Постанова
від 24.10.2024 по справі 922/982/24
СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 жовтня 2024 року м. Харків Справа № 922/982/24

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Здоровко Л.М., суддя Радіонова О.О.

за участі секретаря судового засідання Садонцевої Л.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" (вх.№1997 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 (прийняте у приміщенні Господарського суду Харківської області суддею Кухар Н.М., повний текст рішення складено та підписано 27.06.2024) у справі №922/982/24

за позовом Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли", с.Циркуни, Харківська область,

до 1-го відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан", м. Харків,

2-го відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8", м. Харків,

про витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 у справі №922/982/24 позовні вимоги Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" задоволено повністю.

Витребувано на користь Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" наступні земельні ділянки, які ввійшли зі складу земельної ділянки з кадастровим номером 6325185001:00:026:0326:

- земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:13:009:0326 площею 0,0656 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1;

- земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:13:009:0328 площею 0,0099 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1;

- земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:13:009:0476 площею 0,5503 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2;

- земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:13:009:0495 площею 0,0361 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2;

- земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:13:009:0497 площею 0,0108 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1;

- земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:13:009:0498 площею 0,0182 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1;

- земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:13:009:0499 площею 0,0390 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1;

- земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:13:009:0500 площею 0,2969 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1;

- земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:13:009:0502 площею 1,0638 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Витребувано на користь Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8" земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:13:009:0327 площею 0,0102 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка ввійшла зі складу земельної ділянки з кадастровим номером 6325185001:00:026:0326.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" на користь Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" - судові витрати у сумі 188 154,00 грн.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8" на користь Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" - судові витрати у сумі 918,00 грн.

Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд з посиланням на приписи статей 387, 388 ЦК України та практику Верховного Суду щодо застосування наведених норм права дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8" про витребування земельних ділянок на підставі статті 388 Цивільного кодексу України у зв`язку з тим, що земельні ділянки, кінцевими набувачами яких є Товариство з обмеженою відповідальністю "Бриан" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8" вибули з володіння Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" поза волею власника, на підставі рішення виконавчого органу товариства, прийнятого з порушенням діючого законодавства, та договору відчуження, визнаного судовим рішенням недійсним.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Бриан" з рішенням суду першої інстанції не погодилось та звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 у справі №922/982/24, прийняти нове судове рішення, яким відмовити у позові в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається, зокрема, на таке:

- у судовому рішенні відсутні будь-які дані про те, що відповідачі незаконно, або без відповідної правової підстави заволоділи земельними ділянками. Отже, висновок суду про «витребування з незаконного володіння» нічим не обґрунтований;

- відповідачі є добросовісними набувачами земельних ділянок, зазначених в судовому рішенні. Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Як встановлено судом добросовісні набувачі (відповідачі по справі) набули спірне майно у власність за оплатними договорами. В свою чергу, земельна ділянка вибула з володіння позивача Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" за оплатним нотаріально посвідченим договором, який протягом 11 років ніким не оскаржувався;

- спірне майно вибуло з володіння власника - позивача за нотаріально посвідченим договором купівлі - продажу, і позивач отримав оплату за відчуження цього майна, що встановлено в рішенні суду по справі №922/3782/23. Таким чином, відсутні підстави говорити про те, що майно вибуло з володіння власника не з його волі. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача;

- для відповідачів витребування спірних земельних ділянок є надмірним тягарем та тягне за собою спричинення ним шкоди та позбавлення їх того, на що вони розраховували у майбутньому, використовуючи цю земельну ділянку. Так, відповідачі використовують спірні земельні ділянки в своїй господарській діяльності, на них розташоване нерухоме та рухоме майно відповідачів, яке передається в оренду, а отже задоволення позову та витребування спірних земельних ділянок на користь позивача позбавить їх можливості здійснювати свою господарську діяльність;

- однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України. Проте, у цій справі суд першої інстанції не встановлював обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідачів, а натомість їх добросовісність не поставив під сумнів;

- на час укладення відповідачами договорів купівлі-продажу було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей;

- вважає, що в даному випадку поведінка позивача не може розглядатись як добросовісна, оскільки у 2023 році (через 10 років), знаючи, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Безант" ліквідоване, учасник позивача звертається до суду з метою поновлення, начебто, порушених його прав, з позовом до виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" (позивач по цій справі) про визнання недійсним договору купівлі - продажу земельної ділянки з підстав того, що рішення правління від 09 листопада 2012 року було прийняте за відсутності кворуму для проведення засідання. При цьому, теперішніх власників майна до участі у справі залучено не було, відповідачі не були учасниками справи №922/3782/23, їм не було відомо спору, який розглядався та про результати його розгляду. Таким чином, Позивач, отримавши та використавши на свій розсуд грошові кошти за продаж земельної ділянки, через 11 років вирішив повернути цю земельну ділянку;

- єдиною підставою для задоволення позову, по суті, стало рішенням Господарського суду Харківської області від 12.12.2023 у справі №922/3782/23, яким визнано недійсним та скасовано рішення Правління Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли", оформлене протоколом засідання Правління від 09 листопада 2012 року з моменту його прийняття, визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 09 листопада 2012 року, укладений між Виробничо-комерційним товариством з обмеженою відповідальністю "Солли" та товариством з обмеженою відповідальністю "Безант", посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Золотоус-Жидковою О.О., зареєстрований в реєстрі за № 2804. Однак, у справі №922/3782/23 учасниками справи зазначено: позивач (учасник Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли") та відповідач (Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли"), ні Товариство з обмеженою відповідальністю "Бриан", ні Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8", учасниками справи залучені не були.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 26.08.2024 у справі №922/982/24 постановлено поновити Товариству з обмеженою відповідальністю "Бриан" пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 у справі № 922/982/24; відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" (вх.№1997 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 у справі № 922/982/24; призначити справу до розгляду на 26.09.2024 о 14:00 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду; встановити учасникам справи строк для подання відзивів на апеляційну скаргу - до 12.09.2024, з доказами їх надсилання учасникам справи; встановити учасникам справи строк для подання заяв, клопотань, тощо - до 12.09.2024.

12.09.2024 через підсистему "Електронний суд" до Східного апеляційного господарського від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№11829), в якому просить апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" на рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 у справі №922/982/24 за позовом Виробничо-комерційного Товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан", Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8" про витребування майна залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В обґрунтування своєї правової позиції позивач посилається, зокрема, на те, що рішенням Господарського суду Харківської області від 12.12.2023 у справі №922/3782/23 визнано недійсним та скасовано рішення Правління Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли", оформлене протоколом засідання Правління від 09.11.2012, а також визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 09.11.2012, укладений між Виробничо-комерційним товариством з обмеженою відповідальністю "Солли" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Безант". На підставі дослідження вказаних обставин, які підтверджені наявними у матеріалах справи письмовими доказами, суд першої інстанції зробив правомірний висновок про те, що спірний об`єкт нерухомого майна вибув з власності Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" поза його волею. Вважає, що встановивши, що земельна ділянка вибула з володіння позивача поза його волею, суд першої інстанції застосував до вказаних правовідносин норми п. 3 ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України, які є підставою для витребувати майна навіть у добросовісного набувача, а тому правомірно надав правову кваліфікацію дослідженим в судовому засіданні обставинам справи та прийняв законне та обґрунтоване рішення.

