Постанова
Іменем України
31 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 344/7040/18
провадження № 61-4902св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи за первісним позовом:
позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк»,
третя особа - Івано-Франківський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області,
учасники справи за зустрічним позовом:
позивач - акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк»,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , який є правонаступником ОСОБА_1 ,
третя особа - Івано-Франківський міський відділ державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ),
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 березня 2024 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Луганської В. М., Томин О. О.,
Історія справи
Короткий зміст позовів
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 , ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», третя особа: Івано-Франківський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, про звільнення майна з під арешту.
Первісний позов мотивований тим, що 15 жовтня 2009 року, за договором купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу зареєстрованого в реєстрі за № 2887, ОСОБА_1 придбав нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
23 травня 2018 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до відділу реєстрації речових прав Косівської міської ради про реєстрацію права власності на вищезазначену квартиру, однак державним реєстратором відмовлено у здійснені реєстрації майна, у зв`язку із арештом нерухомого майна.
Згідно змісту інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 04 серпня 2015 року державним реєстратором реєстраційної служби Івано-Франківського міського управління юстиції Івано-Франківської області на підставі ВП НОМЕР_2 від 02 липня 2013 року головним державним виконавцем ВДВС Івано-Франківського МУЮ винесено постанову про арешт майна боржника ОСОБА_5 та оголошення заборони на його відчуження.
Позивач зазначав, що арешт на квартиру АДРЕСА_1 не сприяє забезпеченню прав стягувача, а є перешкодою йому для реалізації права власності на вказану квартиру. Оскільки квартира, на яку накладено арешт належить позивачу, а не боржникові ОСОБА_3 , то відповідно до положень статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» позивачем пред`явлено позов про визнання права власності на нерухоме майно та зняття з нього арешту.
З огляду на те, що стягувачем у виконавчому провадженні № НОМЕР_2, в рамках якого постановою головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , являється ПАТ «Державний експортно-імпортниий банк», ухвалою Івано-Франківського міського суду від 01 червня 2022 року замінено відповідача АТ «Райффайзен Банк Аваль» на належного відповідача - ПАТ «Державний експортно-імпортниий банк».
Позивач просив:
звільнити з-під арешту нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , на яку постановою головного державного виконавця ВДВС Івано-Франківського МУЮ на підставі ВП НОМЕР_2 від 02 липня 2013 року накладено арешт;
визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 144,9 кв. м житловою 73.3 кв. м.
11 липня 2022 року АТ «Державний експортно-імпортний банк України» звернулося із зустрічним позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 (правонаступника ОСОБА_1 ) третя особа: Івано-Франківський міський відділ державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), про визнання недійсним договору.
Зустрічний позов мотивований тим, що 12 липня 2007 між банком та
ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 5407С18 про видачу останньому кредиту в сумі 292 000 швейцарських франків з кінцевою датою погашення 11 липня 2014 року 27 січня 2009 року, на підставі положень кредитного договору та у зв`язку із невиконанням боржником кредитних зобов`язань, банком направлена вимога про дострокове погашення боргу, який станом на 26 січня 2009 року становив 254 298,37 швейцарських франків.
У зв`язку з невиконанням своїх кредитних зобов`язань, на підставі заяви банку, 23 березня 2009 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис на іпотечному договорі № 5407261 від 20 липня 2007 року, укладеному між банком та ТОВ «Свіча», від імені якого діяв ОСОБА_3 про звернення стягнення на нерухоме майно (ресторан «Водоспад»), зареєстрованого в реєстрі за № 433. Договірна заставна вартість предмета іпотеки (згідно умов іпотечного договору № 5407261 від 20 липня 2007 року) становила 1 550 000 грн, що за курсом НБУ швейцарського франку на дату укладення оспорюваного договору така вартість складала 197,7 тис. швейцарських франків, чого було недостатньо для погашення всієї заборгованості за кредитним договором. Боржник за переконанням Банку, почав вчиняти дії щодо укладення договорів відчуження належного йому майна з метою ухилення від виконання кредитних зобов`язань.
02 квітня 2009 року був виданий судовий наказ про стягнення з Боржника боргу, і на виконання цього наказу був накладений арешт на все майно Боржника постановою державного виконавця відділу ДВС м. Івано-Франківська від 21 жовтня 2009 року. Ціна відчуженої Боржником квартири була більш ніж в 10 разів менша від ринкової на момент укладення оспорюваного договору та вартість договору оплачена Продавцю під час укладення цього Договору, отже відсутні докази проведення реального розрахунку між сторонами правочину. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Реєстру прав власності на нерухоме майно. Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 304218878 від 05 липня 2022 право власності на Квартиру зареєстроване за боржником, а не за ОСОБА_1 .
Позивач вважав, що договір купівлі-продажу квартири від 15 жовтня 2009 року не відповідає засадам справедливості, добросовісності та розумності, а фактична мета (воля сторін) цього правочину була спрямована на уникнення ОСОБА_3 від виконання кредитних зобов`язань, що порушує майнові права та інтереси АТ «Укрексімбанк».
