Ухвала

від 06.11.2024 по справі 388/1484/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 388/1484/23

провадження № 61-13888ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 28 березня 2024 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 17 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Вершино-Власівське» про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ФГ «Вершино-Власівське», в якому просила визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 01 лютого 2011 року до договору оренди землі від 12 грудня 2006 року на земельну ділянку площею 7,49 га кадастровим номером 3521984400:02:000:0549, укладеної між ФГ «Вершино-Власівське» та ОСОБА_1 .

Долинський районний суд Кіровоградської області рішенням від 28 березня 2024 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 17 вересня 2024 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався недоведеністю підстав для визнання додаткової угоди недійсною, оскільки позивач не довів, що орендна плата оспорюваною угодою установлена в спосіб та у розмірі, який не відповідає вимогам закону.

У жовтні 2024 року представник ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 28 березня 2024 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 17 вересня 2024 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду, сформульовані у постановах від 16 березня 2020 року у справі № 922/1658/19, від 28 жовтня 2021 року у справі № 282/422/20.

Отже, судові рішення заявник оскаржує на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити, виходячи з таких підстав.

Спірні правовідносини виникли на підставі договору оренди земельної ділянки. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вважала, що відповідач порушив її право на отримання орендної плати за користування переданою в оренду земельної ділянки, оскільки у оспорюваній додатковій угоді не зазначив чітку суму орендної плати, а тому вважала належним способом поновлення її порушеного права визнання цієї додаткової угоди недійсною.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Приписами статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

Отже, процесуальний закон покладав на суди попередніх інстанцій обов`язок з аналізу умов оспорюваної додаткової угоди відповідно до загальних вимог цивільного закону через призму спеціальних норм, якими регулюються правовідносини з оренди землі.

Спеціальними нормами у сфері оренди землі є положення Закону України «Про оренду землі».

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Відповідно до пункту 289.1 статті 289 ПК України для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Відповідно до положень пункту 289.2 статті 289 ПК України центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення за станом на 1 січня поточного року.

Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель.

Хоча природа як індексації нормативної грошової оцінки, так і індексації орендної плати базується на індексі споживчих цін, обрахованих Державною службою статистики України, проте механізм їх застосування є різними як за правовим змістом так і за суб`єктами застосування. Зокрема, індексація нормативної грошової оцінки здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, із застосуванням певної методики (стаття 289 ПК України).

Пунктами 288.5.1., 288.5 статті 288 ПК України передбачено, що мінімальна орендна плата встановлена у розмірі трьох відсотків нормативної грошової оцінки землі.

Відповідно до статей 1, 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди в разі втрати годувальника; розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі. Кабінет Міністрів України може встановлювати інші об`єкти індексації, що не передбачені частиною першою цієї статті.

Положеннями пункту 2 частини першої статті 13, частини першої статті 15 Закону України «Про оцінку земель» визначено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Підставою для проведення оцінки земель (бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок) є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотною умовою договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення, перегляду та відповідальності за її несплату.

Таким чином, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати.

За таких умов орендар зобов`язаний самостійно за наявності відомостей про нормативну грошову оцінку землі перераховувати розмір орендної плати.

Аналогічний правовий висновок щодо роз`яснення природи орендної плати за користування земельною ділянкою був сформульований Верховним Судом у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 175/642/19.

У постанові від 28 жовтня 2021 року у справі № 282/422/20, на яку посилається заявник як на підставу касаційного оскарження, Верховний Суд сформулював правовий висновок про те, що підставою для визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди є відсутність визначення розміру орендної плати за користування землею.

Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно зі змістом додаткової угоди № 1 до договору оренди землі від 12 грудня 2006 року розділ «Орендна плата» викладено у новій редакції, зокрема пункт 2.2 такого змісту: «Орендна плата вноситься орендарем у розмірі 2 550,00 гривень. Орендна плата не може бути менше 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, з урахуванням коефіцієнтів індексації. На вказану суму можливе отримання продукції або надання інших послуг по ринкових цінах».

Отже, в оскаржуваному судовому рішенні встановлено, що умови додаткової угоди містять як визначення орендної плати в грошовому еквіваленті, так і застереження щодо мінімального розміру орендної плати з урахуванням встановлених законом обмежень та диференціацію орендної плати за умови настання визначених законом обставин.

