Постанова

від 05.11.2024 по справі 260/3370/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2024 рокуЛьвівСправа № 260/3370/24 пров. № А/857/22700/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

судді-доповідача -Шевчук С. М.суддів -Кухтея Р. В. за участю секретаря судового засідання Носа С. П. Вовка А.Ю.розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2024 року у справі № 260/3370/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

місце ухвалення судового рішення м.УжгородРозгляд справи здійснено за правиламиспрощеного позовного провадженнясуддя у І інстанціїМаєцької Н.Д.дата складання повного тексту рішенняне зазначенаВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА

ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, в якій просила:

1) визнати незаконними дії голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області щодо ненадання ОСОБА_1 частини щорічної основної відпустки за кілька попередніх років з 20 травня 2024 року до 02 червня 2024 року тривалістю 10 робочих (14 календарних) днів, за письмовою заявою від 29.04.2024 року та щодо не видання відповідного наказу про відпустку головою Ужгородського міськрайонного суду;

2) визнати протиправною бездіяльність голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області щодо ненадання ОСОБА_1 частини щорічної оплачуваної додаткової відпустки за стаж роботи понад 10 років з 20 травня 2024 року тривалістю 15 календарних днів, за заявою від 08.05.2024 року, шляхом видання відповідного наказу про відпустку головою Ужгородського міськрайонного суду;

3) зобов`язати Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області надати судді ОСОБА_1 щорічну оплачувану (основну та додаткову) відпустку (в тому числі невикористані дні за попередні роки) за її заявою у визначений нею час та без обмеження по кількості днів відповідно до ст. 136 Закону України Про судоустрій і статус суддів;

4) стягнути з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області на її користь моральну шкоду у розмірі 49999,95 грн, шляхом перерахування стягнутих коштів на рахунок обласного соціального гуртожитку для дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ 35718689).

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2024 року у справі № 260/3370/24 у задоволенні вказаного адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

В доводах апеляційної скарги вказує, що:

-є мамою двох неповнолітніх дітей та відповідно до ст.10 Закону України «Про відпустки», щорічні відпустки (зважаючи, що щорічними відпустками є основні та додаткові відповідно до ст. 4 Закону України «Про відпустки») за бажанням працівника в зручний для нього час надаються, зокрема, певним категоріям працівників, в тому числі: жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років;

- суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 10 Закону України «Про відпустки», яким підтверджується наявність у позивачки права на отримання відпустки у будь-який зручний для неї час, позаяк відпустка про яку йдеться в позовній заяві була необхідна у зв`язку із необхідністю медичного обстеження неповнолітньої дитини через погане самопочуття. Позивач вказала, що до письмової заяви про відпустку позивачем було надано письмову довідку ЛКК від 08.05.2024 року про необхідність проведення медичного обстеження мого малолітнього сина, ОСОБА_2 2015 року народження, який у зв`язку з частими скаргами на самопочуття, потребував додаткового медичного обстеження;

- відповідач-2 свавільно відніс позивачку до суддів, так званої, «другої» черги, посилаючись на графік відпусток, який був затверджений ще у 2023 році, чим порушив її трудові права;

- відмовляючи у наданні відпусток, відповідач-2 послався на обставини, які свідчать про надання ним переваги іншим суддя порівняно з позивачкою;

- рішення зборів суддів Ужгородського міськрайонного суду було прийнято саме 06.03.2023 року, а не як це зазначено у оскаржуваному рішенні суду - 06.03.2024року та таке рішення збрів суддів стосувалось саме затвердження основних принципів побудови графіка відпусток на літній період 2023 рік та не стосувалось саме майбутнього періоду - 2024 року;

- приведеному в апеляційній скарзі переліку суддів надавалась відпустка поза будь яким графіком відпусток та всупереч рішенню зборів суддів;

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 вересня 2021 року (провадження №11-98 сап 21). Зокрема, у пункті 105 цієї ж постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що голова суду не наділений дискреційними повноваженнями щодо надання чи ненадання судді відпустки, він зобов`язаний відповідно до своїх повноважень видати наказ про надання судді відпустки за наявності визначених законом підстав;

- надані позивачці відповіді відповідачем 2 у формі листів від 06.05.2024р. та 14.05.2024р. є відмовою у наданні останній відпустки. При цьому, зазначена відмова Відповідачем 2 не була обґрунтована належним чином та не містила в собі належних та обґрунтованих доводів стосовно неможливості надання позивачці, як жінці, яка має на утриманні двох малолітніх дітей віком до 15 років відпустки у визначений нею час за наявності невикористаної нею відпустки за попередні періоди роботи з 2018 -2024 роки понад 65 днів. (як щорічної основної , додаткової та соціальної відпусток) для можливості проведення медичного огляду її малолітньої дитини;

- згідно рішення Ради суддів України за № 36 від 14.12.2022р, №24 від 05.08.2022р., за №7 від 11.04.2024р., якщо суддя з будь-яких причин не скористався своїм правом на щорічну відпустку за кілька попередніх років, він має право використати їх у будь-який час без обмеження щодо кількості днів таких відпусток та без обмеження строку, які є обов`язковими для всіх органів суддівського самоврядування та врядування.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить суд залишити рішення суду першої інстанції без змін, з мотивів аналогічних тим, що викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні. Зокрема відповідач вказує, що Рішенням зборів суддів Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06.03.2023 №3/03-11 затверджено основні принципи побудови графіка відпусток. В розумінні згаданого рішення зборів суддів мала право реалізувати своє право на відпустку з 01.08.2024. Відмовляючи позивачці в наданні відпусток за її заявами, відповідач-2, з-поміж іншого, вказував на те, що наказом в.о. голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 02.04.2024 №59/02-07 «Про надання відпустки ОСОБА_3 » судді Деметрадзе Т.Р. надано додаткову оплачувану відпустку за 2021 рік з 03.05.2024 до 12.05.2024. Наказом голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.04.2024 №77/02-07 «Про надання відпустки ОСОБА_4 » судді Зареві Н.І. надано

частину щорічної основної оплачуваної відпустки з 20.05.2024 до 02.06.2024.

Водночас у подальшому суддю ОСОБА_4 було відкликано із відпустки згідно з наказами голови суду №97/02-07 від 20.05.2024 та №109/02-07 від 23.05.2024.

Наказом голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.04.2024 №78/02-07 «Про надання відпустки ОСОБА_5 » судді Фазикошу О.В. надано частину додаткової оплачуваної відпустки за стаж роботи з 30.04.2024 до 03.05.2024.

Більше того, суддів Голяну О.В., Дегтяренко К.С., Іванова А.П., Лемак О.В., Логойду І.В., Хамник М.М. та Шумило Н.Б. допущено до проходження тижневої підготовки для підтримання кваліфікації з 13.05.2024 до 17.05.2024.

Доводи позивачки про надання переваги суддям Деметрадзе Т.Р., Зареві Н.І., Фазикошу О.В. є безпідставними, оскільки із заявою про надання відпусток вказані судді звернулися раніше, ніж позивачка.

Про дату, час та місце розгляду справи сторони повідомлені через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.

В судове засідання відповідачі не прибули, про причини неприбуття не повідомили. Клопотань про відкладення слухання справи не направляли. Позивач подала заяву про розгляд справи без її участі.

В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що збори суддів Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області 06.03.2023 прийняли рішення № 3/03-11, яким затвердили основні принципи побудови графіка відпусток та яке є обов`язковим, в тому числі й для позивачки. Дослідивши зміст цього рішення, суд першої інстанції визнав помилковими доводи позивачки про те, що воно не стосується відпусток на 2024 рік.

Крім того, суд першої інстанції зауважив про те, що реалізація пільги щодо надання відпустки у зручний для час здійснюється саме на стадії складання та погодження відповідного графіку.

Аргументи позивачки про надання переваги іншим суддям у наданні відпустки суд відхилив, так як правомірність наказів про надання відпусток іншим суддям Ужгородського міськрайонного суду не є предметом судового розгляду у цій справі.

Щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивачки моральної шкоди, то суд зазначав, що така вимога є похідною від вимоги про визнання протиправною бездіяльності у задоволенні якої судом відмовлено.

ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до Указу Президента України «Про призначення суддів» 17 січня 2014 року №13/2014 ОСОБА_6 ( прізвище після розірвання шлюбу змінено на ОСОБА_1 ) призначено на посаду судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області та наказом в.о. голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 18.02.2014 року № 24 «Про зарахування до штату суду ОСОБА_6 » позивача зараховано до штату Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області з 18 лютого 2014 року з посадовим окладом згідно із штатним розписом.

Згідно з Указом Президента України «Про призначення суддів» від 14 січня 2020 року 7/2020 ОСОБА_6 , призначено до місцевого загального суду на посаду судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області та на підставі повідомлення про зміну персональних даних відповідно до наказу голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області «Про внесення змін до облікових документів» від 15.01.2020 року №21/02-06 у зв`язку зі зміною прізвища « ОСОБА_7 » на прізвище « ОСОБА_8 » внесено відповідні зміни до трудової книжки та облікових документів та на підставі наказу голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області «Про допущення до виконання обов`язків судді ОСОБА_1 » від 16.01.2020 р .

За змістом довідки Ужгородського міськрайонного суду від 01.03.2022 року позивачка зарахована до штату та працює в Ужгородському міськрайонному суді Закарпатської області з 18 лютого 2014 року до цього часу.

29 квітня 2024 року позивачка звернулася до голови Ужгородського міськрайонного суду ОСОБА_9 із заявою, в якій просила надати частину щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 01.11.2023 року по 31.10.2024 року тривалістю 10 робочих (14 календарних) днів з 20 травня 2024 року по 02 червня 2024 року включно, з метою супроводу малолітньої дитини за кордон.