Банк просив:
визнати недійсним Договір купівлі-продажу квартири від 15 жовтня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , що нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського нотаріального округу Слободян Л. А., зареєстрований в реєстрі за № 2887.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 17 червня 2021 року замінено позивача ОСОБА_1 його правонаступником - ОСОБА_2 .
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:
згідно копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 11 січня 2020 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Як вбачається з наданих суду матеріалів, син померлого ОСОБА_2 подав заяву про прийняття спадщини за законом 05 травня 2020 року;
тому клопотання про заміну відповідача його правонаступником підлягає задоволенню, а відтак слід провести заміну позивача ОСОБА_1 його правонаступником - ОСОБА_2 .
Рішенням Івано-Франківського міського суду в складі судді Антоняка Т. М., від 02 листопада 2023 року
позов ОСОБА_2 , як правонаступника ОСОБА_1 задоволено;
звільнено з-під арешту нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , який накладений постановою про арешт майна боржника, винесеної головним державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції на підставі ВП НОМЕР_2 від 02 липня 2013 року;
визнано за ОСОБА_2 , як правонаступником ОСОБА_1 , право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 144,9 кв. м, житловою 73,3 кв. м;
у задоволенні зустрічного позову АТ «Державний експортно-імпортний банк» відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
як вбачається з матеріалів справи, 15 жовтня 2009 року приватним нотаріусом Слободян Л. А. було посвідчено Договір купівлі-продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Вказаний договір, після його підписання сторонами, відповідно до чинного на момент укладення законодавства, було зареєстровано у Державному реєстрі правочинів (правочин № 3663671);
суд відхилив посилання представника позивача за зустрічним позовом на те, що у ОСОБА_3 станом на 15 жовтня 2009 року було відсутнє право розпоряджатися своїм майном, а саме спірною квартирою, оскільки в рішенні Івано-Франківського міського суду від 23 січня 2013 року в справі № 0907/2-4421/2011, оскільки судом було встановлено, що право розпоряджатися майно було обмежено постановою від 21 жовтня 2009 року державного виконавця відділу ДВС м. Івано-Франківська тобто вже після 15 жовтня 2009 року, при цьому вказана справа стосується виключно визнання недійсним біржового договору № 185702/09-02 від 23 жовтня 2009 року купівлі-продажу транспортного засобу марки МАZDА СХ 7, 2007 року випуску та не стосується квартири, яка є предметом спору у справі № 44/7040/18. Представник позивача ОСОБА_2 клопотав про застосування до вимог зустрічного позову банку про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири позовну давність;
з матеріалів справи вбачається, що 27 січня 2009 року банком направлена вимога ОСОБА_3 про дострокове погашення боргу, який станом на 26 січня 2009 року становив 254 298,37 швейцарських франків, яку боржник отримав 19 лютого 2009 року, що підтверджується його підписом на банківському примірнику вимоги;
арешт на квартиру по АДРЕСА_2 було накладено на підставі клопотання старшого слідчого в ОВС відділу розслідування особливо тяжких злочинів слідчого управління Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області в рамках кримінального провадження № 12016090010000464 від 05 лютого 2016 року. Тобто, починаючи з 27 січня 2009 року по 11 липня 2022 року (дату реєстрації позовної заяви в суді) АТ «Державний експортно - імпортний банк України» в частині примусового звернення стягнення на спірну житлову квартиру не вчинив жодних дій для звернення стягнення на спірну житлову квартиру;
встановивши, що на час придбання позивачем спірного нерухомого майна у Державного реєстру обтяжень рухомого майна, який надано приватним нотаріусом, були відсутні відомості про його обтяження, суд вважає, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем квартири, а тому, відповідно до статті 391 ЦК України, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпоряджання своїм майном.
