Рішення

від 23.10.2024 по справі 916/2029/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" жовтня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/2029/24

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., за участю секретаря судового засідання Толкунової М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРЦ Фабрика" (код ЄДРПОУ 37541696, 73003, м. Херсон, вул. Залаегерсег, буд. 18)

про стягнення 120514,72 грн.

за участю представників учасників справи:

від позивача: не з`явився

від відповідача: не з`явився

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРЦ Фабрика" про стягнення 120514,72 грн.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 13.05.2024 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви.

У встановлений господарським судом строк позивачем усунуто недоліки позовної заяви, про що подано відповідні докази.

Ухвалою від 27.05.2024 відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін.

11.06.2024 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

13.06.2024 позивачем подано відповідь на відзив.

Під час розгляду справи у суду виникла необхідність в отриманні пояснень учасників провадження, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про призначення розгляду справи в судовому засіданні з викликом представників сторін.

Ухвалою від 20.09.2024, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, постановлено розглянути справу у розумні строки, призначено судове засідання на 09.10.2024.

В судове засідання 09.10.2024 з`явився представник позивача, який підтримав позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою від 09.10.2024 відкладено розгляд справи на 23.10.2024, визнано обов`язковою явку представника відповідача в судове засідання.

В судове засідання 23.10.2024 сторони явку уповноважених представників не забезпечили, про дату і час розгляду справи повідомлені належним чином, з клопотаннями про відкладення судового засідання до суду не звертались.

Відповідно до ст.233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 23.10.2024, на підставі ст.240 Господарського процесуального кодексу України, постановлено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

в с т а н о в и в:

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 14 січня 2022 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТРЦ Фабрика" та фізичною особою - підприємцем Фоміним Андрієм Володимировичем було укладено договір оренди приміщення.

За умовами п.1.1 договору, орендодавець передає, а орендар приймає у тимчасове оплачуване користування у відповідності з умовами цього договору об`єкт оренди: частину бутіка № 580 (п`ятсот вісімдесят), площею 108,6 кв. м. (сто вісім цілих шість десятих квадратних метрів), розміщений у Торгово-розважальному центрі з офісними приміщеннями за адресою: місто Херсон, вулиця Залаегерсег, 18.

Договір оренди приміщення сторони уклали строком до 31.12.2025.

Згідно п.5.1, за цим договором орендар зобов`язується сплачувати орендодавцю орендну плату, забезпечувальний платіж, витрати, пов`язані з експлуатацією, обслуговуванням і утриманням та інші платежі, визначені даним договором (у тому числі штрафні санкції, відшкодування збитків та витрат у разі настання обставин, визначених даним договором).

В п.10.1 договору сторони дійшли згоди про те, що виконання грошових зобов`язань орендаря, що виникають з договору оренди (в тому числі зобов`язань щодо сплати будь-яких санкцій) мають бути постійно забезпечені сумою, що дорівнює розміру двомісячної орендної плати за цим договором, сплаченої за останні два місяці оренди (далі - забезпечувальний платіж).

З метою забезпечення виконання даного договору орендар протягом 5 (п`яти) банківських днів з моменту підписання цього договору перераховує на поточний рахунок орендодавця забезпечувальний платіж в сумі 100428,93 грн., крім того ПДВ 20% 20085,79 грн., а разом з ПДВ 120514,72 грн., який зараховується в рахунок орендної плати за останні два місяці оренди об`єкта оренди.

Відповідно до п.10.2., у випадку невиконання (прострочення) орендарем будь-якого із його зобов`язань за договором оренди, пов`язаним зі здійсненням на користь орендодавця будь-яких платежів, орендодавець має право погасити таку заборгованість орендаря за рахунок забезпечувального платежу. В такому випадку орендар протягом 3 (трьох) робочих днів з моменту отримання повідомлення від орендодавця про погашення заборгованості орендаря за рахунок забезпечувального платежу повинен поповнити суму забезпечувального платежу таким чином, щоб вона не була меншою за суму, вказану у пункті 10.1. цього договору. Орендар повинен також поповнювати розмір забезпечувального платежу у зв`язку з будь-яким підвищенням орендної плати (в тому числі її індексацією відповідно до умов цього договору) протягом трьох робочих днів з дня підвищення орендної плати.

