Постанова

від 06.11.2024 по справі 380/23525/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2024 рокуЛьвівСправа № 380/23525/23 пров. № А/857/12363/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :

головуючого судді :Кухтея Р.В.,

суддів :Носа С.П., Шевчук С.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2024 року (ухвалене головуючою-суддею Кисильовою О.Й. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Львові) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області (за участі третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Державної судової адміністрації України, Державної казначейської служби України) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в :

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області (далі - ТУ ДСА, відповідач) (за участі третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ)), в якому просив визнати протиправними дії ТУ ДСА щодо нарахування та виплати йому винагороди за період з 01.01.2021 по 31.08.2023, обчисленої, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102,00 грн, зобов`язати відповідача провести нарахування йому суддівської винагороди на підставі ч.2, 3 ст.135 Закону України Про судоустрій і статус суддів №1402-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон №1402), виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2021 в сумі 2270,00 грн, щомісячних доплат за вислугу років в розмірі 20% від посадового окладу, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 01.01.2021 по 31.12.2021, зобов`язати відповідача провести нарахування йому суддівської винагороди на підставі ч.2, 3 ст.135 Закону №1402, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2022 в сумі 2481,00 грн, щомісячних доплат за вислугу років в розмірі 20% від посадового окладу, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 01.01.2022 по 31.12.2022, зобов`язати відповідача провести нарахування йому суддівської винагороди на підставі ч.2, 3 ст.135 Закону №1402, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2023 в сумі 2684,00 грн, щомісячних доплат за вислугу років в розмірі 20% від посадового окладу, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 01.01.2023 по 31.08.2023, допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць та зобов`язати відповідача, як суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 17.04.2024 позовні вимоги були задоволені повністю.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ТУ ДСА подало апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що відповідно до ч.1 ст.148 Закону №1402, фінансування всіх судів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Так, згідно ст.149 Закону №1402, суди фінансуються згідно із кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (далі - БК України). Відповідно до ч.1 ст.135 Закону №1402, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Звертає увагу, що положення статей 7 Законів України Про Державний бюджет України на 2021 рік №1082-ІХ від 5.12.2020 (далі - Закон №1082), Про Державний бюджет України на 2022 рік №1928-ІХ від 02.12.2021, Про Державний бюджет України на 2023 рік №2710-ІХ від 03.11.2022 (далі - Закон №2710), якими визначено, що прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 01.01.2021, з 01.01.2022 та з 01.01.2023 у розмірі 2102 грн, є чинними, не конституційним не визнавалися та не скасовувалися, а тому підлягає застосуванню. Отже, територіальне управління, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня не мало правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування приведених вище норм Законів №1082, №1928, №2710.

Позивач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.

Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що Указом Президента України №425/2016 від 29.09.2016 ОСОБА_1 призначений на посаду судді Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області строком на п`ять років.

Наказом голови Дрогобицького міськрайонного суду №184/К від 19.10.2016 ОСОБА_1 вважається таким, що призначений вперше строком на п`ять років на посаду судді цього суду з 29.09.2016 та приступив до виконання обов`язків на посаду судді з 20.10.2016, із зарахуванням його до облікового складу суду. Встановлений посадовий оклад згідно із штатним розписом.

Наказом голови Дрогобицького міськрайонного суду №198/К від 20.11.2018 ОСОБА_1 - судді Дрогобицького міськрайонного суду встановлена з 20.10.2018 щомісячна доплата з вислугу років в розмірі 20% від посадового окладу, відповідно до стажу роботи, що дає право на отримання доплати, який станом на 20.11.2018 становить 5 років 01 місяць 00 днів.

Колегія суддів зазначає, що відповідач не заперечує факт нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у 2021-2023 роках, виходячи з розміру базового посадового окладу судді, обчисленого із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовувався для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн, який встановлений вищевказаними Законами України Про Державний бюджет України за період з 01.01.2021 по 31.08.2023.

Вважаючи, що відповідач протиправно для розрахунку розміру посадового окладу не врахував розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений на 01 січня відповідного календарного року, що призвело до зменшення розміру суддівської винагороди у період з 01.01.2021 по 31.08.2023, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, напряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Суд дійшов висновку, що позивач відповідно до ст.135 Закону №1402, має право на отримання суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 31.08.2023, виходячи з базового посадового окладу судді місцевого суду, визначеного із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого ст.7 Законів №1082, №1928, №2710, розмір якого станом на 01.01.2021 складає 2270,00 грн, на 01.01.2022 - 2481,00 грн, на 01.01.2023 - 2684,00 грн. Вирішуючи процесуальне питання щодо негайного виконання рішення суду в сумі за один місяць, суд першої інстанції зазначив, що у межах цієї справи позивач обрав спосіб захисту своїх прав не у формі стягнення недоплачених сум, а про зобов`язання відповідача їх нарахувати та виплатити. Особливістю такого способу захисту є те, що розмір суддівської винагороди, що не доплачена позивачу повинен визначити відповідач при виконанні рішення суду у загальному порядку. Щодо вимоги позивача про зобов`язання надати суду звіт про виконання судового рішення, суд взяв уваги обставини даної справи та у зв`язку з тим, що позивач не навів жодних обґрунтувань щодо необхідності встановлення судового контролю за виконанням даного судового рішення (докази реальної можливості ухилення відповідача від виконання рішення суду у цій справі, тощо), суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом покладення на відповідача обов`язку подати звіт про його виконання.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.

Згідно ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не оскаржується, а тому суд апеляційної інстанції не надає правової оцінки спірним правовідносинам у цій частині та не вбачає підстав для застосування положень частини другої цієї статті.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон №1402.

Згідно ст.4 Закону №1402, в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону №1402.

Частиною першою статті 135 Закону №1402 передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч.2 ст.135 Закону №1402, суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за : 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно п.1 ч.3 ст.135 Закону №1402, базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до ч.9 ст.135 Закону №1402, обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Таким чином, Законом №1402 визначено базовий розмір посадового окладу судді, який становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів (частина першастатті 136 Закону №1402-VIII).

Частиною першою статті 143 Закону №1402-VIII обумовлено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Відповідно до положень Закону України Про прожитковий мінімум (далі - Закон №966-XIV), прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

Водночас, ст.7 Законів №1082, №1928, №2710 в Україні встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2021 - 2270 грн, на 01.01.2022 - 2481 грн, на 01.01.2023 - 2684 грн; працездатних осіб на 2021-2023 роки, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді 2102 гривні.

Так, до 2021 року для розрахунку базового розміру посадового окладу застосовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлювався на 01 січня відповідного календарного року, як це передбачено статтею 135 Закону №1402.

Виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону №1402. Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.

Будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, крім Закону №1402, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.126 Конституції України, незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Законом України Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (далі - Закон №1401), що набрали чинності з 30.09.2016, серед іншого внесено зміни до Конституції України, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, а саме : Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Таким чином, Конституція України у редакції Закону №1401 вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме встановлення його законом про судоустрій. З цією конституційною нормою співвідносяться норми ч.1 ст.135 Закону №1402, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій.

Конституційний Суд України у п.4.1 рішення від 11.03.2020 у справі №4-р/2020, з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24.06.1999 №6-рп/99, від 20.03.2002 №5-рп/2002, від 01.12.2004 №19-рп/2004, від 11.10.2005 №8-рп/2005, від 18.06.2007 №4-рп/2007, від 22.05.2008 №10-рп/2008, від 03.06.2013 №3-рп/2013, від 19.11.2013 №10-рп/2013, від 08.06.2016 №4-рп/2016, від 04.12.2018 №11-р/2018, від 18.02.2020 №2-р/2020).

Конституційний Суд України послідовно вказував, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів, встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм, конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання), гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом, суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу, зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абз.3 п.2 мотивувальної частини рішення від 24.06.1999 №6-рп/99, перше речення абз.6 п.п.2.2 п.2 мотивувальної частини рішення від 03.06.2013 №3-рп/2013, друге речення абз.6 п,п.3.2, абз.27, 33, 34 п.п.3.3 п.3 мотивувальної частини рішення від 04.12.2018 №11-р/2018).

Відповідно до п.62 висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01.01.2001 №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч.1 ст.124 Конституції України).

Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.

Так, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ст.46 Конституції України, визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі №966-XIV.

У змісті наведеної норми Закону №966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, відносно яких визначається прожитковий мінімум.

Статтею 4 Закону №966-XIV визначено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

При цьому, цим Законом не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

Водночас, цим Законом судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.

За таких обставин, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законами №1402, №966-XIV, які не передбачають встановлення окремого розміру прожиткового мінімуму для суддів, при цьому застосування статті 7 Законів №1082, №1928, №2710 в частині застосування до розрахунку суддівської винагороди з 01.01.2021 розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб 2102 грн, прямо суперечить статті 130 Конституції України.

При цьому, Законами №1082, №1928, №2710, як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, а ч.2 ст.135 Закону №1402 визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, ст.130 Конституції України визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій, ст.1 Закону №966-XIV встановлює перелік до основних соціальних і демографічних груп населення.

Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

Тобто у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права спеціальний закон скасовує дію загального закону (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм : коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.

Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), тобто Закону №1402, а положення Закону №966-XIV вважати загальними нормами (lex generalis).

На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 09.07.2007 №6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 №10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Відтак, неможливо розглядати положення статті 7 Законів №1082, №1928, №2710 у частині застосування до розрахунку суддівської винагороди з 01.01.2021, 01.01.2022 та 01.01.2023 розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб 2102 грн, як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2021, 01.01.2022, 01.01.2023 на іншу розрахункову величину, яка Законом №1402 не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 грн) з 01.01.2021 по 31.08.2023, на підставі ст.7 Законів №1082, №1928, №2710 відповідно була протиправною.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 10.11.2021 по справі №400/2031/21, від 30.11.2021 по справі №360/503/21, від 30.11.2021 по справі №360/503/21, від 22.06.2023 по справі №400/4904/21, від 24.07.2023 по справі №280/9563/21, від 02.08.2023 по справі №560/5597/22, від 18.10.2023 по справі №400/12428/21.

Отже, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини, суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі Проніна проти України (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення.

Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.10 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.

Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2024 року по справі №380/23525/23 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос С. М. Шевчук