враховуючи характер, суть та підстави заявлених позивачем вимог, норми права, якими вони регулюються, суд приходить до висновку, що накладене обтяження обмежує позивача ОСОБА_2 , як правонаступника ОСОБА_1 , у праві володіння, користування та розпорядження, що призвело до того, що позивач позбавлений можливості належним чином розпоряджатися своїм правом на майно. Відтак, враховуючи зазначені сторонами обставини та надані ними докази в обґрунтування позовної заяви та зустрічного позову в їх сукупності, приймаючи до уваги, що позивачем ОСОБА_2 надано належні і допустимі докази, суд дійшов висновку, що заявлені ним позовні вимоги підлягають задоволенню. Натомість у задоволенні зустрічного позову банку про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири слід відмовити.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 березня 2024 року:
апеляційну скаргу АТ «Державний експортно-імпортний банк України» задоволено;
рішення Івано-Франківського міського суду від 02 листопада 2023 року скасовано та постановлено нове судове рішення;
у задоволенні позову ОСОБА_2 , правонаступника ОСОБА_1 , відмовлено, а зустрічний позов АТ «Державний експортно-імпортний банк» задоволено;
визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 15 жовтня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за № 2887.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову банку, суд першої інстанції не дав належної правової оцінки доводам позивача щодо фраудаторності договору купівлі-продажу квартири. Колегія суддів вважала необхідним зауважити, що згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним і бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора. Велика Палата Верховного Суду у наведеній справі зазначила, що позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає визнання правочину недійсним;
фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір. Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредиторам використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі; контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи); щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тобто дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом;
зібраними доказами в справі встановлено, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири боржником ОСОБА_3 вчинено після початку здійснення АТ «Укрексімбанк» заходів щодо примусового стягнення кредиту. Так, 19 лютого 2009 року ОСОБА_3 отримав вимогу про дострокове погашення боргу за кредитним договором в розмірі 254 298,37 швейцарських франків; 23 березня 2009 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на нерухоме майно - ресторан «Водоспад» з метою стягнення боргу в розмірі 258 845,77 швейцарських франків. 02 квітня 2009 року Івано-Франківським міським судом видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_3 на користь ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» заборгованості за кредитним договором в сумі 1 701 799,82 грн, який ухвалою Івано-Франківського міського суду від 03 грудня 2009 скасовано);
ОСОБА_3 23 жовтня 2009 року уклав біржовий договір купівлі-продажу транспортного засобу, який рішенням Іванно-Франківського міського суду від 24 січня 2013 року визнано недійсним з тих підстав що 02 квітня 2009 року видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_3 боргу в сумі 1 701 799,82 грн, на виконання якого постановою державного виконавця відділу ДВС від 21 жовтня 2009 року накладено арешт на все майно боржника, у тому числі і на спірну квартиру, яку боржник відчужив 15 жовтня 2009 року;
згідно договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2009 року - квартира АДРЕСА_1 відчужена ОСОБА_3 - ОСОБА_1 за ціною 60 590 грн, яка відповідно до наданих банком доказів у десять разів нижче ринкової вартості такої квартири на час її відчуження. Зазначена обставина сторонами не заперечується. Доказів проведення розрахунку за квартиру, окрім, самого договору купівлі-продажу квартири, матеріали справи не містять;
суду не надано доказів того, що воля сторін була спрямована на реальне настання наслідків. Покупець ОСОБА_1 протягом тривалого часу не реєстрував своє право власності на вказану квартиру, не укладав, як власник квартири, будь-яких договорів щодо надання комунальних послуг, не здійснював оплату за їх надання. Представник позивача за первісним позовом у засіданні апеляційного суду не заперечив факт проживання сім`ї ОСОБА_3 у спірній квартирі, однак будь-яких договорів щодо того на яких умовах останнім використовується спірна квартира суду не представлено. Надані представником ОСОБА_2 квитанції про здійснення грошових переказів ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 та його дружини не містять даних щодо призначення платежу, а відтак не можуть слугувати доказом того, що ОСОБА_3 сплачував на користь ОСОБА_2 кошти за користування квартирою, як і доказом сплати боргу (на користь ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на що посилався ОСОБА_3 . Таким чином, вказані обставини у їх сукупності дають підстави для висновку, про те, що договір купівлі-продажу квартири укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не відповідає засадам справедливості, добросовісності та розумності, натомість укладений з метою унеможливлення стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором за рахунок належного йому нерухомого майна - квартири;
тому доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду, а відтак колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість вимог зустрічного позову банку про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 15 жовтня 2009 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1
стосовно клопотання представника позивача про застосування до вимог зустрічного позову позовної давності, колегія суддів зазначила, що первісний позов ОСОБА_1 про звільнення майна з-під арешту та визнання права власності на квартиру пред`явив 24 травня 2018 року, у якому відповідач у справі зазначив ПАТ «Райффайзен Банк Аваль». Однак оскільки стягувачем у виконавчому провадженні № НОМЕР_2, в рамках якого постановою головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , є ПАТ «Державний експортно-імпортний банк», ухвалою Івано-Франківського міського суду від 01 червня 2022 року замінено відповідача АТ «Райффайзен Банк Аваль» на належного відповідача - ПАТ «Державний експортно-імпортний банк». Із зустрічним позовом банк звернувся 11 липня 2022 року;