Листом голови суду від 06 травня 2024 року № 02-39/40/2024 позивачку повідомлено, що рішенням зборів суддів Ужгородського міськрайонного суду від 06.03.2023 року № 3/03-11 затверджено основні принципи побудови графіка відпусток. Вказаним рішенням встановлено 2 черги, за якими судді Ужгородського міськрайонного суду вправі реалізувати своє право на відпустку. У вказаному листі зазначено, що позивачка у 2024 році автоматично включається до 2 черги, тобто має право реалізувати право на відпустку з 01.08.2024 року. Вищевказане свідчить про неможливість надання відпустки тривалістю 14 календарних днів, у запитуваний період з причин, які зумовлені характером виконуваної роботи, її правовим регулюванням та елементами технічного адміністрування.

08 травня 2024 року позивачка звернулася до голови Ужгородського міськрайонного суду із заявою, в якій просила надати їй додаткову щорічну оплачувану відпустку тривалістю 15 календарних днів з 20.05.2024 року.

Листом голови суду від 14.05.2024 року № 02-39/42/2024 позивачку повідомлено, що у 2024 році з 03.06.2024 року безумовне право на відпустку мають судді І черги, до якої позивач не належить. Відповідно до вказаного листа у 2024 році позивачка включається до 2 черги та має право реалізувати своє право на відпустку з 01.08.2024 року. Надання відпустки поза встановленим графіком відпусток не узгоджується із ціллю та спрямованістю рішення зборів суддів Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06.03.2023 року № 3/03-11 оптимізувати роботу суду та врівноважити навантаження на кожного окремого суддю.

Також судом першої інстанції встановлено, що рішенням зборів суддів Ужгородського міськрайонного суду від 06 березня 2023 року № 3/03-11 затверджено основні принципи побудови графіка відпусток на 2023 рік. Вказаним рішенням встановлено 2 черги, за якими судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області вправі реалізувати своє право на відпустки.

Відповідно до вказаного рішення судді, які належать до 1 (першої) черги вибувають у відпустку з 01.06.2023, тоді як судді 2 (другої) черги - з 01.08.2023. Крім того, у наведеному рішенні зборів суддів передбачено, що в період з 15.07.2023 до 30.07.2023 судді, які йшли у відпустку з 01.06.2023 вже працюють. А судді, які йдуть у відпустку з 01.08.2023, беруть участь у авторозподілі справ як слідчі судді.

Вищевказаним рішенням зборів суддів персоніфіковано склад кожної черги суддів, які вибувають у відпустку у 2023 році, та передбачено, що суддя Крегул Маріанна Миколаївна у 2023 році вправі реалізувати право на відпустку як суддя першої черги.

Водночас цим же рішенням зборів суддів передбачено зміну на 2024 рік суддів 1 та 2 черги місцями.

Вказані обставини дають підстави вважати, що позивачка, яка у 2023 році входила до переліку суддів 1 (першої) черги, у 2024 році автоматично включається до суддів 2 (другої) черги, тобто в розумінні згаданого рішення зборів суддів мала право реалізувати своє право на відпустку з 01.08.2024.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка подавала заяву, в якій просила узгодити внесення до графіку щорічної основної відпустки на 2024 рік, тривалістю 42 календарні дні, починаючи з 01.08.2024 до 11.09.2024. Вищевказане свідчить про обізнаність позивачки з графіком відпустки та про погодження з таким графіком відпусток.

Не погоджуючись з діями відповідачів стосовно не надання відпустки, як жінці, що має двох і більше дітей віком до 15 років відповідно до п. 4 ч. 14 ст. 10 Закону України Про відпустки, позивач звернулася з адміністративним позовом до суду, а в подальшому і з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції.

ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.

Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно- технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Так, державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлює Закон України Про відпустки.

Відповідно до ст. 1 цього Закону державні гарантії та відносини, пов`язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

Згідно ст. 2 Закону України Про відпустки право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Суд зазначає, що позивач у цій справі має спеціальний статус судді, який визначений Законом України від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №1402-VIII).

Положеннями статті 136 Закону №1402-VIII визначено, що суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Вказаний Закон №1402-VIII є спеціальним по відношенню до загального Закону №504/96-ВР та Кодексу законів про працю України, які регулюють порядок та умови надання щорічних відпусток.

Разом з тим, стаття 136 Закону України Про судоустрій та статус суддів регламентує право на відпустку в цілому, передбачаючи строк відпустки, тоді як порядок реалізації такого права не охоплюється предметом правового регулювання цієї статті.

В той же час, порядок надання щорічних відпусток унормовано, зокрема ст. 10 Закону України Про відпустки.

Статтею 19 Закону України Про відпустки установлено, що одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

Так, відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України Про відпустки щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надаватись одночасно з щорічною основною відпусткою або окремо від неї.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону України Про відпустки щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникові з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочого року.

