Постанова

від 05.11.2024 по справі 354/657/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2024 року

м. Київ

Справа № 354/657/15-ц

Провадження № 61-8608св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури на ухвалу Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року в складі судді Ваврійчук Т. Л., рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року в складі судді Ваврійчук Т. Л. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 травня 2024 року в складі колегії суддів Томин О. О., Пнівчук О. В., Мальцевої Є. Є.,

касаційну скаргу керівника Товариства з обмеженою відповідальністю «Буковель» - Колибабюк Галини Іванівни на рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року в складі судді Ваврійчук Т. Л. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 травня 2024 року в складі колегії суддів Томин О. О., Пнівчук О. В., Мальцевої Є. Є.,

в справі за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України до Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Скорзонера», Товариства з обмеженою відповідальністю «Буковель», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2015 року перший заступник прокурора Івано-Франківської області (в подальшому перейменовано на Івано-Франківську обласну прокуратуру) в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України (далі - Держлісагентство) звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що за результатами розгляду кримінальної справи № 1-6/2011, порушеної щодо посадових осіб Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області (далі - Поляницька сільська рад) за частиною третьою статті 28, частиною першою статті 366, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 364, частиною п`ятою статті 191 Кримінального кодексу України (далі - КК України), встановлено, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 12 серпня 2003 року № 33 щодо безоплатної передачі ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1500 га не виносилося в установленому порядку на засідання виконавчого комітету Поляницької сільської ради, а було самостійно складене сільським головою с. Поляниця ОСОБА_3 та є підробленим.

ОСОБА_1 із заявою про затвердження проєкту землеустрою до сільської ради не звертався, зазначене питання на розгляд сесії сільської ради не виносилось, та будь-яке рішення про передачу відповідачу у власність земельної ділянки не приймалось, а заява про виконання землевпорядних робіт на ім`я директора Державного підприємства (далі - ДП) «Карпатигеодезкартографія» написана ОСОБА_1 25 вересня 2003 року, тобто після видачі йому державного акта на право власності на землю серії ІФ № 091810 від 19 вересня 2003 року на земельну ділянку із кадастровим номером 2611092001220020072.

У кримінальній справі судом встановлено, що спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» на підставі державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ № 002701 від 10 листопада 2001 року та знаходиться у кварталі 8, виділ 28 Поляницького лісництва, що підтверджується матеріалами лісовпорядкування та таксаційною книгою.

Просив визнати недійсним та скасувати державний акт серії ІФ № 091810 від 19 вересня 2003 року на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1500 га, кадастровий номер 2611092001220020072, та зобов`язати повернути вказану земельну ділянку із чужого незаконного володіння у державну власність в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

14 березня 2024 року ухвалою Яремчанського міського суду Івано-Франківської області закрито провадження в справі в частині заявленої позовної вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Буковель» про витребування земельної ділянки площею 0,1500 га, яка розташована в урочищі «Вишня» в с. Поляниці, з чужого незаконного володіння в державну власність в особі Державного агентства лісових ресурсів України. Роз`яснено прокурору, що розгляд зазначених вимог віднесений до юрисдикції господарського суду.

14 березня 2024 року рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області відмовлено в задоволенні позову.

Закриваючи провадження в цій справі в частині заявленої прокурором в інтересах держави в особі Держлісагентства позовної вимоги до ТОВ «Буковель» про витребування земельної ділянки площею 0,1500 га, яка розташована в урочищі «Вишня» в с. Поляниці Надвірнянського району Івано-Франківської області із чужого незаконного володіння у державну власність, суд першої інстанції керувався тим, що, з огляду на суб`єктний склад сторін, розгляд зазначених вимог віднесений до юрисдикції господарського суду.

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, суд першої інстанції зазначав, що спірна земельна ділянка була відчужена ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 04 серпня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2430, після чого був укладений ще ряд правочинів щодо розпорядження вказаною ділянкою, і з 15 серпня 2016 року така земельна ділянка зареєстрована на праві приватної власності за кінцевим набувачем - ТОВ «Буковель», а тому оскаржуваний державний акт на право власності на землю серії ІФ №091810 від 19 вересня 2003 року вичерпав свою дію і задоволення вимоги про його скасування не призведе до поновлення порушеного права власності держави на земельну ділянку лісогосподарського призначення. А належним способом захисту в такому випадку є звернення до суду із вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

27 травня 2024 року постановою Івано-Франківського апеляційного суду апеляційні скарги заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури залишено без задоволення, ухвалу Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року та рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанціїпогодився із висновком суду першої інстанції про те, що на підставі частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є правові підстави витребування від кінцевого набувача земельної ділянки, яка вибула з володіння держави поза її волею, а в задоволенні позовних вимог прокурора про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку слід відмовити.

Тому спростовуються доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, про ефективність обраного прокурором способу захисту саме шляхом визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого 19 вересня 2003 року ОСОБА_1 . Для витребування майна оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державних актів на право власності тощо не є необхідними й ефективними способами захисту прав власника.

Короткий зміст вимог касаційної скарги прокуратури

10 червня 2024 року заступник керівника Івано-Франківської обласної прокуратури надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу та рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року, постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 травня 2024 року, в якій просить оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову. Оскаржувану ухвалу про закриття провадження в справі та постанову за наслідками її перегляду скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц про те, що суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність / відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (пункт 148 постанови від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16). Для такого витребування оспорюваних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не вважається ефективним способом захисту права власника, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (постанови від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18).

Повернення спірної земельної ділянки, яка на праві власності належить позивачу, не є можливим без визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та державного акта про право власності, які стали підставою вибуття спірної земельної ділянки із володіння позивача (постанови Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 466/3737/18, від 12 червня 2023 року в справі № 388/1347/20, від 22 червня 2022 року в справі № 545/1575/21, від 20 липня 2022 року в справі № 683/2422/19, від 24 лютого 2024 року в справі № 1308/1048/2012).

Звертає увагу на правову позицію Верховного Суду в постанові від 16 лютого 2024 року в справі № 910/10009/22, згідно з якою невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позову з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав.

Вважає, що, закриваючи провадження в частині позовних вимог до ТОВ «Буковель», суди порушили правила інстанційної юрисдикції, адже позовні вимоги є взаємопов`язаними та нерозривними між собою. Вимога до ТОВ «Буковель» про повернення земельної ділянки є похідною від основної - визнання недійсним державного акта. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин в справі (висновки Верховного Суду в постанові від 05 серпня 2021року в справі № 199/6042/19). Розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог (висновки Верховного Суду в постанові від 18 травня 2022 року в справі № 932/13956/20).

У постанові Верховного Суду від 12 вересня 2023 року в справі № 904/2720/22 зазначено, що ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала би вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 904/1083/18 та постановах Верховного Суду від 06 червня 2023 року в справі № 920/277/22, від 10 травня 2023 року в справі № 920/343/22, від 10 травня 2023 року в справі № 920/155/22.

Загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи, що виникають із земельних правовідносин, за винятком тих, розгляд яких передбачено в порядку іншого судочинства. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 травня 2023 року в справі № 920/225/22, від 23 травня 2023 року в справі № 925/352/22, від 21 січня 2020 року в справі № 922/807/19, від 23 червня 2021 року в справі № 917/1372/20.

У постанові Верховного Суду від 03 серпня 2023 року в справі № 910/13049/22 вказано, що для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності. Аналогічна правова позиція щодо розмежування господарської та цивільної юрисдикції наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 904/1083/18.

Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, в порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (зокрема, постанови від 12 жовтня 2022 року в справі № 183/4196/21, від 08 червня 2022 року в справі № 362/643/21, від 23 листопада 2021 року в справі № 641/5523/19 та інші).

