Постанова

від 28.10.2024 по справі 918/132/24

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2024 року Справа № 918/132/24

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л. , суддя Маціщук А.В.

секретар судового засідання Черначук А.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Рівненської області від 16 травня 2024 року, повний текст судового рішення складено 27 травня 2024 року по справі №918/132/24 (суддя Пашкевич І.О.)

час та місце ухвалення рішення: 16 травня 2024 року; м. Рівне, вул. Набережна, 26-А, повний текст рішення складено 27 травня 2024 року

за позовом Керівника Здолбунівської окружної прокуратури

в інтересах держави в особі Здолбунівської міської ради Рівненського району

до: 1) ОСОБА_1

2) Товариство з обмеженою відповідальністю "Акріс Агро Груп"

про витребування земельної ділянки

за участю представників сторін:

від Прокурора - Ковальчук І.Л.;

від Позивача та Відповідача 2 - не з`явилися;

від Відповідача 1 - Януль-Сидорчук Х.В..

ВСТАНОВИВ:

Керівник Здолбунівської окружної прокуратури (надалі Прокурор) в інтересах держави в особі Здолбунівської міської ради Рівненського району (надалі Позивач) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_1 (надалі Відповідач 1) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Акріс Агро Груп" (надалі Відповідач 2) про витребування з володіння Відповідачів 1,2 у комунальну власність на користь Позивача територіальної громади в особі Позивача земельної ділянки площею 2,8438 Га,кадастровий номер 5622682800:00:001:0340 (реєстраційний номер 1218863656226).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Відповідач 1, будучи членом Відповідача 2, який не є засновником Відповідача 2 та не передавав земельну ділянку до цього господарства, безоплатно отримав у власність земельну ділянку площею 2,8438 Га, кадастровий номер 5622682800:00:001:0340 (реєстраційний номер 1218863656226), яка перебувала у користуванні фермерського господарства, вказуючи, що надання такої ділянки для ведення фермерського господарства відбувалося на загальних підставах, проте із земель, що вже перебували у користування фермерського господарства. При цьому Відповідач 1 не передавав спірну земельну ділянку до цього господарства як його учасник. Прокурор зазначає, що надання такої ділянки для ведення фермерського господарства відбувалося на загальних підставах, проте із земель, що вже перебували у користуванні фермерського господарства. У подальшому Відповідач 1 фермерську діяльність не здійснював, земельну ділянку передав в оренду іншим юридичним особам, востаннє Відповідачу 2 строком на сім років. З даного Прокурор виснував, що метою отримання спірної земельної ділянки було не створення та ведення фермерського господарства Відповідачем 1 одноосібно або з членами родини, а отримання її безкоштовно, за пільговою процедурою поза конкурсом, без проведення земельних торгів, а відтак Прокурор просив суд витребувати з володіння Відповідачів 1,2 у комунальну власність на користь Позивача спірну земельну ділянку.

У матеріально-правове обґрунтування заявлених позовних вимог Прокурор посилається на статтю 131-1 Конституції України, статтю 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 32, 116, 118, 122 Земельного кодексу України, статтю 387 Цивільного кодексу України, статті 3, 8, 12, 13 Закону України «Про фермерське господарство».

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 16 травня 2024 року (том 1, а.с. 230-240) позов Прокурора про витребування земельної ділянки задоволено. Витребувано у Відповідача 1 у комунальну власність на користь Здолбунівської територіальної громади в особі Позивача земельну ділянку площею 2,8438 Га, кадастровий номер 5622682800:00:001:0340 (реєстраційний номер 1218863656226). Витребувано у Відповідача 2 у комунальну власність на користь Здолбунівської територіальної громади в особі Позивача земельну ділянку площею 2,8438 Га, кадастровий номер 5622682800:00:001:0340 (реєстраційний номер 1218863656226).

При ухвалені вказаного рішення, суд першої інстанції зазначив, що Прокурором на адресу Позивача скеровано лист від 13 грудня 2023 року № 54-1843вих-23 про наявні підстави для вжиття заходів цивільно-правового характеру щодо витребування у комунальну власність спірної земельної ділянки. У відповідь на лист Прокурора орган місцевого самоврядування № 2773/03-20/23 від 19 грудня 2023 року повідомив, що ним заходи претензійно-позовного характеру щодо витребування спірної земельної ділянки не вживались. З даного судом зроблено висновок, що уповноваженим органом жодних заходів, спрямованих на усунення виявлених порушень земельного законодавства, не вжито, що є підставою для звернення Прокурора з цим позовом до суду в інтересах держави в особі Позивача у зв`язку з бездіяльністю останнього.

Місцевий господарський суд зазначив, що член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку у користування для створення фермерського господарства і раніше не набув права на земельну частку (пай), може цю (отриману ним) земельну ділянку приватизувати у межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством. Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства. Тому, як виснував суд першої інстанції, Відповідач 1 мав право на отримання спірної земельної ділянки у загальному порядку після припинення права постійного користування на неї самим фермерським господарством.

Також, місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вказав, що перебіг позовної давності у спірних правовідносинах розпочався 4 липня 2017 року і, відповідно, мав закінчитися 4 квітня 2020 року, однак перебіг позовної давності у цій справі продовжувався та зупинявся у зв`язку із введенням карантину та воєнного стану, відтак на час розгляду справи позовна давність не спливла, а тому підстави для її застосування відсутні.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Відповідач 1 звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 2-11), в якій просив скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 16 травня 2024 року в справі № 918/132/24 та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог Прокурора в інтересах держави в особі Позивача до Відповідачів про витребування у комунальну власність на користь Здолбунівської територіальної громади в особі Позивача земельної ділянки, відмовити.

Скаржник вважає, що рішення господарського суду є незаконним та таким, що прийнято з порушенням норм матеріального права. На підтвердження своїх доводів, скаржник вказує, що в позовній заяві Прокурора не обґрунтовано необхідність звернення до суду в інтересах держави, необхідність захисту цих інтересів, підстави для звернення до суду. Орган місцевого самоврядування (Позивач) цілком спроможний захистити права та інтереси громади самостійно. Вказує, що для цього в громади є матеріальний (бюджет) потенціал, юридичний і земельний супровід (юридичний та земельний відділи), і що Прокурор неправильно тлумачить поняття державного інтересу держави, надаючи пріоритет державі, ігноруючи права Відповідача 1 як власника земельної ділянки, набутої на ніби-то законних підставах.

З позиції скаржника, якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства. Отже, в даному випадку, Відповідач 1, отримував оспорювану земельну ділянку в загальному порядку, що не суперечило нормам чинного на той час законодавства України, тому спірна земельна ділянка, якщо і може бути вилучена, то лише на користь особи, яка володіла та користувалася нею на законній підставі, тобто Відповідача 2. Наголошує, що подання позову Прокурором містить ознаки непропорційного втручання у право на мирне володіння майном.

Скаржник в апеляційній скарзі зауважив, що право власності на земельну ділянку зареєстроване 4 квітня 2017 року. Однак наказ ГУДК у Рівненській області про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою ухвалений 16 березня 2015 року. Скаржник вважає, що у Прокурора були усі можливості дізнатися про порушення інтересів держави від 16 березня 2015 року. Наголошує, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу. Між тим, позов пред`явлено 5 лютого 2024 року. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Також скаржник зазначив, що дана справа з огляду на спірні правовідносини має розглядатися в порядку цивільного судочинства та віднесена до загальної юрисдикції судів.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 серпня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача 1 на рішення Господарського суду Рівненської області від 16 травня 2024 року по справі №918/132/24.

2 вересня 2024 року через підсистему «Електронний суд» від Відповідача 2 надійшов відзив на апеляційну скаргу Відповідача 1, в якому Відповідач 2 просив задоволити апеляційну скаргу Відповідача 1 та скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Відповідач 2 вказав, що безоплатне набуття земельної ділянки безоплатно у власність, в межах та на підставах встановлених Земельним кодексом України не є приватизацією в розумінні вищезгаданого закону. В іншому випадку, усі без виключення спори фізичних осіб, щодо набуття у власність земельних ділянок підлягали б розгляду господарськими судами, що не відповідає нормам чинного законодавства та усталеної судової практики. Крім цього, відповідно до частини 1 статті 19 Цивільно процесуального кодексу України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Представниками Відповідачів подано клопотання про закриття провадження у справі в зв`язку з тим, що вказаний спір підсудний суду загальної юрисдикцій, однак судом відмовлено в їх задоволенні.

4 вересня 2024 року через підсистему «Електронний суд» від Прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому Прокурор просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. При цьому, Прокурор вказав, що Відповідачем 1 безоплатно отримано спірну земельну ділянку на підставі наказу ГУ Держгеокадастру, що ніби-то прийнято всупереч положенням статті 32 Земельного кодексу України та статті 13 Закону України «Про фермерське господарство», та що останнє є незаконним. Прокурор вказав, що Відповідач 1, будучи членом Відповідача 2, який не є засновником Відповідача 2 та не передавав земельну ділянку до цього господарства, безоплатно отримав у власність земельну ділянку, яка перебувала у користуванні фермерського господарства. При цьому, надання такої ділянки для ведення фермерського господарства відбувалося на загальних підставах (статті 118 Земельного кодексу України), проте із земель, що вже перебували у користування фермерського господарства. У подальшому, як констатує Прокурор, Відповідач 1 фермерську діяльність не здійснював, земельну ділянку, за договором оренди землі передав в оренду Відповідачу 2. Враховуючи встановлені обставини набуття Відповідачем 1 земельної ділянки для ведення фермерського господарства, безоплатно, не створення у подальшому ним фермерського господарства, відсутності доказів обробітку земельної ділянки (витрачання власних, трудових, фінансових ресурсів тощо) та передачу її в оренду юридичним особам, витребування її з власності Відповідача 1 не становитимуть для нього надмірного тягаря.

Що ж до строків позовної давності, то Прокурор вказав, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин, який постановами Кабінету Міністрів України неодноразово продовжувався і був скасований 1 липня 2023 року. Зазначає, що згідно пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану, а отже перебіг позовної давності у цій справі продовжувався, починаючи з дня введення карантину, а із введенням воєнного стану зупинився.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2024 року проведення підготовчих дій закінчено. Розгляд апеляційної скарги призначено на 21 жовтня 2024 року об 14:00 год..

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21 жовтня 2024 року, з підстав, наведених в даній ухвалі розгляд апеляційної скарги відкладено на 28 жовтня 2024 року об 11:00 год..

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21 жовтня 2024 року заяву представника Відповідача 1 (Януль-Сидорчук Х.В) про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі №918/132/24 задоволено. Забезпечено представнику Відповідача 1 участь в судовому засіданні, яке призначено на 21 жовтня 2024 року о 14:00 год..

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21 жовтня 2024 року, з підстав, наведених в даній ухвалі, розгляд апеляційної скарги відкладено на 28 жовтня 2024 року об 11:00 год...

У зв`язку з перебуванням судді-члена колегії Петухова М.Г. у відпустці у період з 23 жовтня по 1 листопада 2024 року включно проведено заміну судді-члена колегії по справі №918/132/24.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Маціщук А.В., суддя Філіпова Т.Л..

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2024 року прийнято справу №918/132/24 до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л., суддя Маціщук А.В..

В судове засідання від 28 жовтня 2024 року представники Позивача, Відповідача 2, не з`явилися.

Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Разом з тим, суд констатує, що ухвалою суду (від 21 жовтня 2024 року) сторони повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи (в розумінні частини 2 статті 120 Господарського процесуального кодексу України) та не викликалися (в розумінні частини 1 статті 120 Господарського процесуального України).

При цьому сторони належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

В той же час, згідно пункту 2 частини 3 статті 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

З огляду на вказану норму процесу та описані вище обставини, клопотання Позивача про розгляд справи без його участі, апеляційний господарський суд вирішив проводити розгляд справи без участі представників Позивача, Відповідача 2 за наявними в справі матеріалами.