В свою чергу, на думку позивача, наведені у апеляційній скарзі аргументи не спростовують висновки суду першої інстанції з огляду на таке:

- щодо твердження про те, що відповідачі є добросовісними набувачами земельних ділянок вказує, що позивач не заперечує той факт, що відповідачі є добросовісними набувачами земельних ділянок, а також не спростовує твердження апелянта про відсутність обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідачів, проте відсутність волі Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" на укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки підтверджується визнанням незаконним рішення виконавчого органу товариства щодо відчуження майна. Крім того, зі змісту судового рішення по справі №922/3782/23 вбачається, що ВК ТОВ "Солли" не отримало жодної компенсації від продажу об`єктів нерухомого майна, договори купівлі-продажу нерухомості були укладені не в інтересах товариства, а з метою виведення з його власності належного йому майна, а отримані позивачем грошові кошти були в день їх отримання перераховані за домовленістю з покупцем нерухомого майна на рахунок іншої юридичної особи. Наведене є підставою для витребування майна навіть у добросовісного набувача, що спростовує наведені в апеляційній скарзі твердження;

- щодо надмірного тягаря для відповідачів витребування земельних ділянок зазначає, що втрата у 2012 року земельної ділянки також позбавила позивача можливості здійснювати господарську діяльність;

- щодо недобросовісності позивача вказує на те, що будь-якої фактичної грошової компенсації за відчужене нерухоме майно, як було передбачено умовами правочинів, ВК ТОВ "Солли" не отримало, грошові кошти, начебто перераховані за відчужувані об`єкти нерухомого майна, були в той же день повернуті за домовленістю з покупцем на іншу юридичну особу під приводом купівлі цінних паперів, а укладені президентом товариства договори купівлі-продажу були направлені не на досягнення будь-якого економічного ефекту, а на незаконне вилучення майна із власності товариства;

- вважає, безпідставними доводи апелянта про недопустимість, неналежність та незаконність рішення суду від 12.12.2023 у справі № 922/3782/23, яке суд першої інстанції нібито використав як єдиний доказ, на якому ґрунтуються його висновки. При цьому, суд першої інстанції не наділений повноваженнями перевіряти законність, обґрунтованість рішення іншого суду та переглядати правову оцінку обставин справи, здійснених іншим судом, про що фактично йдеться в апеляційній скарзі, а при прийнятті рішення суд першої інстанції правомірно врахував саме ті обставини, які безпосередньо досліджувались і були встановлені судом у справі № 922/3782/23 та були відображені у мотивувальній частині судового рішення від 12.12.2023. В апеляційній скарзі та доданих до ней матеріалах відсутні будь які переконливі докази, які б спростовували висновок суду у справі № 922/3782/23 про незаконність рішення щодо відчуження нерухомого майна, або ставили б під сумнів встановлені рішенням суду від 12.12.2023р. обставини, які врахував суд першої інстанції.

26.09.2024 судове засідання апеляційної інстанції відбулось за участю представника апелянта, який надав пояснення щодо обставин справи, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, та представника позивача, який заперечував проти вимог апеляційної скарги відповідача-1. Представник відповідача-2 в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить довідка про доставку електронного листа ухвали Східного апеляційного господарського суду від 26.08.2024 про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду до електронного кабінету відповідача-2.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 26.09.2024 оголошено перерву у судовому засіданні до 24 жовтня 2024 року о 12:00 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань № 104, про що повідомлено сторін.

24.10.2024 до суду апеляційної інстанції через підсистему "Електронний суд" від представника скаржника надійшли додаткові пояснення відносно обставин, викладених позивачем у відзиві на апеляційну скаргу (вх. № 13606), в яких викладено доводи стосовно не надання судом під час розгляду даної справи самостійної оцінки обставинам щодо вибуття майна поза волею ВК ТОВ "Солли", оскільки єдиною підставою для відповідних висновків суду стало рішення по справі № 922/3782/23, яке ухвалено без участі скаржника. З цих підстав, викладено доводи стосовно укладення 09.11.2012 між ВК ТОВ "Солли" та ТОВ "Безант" договору купівлі-продажу земельної ділянки, можливого порушення прав та інтересів самого товариства таким договором, а не його учасників, неможливості останніх звертатись до суду за захистом прав юридичної особи замість неї самої, належних в даному випадку способів захисту, тобто фактично викладено заперечення стосовно позовних вимог, що були предметом розгляду в межах справи № 922/3782/23.

Також, до апеляційного господарського суду через підсистему "Електронний суд" від представника скаржника надійшло клопотання (вх. № 13610) про долучення до матеріалів справи витягів з Державного реєстру прав на нерухоме майно, що підтверджують факт знаходження на земельних ділянках, які є предметом спору в даному судовому процесі нерухомого майна (будівель), що належать на праві власності ТОВ "Бриан". На думку заявника, дані докази підтверджують факт упередженого та поверхневого розгляду справи судом першої інстанції, який взагалі не ставив на обговорення питання щодо забудови земельних ділянок їх власником і не вирішував питання щодо подальшої долі цього нерухомого майна після задоволення позовних вимог ВК ТОВ "Солли" щодо витребування земельних ділянок у ТОВ "Бриан".

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції 24.10.2024 представник скаржника підтримав заявлене клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових доказів та просив врахувати надані до суду додаткові пояснення стосовно обставин, викладених у відзиві на апеляційну скаргу. Присутній представник позивача заперечував проти вказаного клопотання та врахування додаткових поясненнях в суді апеляційної інстанції, зокрема, зазначивши про необізнаність з такими документами.

Другий відповідачі про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчать довідка про доставку електронного листа, а саме ухвали суду апеляційної інстанції про оголошення перерви від 26.09.2024, до електронного кабінету відповідача.

Отже, під час розгляду даної справи судом апеляційної інстанції, у відповідності до приписів пункту 4 частини 5 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого частиною 1 статті 273 цього Кодексу.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (частина 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України).

Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи та правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення учасників справи про час та місце розгляду справи, виходячи з того, що участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені частиною першою статтею 42 Господарського процесуального кодексу України) є правом, а не обов`язком сторін, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника другого відповідача.

Щодо поданих представником відповідача-1 до суду апеляційної інстанції додаткових доказів та додаткових пояснень, колегія суддів дійшла висновку про залишення їх без розгляду з огляду на таке.

Частиною першою статті 269 ГПК визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої статті 266 ГПК особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження. У разі доповнення чи зміни апеляційної скарги особа, яка подала апеляційну скаргу, повинна подати докази надсилання копій відповідних доповнень чи змін до апеляційної скарги іншим учасникам справи з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу. В іншому разі суд не враховує такі доповнення чи зміни.

Відповідно до статті 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Аналіз змісту частини першої статті 266 та статті 118 ГПК України дозволяє зробити висновок про запровадження законодавцем процесуального імперативу стосовно залишення без розгляду судом доповнення чи зміни апеляційної скарги, поданих поза межами строку на апеляційне оскарження (висновок про застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду від 22.01.2022 у справі № 920/617/19).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 42 ГПК учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Згідно з частинами першою, другою статті 161 ГПК при розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Заявами по суті справи в суді апеляційної інстанції є апеляційна скарга, відзив на апеляційну скаргу.

Відповідно до частини п`ятої статті 161 ГПК суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.

Проте, в даному випадку письмові пояснення по суті є доповненням до апеляційної скарги, яку скаржник подав поза межами строку на апеляційне оскарження та за відсутності наведення останнім поважних причин пропуску строку передбаченого положеннями частиною 1 статті 266 ГПК України.

При цьому, апеляційний суд не визнавав необхідним одержавити від учасників справи, в тому числі й від скаржника, додаткові пояснення стосовно окремих питань, відповідно сторони мали можливість викласти свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії апеляційного оскарження, а також надати усні пояснення в судовому засіданні.

Наведені висновки узгоджуються з позицією Верховного Суду щодо залишення судом апеляційної інстанції додаткових пояснень без розгляду у постанові від 12.06.2024 по справі № 922/2060/23.