Короткий зміст вимог касаційної скарги ТОВ «Буковель»

04 липня 2024 року керівник ТОВ «Буковель» - Колибабюк Г. І. через систему «Електронний суд» надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 травня 2024 року, в якій просить оскаржувані судові рішення змінити в мотивувальній частині шляхом виключення з них висновків з питань, що стосуються протиправності набуття права власності відповідачем ОСОБА_1 на земельну ділянку в с. Поляниця та її подальшого відчуження, залишити без змін резолютивні частини рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 травня 2024 року.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судових рішень за пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 14 червня 2023 року в справі № 715/2438/21, від 25 квітня 2024 року в справі № 910/18072/21, від 25 травня 2022 року в справі № 909/246/20, від 19 лютого 2020 року в справі № 911/269/19, про те, що, зробивши висновок про обрання позивачем неефективного способу захисту, що є самостійною підставою для відмови в позові, суди фактично надали оцінку обставинам по суті спору, не врахувавши, що відповідний аналіз має бути зроблений в мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду з належним способом захисту, що є підставою для зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень.

Зазначив, що обрання неналежного способу захисту своїх прав шляхом визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку першого набувача землі є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 29 травня 2024 року в справі № 354/608/15-ц, від17 червня 2024 року в справі № 354/600/15-ц, від 26 червня 2024 року в справі № 354/602/15-ц, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19).

Фактичні обставини справи

У постійному користуванні Ворохтянського державного лісогосподарського підприємства перебували землі для ведення лісового господарства площею 4358,5 га, про що свідчить копія державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ № 002701, виданого на підставі рішення Поляницької сільської ради від 11 січня 2001 року № 3 (т. 1, а. с. 26-28).

03 квітня 2006 року наказом Державного комітету лісового господарства України № 87 Ворохтянський держлісгосп перейменований на ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Відповідно до статуту ДП «Ворохтянське лісове господарство» в редакції станом на 13 липня 2011 року ДП «Ворохтянське лісове господарство» створене на підставі наказу Міністерства лісового господарства України від 26 травня 1995 року № 57, засноване на державній власності та належить до сфери управління Державного комітету лісового господарства України, який відповідно до Указу Президента України від 09 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» реорганізовано в Державне агентство лісових ресурсів України.

Згідно з пунктами 2, 3 рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 12 серпня 2003 року № 33 «Про вилучення, надання та передачу земельних ділянок у приватну власність» надано громадянам земельні ділянки на підставі статей 116, 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (додаток № 2), передано безоплатно в приватну власність громадянам земельні ділянки на підставі статей 118, 121 ЗК України (додаток № 3) (т. 1, а. с. 21).

Як вбачається із пункту 10 додатку № 2 до вказаного рішення ОСОБА_1 , жителю смт Вижній Березів, надано із земель запасу земельну ділянку площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку на ділянці «Вишня» (т. 1, а. с. 22, 23).

19 вересня 2003 року на підставі вказаного рішення ОСОБА_1 виданий державний акт на право власності на землю серії ІФ №091810 на земельну ділянку площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану у с. Поляниця Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, кадастровий номер 2611092001220020072. Вказаний державний акт зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 000058. Як зазначено в плані меж земельної ділянки, по лінії межі Б-В та В-Г вказана ділянка межує із землями Поляницької сільської ради, по лінії межі А-Б - із ділянкою ОСОБА_5 , по лінії Г-Д - із ділянкою ОСОБА_6 , по лінії Д-А - із ділянкою ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 24, 25).

У лютому 2004 року начальником напрямку спецпідрозділу Управляння Служби безпеки України в Івано-Франківській області була порушена кримінальна справа за фактом зловживання службовим становищем службовими особами Поляницької сільської ради, Карпатського державного підприємства геодезії, картографії та кадастру та Яремчанського міського управління земельними ресурсами за ознаками злочину, передбаченого статтею 364 КК України за фактом незаконного вилучення та безоплатної передачі в приватну власність 13,1428 га земель рекреаційного призначення у с. Поляниця.

15 березня 2004 року слідчим прокуратури Івано-Франківської області розпочато досудове розслідування в кримінальній справі № 248436 за фактом зловживання службовим становищем службовими особами Поляницької сільської ради, Карпатського державного підприємства геодезії, картографії, кадастру, Яремчанського управління земельних ресурсів під час передачі протягом 2002-2003 років у приватну власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування індивідуальних житлових будинків 64 громадянам загальною площею 13,1 із земель рекреаційного призначення, за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 364 КК України.

23 березня 2004 року слідчим прокуратури Івано-Франківської області порушено кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 364 КК України. У постанові про порушення кримінальної справи йдеться про те, що службові особи Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету, зловживаючи службовим становищем, діючи в інтересах третіх осіб, всупереч Генерального плану забудови с. Поляниця, в порушення вимог законодавства протягом 2002-2003 років без розгляду питання на сесіях Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету незаконно вилучили із власності Ворохтянського держлісгоспу 40,69 га земель лісового фонду, без згоди державних органів лісового господарства, незаконно змінили їх цільове призначення, перевівши із земельних угідь лісового фонду в землі житлової та громадської забудови, та безоплатно надали їх у приватну власність 160 громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків. Внаслідок вищевказаних дій незаконно вилучено 40,69 га земельних угідь лісового фонду, що спричинило тяжкі наслідки державним інтересам.

Вказану кримінальну справу об`єднано в одне провадження із кримінальною справою № 248436.

21 вересня 2004 року начальником відділу нагляду за додержанням законів при проведенні слідства органами прокуратури Івано-Франківської області порушено відносно ОСОБА_3 кримінальну справу № 248436 за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною другою статті 366 КК України, за фактом незаконного безоплатного вилучення у Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ 40,69 га земельних угідь лісового фонду вартістю 3714997 грн без відшкодування держлісгоспу втрат щодо вартості лісових та деревно-чагарникових насаджень у розмірі 1 432 753,24 грн, незаконної зміни їх цільового призначення, переведення в землі житлової та громадської забудови та надання під будівництво індивідуальних житлових будинків окремим громадянам, що спричинило державним інтересам тяжкі наслідки, а також за фактом складення та видачі завідомо неправдивих рішень виконкому Поляницької сільської ради від 14 лютого 2002 року № 4, від 12 вересня 2002 року № 32, від 10 жовтня 2002 року № 36, від 15 листопада 2002 року № 40, від 13 лютого 2003 року № 6, від 10 липня 2003 року № 27, які він завірив печаткою Поляницької сільської ради про нібито колегіальне вирішення членами виконкому даних питань.

25 березня 2005 року постановою слідчого прокуратури Івано-Франківської області ДП «Ворохтянське лісове господарство» визнано цивільним позивачем у кримінальній справі № 248436 про обвинувачення ОСОБА_3 у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 365, частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 364, частиною другою статті 366 КК України. Згідно з поданою позовною заявою розмір завданих збитків визначено в розмірі 6 944 718,90 грн.

Із долучених копій листів ДП «Ворохтянське лісове господарство» за листопад 2001 року № 2/523, за грудень 2001 року № 2/537, за жовтень 2002 року № 2/432, за листопад 2002 року № 2/496, за вересень 2002 року № 2/398, за травень 2003 року № 2/275 вбачається, що лісгосп надавав попереднє погодження на вилучення та передачу Поляницькій сільській раді у довгострокове користування земельних ділянок відповідної площі за умови відшкодування лісогосподарських втрат, винесення меж в натурі.

07 лютого 2005 року прокуратурою Івано-Франківської області внесені протести на рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 14 лютого 2002 року № 4, від 12 вересня 2002 року № 32, від 10 жовтня 2002 року № 36, від 15 листопада 2002 року № 40, від 13 лютого 2003 року № 6, від 10 липня 2003 року № 27 у частині пунктів щодо вилучення в Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ земельних ділянок лісового фонду та віднесення їх до земель запасу сільської ради із зміною їх цільового призначення на землі житлової та громадської забудови.

Прокуратура Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного комітету лісового господарства України, який в подальшому був реорганізований у Державне агентство лісових ресурсів України, та ДП «Ворохтянське лісове господарство» зверталась до господарського суду Івано-Франківської області із позовом про визнання недійсними пунктів 5, 6, 7 рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 12 вересня 2002 року № 32, який ухвалою суду від 10 травня 2005 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 30 червня 2005 року, залишено без розгляду (справа № А-5/79).

10 травня 2005 року ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23 червня 2005 року, залишено без розгляду позов першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного комітету лісового господарства України та ДП «Ворохтянське лісове господарство» про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 10 липня 2003 року № 27 (справа № А-5/78).

18 травня 2005 року прокурором Івано-Франківської області затверджений обвинувальний висновок у кримінальній справі № 248436 про обвинувачення сільського голови с. Поляниця ОСОБА_3 у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьої статті 365, частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 364, частиною другою статті 366 КК України, інженера-землевпорядника Поляницької сільської ради ОСОБА_9. у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьої статті 365, частиною другою статті 366 КК України, начальника відділу земельних ресурсів Яремчанської міської ради ОСОБА_10. у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною другою статті 366 КК України, головного бухгалтера ОСОБА_8 у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 364, частиною другою статті 366 КК України, начальника відділення Державного казначейства в м. Яремча ОСОБА_11. у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 364 КК України, який скеровано на розгляд до Галицького районного суду Івано-Франківської області.

04 серпня 2005 року ОСОБА_1 відчужив належну йому земельну ділянку із кадастровим номером 2611092001220020072 на користь ОСОБА_2 на підставі договору дарування, зареєстрованого у реєстрі за № 2430, що підтверджено повідомленням Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області від 08 вересня 2015 року №10-9-0.4-7114/0/2-15.

04 грудня 2006 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки за реєстровим № 5306 відчужив цю земельну ділянку на користь ТОВ «Скорзонера».

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 230337971 від 30 жовтня 2020 року земельна ділянка із кадастровим номером 2611092001220020072 площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд(присадибна ділянка), що знаходиться за адресою с. Поляниця Івано-Франківської області, зареєстрована на праві приватної власності за ТОВ «Буковель» на підставі на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серія та номер ЯЕ №843350, виданого 22 лютого 2008 року Поляницькою сільської радою; акта приймання-передачі нерухомого майна №10/08/2016-4 від 10 серпня 2016 року, виданих ТОВ «Скорзонера» та ТОВ «Буковель»; протоколу загальних зборів ТОВ «Скорзонера» від 10 серпня 2016 року; протоколу загальних зборів ТОВ «Буковель» від 10 серпня 2016 року № 11/2016. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 30939500 від 15 серпня 2016 року.

20 квітня 2011 року Галицьким районним судом Івано-Франківської області ухвалений обвинувальний вирок, залишений без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 квітня 2012 року, який в подальшому був скасований судом касаційної інстанції (справа № 1-6/11).

04 березня 2015 року постановою Галицького районного суду, яка набрала законної сили, ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_8 звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (т. 1, а. с. 10-20).

Зі змісту вказаної постанови вбачається, що сільський голова ОСОБА_3 , інженер-землевпорядник ОСОБА_9 в особистих інтересах та в інтересах осіб, які бажали безоплатно отримати для індивідуального житлового будівництва земельні ділянки у с. Поляниця Яремчанської міської ради, склали завідомо неправдиві офіційні листи Виконавчого комітету Поляницької сільської ради про вилучення з державної власності та передачу сільській раді в землі запасу земельних ділянок державного лісового фонду; склали завідомо неправдиві рішення Виконавчого комітету Поляницької сільської ради «Про вилучення земельних ділянок Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ» загальною площею 40,69 га, віднесення їх до земель запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови; склали завідомо неправдиві додатки до рішень Виконавчого комітету Поляницької сільської ради «Про надання земельних ділянок для будівництва індивідуальних житлових будинків» фізичним особам, прізвища та ініціали яких вказані в постанові.

Установлено, що впродовж 2002-2003 років сільський голова ОСОБА_3 , інженер-землевпорядник ОСОБА_9 , начальник Яремчанського міського управління земельних ресурсів ОСОБА_10 , крім цього, незаконно надали в приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків 5,452 га земель державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, рішення про вилучення яких не приймались, зокрема, ОСОБА_1 - 0,15 га, всього заподіяно збитків охоронюваним законом державним інтересам на суму 912 559,09 грн та спричинено тяжкі наслідки.

Позиція Верховного Суду

Касаційні провадження в справі відкриті з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційних скарг та виснував, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Верховний Суд сформував сталу практику в аналогічних справах за позовамипрокурора щодо повернення державі (територіальній громаді) земельної ділянки, отриманої з порушенням законодавства та відчуженої на користь третіх осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 14 грудня 2022 року в справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17 (пункт 94)).

Власник із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19 (пункт 9.47) та інших).

Утих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту порушеного права. У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про витребування майна.

У постанові від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. Оскільки вимога про визнання наказів Головного управління Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані.

Враховуючи викладене, власник з дотриманням вимог статей 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такий висновок узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), згідно з яким вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду в зазначеній постанові вказала на те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Враховуючи зазначене, а також те, що спірна земельна ділянка, кадастровий номер 2611092001220020072, площею 0,1500 га, зареєстрована на праві приватної власності за ТОВ «Буковель», Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав шляхом визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку першого набувача землі ( ОСОБА_1 ), що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

У пункті 11.10 постанови від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18 (провадження № 14-86цс22) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вимоги про визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність і про скасування державної реєстрації такого права за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди.

У цій справі права позивача на земельну ділянку порушує не сам державний акт на землю першого набувача землі, а обставини її отримання з порушенням закону та відчуження у подальшому ТОВ «Буковель», тому ефективним способом захисту права власності є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на земельну ділянку.

У задоволенні позовних вимог про визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку суди відмовили внаслідок правильного застосування норм матеріального права та відповідно з практикою Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Доводи касаційної скарги прокурора про те, що повернення земельної ділянки, яка на праві власності належить позивачу, є неможливим без визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та державного акта про право власності, які стали підставою вибуття спірної земельної ділянки із володіння позивача, безпідставні, з огляду на таке.

Для касаційного перегляду справи з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин в справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами в справі, яка переглядається, а судом вона (норма права) застосована без урахування такого висновку.

З метою оцінювання правовідносин на предмет подібності суд, насамперед, має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Такий правовий висновок викладено в пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

У постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 466/3737/18 (провадження № 61-3224св21), на яку посилається прокурор, Верховний Суд виснував про відмову в позові про витребування земельної ділянки, зазначивши, що повернення спірної земельної ділянки не є можливим без визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та державного акта про право власності, які стали підставою вибуття спірної земельної ділянки із володіння позивачки.Встановивши, що первинною підставою набуття права власності на спірну земельну ділянку є рішення виконавчого комітету Брюховицької селищної Ради народних депутатів та державний акт на право приватної власності на землю, які є чинними, колегія суддів суду касаційної інстанції виснувала про відмову в задоволенні позовних вимог з тих підстав, що позивачка неправильно обрала спосіб захисту свого порушеного права, а саме не оспорила первинну підставу вибуття спірної земельної ділянки із її володіння.

Наведений висновок суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду про те, що для витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право (постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16, від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19, від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20, від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19 та інші).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року в справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року в справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року в справі № 448/362/22).

Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (схожий за змістом правовий висновок міститься у її постановах від 30 січня 2019 року в справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), від 10 листопада 2021 року в справі № 825/997/17 (провадження № 11-281апп21), від 08 серпня 2023 року в справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22), від 04 жовтня 2023 року в справі № 906/1026/22 (провадження № 12-33гс23)).

Отже, постанова Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 466/3737/18 (провадження № 61-3224св21) не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

У постанові від 12 червня 2023 року в справі № 388/1347/20 (провадження № 61-13009св22) Верховний Суд розглядав позов про усунення перешкод у користуванні будинковолодінням шляхом визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю суміжного землекористувача, якому в приватну власність передано земельну ділянку, частина якої знаходиться під її будинком та іншими надвірними спорудами.

Отже, порівнювані правовідносини різняться підставами позову, що вказує на відмінність норм, які вирішують спір. Тому посилання на постанову Верховного Суду від 12 червня 2023 року в справі № 388/1347/20 (провадження № 61-13009св22) є нерелевантним.