При цьому суд констатує, що згідно з частинами 1 та 2, пунктами 1, 2, 6, 8-11 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи вищевказане суд констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі.

В судовому засіданні від 28 жовтня 2024 року, яке проведено в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, представник Відповідача 1 підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, просив скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог Прокурора в інтересах держави в особі Позивача до Відповідачів 1 і 2 про витребування земельної ділянки у комунальну власність на користь територіальної громади в особі Позивача, відмовити. Представник Відповідача 1 вказав, що якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства. Представник вказав, що в даному випадку, Відповідач 1, отримував оспорювану земельну ділянку в загальному порядку, що не суперечило нормам чинного на той час законодавства України. Також представник зазначив, що в позовній заяві Прокурора не обґрунтовано необхідність звернення до суду в інтересах держави, необхідність захисту цих інтересів, підстави для звернення до суду та вважає, що Позивач цілком спроможний захистити права та інтереси громади самостійно. Представник в судовому засіданні вказав, що право власності на земельну ділянку зареєстроване 4 квітня 2017 року, однак наказ ГУДК у Рівненській області про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою ухвалений 16 березня 2015 року, тому у Прокурора були усі можливості дізнатися про порушення інтересів держави від 16 березня 2015 року. Між тим, позов пред`явлено 5 лютого 2024 року, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Також Представник зазначив, що дана справа з огляду на спірні правовідносини має розглядатися в порядку цивільного судочинства та віднесена до загальної юрисдикції судів.

В судовому засіданні від 28 жовтня 2024 року Прокурор заперечив проти доводів апеляційної скарги та просив відмовити в її задоволенні при цьому залишити рішення місцевого господарського суду без змін. Прокурор вказав, що Відповідачем 1 безоплатно отримано спірну земельну ділянку на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області № 17-886/16-17-СГ від 23 березня 2017 року яким затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність Відповідачу 1, що прийнято всупереч положенням статті 32 Земельного кодексу України та статті 13 Закону України «Про фермерське господарство», а тому останній є незаконним. Прокурор також вказав, що Відповідач 1, будучи членом Відповідача 2, який не є засновником Відповідача 2 та не передавав земельну ділянку до цього господарства, безоплатно отримав у власність земельну ділянку, яка перебувала у користуванні фермерського господарства. Що ж до строків позовної давності, то Прокурор вказав, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин, який постановами Кабінету Міністрів України неодноразово продовжувався і був скасований 1 липня 2023 року. Констатував, що згідно пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану, наголошуючи, що перебіг позовної давності у цій справі продовжувався, починаючи з дня введення карантину, а із введенням воєнного стану зупинився.

Дослідивши матеріали справи, апеляційну скаргу, заслухавши пояснення Прокурора, представника Відповідача 1, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, відзив на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу Відповідача 1 слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін, виходячи з наступного.

Як зауважує Прокурор та вбачається з матеріалів справи згідно з Державним актом на право постійного користування землею серії РВ № 00031, виданим 29 квітня 1998 року на підставі рішення Здолбунівської районної Ради народних депутатів Здолбунівського району Рівненської області від 22 квітня 1998 року за № 159, зі змінами в землекористуванні, внесеними рішенням Здолбунівської районної ради від 20 вересня 2000 року № 166 (ділянка 2-3 площею 2,28 га), ОСОБА_2 надано у постійне користування земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства площею 45,5 га в межах згідно з планом, що розташована на території Копитківської сільської ради Здолбунівською району (на цей час - Здолбунівська міської територіальної громади).

ОСОБА_2 створено ФГ ім. Шевченка, яке зареєстроване як юридична особа 17 березня 1998 року, про що внесено відомості до Єдиного державного реєстру за № 15961200000000439.

Рішенням засновника ФГ ім. Шевченка ОСОБА_3 від 12 лютого 2015 року № 15 введено в число членів господарства: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ; ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , Відповідача 1, ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 та внесено зміни в установчі документи фермерського господарства.

Водночас, за пунктом 1.5 Статуту ФГ ім. Шевченка (в новій редакції), затвердженого рішенням засновника ФГ ім. Шевченка від 15 лютого 2015 року № 15, та визначено, що членами господарства є: ОСОБА_19 , Відповідач 1, ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_22 , ОСОБА_19 , ОСОБА_23 , ОСОБА_20 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 .

Відповідно до заяви від 26 лютого 2015 року, посвідченої приватним нотаріусом А. Чайковською та зареєстрованої у реєстрі за № 82, В. Атаманюк висловив свою згоду на вилучення земельної ділянки площею 47,78 Га, що знаходиться на території Копитківської сільської ради і перебуває у його постійному користуванні відповідно до Державного акту на право постійного користування землею РВ № 00031 (з додатком), та не заперечив щодо її відведення членам ФГ ім. Шевченка.

У подальшому до Головного управління Держземагенства у Рівненській області від 16-ти членів ФГ ім. Шевченка, які не є засновниками ФГ ім. Шевченка та не передавали земельні ділянки до цього господарства як його учасники та фактично стали його членами лише 12 лютого 2015 року, надійшла заява про передачу їм безоплатно у власність земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю) із земель, що перебувають у постійному користуванні, згідно з Державним актом серії РВ № 00031 та додатком до нього.

Заява 27 лютого 2015 року зареєстрована в Управлінні за вх. № 468/0/17-1.

На підставі вказаної заяви Головним управлінням Держземагенства у Рівненській області прийнято наказ від 16 березня 2015 року № 17-254/16-15-СГ про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні В. Атаманюка на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району.

Згідно Протоколу загальних зборів членів ФГ ім. Шевченка від 1 серпня 2016 року в присутності голови В. Атаманюка та 16 нових членів господарства вирішено провести поділ земель сільськогосподарських угідь (рілля) ФГ ім. Шевченка площею 45,5011 Га на 16 земельних часток (паїв) порівну по 2,8438 Га.