Частиною дев`ятою статті 10 Закону «Про відпустки» установлено, що щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

Згідно з ч. 10 ст. 10 Закону України Про відпустки черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.

Для цілей надання відпусток суддям такі графіки відпусток не можуть визначатися головою суду одноособово, а узгоджуються суддями на зборах суддів.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 105 постанови від 30 вересня 2021 року (провадження №11-98 сап 21) дійшла висновку, що голова суду не наділений дискреційними повноваженнями щодо надання чи ненадання судді відпустки, він зобов`язаний відповідно до своїх повноважень видати наказ про надання судді відпустки за наявності визначених законом підстав Голова суду не наділений дискреційними повноваженнями щодо надання чи ненадання судді відпустки, він зобов`язаний відповідно до своїх повноважень видати наказ про надання суді відпустки за наявності визначених законом підстав.

Відповідно до пункту 4 ч. 14 ст. 10 Закону України Про відпустки щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час надаються: жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку що щорічну оплачувану відпустку за другий та наступні роки роботи працівник має право взяти у будь-який період відповідного робочого року згідно графіку відпусток. Однак і з цього правила є свої винятки. Так у ст. 10 Закону України Про відпустки зазначено перелік категорій осіб, яким за їх бажанням надаються відпустки в зручний для них час (тобто незалежно від графіку відпусток, а саме: жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю.

З матеріалів справи убачається, що позивач є матір`ю двох неповнолітніх дітей - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказані обставини підтверджуються свідоцтвом про народження дитини, які містяться на сторінках 19 та 20 матеріалів даної справи.

Як наслідок з урахуванням приведених положень законодавства та фактичних обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що позивач має право на отримання відпустки в зручний для неї час (тобто незалежно від графіку відпусток), як жінка, яка має двох і більше дітей віком до 15 років.

Відповідно до листа голови Ужгородського міськрайонного суду від 22.05.2024р. за № 02-39/43/2024 станом на 22.05.2024 року у позивачки судді Ужгородського міськрайонного суду ОСОБА_1 в залишку днів значились наступні періоди щорічної оплачуваної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки (суддям, які мають стаж роботи більше 10 років):

1) Основна (період 01.11.2018-31.10.2019) - 3 (три) робочі дні;

2) Основна (період 01.11.2021-31.10.2022) - 1 (один) робочий день;

3) Основна (період 01.11.2022-31.10.2023) - 6 (шість) робочих днів;

4) Основна (період 01.11.2023-31.10.2024) - 22 (двадцять два) робочі дні;

5) Додаткова (за 2022 рік) - 15 (п`ятнадцять) календарних днів;

6) Додаткова (за 2023 рік) - 15 (п`ятнадцять) календарних днів;

7) Додаткова (за 2024 рік) - 15 (п`ятнадцять) календарних днів.

8) Соціальна відпустка за 2024 рік (10 календарних дні.)

Відповідно до рішення Ради суддів України за № 36 від 14.12.2022р, №24 від 05.08.2022р., за №7 від 11.04.2024р., якщо суддя з будь-яких причин не скористався своїм правом на щорічну відпустку за кілька попередніх років, він має право використати їх у будь-який час без обмеження щодо кількості днів таких відпусток та без обмеження строку, які є обов`язковими для всіх органів суддівського самоврядування та самоврядування.

З огляду на приведені положення рішень Ради суддів України та ураховуючи обставини, що позивач не скористалася своїм правом на щорічну відпустку за кілька попередніх років, колегія суддів приходить до висновку, що позивач має право використати їх у будь-який час без обмеження щодо кількості днів таких відпусток та без обмеження строку.

Як вже встановлено судом, позивачка зверталася до голови суду із заявою від 29.04.2024 року (а.с 15) про надання частини щорічної основної оплачуваної відпустки та із заявою від 08.05.2024 року (а.с. 26) про надання додаткової щорічної оплачуваної відпустки, в зручний для неї час (як жінці, що має двох і більше дітей віком до 15 років п. 4 ч. 14 ст. 10 Закону України Про відпустки). При цьому, до заяви було додано письмову довідку ЛКК від 08.05.2024 рок про необхідність проведення медичного обстеження мого малолітнього сина, ОСОБА_2 2015 року народження, який у зв`язку з частими скаргами на самопочуття, потребував додаткового медичного обстеження. Також позивач повідомляла відповідачів, що батько дітей знаходиться в зоні бойових дій.

На вказані заяви позивачки, Головою Ужгородського міськрайонного суду надано відмову у наданні відпустки у формі листів від 06.05.2024р. та 14.05.2024р (а.с. 112-120).

З вказаних листів убачається, що підставою для відмови позивачці у наданні відпустки:

- фактично став наявний графік відпусток суддів, який не охоплював зазначений у заявах позивачки період. При цьому, на переконання відповідачів реалізація наданої позивачу пільги на отримання відпустки в зручний час вичерпується згодою позивача на отримання відпустки у період, встановлений для суддів другої черги на 2024 рік.

- стали обставини щодо розподілу справ між незначною кількістю суддів з урахуванням вибуття одних суддів на навчання для підтримання кваліфікації та інших у відпустку, позаяк у період з 13.05.2024 року по 17.05.2024 року сім суддів Ужгородського міськрайонного суду допущено до проходження тижневої підготовки для підтримання кваліфікації з 13.05.2024 року по 17.05.2024 року. Крім того суддям: Зареві Н.І. надано частину відпустки з 20.05.2024 року до 02.06.2024 року; ОСОБА_5 надано частину відпустки з 30.04.2024 року до 03.05.2024 року; ОСОБА_3 надано частину відпустки з 03.05.2024 року до 12.05.2024року

Надаючи оцінку вказаній відмові у наданні відпустки позивачу згідно пункту 4 ч. 14 ст. 10 Закону України Про відпустки колегія суддів зазначає, що не викликає сумніву той факт, що положення статті 10 Закону України «Про відпустки» (з огляду на спеціальний статус позивача та покладенні на нього завдання) має застосовуватись із дотриманням принципу пропорційності, а зокрема з дотриманням необхідного балансу між буд-якими несприятливими наслідками для прав та інтересів особи і цілям на досягнення яких спрямоване це рішення та балансу інтересів роботодавця, тобто вимагають особливостей виробничих процесів установи або підприємства де працівник здійснює трудову функцію.

За даними витягів з табелів обліку використання робочого часу, долучених відповідачами до матеріалів справи убачається, що штатна кількість суддів Ужгородського міськрайонного суду становить -20 осіб.

Рішенням зборів суддів Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 02.10.2015 із змінами та доповненнями, затверджені Засади використання автоматизованої системи документообігу Ужгородського міськрайонного суду (розміщені на сайті https://ug.zk.court.gov.ua/sud0712/inshe//).

Згідно підпункту 3.1 п. 3 вказаних Засад, автоматизований розподіл судових справ не проводиться відносно конкретного судді за чотирнадцять календарних днів до початку його відпустки (якщо її тривалість становить не менше чотирнадцяти календарних днів).

З огляду на приведені положення Засад використання автоматизованої системи документообігу Ужгородського міськрайонного суду надання відпустки суддям вказаного суду терміном не менше чотирнадцяти календарних днів) супроводжується виключенням вказаного судді з автоматизованого розподілу судових справ.

Згідно поданих позивачем заяв від 29.04.2024 року (а.с. 15) та від 08.05.2024 року (а.с. 26) позивач просила надати їй відпустку, як матері яка має двох і більше дітей віком до 15 років з 20 травня 2024 року (в першій заяві до 02.06.2024 року, а в другій заяві тривалістю п`ятнадцять календарних днів, тобто по 03.06.2024 року включно).

Отож у разі надання позивачці відпустки за переліченими заявами, вона підлягала б виключенню з автоматизованого розподілу судових справ з 06.05.2027 року по 02 (03) червня 2024 року.

З огляду на термін бажаної відпустки, зазначений у заяві позивача відпустки, колегія суддів приходить до висновку, що надання відпустки судді Фазикошу О.В. з 30.04.2024 року до 03.05.2024 року не могло бути перешкодою для задоволення заяв позивача від 29.04.2024 року та від 08.05.2024 року про надання відпустки, позаяк з 04.05.2024 року вказаний суддя мав би перебувати у автоматизованому розподілі судових справ.

Стосовно ж доводів відповідачів, які слугували підставою для відмови позивачу у наданні відпустки, як матері яка має двох і більше дітей віком до 15 років з 20 травня 2024 року у зв`язку з не можливістю забезпечити належну діяльність Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області з розподілу та розгляду справ, які надходять до суду у зв`язку з:

- перебуванням у відпустці судді ОСОБА_3 з 03.05.2024 року до 12.05.2024 року, то період вказаної відпустки до 12.05.2024 року лише частково припав на період (з 06.05.2024 року по 12.05.2024 року) у який позивач мала б бути виключена з автоматизованого розподілу судових справ у випадку задоволення її заяв. При цьому, з чисельності 20 штатних одиниць суддів, як мінімум 16 суддів (за виключенням позивача) мали б перебувати в автоматизованому розподілі справ (це: 9 суддів, які не перебували у відпустці у зазначений період та не були задіяні у тижневій підготовці для підтримання кваліфікації, також суддя Фазикош О.В. у якого відпустка закінчилася 03.05.2024 року та 7 суддів, які лише з 13.05.2024 року проходили тижневу підготовку для підтримання кваліфікації). Отож, надання відпустки судді ОСОБА_3 з 03.05.2024 року до 12.05.2024 року не могло бути перешкодою для задоволення заяв позивача від 29.04.2024 року та від 08.05.2024 року про надання відпустки;

- проходженням суддями Ужгородського міськрайонного суду тижневої підготовки для підтримання кваліфікації у складі семи осіб у період з 13.05.2024 року по 17.05.2024 року, то вказані судді були виключені з автоматизованого розподілі судових справ лише у вказаний період, що в свою чергу вказує, що виключення позивача з автоматичного розподілу судових справ у разі задоволення її заяви лише частково могло вплинути на забезпечення належної роботи вказаного суду у період з 13.05.2024 року по 17.05.2024 року. Однак, проходженням суддями Ужгородського міськрайонного суду у складі семи осіб тижневої підготовки для підтримання кваліфікації не могло бути перешкодою для задоволення заяв позивача від 29.04.2024 року та від 08.05.2024 року про надання відпустки, позаяк як встановлено вище з чисельності 20 штатних одиниць суддів з 13.05.2024 року по 17.05.2024 року в автоматизованому розподілі справ мали б перебувати 11 суддів (не ураховуючи позивача);

- перебування у відпустці судді Зареви Н.І. з 20.05.2024 року до 02.06.2024 року, то така відпустка була надана вказаному суддів наказом від 24.04.2024 року (тобто до звернення позивача з переліченими вище заявами) та безпосередньо стосується періоду про який просила позивач у своїх заявах про надання відпустки з 20.05.2024 року по 02 (03) червня 2024 року. Отож, період виключення судді ОСОБА_4 з автоматизованого розподілі судових справ накладався б з періодом виключення позивача з такого розподілу у випадку задоволення таких заяв. Однак, надання відпустки вказаному судді на переконання суду не могло бути перешкодою для задоволення заяв позивача від 29.04.2024 року та від 08.05.2024 року про надання відпустки, позаяк як встановлено судом з 06.05.2024 року по 12.05.2024 року, як мінімум 16 суддів перебували в автоматизованому розподілі справ, а з 13.05.2024 року по 17.05.2024 року в автоматизованому розподілі справ мали б перебувати 11 суддів (не ураховуючи позивача), а з 18.05.2024 року в автоматизованому розподілі мали б перебувати 18 суддів (не ураховуючи позивача);

- наявністю рішення зборів суддів Ужгородського міськрайонного суду від 06 березня 2023 року № 3/03-11 та погодженого графіку відпусток на 2024 рік згідно якого з 01.06.2024 року мали право відбути у відпустку судді другої черги (до якої позивач не входить), то колегія суддів зазначає, що наявність такого права на отримання відпустки за графіком з 01.06.2024 року не означає його обов`язкову та безумовну реалізацію (волевиявлення всіма без виключення суддями, які входять до вказаної черги) права на відпустку. Крім того, станом на час розгляду заяв позивача, наказів про надання відпустки з 01.06.2024 року суддям, які входять до графіку відпусток другої черги видано не було.

Якщо ж припуститися позиції відповідачів що з 01.06.2024 року мала б бути надана відпустка за графіком відпусток 10 ти суддям, які підлягали б виключенню з автоматизованого розподілу справ з 18.05.2024 року, то як встановлено судом вище у вказаний термін з 18.05.2024 року по 02.06.2024 року мали б перебувати у автоматизованому розподілі 8 суддів, а починаючи з 03.06.2024 року 10 суддів.

Отож, у випадку надання позивачу відпустки за її заявами, різниця між запланованим обсягом суддів, які мали б перебувати в автоматизованому розподілі справ (10 осіб) з 18.05.2024 року по 02.06.2024 року та кількістю суддів, які у випадку задоволення заяви позивача про надання відпустки (з урахуванням наданої відпустки судді Зареві Н.І.) перебували б у такому розподілі справ (8 осіб) є незначною та становить лише 2 особи, що на переконання колегії суддів не є критичною для забезпечення виконання функцій та завдань Ужгородським міськрайонним судом впродовж вказаного нетривалого періоду.

При цьому дослідивши додаткові докази (щодо перебування суддів у нарадчій кімнаті, відпустці, підвищенні кваліфікації, наданні суддям іншого дня відпочинку), які надано відповідачем разом з додатковими поясненнями від 21.10.2024 року (вх. № 56098/24), колегією суддів установлено, що відповідачем не доведено обставин за яких задоволення заяв позивача про надання відпустки суттєво вплинуло, або зупинило виконання функцій та завдань Ужгородського міськрайонного суду у зазначений період.

Статтею 3 Конституції України установлено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

У статті 49 Основного Закону України гарантовано право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування, яке може бути обмежено в умовах воєнного стану.

Закон України «Про охорону дитинства» визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.

Статтею 1 вказаного закону установлено, що забезпечення найкращих інтересів дитини це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку.

Система заходів щодо охорони дитинства в Україні включає забезпечення належних умов для гарантування безпеки, охорони здоров`я, навчання, виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей (ст.4).