З аналогічних підстав відхиляються посилання заявника на висновки Верховного Суду в постанові від 20 липня 2022 року в справі № 683/2422/19 (провадження № 61-13607св21), в якій підставою визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю суміжного землекористувача вказано, що межі сусідньої земельної ділянки накладаються на земельну ділянку позивачки.

Постановою Верховного Суду від 22 червня 2022 року в справі № 545/1575/21 (провадження № 61-4168св22) відмовлено в позові про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на землю з підстав неналежності відповідача в справі, тому висновок у цій постанові не є висновком Верховного Суду в подібних правовідносинах.

Стосовно закриття провадження в частині вимог до ТОВ «Буковель», необхідно зазначити таке.

Прокурор у касаційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, закрив провадження в частині позовних вимог до ТОВ «Буковель», чим порушив правила інстанційної юрисдикції, адже позовні вимоги є взаємопов`язаними та нерозривними між собою. Вимога до ТОВ «Буковель»про повернення земельної ділянки є похідною від основної - визнання недійсним державного акта. Правовідносини в цій справі не є господарськими, що виключає можливість розгляду спору в порядку господарського судочинства.

Позивач просив визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 19 вересня 2003 року серії ІФ № 091810, виданий на ім`я ОСОБА_1 ,та витребувати з чужого незаконного володіння ТОВ «Буковель» земельну ділянку, яка розташована в урочищі «Вишня» в с. Поляниці, у власність держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Статтею 19 ЦПК України у чинній редакції встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України 2004 року в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України в чинній редакції господарські суди розглядають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

У пункті 6 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, вказано, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав (крім винятків, передбачених пунктом 1 цієї частини); справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Спір у цій справі в частині позовних вимог про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння ТОВ «Буковель» у власність держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство» є спором про стверджуване порушення права та законного інтересу держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство» як постійного користувача землі з боку юридичної особи.

Суди встановили, що ОСОБА_1 відчужив належну йому земельну ділянку із кадастровим номером 2611092001220020072 на користь ОСОБА_2 , який продав земельну ділянку ТОВ «Скорзонера». Відповідно до протоколу загальних зборів ТОВ «Скорзонера» від 10 серпня 2016 року, протоколу загальних зборів ТОВ «Буковель» від 10 серпня 2016 року № 11/2016 та акта приймання-передачі нерухомого майна від 10 серпня 2016 року № 10/08/2016-1 земельна ділянка площею 0,1500 га, кадастровий номер 2611092001220020072, зареєстрована на праві приватної власності за ТОВ «Буковель» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 30939500 від 15 серпня 2016 року.

Тобто ТОВ «Буковель» використовує спірну земельну в господарській діяльності й це майно входить до активів господарського товариства.

Отже, з огляду на суб`єктний склад сторін, справа в частині наведених вище позовних вимог віднесена до юрисдикції господарських судів, що виключає її розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства.

З урахуванням характеру правовідносин у цій справі, предмета спору та з`ясовані судами обставини, Верховний Суд вважає, що суди обґрунтовано виснували про закриття провадження в справі в частині позовних вимог до ТОВ «Буковель».

Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), постановахВерховного Суду від 27 березня 2024 року в справі № 369/473/15-ц(провадження № 61-5275св22), від 31 січня 2024 року в справі № 569/19798/20(провадження № 61-3534св22), постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 676/7428/19 (провадження № 61-361сво22) та підтверджено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 09 квітня 2024 року в справі № 676/180/20 (провадження № 14-16цс24).

У постанові від 01 жовтня 2019 року в справі № 911/2034/16 (провадження № 12-303гс18) за позовом Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Броварської міської ради до Головного управління Держгеокадастру в Київській області, Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інтер-профіт», Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інтер-кастомс», Публічного акціонерного товариства «Банк «Михайлівський» про визнання недійсними наказів та договорів іпотеки, витребування земельних ділянок Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога про визнання недійсними наказів Головного управління Держземагентства у Київській області від 24 липня 2013 року про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність 48 фізичним особам не є нерозривно пов`язаною з іншими вимогами у цій справі, зокрема з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, такі вимоги можуть розглядатися в межах різних проваджень.