Верховний Суд є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо недоведеності порушеного права ОСОБА_1 , а отже і відсутності підстав для задоволення позову, а застосування судами норми права не суперечать зазначеному правовому висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Крім того, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові встановив, що орендар ФГ «Вершино-Власівське» щороку сплачує орендну плату не менше 3% оцінки вартості земельної ділянки з урахуванням коефіцієнтів індексації, жодного розрахунку чи доводів невідповідної сплати, порушення умов додаткової угоди, позивач не надала.

Норми пункту 6 частини першої статті 3, статті 13 ЦК України вимагають від будь-якого учасника цивільних правовідносин вести себе добросовісно. В результаті тлумачення зазначених норм можна сформулювати правило, що будь-якій особі забороняється вести себе всупереч своїй попередній поведінці (заявам, твердженням, обіцянкам, фактичній поведінці і навіть бездіяльності) у тих випадках, коли така поведінка не пов`язує цю сторону

і не примушує до послідовності дій в силу правочину чи іншого формально-правового ефекту. Якщо попередня поведінка особи сформувала в іншої сторони довіру і розумні очікування, то їх підрив у результаті непослідовності призведе до явної несправедливості.

Застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для визнання його недійсним (постанова Верховного Суду від 11 травня 2021 року у справі № 357/7999/18).

Очевидно, що дії позивача, який уклав 01 лютого 2011 року додаткову угоду до договору оренди землі від 05 жовтня 2006 року, а згодом пред`являє позов про визнання недійсним додаткової угоди від 01 лютого 2011 року до договору оренди землі від 05 жовтня 2006 року з підстав незрозумілості умов додаткової угоди в частині визначення орендної плати, суперечить його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди та отриманню плати за користування земельною ділянкою за попередні роки) і є недобросовісним.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зазначено, що «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Зазначеному висновку оскаржувані судові рішення не суперечать.

Доводи касаційної скарги такі висновки судів попередніх інстанцій не спростовують та зводяться до суб`єктивного тлумачення правових висновків Верховного Суду.

У постанові від 16 березня 2020 року у справі № 922/1658/19 Верховний Суд сформулював правовий висновок про те, що положення статті 21 Закону України «Про оренду землі» необхідно застосовувати у такий спосіб: нормами статті 21 Закону України «Про оренду землі» визначено, що розмір орендної плати визначається у договорі, а її обчислення (для сплати) здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором. Законодавчо не передбачено автоматичної зміни розміру орендної плати за договором оренди землі з урахуванням щорічної індексації нормативної грошової оцінки. Хоча природа як індексації нормативної грошової оцінки, так і індексації орендної плати базується на індексі споживчих цін, обрахованих Державною службою статистики України, однак індексація нормативної грошової оцінки не є тотожною індексації орендної плати. Водночас, з урахуванням положень статті 21 Закону України "Про оренду землі" та принципу свободи договору, сторони договору оренди землі можуть передбачити саме автоматичну щорічну індексацію нормативної грошової оцінки для визначення розміру орендної плати за договором оренди землі. Проте у такому разі, зважаючи на природу індексації, одночасна подвійна індексація орендної плати та індексація нормативної грошової оцінки не повинна застосовуватися.

В цій справі судами розглядалися правовідносини щодо стягнення заборгованості за користування земельною ділянкою, а саме недоотриманих коштів, визначених за допомогою перерахунку орендної плати після вирішення порядку індексації розміру орендної плати. Тобто, ці правовідносини за фактичними обставинами не є тотожними справі, в якій подана ця касаційна скарга.

За таких умов фактичні обставини у зазначених справах не є подібними.

За таких обставин колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість касаційної скарги.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Таким чином, зі змісту касаційної скарги, оскаржуваних судових рішень та доданих до касаційної скарги матеріалів убачається, що вона є необґрунтованою, оскільки застосування норми права не суперечить правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а тому за таких підстав у відкритті касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України слід відмовити.

Керуючись статтями 261, 394 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 28 березня 2024 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 17 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Вершино-Власівське» про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки.

Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров