Постанова

від 28.10.2024 по справі 903/718/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2024 року Справа №903/718/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Гудак А.В.

суддя Олексюк Г.Є.

секретар судового засідання Стафійчук К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Свято-Вознесенської релігійної громади Української православної церкви на рішення Господарського суду Волинської області від 12.12.2023 (суддя Гарбар І.О., повний текст рішення складено 19.12.2023)

за позовом Свято-Вознесенської релігійної громади Української православної церкви

до Нововолинської міської ради Волинської області

про визнання недійсним п.1,2 рішення Нововолинської міської ради №21/17 від 19.04.2023 про припинення права постійного користування земельною ділянкою

за участю представників:

позивача - не з`явився,

відповідача - не з`явився

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Волинської області від 12.12.2023 у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, посилаючись на рішення Конституційного Суду України №4-р/2022 від 27.12.2022, вказав, що законодавець, унормовуючи порядок здійснення реєстраційно-облікової діяльності стосовно релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням) у державі-агресорі, мав право застосувати обмеження у вигляді обов`язку таких релігійних організацій (об`єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити це в своїх установчих документах. Отже, обмеження свободи віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об`єднання в частині обов`язку уточнення назви релігійних організацій є правомірними, а отже допустимими.

З огляду на викладене, позивач зобов`язаний був у строк не пізніше трьох місяців внести до свого статуту (положення) передбачені ч.7 ст. 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зміни та подати їх на реєстрацію у встановленому порядку.

Однак, господарським судом встановлено, що позивачем не дотримано вимог чинного законодавства і правопорядку, не зареєстровано відповідні зміни до статуту, який визначає правоздатність юридичної особи як релігійної організації, а його статут, що наданий до матеріалів справи, втратив чинність у частині, якою визначається його повна офіційна назва та статус як релігійної організації.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач не є релігійною організацією України, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до ст.92 ЗК України він не є особою, яка має правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, а відтак позовні вимоги не підлягають до задоволення.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким задоволити позовні вимоги в повному обсязі.

Апелянт, зокрема, вказує, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст.141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у ст.141 названого Кодексу, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

При цьому, вважає, що відповідачем не наведено в спірному рішенні вагомих підстав для його скасування, окрім формальних, які б обґрунтували баланс між інтересами відповідача, як власника земельної ділянки, та інтересами релігійної громади, як особи, щодо якої прийнято рішення про передання їй земельної ділянки в користування. Із фактичних обставин даної справи та змісту оспорюваного рішення вбачається, що релігійній громаді у даній справі було припинено право постійного користування з підстав, які не передбачені законом.

Крім того, скаржник із врахуванням правової позиції, викладеної в постанові ВП ВС від 20.09.2018 у справі №521/17710/15-а звертає увагу, що рішення Нововолинської міської ради від 25.03.2009 року №28/9 Нововолинської міської ради є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, а тому не може бути скасоване чи змінене органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Відповідач своїм правом подачі відзиву на апеляційну скаргу відповідно до ст.263 ГПК України не скористався.

Згідно з ч.3 ст.263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 28.10.2024 року, сторони не забезпечили явку повноважних представників, хоча належним чином повідомлялися про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги (а.с.198-200).

Відповідно до ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (ч.3 ст.202 ГПК України).

Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення учасників справи про день, час та місце розгляду справи, зважаючи на строк розгляду апеляційної скарги, визначений ч.1 ст.273 ГПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу в даному судовому засіданні у відповідності до вимог ст.269 ГПК України.

Відповідно до ч.1, 4 ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в ній, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, Свято-Вознесенська релігійна громада Української православної церкви як релігійна громада створена 19.07.1999, що підтверджується копіями свідоцтва про реєстрацію юридичної особи, свідоцтва про реєстрацію статуту релігійної громади №1030 та витягу із ЄДРПОУ від 22.06.2023 (а.с.6, 7, 9).

Рішенням сесії Нововолинської міської ради №28/9 від 25.03.2009 року "Про надання земельних ділянок в оренду та користування", зокрема, надано релігійній громаді у постійне користування земельну ділянку площею 0,4861 га по АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування культової споруди (а.с.8).

На виконання вказаного рішення 31.08.2012 року відділом Держкомзему у м.Нововолинську релігійній громаді видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ №031088 площею 0.4861 га по пр. Степана Бандери, 68 в м.Нововолинськ, для будівництва та обслуговування культової споруди, за кадастровим номером ділянки № 0710700000:01:013:0002 (а.с.10).

Відповідно до цільового призначення земельної ділянки релігійною громадою на вказаній земельній ділянці в 2017 році було завершено будівництво трьох об`єктів нерухомого майна, культової споруди з обслуговуючими будівлями, на які остання зареєструвала право власності (а.с.11-13), а саме Свято-Вознесенської церкви, об`єкт не житлової нерухомості (загальною площею 393,8 кв.м.); господарської будівлі з гаражем, об`єкт не житлової нерухомості (загальною площею 84.4 кв.м.); вбиральні, об`єкт не житлової нерухомості (загальною площею 8.0 кв.м.).

19.04.2023 Нововолинською міською радою прийнято рішення №21/17 "Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та заборону діяльності Української православної церкви московського патріархату на території Нововолинської міської територіальної громади" (а.с.14).

Відповідно до п.1-3 вказаного рішення Нововолинська міська рада вирішила, зокрема:

1. Припинити Свято-Вознесенській релігійній громаді Української Православної церкви (код ЄДРПОУ 25744011) право постійного користування земельною ділянкою площею 0,4861 га, кадастровий номер 0710700000:01:013:0002, для будівництва та обслуговування культової споруди (КВЦПЗ - 03.04), за адресою: м.Нововолинськ, проспект Степана Бандери, 68.

2. Пункт 4 рішення Нововолинської міської ради №28/9 від 25.03.2009 "Про надання земельних ділянок в оренду та постійне користування" вважати таким, що втратив чинність.

3. Віднести земельну ділянку площею 0,4861 га, кадастровий номер 0710700000:01:013:0002, за адресою: м. Нововолинськ, проспект Степана Бандери, 68, до земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам.

Свято-Вознесенська релігійна громада Української православної церкви, вважаючи вказані пункти рішення Нововолинської міської ради неконституційними, протиправними та такими, що порушують її право постійного користування на земельну ділянку, звернулась з даним позовом до суду.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно із ч.1, 3 ст. 90 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній із 31.01.2019) найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму (крім державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, державних, комунальних організацій, закладів, установ, а також випадку, передбаченого абзацом 2 цієї частини) та назву. Найменування релігійної організації може містити інформацію про її організаційно-правову форму виключно за бажанням такої юридичної особи.

За змістом п.1, 31, 32 ч.2 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній із 31.01.2019) в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності); вид релігійної організації; віросповідна приналежність релігійної організації.

Таким чином, така юридична особа як релігійна організація саме "повинна" мати своє найменування, а не "може" мати таке найменування, оскільки без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права - учасник цивільних, господарських та інших відносин. Адже найменування юридичної особи ідентифікує її у вказаних правовідносинах та є засобом її індивідуалізації. Однак організаційно-правова форма в найменуванні релігійної організації може зазначатися лише за її бажанням (висновки викладені в постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23, від 17.09.2024 у справі №911/1474/23).

Відповідно до ч.7, 8 ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", чинній із 26.12.2018) релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині 7 цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак:

1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України;

2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України;

3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу.

Водночас, імперативним приписом п.4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

Отже, обов`язок релігійних організацій (об`єднань), які входять до офіційно опублікованого переліку релігійних організацій, внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки ч.7 ст.12 Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Системний аналіз наведених приписів законодавства свідчить про те, що встановлення відповідності статуту (положення) релігійної організації ознакам за ч.7, 8 ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", чинній з 26.12.2018) зумовлює обов`язок такої організації внести до нього відповідні зміни. Наслідком невиконання такого обов`язку протягом строку, встановленого Законом, є втрата чинності статуту в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації.

Аналогічні правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, від 11.09.2024 у справі №917/1061/23, від 17.09.2024 у справі №911/1474/23.

Апеляційний суд зауважує, що відповідно до ч.2 та абз.1 ч.6 ст.11 ГПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Водночас, колегія суддів враховує, що приписи Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", були перевірені Конституційним Судом України на предмет їх відповідності Конституції України.

Рішенням Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 (справа щодо повної назви релігійних організацій) Закон України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визнані такими, що відповідають Конституції України.

Як зазначив Конституційний Суд України, аналіз ст.90 ЦК України, ч.3 ст.8, ч.1, 5 ст.12, ст.13, 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ст.16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" свідчить про те, що Закон України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не запроваджує інакшого ставлення до певної релігійної організації (об`єднання), а уточнює загальні вимоги держави до здійснення реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань) у випадку підлеглості такої релігійної організації (об`єднання) керівним центрам (управлінням), що знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину її території (абз.2-8 пп.4.5 п.4 мотивувальної частини рішення).

Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що приписи розділу I Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в частині уточнення назви релігійних організацій (об`єднань) не порушують конституційного права на свободу світогляду і віросповідання (релігії), права на свободу об`єднання в громадські організації, а отже, права на підлеглість релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості (абз.9 пп.4.5 п.4 мотивувальної частини рішення).

Аналізуючи пояснювальну записку до проекту Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, ухваленого в подальшому як Закон України, Конституційний Суд України з`ясував, що цей Закон розроблено з метою забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також з метою забезпечення суспільства повною та достовірною інформацією.

Тобто законодавець, унормовуючи порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням) та знаходяться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, керуючись приписами ч.2 ст.35, ч.1 ст.36, ч.1 ст.37 Конституції України, мав право застосувати обмеження у вигляді обов`язку таких релігійних організацій (об`єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити повну назву у своїх установчих документах (абз.2, 4 пп.4.6 п.4 мотивувальної частини рішення).

Відтак, Конституційний Суд України констатував правомірними, а отже, допустимими обмеження свободи світогляду і віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об`єднання в громадські організації (у частині обов`язку уточнення назви релігійних організацій (об`єднань); орган конституційного контролю окремо зауважив, що його висновок про домірність застосованих заходів обумовлений також тим фактом, що ухвалення цього Рішення відбувається в умовах введеного в Україні воєнного стану, під час боротьби Українського народу проти агресії російської федерації (абз.6, 7 п.4.6 п.4 мотивувальної частини рішення).

При цьому, Конституційний Суд України дослідив твердження суб`єкта права на конституційне подання щодо невідповідності ч.3 ст.35, ч.1 ст.36 Конституції України в частині наділення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, повноваженнями проводити релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань).

Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли би державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань). Приписи ч.2, 3 ст.35, ч.1 ст.36, ч.1 ст.37 Конституції України свідчать про те, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об`єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об`єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб`єктами (абз.2 пп.4.7 п.4 мотивувальної частини рішення).

Крім того, Конституційний Суд України вказав, що установлений п.2 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об`єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу I зазначеного Закону. Таку мету Конституційний Суд України визнав легітимною (абз.5 пп.4.7 п.4 мотивувальної частини рішення).

Водночас, Конституційний Суд України визнав юридично безпідставним твердження про те, що держава не може позбавляти чинності статут (положення) релігійної організації (об`єднання), яка не внесла угодні державі зміни, як це передбачено Законом України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". При цьому, Суд констатував, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань, зазначене стосується й релігійних організацій (об`єднань), які за змістом ч.10 ст.5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зобов`язані дотримуватися вимог чинного законодавства. Тому такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, за висновком Конституційного Суду України, є виправданим (речення друге абз.2, абз.2-4 пп.4.8 п.4 мотивувальної частини рішення).

Із врахуванням викладеного, Конституційний Суд України констатував, що припис п.4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не суперечить Конституції України.

Разом з тим, суб`єкт права на конституційне подання, посилаючись на припис ч.1 ст.8 Конституції України та, зокрема, на рішення Конституційного Суду України від 29.06.2010 №17-рп/2010, пов`язав питання дотримання/недотримання процедури ухвалення Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" із принципом юридичної визначеності який, на його думку, вимагає, щоб норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними. Крім того, суб`єкт права на конституційне подання зазначав, що порушення законодавчої процедури стосується, зокрема, положення про передбачуваність ситуації, оскільки прийняття закону мало би не відбутись або закон мав би бути в іншій редакції, якби законодавча процедура була дотримана.

Однак, Конституційний Суд України, дослідивши порушене авторами конституційного подання питання, зазначив, що приписи Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" є чіткими та однозначними, вони є передбачними за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об`єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку. Тому підстав для визнання Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" таким, що суперечить ст.8 Конституції України, немає (абз.2 пп.5.4 п.5 мотивувальної частини).

Враховуючи викладене, колегія суддів під час перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції у даній справі приймає до уваги, що питання щодо конституційності приписів Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та ст.12 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації" зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", було всебічно досліджене Конституційним Судом України, який не встановив невідповідності наведених приписів законодавства положенням Конституції України.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що відповідно до ч.5 ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції, чинній з 26.12.2018) статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Наведене положення кореспондується як із приписами п.8 ч.1 ст.28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так і з вимогами ч.1 ст.15 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", відповідно до якої в реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Відповідно до ч.7 ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.

Згідно із ч.1 та п. "в" ч.2 ст.92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що п.6 ст.3 ЦК України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. Зазначений принцип включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори. Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків по відношенню одна до одної.

Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб.

Недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації, тощо (подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц).

Кожен суб`єкт цивільного права повинен виконувати свої обов`язки, якщо вони випливають з закону або звичаю (ст.7 ЦК України). Для цього воля такого суб`єкта має формуватися таким чином, щоб його дії були правомірними. Якщо ж суб`єкт цивільного права не виконує свій обов`язок добровільно, хоча має юридичну та фактичну можливість його виконати, то це свідчить про дефект його волі. Якщо суб`єкт цивільного права зобов`язаний виконати вимоги закону, який визнано конституційним, але протиправно не робить цього, то це свідчить про дефект волі такого суб`єкта. Спонукання такого суб`єкта до внесення відповідних змін до статуту не може полягати в його зобов`язанні або його представника чи органу (посадової особи) судом прийняти рішення про подання відповідних змін до свого статуту (положення) на державну реєстрацію тощо, бо обов`язок вчинити такі дії вже виник із закону. Якщо такий обов`язок не виконується, то додаткове покладення цього ж самого обов`язку судом, з одного боку, є неможливим, а з іншого - є неефективним, бо дефект волі стане на заваді виконанню такого обов`язку навіть у разі ухвалення відповідного судового рішення.

Отже, з урахуванням системного аналізу змісту положень п.6 ст.3 та ч.1, 3 ст.90 ЦК України, п. "в" ч.2 ст.92 ЗК України, ст.12-14, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", п.4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та ст.9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", колегія суддів вважає, що в разі очевидної недобросовісної поведінки позивача, яка полягає в порушенні релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку із втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі п. "в" ч. 2 ст.92 ЗК України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.

Аналогічна правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, від 11.09.2024 у справі №917/1061/23, 17.09.2024 у справі №911/1474/23.

Таким чином, у разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні п. "в" ч.2 ст.92 ЗК України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус суб`єкта права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності (постанови Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, від 11.09.2024 у справі №917/1061/23, 17.09.2024 у справі №911/1474/23).

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивачем надано лише статут Свято-Вознесенської релігійної громади Української православної церкви (у новій редакції), який зареєстровано розпорядженням голови ОДА від 15.01.2018.

Натомість, будь-яких інших документів щодо зміни та подачі на реєстрацію змін до свого статут, зокрема, передбачених ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", позивачем до суду не надано.

З огляду на викладене, суд першої інстанції вірно вказав, що позивач не виконав вимоги спеціального закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій та у встановлений термін не вніс передбачених законом змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, а тому його статут втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

Відтак, враховуючи відсутність будь-яких належних та допустимих доказів у розумінні ст.76, 77 ГПК України в підтвердження зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту позивачем, колегія суддів дійшла висновку, що відповідно до ст.92 ЗК України позивач втратив статус релігійної організації, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому не може вважатися суб`єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою, що, в свою чергу, свідчить про законність та обґрунтованість оспорюваного рішення Нововолинської міської ради №21/17 від 19.04.2023, прийнятого нею на виконання положень Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та Рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 №4-р/2022 у справі № 1-13/2019 (374/19) (справа щодо повної назви релігійних організацій).

Аналогічні правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, від 11.09.2024 у справі №917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі №911/1474/23.

За таких обставин висновок суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування оспорюваного рішення, яким Нововолинська міська рада припинила право постійного користування на земельну ділянку саме у зв`язку із втратою позивачем статусу релігійної організації та суб`єкта права постійного користування землею, є законним та обґрунтованим, оскільки відповідає викладеному висновку щодо комплексного застосування положень п.6 ст.3 та ч.1, 3 ст.90 ЦК України, п."в" ч.2 ст.92 ЗК України, ст.12-14, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", п.4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та ст.9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань".

Щодо доводів апелянта про вичерпний перелік підстав припинення права користування спірною земельною ділянкою згідно ст.141 ЗК України та неможливість застосування вказаної правової норми у спірних правовідносинах, апеляційний суд із врахуванням встановлених обставин справи зауважує, що п."в" ч.1 цієї статті (в редакції, чинній на час прийняття Нововолинською міською радою оспорюваного рішення) визначено таку підставу, як припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

У силу приписів ч.1 ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст.73, 76-79, 86 ГПК України.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про залишення рішення Господарського суду Волинської області від 12.12.2024 без змін, з огляду на що апеляційна скарга Свято-Вознесенської релігійної громади Української православної церкви задоволенню не підлягає.

Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст.269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Волинської області від 12.12.2023 у справі №903/718/23 залишити без змін, апеляційну скаргу Свято-Вознесенської релігійної громади Української православної церкви - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "31" жовтня 2024 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Олексюк Г.Є.