Постанова

від 16.10.2024 по справі 686/9633/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 686/9633/22

провадження № 61-5849св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп»,

треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Галина Григорівна,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 березня 2023 року у складі колегії суддів П`єнти І. В., Корніюк А. П., Талалай О. І. у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Галина Григорівна, про визнання договору іпотеки припиненим, скасування заборони відчуження нерухомого майна та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп»), треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Г. Г., у якому просили:

- визнати припиненим договір іпотеки № 4292, укладений 12 липня 2007 року між ними та Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), яке змінило найменування на ПАТ «КБ «Надра», посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Г. Г., зареєстрований у реєстрі за № 4291 та в Державному реєстрі іпотек за № 5287886;

- припинити іпотеку належного їм на праві власності нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 ;

- скасувати в Державному реєстрі прав на нерухоме майно заборону відчуження вказаної квартири;

- скасувати рішення приватного нотаріуса Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Г. Г. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зареєстроване в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за № 5287748 на підставі договору іпотеки від 12 липня 2007 року № 4292.

Свої вимоги позивачі мотивували тим, що 12 липня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_4 укладено договір кредитної лінії № 175/МК2007-840 (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 35 000,00 дол. США під 14,4 % річних з кінцевим терміном повернення до 10 липня 2014 року.

Зметою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором 12 липня 2007 року між позивачами та ВАТ «КБ «Надра» укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки № 4292, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Цього ж дня, 12 липня 2007 року, приватний нотаріус Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Г. Г. наклала заборону на відчуження вказаної квартири на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку».

Крім того, виконання зобов`язань позичальника забезпечувалось порукою позивачів та ОСОБА_5 .

У зв`язку з невиконанням договірних зобов`язань ПАТ «КБ «Надра» у 2013 році звернулося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за Кредитним договором.

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 04 лютого 2014 року у справі № 686/22268/13-ц стягнув солідарно з позичальника та усіх поручителів на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 38 509,59 дол. США, що еквівалентно 307 807,11 грн, а також 3 500,00 грн пені.

Виконавчі листи, видані на підставі вказаного рішення суду, перебували на примусовому виконанні у Другому відділі державної виконавчої служби міста Хмельницький Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області (далі - Другий відділ ДВС міста Хмельницький).

04 січня 2018 року та 26 червня 2019 року державний виконавець виніс постанови про закінчення виконавчих проваджень з підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», тобто у зв`язку з повним фактичним виконанням рішення суду згідно з виконавчими документами.

Отже, оскільки боржники виконали свої зобов`язання за Кредитним договором шляхом повного виконання судового рішення про дострокове стягнення всієї суми кредитної заборгованості, то зобов`язання за цим договором та, відповідно, іпотека за іпотечним договором є припиненими.

Проте, незважаючи на неодноразові звернення, Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» відмовляється надати довідку про відсутність заборгованості за Кредитним договором, посилаючись, зокрема, на те, що кредитні зобов`язання не виконані, а усі документи передані новому кредиторові ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп».

Приватний нотаріус Твердохліб Г. Г. також відмовляється зняти заборону на відчуження квартири та припинити іпотеку за забезпечувальним правочином, зазначаючи, що для цього необхідно надати докази, які б свідчили про повне і безумовне виконання зобов`язання.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Хмельницький міськрайонний суд у складі судді Салоїд Н. М. рішенням від 27 жовтня 2022 року позов задовольнив.

Визнав припиненою іпотеку за договором іпотеки, укладеним 12 липня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , посвідченим приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Г. Г., зареєстрованим у реєстрі за № 4291 та в Державному реєстрі іпотек за № 5287886, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Скасував у Державному реєстрі прав на нерухоме майно заборону відчуження нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 .

Скасував рішення приватного нотаріуса Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Г. Г. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зареєстроване в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за № 5287748 на підставі договору іпотеки від 12 липня 2007 року № 4294.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що боржники виконали свої зобов`язання за Кредитним договором шляхом повного виконання судового рішення про дострокове стягнення заборгованості за цим договором, що підтверджується постановами державного виконавця про закінчення виконавчого провадження.