відповідно до положень статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Банк не був стороною договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 15 жовтня 2009 року. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 304218878 від 05 липня 2022 року, відсутні відомості про перехід права власності на квартиру від ОСОБА_3 до ОСОБА_1 і реєстрації такого права за останнім. Крім того, на квартиру в рамках виконавчого провадження про стягнення з боржника ОСОБА_3 на користь банку заборгованості у сумі 37426,86 швейцарських франків накладено арешт. Інших доказів щодо обізнаності банку про укладення договору купівлі-продажу квартири матеріали справи не містять. Тому колегія зробила висновок, що про порушення свого права позивач за зустрічним позовом дізнався з часу отримання ухвали суду першої інстанції від 01 червня 2022 року про заміну належного відповідача у справі. Пред`явивши позов у липні 2022 року АТ «Державний експортно-імпортний банк України» не пропустив позовну давність і підстави для застосування наслідків спливу позовної давності, передбачені відсутні;
стосовно поданої до апеляційного суду заяви ОСОБА_3 про визнання зустрічного позову АТ «Державний експортно-імпортний банк України» слід зазначити наступне. Як убачається з матеріалів справи відповідач за первісним та зустрічним позовом ОСОБА_3 подав до суду першої інстанції заяву, у якій не заперечив щодо позовних вимог ОСОБА_1 та ствердив, що згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 15 жовтня 2009 року продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 . Однак, 29 січня 2024 року на адресу апеляційного суду ОСОБА_3 надіслав заяву, у якій визнав зустрічний позов АТ «Державний експортно-імпортний банк» та вказав, що метою укладення договору було уникнення ризику звернення стягнення на квартиру для погашення заборгованості перед банком, розуміючи, що вартості іпотечного майна не буде достатньо для погашення боргу в повній сумі перед банком, наміру передавати квартиру у володіння та розпорядження ОСОБА_1 не мав. Вказану заяву підтримав у судовому засіданні. Колегія суддів вважала, що поведінка відповідача ОСОБА_3 є суперечливою, оскільки в судах першої інстанції та апеляційної інстанції фактично визнав взаємовиключні первісний та зустрічний позови. Посилання ОСОБА_3 на те, що у суді першої інстанції він визнав первісний позов так як ОСОБА_1 йому погрожував і такі погрози він сприймав реально не підтверджені будь-якими доказами. Крім того, ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , а рішення суду ухвалено 02 листопада 2023 року. У зв`язку з цим, колегія суддів зробила висновок, що матеріали справи, окрім заяв відповідача ОСОБА_3 містять достатнього доказів для вирішення спору по суті. Колегія суддів зробила висновок, що суд першої інстанції постановив рішення з порушенням норм матеріального права, а тому рішення суду підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про задоволення зустрічного позову банку про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та відмову у задоволенні первісного позову про звільнення майна з-під арешту.
Аргументи учасників справи
03 квітня 2024 року ОСОБА_2 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 березня 2024 року, в якій просив:
оскаржену постанову апеляційного суду скасувати;
рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Суд апеляційної інстанції зробив висновок про недійсність, фіктивність оспорюваного договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2009 року, не встановивши при цьому в чому саме полягає умисел позивача за первісним позовом ОСОБА_1 як покупця при укладені спірного договору та якими доказами це підтверджується. Тобто, суд апеляційної інстанції не встановив умислу обидвох сторін договору на укладення недійсного, фіктивного договору на шкоду кредитору. Оскаржувана постанова не містить висновків про умисел покупця ОСОБА_1 на укладення фіктивного договору на шкоду інтересам кредитору;
той факт, що ОСОБА_3 ймовірно діяв недобросовісно (як відносно кредитора так і відносно покупця квартири), не може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 15 жовтня 2009 року, оскільки покупець ОСОБА_1 намагався досягти відповідного правового результату -набуття права власності на вказану квартиру, що підтверджується його поведінкою, яка проявилась, зокрема, в тому, що він вчиняв дії щодо внесення інформації про своє право власності до реєстру речових прав на нерухоме майно, звернувся у 2018 році до суду із позовом про захист права власності, після укладення спірного договору (15 жовтня 2009 року) придбав у цьому ж будинку гараж (29 квітня 2010 року), тощо. ОСОБА_3 переслідував мету продати квартиру та отримати кошти за неї;
апеляційний суд порушив частину третю статті 367 ЦПК України, оскільки у судових засіданнях суду апеляційної інстанції було задоволено клопотання банку від 05 та 06 березня 2024 року про долучення нових доказів, які були взяті до уваги судом апеляційної інстанції при ухвалені оскарженого рішення. За цими клопотаннями долучено наступні докази: постанова про відкриття ВП НОМЕР_4, витяг про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна №25067295 від 21 жовтня 2009 року, постанова про закінчення ВП НОМЕР_5, копія зворотньої сторони судового наказу від 29 квітня 2009 року, копія листа від 13 лютого 2014 року, копію виконавчого листа від 30 квітня 2010 року; копія постанови про повернення виконавчого документу стягувачеві у ВП НОМЕР_3 від 02 вересня 2013 року, копія виписки з рішення від 30 квітня 2010 року у справі №2-22045/2010 року, копія роздруківки банку про заборгованість ОСОБА_3 , копія судового наказу від 02 квітня 2009 року, копія розрахунку Банку по кредитному договору №5407С18, копія розрахунку Банку від 05 березня 2024 року. Усі ці документи долучено Банком через електронний суд та є у відповідному доступі. Аналогічно було долучено нові докази за клопотанням відповідача ОСОБА_3 (копії квитанцій) на підтвердження ним зміненої в суді апеляційної інстанції позиції про визнання зустрічного позову банку, які теж були взяті до уваги судом при задоволенні зустрічного позову. Суд апеляційної інстанції, задовольняючи клопотання банку про долучення нових доказів від 05 та 06 березня 2024 року, не мотивував такий свій висновок про їх долучення. Таке ж порушення було допущено судом при долученні нових доказів ОСОБА_3 . Після долучення нових доказів ОСОБА_2 теж намагався надати нові докази проте у їх долученні було відмовлено. Тим самим порушено принцип змагальності;
згідно з договором купівлі-продажу квартири від 15 жовтня 2009 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Перед укладенням даного договору було з`ясовано питання про наявність заборон відчуження відносно вказаного нерухомого майна, а саме, згідно наявного у матеріалах справи витягу з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №25009326 від 15 жовтня 2009 року та Витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про податкові застави №25009247 інформація про заборони відчуження чи інші обтяження спірної квартири була відсутньою у відповідному реєстрі, що є свідченням відсутності перешкод, в першу чергу для покупця, в придбані такого майна. ОСОБА_1 не знав і не міг знати про наявність (відсутність) у продавця ОСОБА_3 будь-яких зобов`язань перед кредиторами. Доказів протилежного матеріали справи не містять;
до спірних правовідносин, які виникли щодо придбаного до 01 січня 2013 року нерухомого майна, підлягають застосуванню саме норми ЦК України (чинні на момент виникнення правовідносин), які визначають умови та момент виникнення права власності в набувача нерухомого майна за відповідним правочином, а також містять правило щодо обов`язкової реєстрації договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна. Особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до норм статей 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу необхідність реєстрації права на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин - до 01 січня 2013 року) не впливала на виникнення в покупця нерухомості прав власника на це майно. 15 жовтня 2009 року приватним нотаріусом Слободян Л.А. було посвідчено оспорюваний договір купівлі-продажу квартири. Вказаний договір, після його підписання сторонами, у відповідності до чинного на момент його укладення законодавства, було зареєстровано у Державному реєстрі правочинів (правочин № 3663671), що підтверджується Витягом з Державного реєстру правочинів №7837560 від 15 жовтня 2009 року. Тобто, ОСОБА_1 належним чином набув права власності на спірну квартиру 15 жовтня 2009 року, та є добросовісним набувачем. І відповідно, намагаючись вчинити дії щодо внесення інформації про власне право власності до державного реєстру речових прав після 01 січня 2013 року ОСОБА_1 стало відомо, що постановою головного державного виконавця ВДВС Івано-Франківського МУЮ на підставі ВП НОМЕР_2 від 02 липня 2013 року накладено арешт на його квартиру, що унеможливило проведення такої реєстрації та стало підставою для звернення до суду із позовом про визнання права власності та скасування арешту на майно. Наведене спростовує висновок апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 не зареєстрував своє право власності на квартиру у реєстрі речових прав, що є свідченням фіктивності такого договору. Така обставина як невнесення ОСОБА_1 інформації до реєстру речових прав є свідченням саме його добросовісності, оскільки він вважав, що набув права власності саме 15 жовтня 2009 року. Про волю ОСОБА_1 яка спрямована на реальне настання правових наслідків при укладені договору від 15 жовтня 2009 року свідчить також те, що після придбання спірної квартири, ОСОБА_1 придбав у цьому ж будинку і гараж (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 24 червня 2010 року). Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, не дослідив, в яких саме діях ОСОБА_1 були ознаки фіктивності, в чому полягав його умисел, та якими доказами це підтверджено. Очевидно ОСОБА_3 переслідував мету саме відчуження, а не те, щоб приховати квартиру від кредитора;
ОСОБА_3 систематично допускає суперечливу поведінку (заява про визнання первісного позову від 21 березня 2019 року, заява про визнання зустрічного позову від 26 січня 2024 року);
інформація про вартість спірної квартири отримана із реєстру прав у формі витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації від 30 вересня 2009 року за №23992947, є достовірною та є належним відображенням вартості такої квартири у договорі. Вказане в повній мірі спростовує висновки суду апеляційної інстанції про неналежність ціни спірної квартири з посиланням на інтернет ресурс економічної правди, відомості якого не є достовірними;
підтвердженням проведеного розрахунку є факт підписання спірного договору обома сторони, про що останні вказали у пункті 4 оспорюваного договору;
ОСОБА_2 не є учасником договірних взаємовідносин між банком та ОСОБА_3 .Якщо навіть припускати, що ОСОБА_3 і намагався уникнути відповідальності перед кредитором, то він це робив не у формі фраудаторного правочну (без наміру створити правові наслідки), а з метою отримання коштів за продаж такої квартири у власне розпорядження. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Наказ від 02 квітня 2009 року про стягнення з ОСОБА_3 в користь банку грошових коштів було звернуто до виконання 19 жовтня 2009 року, виконавче провадження № НОМЕР_4 відкрито 21 жовтня 2009 року. У межах цього ВП було накладено арешт на все рухоме майно, що підтверджується наявним у справі Витягом про реєстрацію обтяжень рухомого майна №25067295 від 21 жовтня 2009 року. Вказане спростовує висновок апеляційного суду про те, що в межах цього ВП було накладено арешт на все майно. Арешт в межах ВП мав місце виключно щодо рухомого майна. Наведені обставини не мають жодного правового значення до спірного договору купівлі-продажу квартири від 15 жовтня 2009 року, який було укладено до початку реалізації судового наказу, який скасовано ухвалою від 03 грудня 2009 року;
всупереч наявному в матеріалах справи витягу з Державного реєстру правочинів від 15 жовтня 2009 року № 7837560,із змісту якого вбачається факт державної реєстрації спірного договору купівлі-продажу квартири від 15 жовтня 2009 року за яким покупець ОСОБА_6 набув права власності на вказане майно у належний спосіб, суд апеляційної інстанції не фактично позбавив права власності позивача як добросовісного набувача. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно, за відсутності у відповідних реєстрах відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
29 травня 2024 року АТ «Державний експортно-імпортний банк України» через підсистему Електронний суд подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило:
касаційну скаргу залишити без задоволення;
постанову апеляційного суду залишити без змін;
судові витрати покласти на ОСОБА_2 .