Згідно п.10.3., сплачена сума забезпечувального платежу зараховується в рахунок плати за оренду об`єкта оренди та плати на компенсацію комунальних, експлуатаційних витрат та витрат з обслуговування за останні два місяці оренди. У разі, якщо ця сплачена орендарем сума забезпечувального платежу перевищуватиме розмір плати за оренду об`єкта оренди та плати на компенсацію комунальних, експлуатаційних витрат та витрат з обслуговування за відповідний період, залишок сплаченої суми забезпечувального платежу, що не підлягає зарахуванню, підлягає поверненню орендарю за його вимогою. У разі, якщо ця сплачена орендарем сума забезпечувального платежу виявиться меншою розміру плати за оренду об`єкта оренди та плати на компенсацію комунальних, експлуатаційних витрат та витрат з обслуговування за відповідний період, орендар доплачує суму недостачі протягом трьох банківських днів з дня отримання від орендодавця відповідного рахунку.

Отже, як зазначає позивач, умовами договору було встановлено, що сума платежу, внесена орендарем у відповідності із положеннями п.10.1 договору, мала на меті забезпечення виконання виключно грошових зобов`язань орендаря, що виникають з договору оренди (а саме - зобов`язань за договором оренди, пов`язаним зі здійсненням на користь орендодавця будь-яких платежів, в тому числі зобов`язань щодо сплати будь-яких санкцій).

За твердженням позивача, укладення договору та його виконання здійснювалось сторонами належним чином. Разом із цим, 24 лютого 2022 року з боку російської федерації було вчинено військову агресію проти України. Указом Президента України №64/22 від 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, дію якого продовжено і на теперішній час.

З перших днів військової агресії з боку російської федерації боєві дії розпочались в Херсонській області та безпосередньо в місті Херсон. 01 березня 2022 року місто Херсон було окуповано ворожими військами російської федерації. Одночасно із діями, направленими на окупацію міста Херсона, з боку ворожих військ здійснювались його обстріли, під час одного з таких під обстріл потрапила і будівля Торгівельно-розважального центру. У зв`язку із чим виникла пожежа, що завдала значних пошкоджень всьому об`єкту та його інженерним комунікаціям. В продовж окупації міста Херсона, що тривала до 11 листопада 2022 року, експлуатація Торгівельно-розважального центру за його призначенням не здійснювалась та фактично є припиненою і на цей час. Звичайна господарська діяльність торгівельного центру була не можлива в сучасних умовах, оскільки місто Херсон перебуває під постійними обстрілами з боку ворожих військ російської федерації, що впливає на можливість забезпечення безпеки громадян - відвідувачів торгівельного центру та орендарів. В місті Херсон, як і на іншій території України, постійно лунають тривоги - попередження про обстріл та небезпеку повітряної ворожої атаки. До того ж, у зв`язку із пожежею торгівельний центр об`єктивно не відповідає звичайним вимогам громадського закладу - відсутні постійне електропостачання, можливість підтримувати вимоги санітарного стану. З боку адміністрації відповідача припинено доступ до об`єкту як орендарям так і відвідувачам.

13 листопада 2023 року між сторонами було укладено договір про внесення змін до договору оренди приміщення від 14.01.2021 року, де зазначено, що з 24 лютого 2022 року орендарю не нараховуються орендна плата та інші платежі, передбачені договором оренди.

Так, у п. 2 додаткової угоди зазначено: "Сторони дійшли згоди, на період з 24 лютого 2022 року до закінчення строку дії воєнного стану в Україні встановити для орендаря пільговий період, протягом якого орендна плата за користування об`єктом оренди, компенсація витрат орендодавця на оплату комунальних послуг, платежі за маркетингові послуги, передбачені договором оренди, орендодавцем не нараховуються та орендарем не сплачуються».

Отже, сторонами визначено про відсутність будь-яких грошових зобов`язань орендаря перед орендодавцем за договором оренди у період з 24 лютого 2022 року до закінчення строку дії воєнного стану в Україні.

Згідно із п. 4, додатковий договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами. Керуючись ч. 3 ст. 631 ЦК України сторони прийшли до згоди, що умови даного договору про внесення змін застосовуються до відносин між сторонами, які виникли до його укладення, а саме з 24 лютого 2022 року.

Позивач зазначає, що уклавши вказаний договір 13 листопада 2023 року сторони визнали, що будь-які грошові зобов`язання орендаря перед орендодавцем за договором оренди відсутні з 24 лютого 2022 року.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 22 лютого 2024 року у справі №916/5674/23 було частково задоволено позов ОСОБА_1 до ТОВ "ТРЦ "Фабрика", розірвано договір оренди від 14.01.2022, укладений між фізичною особою-підприємцем Фоміним Андрієм Володимировичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТРЦ "Фабрика".

Рішення суду набрало законної сили 14 березня 2024 року.

Разом з тим, як стверджує позивач, не зважаючи на розірвання договору оренди в судовому порядку та звернення позивача із відповідною вимогою, до цього моменту відповідачем не повернуто грошові кошти, сплачені з боку позивача в якості забезпечувального платежу за умовами договору оренди.

Так, в абз. 2 п. 10.3 договору оренди сторони визначили, що сплачена орендарем сума забезпечувального платежу підлягає поверненню орендарю за його вимогою, якщо перевищуватиме розмір плати за оренду, плати на компенсацію комунальних, експлуатаційних витрат та витрат з обслуговування за відповідний період.

Отже, як зазначає позивач, після укладення договору оренди ним були повністю виконані усі зобов`язання, передбачені договором оренди приміщення, в тому числі у відповідності із положеннями п. 10.1 договору оренди було внесено на розрахунковий рахунок ТОВ "ТРЦ "Фабрика" забезпечувальний платіж в сумі 120514,72 грн.

Позивач наголошує, що усі платежі, що були нараховані позивачу відповідачем до 24 лютого 2022 року, були ним повністю виконані шляхом сплати авансових та поточних платежів, як передбачено умовами договору оренди, заборгованості перед орендодавцем позивач не має. А зважаючи на умови додаткового договору від 13 листопада 2023 року, з 24 лютого 2022 року для орендаря не нараховується орендна плата, витрати на оплату комунальних послуг, платежі за маркетингові послуги тощо.

Так, 18 березня 2024 року на адресу відповідача було направлено лист із вимогою повернути грошові кошти, однак відповідач не отримав кореспонденцію і лист повернувся без вручення.

Згідно із відомостями, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, місцезнаходженням юридичної особи відповідача є Україна, 73003 м. Херсон, вул. Залаегерсег, буд. 18. Але не зважаючи на наведене, відповідач не забезпечив отримання кореспонденції за адресою свого місцезнаходження.

Одночасно позивачем було направлено вимогу про повернення грошових коштів і на адресу електронної пошти відповідача - info@bhg.ua, яку він зазначив у своєму листі від 26.03.2024 року. Однак і цю вимогу відповідач не виконав, що і зумовило звернення позивача до суду із даним позовом.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.

Згідно ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, що виражає узгоджену волю сторін, яка спрямована на досягнення конкретної мети, тобто договір це юридичний факт, на підставі якого виникають цивільні права та обов`язки.

Згідно частини 1 статті 283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Частиною 6 статті 283 Господарського кодексу України передбачено, що до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно із статтею 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Матеріалами справи підтверджується, що між сторонами спору було укладено договір оренди, пунктом 10.1 якого було обумовлено сплату забезпечення виконання зобов`язання орендарем перед орендодавцем щодо належного виконання своїх обов`язків. Отже, за своєю правовою природою вказаний платіж не є орендною платою, а є забезпечувальним, тобто таким, який забезпечує належне виконання орендарем своїх зобов`язань перед орендодавцем.

25.01.2022 позивачем на виконання умов договору було сплачено на рахунок відповідача 120514,72 грн. забезпечувального платежу, що підтверджено платіжною інструкцією №458.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 22.02.2024 у справі №916/5674/23 було частково задоволено позов ОСОБА_1 до ТОВ "ТРЦ "Фабрика", розірвано договір оренди від 14.01.2022. Означене рішення набрало законної сили 14.03.2024.

18.03.2024 позивач звернувся до відповідача з вимогою про повернення забезпечувального платежу, однак остання задоволена не була.

Так, позивачем як правову підставу для повернення коштів у позовній заяві було визначено ст. 1212 Цивільного кодексу України, як безпідставно отримані кошти.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

За змістом ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України, безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Разом з тим, суд не погоджується з позицією позивача щодо необхідності застосування до даних відносин приписів ст. 1212 Цивільного кодексу України, оскільки спірні кошти отримані відповідачем на належній правовій підставі - договорі оренди, у зв`язку з чим підстави для застосування саме наведеної норми права в контексті спірних правовідносин відсутні.

При цьому, суд враховує, що у відповіді на відзив позивач щодо правового обґрунтування повернення забезпечувального платежу, зокрема, зазначив наступне.

Так, відповідно до положень п.10.3. договору оренди, сплачена сума забезпечувального платежу зараховується в рахунок плати за оренду об`єкта оренди та плати на компенсацію комунальних, експлуатаційних витрат та витрат з обслуговування за останні два місяці оренди.

У разі, якщо ця сплачена орендарем сума забезпечувального платежу перевищуватиме розмір плати за оренду об`єкта оренди та плати на компенсацію комунальних, експлуатаційних витрат та витрат з обслуговування за відповідний період, залишок сплаченої суми забезпечувального платежу, що не підлягає зарахуванню, підлягає поверненню орендарю за його вимогою.

Умовами договору було встановлено, що сума платежу, внесена орендарем у відповідності із положеннями п.10.1 договору, мала на меті забезпечення виконання виключно грошових зобов`язань орендаря, що виникають з договору оренди.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності (ч. 1 ст. 546 ЦК України).

Відповідно до положень ч. 2 ст. 546 ЦК України, договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Отже, сторони вирішили забезпечити виконання грошових зобов`язань позивача, що можуть виникнути за договором оренди, іншим видом забезпечення - забезпечувальним платежем.

Згідно із ч.1 ст.598 ЦК України, зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 22 лютого 2024 року у справі №916/5674/23 було розірвано договір оренди від 14.01.2022, укладений між фізичною особою-підприємцем Фоміним Андрієм Володимировичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТРЦ "Фабрика". Апеляційного оскарження рішення не було, рішення набрало законної сили 14 березня 2024 року.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 653 ЦК України, у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У частині 3 ст. 653 ЦК України, зокрема, визначено, що якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Разом із цим, вид забезпечення, який застосували сторони - забезпечувальний платіж, окремо законом не передбачений, однак це не створює ніяких інших особливих умов для його виникнення, існування та припинення, а саме той факт, що забезпечення зобов`язання не може існувати без основного зобов`язання, тобто того що воно забезпечує. Отже припинення основного зобов`язання неодмінно призводить до припинення забезпечення.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 11 ГПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

У частині 10 ст. 11 ГПК України визначено, що якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права).

Зважаючи на викладене позивач зазначає, що вид забезпечення, застосований сторонами в договорі оренди - забезпечувальний платіж, аналогічний такому виду забезпечення як застава.

Згідно із ст. 572 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

В п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України визначено, що право застави припиняється у разі припинення зобов`язання, забезпеченого заставою.

Отже, застосований сторонами вид забезпечення встановлений сторонами договору, а відносини щодо його припинення не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту щодо використання такого виду забезпечення.

Тому позивач вважає, що до спірних правовідносин, в частині визначення факту припинення забезпечення виконання зобов`язання, може бути застосована аналогія закону про заставу. На цій підставі позивач наголошує, що у зв`язку із розірванням договору оренди припиненим є і зобов`язання про його забезпечення - забезпечувальний платіж.

18 березня 2024 року позивач звернувся до відповідача із вимогою повернення грошових коштів - забезпечувального платежу, однак відповідач не отримав кореспонденцію і лист повернувся без вручення.

Отже, на переконання позивача, відповідач протиправно утримує належні йому кошти та намагається ухилитися від повернення коштів позивачу повністю або хоча б частково, в тому числі шляхом викривлення обставин справи.

При цьому позивач зазначає, що формуючи відповідь на відзив, позивач наголошує, що обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, є не змінними, а, фактично, має місце зміна посилання на норми матеріального права.

Суд зазначає, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема, у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

З наведених пояснень позивача, викладених у відповіді на відзив, вбачається, що за своїм змістом вони є заявою про зміну посилання на норми права.

При цьому суд враховує висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15, а саме: "Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим господарський суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини".

Як зазначено вище, судом встановлено, що обумовлений п.10.1 договору забезпечувальний платіж за своєю правовою природою не є орендною платою, а є забезпечувальним, тобто таким, який забезпечує належне виконання орендарем своїх зобов`язань перед орендодавцем.