Таким чином, оскільки основне зобов`язання за Кредитним договором припинилося з підстав, передбачених статтею 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а іпотека має похідний характер від основного зобов`язання, то наявні підстави для визнання припиненою іпотеки та зняття заборони відчуження нерухомого майна з виключенням відповідних записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек.

Хмельницький апеляційний суд постановою від 20 березня 2023 року апеляційну скаргу ПАТ «КБ «Надра» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнив.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2022 року скасував і ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що у разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) не вважається належним виконанням.

З матеріалів справи відомо, що Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 04 лютого 2014 року у справі № 686/22268/13-ц стягнув заборгованість за Кредитним договором у розмірі 38 509,59 дол. США, тобто в іноземній валюті.

Водночас 19 січня 2018 року на виконання вказаного судового рішення стягувачу ПАТ «КБ «Надра» перераховано суму боргу у розмірі 311 995,31 грн, що за офіційним курсом НБУ на дату проведення платежу становило 10 844,47 дол. США.

З огляду на викладене, оскільки боржники не виконали свої зобов`язання за Кредитним договором шляхом повного виконання судового рішення про дострокове стягнення всієї суми заборгованості за цим договором, то відсутні підстави для визнання іпотеки припиненою та, як наслідок, для задоволення позовних вимог про зняття обтяжень з нерухомого майна, що є предметом іпотеки.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У квітні 2023 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просять скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 березня 2023 року, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2022 року залишити в силі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявники зазначили, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 711/4556/16, від 07 липня 2021 року у справі № 629/4356/20, від 12 липня 2021 року у справі № 264/1419/18, від 25 травня 2022 року у справі № 570/1657/18, від 30 листопада 2022 року у справі № 569/16813/19.

Касаційну скаргу заявники мотивували тим, що, відмовляючи у задоволенні позову про визнання іпотеки припиненою, апеляційний суд не навів будь-яких мотивів та обставин, на підставі яких дійшов висновку про невиконання зобов`язань за Кредитним договором та дію цього договору після повного виконання рішення суду у справі № 686/22268/13-ц.

Вказують, що підтвердженням припинення зобов`язань за Кредитним договором є постанови державного виконавця про закінчення виконавчих проваджень з підстав повного фактичного виконання рішення суду у справі № 686/22268/13-ц про дострокове стягнення заборгованості за цим договором на користь банку.

Суд апеляційної інстанції здійснив перевірку постанов державного виконавця на відповідність повноти і фактичного виконання, однак не вправі був це робити у цій справі.

З огляду на викладене, оскільки основне зобов`язання припинилося, то, як наслідок, припинилося і зобов`язання, яке виникає з іпотечного договору.

Апеляційний суд не спростував висновок суду першої інстанції щодо преюдиційності обставин, встановлених ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 липня 2021 року у справі № 686/22268/13-ц у частині встановлення факту виконання боржниками рішення суду про стягнення кредитної заборгованості у повному обсязі.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 10 травня 2023 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.

19 січня 2024 року справа № 686/9633/22 надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 02 жовтня 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

12 липня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра», яке змінило найменування на ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_4 укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 35 000,00 дол. США під 14,4 % річних з кінцевим терміном повернення до 10 липня 2014 року (а. с. 11, 12).

Цього ж дня, 12 липня 2007 року, між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено договори поруки, за якими кожен із поручителів зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за Кредитним договором (а. с. 16-19).

Крім того, з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором 12 липня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» як іпотекодержателем та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 як іпотекодавцями укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки № 4292, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 (а. с. 20, 21).

У 2013 році ПАТ «КБ «Надра» звернулося до суду з позовом про дострокове стягнення із позичальника ОСОБА_4 та поручителів ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 заборгованості за Кредитним договором.