До того ж, відповідно до частини 1 статті 258 ГПК України в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Згідно із частиною 2, 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведені положення визначають обов`язкову сукупність умов для вирішення питання про прийняття доказів апеляційним судом, а саме: (1) винятковість випадку та (2) причини неподання доказів у першій інстанції, що об`єктивно не залежать від учасника справи, а також (3) покладення тягаря доведення цих обставин на учасника справи, який ці докази подає (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14, від 01.07.2021 у справі № 46/603, від 26.10.2021 у справі № 914/2578/20).

Верховний Суд сформулював усталений правовий висновок про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливе прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи (подібні за змістом висновки щодо застосування статті 269 ГПК України викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 13.01.2021 у справі № 10/Б-921/1442/2013).

Прийняття апеляційним судом доказів без встановлення й оцінки обов`язкових за частиною третьою статті 269 ГПК України передумов, крім порушення відповідних процесуальних приписів, матиме наслідком недотримання принципів рівності учасників процесу і змагальності сторін, принципу правової визначеності в аспекті однозначності та передбачуваності. Відповідну правову позицію викладено Верховним Судом, зокрема, у постанові від 17.04.2024 у справі № 903/877/20.

Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає.

При цьому, за імперативним приписом частини четвертої статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.

Проте, скаржником в апеляційній скарзі не повідомлено суд про неможливість подання відповідних доказів, не наведено жодної причини об`єктивної неможливості його подання на час звернення з апеляційною скаргою, оскільки дії щодо отримання відповідного запиту належали виключно до суб`єктивної поведінки сторони, та взагалі не зазначено про відповідний доказ.

До того ж, ухвалою суду апеляційної інстанції від 26.08.2024 про відкриття провадження у справі встановлено учасникам справи строк для подання заяв, клопотань, тощо - до 12.09.2024, проте скаржником подано клопотання про долучення додаткових доказів лише 23.10.2024 та заявник не просить поновити пропущений строк для подання відповідного клопотання.

Наведене виключає процесуальні підстави для дослідження поданих доказів апеляційним судом у сукупності з іншими доказами, наявними в матеріалах справи.

Представник скаржника підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги в повному обсязі, просив суд апеляційної інстанції її задовольнити, скасувати оскаржуване рішення місцевого господарського суду про задоволення позову та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ВК ТОВ "Солли". Представник позивача зазначив про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення місцевого господарського суду, а тому просив залишити апеляційну скаргу відповідача-2 без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі доводи та вимоги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила.

Виробничо-комерційне товариство з обмеженою відповідальністю "Солли" (позивач, ВК ТОВ "Солли") зареєстроване як юридична особа 11.03.1993, про що у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зроблений відповідний запис за номером 14711200000000214.

На теперішній час учасниками товариства є громадяни України ОСОБА_1 (45% статутного капіталу), ОСОБА_2 (45% статутного капіталу), ОСОБА_3 (10% статутного капіталу), керівником юридичної особи є ОСОБА_1 .

Право власності товариства на земельну ділянку з кадастровим номером 6325185001:00:026:0326 площею 2,1008 га, що розташована на території Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області з цільовим призначенням - для обслуговування торгівельного комплексу з автостоянкою, підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 971126, виданим міськрайонним управлінням Держкомзему у місті Люботин і Харківському районі Харківської області 07.11.2012 (т.1, а.с.20).

09.11.2012 між Виробничо-комерційним товариством з обмеженою відповідальністю "Солли" (продавець, позивач, ВК ТОВ "Солли") в особі президента ОСОБА_4 , діючого на підставі Статуту, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Безант" (покупець, ТОВ "Безант") в особі директора ОСОБА_5 , діючого на підставі Статуту, було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрований в реєстрі приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу за № 2804, за умовами якого продавець передав, а покупець прийняв у власність земельну ділянку площею 2,1008 га, що розташована на території Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області, яка належала продавцю на праві власності на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 971126, виданого міськрайонним управлінням Держкомзему у місті Люботин і Харківському районі Харківської області 07.11.2012, кадастровий номер земельної ділянки - 6325185001:00:026:0326 (т.1, а.с.21-22).

Відповідно до пунктів 2, 3 цього договору продаж земельної ділянки вчинюється сторонами за суму 1301356 (один мільйон триста одна тисяча триста п`ятдесят шість) гривень 32 копійки. Зазначену суму продажу покупець зобов`язується сплатити продавцю повністю до тридцять першого грудня дві тисячі дванадцятого року включно. Ціна продажу, зазначена в договорі, за твердженням сторін, відповідає їх дійсним намірам. Оціночна вартість земельної ділянки становить 1301356 (один мільйон триста одну тисячу триста п`ятдесят шість) гривень 32 копійки, відповідно до звіту про експертну грошову оцінку земельної ділянки, дата оцінки 07 листопада 2012 року, виданої експертом - Приватним підприємством "ГЕО-МАЙСТЕР" (ліцензія серії АГ № 579342, видана Державним агентством земельних ресурсів України 15.12.2011 на проведення робіт із землеустрою, землеоціночних робіт).

Цей договір та право власності на земельну ділянку підлягають державній реєстрації. Право власності на земельну ділянку до покупця переходить після його державної реєстрації, відповідно до статті 125 Земельного кодексу України (п.5 цього договору).

Відповідно до пункту 8 договору продавець та покупець, в особі представників, зокрема:

- взаємно підтверджують один одному, що: на укладення цього договору отримана згода усіх керівних органів продавця та покупця, яка відповідно до їх установчих документів необхідна для відчуження (придбання) земельної ділянки; представники продавця та покупця мають всі належним чином оформлені повноваження для укладення і підписання цього договору; реалізація цих повноважень не потребує наступного схвалення іншим органом продавця та покупця та будь-якими іншими органами чи особами; їм відомий і зрозумілий зміст статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного кодексу України; надання неправдивої інформації, а також невиконання взятих на себе за договором зобов`язань, відповідальність щодо яких не встановлена у цьому договорі (у тому числі відносно наявності чи відсутності обтяжень, прав третіх осіб, підтвердження сплати обов`язкових платежів, прихованих недоліків тощо), тягне правові наслідки,- передбачені чинним законодавством;

- стверджують один одному та повідомляють усім заінтересованим у тому особам, що: дії сторін, а також дії представників відбуваються у межах повноважень; особи, що підписали цей договір, не перебувають у хворобливому стані, не страждають у момент укладання цього договору на захворювання, що перешкоджають усвідомленню суті правочину; сторони розуміють природу цього правочину, свої права та обов`язки за договором; при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані сторонами; договір укладається у відповідності зі справжньою волею учасників, без будь-якого застосування тиску; договір укладається на вигідних для учасників правочину умовах і не є результатом впливу тяжких обставин; обставини, які б перешкоджали вчиненню правочину, та які замовчувалися сторонами, не існують; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним); цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).

Цей договір укладається одночасно з договором про відчуження нерухомості, яка знаходиться на земельній ділянці, яка відчужується за цим договором (п.9 договору).

Як вказував позивач, рішення про укладання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, у тому числі вказаного договору купівлі-продажу земельної ділянки, було прийнято на засіданні виконавчого органу - Правління Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли", яке відбулося у той же день, що й укладені договори купівлі-продажу, 09.11.2012, та було оформлено відповідним протоколом.

У серпні 2023 року учасник товариства ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Безант" про визнання недійсним та скасування рішення Правління Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли", оформлене протоколом засідання Правління від 09.11.2012, з моменту його прийняття та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09.11.2012, укладеного між Виробничо-комерційним товариством з обмеженою відповідальністю "Солли" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Безант".

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 07.11.2023 провадження у справі № 922/3782/23 за вищевказаним позовом ОСОБА_1 було закрито по відношенню до Товариства з обмеженою відповідальністю "Безант" на підставі п. 6 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України, та подальший розгляд справи здійснювався за позовом ОСОБА_1 з вищезазначеними вимогами до Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли".

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12.12.2023 у справі №922/3782/23 позов задоволено, визнано недійсним та скасовано рішення Правління Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" (код ЄДРПОУ 21186724), оформлене протоколом засідання Правління від 09.11.2012 з моменту його прийняття, а також визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 09.11.2012, укладений між Виробничо-комерційним товариством з обмеженою відповідальністю "Солли" (код ЄДРПОУ 21186724) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Безант" (код ЄДРПОУ 38384585), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Золотоус-Жидковою О.О., зареєстрований в реєстрі за № 2804.

Вказане рішення господарського суду набрало законної сили.

Таким чином, за твердженням позивача у зв`язку із визнанням недійсним рішення Правління товариства про укладання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, у тому числі договору купівлі-продажу земельної ділянки, нерухоме майно вибуло з власності Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" поза його волею.

В цій частині позивач посилається на висновки Верховного Суду України у справі № 6-2161цс16, у справі № 916/2131/15, у постановах від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15, від 02.11.2016 у справі №522/10652/15-ц і від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, Великої Палати Верховного Суду у постанові від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц.

У подальшому земельну ділянку площею 2,1008 га, що розташована на території Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області, з кадастровим номером 6325185001:00:026:0326, Товариством з обмеженою відповідальністю "Безант" (код ЄДРПОУ 38384585) було відчужено на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Поліфарм" (код ЄДРПОУ 32439235), на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 15.11.2012, посвідченого приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Десятніченко І.В., зареєстрованого в реєстрі за № 2263.

З інформації, яка міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, вбачається, що на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради "Про зміну та впорядкування адрес об`єктам нерухомого майна на території, що включена до меж міста Харкова" від 10.04.2013 № 211 та Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-6300933752014 від 06.03.2014 кадастровий номер земельної ділянки було змінено з "№ 6325185001:00:026:0326" на "№ 6310136600:13:009:0144". Адресу земельної ділянки також було змінено з "на території Циркунівської сільської ради" на "АДРЕСА_1" (т.1, а.с. 36).

Далі земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0144 площею 2,1008 га була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 6310136600:13:009:0150 площею 0,5864 га та 6310136600:13:009:0151 площею 1,5144 га. Вказаний поділ був зроблений згідно з технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок від 03.02.2015, виконаної фізичною особою - підприємцем Барабаш М.О., що підтверджується доданими до цієї позовної заяви витягами з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-6312309582020 та № НВ-6306770732018 (т.1, а.с.44-52).

Згідно з рішенням 39 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 25.02.2015 № 1848/15, земельній ділянці з кадастровим номером 6310136600:13:009:0150 було змінено цільове призначення з "для обслуговування торгівельного комплексу з автостоянкою" на "для будівництва та подальшої експлуатації автостанції", а також змінено адресу з " АДРЕСА_1 " на " АДРЕСА_1 ".

За інформацією, яка міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, площею 0,5864 га з кадастровим номером 6310136600:13:009:0150 Товариством з обмеженою відповідальністю "Поліфарм" (код ЄДРПОУ 32439235) було відчужено на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" (код ЄДРПОУ 41330791) (відповідач-1 у справі), на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.10.2017, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І., зареєстрованого в реєстрі за № 2565 (т.1, а.с.42).

Земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, площею 1,5144 га з кадастровим номером 6310136600:13:009:0151, Товариством з обмеженою відповідальністю "Поліфарм" (код ЄДРПОУ 32439235) було відчужено на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" (код ЄДРПОУ 41330791), на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.10.2017, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І., зареєстрованого в реєстрі за № 2567 (т.1, а.с.48).

Кінцевим набувачем - Товариством з обмеженою відповідальністю "Бриан" було здійснено поділ вказаних земельних ділянок, що підтверджується доданими до цієї позовної заяви витягами з Державного земельного кадастру про земельну ділянку та інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, площею 0,5864 га з кадастровим номером 6310136600:13:009:0150, згідно технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок від 02.10.2020, виконаної фізичною особою - підприємцем Друзенок А.Г., було поділено на таки земельні ділянки:

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0495 площею 0,0361 га (т.1, а.с.53-59);

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0476 площею 0,5503 га (т.1, а.с. 60-67).

Земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 1,5144 га з кадастровим номером 6310136600:13:009:0151, згідно з технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок від 24.05.2019, виконаної фізичною особою - підприємцем Друзенок А.Г., було поділено на таки земельні ділянки:

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0326 площею 0,0656 га (т.1, а.с.68-75);

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0327 площею 0,0102 га (т.1, а.с.76-82);

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0328 площею 0,0099 га (т.1, а.с.83-89);

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0325 площею 1,4287 га (т.1, а.с. 90-94).

Далі Товариством з обмеженою відповідальністю "Бриан", згідно з технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок від 02.10.2020, виконаної фізичною особою - підприємцем Друзенок А.Г., було здійснено поділ земельної ділянки з кадастровим номером 6310136600:13:009:0325 площею 1,4287 га на таки земельні ділянки:

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0497 площею 0,0108 га (т.1, а.с.95-101);

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0498 площею 0,0182 га (т.1, а.с.102-109);

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0499 площею 0,0390 га (т.1. а.с.110-116);

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0500 площею 0,2969 га (т.1, а.с.117-124);

- земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:13:009:0502 площею 1,0638 га (т.1, а.с. 125-134).

У подальшому, згідно з інформацією, яка міститься в Державному реєстрі речових справ на нерухоме майно, земельну ділянку, що розташована за адресою: м.Харків, вул. Академіка Павлова, 323-А, площею 0,0102 га з кадастровим номером 6310136600:13:009:0327 Товариством з обмеженою відповідальністю "Бриан" (код ЄДРПОУ 41330791) було відчужено на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8" (код ЄДРПОУ 39178048), на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07.04.2020, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Десятниченко І.В., зареєстрованого в реєстрі за № 218 (т.1, а.с.76).

Отже, як вказує позивач, на теперішній час земельна ділянка площею 2,1008 га, з кадастровим номером 6325185001:00:026:0326, що була розташована на території Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області, яка належала Виробничо-комерційному товариству з обмеженою відповідальністю "Солли" та була відчужена на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09.11.2012, який був визнаний недійсним рішенням Господарського суду Харківської області від 12.12.2023 року у справі № 922/3782/23, перетворилася на десять вищенаведених земельних ділянок, сума площ яких становить ті ж самі 2,1008 га.

Зважаючи на визнання недійсним рішення правління та договору купівлі-продажу земельної ділянки, загальні збори Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" 14.01.2024 прийняли рішення про поновлення господарської діяльності товариства та витребування земельної ділянки, яка використовувалась для здійснення цієї діяльності із володіння осіб, які володіють цими ділянками без відповідної правової підстави (т.1, а.с.23).

На підставі вищевикладених обставин, з посиланням на приписи статей 387 ЦК України, пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України, висновки Верховного Суду у справі №278/607/17, 645/1619/21, позивач звернувся до суду з позовними вимогами про витребування земельної ділянки із володіння відповідачів, у зв`язку з тим, що земельні ділянки, кінцевими набувачами яких є Товариство з обмеженою відповідальністю "Бриан" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8", вибули з володіння ВК ТОВ "Солли" поза волею власника, на підставі рішення виконавчого органу товариства, прийнятого з порушенням діючого законодавства, та договору відчуження, визнаного судовим рішенням недійсним.