Згідно ст.6 названого Закону кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров`я.

Держава гарантує дитині право на охорону здоров`я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров`я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя.

Відповідно до ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Держава надає батькам або особам, які їх замінюють, допомогу у виконанні ними своїх обов`язків щодо виховання дітей, захищає права сім`ї, сприяє розвитку системи послуг з підтримки сімей з дітьми та мережі дитячих закладів.

Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.

У разі відмови від надання дитині необхідної медичної допомоги, якщо це загрожує її здоров`ю, батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність згідно з законом. Медичні працівники у разі критичного стану здоров`я дитини, який потребує термінового медичного втручання, зобов`язані попередити батьків або осіб, які їх замінюють, про відповідальність за залишення дитини в небезпеці.

Статтею 59 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров`я №2801-XII від 19 листопада 1992 року установлено, що батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя. У разі порушення цього обов`язку, якщо воно завдає істотної шкоди здоров`ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути позбавлені батьківських прав.

Організація Об`єднаних Націй в Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу.

Необхідність особливого захисти дитини передбачена також в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя дітей.

Згідно ст.3 Конвенції про права дитини, яку ратифіковано постановою ВР № 789-XII від 27.02.91, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Також ст.5 названої Конвенції установлено, що держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов`язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім`ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, що за законом відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються.

Згідно рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 22.11.2019 року у справі №308/672/19 розірвано шлюб позивачки з ОСОБА_11 (батьком неповнолітніх дітей). ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_10 , 22.07.2020 року залишено проживати при матері ОСОБА_1 (а.с.22-24).

За наказом Головного Управління Національної поліції в Донецькій області полковника поліції ОСОБА_11 (батька вказаних вище неповнолітніх дітей) призначено заступником начальника відділу поліції з превентивної діяльності відділу поліції №1 Покровського районного управління поліції (а.с. 25).

Отож, батько названих неповнолітніх дітей перебуває в зоні бойових дій та на значній територіальній відстані від фактичного місця проживання дітей, якими за приведених умов самостійно опікується позивачка.

З матеріалів справи убачається, що відпустка про яку йшлося у заявах позивача від 29.04.2024 року (а.с. 15) та від 08.05.2024 року (а.с. 26) була необхідна у зв`язку із необхідністю медичного обстеження неповнолітньої дитини через її погане самопочуття. До письмової заяви про надання відпустки позивачем було надано відповідачам також письмову довідку ЛКК від 08.05.2024 року про необхідність проведення медичного обстеження малолітнього сина, ОСОБА_2 2015 року народження, який у зв`язку з частими скаргами на самопочуття та встановленими діагнозами про які йдеться у вказаній довідці ЛКК, потребував додаткового медичного обстеження.

Отож, потреба у наданні такої відпустки була пов`язана з виконанням позивачкою, як матір`ю двох неповнолітніх дітей обов`язку батьків щодо піклування про здоров`я своєї дитини. При цьому, такий обов`язок не міг бути виконаний виключно позивачкою, як матір`ю дитини, позаяк як встановлено судом і про що повідомлялися відповідачі (а.с. 26) батько дітей перебував в зоні бойових дій та на значній територіальній відстані від фактичного місця проживання дітей.

Втручання у право на охорону здоров`я неповнолітньої дитини та на необхідність отримання відпустки матір`ю дитини з метою реалізації вказаних батьківських обов`язків, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 2 Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право на охорону здоров`я та реалізацію батьківських обов`язків у зв`язку із вказаним. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право понесе індивідуальний і надмірний тягар.

Натомість як слідує з матеріалів даної справи та пояснень сторін, відповідачем необґрунтовано та не доведено належними доказами обставин за яких у випадку задоволення заяви позивача про надання відпустки - втручання в інтереси та завдання держави в особі Ужгородського міськрайонного суду було більш вагомим та вкрай суспільно необхідним (та зокрема направленим на усунення невідворотної небезпеки, шкідливих, екологічних та інших вкрай важливих невідворотних негативних наслідків) і таке втручання було виправданим та не становило надмірного тягаря та невідворотних наслідків для приватного інтересу позивача та її дитини, який полягає у забезпеченні батьками виконання обов`язків щодо охорони здоров`я власних дітей та забезпеченні надання кваліфікованої медичної допомоги дитині.

З огляду на приведені положення законодавства та фактичні обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що втручання відповідачів у гарантоване законом право позивача, як матері двох неповнолітніх дітей (яка як встановлено судом забезпечує їх самостійне виховання у зв`язку з перебування батька дітей в зоні бойових дій) на отримання відпустки в зручний для неї час (тобто незалежно від графіку відпусток) обґрунтоване необхідністю виконання батьківських обов`язків по охороні здоров`я дитини є невиправданим та необґрунтованим та становить надмірний тягар для позивача, як матері та її дитини, яка потребує вжиття батьками заходів щодо охорони її здоров`я.

При цьому колегія суддів констатує, що відмовляючи у наданні відпустки позивачу, відповідачі діяли в супереч положенням ст.3 Конвенції про права дитини, яку ратифіковано постановою ВР № 789-XII від 27.02.91, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Натомість, відповідачем та судом першої інстанції всупереч вимог закону не надано належної правової оцінку вказаним обставинам та приведеним положенням законодавства.

Викладене беззаперечно свідчить про те, що відповідачі протиправно відмовили позивачці в наданні щорічної основної та додаткової відпустки посилаючись на те, що ним надано відпустки іншим суддям та з огляду на правила розподілу судових справ між суддями спричинятиме накладення періодів, протягом яких автоматизований розподіл справ щодо конкретних суддів не здійснюватиметься, та створюватиме ситуацію за якої велика кількість судових справ було розподілена між незначною кількістю суддів.

Як наслідок оскаржувана відмова у наданні відпустки, в порушення приписів ч.2 ст.2 КАС України, є такою, що прийнята не на підставі та не у спосіб, що визначений законодавством України, необґрунтовано та без дотримання необхідного балансу між будь -якими несприятливими наслідками, що могли настати для позивача та здоров`я її дитини, а оскаржуване рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01.08.2024 року ухвалено без урахування всіх обставин справи, що мають значення, без дотримання принципу пропорційності та верховенства права.

З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про визнання протиправними дій щодо відмови у наданні відпустки за заявою позивача та протиправності бездіяльності щодо не видачі відповідного наказу про таку відпустку позивача.

Стосовно ж позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, то колегія суддів зазначає наступне.

Згідно статті 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною 1 статті 22 Цивільного кодексу України (ЦК України) визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Згідно статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Тобто, аналізуючи наведені положення законодавства, з урахуванням обставинами справи, а також зваживши на згадані вище роз`яснення Пленуму Верховного Суду України щодо відшкодування моральної шкоди, то насамперед треба звернути увагу на те, що сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Крім того, статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Так, згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до статей 73, 74 КАС України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.

Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.

У справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.

Однак, позивачем таких доказів суду не надано.

Виходячи з доводів скаржника, колегія суддів вважає їх недостатніми та позивачем не доведено наявності правових підстав для відшкодування моральної шкоди, а відтак у задоволенні вказаних вимог позивачу слід відмовити з підстав, визначених судом апеляційної інстанції.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли лише частково своє підтвердження.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.

Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.

Крім того колегія суддів зазначає, що відповідно до д п.1 ч.6 ст. 12 КАС України до справ незначної складності належать справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище.

Відповідно до примітки статті 51-3 Закону України «Про запобігання корупції» під службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, в цій статті розуміються судді.

Як наслідок вказана справа не належить до справ незначної складності, а відтак підлягала розгляду судом в порядку загального позовного провадження.

Відповідно до п.7 ч. 3 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо суд розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що оскаржуване рішення суду не відповідає дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду скасувати з прийняттям нового судового рішення.

З урахуванням положень частини 3 статті 139 КАС України та обставин щодо часткового задоволення апеляційної скарги, суд здійснює перерозподіл судових витрат пропорційно до задоволених вимог та присуджує за рахунок бюджетного фінансування Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору понесені в суді першої та апеляційної інстанцій у розмірі 1778 гривень.

Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 317, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2024 року у справі № 260/3370/24 скасувати.

Ухвалити постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії та бездіяльність Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області в особі голови вказаного суду щодо:

- відмови у наданні ОСОБА_1 частини щорічної основної відпустки за кілька попередніх років з 20 травня 2024 року до 02 червня 2024 року тривалістю 10 робочих (14 календарних) днів, за письмовою заявою від 29.04.2024 року та щодо не видачі відповідного наказу про відпустку головою Ужгородського міськрайонного суду;

- відмови у наданні ОСОБА_1 щорічної оплачуваної додаткової відпустки за стаж роботи понад 10 років з 20 травня 2024 року тривалістю 15 календарних днів, за заявою від 08.05.2024 року та щодо не видачі відповідного наказу про відпустку головою Ужгородського міськрайонного суду;

Зобов`язати Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області надати за заявою судді ОСОБА_1 щорічну оплачувану (основну та додаткову) відпустку (в тому числі невикористані дні за попередні роки), як матері двох неповнолітніх дітей відповідно до положень пункту 4 ч. 14 ст. 10 Закону України Про відпустки та ст. 136 Закону України Про судоустрій і статус суддів.

У задоволенні решти вимог адміністративного позову ОСОБА_1 до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетного фінансування Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1778 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття. Порядок, строки та підстави подання касаційної скарги на рішення суду апеляційної інстанції визначено ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя С. М. Шевчук судді Р. В. Кухтей С. П. Нос Повне судове рішення складено 05 листопада 2024 року