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 04 лютого 2014 року у справі № 686/22268/13-ц позов банку задовольнив частково. Стягнув солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 38 509,59 дол. США, що еквівалентно 307 807,11 грн, а також 3 500,00 грн пені та по 688,20 грн судових витрат з кожного. У задоволенні решти позовних вимог відмовив (а. с. 22, 23).

На підставі зазначеного судового рішення ПАТ «КБ «Надра» у квітні 2014 року отримало виконавчі листи № 686/22268/13-ц, які пред`явило на примусове виконання до Другого відділу ДВС міста Хмельницький (а. с. 24-28).

Згідно з квитанцією від 18 грудня 2017 року № 37691322 ОСОБА_1 сплатила на рахунок державної виконавчої служби 344 075,00 грн (з урахуванням суми заборгованості, виконавчого збору та витрат виконавчого провадження). За розпорядженням державного виконавця від 18 січня 2018 року грошові кошти в сумі 311 995,31 грн перераховано 19 січня 2018 року на рахунок стягувача ПАТ «КБ «Надра» (а. с. 29-31).

04 січня 2018 року і 26 червня 2019 року державні виконавці Другого відділу ДВС міста Хмельницький прийняли постанови про закінчення виконавчих проваджень № НОМЕР_1 (щодо боржника ОСОБА_4 ), № НОМЕР_2 (щодо боржника ОСОБА_3 ), № НОМЕР_3 (щодо боржника ОСОБА_2 ), № НОМЕР_4 (щодо боржника ОСОБА_1 ) з підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», а саме у зв`язку з фактичним виконанням у повному обсязі рішення суду згідно з виконавчим документом (а. с. 32-35).

05 серпня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» укладено договір про відступлення права вимоги № GL48N718070_blank, за умовами якого ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» набуло права вимоги за Кредитним договором та забезпечувальними договорами (а. с. 108-116).

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалою від 16 липня 2021 року у справі № 686/22268/13-ц відмовив у задоволенні заяви ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про заміну сторони виконавчого провадження, видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з огляду на те, що зобов`язання за Кредитним договором у сумі 311 995,31 грн припинені виконанням, проведеним належним чином (а. с. 36).

24 квітня 2019 року та 10 грудня 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «КБ «Надра» з повідомленням про виконання зобов`язання за Кредитним договором та клопотанням про зняття обтяження на нерухоме майно, однак отримала відмови, мотивовані тим, що кредитні зобов`язання не виконані, а усі документи передані новому кредиторові ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» (а. с. 39-42, 50-53).

Крім того, 30 серпня 2021 року позивачі зверталися до приватного нотаріуса Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Г. Г. із заявою про зняття заборони на відчуження нерухомого майна та припинення іпотеки, однак отримали відмову, мотивовану тим, що для вчинення таких дій необхідно надати докази, які б свідчили про повне і безумовне виконання зобов`язання (а. с. 37, 38).

Апеляційний суд також з`ясував, що сплачена боржником ОСОБА_1 18 грудня 2017 року на виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 04 лютого 2014 року у справі № 686/22268/13-ц грошова сума у розмірі 311 995,31 грн, яку перераховано 19 січня 2018 року на рахунок стягувача ПАТ «КБ «Надра», в еквіваленті до долара США на дату проведення платежу становила 10 844,47 дол. США.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині першій статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої, абзацу дванадцятого частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.

З урахуванням викладеного для вирішення спору, який виник на підставі звернення до суду позивача, який вважає порушеними, невизнаними або оспореними свої, зокрема майнові права, суду необхідно встановити наявність у позивача такого права, факт його порушення і у зв`язку із зазначеним з`ясувати, чи правильний спосіб захисту свого права обрано позивачем при зверненні до суду.

Верховний Суд зазначає, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані у пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

За змістом статей 610, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов`язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.

Отже, у випадку настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором, у тому числі і випадку, передбаченому частиною другою статті 1050 ЦК України, позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна.

У статті 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).

Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України).

Оскільки у статті 599 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а тому з часу зарахування на банківський рахунок сум, стягнутих за рішенням суду або добровільно сплачених позичальником на вимогу про дострокове повернення позики, ці зобов`язання вважаються припиненими.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

За системним аналізом зазначених норм права іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання, зокрема, на підставі виконання. При цьому законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов`язаних з припиненням іпотеки, оскільки за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості іпотека припиняється за фактом виконання основного зобов`язання.

Отже, за відсутності обґрунтованої заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про стягнення заборгованості та припинення у зв`язку із цим основного зобов`язання - іпотека припиняється.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18) зробила висновок про те, що у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення.

Обмеження речових прав на нерухоме майно (обтяження нерухомого майна) - це обмеження або заборона розпорядження нерухомим майном, установлена відповідно до правочину (договору), закону або актів органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом (абзац п`ятий частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час укладення іпотечного договору).

Відповідно до частини третьої статті 44 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» після припинення обтяження обтяжувач самостійно або на письмову вимогу боржника чи особи, права якої порушено внаслідок наявності запису про обтяження, протягом п`яти днів зобов`язаний подати держателю або реєстратору Державного реєстру заяву про припинення обтяження і подальше вилучення відповідного запису з Державного реєстру. У разі невиконання цього обов`язку обтяжувач несе відповідальність за відшкодування завданих збитків.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.

Відповідно до статті 74 Закону України «Про нотаріат», одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

Записи про державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна, а також іпотеки за належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором є перешкодами в реалізації власником права розпорядження відповідним майном.

Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 26 січня 2022 року у справі № 127/26402/20 (провадження № 61-12159св21) та від 25 червня 2024 року у справі № 646/5878/20 (провадження № 61-1152св23).

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

У постанові Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 629/4356/20 (провадження № 61-5667св21), на яку посилалися заявники у касаційній скарзі, вказано, що, визнаючи іпотеку припиненою та скасовуючи обтяження іпотечного майна, суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що обсяг основного зобов`язання позичальника за кредитним договором визначений рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 12 березня 2015 року у справі № 629/5679/14-ц. Державний виконавець 01 липня 2015 року прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа за вказаним судовим рішенням у зв`язку із його повним виконанням. ПАТ «УкрСиббанк» постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження з 2015 року не оскаржувало, фактично погодившись із повним виконанням божником основного зобов`язання за кредитним договором, що є наслідком припинення акцесорного зобов`язання.

У постанові Верховного Суду від 12 липня 2021 року у справі № 264/1419/18 (провадження № 61-7277св20), на яку також міститься посилання у касаційній скарзі, зазначено, що факт припинення зобов`язань за кредитним договором підтверджено постановою державного виконавця від 18 січня 2018 року про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_5 у зв`язку з виконанням виконавчого документа у повному обсязі. Доказів оскарження вказаної постанови державного виконавця до суду не надано. Тому з огляду на те, що належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про задоволення вимоги позивача про визнання припиненим й іпотечного договору.

Верховний Суд у постанові від 27 квітня 2022 року у справі № 477/33/20 (провадження № 61-2817св21) зробив висновок, що з урахуванням того, що рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 01 листопада 2010 року з особи на користь банку стягнуто в повному обсязі заборгованість за тілом кредиту, вказане судове рішення виконано повністю, що підтверджується постановою від 07 листопада 2019 року про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_6, відомості про скасування постанови державного виконавця від 07 листопада 2019 року про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_6 в матеріалах справи відсутні, наявні підстави вважати зобов`язання за кредитним договором виконаним. За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що з моменту виконання у повному обсязі зобов`язань, визначених рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 01 листопада 2010 року про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, припинилися зобов`язання позивача як за договором кредиту, так і за договором іпотеки. Зазначене узгоджується із висновком, що міститься у пункті 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 711/4556/16 (провадження № 14-88цс19).

Верховний Суд у постанові від 30 листопада 2022 року у справі № 569/16813/19 (провадження № 61-11988св21) за подібних фактичних обставин зробив висновок, що у постанові державного виконавця зазначено про фактичне виконання в повному обсязі рішення суду, відомості про оскарження вказаної постанови та її скасування відсутні. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що зобов`язання боржника перед кредитором виконано в повному обсязі, а тому позовні вимоги в частині визнання іпотеки припиненою підлягають задоволенню, оскільки є обґрунтованими та доведеними належними доказами.

У статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно з усталеною практикою Верховного Суду у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, якими суд керувався під час задоволення грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

У справі, яка переглядається, встановивши, що боржники виконали свої зобов`язання за Кредитним договором шляхом повного виконання судового рішення про дострокове стягнення з них усієї суми заборгованості за цим договором, що підтверджується постановами державних виконавців про закінчення виконавчих проваджень відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку», для визнання припиненим зобов`язання за іпотечним договором та, як наслідок, для задоволення позовних вимог про зняття обтяжень нерухомого майна, що є предметом іпотеки.

Натомість, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову через безпідставність і необґрунтованість заявлених вимог, апеляційний суд керувався тим, що боржники не виконали свої зобов`язання за Кредитним договором шляхом повного виконання судового рішення про дострокове стягнення всієї суми заборгованості за цим договором, оскільки належним виконанням зобов`язання з боку позичальника та поручителів є повернення суми коштів, яка вказана в резолютивній частині судового рішення в іноземній валюті, а не її еквіваленту у гривні, визначеного за курсом на час ухвалення рішення.

Однак наведені висновки судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, зроблені з порушенням норм процесуального права та є передчасними з огляду на таке.

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності; пред`явлення позову до неналежного відповідача (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Правовідносини - одна з основоположних категорій права, структуру якої складають: учасники або суб'єкти правовідносин (особи, які беруть участь у правовідносинах); об'єкти правовідносин (немайнове або майнове благо, стосовно якого виникає певний зв'язок між суб'єктами правовідносин); зміст правовідносин (суб'єктивні цивільні права та суб'єктивні цивільні обов'язки їх учасників). Існування правовідносин неможливе за відсутності одного (або декількох) зі складових елементів їх структури.

Договір є однією з підстав виникнення правовідносин. Договір установлює суб`єктний склад конкретних правовідносин, а також їх зміст. При цьому визначення предмета договору (об`єкта, з приводу якого такий договір укладається) у його змісті виступає обов`язковою умовою для породження обумовлених договором правових наслідків.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом зазначених норм права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв`язку з припиненням зобов`язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача (пункт 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21).

Саме в цьому сенсі слід говорити про відсутність розпорядчого ефекту такого договору: оскільки відповідного права вимоги не було, то передати його покупець не зміг.

Отже, сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.

Наприклад, якщо вимога відступлена за договором купівлі-продажу, то передання вимоги, яка вже не існує внаслідок виконання зобов`язання боржником, може свідчити про порушення продавцем обов`язку передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (частина перша статті 662 ЦК України).

У таких випадках покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, або вимагати розірвання договору (стаття 651 ЦК України).

Крім того, оскільки невиконання покупцем обов`язку з передання товару є істотним порушенням договору, покупець вправі вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору (частина п`ята статті 653 ЦК України).

Отже, недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору, за яким була передана така вимога, а має наслідком відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, врегульовану положеннями ЦК України.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22).

Відповідно до частин першої-третьої статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 754/8750/19 (провадження № 14-202цс21) зробила висновок, що іпотекодержателем завжди є кредитор, тому «абстрактну іпотеку» (без зв`язку із належним кредиторові основним зобов`язанням) закон не передбачає. Відступлення права вимоги за іпотечним договором, за загальним правилом, має відбуватися одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором. Права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб. Приписи частини першої статті 24 Закону України «Про іпотеку» щодо відступлення права вимоги за договором іпотеки за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов`язанням спрямовані на уникнення ситуації, за якої відступлення права вимоги за іпотечним договором передує відступленню права вимоги за основним зобов`язанням. Тому договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором може укладатися як у той самий день, що й договір про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, так і через певний проміжок часу після такого відступлення, але не раніше. Порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача, в результаті чого виникла така аномалія, як «абстрактна іпотека», за змістом статті 17 Закону України «Про іпотеку» не припиняє іпотеку.

У тому випадку, коли особа відступає право вимоги, яке їй не належить, у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт. За загальним правилом пункту 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК України у цьому разі заміна кредитора у зобов`язанні не відбувається. Аналогічно відступлення припиненого права вимоги (тобто майнового права вимоги, якого не існує на момент укладення відповідного договору у будь-якого суб`єкта) також не створює жодних правових наслідків для особи - власника майна, яке було обтяжено іпотекою (пункти 139, 140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21)).

Відповідно до частини першої, пункту 5 частини третьої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів, а предметом спору є об`єкт спірних правовідносини, матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, тоді як правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Аналіз наведених норм процесуального права дає підстави зробити висновок, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, враховуючи факти, установлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Згідно зі статтею 175 ЦПК України, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

За теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси, і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Відповідно до статті 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Співучасть - це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов`язку. Важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов`язків. Ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб, зокрема від участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Згідно з частиною першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

За змістом наведеної норми цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має враховувати склад осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Таким чином, якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.

У постанові Верховного Суду від 17 травня 2021 року у справі № 309/2340/15 (провадження № 61-16776св20) зазначено, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача. […] Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Отже, належним суб`єктним складом відповідачів є склад відповідачів, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 (провадження № 12-280гс18).

Предметом позову в цій справі є, зокрема, матеріально-правова вимога позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до відповідачів ПАТ «КБ «Надра» і ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про визнання припиненою іпотеки за договором іпотеки, укладеним між позивачами та ПАТ «КБ «Надра».

Водночас за обставинами цієї справи 05 серпня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» укладено договір про відступлення права вимоги № GL48N718070_blank, за умовами якого ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» набуло права вимоги за Кредитним та забезпечувальними договорами.

Як зазначалося вище, належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом.

З урахуванням викладеного предметом спору в цій справі не можуть бути однорідні права та обов`язки ПАТ «КБ «Надра» і ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», оскільки за приписами статті 1 Закону України «Про іпотеку» кредитором та іпотекодержателем може виступати тільки одна і та ж сама особа, що відповідає суті іпотеки як способу забезпечення виконання зобов`язання. Отже, у названих юридичних осіб відсутній спільний (солідарний) обов`язок відповідати за пред`явленими позивачами вимогами.

Однак ні суд першої інстанції, який задовольнив позов, ні суд апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позову до обох відповідачів через безпідставність і необґрунтованість заявлених вимог, не з`ясували питання, хто є дійсним кредитором-іпотекодержателем - ПАТ «КБ «Надра» чи ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», та, відповідно, не визначили реальний суб`єктний склад учасників спірних правовідносин.

З огляду на викладене, враховуючи те, що Верховний Суд не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини справи, які є необхідними для правильного вирішення спору, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на те, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За таких обставин з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22) та від 22 травня 2024 року у справі № 754/8750/19 (провадження № 14-202цс21), тобто в судових рішеннях Верховного Суду, ухвалених після подання касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.

Загалом у цій конкретній справі суди не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому Верховний Суд встановив існування достатніх правових підстав для скасування як рішення суду першої інстанції, так і оскаржуваної постанови апеляційного суду у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що суди обох інстанцій не дослідили належним чином зібрані докази, внаслідок чого не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду першої інстанції належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) наведено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів попередніх інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом першої інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2022 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 березня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький В. М. Ігнатенко І. В. Литвиненко В. В. Пророк