналізуючи пояснювальну записку до проєкту Закону України про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (реєстр. № 5309), ухваленого в подальшому як Закон № 2662-VIII, з`ясував, що його розроблено з метою забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також із метою забезпечення суспільства повною та достовірною інформацією. Тобто законодавець, унормовуючи порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням), які знаходяться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, керуючись приписами частини 2 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України, мав право застосувати обмеження у вигляді обов`язку таких релігійних організацій (об`єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити повну назву у своїх установчих документах (абзаци 2, 4 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини).

Відтак, Конституційний Суд України констатував правомірними, а отже, допустимими обмеження свободи світогляду і віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об`єднання в громадські організації (у частині обов`язку уточнення назви релігійних організацій (об`єднань)); орган конституційного контролю окремо зауважив, що його висновок про домірність застосованих заходів обумовлений також тим фактом, що ухвалення цього Рішення відбувається в умовах введеного в Україні воєнного стану, під час боротьби Українського народу проти агресії російської федерації (див. абзаци 6, 7 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини).

У цьому конституційному провадженні Конституційний Суд України дослідив твердження суб`єкта права на конституційне подання щодо невідповідності частині 3 статті 35, частині 1 статті 36 Конституції України у частині наділення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, повноваженнями проводити релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань).

У цьому аспекті Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли б державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань). Із приписів частин 2, 3 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України випливає, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об`єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об`єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб`єктами (абзац 2 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини). Орган конституційної юрисдикції у зв`язку з цим вказав: "установлений пунктом 2 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об`єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу I Закону № 2662-VIII. Таку мету Закону № 2662-VIII Конституційний Суд України вважає легітимною" (абзац 5 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини).

Також у конституційному поданні його автори стверджували, що "держава не може позбавляти чинності статут (положення) релігійної організації (об`єднання), яка не внесла угодні державі зміни, як це передбачено оспорюваним Законом № 2662-VIII" (перше речення абзацу 1 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України визнав таке твердження юридично безпідставним і наголосив, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань (перше речення частини 4 статті 35 Конституції України), зазначене стосується й релігійних організацій (об`єднань), які за змістом частини 10 статті 5 Закону № 987-XII зобов`язані додержуватися вимог чинного законодавства, тому такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, на думку Конституційного Суду України, є виправданим (речення друге абзацу першого, абзаци 2- 4 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини).

У зв`язку з цим Конституційний Суд України констатував, що припис пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII не суперечить Конституції України.

Крім того, суб`єкт права на конституційне подання, посилаючись на припис частини 1 статті 8 Конституції України та, зокрема, на Рішення Конституційного Суду України від 29.06.2010 № 17-рп/2010, пов`язав питання дотримання/недотримання процедури ухвалення Закону № 2662-VIII із принципом юридичної визначеності який, на його думку, "вимагає, щоб норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними", а також, що "порушення законодавчої процедури стосується зокрема положення про передбачуваність ситуації, оскільки прийняття закону мало б не відбутись або закон мав би бути в іншій редакції якби законодавча процедура була дотримана" (див. перше речення абзацу 1 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини). Утім, орган конституційного контролю, дослідивши порушене авторами конституційного подання питання, вказав, що приписи Закону № 2662-VIII є чіткими й однозначними, вони є передбачними за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об`єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку. Отже, підстав для визнання Закону № 2662-VIII таким, що суперечить статті 8 Конституції України, немає (абзац 2 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Отже, Верховний Суд під час розгляду цієї справи бере до уваги той факт, що питання конституційності приписів Закону № 2662-VІІІ та статті 12 Закону № 987-XII зі змінами, внесеними Законом № 2662-VIII, було всебічно досліджене Конституційним Судом України, який не встановив невідповідності вказаних норм законодавства Основному Закону України.

Частиною 5 статті 12 Закону № 987-ХІІ (у редакції, чинній з 26.12.2018) унормовано, що статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Наведене положення кореспондується як із нормою пункту 8 частини 1 статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так із вимогами частини 1 статті 15 Закону № 987-ХІІ, відповідно до яких у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Відповідно до частини 7 статті 17 Закону № 987-ХІІ користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому ЗК України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.

Згідно з частиною 1 та пунктом "в" частини 2 статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що пунктом 6 статті 3 ЦК України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. Зазначений принцип включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори. Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків по відношенню одна до одної. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб. Зокрема, недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації тощо (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 (пункт 6.20), від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37)).

Кожен суб`єкт цивільного права повинен виконувати свої обов`язки, якщо вони випливають з закону або звичаю (стаття 7 ЦК України). Для цього воля такого суб`єкта має формуватися таким чином, щоб його дії були правомірними. Якщо ж суб`єкт цивільного права не виконує свій обов`язок добровільно, хоча має юридичну та фактичну можливість його виконати, то це свідчить про дефект його волі. Зокрема, якщо суб`єкт цивільного права зобов`язаний виконати вимоги закону, який визнано конституційним, але протиправно не робить цього, то це свідчить про дефект волі такого суб`єкта. Спонукання такого суб`єкта до внесення відповідних змін до статуту не може полягати в його зобов`язанні або його представника чи органу (посадової особи) судом прийняти рішення про подання відповідних змін до свого статуту (положення) на державну реєстрацію тощо, бо обов`язок вчинити такі дії вже виник із закону. Якщо такий обов`язок не виконується, то додаткове покладення цього ж самого обов`язку судом, з одного боку, є неможливим, а з іншого - є неефективним, бо дефект волі стане на заваді виконанню такого обов`язку навіть у разі ухвалення відповідного судового рішення.

Отже, виходячи із системного аналізу змісту положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 ЦК України, пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, статей 12- 14, 17 Закону № 987-ХІІ, пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VІІІ та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", Верховний Суд у постановах від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 16 та від 17.09.2024 у справах № 911/1474/23, № 911/1472/23 виснував, що в разі очевидної недобросовісної поведінки Релігійної громади, яка полягає в порушенні відповідною релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом № 2662-VІІІ (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку зі втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону № 2662-VІІІ втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.

Адже в разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус суб`єкта права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності.

Наведеним вище повністю спростовується покладений в основу оскаржуваних судових рішень висновок судів попередніх інстанцій про відсутність передбачених статтею 141 ЗК України вичерпних підстав припинення права користування спірною земельною ділянкою, оскільки пунктом "в" частини 1 цієї статті (у редакції, чинній на час прийняття Білоцерківською міською радою рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VIII) чітко визначено таку підставу, як припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, що не слід ототожнювати із припиненням позивача як юридичної особи, коли таке припинення відбувається без правонаступництва.

За таких обставин вміщений в оскаржуваних рішенні та постанові висновок судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення від 27.04.2023 № 3813-39-VIII, яким Білоцерківська міська рада припинила право постійного користування Релігійній громаді на спірну земельну ділянку саме в зв`язку із втратою позивачем статусу релігійної організації та її набувача, є помилковим, позаяк не відповідає викладеному вище висновку щодо комплексного застосування положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 ЦК України, пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, статей 12- 14, 17 Закону № 987-ХІІ, пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань".

У зв`язку з цим колегія суддів погоджується з доводами скаржника про те, що позивач, внаслідок свідомого ігнорування вимог законодавства, втратив свій статус релігійної організації, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до статті 92 ЗК України Релігійна громада не є суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, оскільки позивач не надавав до суду першої інстанції будь-яких документів щодо зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту, зокрема, передбачених статтею 12 Закону № 987-ХІІ, що, в свою чергу свідчить про законність та обґрунтованість оспорюваного рішення, прийнятого Міськрадою на виконання положень Закону № 2662-VІІІ та Рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 у справі № 1-13/2019(374/19) (справа щодо повної назви релігійних організацій).

У разі коли за результатами перевірки судом касаційної інстанції буде встановлено, що фактичні обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, з`ясовані судом першої або апеляційної інстанції з достатньою повнотою, однак допущено помилки у застосуванні норм матеріального права, у зв`язку з чим висновки судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають цим обставинам, суд касаційної інстанції приймає нове рішення.

Оскільки судами попередніх інстанцій достовірно встановлено той факт, що позивач у встановлений строк не вніс передбачених Законом № 2662-VIII змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на державну реєстрацію, та ураховуючи правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 16 та від 17.09.2024 у справах № 911/1474/23 ,№ 911/1472/23 про те, що статут Релігійної громади втрачає чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації, а тому в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а відтак наразі не може вважатися набувачем права постійного користування спірною земельною ділянкою, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані рішення та постанова підлягають скасуванню повністю як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

З наведених раніше мотивів колегія суддів відхиляє необґрунтовані доводи позивача, викладені у відзиві на касаційну скаргу.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Згідно з частиною 1 статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

6.3. За наведених обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову не відповідає положенням статей 86, 236, 269 ГПК України.

6.4. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли помилкового висновку щодо обґрунтованості позовних вимог, як наслідок, оскаржувані рішення та постанова підлягають скасуванню як ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, що в свою чергу є підставою для задоволення касаційної скарги шляхом скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову повністю.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги немайнового характеру, то керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, передбаченими статтею 129 ГПК України, Верховний Суд вбачає підстави для здійснення пропорційного розподілу судових витрат скаржника у виді сплаченого ним судового збору, понесених у зв`язку з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, шляхом покладання цих витрат на позивача.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 306, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Білоцерківської міської ради задовольнити.

Рішення Господарського суду Київської області від 17.10.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі № 911/1477/23 скасувати.

Ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову відмовити.

Стягнути з Релігійної громади Української Православної церкви (Парафії Святих Апостолів Петра і Павла) (ідентифікаційний код 25691241, місцезнаходження юридичної особи: 09100, Київська область, місто Біла Церква, шосе Сквирське, 244, к. 23) на користь Білоцерківської міської ради (ідентифікаційний код 26376300, місцезнаходження юридичної особи: 09100, Україна, Київська область, місто Біла Церква, вулиця Ярослава Мудрого, будинок 15) 9 394,00 грн (дев`ять тисяч триста дев`яносто чотири гривні 00 копійок) витрат зі сплати судового збору, понесених у зв`язку з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Наказ доручити видати Господарському суду Київської області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