Отже, висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року в справі № 911/2034/16 (провадження № 12-303гс18), правовідносини в якій є подібними до правовідносин у цій справі, підтверджують те, що вимоги позову про скасування наказів, договорів (а в цій справі - державного акта на землю) та витребування земельної ділянки не є нерозривно пов`язаними між собою, тому можуть розглядатися за правилами різних видів судових проваджень.

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) зазначено, що визнання недійсним рішення ради про передачу у власність земельної ділянки не є ефективним способом захисту позивача, зокрема задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння земельною ділянкою, тому така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та такі вимоги не повинні розглядатися в межах одного провадження.

Зазначене спростовує доводи прокурора про те, що позовні вимоги в справі нерозривно пов`язані між собою підставою виникнення, а тому їх необхідно розглядати в межах одного провадження в порядку цивільного судочинства.

Фактичною метою пред`явлення прокурором позову є витребування земельної ділянки на користь ДП «Ворохтянське лісове господарство»як постійного користувача, а тому вимога про витребування землі є основною, а не похідною, як зазначає заявник.

Задоволення позовних вимог позивача щодо визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку не призведе до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема, повернення у володіння або користування спірної земельної ділянки.Тобто в справі відсутня ознака «пов`язаності» кількох позовних вимог.

Позивач має звернутися саме з позовом про витребування земельної ділянки та заявити його в порядку господарського судочинства до ТОВ «Буковель», у зв`язку з чим оскаржувана постанова апеляційного суду не порушує права позивача на судовий захист.

Правова оцінка оспорюваному державному акту на право приватної власності на земельну ділянку буде надана судом встановленої юрисдикції.

Стосовно посилань на практику Верховного Суду щодо визначення юрисдикції спору, необхідно зазначити таке.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин в справі (висновки Верховного Суду в постанові від 05 серпня 2021року в справі № 199/6042/19).

Розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог (висновки Верховного Суду в постанові від 18 травня 2022 року в справі № 932/13956/20).

У постанові Верховного Суду від 12 вересня 2023 року в справі № 904/2720/22 зазначено, що ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала би вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 904/1083/18 та постановах Верховного Суду від 06 червня 2023 року в справі № 920/277/22, від 10 травня 2023 року в справі № 920/343/22, від 10 травня 2023 року в справі № 920/155/22.

Загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи, що виникають із земельних правовідносин, за винятком тих, розгляд яких передбачено в порядку іншого судочинства. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 травня 2023 року в справі № 920/225/22, від 23 травня 2023 року в справі № 925/352/22, від 21 січня 2020 року в справі № 922/807/19, від 23 червня 2021 року в справі № 917/1372/20.

У постанові Верховного Суду від 03 серпня 2023 року в справі № 910/13049/22 вказано, що для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності. Аналогічна правова позиція щодо розмежування господарської та цивільної юрисдикції наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 904/1083/18.

Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (зокрема, постанови від 12 жовтня 2022 року в справі № 183/4196/21, від 08 червня 2022 року в справі № 362/643/21, від 23 листопада 2021 року в справі № 641/5523/19 та інші).

Наведені висновки в частині загального правового регулювання підстав розмежування юрисдикції судів застосовні до цієї справи та дотримані апеляційним судом. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Доводи касаційної скарги ТОВ «Буковель» про необхідність зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень щодо констатації протиправності набуття ОСОБА_1 на земельну ділянку та її подальшого відчуження також не знайшли свого підтвердження, оскільки відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в пункті 32 постанови від 03 липня 2018 року в справі № 917/1345/17, преюдиційне значення в справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Верховний Суд у своїй постанові від 03 серпня 2022 року в справі № 160/5671/21 зазначив, що преюдиційного значення набувають лише встановлені судовим рішенням факти, а не правові висновки суду та/або результат розгляду конкретної справи.

Інші доводи касаційних скарг на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, в справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Верховний Суд вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог(частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 141, 389, 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури, керівника Товариства з обмеженою відповідальністю «Буковель» - Колибабюк Галини Іванівни залишити без задоволення.

Ухвалу Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року, рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік

В. М. Ігнатенко

І. М. Фаловська