Постанова

від 22.10.2024 по справі 643/148/21

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2024 року

м. Харків

справа №643/148/21

провадження №22-ц/818/3411/24

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.

суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря: Сізонової О.О.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Астер-Фінанс»,

відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Корнійчук Олена Валентинівна,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Астер-Фінанс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Корнійчук Олена Валентинівна про визнання договору дарування недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 02 липня 2024 року, постановлене суддею Тимош О. М,

в с т а н о в и в:

У січні 2021 року ТОВ «Астер-Фінанс» звернулося до суду із позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , в якому просить визнати недійсним договір дарування 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , від 22.05.2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського нотаріального округу Корнійчук О. В., зареєстрованого в реєстрі №2153.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02 липня 2024 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір дарування 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , від 22.05.2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Корнійчук Оленою Валентинівною, зареєстрований в реєстрі №2153. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Астер-Фінанс» судовий збір у загальній сумі 2102 гривень 00 копійок, по 1051,00 грн з кожної.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що твердження позивача про те, що при укладанні договору дарування ОСОБА_1 усвідомлювала наслідки настання строку повернення коштів за укладеним кредитним договором, тому уклала договір дарування з метою ухилення від виконання судового рішення про стягнення заборгованості на користь кредитора, вважає голослівними, не підтвердженими жодним належним доказом по справі. Зазначає про те, що 22.05.2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 . Відповідно до умов п. 6 Договору сторони засвідчили, що на момент вчинення цього правочину вони усвідомлювали значення своїх дій і керують ними, мають необхідний обсяг дієздатності, правочин укладений не під впливом помилки, обману, або насильства, правочин укладено не під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах, правочин вчинений без наміру приховати будь-який інший правочин, не є фіктивним, удаваним. Право власності на підставі зазначеного правочину було зареєстровано за ОСОБА_3 в Єдиному Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно. Договір дарування частини квартири у повному обсязі відповідає вимогам Закону, укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений. Позивач, який звертається до суду з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести суду відсутність у учасників правочину наміру створити юридичні наслідки на момент вчинення правочину. У даному випадку таких обставин та доказів не існує. Звертає увагу суду на ту обставину, що обов`язок ОСОБА_1 перед кредитором ПАТ «Радикал Банк» за договором кредиту виник після винесення Московським районним судом м. Харкова рішення від 02.10.2014 року по справі №643/1735/14-ц та набуття таким рішенням законної сили. В той же час спірний договір дарування було укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 22.05.2013 року, тобто за півтора роки до проголошення судом рішення про стягнення боргу. Отже, зобов`язання з погашення заборгованості за кредитним договором виникло у ОСОБА_1 перед ПАТ «Радикл Банк» фактично 04.03.2015 року після набрання рішенням законної сили. Також ОСОБА_1 зазначає, що зобов`язання з повернення кредиту були забезпечені окремим договором іпотеки, предметом якого виступало окреме нерухоме майно, квартира АДРЕСА_2 , належна ОСОБА_1 на праві власності, тому вимоги кредитора не порушені, однак даний факт проігнорований судом першої інстанції під час ухвалення судового рішення.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що при укладенні 22 травня 2013 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому зобов`язання по кредитному договору №10/08-ВФЛ від 14.02.2008 року, за яким в подальшому рішенням суду стягнуто грошові кошти з ОСОБА_1 , а тому вважав недійсним оспорюваний правочин на підставі статті 234 ЦК України.

Висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судовим розглядом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 30.11.1998 року квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 (т. 1 а.с.11-12).

22.05.2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_3 прийняв у власність дарунок 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 (т. 1 а.с.7-8).

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №3769357 від 22.05.2013 року вбачається, що право власності (спільної часткової) на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 22.05.2013 року, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Корнійчук В. О. за №2153 (т. 1 а.с.9-10).

З паспорту ОСОБА_1 вбачається, що остання, станом на час укладення правочину, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 та перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 28.04.1986 року (т. 1 а.с.13-16).

З 03.07.2014 року ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1 а.с. 156-157).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстр прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна №238070565 від 21.12.2020 року квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належить:

ОСОБА_3 1/4 частка на підставі договору дарування від 22.05.2013 року та 1/4 частка на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер 5-98-152763, виданого 30.11.1998 року;

ОСОБА_4 1/4 частка на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер 5-98-152763, виданого 30.11.1998 року;

ОСОБА_2 1/4 частка на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер 5-98-152763, виданий 30.11.1998 року.

Також убачається, що 14.02.2008 року між ПАТ «Банк «ТАВРИКА» ( правонаступником якого є позивач) та відповідачкою ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на суму 67 200 доларів США строком до 14.02.2023 року.

У зв`язку із невиконанням відповідачкою умов кредитного договору ПАТ "Радикал Банк" (правонаступник ПАТ «Банк «ТАВРИКА») звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02.10.2014 року по справі №643/1735/14 ц з ОСОБА_1 стягнуто на користь ПАТ «Радикал Банк» як правонаступника ПАТ «Банк «ТАВРИКА» заборгованість за кредитним договором №10/08-ВФЛ від 14.02.2008 року в розмірі 71 998,71 доларів США та заборгованість по пені та 3% річних у розмірі 75 678 грн (т. 1 а.с.21-22).

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04.03.2015 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 02.10.2014 року змінено та зменшено розмір стягнення загальної заборгованості за пенею та 3% річних до 63 465,17 грн (т.1 а.с.23, 52-57).

Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 17.01.2019 року замінено сторону стягувача за рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02.10.2014 року по справі №643/1735/14 ц з ПАТ «Радикал Банк» на правонаступника ТОВ «Астер-Фінанс» за правом грошової вимоги до ОСОБА_1 (т. 1 а.с.24).

ОСОБА_3 помер (т. 1 а.с.44).

Після його смерті спадщину прийняла ОСОБА_2 дочка померлого (т. 1 а.с.159).

В обґрунтування позову ТОВ «Астер-Фінанс» посилалось на те, що 14.02.2008 року між ПАТ «Банк «Таврика» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №10/08-ВФЛ, згідно з яким банк надав ОСОБА_1 кредит. 19.11.2012 року між ПАТ «Банк «Таврика» та ПАТ «Радикл Банк» укладено Договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами, відповідно до якого ПАТ «Банк «Таврика» передав ПАТ «Радикал Банк» право вимоги, зокрема за кредитним договором №10/08-ВФЛ від 14.02.2008 року, укладеним між ПАТ «Банк «Таврика» та ОСОБА_1 . Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02.10.2014 року, з урахуванням рішення Апеляційного суду Харківської області від 04.03.2015 року по справі №643/1735/14-ц, з ОСОБА_1 стягнуто на користь ПАТ «Радикал Банк» заборгованість за кредитним договором від 14.02.2008 року в розмірі 71 998,71 доларів США та заборгованість по пені та 3% річних у розмірі 63 465,17 грн.14.12.2017 року між ПАТ «Радикал Банк» та ТОВ «Фінансова компанія «Астер-Фінанс» було укладено договір №ДВ-10/08/ВФЛ про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, відповідно до якого Первісний кредитор відступає Новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває права вимоги банку до позичальника громадянки України фізичної особи ОСОБА_1 за кредитним договором №10/08-ВФЛ від 14.02.2008 року з усіма додатками до нього та договорами про внесення змін, включаючи права вимоги до правонаступників боржника, спадкоємців боржника або інших осіб, до яких перейшли обов`язки боржника за кредитним договором, договором іпотеки та іншими договорами, що були укладені в забезпечення виконання кредитного договору, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до нього (Основні договори). Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 17.01.2019 року замінено стягувача за рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02.10.2014 року по справі №643/1735/14 з ПАТ «Радикал Банк» на правонаступника ТОВ «ФК «Астер-Фінанс» за правом грошової вимоги до ОСОБА_1 . В липні 2019 року при ознайомленні з матеріалами справи №643/1735/14 представником ТОВ «ФК «Астер-Фінанс» було виявлено, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Харківським міським центром приватизації державного житлового фонду 30.11.1998 року за №5-98-142763, зареєстрованого у КП «ХМБТІ» 04.12.1998 року за №П-5-40611, належала 1/4 частина квартири АДРЕСА_1 . 22.05.2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено Договір дарування, який посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Корнійчук О. В., та відповідно до якого ОСОБА_1 відчужено 1/4 частина квартири АДРЕСА_1 своєму чоловікові ОСОБА_3 . Факт того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є подружжям підтверджується відміткою в паспорті ОСОБА_1 . Тому вважають, що договір дарування від 22.05.2013 року є фіктивним, оскільки ОСОБА_1 усвідомлювала наслідки настання строку повернення коштів за укладеним нею кредитним договором №10/08-ВФЛ від 14.02.2008 року, який станом на теперішній час не погашений, а рішення Московського районного суду м. Харкова від 02.10.2014 року про стягнення заборгованості є невиконаним. ОСОБА_1 , не маючи наміру добровільно повернути отримані кредитні кошти та оцінюючи ризики можливого звернення кредитора до суду, з метою стягнення заборгованості за кредитним договором №10/08-ВЛФ від 14.02.2008 року, уклала договір дарування від 22.05.2013 року. Договір дарування вчинено з метою ухилення від повернення грошових коштів за кредитним договором та ухилення від виконання судового рішення про стягнення заборгованості на користь кредитора, тобто укладений без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором. ОСОБА_1 було безоплатно відчужено майно у власність своєму чоловікові ОСОБА_3 тоді, коли у неї вже виникло зобов`язання з повернення грошових коштів за укладеним кредитним договором №10/0/-ВФЛ від 14.02.2008 року. Майно відчужено близькому родичу (чоловіку), таким чином відповідач продовжує користуватися та володіти майном, оскільки перебуває в шлюбі з обдарованим. За укладеним договором дарування внутрішня воля ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не відповідає зовнішньому її прояву, тобто вчиняючи цей правочин, вони заздалегідь знали, що він не буде виконаний, тобто учасники правочину мали на меті інші цілі, ніж передбачені правочином. Отже, основною ціллю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було введення в оману кредитора, свідомий намір невиконання ОСОБА_1 зобов`язання за кредитним договором і приховування справжніх намірів. Майно відчужено близькому родичу, відповідачка ОСОБА_1 продовжує користуватися та володіти цим майном, оскільки перебуває у шлюбі з обдарованим. Договір дарування частини квартири відбувся з метою приховування цього майна від наступного звернення стягнення на нього, в рахунок погашення боргу за невиконання нею зобов`язанням. Укладений договір дарування порушує права нового кредитора ТОВ «ФК «Астер?Фінанс», оскільки унеможливлює повернення позики та виконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 02.10.2014 року та не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України та є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, право приватної власності є непорушним.

У відповідності до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання за договором наступає з дня укладання відповідного договору сторонами.

Виходячи з вищевикладеного, зобов`язання ОСОБА_1 перед ПАТ «Банк «Таврика» за кредитним договором виникло з моменту укладення кредитного договору №10/08-ВФЛ від 14.02.2008 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок зокрема правонаступництва.

Згідно з ч. 1 ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

19.11.2012 року між ПАТ «Банк «Таврика» та ПАТ «Радикал Банк» укладено Договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами, відповідно до якого ПАТ «Банк «Таврика» передав ПАТ «Радикал Банк» право вимоги, зокрема за кредитним договором №10/08-ВФЛ від 14.02.2008 року, укладеним між ПАТ «Банк «Таврика» та ОСОБА_1 . Зазначена обставина встановлена рішенням суду у цивільній справі №643/1735/14 ц, а тому відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України не підлягає доказуванню при розгляді іншої справи.

14.12.2017 року між ПАТ «Радикал Банк» та ТОВ «Фінансова компанія «Астер-Фінанс» було укладено договір №ДВ-10/08/ВФЛ про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги зокрема до ОСОБА_1 , що встановлено ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 17.01.2019 року по справі №643/1735/14 ц.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Про наявність грошових зобов`язань ОСОБА_1 була обізнана, починаючи з часу укладення кредитного договору, та знала про наявність заборгованості у зв`язку із неналежним виконанням нею умов кредитного договору.

Як вбачається з рішення суду від 02.10.2014 року по справі №643/1735/14-ц станом на 18.08.2014 року у відповідача ОСОБА_1 утворилася заборгованість за кредитним договором в сумі 71 998,71 доларів США.

Натомість ОСОБА_1 , яка не виконувала належним чином зобов`язання за кредитним договором №10/08-ВФЛ від 14.02.2008 року та була обізнана про наявність у неї заборгованості за вказаним договором, уклала договір дарування належної їй 1/4 частки квартири 22.05.2013 року, на користь свого чоловіка.

При цьому протягом року після укладення договору даруванння проживала та була зареєстрована у вказаній квартирі.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦК України не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанційстатей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Даний висновок узгоджується з постановою Великої Палати Верховного Суду у справі №389/1809/16-ц від 26.09.2019 року.

Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого чоловіка після виникнення заборгованості за кредитним договором у зв`язку з невиконанням належним чином умов договору, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, суд враховує, що: 1) відповідач відчужила майно після виникнення у неї заборгованості за кредитним договором, який вона не виконувала належним чином; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь чоловіка боржниці.

Виходячи з вищевикладеного судова колегія доходить висновку, що ОСОБА_1 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного їй майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на її майно як боржника.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Верховним Судом визначено, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що відчужуючи належну ОСОБА_1 на праві спільної сумісної (при укладенні договору дарування спільної часткової власності на підставі Договору про визначення ідеальних часток, посвідченого Корнійчук О. В., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 22.05.2013 року за реєстром №2151) власності з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_4 з 30.11.1998 року частку квартири АДРЕСА_5 , своєму чоловіку ОСОБА_3 , була обізнана про наявність заборгованості за кредитним договором №10/08-ВФЛ від 14.02.2008 року перед ПАТ «Банк «Таврика», і її заборгованість за вказаним кредитним договором складала 71 998,71 доларів США станом на 19.11.2012 року. Суд першої інстанції обгрунтовано вважав, що боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у зв`язку із неналежним виконанням вказаного зобов`язання та звернення кредитора з позовом до суду для стягнення суми заборгованості та/або звернення стягнення на належне їй майно, зокрема нерухоме.

Посилання відповідача ОСОБА_1 на те, що зобов`язання за кредитним договором було забезпечено іпотекою квартири за адресою: АДРЕСА_4 , не спростовує висновки суду.

Відповідачем не надано доказів вартості цієї квартири, що позбавило суд першої інстанції можливості порівняти розмір боргу за зобов`язанням та вартість майна, яким це зобов`язання нібито забезпечено.

Зазначення в договорі дарування, що сторони підтвердили, що він не є фіктивним, укладений без наміру приховати будь-які інші правочини тощо не є достовірним підтвердженням того, що цей договір не має ознак фіктивності, за наявності сукупності доказів та фактичних обставин справи.

Саме така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду по справі №389/1809/16-ц від 26.09.2019 року, постанові Верховного Суду по справі №405/1820/17 від 24.07.2019 року.

Виходячи з вищевикладеного судова колегія доходить висновку , що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що при укладенні 22 травня 2013 року оспорюваного правочину(договору дарування) воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому зобов`язання по кредитному договору №10/08-ВФЛ від 14.02.2008 року, а тому оспорюваний правочин є недійсним.

Оскільки позивач не був стороною оспорюваного правочину, доводи відповідачки про пропуск позовної давності є безпідставним.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.

Рішення суду ухвалено з додерженням вимог матеріального та процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 02 липня 2024 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: Н.П. Пилипчук

О.Ю. Тичкова

Повне судове рішення складено 29 жовтня 2024 року.