20.06.2024 місцевим господарським судом ухвалено оскаржуване рішення про задоволення позову (т.1, а.с.203-213).

Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми:

(1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер;

(2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями;

(3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах.

Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Також колегія суддів враховує, що критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі обставини:

- чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі. Тобто втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції є, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. Водночас відсутність такого порушення є тоді, коли дотримані всі три критерії.

Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

У питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, ЄСПЛ визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Водночас заходи захисту, на які посилається ЄСПЛ, стосуються не лише втручання держави, а й приватних осіб, і можуть мати превентивний або виправний характер.

Так, ЄСПЛ встановив, що навіть у "горизонтальних" відносинах (тобто у відносинах, заснованими на юридичній рівності між їх учасниками) можуть бути застосовані міркування про суспільний інтерес, які передбачають накладення певних зобов`язань на державу. Тобто відповідні заходи, необхідні для захисту права власності, можуть бути застосовані у справах, пов`язаних із судовими процесами між особами чи компаніями (див. справи "Zolotas v. Greece (no. 2), 2013, § 39; Saraз and Others v. Turkey, 2021, § 70).

Коли справа стосується звичайних економічних відносин між приватними сторонами, такі позитивні зобов`язання є більш обмеженими. Тому стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не може тлумачитися як така, що накладає на Договірні держави будь-які загальні зобов`язання покривати борги приватних осіб.

Аналіз змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить про те, що зазначена норма не містить чітких процедурних вимог або зобов`язань процесуального характеру, що стосуються як державних органів, так і у справах між приватними сторонами. Якщо втручання у право на мирне володіння "майном" вчинене приватною особою, то для держави виникає позитивне зобов`язання забезпечити у своїй правовій системі відповідні процедури, щоб майнові права були достатньо захищені законом і щоб існували ефективні засоби правового захисту, за допомогою яких "жертва втручання" може відстояти свої права.

Так, ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що держави зобов`язані забезпечити судові процедури, які пропонують необхідні процесуальні гарантії, тобто, дозволяють національним судам і трибуналам ефективно та справедливо вирішувати спори між приватними особами (див. справи "Kotov v. Russia" [ВП], 2012, § 114; "Sovtransavto Holding v. Ukraine", 2002, § 96; "Anheuser-Busch Inc. v. Portugal" [ВП], 2007, § 83; "Freitag v. Germany", 2007, § 54; "Shesti Mai Engineering OOD and Others v. Bulgaria", 2011, § 79; "Plechanow v. Poland", 2009, § 100; "Ukraine-Tyumen v. Ukraine", 2007, § 51; "Antonopoulou v. Greece" (ріш.), 2021, § 57; "Nikolay Kostadinov v. Bulgaria", § 54).

Отже, незалежно від суб`єкта звернення до суду (чи це фізична, чи юридична особа), держава повинна забезпечувати таким особам можливість захистити свої права, в тому числі, і шляхом надання можливості звернення до суду з відповідним позовом.

Наведені висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20.

Предметом судового розгляду є позов ВК ТОВ "Солли" про витребування земельних ділянок від ТОВ "Бриан" та ТОВ "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8", як набувачів майна, на користь позивача на підставі статті 388 ЦК України.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

ЦК України одним зі способів захисту порушених прав передбачено віндикацію.

Так, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

У постанові від 15.06.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387, 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.

Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).

Щодо застосування положень статей 387, 388 ЦК України Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.

Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

Колегія суддів враховує, що у цій справі встановлено, що земельна ділянка (в подальшому поділена на спірні земельні ділянки) вибула з володіння позивача на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09.11.2012, який було визнано недійсним в судовому порядку, а правою підставою витребування майна в цьому випадку позивачем зазначено пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Для застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України ключовими аспектами є відсутність волі власника на відчуження майна, добросовісність набувача, а також оплатність при відчуженні спірного майна.

Стаття 388 ЦК України передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми. Волею є детерміноване i мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи. Волевиявлення - прояв волі особою зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК країни ) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Зазначене також підтверджується висновками Верховного Суду, який неодноразово звертав увагу на те, що можливість задоволення позовних вимог на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язане із встановленням двох основних обставин - наявності волі у власника (позивача, який витребував майно) та обставин переходу права власності до останнього набувача (чи було таке набуття добросовісним чи не добросовісним).

Разом з тим, положеннями зазначеної норми не зазначено наслідки у випадку, якщо за встановлених обставинами справи одночасно встановлено і відсутність волі у власника під час вибуття з його володіння майна і наявність добросовісного оплатного набуття права власності відповідачем-володільцем спірного майна.

Зміст статті 388 ЦК України (в редакції статті, чинній на момент подання позову у цій справі) дає підстави для висновку про те, що єдиною безумовною підставою для відмови у задоволенні віндикаційного позову до добросовісного відповідача є продаж спірного майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Водночас, безумовною підставою для задоволення віндикаційного позову власника до добросовісного набувача спірного майна є отримання такого майна добросовісним набувачем безоплатно. При цьому, в контексті вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції, позбавлення добросовісного власника власності (незалежно від оплатності/безоплатності) можливе лише у випадку здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Отже, для застосування положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є визначальним питання добросовісності/недобросовісності набувача, оплатність чи неоплатність набуття добросовісним набувачем такого майна, а також обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника (за волею чи без волі власника, наприклад, чи в порядку продажу майна у виконавчому провадженні при виконанні судового рішення чи за інших умов), а тому такі обставини підлягають обов`язковому з`ясуванню та перевірці судом для правильного вирішення ним спору.

Наведені висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20.

Досліджуючи обставини добросовісності/недобросовісності відповідачів при набутті права власності на спірні земельні ділянки, колегія суддів зазначає, що під час розгляду цієї справи позивач не навів, а судом не встановлено обставин, які свідчили би про недобросовісність відповідачів.

Як зазначив позивач, відчужена первісним володільцем (позивачем) земельна ділянка площею 2,1008 га, що розташована на території Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області, з кадастровим номером 6325185001:00:026:0326, на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Безант" (код ЄДРПОУ 38384585) у подальшому була відчужена на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Поліфарм" (код ЄДРПОУ 32439235) на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 15.11.2012, посвідченого приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Десятніченко І.В., зареєстрованого в реєстрі за № 2263.

Так, внаслідок поділу земельної ділянки з кадастровим номером 6310136600:13:009:0151 було утворено, зокрема, земельну ділянку, що розташована за адресою: м.Харків, вул. Академіка Павлова, 323-А, площею 0,0102 га з кадастровим номером 6310136600:13:009:0327 (т.1, а.с.76-82), яку в подальшому Товариством з обмеженою відповідальністю "Бриан" (код ЄДРПОУ 41330791) було відчужено на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8" (код ЄДРПОУ 39178048), на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07.04.2020, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Десятниченко І.В., зареєстрованого в реєстрі за № 218. Вказані обставини підтверджуються інформацією в Державному реєстрі речових справ на нерухоме майно (т.1, а.с.76).

Згідно із статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Отже договір купівлі-продажу є оплатним, одним із основних обов`язків продавця є оплата ціни товару.

Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

При цьому суд враховує, що частина п`ята статті 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Судова колегія зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що відповідачі, як кінцеві набувачі спірного майна, знали чи могли знати про порушення порядку реалізації майна або знали чи могли знати про набуття ними майна всупереч закону.

У разі відсутності на момент набуття права власності судових рішень, які б визнавали незаконним відчуження майна, та за умови, що юридична особа діяла в межах чинного законодавства, не маючи підстав для сумнівів у правомірності своїх дій, такі дії мають вважатися добросовісними (пункт 5.24 постанови Верховного Суду від 25.09.2024 у справі № 923/1137/21).