Відзив мотивований тим, що:
оспорюваний договір купівлі-продажу має ознаки саме фраудаторного правочину, а не лише фіктивного. Оспорюваний правочин визнано недійсним як «фраудаторний», на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 2 і 3 статті 13 ЦК України), а також частини 1 статті 203 та частини 1 статті 215 ЦК України, а не як фіктивний;
обґрунтовуючи зустрічний позов, банк навів обставини «фраудаторності» договору, тобто, вчиненого на шкоду банку, оскільки: він був вчинений 15 жовтня 2009 року, після початку здійснення банком заходів щодо примусового стягнення кредиту; боржник після 21 жовтня 2009 року відчужив транспортний засіб; після відчуження квартири та транспортного засобу, у нього не залишилось майна, на яке можна було б звернути стягнення; квартира відчужена за ціною, яка в 10 разів була нижчою від ринкової; відсутні докази реальної оплати вартості квартири; воля сторін договору не була спрямована на реальне настання наслідків;
у цій справі та у справах №910/18436/16 №757/12646/16-ц, на постанови Верховного Суду в яких посилається скаржник у касаційній скарзі, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справи на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону;
заявляючи про порушення апеляційним судом частини 3 статті 367 ЦПК України, скаржник зазначив, що банк на підтвердження доводів зустрічного позову надав копії кредитного договору від 12 липня 2007 року, вимоги від 27 січня 2009 року, виконавчого напису від 23 березня 2009 року, іпотечного договору від 27 липня 2007 року, витягу від 05 липня 2022 року, рішення від 24 січня 2013 року у справі №0907/2-4421/2011, витягу з інтернет ресурсу Економічної правди, яких на думку скаржника, було недостатньо для задоволення зустрічного позову. Банк вважає такий висновок помилковим, оскільки наведені докази підтверджували наявність обставин, на які покликався АТ Укрексімбанк, про те, що оспорюваний договір є фраудаторним, тобто, вчиненим на шкоду кредитору;
клопотання банку про долучення доказів від 05 та 06 березня 2024 були подані не на підтвердження підстав зустрічного позову, а на виконання вимог апеляційного суду про надання доказів самого існування судового наказу, обставин його примусового виконання та фактичного розміру боргу, оскільки суд першої інстанції усунувся від дослідження цих обставин. В апеляційній скарзі банк не покликався на нові обставини, які підлягають встановленню, та нові докази, що підлягають дослідженню, що зобов`язувало б банк обґрунтовувати поважність причин неподання доказів до суду першої інстанції. Витребуваними апеляційним судом копії судових рішень чи постанов органів ДВС були додатково уточнені (деталізовані) обставини;
17 лютого 2009 року банк направив боржнику вимогу про дострокове погашення кредитної заборгованості № 054-002/453, яку ОСОБА_3 отримав 18 лютого 2009 року. На виконання судового наказу орган ДВС постановою від 21 жовтня 2009 року у ВП НОМЕР_5 накладено арешт на все майно боржника;
для визнання договору фраудаторним не має значення, що арешт на виконання судового наказу накладений був після дати укладення договору. Значення має дотримання стандартів добросовісності та розумності при укладенні правочину з відчуження майна, коли будучи обізнаним про наявність невиконаного кредитного зобов`язання, особа використала цивільний інструментарій на «зло» з метою звільнення свого майна (квартира та автотранспортний засіб) від ризику звернення стягнення на нього, не залишивши у своїй власності жодного іншого майна, унеможлививши таким чином виконання кредитного зобов`язання, в т. ч. на підставі судових рішень, що були пред`явлені до примусового виконання після дати укладення договору.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2024 року:
відкрито касаційне провадження у справі;
в задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення дії постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 26 березня 2024 року відмовлено.
03 червня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2024 року справу призначено справу до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 16 травня 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження:
суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16; від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц; від 13 березня 2019 року у справі № 757/12646/16-ц; від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19; від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17; від 13 квітня 2021 року у справі № 909/722/14; від 08 листопада 2023 року у справі № 140/1322/22, від 01 липня 2021року у справі № 46/603; від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17; від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17; від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18; від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17;
судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Фактичні обставини
Апеляційний суд встановив, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 15 жовтня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Слободян Л. А., зареєстрованого в реєстрі за № 2887, ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
Квартира, що відчужується складається з чотирьох жилих кімнат, житловою площею 73,3 кв. м, загальною площею 144,9 кв. м.
Продаж квартири вчинено за ціною 60 590 грн, які покупець оплатив продавцю під час оформлення договору, сторони підтвердили факт повного розрахунку за придбану квартиру та відсутність одна до другої претензій (т. 1, а. с. 6).
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 124917918 від 23 травня 2018 року щодо суб`єкта права власності ОСОБА_3 :
04 серпня 2015 року державним реєстратором РС Івано-Франківського МУЮ Івано-Франківської області Барчуком В. В., на підставі постанови у ВП НОМЕР_2 від 02 липня 2013 року головним державним виконавцем ВДВС Івано-Франківського МУЮ Середюком В. Ю. винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Об`єкт нерухомого майна квартира за адресою АДРЕСА_2 . Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 23390574 від 04 серпня 2015 року 15:00:06 прийнято РС Івано-Франківського міського управління юстиції Івано-Франківської області. Вид обтяження - арешт нерухомого майна.
12 липня 2007 року між ВАТ «Державний експортно-імпортний банк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 5407018, згідно умов якого останньому надано кредитні кошти в сумі 292 000 швейцарських франків з кінцевою датою погашення 11 липня 2014 року:
забезпеченням зобов`язань позичальника за цим Договором є іпотека - нерухомість нежитлового призначення, ресторан «Водоспад», загальною площею 542,8 кв. м, який знаходиться за адресою по АДРЕСА_3 (пункт 2.81 договору);
за виконання зобов`язань за Договором позичальник несе повну відповідальність перед банком усім належним йому майном, у т. ч. коштами, на яке може звертатися стягнення у порядку, визначеному чинним законодавством України (пункт 2.8.7 договору).
27 січня 2009 року у зв`язку невиконанням боржником ОСОБА_3 кредитних зобов`язань, ВАТ «Укрексімбанк» надіслано останньому вимогу про дострокове погашення боргу, який станом на 26 січня 2009 року становив 254 298,37 швейцарських франків. Вказану вимогу ОСОБА_3 отримав 19 лютого 2009 року.
23 березня 2009 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис на підставі іпотечного договору № 5407261 від 20 липня 2007 року, укладеного між банком та ТОВ «СВІЧА», від імені якого діяв ОСОБА_3 про звернення стягнення на нерухоме майно (ресторан «Водоспад»), зареєстрованого в реєстрі за № 433.
Відповідно до виконавчого напису запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно - ресторан «Водоспад», загальною площею 542,8 кв. м за адресою по АДРЕСА_3 , що належить на праві власності Товариству з обмеженою відповідальністю «Свіча».
За рахунок коштів, отриманих від реалізації вказаного нерухомого майна нотаріус пропонує задовольнити вимоги ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» у розмірі заборгованості по основній сумі кредиту станом на 23 березня 2009 року - 246 809,53 швейцарських франків, заборгованість по прострочених відсотках 12036,24 швейцарських франків, заборгованість по комісії - 100 грн та 3 700 грн витрати по вчиненню виконавчого напису.
Заставлене майно боржника реалізовано на прилюдних торгах згідно протоколу № 15/040/13-1-1 від 31 серпня 2013 року, а виконавчий документ згідно постанови начальника відділу державної виконавчої служби Долинського районного управління юстиції від 02 вересня 2013 року повернуто стягувачу.
21 жовтня 2009 року Івано-Франківським МВ ДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області відкрито виконавче провадження з виконання судового наказу, виданого Івано-Франківським міським судом 02 квітня 2009 року, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» заборгованості за кредитним договором в сумі 1 701 799,82 грн. У зв`язку з тим, що ухвалою Івано-Франківського міського суду від 03 грудня 2009 року судовий наказ скасовано, постановою старшого державного виконавця ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції від 09 грудня 2009 року виконавче провадження з виконання судового наказу закінчено.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 30 квітня 2010 року в справі № 2-2045/2010 задоволено позов ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України та стягнуто з ОСОБА_3 на користь банку 2 239 209,83 грн, що в еквіваленті складає 279565,75 швейцарських франків заборгованості за кредитним договором № 5407С18 від 12 липня 2007 року.
Заочним рішенням Івано-Франківського міського суду від 01 серпня 2012 року в справі № 0907/2-6672/2011 задоволено позов ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» стягнуто з ОСОБА_3 на користь банку заборгованість по сплаті відсотків за період з 01 грудня 2009 року по 31 березня 2011 року в розмірі 37 426,86 швейцарських франків, що по офіційному курсу НБУ від 12 липня 2011 року еквівалентно 357 917,52 грн, комісії з 01 грудня 2009 року по 31 березня 2011 року в розмірі 800 грн та пені за період 01 серпня 2010 року по 10 квітня 2011 року в розмірі 318 992,85 грн за кредитним договором № 5407С18 від 12 липня 2007 року, 1 700 грн витрат по оплаті державного мита та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
25 червня 2013 року державним виконавцем Івано-Франківського ВДВС відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 на виконання виконавчого листа № 0907/2-6672/2011, виданого Івано-Франківським міським судом 14 червня 2013 року про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 за кредитом в розмірі 37 426,86 швейцарських франків, пені в розмірі 800 грн, та комісії в розмірі 318 992,85 грн, про що винесена відповідна постанова.
У рамках виконавчого провадження № НОМЕР_2 державним виконавцем 02 липня 2013 року винесено постанову про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони на його відчуження - квартиру за адресою АДРЕСА_2 , на підставі якої реєстраційною службою Івано-Франківського міського управління юстиції прийнято рішення про державну реєстрацію обтяження у вигляді арешту нерухомого майна, індексний номер: 23390574 від 04 серпня 2015 року 15:00:06.
Позиція Верховного Суду
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
В Дигестах, наприклад, вказувалося, що juris praecepta sunt haec: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere (норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах). Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:
«позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:
фіктивного (стаття 234 ЦК України);
такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);
такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що:
«цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).
Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.
До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).
Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управненій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, належить: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Касаційний суд акцентує увагу, що контрагентом з яким боржник вчиняє оспорюваний договір може бути не тільки родич боржника, але й інша особа (зокрема, співвласник в спільній власності). Відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна.(див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24)).
Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).
В апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції (пункт 6 частини другої статті 356 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 264/949/19 (провадження № 61-16692св19) вказано, що:
«тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі № №346/5603/17 (провадження №61-41031св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18))».
У постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18) зазначено, що:
«частинами другою, третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, крім випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті.
У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.
Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. Таких обставин апеляційним судом встановлено не було».
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя та четверта статті 12 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України).
Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).
У справі, що переглядається:
при задоволенні зустрічного позову апеляційний суд одночасно кваліфікував оспорюваний договір купівлі-продажу як фіктивний (стаття 234 ЦК України) і такий, що вчинений всупереч принципу доброї совісті та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);
згідно з договором купівлі-продажу квартири від 15 жовтня 2009 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ;
апеляційний суд зазначив, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири боржником ОСОБА_3 вчинено після початку здійснення АТ «Укрексімбанк» заходів щодо примусового стягнення кредиту. 19 лютого 2009 року ОСОБА_3 отримав вимогу про дострокове погашення боргу за кредитним договором в розмірі 254 298,37 швейцарських франків; 23 березня 2009 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на нерухоме майно - ресторан «Водоспад» з метою стягнення боргу в розмірі 258 845,77 швейцарських франків. 02 квітня 2009 року Івано-Франківським міським судом видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_3 на користь ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» заборгованості за кредитним договором в сумі 1 701 799,82 грн, який ухвалою Івано-Франківського міського суду від 03 грудня 2009 скасовано. Вказані обставини у їх сукупності дають підстави для висновку, про те, що договір купівлі-продажу квартири укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не відповідає засадам справедливості, добросовісності та розумності, натомість укладений з метою унеможливлення стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором за рахунок належного йому нерухомого майна - квартири;
апеляційний суд не врахував, що: кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не допускається;
аналіз матеріалів справи, що у суді апеляційної інстанції банк подав клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи (т. 3, а. с. 92, 93). У цьому клопотання банк просив визнати поважними причини пропуску строку на подання доказів та приєднати наступні докази (їх копії): судовий наказ від 02 квітня 2009 року, постанову про відкриття ВП № НОМЕР_4, постанову про накладення арешту на майно ОСОБА_3 від 21 жовтня 20009 року, постанову про закриття ВП № НОМЕР_4 від 09 грудня 20009 року, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 квітня 2010 року у справі № 2-2345/2010, виконавчий лист від 15 вересня 2010 року у справі № 2-2345/2010, постанову про повернення виконавчого документу у ВП НОМЕР_3 від 02 вересня 2013 року, запит банку від 13 лютого 2014 року, виписку з позичкового рахунку ОСОБА_3 (т. 3, а. с. 93-108);
в мотивувальній частині постанови апеляційний суд послався на те, що: «встановлено також, що 21 жовтня 2009 року Івано-Франківським МВ ДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області було відкрито виконавче провадження з виконання судового наказу, виданого Івано-Франківським міським судом 02 квітня 2009 року, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» заборгованості за кредитним договором в сумі 1 701 799,82 грн. У зв`язку з тим, що ухвалою Івано-Франківського міського суду від 03 грудня 2009 року судовий наказ скасовано, постановою старшого державного виконавця ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції від 09 грудня 2009 року виконавче провадження з виконання судового наказу закінчено (а.с. 96-97 т.3)»;
апеляційний суд не звернув уваги, що у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні;
поза увагою апеляційного суду залишилось те, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього;
суд апеляційної інстанції, прийнявши нові докази, надані банком, не мотивував свій висновок про їх прийняття на стадії апеляційного перегляду, не досліджував поважності причин неподання банком цих доказів до суду першої інстанції.
За таких обставин, апеляційний суд зробив помилковий висновок про задоволення зустрічних позовних вимог та відмову у задоволенні первісних позовних вимог.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.
У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, в тому числі й понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 березня 2024 рокускасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 26 березня 2024 року втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко
Суд | Касаційний цивільний суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 31.10.2024 |
Оприлюднено | 07.11.2024 |
Номер документу | 122849434 |
Судочинство | Цивільне |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них: |
Цивільне
Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Крат Василь Іванович
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні