Постанова

від 24.10.2024 по справі 380/21871/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 жовтня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/21871/23 пров. № А/857/16352/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

Головуючого судді: Гудима Л.Я.,

суддів: Качмара В.Я., Пліша М.А.,

за участю секретаря судового засідання: Коць Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15 травня 2024 року, головуючий суддя Потабенко В.А., ухвалене о 12:55 год. у м. Львів, повний текст якого складено 27.05.2024 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ ДПС у Львівській області, в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення: - №0007291414 від 17.05.2019 року про нарахування грошового зобов`язання з податку на прибуток в розмірі 221588253,75 грн, в т. ч. за основним платежем 177270603 грн та штрафними санкціями 44317650,75 грн; №0007271414 від 17.05.2019 року про зменшення від`ємного значення з податку на додану вартість в розмірі 18884519 грн; № 0007281414 від 17.05.2019 року про нарахування грошового зобов`язання з податку на додану вартість у розмірі 238595465,00 грн, в т.ч. за основним платежем 190876372,00 грн та штрафними санкціями 47719093 грн, винесені на підставі акта перевірки від 23.04.2019 року №637/14.14/41438881 з підстав незаконності проведення перевірки та протиправності висновків, викладених у акті перевірки, безпідставного нарахування грошових зобов`язань товариства що вплинуло на обсяг корпоративних прав та обов`язків позивача як засновника, зокрема на право щодо участі в розподілі прибутку товариства та одержанні його частки, тобто право на майно, яке закріплено у статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

В обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що при проведенні перевірки контролюючому органу надано усі належним чином оформлені документи, які підтверджують факт здійснення фінансово-господарських відносин, вид, обсяг, якість операцій та розрахунків, що здійснювалися та підтверджують реальність та повноту відображення в бухгалтерському та податковому обліку із відповідним відображенням в деклараціях з податку на додану вартість результатів господарських операцій. Фінансово-господарські відносини між ТзОВ «Еко Трейд Захід» та його контрагентами відбувалися повністю на законних підставах, були вчинені з наміром створення правових наслідків, які обумовлювалися правочинами, а також були документально оформлені у повній відповідності до норм чинного законодавства. Крім того, позивач зазначає, що порушення свого інтересу вбачає у можливому незаконному зменшенні його доходів внаслідок визначення грошових зобов`язань контролюючим органом юридичний особі, засновником якої є позивач, та можливому стягненні з нього нарахованих ТзОВ «Еко Трейд Захід» податкових зобов`язань.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15 травня 2024 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ГУ ДПС у Львівській області оскаржило його в апеляційному порядку, яке, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою змінити мотивувальну частину рішення.

Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що надання судом першої інстанції оцінки правомірності податкових повідомлень-рішень не узгоджується із завданнями адміністративного судочинства, а тому такі висновки слід виключити з мотивувальної частини судового рішення.

В судовому засіданні представник відповідача підтримав подану апеляційну скаргу, вважає оскаржене рішення суду незаконним та повністю підтримав доводи, зазначені у апеляційній скарзі.

Представник позивача заперечив проти апеляційної скарги, вважає оскаржене рішення суду законним та обґрунтованим та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ТзОВ «Еко Трейд Захід» було зареєстроване 05.07.2017 року, податковий номер платника податків 41438881. Місцезнаходження: 79034, м. Львів, вул. Луганська, 3.

ГУ ДПС у Львівській області було проведено документальну планову виїзну перевірку ТзОВ «Еко Трейд Захід» з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної фіскальної служби, за період з 05.07.2017 року по 31.12.2018 року, за результатами якої складено акт від 23.04.2019 року №637/14.14/41438881.

Перевіркою встановлено порушення ТзОВ «Еко Трейд Захід»:

- п. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134 Податкового кодексу України, внаслідок чого товариством занижено податок на прибуток за 2018 рік всього на 177270603 грн;

- п. 185.1 ст. 185, п. 187.1 ст. 187, п. 198.1, п. 198.2, п. 198.3 ст. 198, п. 200.1, п. 200.2, п. 200.4 ст. 200 Податкового кодексу України, внаслідок чого товариством завищено податкове зобов`язання з податку на додану вартість на загальну суму 198757843 грн,та завищено податковий кредит з податку на додану вартість на загальну суму 408518734 грн, що призвело до заниження суми податкових зобов`язань з податку на додану вартість, що підлягає сплаті до бюджету в сумі 190876372 грн та завищення від`ємного значення різниці між сумою податкового зобов`язання та сумою податкового кредиту поточного звітного (податкового) періоду (р.19) за грудень 2018 року в сумі 18884519 грн;

- п.п. 49.18.3 п.49.18 ст.49 Податкового кодексу України несвоєчасно подано декларацію з податку на прибуток підприємства за 2018 рік;

- п. 85.2, п.85.4, п. 85.8 ст. 85, п. 121.1. ст. 121 Податкового кодексу України;

- п.51.1 ст.51, абз. б п. 176.2 ст. 176 Податкового кодексу України подання податковим агентом форм 1-ДФ за 2018 рік з помилками у реєстраційних номерах облікових карток платників податків;

- п.п.168.1.1, п.п. 168.1.2, п.п.168.1.5 п. 168.1 ст. 168, п. 171.1 ст. 171, п.176.2 ст. 176 Податкового кодексу України встановлено несплату ( неперерахування) податку на доходи фізичних осіб станом на 31.12.2018 рік на суму 93321,43 грн;

- п.п.168.1.1, п.п.168.1.5 п. 168.1 ст. 168, п.176.2 ст. 176, п.п.1.5 п.п.1.6 п.161 підрозділу 10 розділу ХХ Перехідних положень Податкового кодексу України встановлено несплату ( неперерахування) військового збору станом на 31.12.2018 рік на суму 7776,79 грн.

На підставі висновків акта перевірки ГУ ДПС у Львівській області прийнято податкові повідомлення-рішення:

- №0007261414 від 17.05.2019 року про нарахування штрафних санкцій в розмірі 510 грн.;

- №0007291414 від 17.05.2019 року про нарахування грошового зобов`язання з податку на прибуток в розмірі 221588253,75 грн, в т.ч. за основним платежем 177270603 грн та штрафними санкціями 44317650,75 грн;

- № 0007271414 від 17.05.2019 року про зменшення від`ємного значення з податку на додану вартість в розмірі 18884519 грн.;

- № 0007281414 від 17.05.2019 року про нарахування грошового зобов`язання з податку на додану вартість в розмірі 238595465,00 грн, в т.ч. за основним платежем 190876372,00 грн та штрафними санкціями 47719093 грн;

- № 0007301414 від 17.05.2019 року про нарахування штрафних санкцій з податку на прибуток в розмірі 170 грн;

- № 0005781308 від 17.05.2019 року про нарахування штрафних санкцій в розмірі 510 грн з податку на доходи фізичних осіб;

- №0005791308 від 17.05.2019 року про нарахування грошового зобов`язання з військового збору в розмірі 12180,98 грн в т.ч. за основним платежем 7776,79 грн та штрафними санкціями в розмірі 4404,19 грн;

- № 0005771308 від 17.05.2019 року про нарахування грошового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб в розмірі 146171,78 грн, в т.ч. за основним платежем 93321,43 грн та штрафними санкціями в розмірі 52850,35 грн.

Предметом оскарження у цій справі є податкові повідомлення-рішення №0007291414 від 17.05.2019 року, № 0007271414 від 17.05.2019 року та № 0007281414 від 17.05.2019 року.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що прийняті відповідачем податкові повідомлення рішення №0007291414 від 17.05.2019 про нарахування грошового зобов`язання з податку на прибуток в розмірі 221588253,75 грн., в т.ч. за основним платежем 177270603 грн. та штрафними санкціями 44317650,75 грн.; № 0007271414 від 17.05.2019 про зменшення від`ємного значення з податку на додану вартість в розмірі 18884519 грн.; №0007281414 від 17.05.2019 про нарахування грошового зобов`язання з податку на додану вартість в розмірі 238595465 грн., в т.ч. за основним платежем 190876372 грн. та штрафними санкціями 47719093 грн., є протиправними та підлягають скасуванню, оскільки на підставі встановлених фактичних обставин справи суд дійшов висновку про реальність господарських операцій. Однак, права саме позивача не є порушеними і позивач не є належним позивачем, при цьому суд позбавлений можливостей у цій справі здійснити заміну позивача на належного юридичну особу, щодо якої прийнято оскаржувані рішення, оскільки така є припиненою.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне.

У відповідності до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини другої статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до частин першої та третьої статті 124 Основного Закону України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року № 6-зп Суд зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Окрім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

При цьому обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.

При цьому, позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об`єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Суд наголошує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

За правилами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

За змістом пункту 9 частини п`ятої статті 160 КАС України зазначається, що у позовній заяві повинно бути обґрунтовано порушення оскаржуваним рішенням прав, свобод або інтересів позивача.

Отже, адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Обов`язковою умовою визнання протиправними рішень суб`єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушених його прав та інтересів цим рішенням суб`єкта владних повноважень.

Крім того, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права у зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

При цьому порушення вимог Закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 800/301/16, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення ().

Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

Аналогічний висновок, сформований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 802/2474/17-а.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб`єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.

Звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Відсутність у заявника прав чи обов`язків у зв`язку із вчиненням оскаржуваних дій не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

Колегія суддів зазначає, що таке порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи - позивача з боку відповідача, яка стверджує про їх порушення.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16, від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18, від 23 грудня 2019 року у справі №712/3842/17, від 27 лютого 2020 року у справі №500/477/15-а.

Як слідує з матеріалів справи, предметом даного спору є правомірність прийняття відповідачем податкових повідомлень-рішень №0007291414 від 17.05.2019 року, №0007271414 від 17.05.2019 року та № 0007281414 від 17.05.2019 року.

При цьому, підставою для відмови в задоволенні позовних вимог судом попередньої інстанції слугувало те, що права саме позивача не є порушеними і позивач не є належним позивачем, при цьому суд позбавлений можливостей у цій справі здійснити заміну позивача на належного юридичну особу, щодо якої прийнято оскаржувані рішення, оскільки така є припиненою.

При цьому, суд надав оцінку правомірності прийняття відповідачем оскаржених податкових повідомлень-рішень.

Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю.

Водночас, якщо суд дійде переконання про порушення прав, свобод чи інтересів позивача, він має надати оцінку обраному позивачем способу захисту та з`ясувати, чи є цей спосіб правомірним та ефективним, оскільки обрання способу захисту, що не відповідає цим критеріям, є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (провадження № 12-158гс18) зроблено висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту потрібно встановити, які саме права (правомірні інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного права чи неправомірність або неефективність вибраного позивачем способу захисту прав, які суд за результатами вирішення спору вважатиме порушеними, невизнаними або оспорюваними, є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.

При цьому, суд може відмовити в позові за безпідставністю чи недоведеністю пред`явлених вимог або ж суд може встановити, що право позивача порушене, невизнане чи оспорюване, тобто встановити обґрунтованість позову, втім відмовити з підстав вибору неправомірного чи неефективного способу захисту.

Вказана позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі №372/721/19.

Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Таким чином, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту є безумовною підставою для відмови в позові, однак не позбавляє суду права щодо перевірки правомірності дій відповідача та прийнятих ним рішень на відповідність їх вимогам ст. 2 КАС України.

Аналізуючи вищенаведені норми чинного законодавства, колегія суддів вважає вірним висновок суду попередньої інстанції про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, через те, що позивачем не обґрунтовано свій особистий, безпосередній, індивідуальний інтерес щодо заявлених позовних вимог.

В іншій частині судове рішення сторонами не оскаржується, то в силу ч. 1 ст. 308 КАС України оцінка судом апеляційної інстанції не надається.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі.

З огляду на наведене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15 травня 2024 року у справі №380/21871/23 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених частиною 4 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Л. Я. Гудим судді В. Я. Качмар М. А. Пліш Повний текст постанови складено 31.10.2024 року.