Постанова

від 22.10.2024 по справі 910/16016/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/16016/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.

та представників

позивача: Загородня Д.М.,

відповідача: Геращенко В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.04.2024

та рішення Господарського суду міста Києва від 30.01.2024

у справі № 910/16016/23

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нітеко"

до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про розірвання угоди та стягнення коштів,

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нітеко" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про розірвання угоди №42 від 13.01.2003 та стягнення авансу у розмірі 310 546,19 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано порушенням відповідачем умов укладеного договору, зміною істотних обставин та відмовою відповідача у передачі у власність позивачу визначеної договором земельної ділянки.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.01.2024 (суддя Кирилюк Т.Ю.) позов задоволено частково. Розірвано укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нітеко" та Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) договір №42 від 13.01.2003. В решті позову відмовлено.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 (колегія суддів у складі: Тищенко А.І. - головуючий, Михальська Ю.Б., Іоннікова І.А.) рішення місцевого господарського суду в частині відмови у позові скасовано, в цій частині прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нітеко" аванс у розмірі 310 546,19 грн. В іншій частині рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Судами обох інстанцій встановлено, що 13.01.2003 між Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (попереднє найменування відповідача, яке було змінене на підставі рішення Київської міської ради від 15.03.2012 № 198/7535 «Про діяльність виконавчого органу Київської міської ради «Київської міської державної адміністрації») та Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія «Нітеко» укладено Угоду № 42 (далі - угода), відповідно до пункту 1 якої ТОВ «Компанія «НІТЕКО» зобов`язується сплатити аванс в сумі 310546,19 грн за земельну ділянку площею 0,42 га, розташованої за адресою: на перетині вул. Академіка Заболотного та Столичного шосе у Голосіївськсму районі міста Києва (далі - Угода).

Умовами угоди сторони також передбачили таке:

2. Перерахування коштів, зазначених в п.1 цієї угоди, здійснюється на р(р 33115400900001 в УДК в м. Києві, МФО 820019, код ЗКПО 24262621 (одержувач: УДК в м. Києві (Головне фінансове управління КМДА), КЕКД 33010000, протягом 10 банківський днів з дня реєстрації цієї угоди в Головному управлінні земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації.

3. Кошти, сплачені авансом, будуть зараховані до суми договору купівлі-продажу земельної ділянки і не повертаються платнику, крім випадків відмови Київської міської ради у продажу земельної ділянки.

4. В разі несплати коштів в строки, зазначені в п. 2 цієї угоди, дана угода втрачає чинність.

На виконання вимог угоди позивач сплатив на рахунок Головного управління Державного казначейства України аванс у сумі 310 546,19 грн, що підтверджується платіжним дорученням №1 від 17.01.2003, призначення платежу: «аванс за земельну ділянку 0,42га за адресою вул. Академіка Заболотного та Столичне шосе у Голосіївському р-ні м. Києва згідно угоди 42 від 13.01.2003 КЕКД 33010000».

У подальшому, 01.09.2005 між Київською міською радою (орендодавець) та ТОВ «Компанія «НІТЕКО» (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до пункту 1.1. якого орендодавець, на підставі п. 84 рішення Київської міської ради від 15.07.204 за №419/1829, за актом приймання-передачі передає, а орендар приймає в оренду (довгострокове платне користування) земельну ділянку, визначену цим договором. Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З та зареєстровано в реєстрі за №622, а також зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) 20.09.2005 за №79-6-00214.

Пунктом 2.1. договору оренди земельної ділянки від 01.09.2005 передбачено, що предметом оренди є земельна ділянка: перетин вул. А.Заболотного та Столичного шосе у Голосіївському районі м. Києва, кадастровий номер №8000000000:90:125:0080 площею 0,4222 га, для будівництва, експлуатації та обслуговування адміністративно-торгового центру.

Договір укладено на 15 років (п. 3.1. договору).

Листом від 24.10.2005 №25-10/21 позивач звернувся до відповідача з пропозицією повернути кошти, сплачені авансом у сумі 310546,19 грн відповідно до п.3 угоди №42 з тих підстав, що передача земельної ділянки, що є предметам угоди, в оренду позивачу на 15 років на підставі договору оренди земельної ділянки від 01.09.2005, зареєстрованого відповідачем 20.09.2005 за №79-6-00214, є відмовою в продажу позивачу цієї земельної ділянки.

У відповідь позивач отримав лист відповідача від 23.11.2005 №09-354/32844, яким повідомлено позивача, що відмови Київської міської ради у продажу позивачу земельної ділянки 0,42 га, розташованої за адресою: на перетині вул. Академіка Заболотного за Столичного шосе у Голосіївському районі міста Києва, що була передана позивачу у довгострокову оренду терміном на 15 років (договір оренди земельної ділянки від 20.09.2005 №79-6-00214), не було. Також повідомлено, що у разі неподання позивачем у десятиденний термін вихідних даних по земельній ділянці, яка підлягає продажу, та іншої інформації, експертна грошова оцінка буде проводитись на підставі нормативних показників.

У позові ТОВ «Компанія «НІТЕНКО» зазначає, що у 2020 році після спливу у позивача 15-тирічного строку оренди земельної ділянки площею 0,42 га, розташованої за адресою: на перетині вул. Академіка Заболотного та Столичного шосе у Голосіївському районі міста Києва згідно договору оренди земельної ділянки від 20.09.2005 №79-6-00214, аванс за викуп якої позивач сплатив на підставі угоди №42 від 13.01.2003, позивач не отримав від відповідача жодної інформації щодо подальшого оформлення купівлі-продажу цієї земельної ділянки.

Листом від 20.03.2023 №39/29 позивач звернувся до відповідача з проханням розірвати угоду №42 від 13.01.2003 у зв`язку з істотною зміною обставин та повідомити про подальші дії, необхідні для оформлення розірвання угоди і повернення позивачу грошових коштів, які були сплачені відповідно до угоди. Даним листом повідомлено відповідача, що з моменту укладення угоди минуло більше 20 років і за цей час відбулись істотні зміни обставин, якими керувався позивач в момент укладення Угоди, серед яких і те, що нерухомість, що знаходиться на цій земельній ділянці, належить АТ «Ощадбанк», що виключає можливість викупу цієї земельної ділянки, на підтвердження чого надано Витяг з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права №110376755 від 11.01.2018.

У відповідь позивач отримав від відповідача лист №05708-4219 від 04.04.2023, яким підтверджено факт відсутності прийнятого Київською міською радою рішення про відмову у продажі цієї земельної ділянки. Однак відповідач відмовив у розірванні угоди №42 та у поверненні сплачених грошових коштів за цією угодою з підстав того, що у відповідача відсутні документи від позивача для проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки, а також з підстави того, що право власності на нерухоме майно на цій земельній ділянці перейшло від позивача до інших юридичних осіб без погодження Київської міської ради.

За вказаних обставин позивач вважає, що відбулись істотні зміни обставин: строк оренди земельної ділянки у позивача сплинув, нерухоме майно на цій земельній ділянці перейшло у власність ПрАТ «Державний ощадний банк України», у зв`язку з чим наявні підстави для розірвання угоди та повернення авансового платежу.

Частково задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд виходив з того, що у даному випадку позивачем доведено наявність фактичних та правових підстав для розірвання укладеного сторонами у справі господарсько-правового договору. Позивачем дотримано визначену ст. 188 Господарського кодексу України процедуру. Крім того позивачем доведено, що подальша реалізація визначених договором №42 від 13.01.2003 намірів в частині укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки розміром 0,42 га, розташованої у місті Києві на перетині вулиці Академіка Заболотного та Столичного шосе є неможливою. Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог суд першої інстанції зазначив, що єдиним належним доказом виникнення у позивача права на повернення грошових коштів авансового платежу відповідно до умови пункту 3 договору №42 від 13.01.2003 може бути протокол засідання Київської міської ради, під час якого прийняте рішення про відмову у передачі позивачу визначеної договором №42 від 13.01.2003 земельної ділянки. За відсутності відповідного доказу до правовідносин сторін має застосовуватись встановлене пунктом 3 договору №42 від 13.01.2003 загальне правило: кошти сплачені авансом не повертаються платнику.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні позову та приймаючи в цій частині нове рішення - про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що закон не містить правил про те, коли сплачений авансовий внесок в рахунок оплати ціни земельної ділянки підлягає поверненню платнику. Отже, закон містить прогалину. Заповнюючи цю прогалину, суд виходить із загальних засад цивільного законодавства (аналогія права), враховуючи мету законодавчого регулювання. У цьому разі сплачений авансовий внесок в рахунок оплати ціни земельної ділянки втрачає свої функції: по-перше, перестає виконувати функцію забезпечення, а по-друге - не може бути зарахований до ціни продажу земельної ділянки. Тоді відпадає правова підстава набуття цього внеску, оскільки переддоговірні правовідносини за участі добросовісної особи, виконання обов`язків якої було забезпечено, припинені без укладення договору, внаслідок чого такий внесок підлягає поверненню відповідно до статті 1212 ЦК України. Оскільки суд дійшов до висновку про розірвання угоди №42 від 13.01.2003, вимоги про стягнення з відповідач авансового платежу за розірваною угодою, в якості повернення майна в результаті того, що підстава, на якій воно було набуте відповідачем, була припинена судом, тобто відпала, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування своїх доводів скаржник посилається на те, що суди обох інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме ст. 128 Земельного кодексу України, ст.ст. 377, 629 Цивільного кодексу України, Порядку продажу земельних ділянок у місті Києві, при цьому відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, також порушили норми процесуального права, а саме ст. 4, 73, 74 236, 277 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та без врахування висновків Верховного Суду України в постановах від 17.02.2016 у справі № 6-2407цс15, від 01.07.2015 у справі № 6-178гс15, так і Верховного Суду, зокрема в постанові від 15.05.2018 у справі № 911/3210/17, від 08.05.2018 у справі № 911/2534/17. Крім цього, вирішуючи спір у справі суди першої та апеляційної інстанцій необґрунтовано поклали весь тягар обов`язку повернення коштів за авансовий платіж (сплачений в рамках авансової угоди) як з місцевого так і державного бюджетів виключно на Департамент і аргументація таких рішень здійснюється без посилань на висновки Верховного Суду, оскільки висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах - відсутній.

Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено вище.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.08.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 22.10.2024 (з метою дотримання прав учасників справи на участь у судовому засіданні та забезпечення права на справедливий суд, всебічного, повного, об`єктивного розгляду зазначеної касаційної скарги у справі №910/16016/23, колегія суддів вважала за необхідне призначити її розгляд у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для забезпечення можливості реалізації учасниками справи відповідних процесуальних прав) та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 26.08.2024.

До Верховного Суду 22.10.2024 від відповідача надійшли додаткові пояснення.

Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Водночас Верховний Суд зауважує, що ця процесуальна норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Так скаржник посилається на те, що:

- суди обох інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме статті 128 Земельного кодексу України, статей 377, 629 Цивільного кодексу України, Порядку продажу земельних ділянок у місті Києві, при цьому відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах;

- вирішуючи спір у справі суди першої та апеляційної інстанцій необґрунтовано поклали весь тягар обов`язку повернення коштів за авансовий платіж (сплачений в рамках авансової угоди) як з місцевого так і державного бюджетів виключно на Департамент і аргументація таких рішень здійснюється без посилань на висновки Верховного Суду, оскільки висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах - відсутній.

Колегія суддів зазначає, що Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду 19.04.2023 винесено постанову у справі № 910/17014/21, у якій Товариство з обмеженою відповідальністю "Шпіль" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент) про стягнення авансового платежу в розмірі 1 567 127,72 грн. На обґрунтування позову ТОВ "Шпіль" зазначило, що Департамент після спливу тривалого часу (більше 10 років) не виконав взятих на себе зобов`язань за Угодою № 5 про сплату авансового внеску в рахунок оплати вартості земельної ділянки. Київська міська рада не прийняла рішення про продаж чи про відмову в продажі земельної ділянки. Отже, наявні підстави для повернення сплаченого авансового платежу.

Верховний Суд у вказаній справі дійшов таких висновків:

- у ЗК України встановлена обов`язковість укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки. У заяві (клопотанні) особи, яка бажає придбати земельну ділянку, зазначається згода на укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки (ч. 2 ст. 128 ЗК України); відмова від укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки є підставою для відмови в продажу земельної ділянки (п. «ґ» ч. 5 ст. 128 ЗК України); сума авансового внеску зараховується до ціни продажу земельної ділянки; у разі відмови покупця від укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки сума авансового внеску не повертається (ч. 8 ст. 128 ЗК України);

- законом встановлено спосіб забезпечення виконання обов`язків особи, зацікавленої у придбанні земельних ділянок у власність, у переддоговірних правовідносинах. Авансовий внесок в рахунок оплати ціни земельної ділянки виконує забезпечувальну функцію (у разі відмови покупця від укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки сума авансового внеску не повертається) та платіжну функцію (сума авансового внеску зараховується до ціни продажу земельної ділянки);

- за висновками Великої Палати Верховного Суду сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність); домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення (постанова від 01.06.2021у справі № 910/12876/19 (пункт 7.10)). При цьому намір сторін врегулювати свої відносини всупереч закону суперечить публічному порядку, а тому відповідні права та обов`язки сторін не виникають;

- закон не містить правил про те, коли сплачений авансовий внесок в рахунок оплати ціни земельної ділянки підлягає поверненню платнику. Отже, закон містить прогалину. Заповнюючи цю прогалину, колегія виходить із загальних засад цивільного законодавства (аналогія права), враховуючи мету законодавчого регулювання;

- оскільки авансовий внесок в рахунок оплати ціни земельної ділянки слугує меті забезпечення виконання обов`язків особи, зацікавленої у придбанні земельних ділянок у власність, у переддоговірних правовідносинах, то таке забезпечення припиняється у разі припинення переговорів за умови добросовісності такої особи. У цьому разі сплачений авансовий внесок в рахунок оплати ціни земельної ділянки втрачає свої функції: по-перше, перестає виконувати функцію забезпечення, а по-друге - не може бути зарахований до ціни продажу земельної ділянки. Тоді відпадає правова підстава набуття цього внеску, оскільки переддоговірні правовідносини за участі добросовісної особи, виконання обов`язків якої було забезпечено, припинені без укладення договору, внаслідок чого такий внесок підлягає поверненню відповідно до статті 1212 ЦК України;

- недобросовісну поведінку може становити не будь-яке, а саме необґрунтоване припинення переговорів. Водночас у цій справі саме територіальна громада (в особі своїх органів) порушила обов`язок добросовісної поведінки на переддоговірній стадії, оскільки зі свого боку не вчиняла дій, спрямованих на укладення договору купівлі-продажу протягом тривалого часу. При цьому немає жодного значення, бездіяльність яких саме органів призвела до таких порушень: бездіяльність Головного управління земельних ресурсів, Департаменту земельних ресурсів чи Міськради, оскільки поведінка будь-якого органу територіальної громади розглядається як поведінка самої територіальної громади.

- безпідставна довготривала бездіяльність територіальної громади зумовила втрату в позивача інтересу до укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, тому позивач правомірно і добросовісно припинив переговори, повідомивши листом від 22.04.2021 № 02/04 про намір отримати сплачений ним внесок. З огляду на викладене, встановивши, що впродовж більш ніж 10-ти років рішення про продаж або відмову у продажі земельної ділянки, за яку був сплачений аванс, Міськрада не прийняла, основний договір купівлі-продажу не укладений, місцевий господарський суд дійшов загалом правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову, а тому рішення суду першої інстанції слід залишити в силі, проте з мотивів, викладених у цій постанові.

Відтак, Верховним Судом у справі № 910/17014/21 викладено висновки щодо застосування ст. 128 Земельного кодексу України та ст. 629 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, чим спростовуються доводи скаржника про зворотнє. При цьому саме лише доповнення касаційної скарги доводами, що відсутні в цьому контексті висновки Верховного Суду щодо застосування ст. 377 ЦК України та Порядку продажу земельних ділянок у міста Києві не роблять відсутнім загальний висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних відносинах.

Що ж до посилання скаржника на те, що вирішуючи спір у справі суди першої та апеляційної інстанцій необґрунтовано поклали весь тягар обов`язку повернення коштів за авансовий платіж (сплачений в рамках авансової угоди) як з місцевого так і державного бюджетів виключно на Департамент і аргументація таких рішень здійснюється без посилань на висновки Верховного Суду, оскільки висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах - відсутній, то Верховний Суд зауважує, що разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Водночас відповідно до ч. 3 ст. 300 ГПК України у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Відтак, оскільки питання стягнення авансового внеску з місцевого та державного бюджету під час винесення оскаржених рішень у справі судами не досліджувалося і про це не наголошувалось жодною зі сторін, тобто відповідні доводи взагалі не були предметом розгляду в судах попередніх інстанцій, Верховний Суд не досліджує їх, та, як результат, не формує висновки з приводу застосування положень Бюджетного кодексу України.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

В обґрунтування підстави касаційного оскарження скаржник посилається на те, що суди обох інстанцій не врахували висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 17.02.2016 у справі № 6-2407цс15, від 01.07.2015 у справі № 6-178гс15, так і Верховного Суду, зокрема в постанові від 15.05.2018 у справі № 911/3210/17, від 08.05.2018 у справі № 911/2534/17. У вказаних постановах містяться висновки щодо застосування позовної давності до заявлених позовних вимог.

Так Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93 та № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 57 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки та застосовується лише за наявності порушення права особи. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

В свою чергу, аналіз Глави 19 ЦК України щодо "інституту позовної давності" в сукупності із нормами ГПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу строку позовної давності, однак не обмежують його у перевірці правильності встановлення судами попередніх інстанцій початку відліку такого строку.

Касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, відповідачем у відзиві на позов заявлено про застосування правових наслідків спливу позовної давності за вимогою про повернення грошових коштів авансового платежу.

Позивачем 04.12.2023 надано суду відповідь на відзив, якою заперечено доводи відповідача з огляду на відсутність правових підстав для застосування правових наслідків спливу строку позовної давності, не визначення відповідачем необхідних для передачі у власність земельної ділянки документів, не визначення відповідачем причин відсутності рішення про відмову у передачі у власність земельної ділянки тощо.

Водночас ані судом першої інстанції, ані апеляційним господарським судом взагалі не було надано оцінки посиланням відповідача на застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог.

Рішення господарського суду, як акт правосуддя та кінцевий результат розгляду справи, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Однак, суди обох інстанцій залишили поза увагою доводи відповідача, які були викладені як і у відзиві на позов, так і в його апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції, щодо застосування позовної давності до вимог позивача, а тому рішення місцевого та апеляційного господарського судів не можна визнати законними та обґрунтованими.

Вказані вище порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції, однак оцінка викладених вище обставин та доводів є необхідною для правильного вирішення спору по суті, а не встановлення відповідних обставин фактично унеможливлює перегляд Верховним Судом оскаржених судових рішень з підстав та доводів, викладених у касаційній скарзі.

За таких обставин, Верховний Суд вважає передчасними висновки судів обох інстанцій про задоволення позову, і беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів у даній справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до місцевого господарського суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) задовольнити частково.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 30.01.2024 у справі № 910/16016/23 скасувати.

Справу № 910/16016/23 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.