Постанова

від 22.10.2024 по справі 921/703/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 921/703/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши касаційні скарги заступника керівника Львівської обласної прокуратури та Міністерства економіки України

на рішення Господарського суду Тернопільської області від 21.02.2024 (суддя Гирила І. М.) та постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.06.2024 (Бойко С. М. - головуючий, судді Бонк Т. Б., Якімець Г. Г.) у справі

за позовом заступника керівника Тернопільської обласної прокуратури в інтересах держави в особі:

1) Кабінету Міністрів України,

2) Міністерства економіки України,

до товариства з обмеженою відповідальністю "Віконт",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача:

1) Акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України",

2) Філія Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" "Тернопільський комбінат хлібопродуктів",

3) Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях,

про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, усунення перешкод у користуванні державним майном,

(у судове засідання з`явилися: прокурор - Мовчан О. В., представники: Кабінету Міністрів України - Кокиза Н. В., Міністерства економіки України - Івашковський Д. В., Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" - Перевозник П. М.),

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. 18.10.2023 заступник керівника Тернопільської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства економіки України до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю "Віконт" (далі - ТОВ "Віконт") про:

- скасування рішення реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Гуляєва О.О. за №6971915 від 19.10.2013 про державну реєстрацію права приватної власності за ТОВ "Віконт" в розмірі частки 1/1 на об`єкт нежитлової нерухомості будівлю млина з допоміжними будівлями і спорудами (реєстраційний номер об`єкта 186303361252), за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, село Миролюбівка, вулиця Млинова, будинок 2, до складу якого увійшли будівля млина (А), будівля адмінбудинку (Б), будівля реммайстерні (В);

- усунення перешкод у користуванні державним майном шляхом зобов`язання ТОВ "Віконт" звільнити приміщення будівлі млина з допоміжними будівлями і спорудами на вулиці Млинова 2 у селі Миролюбівка Тернопільського району відповідно до частки, визначеної у постанові Львівського апеляційного господарського суду від 15.04.2010 року в справі №6/60-1010 (10/221-4251).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 19.10.2013 державний реєстратор, діяв всупереч постанові Львівського апеляційного господарського суду від 15.04.2010 у справі № 6/60-1010 та вчинив несанкціоновані дії щодо реєстрації за ТОВ "Віконт" права власності на будівлі млина, адмінбудинку та реммайстерні, які знаходяться у с. Миролюбівка Тернопільського району та перебувають на балансі філії АТ "Державна продовольчо-зернова корпорація України" Тернопільський КХП", що призвело до втрати права користування державною часткою майна у вказаних об`єктах.

Також позивач зазначає, що проведена державним реєстратором реєстрація права власності за ТОВ "Віконт" не відповідає резолютивній частині постанови Львівського апеляційного господарського суду від 15.04.2010 та ухвалі суду від 23.10.2019 у справі № 6/60-1010 (10/221-4251), а саме: не відповідає розмір частки у праві спільної власності та площі нерухомого майна, що зазначені в ухвалі суду та внесені в держреєстр речового права.

Внаслідок цього держава позбавлена права користування 55 % будівлі млина, що є 55/100 частки у спільній частковій власності; 50 % будівлі адмінбудинку, що є 50/100 частки у спільній частковій власності; 48,5 % будівлі майстерні, що є 48,5/100 частки у спільній частковій власності.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 23.09.1999 Регіональним відділенням Фонду Державного майна України по Тернопільській області (орендодавець) та ТОВ "Віконт" (орендар) укладено договір оренди нежитлового приміщення № 6 (надалі договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державну трьохповерхову будівлю млина з цокольним поверхом площею 2 293 кв. м, яке знаходиться на балансі дочірнього підприємства "Тернопільський комбінат хлібопродуктів" ДАК "Хліб України", вартість якого визначена відповідно до звіту про експертну оцінку нерухомого майна, складеного на 01.04.1999 і становить 125 500,00 грн.

За змістом п.п. 1.2, 2.1-2.2 договору визначено, що приміщення знаходиться за адресою: с. Миролюбівка, Тернопільський район, Тернопільська область і надається для організації виробництва борошна і крупи.

Вступ орендаря у користування майном настає одночасно із підписанням сторонами договору та акта прийому-передачі вказаного майна. Передача майна в оренду не спричиняє передачу орендарю права власності на це майно. Власником орендованого майна залишається держава в особі дочірнього підприємства "Тернопільський комбінат хлібопродуктів" ДАК "Хліб України", а орендар користується ним протягом терміну дії договору оренди.

Також, відповідно до п. 10.1 договору, договір діє з 01.09.1999 до 01.09.2009 строком на 10 (десять ) років.

На виконання умов договору оренди, 23.09.1999 між "Тернопільським комбінатом хлібопродуктів" (балансоутримувач) та ТОВ "Віконт" (орендар) підписано акт приймання-передачі орендованого приміщення - будівлі млина, що знаходиться за адресою: с. Миролюбівка Тернопільського району, який погоджено заступником начальника РВ ФДМУ по Тернопільській області Чернечинець П. М.

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 02.10.2006 в справі №10/157-2853, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 21.12.2006 та постановою Вищого господарського суду України від 16.05.2007, відмовлено в задоволенні позовних вимог ДАК Хліб України до Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Тернопільській області та ТОВ Віконт про визнання недійсним договору Оренди не житлових приміщень на майбутнє, укладеного між Регіональним відділенням Фонду Державного майна України по Тернопільській області та ТОВ Віконт с. Миролюбівка Тернопільського району 23.09.1999 року.

Зазначеним судовим рішенням встановлено, що 11.05.1999 ДАК "Хліб України" надано дозвіл ДП "Тернопільський комбінат хлібопродуктів" на передачу в оренду терміном на 10 років нерухоме майно, а саме: приміщення виробничого корпусу млина в с. Миролюбівка загальною площею 2 293 кв. м ТОВ "Віконт".

При цьому судом також встановлено, що передане в оренду майно є цілісним майновим комплексом із завершеним циклом виробництва та відповідно до Статуту ДАК "Хліб України" є державною власністю.

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 10.12.2007 в справі № 10/221-4251, яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 11.06.2008 та постановою Вищого господарського суду України від 07.10.2008, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог ТОВ "Віконт" до відповідачів Миролюбівської сільської ради, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області, ДАК Хліб України про визнання права власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: с. Миролюбівка Тернопільського району, а саме: на 45, 6 % будівлі млина, на 50 % будівлі адмінбудинку та на 51,5 % будівлі реммайстерні з побутовими приміщеннями.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.04.2010 у справі № 6/60-1010/(10/221-4251), що залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 05.08.2010, скасовано ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 07.08.2009 у справі № 6/60-1010(10/221-4251) про відмову в задоволенні заяви ТОВ "Віконт" про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Тернопільської області від 10.12.2007 у справі №10/221-4251.

Заяву ТОВ "Віконт" про перегляд рішення Господарського суду Тернопільської області від 10.12.2007, в справі № 10/221-4251, задоволено. Рішення Господарського суду Тернопільської області від 10.12.2007 у цій справі про відмову у визнанні за ТОВ "Віконт" права власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: с. Миролюбівка Тернопільського району, а саме: на 45, 6 % будівлі млина, на 50 % будівлі адмінбудинку та на 51,5 % будівлі реммайстерні з побутовими приміщеннями скасовано за нововиявленими обставинами. Позов ТОВ "Віконт", у справі № 10/221-4251 задоволено: визнано за останнім право власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: с. Миролюбівка Тернопільського району, а саме 45 % будівлі млина, 50 % будівлі адмінбудинку та 51.5 % будівлі реммайстерні з побутовими приміщеннями (на підставі статті 778 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та пункту 4 статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 23.10.2013 у справі №6/60-1010(10/221-4251) роз`яснено резолютивну частину постанови Львівського апеляційного господарського суду від 05.04.2010, зокрема, вказано, що за ТОВ "Віконт" визнано право власності на нерухоме майно (нежитлові приміщення), що знаходиться на вул. Млинова, 1 у с. Миролюбівка Тернопільського району, а саме:

45% будівлі млина, що є 45/100 частки у спільній частковій власності загальною площею 2 278, 2 кв. м;

50% будівлі адмінбудинку, що є 50/100 частки у спільній частковій власності загальною площею 266, 23 кв. м;

51.5% будівлі ремонтні майстерні з побутовими приміщеннями, що є 515/1000 частки у спільній частковій власності загальною площею 687, 83 кв. м.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 20.01.2023 (інформаційна довідка №320722500) підтверджується, що державним реєстратором Тернопільського районного управління юстиції Андрійовською В.В. 12.09.2013 прийнято документи для проведення реєстраційних дій на виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду; рішенням реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, м. Київ Гуляєвим О. О. №6971915 від 19.10.2013 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право приватної власності ТОВ "Віконт" на будівлі млина з допоміжними будівлями і спорудами на вул. Млинова, 2 у с. Миролюбівка Тернопільського району (реєстраційний номер об`єкта 186303361252), а саме:

- будівлю млина (А) загальною площею 2 160, 6 кв. м;

- будівлю адмінбудинку (Б) загальною площею 274, 3 кв. м;

- будівлю реммайстерні ( В) загальною площею 593, 4 кв. м.

Підставою для реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права приватної власності ТОВ "Віконт" на зазначені вище будівлі державний реєстратор вказав постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15.04.2010 у справі №6/60- 1010(10/221-4251).

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 21.02.2024 у справі № 921/703/23 позов задоволено частково. Скасовано рішення реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, м. Київ Гуляєва Олексія Олександровича №6971915 від 19.10.2013 про державну реєстрацію права приватної власності за ТОВ "Віконт" в розмірі частки 1/1 на об`єкт нежитлової нерухомості будівлю млина з допоміжними будівлями і спорудами (реєстраційний номер об`єкта 186303361252), за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, село Миролюбівка, вулиця Млинова, будинок 2, до складу якого увійшли будівля млина (А), будівля адмінбудинку (Б), будівля реммайстерні (В). В решті позову відмовлено.

Рішення аргументоване тим, що проведена державним реєстратором реєстрація права приватної власності за ТзОВ "Віконт" в розмірі частки 1/1 на об`єкт нежитлової нерухомості будівлю млина з допоміжними будівлями і спорудами (реєстраційний номер об`єкта 186303361252) за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, село Миролюбівка, вулиця Млинова, будинок 2, до складу якого увійшли будівля млина (А) загальною площею 2 160, 6 кв. м, будівля адмінбудинку (Б) загальною площею 274, 3 кв. м, будівля реммайстерні (В) загальною площею 593, 4 кв. м, не відповідає резолютивній частині постанови Львівського апеляційного господарського суду від 15.04.2010 та ухвалі від 23.10.2013 у справі №6/60-1010(10/221-4251), які слугували підставою для реєстрації. При проведенні такої реєстрації реєстратором порушено вимоги п. 21 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Суд першої інстанції також зазначив, що станом на сьогоднішній день власником майна за принципом реєстраційного підтвердження є ТОВ "Віконт". Докази реєстрації спірного майна за державою, в особі уповноважених органів в матеріалах справи відсутні. За даних обставин, суд прийшов до висновку, що визначений у позові спосіб захисту усунення перешкод у користуванні державним майном не є належним способом захисту.

3.2. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 05.06.2024 у справі № 921/703/23 рішення Господарського суду Тернопільської області від 21.02.2024 скасовано в частині задоволення позову. В цій частині прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. В решті рішення залишено без змін.

Постанова аргументована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що визначений у позові спосіб захисту усунення перешкод у користуванні державним майном не є належним способом захисту. У той же час, посилаючись на приписи частини четвертої статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), апеляційний господарський суд зазначив, що під час розгляду справи встановлено неправильне застосування норм матеріального права місцевим господарським судом щодо задоволення позовної вимоги про скасування рішення реєстратора, оскільки такий спосіб захисту не призведе до відновлення порушеного права, а тому є неефективним способом захисту.

4. Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

4.1. Заступник керівника Львівської обласної прокуратури та Міністерство економіки України звернулися до Верховного Суду з касаційними скаргами, в яких просять постанову апеляційного господарського суду скасувати в частині скасування рішення суду першої інстанції щодо вимоги про скасування рішення реєстратора і в цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скасувати рішення і постанову судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позову та задовольнити вимогу про усунення перешкод у користування майном.

Підставами касаційного оскарження є пункти 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України.

4.2. Скаржники вважають, що при прийнятті постанови апеляційним господарським судом не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12.06.2024 у справі 756/11081/20 і від 13.11.2020 у справі № 904/920/19 щодо принципу заборони повороту до гіршого та обов`язку розглядати справу в межах доводів апеляційної скарги. Проте, у вказаній справі суд апеляційної інстанції вийшов за межі вимог апеляційних скарг, у порушення норм статей 14, 269 ГПК України скасував рішення першої інстанції, яке сторонами не оскаржувалось та постановлено на користь прокурора.

4.3. Скаржники стверджують, що правовий режим державного майна може бути змінений виключно шляхом приватизації за рішенням власника цього майна (тобто держави) крім випадків, якщо така зміна забороняється законом (аналогічна правова позиція Верховного Суду України викладена у постанові від 24.01.2011 у справі № 16/295). Управління об`єктами державної власності здійснює Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. Вказане також підтверджується практикою Верховного Суду, зокрема позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 924/647/18 та від 01.10.2020 у справі № 912/1672/18

У подібних правовідносинах постановою Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 925/875/17 надано оцінку факту відчуження державного майна на користь суб`єкта права приватної власності без попереднього виключення цього майна із законодавчого переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. Так, судом встановлено, що в силу вимог статей 86, 145 Господарського кодексу України цілісний майновий комплекс колишнього дочірнього підприємства «Уманський елеватор» ДАК «Хліб України» не міг бути відчужений чи корпоратизований на користь суб`єкта права приватної власності. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 920/1077/16 та від 28.03.2018 у справі № 925/792/17.

З викладеного вище вбачається, що нерухоме майно, внесене державою до статутного фонду ДП ДАК «Хліб України» «Тернопільський комбінат хлібопродуктів», є власністю держави, не підлягає відчуженню та входило до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.

4.4. Щодо способу захисту порушеного права скаржники посилаються на постанови Верховного суду від 16.12.2020 у справі № 676/58/17-ц, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 15.11.2023 у справі № 592/11227/20 від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі№ 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18. від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а, від 18.04.2018 у справі № 826/14016/16, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, в яких вказано на особливості оцінки належного та ефективного способу захисту.

Так, у постанові Верховного Суду від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19 зазначено, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції, згідно з якою виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень;

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) вказала, що задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц звертає увагу, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Скасовуючи рішення повністю, суд апеляційної інстанції не врахував, що негаторний позов пред`являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпорядження ним.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном (висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17, постанові Верховного Суду від 27.10.2021 у справі № 916/1769/20).

Верховний Суд у постанові від 18.08.2023 у справі № 910/21280/21 вказав, що в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. У постановах від 24.04.2023 у справі № 916/1522/22, від 04.04.2023 у справі № 911/1757/21, від 30.03.2023 у справі № 910/4501/22, від 19.12.2022 у справі № 921/318/22, від 12.02.2019 у справі № 911/414/18 зазначено, що об' єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також запобігти можливості ухвалення різних рішень за однакових обставин.

Подаючи позов про скасування рішення реєстратора та усунення перешкоди у користуванні державним майном вважав, що вказані вимоги є взаємопов`язананими та ведуть до реального відновлення порушених інтересів держави щодо користування належним її майном та можливістю реалізації права власності.

4.5. Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржники зауважують, що відсутній висновок щодо застосування статей 15, 16, 317, 319, 321 ЦК України та статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у поєднанні з практикою застосування Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в частині захисту «правомірного очікування» у випадку, коли б вирішувався судовий спір про скасування рішення реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та усунення перешкод у користуванні державним майном шляхом зобов`язання звільнити приміщення за таких обставин, коли рішенням суду, яке вступило у законну силу, визнано право власності на майно за суб`єктом господарювання у відповідних частках, а реєстратором безпідставно зареєстровано право власності на все майно та відповідачем чиняться перешкоди у користуванні майном.

4.6. У відзивах та поясненнях на касаційні скарги Кабінет Міністрів України, Акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України", Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях підтримують доводи скаржників та просить задовольнити касаційні скарги.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.3. Статтею 15 ЦК України унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 ЦК України).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку, передбаченому статтями 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов), й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень). Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, на яку, зокрема, посилаються скаржники.

Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем може бути лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц виснувала, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння (пункт 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).

Інакше кажучи, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, оскільки воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (Відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц на яку, зокрема, посилається і сам скаржник).

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням.

5.4. Враховуючи наведене, колегія суддів зауважує, що у справі яка розглядається суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні вимоги про усунення перешкод у користуванні майном, вказали на те, що станом на сьогоднішній день власником майна за принципом реєстраційного підтвердження є ТОВ "Віконт". Докази реєстрації спірного майна за державою, в особі уповноважених органів в матеріалах справи відсутні.

Тобто, з урахуванням усталеної практики Верховного Суду, позивач, з володіння якого вибуло спірне майно (будівлі), має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа і саме така вимога буде належною у межах спірних правовідносин та може бути підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

У свою чергу, посилання скаржників на висновки Верховного Суду зазначеного не спростовують, а доводи скарги засновані на помилковому тлумаченню норм матеріального права і відповідної практики Верховного Суду. Крім того, вказані заявниками постанови не містять висновків, які б підтверджували, що у спірних правовідносин (за обставин відсутності реєстрації за позивачами права на спірні будівлі) належним способом захисту буде саме усунення перешкод у користуванні майном. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо відмови у задоволенні вимоги про усунення перешкод у користуванні державним майном шляхом зобов`язання ТОВ "Віконт" звільнити приміщення.

5.5. Крім того, щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до приписів пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зміст наведеної норми права свідчить про те, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 та постановах Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22, від 23.05.2023 у справі № 910/10442/21, від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19.

Водночас у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22, від 18.05.2023 у справі № 927/1177/21, від 04.04.2023 у справі № 902/311/22.

Колегія суддів зауважує, що оскільки з наведених вище висновків Верховного Суду вбачається розмежування віндикаційного і негаторного позовів, а також вказано на критерії які необхідно враховувати під час визначення належного та ефективного способу захисту, відсутні підстави для додаткового формування висновку щодо приписів статей 15, 16, 317, 319, 321 ЦК України та статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у спірних правовідносинах. Як зазначалося, власник який зберігає володіння спірним майном, що, зокрема, підтверджується державною реєстрацією, може заявити негаторний позов і вимагати усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні майном. Однак у межах цієї справи судами не встановлено таких ключових обставин, які є необхідні для обрання такого способу захисту.

Таким чином, Верховний Суд вважає, що скаржники не навели достатніх і обґрунтованих мотивів в межах підстав касаційного оскарження для скасування рішень судів попередніх інстанцій в частині вимоги про усунення перешкод для користуванні майном.

5.6. Щодо вимоги про скасування рішення реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Гуляєва О.О. від 19.10.2013 № 6971915

Відповідно до статті 269 ГПК України, якою визначено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта). У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина п`ята).

Згідно з матеріалами справи рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимоги про скасування рішення реєстратора від 19.10.2013 № 6971915 позивачами не оскаржувалось.

Як прокурор, так і акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України" в апеляційних скаргах просили суд скасувати рішення суду першої інстанції в частині в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Однак, суд апеляційної інстанції у своїй постанові від 14.06.2024 у справі № 921/703/23 скасував рішення суду першої інстанції у частині задоволеної вимоги про скасування рішення реєстратора від 19.10.2013 № 6971915.

Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з частиною третьою статті 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, диспозитивність.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 14 ГПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2024 у справі 756/11081/20, якою обґрунтована касаційна скарга, зауважила, що суд апеляційної інстанції не може вийти за межі доводів апеляційної скарги, погіршивши при цьому становище заявника. Зазначене узгоджується з принципом заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius), який відомий ще із часів римського права та існував у зв`язку з іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно з тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги.

Таким чином, суд апеляційної інстанції помилково скасував рішення суду першої інстанції в частині вимоги про скасування рішення реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Гуляєва О.О. від 19.10.2013 № 6971915.

5.5. Зважаючи на викладене, оскільки доводи скаржників в межах підстави касаційного оскарження частково підтвердилися, Верховний Суд вважає, що апеляційний господарський суд безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимоги про скасування рішення реєстратора, а тому оскаржену постанову в цій частині необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд

6.1. За приписами пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

6.2. Згідно із статтею 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

6.3. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі знайшли своє підтвердження, а тому касаційну скаргу позивача слід задовольнити, скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні вимоги про виселення відповідача і залишити в силі рішення суду першої інстанції про задоволення зазначеної вимоги.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Відповідно до статті 129 ГПК України внаслідок часткового задоволення касаційних скарги витрати скаржників зі сплати судового збору за подання касаційних скарг в частині вимоги про скасування рішення реєстратора, підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача.

Керуючись статтями 300, 308, 309, 312, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ :

1. Касаційні скарги заступника керівника Львівської обласної прокуратури та Міністерства економіки України задовольнити частково.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.06.2024 у справі № 921/703/23 в частині скасування рішення Господарського суду Тернопільської області від 21.02.2024 у справі № 921/703/23 в частині вимоги про скасування рішення реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, м. Київ Гуляєва Олексія Олександровича від 19.10.2013 №6971915 скасувати. Рішення Господарського суду Тернопільської області від 21.02.2024 у справі № 921/703/23 у цій частині залишити без змін.

3. В іншій частині рішення Господарського суду Тернопільської області від 21.02.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.06.2024 у справі № 921/703/23 залишити без змін.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Віконт" (47733, Тернопільська область, Тернопільський район, с. Миролюбівка, вул. Млинова 1, код 30495874) на користь Львівської обласної прокуратури (79005, місто Львів, проспект Тараса Шевченка, 17/19, код 02910031) 4 294,4 грн відшкодування судового збору, сплаченого за розгляд справи в суді касаційної інстанції.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Віконт" (47733, Тернопільська область, Тернопільський район, с. Миролюбівка, вул. Млинова 1, код 30495874) на користь Міністерства економіки України (01008, м. Київ, вул. М. Грушевського, 12/2, код 37508596) 4 294,4 грн відшкодування судового збору, сплаченого за розгляд справи в суді касаційної інстанції.

6. Доручити Господарському суду Тернопільської області видати відповідні накази.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