Зазначені обставини виключають обізнаність таких осіб або їхній обов`язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.

Враховуючи викладене, зважаючи, що на момент набуття права власності не було судових рішень, що визнавали незаконність первісного відчуження земельної ділянки, колегія суддів вважає, що відповідачі на момент набуття майна не були обізнані про будь-які претензії або правові обмеження щодо спірних земельних ділянок, що свідчить про добросовісність набуття майна за відплатними договорами купівлі-продажу відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України.

Наведене не спростовано позивачем під час розгляду справи. До того ж, у відзиві на апеляційну скаргу позивачем зазначено про те, що він не заперечує той факт, що відповідачі є добросовісними набувачами земельних ділянок, а також не спростовує твердження апелянта про відсутність обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідачів.

З`ясовуючи обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника, а також щодо пропорційності легітимної мети втручанню у право власності добросовісного набувача, колегія суддів зазначає про таке.

Задовольняючи позовні вимоги про витребування від відповідачів спірних земельних ділянок, суд першої інстанції визнав обґрунтованими доводи позивача та дійшов висновку про можливість витребування майна у даному разі від добросовісних набувачів, позаяк договір на підставі якого первісний власник відчужив земельну ділянку, є недійсним з моменту укладення, а відтак, воля законного власника (позивача у цій справі) на первинне відчуження такого майна під час укладання договору 09.11.2012, відсутня.

Як вже було зазначено, 09.11.2012 між Виробничо-комерційним товариством з обмеженою відповідальністю "Солли" (продавець, позивач, ВК ТОВ "Солли") в особі президента ОСОБА_4 , діючого на підставі Статуту, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Безант" (покупець, ТОВ "Безант") в особі директора ОСОБА_5 , діючого на підставі Статуту, було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрований в реєстрі приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу за № 2804, за умовами якого продавець передав, а покупець прийняв у власність земельну ділянку площею 2,1008 га, що розташована на території Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області, яка належала продавцю на праві власності на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 971126, виданого міськрайонним управлінням Держкомзему у місті Люботин і Харківському районі Харківської області 07.11.2012, кадастровий номер земельної ділянки - 6325185001:00:026:0326 (т.1, а.с.21-22).

Відповідно до пункту 8 договору продавець та покупець, в особі представників, зокрема, взаємно підтверджують один одному, що їм відомий і зрозумілий зміст статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного кодексу України, а у пункті 9 договору встановлено, що він укладається одночасно з договором про відчуження нерухомості, яка знаходиться на земельній ділянці, яка відчужується за цим договором.

З вищенаведених умов договору можна дійти висновку, що укладення позивачем договору купівлі-продажу земельної ділянки було спрямоване на врегулювання питання стосовно переходу прав на земельну ділянку у зв`язку із відчуженням об`єктів нерухомості, що розташовані на ній у відповідності до приписів статей 120 ЗК України, 377 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна. Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 15.12.2021 у справі № 924/856/20.

При цьому, матеріали справи не містять доказів стосовно наявності зареєстрованих за позивачем об`єктів нерухомості на спірній земельній ділянці на час розгляду даної справи, тоді як наявність об`єктів нерухомого майна у власності ТОВ "Бриан" на такій земельній ділянці не заперечується відповідачем та прослідковується з наданих до суду апеляційної інстанції документів, долучених до клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань, де зазначено про пошкодження нежитлових будівель за адресою АДРЕСА_2 , які належать ТОВ "Бриан".

З цих підстав, колегія суддів вважає, що в даному конкретному випадку недійсність правочину, на виконання якого було передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно не з її волі, оскільки фактично такі дії позивача були передусім обумовлені відчуженням об`єктів нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці.

Звідти, під час розгляду цієї справи суд першої інстанції мав встановити шляхом дослідження наявних у справі доказів у їх сукупності з урахуванням вірогідності та взаємозв`язку обставини, які б свідчили про наявність підстав для висновку стосовно волевиявлення власника щодо вибуття майна, надати оцінку визначеним у відповідному судовому рішенні обставинам вибуття спірного майна з власності позивача, а також мотивам, підставам та обставинам, за яких було визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 09.11.2012.

Проте, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у спірних правовідносинах, зокрема про витребування спірного майна у відповідачів, суд першої інстанції керувався виключно тими встановленими обставинами, що укладений первісним власником (позивачем) договір щодо відчуження земельної ділянки на підставі рішення виконавчого органу товариства, прийнятого з порушенням діючого законодавства, та договору відчуження, визнаного недійсним за рішенням суду.

В цьому контексті колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 22.05.2024 по справі № 924/408/21 (924/287/23), в якій уточнено правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі №906/1765/15 та зазначено таке.

Вибуття майна з володіння власника (або особи, якій він передав майно у володіння) на підставі правочину, який у подальшому визнано недійсним, можна вважати таким, що відбулось не з їхньої волі в розумінні пункту 3 частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України, у тому разі, коли недійсність зазначеного правочину зумовлена впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною та/або іншими конкретними обставинами, які свідчать про відсутність дійсної волі власника на відчуження відповідного майна.

Водночас без встановлення наведених конкретних обставин щодо вчинення правочину з відповідними вадами волі самий лише факт визнання недійсним такого правочину не є достатньою підставою для висновку про вибуття відчуженого за ним майна не з волі власника або особи, якій він передав майно у володіння, в розумінні зазначеної норми цивільного законодавства.

Також, у цій постанові Верховним Судом зазначено, що недобросовісність наміру (мотиву) дій власника при укладенні визнаного судом недійсним правочину щодо відчуження майна (якщо воно відбулось за його бажанням) не може бути достатньою підставою для витребування майна у добросовісного набувача за останнім правочином в порядку статті 388 Цивільного кодексу України. Презюмування відсутності волі власника на відчуження майна за недійсним правочином, незалежно від підстав недійсності, матиме наслідком необґрунтоване розширення окресленого частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України кола випадків, за яких майно може бути витребувано від добросовісного набувача (пункти 97, 99).

Судова колегія зазначає, що з рішення Господарського суду Харківської області від 12.12.2023 у справі №922/3782/23 вбачається таке:

- зі змісту протоколу від 09 листопада 2012 року убачається, що на засіданні правління були присутні тільки три члені Правління, а саме Президент, Віце-Президент та Директор (т.с. 1 а.с. 34), що свідчить про те, що головний бухгалтер, або особа, яка його замінює, на вищевказаному засідання 09.11.2012 були відсутні, а отже прийняття загальними зборами оспорюваного рішення відбулося за відсутності кворуму для проведення загальних зборів, з урахуванням чого, суд визнав позовні вимоги в частині визнання недійсним та скасування рішення Правління Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" (код ЄДРПОУ 21186724), оформлене протоколом засідання Правління від 09.11.2012 обґрунтованими та доведеними, та такими, що підлягають задоволенню;

- договір купівлі-продажу земельної ділянки від 09 листопада 2012 року, укладений між Виробничо-комерційним товариством з обмеженою відповідальністю "Солли" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Безант", посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Золотоус-Жидковою О.О., зареєстрований в реєстрі за № 2804 було укладено на підставі рішення правління, яке було прийняте за відсутністю кворуму на його засіданні. При цьому, обставини справи свідчать про те, що оспорюваний договір було укладено всупереч інтересам товариства, без будь-якого економічного інтересу для товариства та фактично направлений на позбавлення товариства нерухомого майна, про що було відомо обом сторонам цих правочинів, з огляду на що, вказане, спірний договір купівлі-продажу земельної ділянки від 09 листопада 2012 року є недійсним в силу приписів ч. 2 ст. 203, ст. 215, ст. 232, ст. 234 та ст. 241 ЦК України, а тому позовні вимоги в цій частині суд визнав обґрунтованими та доведеними, та такими, що підлягають задоволенню.

При цьому, в межах справи № 922/3782/23 судом встановлено обставини щодо отримання позивачем коштів за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 09.11.2012, проте суд за власною оцінкою обставин справи дійшов висновку про відсутність економічного інтересу для юридичної особи, оскільки в цей же день нею були використані отримані грошові кошти як оплата за договором купівлі-продажу цінних паперів, що не відносилось до мети діяльності товариства.

Преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення у справі, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18), від 20 квітня 2022 року у справі № 910/2615/18 (провадження № 12-75гс21)).

Обставини щодо вибуття земельної ділянки за оспорюваним в межах справи №922/3782/23 поза волею власника не встановлювались, як й не вирішувалось питання щодо правових наслідків визнання такого правочину недійсним, вимоги щодо повернення/витребування майна за таким правочином позивачем не заявлялись. Водночас, в мотивувальній частині рішення судом фактично зроблено висновки щодо недійсності договору купівлі-продажу земельної ділянки, зокрема, на підставі статті 232 ЦК України (правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною), що фактично свідчить про наявність дефекту волі під час укладення такого правочину.

В межах даної справи колегія суддів не має права здійснювати переоцінку наведених обставин.

Водночас, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне врахувати те, що під час розгляду справи № 922/3782/23 ухвалою Господарського суду Харківської області від 07.11.2023 провадження у справі № 922/3782/23 за позовом ОСОБА_1 було закрито по відношенню до Товариства з обмеженою відповідальністю "Безант" на підставі п. 6 ч. 1 ст. 231 ГПК України (у зв`язку з припиненням юридичної особи, яка була однією із сторін у справі), та подальший розгляд справи здійснювався за позовом ОСОБА_1 з вищезазначеними вимогами до Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли". Тобто учасника ВК ТОВ "Солли" до єдиного відповідача - позивача у даній справі.

До того ж, фактично ініціювання учасником ВК ТОВ "Солли" майже через 11 років судового спору про визнання недійсним рішення правління та укладеного на його підставі правочину, за яким була відчужена земельна ділянка, до єдиного відповідача - ВК ТОВ "Солли", без заявлення позовних вимог, спрямованих на повернення майна у власність позивача, було спрямовано на спростування в судовому порядку правомірності вибуття права власності на земельну ділянку у первісного відчужувача (позивача у даній справі) для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення спору про витребування такого майна від кінцевих набувачів (відповідачі у даній справі), що не відповідає принципу добросовісної поведінки.

Як наслідок, добросовісний набувач перебуває в невигідному становищі порівняно з недобросовісним власником (який не дотримався вимог закону при укладенні правочину, спрямованого на відчуження майна). Отже, на такого набувача, попри його добросовісність, буде покладено індивідуальний і надмірний тягар, пов`язаний з втратою майна та необхідністю шукати способи компенсації своїх втрат (зокрема витрат на придбання майна, на його утримання, збереження, а також поліпшення відповідно до положень статті 390 Цивільного кодексу України). Водночас можливість застосування положень статті 330 Цивільного кодексу України буде значною мірою необґрунтовано обмежена.

Наведене не сприятиме забезпеченню принципу правової визначеності як невід`ємної складової верховенства права, а також може призвести до невиправданого та непропорційного втручання у мирне володіння майном добросовісної особи, що набула його за відплатним правочином. При цьому таке втручання буде здійснено на користь особи, що діяла недобросовісно, зловживаючи своїм правом, оскільки учасник товариства при зверненні з відповідним позовом передусім діяв в інтересах позивача, що матиме наслідком порушення справедливого балансу інтересів.

При цьому, стосовно посилання позивача, та як наслідок застосування судом першої інстанції, висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 25.07.2022 у справі № 278/607/17, від 10.01.2024 у справі №645/1619/21, колегія вважає необґрунтованими, оскільки у цих справах було здійснено відчуження комунального майна, правовий статус якого відрізняється від приватного, а отже, відносини не є подібними.

Окрім цього, колегія суддів враховує, що з урахуванням положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, саме по собі відібрання від однієї приватної особи майна на користь іншої приватної особи не є виправданим втручанням у право власності за відсутності суспільного інтересу (див. постанову Верховного Суду від 22.12.2021 у справі № 902/1706/13 (902/958/20)).

Тому, з урахуванням наявного правового регулювання, у разі витребування спірного майна від добросовісного набувача на користь власника, суди, при застосуванні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні досліджувати обставини справи на предмет наявності легітимної мети при витребуванні спірного майна, а також досліджувати обставини справи на предмет чи відповідні дії є пропорційними легітимній меті втручання у право власності відповідача.

Щодо пропорційності легітимної мети втручанню у право власності добросовісного набувача.

У своїх рішенням Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982 (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), "Новоселецький проти України" від 11.03.2003, "Федоренко проти України" від 01.06.2006, заява N 47148/99).

Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1 Конвенції, зміст по суті якої, вимагає дотримання обґрунтованої пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Отже, особа може бути позбавлена її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності повинна дотримуватися справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього.

Водночас у судовій практиці наявні випадки, коли втручання держави у право власності відповідача є пропорційним незалежно від наявності у нього статусу добросовісного чи недобросовісного набувача спірного нерухомого майна (див. постанову Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 924/1351/20 (924/914/20)).

Тобто наявність у відповідача статусу добросовісного набувача спірного майна, з огляду на зміст статті 388 ЦК України, не є безумовною підставою для відмови у задоволені позовних вимог у випадках, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 674/31/15-ц). Водночас наявність оплати з боку добросовісного набувача за спірне майно, з огляду на зміст статті 388 ЦК України, не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про витребування майна від добросовісного набувача.

Єдиним винятком є продаж такого майна в порядку виконання судового рішення, а також продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна, що прямо визначено частиною другою статті 388 ЦК України. Однак добросовісність чи недобросовісність в кожному такому слід оцінювати випадку окремо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18).

Одним з критеріїв для відмови суду у втручанні у мирне володіння добросовісним набувачем спірним майном є темпоральний критерій, за яким особа, яка добросовісно набула право власності на майно та володіла цим майном тривалий час, не може бути позбавлена права власності на таке майно (див. наприклад постанови Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 5011-15/2551-2012).

Положеннями ЦК України прямо не передбачено строки, в межах яких володіння майном добросовісним набувачем призводить до набуття права власності, однак, з огляду на відсутність прямо встановленого строку в положеннях ЦК України та наявність позовної давності, визначеної статтею 257 ЦК України, таке володіння не може становити менше 3 років (п. 64 постанови Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20).

Як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "Бриан" (відповідач-1 у справі) набуло право власності на спірні земельні ділянки у 2017 році, на підставі укладених з ТОВ "Поліфарм" договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 05.10.2017; Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8" (відповідач-2 у справі) набуло право власності на спірну земельну ділянку у 2020 році, на підставу укладеного з ТОВ "Бриан" договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07.04.2020.

Тобто, на час розгляду справи відповідачі є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок, що володіють ними тривалий час (більше ніж шість та три роки, відповідно), що додатково свідчить про непропорційність втручання у мирне володіння добросовісними набувачами спірним майном.

Також критерієм для відмови суду у втручання мирним володінням майном (для відмови суду у задоволенні позову про витребування майна у добросовісного набувача) є суб`єктивний (враховується поведінка позивача щодо вчинених дій з метою повернення спірного майна). Подібний критерій наявний у висновках Європейського суду з прав людини, який зазначає, що втручання у мирне володіння майном потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки відповідача, але і самого скаржника (див. постанови Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 5013/458/11, від 13.07.2021 у справі № 1/157-09-5588 (916/2070/20), а також постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (п. 46)). (п. 65 постанови Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц зазначила, що суди, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Встановлення таких обставин безпосередньо впливає на рішення суду за наявності прямо встановленого вибуття спірного майна поза волею власника та набуття майна добросовісним набувачем за відплатним правочином, оскільки дозволить визначити чи є таке втручання пропорційним його меті.

Як вже було встановлено, у даному випадку позивачем протягом тривалого часу (більше ніж 11 років) не вчинялись дії та не вживались заходи, спрямовані на повернення спірного майна у власність товариства, у тому числі задля продовження здійснення своєї господарської діяльності, що мало наслідком його неодноразове відчуження на користь інших осіб, у тому числі на користь відповідачів, якими з урахуванням цільового призначення земельних ділянок використовується таке майно у своїй господарській діяльності тривалий час.

Зокрема, в апеляційній скарзі ТОВ "Бриан" наголосило на тому, що використовує спірні земельні ділянки в своїй господарській діяльності, на них розташоване його нерухоме та рухоме майно, яке передається в оренду. З цих підстав, задоволення позову та витребування спірних земельних ділянок на користь позивача позбавить добросовісного набувача можливості здійснювати свою господарську діяльність.

Заперечення в цій частині позивача стосовно ведення аналогічної діяльності на спірній земельній ділянці з 1993 року до 2012 року та позбавлення його такої можливості у зв`язку з втратою цього майна колегія суддів оцінює критично з огляду на те, що юридично особа була обізнана про таке відчуження та протягом тривалого часу не вчиняла жодних дій на відновлення своїх прав, у тому числі з метою продовження здійснення такої господарської діяльності.

Тобто, продовження в подальшому існування юридичної особи позивача та ведення нею своєї господарської діяльності протягом тривалого часу після відчуження спірного майна (земельної ділянки) не свідчить про те, що втрата такого майна є непоправною для нього.

Судова колегія враховує, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Водночас, колегія суддів відзначає, що саме по собі відібрання від однієї приватної особи майна на користь іншої приватної особи не є виправданим втручанням у право власності за відсутності суспільного інтересу.

Також, колегія суддів вважає за необхідно в даному випадку врахувати висновки Верховного Суду у постанові від 29.05.2024 по справі № 910/5808/20 щодо компенсації вартості майна власнику та добросовісному набувачу.

Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного володіння, якщо інше не передбачено законом, здійснюються на підставі статті 390 ЦК України, за змістом якої як власник, так і добросовісний набувач залежно від обставин, мають право вимоги на компенсацію відповідних витрат/доходів.

Так, частинами першою, другою статті 390 ЦК України унормовано, що власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним. Також власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

Водночас частинами третьою, четвертою статті 390 ЦК України встановлено, що добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Також добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Разом з тим, зазначеною нормою не визначено порядок компенсації власнику вартості втраченого майна та осіб, до яких повинен звернутися власник з відповідним позовом у випадку відмови у задоволенні відповідних позовних вимог до добросовісного набувача. Так само зазначеною нормою не встановлено порядок компенсації вартості майна добросовісному набувачу у випадку задоволення позовних вимог власника про витребування майна.

Колегія суддів звертається до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, за змістом якого добросовісний (кінцевий) набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжного набувача, в якого придбав майно, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Таку ж вимогу може заявити і проміжний набувач до первинного набувача.

Проте, як встановлено під час розгляду справи №922/3782/23 ТОВ "Безант", який придбав земельну ділянку у позивача та в подальшому відчужив ТОВ "Поліфарм", від якого право власності перейшло до 1-го відповідача, та в подальшому до 2-го відповідача, припинено. Тобто наведене виключає можливість відшкодування збитків шляхом заявлення вимог до проміжного набувача та свідчить про відсутність можливості заявлення відповідних вимог до первинного набувача, з огляду на вибуття в цьому ланцюгу одного з проміжних набувачів.

Водночас, за умови відмови у задоволені позовних вимог про витребування майна у добросовісного відповідача, поновлення такого порушеного права може відбуватись іншим шляхом, зокрема, покладенням відповідальності на особу, яка допустила відповідні порушення, а не покладенням надмірного тягаря відповідальності на іншу особу, яка є добросовісним набувачем спірного майна.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2024 року у справі № 450/2148/20 (провадження № 61-11496св23) зазначено, що власник, при неможливості витребувати майно у добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України, має аналогічні засоби для відновлення свого права, пред`явивши вимогу до особи (осіб), внаслідок неправомірних дій яких майно незаконного вибуло із його володіння, про компенсацію майнової шкоди на загальних підставах (частина третя статті 386, статті 11, 22, 1166 ЦК України).

З огляду на встановлені обставини справи в їх сукупності підстави для витребування спірного майна у відповідачів відповідно до статті 388 ЦК України відсутні. До того ж, витребування спірних земельних ділянок призведе до непропорційного втручання у право власності добросовісних набувачів.

Враховуючи вищевикладене, у справі, що переглядається, суд першої інстанції, як було зазначено вище, не встановив обставин, які б могли свідчити про недобросовісність/ добросовісність відповідачів у спірних правовідносинах, а також і наявність/відсутність суспільного інтересу як умови втручання у право власності добросовісного набувача, що призвело до ухвалення помилкового висновку про задоволення позову, яке не може бути залишено в силі..

При цьому, переглядаючи справу в частині задоволення позовних вимог ВК ТОВ "Солли" про витребування з незаконного володіння ТОВ "Компанія "Соллі торгівельний майданчик 8" земельної ділянки з кадастровим номером 6310136600:13:009:0327 площею 0,0102 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, судова колегія враховує, що другий відповідач не оскаржував рішення суду в цій частині.

Проте, як було встановлено вказана земельна ділянка була відчужена скаржником на користь відповідача-2, що з урахуванням визначеної процедури компенсації вартості майна добросовісному набувачу може покладати на скаржника тягар на відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України, а відтак таке рішення безпосередньо стосується прав відповідача-1.

Таким чином, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги щодо оскарження судового рішення в повному обсязі, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення місцевого господарського суду з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо інших аргументів учасників справи, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються судом в його основу і не впливають на результат вирішення спору, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною у залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», рішення від 10.02.2010).

Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на встановлені судом апеляційної інстанції у даній справі обставини та докази на їх підтвердження, перевірку правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права та відповідність рішення нормам процесуального права, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам статті 236 ГПК України.

Відповідно до частини 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (ч.2 ст. 277 ГПК України).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосовано норми матеріального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 у справі № 922/982/24 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Оскільки апеляційна скарга підлягає задоволенню, то згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 2 ст. 275, ст. 277, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" задовольнити.

Рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 у справі № 922/982/24 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Стягнути з Виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю "Солли" (62441, Харківська область, Харківський район, с. Циркуни, відділення "Кутузівка", буд. 28, код ЄДРПОУ 21186724) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриан" (61168, м. Харків, вул. Академіка Павлова, буд. 323 А, код ЄДРПОУ 41330791) 283608,00 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 04.11.2024.

Головуючий суддя Я.О. Білоусова

Суддя Л.М. Здоровко

Суддя О.О. Радіонова


Суд	Східний апеляційний господарський суд
Дата ухвалення рішення	24.10.2024
Оприлюднено	08.11.2024
Номер документу	122803764
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із земельних відносин про усунення порушення прав власника

Судовий реєстр по справі —922/982/24

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 24.10.2024 по справі 922/982/24СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —922/982/24

Постанова від 24.10.2024

Постанова
від 24.10.2024 по справі 922/982/24
СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД