Постанова

від 24.10.2024 по справі 759/13201/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у суді першої інстанції П'ятничук І.В.

Єдиний унікальний номер справи № 759/13201/23

Апеляційне провадження №22-ц/824 /9323/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 жовтня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Мережко М.В.,

суддів - Поліщук Н.В., Соколової В.В.

секретар - Олешко Л.Ю.

Розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київській професійний коледж будівництва і архітектури» про поновлення на роботі, стягнення недоотриманої заробітної плати.

Заслухав доповідь судді апеляційного суду, дослідив матеріали справи, перевірив доводи апеляційної скарги, -

В с т а н о в и в :

Позивачка Марківська 17 липня 2023 року звернулась до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до Комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури» про поновлення на роботі, стягнення недоотриманої заробітної плати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 з 12 липня 2021 року працювала на посаді вихователя у Комунальному закладі професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури» згідно наказу № 79-ка від 09 липня 2021 року.

Зазначила, що в даному наказі про прийняття її на роботу на посаду вихователя було зазначено 10 тарифний розряд замість 11, оскільки вона має вищу психологічну освіту, в зв`язку з чим вона не отримувала надбавку 10 % за роботу у Комунальному закладі професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури» та надбавку у розмірі 20 % за престижність праці, які визначені законодавством України.

У зв`язку з військовими діями ,з 24 лютого 2022 року змушена була виїхати за межі території України, про що був повідомлений відповідач.

Наказом № 63-к від 05 травня 2023 року її було звільнено з роботи у зв`язку з відсутністю на роботі та неможливістю отримати інформацію про причини її відсутності з 02 січня 2023 року по 05 травня 2023 року, понад чотири місяці поспіль на підставі п. 8-3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Позивачка зазначила, що вона постійно перебувала на зв`язку з в.о. директора Бараненко Ю.В. і останній було відомо про те, що вона перебуває за кордоном.

Крім того, зазначила, що трудову книжку нею було отримано тільки 26 вересня 2023 року у відділенні поліції Святошинського району, оскільки відповідач відмовлявся в добровільному порядку її видавати в зв`язку з чим з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, що становить 24740,39 грн.

Крім того, вказала, що у зв`язку з незаконним звільненням їй було завдано моральних страждань, які виразились у постійному відчутті стресу, почутті неповаги до себе в зв`язку з незаконним звільненням.

Вважає що її звільнено було без законних підстав та з порушенням встановленого законом порядку, а тому звертається до суду з даним позовом.

У жовтні 2023 року позивачка подала уточнення до позову.

З урахуванням уточненої позовної заяви просить суд:

- поновити строк для звернення до суду з позовом,

- поновити її на роботі у Комунальному закладі професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури» на посаді вихователя з 05 травня 2023 року;

- зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та нарахувати позивачці відповідний розмір надбавок 10 % за роботу у Вищому професійному училищі, надбавку 20 % за престижніст ь праці за 11 тарифним розрядом відповідно до чинного законодавства,

- зобов`язати відповідача здійснити їй виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 05 травня 2023 року по 26 вересня 2023 року в розмірі 24 740,30 грн,

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити недоотриману заробітну плату за період із 01 вересня 2022 року по 01 січня 2023 року у розмірі 15548,80 грн з відповідними відрахуваннями до Пенсійного фонду України,

- стягнути моральну шкоду 25 000 грн

Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 06 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просить судове рішення скасувати, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, та постановити нове рішення, яким задовольнити позов. В апеляційній скарзі, зазначає, що суд неповно з`ясував обставини, що мають значення для вирішення справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, звільнення позивачки відбулося з порушенням вимог законодавств, а відтак рішення суду підлягає скасуванню.

У відзиві на апеляційну скаргу, відповідач зазначив, що рішення суду є законним і обґрунтованим, доводи апеляційної скарги безпідставними.

Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.

Відповідно до ст.ст 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 04 липня 2024 року, 25 липня 2024 року, 24 жовтня 2024 року за адресами, які були зазначені в матеріалах справи. Сторони та їх представники приймали участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності і захист від незаконного звільнення.

Статтею 5-1 КЗпП України передбачено гарантії забезпечення права громадян на працю, згідно з якою держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан.

Пунктом 2 Глави ХІХ «Прикінцеві та перехідні положення» КЗпП України встановлено, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Статтею 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором. Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойові дії, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.

Відповідно до ст. 34 КЗпП України простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

Статтею 113 КЗпП України, яка регулює порядок оплати під час простою, передбачено два види простою: «з вини працівника» (причиною в такому випадку можуть бути порушення трудової дисципліни, техніки безпеки, навмисне пошкодження виробничого обладнання тощо); «не з вини працівника» (причинами можуть бути стихійне лихо, техногенна катастрофа, карантин, військові дії тощо).

Час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). За час простою, коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров`я працівника або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища не з його вини, за ним зберігається середній заробіток (ст. 113 КЗпП України).

Статтею 12 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці за час простою не з вини працівника належить до мінімальних державних гарантій в оплаті праці. Такі виплати належать до фонду додаткової заробітної плати як оплата за невідпрацьований час (п. 2.2.12 Інструкції зі статистики заробітної плати). Таким чином, простій слід оплачувати двічі на місяць (аванс та решту в кінці місяці) з дотриманням загальних правил щодо строків здійснення таких виплат.

Згідно із роз`яснення у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», необхідно враховувати, що норми і гарантії оплати праці, визначені законодавством для працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності, є мінімальними державними гарантіями і тому при договірному регулюванні вони не можуть бути погіршені. Йдеться як про мінімальний розмір заробітної плати, так і про норми оплати праці, зокрема, за час простою, який мав місце не з вини працівника.

Верховною Радою України 15 березня 2022 року прийнято Закон України 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який встановив нові правила регулювання трудових відносин в особливий період.

Відповідно до ст.13 Закону, в редакції від 15 березня 2022 року , призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором.

Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи.

Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.

Призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб.

Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Суд встановив, що згідно наказу № 79-ка від 09 липня 2021 року Комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури» Марківську С.І. прийнято на роботу на посаду вихователя з 12 липня 2021 року по 10 тарифному розряду з посадовим окладом 5830,80 грн, надбавкою 30 % згідно постанови КМУ № 373 від 23 березня 2011 року та надбавкою 20 % посадового окладу згідно Постанови КМУ № 1298 від 30 серпня 2002 року (а.с. 22).

Наказом № 63-к від 05 травня 2023 року т.в.о. директорки Комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури» Бараненко Ю., ОСОБА_1 було звільнено з посади вихователя через відсутність на роботі з 02 січня 2023 року по 05 травня 2023 року та відсутності інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці поспіль у відповідності до п. 8-3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (а.с. 20).

Листом від 05 травня 2023 року № 9 Комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури» ОСОБА_1 повідомлено про звільнення та направлено копію наказу № 63-к від 05 травня 2023 року (а.с. 19).

Листом від 16 травня 2023 року № 11 Комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури» ОСОБА_1 повідомлено про необхідність отримати трудову книжку у відділі кадрів в строк до 19 червня 2023 року ( а.с. 21).

Згідно із статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Відповідно до п. 8-3 ст. 36 КЗпП України, який набрав чинності 19 липня 2022 року відповідно до Закону України від 01 линя 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», підставою припинення трудового договору є відсутність працівника на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці поспіль.

Отже, для припинення дії трудового договору за відповідною підставою мають бути одночасно дотримані дві обов`язкові умови: 1) фактична відсутність працівника на робочому місці понад 4 місяці підряд; 2) відсутність інформації у роботодавця про причини такої відсутності понад 4 місяці підряд (при цьому не має значення поважність чи неповажність причин такої відсутності).

Звільнення ОСОБА_1 відбулось 05 травня 2023 року, тому висновок суду що перевірці підлягають підстави для припинення трудового договору, визначені п. 8-3 ст. 36 КЗпП України за 4 місяці, що передували дню звільнення, тобто з 02 січня 2023 року по 05 травня 2023 року є правильним.

Позивачка не заперечувала факт її відсутності на робочому місці протягом вказаного періоду. Підставою для скасування оспорюваного наказу позивачка визначила те, що у роботодавця була інформація про причини її відсутності, яку вона надавала за допомогою СМС повідомлень у застосунку «Viber» (а.с. 26).

Разом із тим, з наданого позивачкою скріншоту повідомлення у застосунку «Viber» неможливо встановити кому саме воно адресоване (а.с. 26, 117). Будь-яких доказів ,що вказане повідомлення адресовано саме відповідачу , позивачка не надала ані суду першої інстанції , ані до апеляційної скарги .

З огляду на вказане , суд першої інстанції вважав недоведеним належними та допустимими доказами той факт, що позивачка інформувала свого роботодавця про причини її відсутності на роботі у період з 02 січня 2023 року по 05 травня 2023 року .

Зважаючи на встановлені обставини , суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі у Комунальному закладі професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури» на посаді вихователя з 05 травня 2023 року не підлягають задоволенню.

Матеріали справи не місять доказів щодо наявності рішення власника підприємства про запровадження на підприємстві режиму простою.

Позовні вимоги в частині стягнення заборгованості по заробітній платі за період з вересня 2022 року по січень 2023 року у розмірі 15548,80 грн. за період простою не підтверджені жодними належними та допустимими доазами , а відтак підстави для іх задоволення відсутні . Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні вимог про зобов`язання відповідача здійснити позивачці ОСОБА_1 перерахунок та нарахування розміру надбавки 10% за роботу у Комунальному закладі професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури» та 20 % за престижність праці за 11 тарифним розрядом відповідно до чинного законодавства України, суд виходив з такого.

Позивачка стверджувала , що відповідачем помилково було зазначено у наказі про прийняття на роботу від 09 липня 2021 року 10 тарифний розряд, замість 11 оскільки ОСОБА_1 має вищу психологічну освіту.

Суд першої інстанції встановив , що відповідно до наказу від 09 липня 2021 року позивачці нараховувалась заробітна плата з врахуванням надбавки 30 % згідно постанови КМУ № 373 від 23 березня 2011 року та надбавки 20 % посадового окладу згідно Постанови КМУ № 1298 від 30 серпня 2002 року, про що свідчать роздруківки по нарахуванню заробітній платі . Згідно вказаних роздруківок позивачці з грудня 2021 року в посадовий оклад була включена надбавка у розмірі 10 % за роботу у вищому професійному училищі згідно постанови КМУ від 28 грудня 2021 року № 1391, яка набрала законної сили 01 січня 2022 року та надбавки 10 % згідно постанови КМУ від 11 січня 2018 року № 22, надбавка за підвищення престижності праці педагогічних працівників відповідно до постанови КМУ від 23 березня 2011 року № 373 у розмірі 30 % від окладу та надбавки 20 % посадового окладу згідно постанови КМУ № 1298 від 30 серпня 2002 року. З огляду на встановлені обставини, суд дійшов правильного висновку про безпідставність позовних вимог в цій частині та відмовив у задоволенні позову.

Статтею 47 КЗпП України передбачено обов`язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Відповідно до статті 235 КЗпП України, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, не місить підстав виплати працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу.

Отже, такий вид відповідальності власника або уповноваженого ним органу виключений законодавцем з норм КЗпП України.

Враховуючи зазначене, наявність в п. 4.1 Інструкції № 58 припису про виплату працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу не доводить підстав для такої виплати, а лише свідчить про неприведення норм Інструкції № 58 у відповідність з приписами КЗпП України.

Тобто, якщо раніше стаття 47 КЗпП України передбачала обов`язок роботодавця видати у день звільнення працівнику належно оформлену трудову книжку, а порушення такого обов`язку мало суттєві матеріальні наслідки для роботодавця, але починаючи з 10 червня 2021 року, у роботодавця зникає обов`язок видавати працівнику трудову книжку, тому, невнесення будь-яких відомостей про звільнення працівника у паперову трудову книжку та її невидача, не нестиме будь-яких наслідків для роботодавця.

Разом з цим, оскільки з 10 червня 2021 року почав діяти Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі» від 05 лютого 2021 року № 1217- IX, який передбачає впровадження обліку трудової діяльності працівника в електронній формі та який скасовує матеріальну відповідальність роботодавця за невидачу трудової книжки, але відповідні зміни до Інструкції внесені не були, тобто існує колізія чи конфлікт між нормами КЗпП України та Інструкцією, і пріоритет в застосуванні мають саме норми Кодексу України (в даному випадку КЗпП), як основного акту трудового законодавства, з огляду на правову позицію, викладену у Рішенні Конституційного Суду України, згідно якої конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 року № 4-зп).

Позивачка ні при зверненні до суду, ні в ході судового розгляду не довела, що затримка видачі трудової книжки була з вини відповідача. Не надано таких доказів і до апеляційної скарги.

Суд встановив, що відповідачем здійснено з позивачкою розрахунок при звільненні в розмірі всіх нарахованих сум, а відтак порушень трудових прав позивача з боку відповідача не встановлено. Враховуючи вказане, правильним є висновок суду про відмову в задоволенні позовних вимоги в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з затримкою видачі трудової книжки з 05 травня 2023 року по 26 вересня 2023 року у розмірі 24 740,39 грн.

Крім того, суд правильно визначив, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку є похідними від позовних вимог про поновлення на роботі, в задоволенні яких відмовлено, тому позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню.

Разом з тим, відповідачем заявлено клопотання про застосування строку позовної давності.

Суд першої інстанції, відмовляючи у застосуванні строку позовної давності правильно виходив з такого, і апеляційний суд з такими висновками погодився.

На відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. При цьому поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Оскільки строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін, тому у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, норма статті 233 КЗпП України деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки: в залежності від того, яка з цих подій відбулася раніше.

Отже, для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки. Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обрахунку початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом exofficio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України).

Разом з тим, КЗпП України доповнено главою XIX - Прикінцеві положення згідно із Законом № 540-IX від 30 березня 2020 року , відповідно до якої під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до якої, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року установлено карантин на усій території України з 12 березня 2020 року.

У подальшому дія карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11 березня 2020 року продовжувалася.

Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року (з урахуванням останніх внесених до неї змін згідно з постановою Кабінету Міністрів України "№1423 від 23 грудня 2022 року ), дія карантину на усій території України, встановленого постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11 березня 2020 року, була продовжена до 30 квітня 2023 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до якої з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 відмінено.

Як видно з матеріалів справи позов подано 17 липня 2023 року , а відтак підстави для застосування строку позовної давності відсутні .

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що суд має врахувати характер та обсяг заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, ступінь вини відповідача у кожному конкретному випадку, а також інші обставини, зокрема, характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду у своїй постанові від 01 березня 2021 у справі 180/1735/16-ц зазначила, що тлумачення положень статей 11 та 23 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди.

Згідно ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

У постанові від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 Об`єднана палата КЦС зазначила, що зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Також у цій постанові суд зазначив, що відбувається такий розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.

Позивачка відповідно до ст. 71-80 ЦПК України не надала жодних належних доказів на підтвердження порушення її особистих немайнових прав, завдання шкоди її здоров`ю та душевних страждань, моральної шкоди саме неправомірними діями відповідача або наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та наслідками, зазначеними позивачкою у позові. Таким чином висновки суду що вимоги про стягнення моральної шкоди не підлягають задоволенню є обґрунтованими.

Виходячи з системного аналізу ст. ст. 15, 16 ЦК України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до ЦПК України обов`язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних інтересів покладено саме на позивача, а відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Разом з тим, з урахуванням практики ЄСПЛ (пункт 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93) та пункт 75 рішення від 05 квітня 2005 року у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02) судом враховано, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010 року).

З огляду на вказане, доводи апеляційної скарги які співпадають із доводами вимог позову, були предметом детального дослідження суду першої інстанції, додаткової перевірки і оцінки не потребують ,зводяться лише до незгоди з рішенням суду першої інстанції , є безпідставними, не спростовують висновків суду першої інстанції.

Відповідно до вимог ст.375 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні

Керуючись ст.ст. 365, 367, 369, 373 , 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд,

П о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 29 жовтня 2024 року.

Головуючий: М.В. Мережко

Судді: Н.В. Поліщук

В.В. Соколова