Відповідно до положень ст.546 Цивільного кодексу України, виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Таким чином, оскільки забезпечувальний платіж було сплачено позивачем відповідачу з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором оренди, після припинення основного зобов`язання припинились також і забезпечення вказаного зобов`язання, а отже відсутні підстави для утримання відповідачем забезпечувального платежу.

Разом з тим, суд враховує, що умовами п.10.2 договору оренди було передбачено, що у випадку невиконання (прострочення) орендарем будь-якого із його зобов`язань за договором оренди, пов`язаним зі здійсненням на користь орендодавця будь-яких платежів, орендодавець має право погасити таку заборгованість орендаря за рахунок забезпечувального платежу.

Так, заперечуючи проти задоволення позову відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що дійсно, орендарем було перераховано орендодавцю суму забезпечувального платежу в сумі 120514,72 грн. (в тому числі ПДВ).

Однак, твердження позивача на відсутність грошових зобов`язань перед орендодавцем не відповідають дійсності, оскільки орендодавцем виставлялись рахунки на оплату комунальних (відшкодування електроенергії), експлуатаційних та маркетингових платежів за 24 дні дні лютого 2022 року, які орендарем не були сплачені.

Таким чином, орендодавець, з урахуванням умов договору, погасив суму заборгованості орендаря за рахунок забезпечувального платежу.

Окрім цього, враховуючи те, що орендар у орендованому приміщенні не з`являвся, не проводив прибирання, не обслуговував приміщення починаючи з 24.02.2022 року, орендодавець поніс збитки, підтримуючи як орендоване приміщення, так і ТРЦ в цілому в належному стані, у зв`язку з чим зарахував залишок забезпечувального платежу орендаря в рахунок своїх збитків за проведення прибирання об`єкту оренди та підтримання його в належному стані.

В додаток до відзиву на позовну заяву відповідачем було надано:

- рахунок-фактуру №СФ-0002771 від 23.02.2022 на оплату експлуатаційних витрат за період з 01.02.2022 по 23.02.2022 в сумі 7757,39 грн.;

- рахунок-фактуру №СФ-0002511 від 23.02.2022 на оплату маркетингових послуг за період з 01.02.2022 по 23.02.2022 в сумі 2575,36 грн.;

- рахунок-фактуру №СФ-0003157 від 28.03.2022 на відшкодування витрат з енергозабезпечення в сумі 7438,33 грн.;

- лист ТОВ "ТРЦ Фабрика" від 15.02.2024 №15/02/24-01, адресований ОСОБА_1 , щодо зарахування заборгованості із суми забезпечувального платежу (за договором оренди приміщення від 14.01.2022).

Так, відповідно до п. 5.3.7. договору, орендар зобов`язаний сплачувати орендну плату, маркетингові платежі, комунальні платежі, експлуатаційні та комунальні витрати ТРЦ не пізніше строків, зазначених в даному договорі, незалежно від факту одержання орендарем відповідних рахунків. Якщо відповідні рахунки орендарем не будуть отримані у строки, передбачені даним договором, орендар зобов`язаний звернутися з метою їх одержання до орендодавця до настання строку оплати або сплатити орендну плату, маркетингові платежі, комунальні послуги та експлуатаційні і комунальні витрати ТРЦ у розмірі відповідних сум, сплачених орендарем за попередній місяць. У випадку, якщо нарахована сума за розрахунковий період перевищить суму, сплачену орендарем, останній зобов`язаний здійснити доплату у наступному місяці. Якщо нарахована сума за розрахунковий період буде меншою, ніж сума, сплачена орендарем, орендодавець зобов`язаний врахувати суму переплати при виставленні рахунку за наступний період.

Суд критично ставиться до тверджень позивача відносно того, що рахунки на оплату були виготовлені відповідачем в лютому 2024 року; що позивач не мав можливості своєчасно отримати вказані рахунки через збройну агресію рф; що сторони не мали комунікації з приводу виконання договору оренди.

Так, вищенаведеними умовами договору визначено обов`язок орендаря сплачувати орендну плату, маркетингові платежі, комунальні платежі та експлуатаційні та комунальні витрати ТРЦ не пізніше строків, зазначених в даному договорі, незалежно від факту одержання орендарем відповідних рахунків; а також обов`язок звернутись з метою їх одержання до орендодавця.

При цьому, у відповіді на відзив позивач зазначає, що з 24 лютого 2022 року він двічі дистанційно контактував з відповідачем, проте доказів звернення до відповідача із запитом для отримання рахунків з метою виконання прийнятого на себе зобов`язання в частині оплати обумовлених договором платежів позивач до суду не надав.

Окрім того, незважаючи на твердження у позовній заяві про те, що позивач не має заборгованості перед відповідачем за договором оренди, присутній в судовому засіданні представник ОСОБА_1 підтвердив, що оплату маркетингових платежів, експлуатаційних витрат та комунальних послуг за період з 01.02.2022 по 23.02.2022 позивач не здійснював.

Отже, є цілком обґрунтованим здійснення відповідачем погашення заборгованості в розмірі 17771,08 грн. за оплату експлуатаційних витрат за період з 01.02.2022 по 23.02.2022 в сумі 7757,39 грн., маркетингових послуг за період з 01.02.2022 по 23.02.2022 в сумі 2575,36 грн.; витрат з енергозабезпечення в сумі 7438,33 грн.

Що стосується зарахування відповідачем решти забезпечувального платежу в рахунок збитків за проведення прибирання об`єкту оренди та підтримання його в належному стані починаючи з 24.02.2022, то суд звертає увагу, що 13.11.2023 між сторонами було укладено Додатковий договір про внесення змін до договору оренди приміщення від 14.01.2022, в п.2 якого сторони узгодили на період з 24.02.2022 до закінчення строку дії воєнного стану в Україні встановити для орендаря пільговий період, протягом якого орендна плата за користування об`єктом оренди, компенсація витрат орендодавця, пов`язаних з експлуатацією, обслуговуванням і утриманням ТРЦ, фактичних витрат орендодавця на оплату комунальних послуг, платежів за маркетингові послуги, передбачені договором оренди, орендодавцем не нараховуються та орендарем не сплачуються.

Отже сторонами визначено про відсутність будь-яких грошових зобов`язань орендаря перед орендодавцем за договором оренди у період з 24 лютого 2022 року до закінчення строку дії воєнного стану в Україні.

Щодо посилання відповідача на п. 9.5. договору, відповідно до якого у випадку дострокового припинення строку оренди з вини орендаря на підставі умов даного договору або у відповідності з чинним законодавством орендар повинен відшкодувати орендодавцю будь-яку шкоду та збитки, пов`язані з таким достроковим припиненням, а також витрати на оплату послуг агентів, брокерів, інших осіб, залучених до пошуку орендарів на об`єкт оренди, то суд зауважує, що в даному випадку договір оренди припинено не з вини орендаря, а за рішенням суду у зв`язку із істотною зміною обставин, що пов`язано з військовою агресією рф.

Крім того, відповідачем не подано до суду доказів понесення таких збитків.

Таким чином, суд вважає здійснення відповідачем зарахування решти забезпечувального платежу в рахунок погашення збитків за проведення прибирання об`єкту оренди та підтримання його в належному стані необґрунтованим та таким, що не відповідає умовам укладеного між сторонами Додаткового договору про внесення змін до договору оренди приміщення від 14.01.2022.

За наведених обставин суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню в частині стягнення з відповідача на користь позивача 102743,64 грн. У задоволенні решти вимог в сумі 17771,08 грн. слід відмовити.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v.Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010).

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.

Положеннями статті 73 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин 1, 3 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд акцентує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов є обґрунтованим та підлягає частковому задоволенню.

У зв`язку із частковим задоволенням позову судові витрати покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст.ст. 13, 73-79, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРЦ Фабрика" (код ЄДРПОУ 37541696, 73003, м. Херсон, вул. Залаегерсег, буд. 18) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) грошові кошти в розмірі 102743 (сто дві тисячі сімсот сорок три) грн. 64 коп., судовий збір у розмірі 2581 (дві тисячі п`ятсот вісімдесят одну) грн. 37 коп.

3. У задоволенні решти позову відмовити.

4. Судові витрати зі сплати 446,63 грн. судового збору покласти на позивача.

5. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч.1, 2ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Повний текст рішення складено і підписано 04 листопада 2024 р.