Також протоколом загальних зборів членів ФГ ім. Шевченка від 28 серпня 2016 року погоджено Проєкт організації земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні В. Атаманюка на території Копитківської сільської радії Здолбунівського району на земельні частки (паї) площею 45,5011 Га, та встановлено фактичний розподіл земельних часток (паїв), у тому числі земельної ділянки Відповідачу 1 площею 2,8438 Га.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області № 17-886/16-17-СГ від 23 березня 2017 року затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність Відповідачу 1 для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю), як члену фермерського господарства ім. Шевченка, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні В. Атаманюка на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області; припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 2,8438 Га громадянину В. Атаманюку для ведення селянського (фермерського) господарства, що посвідчене Державним актом на право постійного користування землею серії РВ № 00031, виданого відповідно до рішення Здолбунівської районної Ради народних депутатів Здолбунівського району Рівненської області від 22 квітня 1998 року № 159, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 29 квітня 1998 року за № 21, на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області; передано у власність Відповідачу 1 земельну ділянку площею 2,8438 Га (кадастровий номер 5622682800:00:001:0340) для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю), як члену ФГ ім. Шевченка, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 4 квітня 2017 року за Відповідачем 1 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5622682800:00:001:0340 площею 2,8438 Га для ведення фермерського господарства (номер відомостей про речове право: 19863425).

У подальшому Відповідач 1 фермерську діяльність не здійснював, земельну ділянку передав в оренду для сільськогосподарських потреб юридичним особам, що підтверджується укладеними ним договорами оренди землі від 20 липня 2018 року з Відповідачем 2 (право оренди припинено 14 грудня 2020 року, підстава - додаткова угода від 22 жовтня 2020 року) та від 22 жовтня 2020 року з Відповідачем 2 зі строком дії останнього на сім років.

Так, за умовами пункту 1, 2 договору оренди землі від 22 жовтня 2020 року, укладеного між Відповідачем 1 (орендодавець) та Відповідачем 2 (орендар), Відповідач 1 надає, а Відповідач 2 приймає у строкове платне користування земельну ділянку площею 2,8428 Га, кадастровий номер 5622682800:00:001:0340, сільськогосподарського призначення, яка знаходиться у межах Копитківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області.

Договір укладено на сім років з дати його укладення. Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Крім того, договір підлягає автоматичному продовженню у порядку, визначеному законодавством та договором.

Право оренди земельної ділянки зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 грудня 2020 року о 21:46:34 год. (номер запису про інше речове право: 39806828).

Зважаючи на вищеописану позицію, Прокурор в інтересах держави в особі Позивача звернувся в суд з позовом до Відповідачів 1 і 2 про витребування земельної ділянки.

Зважаючи на предмет позовних вимог та обставини, котрими Прокурор обгрунтовує підставність своїх позовних вимог, враховуючи заперечення Відповідача 1, наведені в апеляційній скарзі щодо представництва інтересів держави саме в особі Позивача, та позиції апелянта, що Позивач вправі самостійно захистити власні інтереси в суді, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій-чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям; прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції, у спірних відносинах.

Аналогічна позиція викладена і у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року в справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року в справі № 924/1237/17.

Водночас, прокурор, вважаючи, що діями (бездіяльністю) відповідача порушуються державні інтереси, має не тільки законне право, а й обов`язок здійснити захист таких інтересів, обравши при цьому один із способів захисту, передбачених процесуальним Законом.

Аналогічна позиція викладена і у постанові Верховного Суду від 26 липня 2018 року у справі № 926/1111/15.

Витребування у власність територіальної громади земельної ділянки, приватизованої Відповідачем 1 всупереч вимогам закону, сприятиме реалізації зазначених конституційних положень, а також, є умовою позбавлення безпідставних переваг для відповідача та відновлення можливості справедливого (законного) розподілу такого обмеженого державного ресурсу, безумовно становить державний інтерес. Разом з тим, метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

З 27 травня 2021 року набув чинності Закон України від 28 квітня 2021 року № 1423- ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», яким розділ Х Перехідні положення Земельного кодексу України доповнено пунктом 24. Зокрема, з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад. Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом. Отже, в силу вимог вказаного Закону з 27 травня 2021 року землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад. Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України, суб`єктами права власності на землю, зокрема, є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. Статтею 122 Земельного кодексу України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно пункту 5 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Обов`язок діяти в інтересах територіальної громади є запорукою державного регулювання на певній території. З`ясовано, що згідно даних Публічної кадастрової карти (map.land.gov.ua), які відображають відомості про межі територіальних громад, що визначаються по зовнішніх межах юрисдикції рад територіальних громад, які об`єдналися відповідно до Закону України «Про добровільне об`єднання територіальних громад», спірна земельна ділянка з кадастровим номером 5622682800:00:001:0340 знаходиться в межах Здолбунівської міської територіальної громади.

Той факт, що після прийняття Головним управлінням Держгеокадастру у Рівненській області наказу, на підставі якого Відповідач 1 приватизував спірну земельну ділянку, внаслідок змін у чинному законодавстві, інтерес у поверненні спірної земельної ділянки отримала певна територіальна громада, що в свою чергу не є перешкодою для продовження представництва прокурором інтересів держави, задоволення позову у разі його обґрунтованості та для виконання судового рішення у частині повернення земельної ділянки на користь належного суб`єкта (територіальної громади).

Таким чином, суб`єктом владних повноважень уповноваженим представляти інтереси держави у даних спірних правовідносинах є Здолбунівська міська територіальна громада в особі Позивача. У зв`язку з чим, Прокурором в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» на адресу Позивача скеровано лист від 13 грудня 2023 року № 54-1843вих-23 про наявні підстави для вжиття заходів цивільно-правового характеру щодо витребування у комунальну власність спірної земельної ділянки. У той же час, у відповідь на лист окружної прокуратури, орган місцевого самоврядування (лист № 2773/03-20/23 від 19 грудня 2023 року) повідомив, що ним заходи претензійно-позовного характеру щодо витребування земельної ділянки не вживались. Разом з тим, незважаючи на встановлені порушення та тривалість їх існування, Позивач будь-яких заходів на усунення порушень до цього часу не вжив, а тому на переконання колегії суду, у Прокурора наявні підстави для представництва інтересів держави в суді в особі Позивача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18 (що є аналогічною за змістом спірних правовідносин) виснувала, що: «За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим».

З огляду на встановлені вищевикладені обставини та з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18, суд апеляційної інстанції констатує, що зверненню Прокурора з позовом у цій справі передувало відповідне листування з Позивачем з дотриманням процедури встановленої частинами 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а тому, враховуючи звернення Прокурора до компетентного органу та нездійснення Позивачем захисту інтересів держави у спірних правовідносинах шляхом звернення до суду із відповідним позовом, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про доведення Прокурором наявності підстав для звернення до суду з позовом в даній справі в інтересах держави в особі Позивача.

В той же час, суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апелянта щодо неналежності звернення з даним позовом прокурора в особі Позивача та з посиланням на те, що спірна земельна ділянка якщо і може бути вилучена, то лише на користь Відповідача 2. При цьому суд звертає увагу скаржника на те, що 26 лютого 2015 року В.Антонюком (засновником ФГ) висловив свою згоду на вилучення у нього земельної ділянки площею 47, 78 Га на території Копитівської сільської ради, що до того перебувала у його постійному користуванні, що посвідчене приватним нотаріусом А.Чайковською (та в котру входить земельна ділянка Відповідача 1), а отже з часу вчинення відповідної заяви попередній користувач не має жодних прав, а отже спір щодо її витребування може подаватися виключно в особі Позивача.

Відтак Прокурор підставно звернувся в особі Позивача з даним позовом до Відповідачів 1 та 2.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.

Відповідно до статтей 12, 15, 16, 20 Цивільного кодексу України, особа здійснює свої цивільні права, в тому числі право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, на власний розсуд. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Як наслідок цього, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

В силу дії до статті 328 вказаного Кодексу: право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно із статтями 319, 321, 658 Цивільного кодексу України: власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові.

За приписами статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо, відповідно до статті 388 цього Кодексу, майно не може бути витребуване у нього.

Статтею 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Виходячи з аналізу статтей 387, 388 Цивільного кодексу України, власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності шляхом витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Предмет доказування у справах за таким позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Власник вправі витребувати своє майно від особи, в якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Тобто, в першу чергу, на підтвердження наявності в позивача суб`єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, він повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно.

Поза тим колегія суддів зазначає, що відповідно до положень статті 387 Цивільного кодексу України (яка, серед іншого, визначена підставою позову) власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зі змісту наведених нормативних приписів убачається, що власник майна фактично позбавлений можливості володіти і користуватися цим майном внаслідок його незаконного вибуття із володіння, має право витребувати таке майно із чужого володіння.

Зазначений засіб захисту права власності - витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація) застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.

Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

При цьому, колегія суддів констатує, що із правового аналізу статті 387 Цивільного кодексу України вбачається, що у цій нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикаційний позов захищає право власності в цілому, оскільки пред`являється у тих випадках, коли порушені права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Важливою умовою звернення із віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов`язально-правових відносин.

Під незаконним володінням розуміється фактичне володіння річчю, якщо воно не має правової підстави (володіння вкраденою річчю) або правова підстава якого відпала (минув термін дії договору найму), або правова підстава якого недійсна (володіння, установлене в результаті недійсного правочину).

Колегія суддів з метою дотримання основних принципів судочинства та балансу інтересів сторін, досліджує докази подані зі сторони Прокурора, Позивача та Відповідачів 1 і 2 в розрізі доводів апеляційної скарги Відповідача 1 щодо отримання спірної земельної ділянки на законних підставах, зауважує наступне.

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із: земельних ділянок, що належать громадянам України - членам фермерського господарства на праві власності, користування; земельних ділянок, що належать фермерському господарству на праві власності, користування.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

За вимогами частини 1 статті 5 Закону України «Про фермерське господарство» право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Законом України «Про фермерське господарство» визначено, що членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім`ї, родичі, які об`єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень установчого документа фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). При створенні фермерського господарства одним із членів сім`ї інші члени сім`ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його установчого документа.

При цьому згідно зі статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Нормами Закону України «Про фермерське господарство» запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності.

Зазначене дає змогу констатувати, що створенню фермерського господарства передує, по-перше, бажання й ініціатива громадянина здійснювати підприємницьку діяльність на власний ризик саме у такій формі з метою отримання прибутку та, по-друге, вирішення питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у власність та/або користування, що є необхідною умовою реалізації ним права на створення такого фермерського господарства, а також державної реєстрації останнього як юридичної особи. Створення фермерського господарства громадянином України передбачає визначену законом послідовність дій, а земельні ділянки надаються саме для створення фермерського господарства, а не для іншої цілі.

Після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації.

Подібні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 13 березня 2018 року в справі № 348/992/16-ц, від 22 серпня 2018 року в справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року в справі № 677/1865/16-ц, від 27 березня 2019 року в справі № 574/381/17-ц, від 26 червня 2019 року в справі № 628/778/18, від 2 жовтня 2019 року в справі № 922/538/19.

При цьому укладення з орендодавцем та подання державному реєстратору додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство чинним законодавством України не передбачено, відповідно не є обов`язковим.

Аналогічна правова позиція наведена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 927/79/19.

Отже, з моменту реєстрації фермерського господарства та набуття статусу юридичної особи обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Аналогічний висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі № 922/989/18.

Крім того, у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа (голова чи керівник фермерського господарства), а фермерське господарство як юридична особа.

Подібні висновки викладені й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 615/2197/15-ц та від 30 червня 2020 року в справі № 927/79/19.

Частина 1 статті 32 Земельного кодексу України передбачає, що громадянам України - членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.

Відповідно до частин 1, 2 статті 13 Закону України «Про фермерське господарство» члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю).

За правилами статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Приписами частин 1, 6 статті 118 Земельного кодексу України визначено, що громадянин, заінтересований у приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації, що перебуває у його користуванні, у тому числі земельної ділянки, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі, споруди, що перебувають у його власності, подає клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

З аналізу наведених норм матеріального права слід дійти висновку, що для реалізації права на приватизацію землі, визначеного статтею 32 Земельного кодексу України та статті 13 Закону України «Про фермерське господарство», фізична особа - майбутній засновник фермерського господарства - повинен попередньо отримати земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства.

Якщо особа увійшла до складу членів фермерського господарства після його створення, тобто не отримавши для такого створення земельної ділянки, то вона не має права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки, яка перебуває у користуванні цього фермерського господарства. Для отримання земельної ділянки у власність вона має звертатися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування в загальному порядку, визначеному статтями 116, 118 Земельного кодексу України.

Земельна ділянка, що перебуває у користуванні фермерського господарства, може бути передана у власність фізичній особі - члену цього господарства, лише після припинення прав останнього на таку ділянку.

Отже, член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку у користування для створення фермерського господарства і раніше не набув права на земельну частку (пай), може цю (отриману ним) земельну ділянку приватизувати у межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством. Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства.

Відповідний правовий висновок викладений і у постанові Великої Палати Верхового Суду від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18.

Підсумовуючи усе описане вище, колегія суду виснує, що Відповідач 1 мав би право на отримання спірної земельної ділянки в загальному порядку виключно після припинення права постійного користування на неї фермерським господарством.

Володіння нерухомим майном може бути підтверджене фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

Відповідний правовий висновок викладено й і у постанові Великої Палати Верхового Суду від 4 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16.

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19.

Суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц.

Як установлено вище в даній постанові із фактичних обставин справи, наказом Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області № 17-886/16-17-СГ від 23 березня 2017 року затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність Відповідачу 1, право власності зареєстроване 4 квітня 2027 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Окрім того, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 грудня 2020 року внесено запис № 39806828 про право оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 22 жовтня 2020 року, укладеного між Відповідачами 1 і 2.

Підсумовуючи усе описане вище, колегія суду виснує, що процедура передачі земельної ділянки у власність Відповідача 1 дотримана не була, відтак останній здійснює правомочності власника щодо неї незаконно.

Враховуючи те, що судова колегія виснувала про неправомірність набуття Відповідачем 1 у власність спірної земельної ділянки, в розрізі відмови Відповідача 2 від спірної земельної ділянки за нотаріально посвідченою заявою (описаною вище в даній постанові) дане вказує на відсутність підстав її повернення Відповідачу 2 у коритсування (від котрої він відмовився0, а відтак вказує на підставність та обгрунтвоаність вимоги Прокурора про витребування з володіння Відповідача 1 та Відповідача 2 у комунальну власність на користь Позивача даної земельної ділянки.

При цьому власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Аналогічний правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17, від 16 червня 2020 року в справі № 372/266/15-ц, від 2 лютого 2021 року в справі № 925/642/19.

Що ж до заперечень Відповідача 1 про непропорційне втручання у право власності, то суд апеляційної інстанції зазначає, що втручання держави в право особи на мирне володіння майном у цій справі є виправданим, оскільки воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Легітимною метою втручання у цій справі є публічні інтереси у контролі за раціональним використанням сільськогосподарських земель, які є обмеженим природним ресурсом. З огляду на недобросовісність поведінки у спірних правовідносинах відповідачів втручання у право Відповідача 1 на мирне володіння спірною ділянкою та її повернення у володіння власника будуть пропорційними зазначеній легітимній меті і, враховуючи встановлені обставини справи, не становитимуть для Відповідача 1 надмірного тягаря, оскільки, зокрема, останній отримав її у власність поза встановленою процедурою, безоплатно, доказів витрачання власних ресурсів (трудових, фінансових тощо) у спірну земельну ділянку суду не надано, натомість фактично за увесь час користування нею Відповідач 1 отримував орендну плату.

Крім того, оцінюючи доводи апелянта щодо ніби-то мирного володіння та непропорційного втручання у право власності, суд відхиляє такі доводи з огляду на те. що ОСОБА_31 (засновник фермерського господарства) отримав земельну ділянку в користування для ведення фермерського господарства. При цьому, ОСОБА_32 разом із членами господарства: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ; ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , Відповідача 1, ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , що об`єдналися для ведення фермерського господарства, вчинили ряд послідовних дій для проведення (з порушенням Закону, що встановлено вище) даних земельних ділянок з користування ОСОБА_3 у власність його сім`ї та родичів, виведено тим самим отриману засновником у користування земельну ділянку з власності Позивача.

Водночас все вищевказане дає підстави для задоволення позову Прокурора.

Окрім того, зважаючи на доводи апеляційної скарги Відповідача 1 щодо непідсудності справи господарському суду, з огляду на закріплення земельної ділянки саме за фізичною особою (що на переконання апелянта свідчить про віднесення такої категорії спору до приватно-правових відносин та юрисдикції загального суду), то колегія суду екстраполюючи висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважує таке.

У статті 20 Господарського процесуального кодексу України встановлено особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем. Спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами розглядаються господарськими судами.

Відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20) зазначено, що:

«у попередніх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що у правовідносинах користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення фермерського господарства, відбувалася фактична заміна орендаря й обов`язки землекористувача земельної ділянки перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, спори щодо права власності чи іншого речового права на землю фермерських господарств з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 388/1103/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 628/774/18, від 3 липня 2019 року у справі № 637/116/18).

У тих випадках, коли фізична особа зверталася до уповноваженого органу та отримала земельні ділянки для ведення фермерського господарства, а фермерське господарство було нею зареєстроване після звернення до суду з позовом та відкриття провадження у справі (або взагалі не було зареєстроване), Велика Палата Верховного Суду зазначала, що стороною таких спорів є фізична особа, якій надавалась земельна ділянка, а тому спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства(правові висновки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 376/331/16, від 15 травня 2019 року у справі № 468/972/17-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 699/185/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 620/371/17-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 365/65/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі№ 626/1055/17-ц).

Узагальнено Велика Палата Верховного Суду визначила цивільну юрисдикційність земельних спорів щодо земельних ділянок, наданих для ведення фермерського господарства, у разі, якщо: - фізична особа зверталася до уповноваженого органу та отримала спірні земельні ділянки для ведення фермерського господарства, а фермерське господарство було нею зареєстроване після звернення до суду з позовом та відкриття провадження у справі (або взагалі не було зареєстроване); - спір стосується виділення земельної ділянки для ведення фермерського господарства фізичній особі, яка вже реалізувала своє право на отримання у спрощеному порядку земельної ділянки для ведення фермерського господарства, створила таке фермерське господарство, а потім знову як фізична особа скористалася таким правом, звернулася до компетентного органу та отримала повторно земельну ділянку чи земельні ділянки для ведення фермерського господарства.

Господарська ж юрисдикція спору узагальнено визначалася: - у правовідносинах користування земельною ділянкою, первинно наданою фізичній особі для ведення фермерського господарства, вважаючи, що в силу прямих приписів законодавства з дня державної реєстрації такого фермерського господарства відбувалася фактична заміна орендаря й обов`язки землекористувача земельної ділянки; - коли земельна ділянка виділялася додатково фермерському господарству як юридичній особі.

Підхід до визначення юрисдикції залежно від обставин, які встановлюватимуться після відкриття провадження у справі, під час розгляду справи по суті, значно ускладнює вибір юрисдикції, що, в свою чергу, негативно відображається на доступі до правосуддя. Це підтверджується й значним обсягом справ, що надходили до Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил юрисдикції у спорах щодо оскарження прав на земельні ділянки, надані громадянам для ведення фермерських господарств. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17, стосовно належності до цивільної юрисдикції спорів про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами незалежно від того, чи отримувала фізична особа раніше земельну ділянку для створення фермерського господарства і того, чи створила вона це фермерське господарство».

Відтак з огляду на те, що у справі, що переглядається, спір виник саме щодо користування землями фермерського господарства, тому цей спір повинен розглядатися саме господарським судом.

Підсумовуючи усе описане вище, діючи в правовому полі статті 13 Закону України «Про фермерське господарство» (чинній на момент виникнення спірних правовідносин та звернення з позовом до суду), екстраполюючі вищенаведені висновки позицію Великої Палати Верхового Суду (зокрема щодо отримання членом фермерського господарства земельної ділянки, наведеної по справі №633/408/18) колегія суду виснує, що процедура надання земельної ділянки у власність Відповідача 1 дотримана не була, відтак Відповідач 1 здійснює правомочності власника щодо неї незаконно.

Що ж до доводів апеляційної скарги про застосування до даних правовідносин наслідків спливу позовної давності, то суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Перш ніж застосовувати позовну давність, та з`ясовувати поважність причин її пропуску, суд з`ясовує та зазначає в судовому рішенні, чи порушені право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом яких той звернувся до суду. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Вирішуючи питання про поважність причин пропуску позовної давності, необхідно врахувати, що поважними визнають лише ті обставини, які є об`єктивно не непереборними і пов`язані з дійсними труднощами для вчинення процесуальних дій у встановлений строк.

За змістом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин.

Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93 та № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка у спірних правовідносинах, які стосуються визнання недійсними результатів приватизації об`єкта малої приватизації, встановлюється тривалістю у три місяці.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Аналогічні висновки викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі №362/44/17, Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц, від 7 квітня 2021 року у справі № 911/2669/19.

Отже, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку захистити належне їй цивільне майнове право.

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав, а інститут позовної давності має на меті сприяти сталості цивільних відносин.

При цьому, і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган. Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі №922/1467/19, від 17 березня 2021 року в справі №922/1017/20, від 30 червня 2021 року у справі №922/3274/19.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов`язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.

При цьому для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Відповідна правова позиція наведена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц.

Як зазначено вище в постанові визначаючи початок перебігу позовної давності, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний визначений прокурором позивач.

Як зазначає Відповідач 1 в апеляційній скарзі Прокурор міг дізнатися про порушення прав та інтересів держави на підставі наказу Головного управління Держземагенства у Рівненській області від 16 березня 2015 року № 17-254/16-15-СГ про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні В. Атаманюка на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району.

При цьому, скаржник покликаючись на такі заперечення (щодо дати дізнання Прокурора про порушене право якою є 16 березня 2015 року), залишає поза увагою ту обставину, що рішенням засновника ФГ ім. Шевченка Атаманюка Віктора від 12 лютого 2015 року № 15 введено в число членів господарства, зокрема, й Відповідача 1 та внесено зміни в установчі документи фермерського господарства.

Поміж тим колегія суду відхиляє вказані доводи Відповідача 1, оскільки отримання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність та не означає виникнення у Відповідача 1 автоматичного речового права на спірну земельну ділянку, а лише свідчить про наявність відповідного інтересу на вчинення в майбутньому певних дій для оформлення речового права на спірну земельну ділянку.

Відповідна правова позиція висловлена і у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17.

Поряд з цим, колегія суддів зауважує, що з 27 травня 2021 року набув чинності Закон України від 28 квітня 2021 року № 1423- ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», яким розділ Х "Перехідні положення" ЗК України доповнено пунктом 24.

Зокрема, з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад. Враховуючи зазначені зміни у чинному законодавстві, лише з 27 травня 2021 року розпорядником земельних ділянок сільськогосподарського призначення, в тому числі для ведення фермерського господарства, розташованих за межами населених пунктів у межах Здолбунівської міської територіальної громади став - Позивач. А відтак, в силу незалежних та об`єктивних обставин Позивач про порушення інтересів держави не міг довідатися раніше, а саме до 27 травня 2021 року.

В той же час, як вже зазначалося, наказ Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області про передачу земельної ділянки з кадастровим номером 5622682800:00:001:0340 у власність Відповідача 1 прийнятий 23 березня 2017 року, право власності на ділянку за Відповідачем 1 у Державному реєстрі речових на нерухоме майно зареєстроване 4 квітня 2017 року.

Проте, чинне законодавство не містить положень, які б визначали обов`язок органів місцевого самоврядування, після набуття таким органом на законодавчому рівні повноважень щодо розпорядження певною категорією земель, надавати оцінку законності отримання особами у власність земельних ділянок на підставі рішень органів державної влади, прийнятих до 27 травня 2021 року.

При цьому предметом позову в даній справі є вимога власника Позивача до Відповідачів про витребування у комунальну власність земельної ділянки. Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Позивач, в особі органу, уповноваженого на здійснення відповідних функцій держави у спірних правовідносин, Позивача дізналася про наявні порушення інтересів жителів територіальної громади після отримання відповідного листа Прокурора від 13 грудня 2023 року № 54-1843вих-23. З урахуванням вищевикладених обставин справи, у Прокурора та Позивача були відсутні об`єктивні можливості дізнатися про порушення інтересів держави раніше.

В той же час, завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є передання (надання) земельної ділянки у власність, що оформлюється рішенням уповноваженого органу про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, у цій справі - наказ Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області № 17-886/16- 17-СГ від 23 березня 2017 року.

Водночас, оцінюючи усі аспекти строку позовної давності апеляційний господарський суд констатує, що у даній справі позовна давність почала обчислюватись із моменту набуття Відповідачем 1 права власності на спірну земельну ділянку, а саме із 4 квітня 2017 року, коли за Відповідачем 1 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5622682800:00:00:001:0340 площею 2, 8438 Га для ніби-то ведення фермерського господарства (номер відомостей про речове право 19863425).

Виникнення права власності на нерухоме майно (в т.ч. на земельну ділянку) відбувається за результатами комплексного процесу, який має свої складові процедури оформлення.

У даному випадку спочатку - це видача правовстановлюючого документу, а саме - видача Головним управлінням Держгеокадастру у Рівненській області наказу від 23 березня 2017 року, яким передано у власність Відповідача 1 земельну ділянку, а також сама державна реєстрація 4 квітня 2017 року права приватної власності на дану земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності. Така реєстрація визначає момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

У постанові від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 Цивільного кодексу України, у тому числі й право володіння.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, саме від дати повного завершення процесу набуття права власності на земельну ділянку (а саме з 4 квітня 2017 року) слід обраховувати початок перебігу позовної давності, оскільки саме з цією датою пов`язується незаконне набуття у власність Відповідачем 1 спірної земельної ділянки та момент, коли розпочалося порушення прав держави у спірних правовідносинах, яке потребує захисту.

Відтак, перебіг позовної давності у спірних правовідносинах розпочався 4 квітня 2017 року і, відповідно, мав закінчитися 4 квітня 2020 року.

Однак постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) введено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Було запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, було введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина. Строк карантину неодноразово продовжувався.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

У пункті 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Подібний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 7 вересня 2022 року в справі № 679/1136/2.

Отже, Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX про внесення змін до деяких законодавчих актів України, який набрав чинності 2 квітня 2020 року, трирічний строк позовної давності було продовжено на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Відтак за змістом норми пункту 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України продовження позовної давності пов`язується із встановленням карантину.

У свою чергу, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин, який постановами Кабінету Міністрів України неодноразово продовжувався і був скасований 1 липня 2023 року.

Окрім того, за пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Отже, перебіг позовної давності у цій справі продовжувався, починаючи з дня введення карантину, а із введенням воєнного стану - зупинився.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статті 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини» зазначено, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Таким чином, враховуючи, що перебіг позовної давності у цій справі продовжувався та зупинявся у зв`язку із введенням карантину та воєнного стану, відтак на час подачі позову до господарського суду та розгляду справи позовна давність не спливла, а тому підстави для її застосування відсутні.

З огляду на викладене, безпідставними є доводи апеляційної скарги щодо не застосування судом першої інстанції строків позовної давності

З врахуванням серйозності та важливості основного доводу Прокурора щодо відсутності у члена фермерського господарства права на отримання частини земельної ділянки безкоштовно поза конкурсом, без проведення земельних торгів, Північно-західний апеляційний господарський суд повно, всебічно та об`єктивно дослідив всі доводи та докази Прокурора, Позивача, Відповідачів 1 і 2, як вищевказані, так і інші, наведені у позові та апеляційній скарзі (зокрема і, щодо отримання згоди від голови Відповідача 2 на розпаювання земельної ділянки), як кожний окремо, так і, головне, у їх комплексі та сукупності на підтвердження чи не підтвердження обставин витребування майна в правовому полі статтей 387, 388 Цивільного кодексу України та статті 13 Закону України «Про фермерське господарство».

З огляду на усе вищевикладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог Прокурора в частині витребування земельної ділянки.

Дане рішення прийнято і місцевий господарським судом, а тому Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду без змін.

Таким чином, колегія суддів вважає посилання Відповідача 1, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними, документально необґрунтованими, суперечливими та відхиляє з підстав, вказаних вище в даній постанові.

При цьому апеляційний господарський суд залишає оспорюване рішення суду першої інстанції без змін з огляду на його законність і обгрунтованість, а також те, що при прийнятті даної постанови, Північно західним апеляційним господарським судом не встановлено обставин, що б вказували на необхідність скасування даного рішення (в розумінні частини 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України).

Відтак, виносячи дану судову постанову та враховуючи те, що апеляційним господарським судом залишено без задоволення апеляційну скаргу Відповідача 1, апеляційний господарський суд, відповідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України, залишає судовий збір за розгляд апеляційної скарги за Відповідачем 1.

Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Рівненської області від 16 травня 2024 року по справі №918/132/24 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Рівненської області від 16 травня 2024 року по справі №918/132/24 - залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

5. Справу № 918/132/24 повернути Господарському суду Рівненської області.

Повний текст постанови виготовлено 1 листопада 2024 року.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Маціщук А.В.