Постанова

від 07.11.2024 по справі 638/8782/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер 638/8782/20

Номер провадження 22-ц/818/3060/24

22-ц/818/3061/24

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 листопада 2024 року м. Харків

Харківський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Мальованого Ю.М.,

суддів: Тичкової О.Ю., Яцини В.Б.,

за участю:

секретаря судового засідання Супрун Я.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року та додаткове рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 27 червня 2024 року в складі судді Рибальченко Л.М. у справі № 638/8782/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Приватного підприємства «Ренто», Приватного підприємства «Ренто-Капітал», треті особи ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсним рішень та визнання недійсними правочинів, виділення частки в натурі, витребування майна із чужого незаконного володіння та стягнення завданої шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Приватного підприємства «Ренто», Приватного підприємства «Ренто-Капітал», треті особи ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсним рішень та визнання недійсними правочинів, виділення частки в натурі, витребування майна із чужого незаконного володіння та стягнення завданої шкоди.

Позов мотивовано тим, що з 09 серпня 1996 року по 19 березня 2018 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .

В період шлюбу за рахунок спільних коштів подружжям було набуте нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення ІХ-го поверху № 1, 1-а, 1-6, 1-в, 1-г, 2, 7, 7-а, 7-6, 7-в, 7-г, 7-д, 7-е, 8, 8-а, 8-6, 8-в, 8-г, 9-а, 10-:-15 площею 1218,7 кв.м., антресолі ІХ-го поверху № 10-1 площею 112,5 кв.м., загальною площею 1331,2 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 .

В липні 2013 року відповідач ОСОБА_2 повідомив її про те, що він хоче внести ці приміщення в статутний фонд приватного підприємства.

25 липня 2013 року вона надала нотаріальну згоду чоловікові на внесення вказаного нерухомого майна до статутного капіталу ПП «Ренто».

В 2018 році вона дізналась, що ОСОБА_2 був не єдиним власником ПП «Ренто» під час отримання від неї згоди на передачу спірного майна в статутний фонд цього підприємства.

В подальшому нерухоме майно було перереєстровано як власність ПП «Ренто» та було перепродано декілька разів. Між тим фактично спірне майно продовжує перебувати під контролем та в фактичному розпорядженні відповідача. Вважає, що всі правочини зі вказаним нерухомим майном є фіктивними та не утворюють жодних юридичних наслідків.

Зазначає, що вона є співвласником спірного нерухомого майна, її права володіння, користування та розпорядження власним майном були порушені, внаслідок чого в період з липня 2013 року по час звернення з позовом до суду їй завдано матеріальну шкоду у вигляді неотриманого доходу від здавання майна в оренду. Ринкова вартість належної їй частки спірного нерухомого майна складає 26108 105,00 грн. Зважаючи, що ціна оренди офісних приміщень в Бізнес-центрі по АДРЕСА_1 складає 315,00 грн за кв.м. на місяць, розмір неотриманого доходу становить. 19918 094,00 грн.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила:

- визнати недійсним рішення співвласників ПП «Ренто» від 19 червня 2013 року в частині внеску ОСОБА_2 та визнати недійсним (фіктивним) з моменту укладення правочину щодо відчуження ОСОБА_2 шляхом внесення нерухомого майна - нежитлових приміщень ІХ-го поверху № 1, 1-а, 1-6, 1-в, 1-г, 2, 7, 7-а, 7-6, 7-в, 7-г, 7-д, 7-е, 8, 8-а, 8-6, 8-в, 8-г, 9-а, 10-:-15 площею 1218,7 кв.м., антресолі ІХ-го поверху № 10-1 площею 112,5 кв.м., загальною площею 1331,2 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 в якості внеску до статутного капіталу Приватного підприємства «Ренто», вчинений на підставі вказаного рішення;

- визнати недійсним (фіктивним) з моменту укладення договір купівлі-продажу вказаних нежитлових приміщень від 08 квітня 2015 року, укладений ПП «Ренто» в особі директора ОСОБА_4 та ОСОБА_3 посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О. за №676;

-визнати недійсним рішення про створення ПП «Ренто-Капітал» від 09 квітня 2015 року в частині внеску ОСОБА_3 та визнати недійсним (фіктивним) з моменту укладення правочин щодо відчуження ОСОБА_3 шляхом внесення нерухомого майна - нежитлових приміщень ІХ-го поверху № 1, 1-а, 1-6, 1-в, 1-г, 2, 7, 7-а, 7-6, 7-в, 7-г, 7-д, 7-е, 8, 8-а, 8-6, 8-в, 8-г, 9-а, 10-15 площею 1218,7 кв.м., антресолі ІХ-го поверху № 10-1 площею 112,5 кв.м., загальною площею 1331,2 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 в якості внеску до статутного капіталу ПП «Ренто-Капітал», вчинений на підставі вказаного рішення;

- припинити право спільної власності, виділити та витребувати у ПП «Ренто-Капітал» та ОСОБА_2 1/2 частку нерухомого майна - нежитлових приміщень ІХ-го поверху № 1, 1-а, 1-6, 1-в, 1-г, 2, 7, 7-а, 7-6, 7-в, 7-г, 7-д, 7-е, 8, 8-а, 8-6, 8-в, 8-г, 9-а, 10-:-15 площею 1218,7 кв.м., антресолі ІХ-го поверху № 10-1 площею 112,5 кв.м., загальною площею 1331,2 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 ;

- стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 19918 094,00 грн матеральної шкоди, а також у рівних частках судові витрати;

08 червня 2021 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Муха А.І., подав відзив на позовну заяву, в якому просив позовні вимоги залишити без задоволення.

В обґрунтування заперечень зазначає, що 17 червня 2013 року двома співвласниками - ним та ОСОБА_6 прийнято рішення про створення ПП «РЕНТО», про що 18 червня 2013 року внесено запис в Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців

26 червня 2013 року за згодою ОСОБА_1 складено акт прийому передачі нежитлових приміщень, відповідно до якого до статутного капіталу ПП «РЕНТО» передано спірні приміщення. В цей же день до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності на нерухоме майно за ПП «РЕНТО», внаслідок чого право спільної сумісної власності подружжя на вказані нежитлові приміщення припинено.

25 липня 2013 року ОСОБА_1 надано нотаріально посвідчену згоду на передачу нежитлових приміщень до статутного капіталу ПП «РЕНТО».

В результаті формування статутного капіталу ПП «РЕНТО», він став співвласником ПП «РЕНТО» із часткою вартістю 3652 403,95 грн.

09 вересня 2013 року він вийшов із складу співвласників ПП «РЕНТО» з виплатою частки у розмірі 3652 403,95 грн.

Вказував, що нежитлові приміщення вибули із спільної сумісної власності подружжя та вони отримали компенсацію вартості частки у статутному капіталі ПП «РЕНТО», перебуваючи у шлюбі.

Позивачка усвідомлювала та мала можливість усвідомити юридично значимі дії з надання згоди на розпорядження майном ОСОБА_2 та подальшим отриманням грошових коштів від ПП «РЕНТО», а тому підстави для витребування майна з чужого незаконного володіння відсутні.

Крім того, позивачкою обрано неналежний спосіб захисту, оскільки у разі вибуття з власності спірного майна подружжя, вона мала звернутись з вимогою про виплату половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

Також, просив застосувати строк позовної давності, оскільки оскаржувані рішення були прийняті ще у 2013 року, а позов подано у 2020 році.

08 червня 2021 року ПП «РЕНТО» подано відзив на позовну заяву, в якому підприємство просило позовні вимоги залишити без задоволення.

Відзив мотивовано тим, що передачу спірних приміщень до статутного капіталу підприємства було погоджено позивачкою, яка на час надання цієї згоди мала можливість за необхідності з`ясувати склад співвласників ПП «РЕНТО».

Спірні нежитлові приміщення вибули із спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за їх добровільної згоди і вони отримали компенсацію вартості частки у статутному капіталі ПП «РЕНТО», перебуваючи у шлюбі. Наразі ОСОБА_2 не має частки у статутному капіталі ПП «РЕНТО».

На підставі рішення власника підприємства від 07 квітня 2015 року та договору купівлі продажу від 08 квітня 2015 року ПП «РЕНТО», від імені якого діяв директор ОСОБА_4 , спірні нежитлові приміщення продано ОСОБА_3 .

Вказаний правочин відповідає вимогам закону, оскільки продавець був власником майна, що було підтверджено витягом з реєстру прав на нерухоме майно. Покупець мав всі повноваження для придбання цього майна. Майно не мало заборон на відчуження і таке відчуження не порушувало прав третіх осіб. Грошові кошти було сплачено згідно умов договору, майно передано за актом прийому передачі.

Також просили застосувати строк позовної давності до вимог ОСОБА_1

08 червня 2021 року від ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ» подано відзив на позовну заяву, в якому підприємство просило відмовити у задоволенні позовних вимог.

Відзив мотивовано тим, що підприємство було створено 09 квітня 2015 року на підставі рішення співвласників, а саме ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , який у якості внеску до статутного капіталу вніс нежитлові приміщення, що розташовані у нежитловій будівлі літери «А-9» за адресою: АДРЕСА_1 (надалі «Будинок», або «Будівля»), а саме: 9-го поверху № 1,1а,1-б,1-в,1-г,2,7,7-а,7-б,7-в,7-г,7-д,7-е,8,8-а,8-б,8-в,8-г,9,9-а,10-:15, та антресолі 9-го поверху № 10-1 площею 112,5 кв.м, загальною площею 1331,2 кв. м. і які належали йому на праві власності.

На підставі акту прийому-передачі від 23 квітня 2015 року зазначені приміщення було передано ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ» та в подальшому за підприємством зареєстровано право власності на це майно.

На момент прийняття рішення про створення ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ» нежитлові приміщення, які вносились до його статутного капіталу, не були під арештом, забороною про відчуження, а також предметом розгляду у судових справах. Особи, які приймали рішення про створення підприємства не були обмежені у дієздатності. Процедура проведення загальних зборів співвласників, передбачена діючим законодавством, порушена не була, у зв`язку з чим підстави для скасування оскаржуваного рішення відсутні.

Крім цього, позивачка не є суб`єктом оскарження рішень співвласників, оскільки вона ніколи не була і не є учасником ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ». Також, у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, учасником якого є один із подружжя, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

Ще у 2013 році позивачу були відомі всі обставини та правові наслідки щодо передачі спільного майна подружжя до статутного капіталу ПП «РЕНТО», проте протягом семи років вона не оскаржувала спірні правочину, у зв`язку з чим наявні підстави для застосування строку позовної давності.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з моменту внесення нежитлових приміщень до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначене майно подружжя втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя, а тому, зважаючи, що вказані дії були погоджені позивачкою, підстави для визнання спірного майна спільним майном подружжя та подальшого його поділу відсутні. Також суд першої інстанції вважав, що подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім`ї.

Вирішуючи спір у частині визнання фіктивним договору купівлі продажу вищевказаних спірних нежитлових приміщень від 08 квітня 2015 року, укладеного між ПП «Ренто» та ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не надано належних та допустимих доказів порушення вимог чинного законодавства під час його укладання, у тому числі щодо дійсної волі сторін, а тому правові підстави для задоволення позову відсутні. Оскільки ОСОБА_1 ніколи не була учасником ПП «Ренто-Капітал» та необґрунтовала порушення її прав у зв`язку зі створенням ПП «Ренто-Капітал» 09 квітня 2015 року, то позовні вимоги в цій частині також задоволенню не підлягають.

11червня 2024 року представником відповідача ОСОБА_2 адвокатом Мухою А.І. подано до суду заяву про ухвалення додаткового рішення.

Заява мотивована тим, що під час розгляду справи ним понесено витрати на правничу допомогу у розмірі 450 000 грн, які мають бути відшкодовані позивачкою.

27 червня 2024 року через систему «Електронний суд» представник ОСОБА_1 - адвокат Тарасенко Галина Олександрівна подала заяву, в якій просила клопотання про ухвалення додаткового рішення залишити без задоволення.

Заява мотивована тим, що розмір заявлених відповідачем витрат на правничу допомогу є завищеним та неспівмірним.

Додатковим рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 27 червня 2024 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 100000 грн.

Додаткове рішення мотивовано тим, що оцінивши рівень витрат відповідача на правничу допомогу, а також співмірність витрат зі складністю предмета спору, виходячи із критеріїв розумності та пропорційності оплати послуг адвоката, суд першої інстанції вважав, що відповідачу має бути відшкодовано 100 000 грн витрат на професійну правничу допомогу за рахунок ОСОБА_1

09 липня 2024 року через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Тарасенко Г.О., на вказані судові рішення подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити її позов.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не враховано, що з 2013 року подружжя перебувало в конфліктних відносинах, а тому використана схема відчуження нерухомого майна не відповідала інтересам сім`ї та формальним результатом внесення спірного майна до статуту ПП «Ренто» був обмін спірного майна на грошові кошти, які складають двадцяту частину від його реальної вартості.

При цьому виплата вказаних коштів була пролонгована у часі - до березня 2015 року, що дозволило ОСОБА_2 , за допомогою спільників, проводив фіктивні виплати за відчужену частку у статутному капіталі за рахунок надходжень від здачі в оренду «відчуженого» нерухомого майна, оскільки будь-якого іншого джерела доходів новостворене ПП «Ренто» не мало. Як тільки фіктивні виплати були завершені, спірне нерухоме майно було відчужено на користь пенсіонера батька ОСОБА_2 за символічною ціною 300 000 грн.

Вказувала, що внесення спільного нерухомого майна до статутного капіталу підприємства має здійснюватися на підставі нотаріального правочину. Проте, підпис від її імені на акті приймання передачі спірного майна в простій письмовій формі, що не може замінити нотаріальної згоди, а тому право власності на спірне нерухоме майно не перейшло до ПП «Ренто».

Крім того, у період з 12 червня 2013 року по 26 червня 2013 року включно вона та ОСОБА_2 , разом з дітьми, знаходились на відпочинку у Греції, а тому вони фізично не могли підписати документи в місті Харкові.

Отримання нотаріальної згоди пізніше, після вже вчиненого правочину, і з іншою метою реєстрації права власності ПП «Ренто» на спірне нерухоме майно, було здійснено обманним шляхом, оскільки відразу після реєстрації права власності за ПП «Ренто» ОСОБА_2 вийшов з числа засновників, відмовившись від частки в розмірі 99,9% статутного капіталу, тобто від спірного нерухомого майна, щоб унеможливити поділ спільного майна подружжя.

Заперечувала щодо стягнення витрат на правничу допомогу, оскільки відповідачем не обґрунтовано фактичний змісту, обсягу та вартості послуг адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою. Посилання на будь-які конкретні обсяги та зміст послуг відсутні і в тексті додаткового рішення.

11 серпня 2023 року через систему «Електронний суд» ОСОБА_4 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що доводи ОСОБА_1 про змову, спільні інтереси з ОСОБА_2 та підставних осіб є недоведеними, оскільки фактично мала місце ведення звичайної підприємницької практики (створення юридичних осіб, формування статутного капіталу, зміна співвласників).

Вказував щодо необґрунтованості вимог щодо нього, оскільки він не був власником спільного сумісного майна, не приймав власних рішень про його відчуження, не був гарантом правочинів з цим нерухомим майном. Він лише виконував свої посадові обов`язки на посаді директора ПП «РЕНТО» та ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ», а також рішення власників цих юридичних осіб.

За відсутності згоди іншого з подружжя про передачу до статутного капіталу юридичної особи спільного сумісного майна, рішення не може бути визнане незаконним лише на підставі відсутності такої згоди.

Саме акт приймання-передачі від 26 червня 2013 року є правовстановлюючим документом та він був погоджений позивачкою, а тому відсутні підстави для визнання його незаконним.

Через майже два роки на підставі рішення від 07 квітня 2015 року власників ПП «РЕНТО» 08 квітня 2015 року належні йому приміщення продано за ціною, яку вважало для себе прийнятною.

Договір купівлі продажу нежитлових приміщень від 08 квітня 2015 року було укладено повноважними сторонами стосовно предмету, відчуження якого на дату укладення договору не порушувало прав третіх осіб. На момент укладення договору його сторонам не було відомо про заявлені чи не заявлені претензії третіх осіб в тому числі з боку позивачки.

Також, позивачкою не надано доказів, що рішення співвласників про створення ПП «РЕНТО -КАПІТАЛ» та подальші дії товариства порушують її права.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не мали відношення ні до створення ПП «РЕНТО- КАПІТАЛ», ні до майна, яке вносилось до його статутного капіталу, а тому відсутні підстави вважати, що ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ» набуло права власності на нежитлові приміщення неправомірно.

Рішення загальних зборів учасників господарського товариства є актами (офіційними документами правової чинності, що констатують (підтверджують) певні факти, події, пов`язані з діяльністю підприємств, установ чи їх структурних підрозділів), а не правочинами, а тому не можуть бути оскаржені з підстав невідповідності статтям 203, 205 ЦК України.

Також зазначав про необґрунтованість вимог щодо стягнення орендної плати, оскільки сам факт володіння нерухомим майном не тягне за собою безумовне отримання доходу. Позивач не надала жодного доказу, який би підтверджував намір певного орендаря укласти з позивачем договір оренди нерухомого майна з орендною платою, яка була зазначена Позивачем при розрахунку розміру шкоди.

В судове засідання апеляційного суду сторони-учасники судового розгляду не з`явилася.

Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 07 листопада 2024 року, надіслані апеляційним судом на адреси сторін-учасників:

ОСОБА_1 отримала 25 вересня 2024 року в електронному кабінеті (том 5, а.с.67);

представник ОСОБА_1 адвокат Тарасенко Г.О. отримала 25 вересня 2024 року в електронному кабінеті (том 5, а.с.69);

ОСОБА_2 - повернуто на адресу апеляційного суду з відміткою від 14 жовтня 2024 року «за закінчення терміну зберігання» (том 5, а.с.78-79), крім того про день, час та місце судового засідання ОСОБА_2 повідомлявся відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України, через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (том 5, а.с.60);

ОСОБА_3 - повернуто на адресу апеляційного суду з відміткою від 14 жовтня 2024 року «за закінчення терміну зберігання» (том 5, а.с.76-77), крім того про день, час та місце судового засідання ОСОБА_3 повідомлявся відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України, через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (том 5, а.с.61);

представник відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 адвокатМуха А.І. судову повістку-повідомлення отримав 25 вересня 2024 року в електронному кабінеті (том 5, а.с.66);

ОСОБА_4 отримано 25 вересня 2024 року в електронному кабінеті (том 5, а.с.68);

ПП «Ренто» отримано 07 жовтня 2024 року (том 5, а.с.70), крім того про день, час та місце судового засідання ПП «Ренто» повідомлялось відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України, через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (том 5, а.с.62);

ПП «Ренто-Капітал» отримано 07 жовтня 2024 року (том 5, а.с.71), крім того про день, час та місце судового засідання ПП «Ренто-Капітал» повідомлялось відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України, через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (том 5, а.с.63);

ОСОБА_5 - повернуто на адресу апеляційного суду з відміткою від 12 жовтня 2024 року «за закінчення терміну зберігання» (том 5, а.с.74-75), крім того про день, час та місце судового засідання ОСОБА_5 повідомлялась відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України, через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (том 5, а.с.64);

ОСОБА_6 повернуто на адресу апеляційного суду з відміткою від 12 жовтня 2024 року «за закінчення терміну зберігання» (том 5, а.с.72-73), крім того про день, час та місце судового засідання ОСОБА_6 повідомлявся відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України, через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (том 5, а.с.65).

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність учасників справи, явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась, оскільки відповідно до частини 2статті 372 ЦПК Українинеявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року та додаткове рішення цього суду від 27 червня 2024 року в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, виходячи з наступного.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції у повному обсязі не відповідає зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Судом встановлено, що з 09 серпня 1996 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Дергачівського районного суду м. Харкова від 19 березня 2018 року у справі № 619/134/18 (том 1, а.с.26-27).

11 червня 2010 року на підставі розпорядження Харківської міської ради № 1556 подружжям набуто право власності на спірні нежитлові приміщення (том 3, а. с. 12).

17 червня 2013 двома співвласниками ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_6 прийнято рішення про створення Приватного підприємства «РЕНТО» (том 2, а.с.225-226).

18 червня 2013 року про створення ПП «РЕНТО» внесено запис в Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (том 2, а.с. 227-228).

26 червня 2013 року ПП «РЕНТО» та ОСОБА_2 складено акт прийому передачі нежитлових приміщень, згідно з яким, до статутного капіталу ПП «РЕНТО» передано спірні приміщення загальною площею 1331,20 кв.м. Як вбачається з вказаного акту, ОСОБА_1 надала згоду на передачу у якості внеску до статутного фонду ПП «РЕНТО» її чоловіком ОСОБА_2 нежитлових приміщень 9 поверху у будівлі літ «А-9» загальною площею 1331,2 кв.м за адресою АДРЕСА_1 за ціну та умовах за його власним розсудом, що підтверджено її власним підписом (том 1, а.29 - 30).

Відповідно до заяви від 25 липня 2013 року ОСОБА_1 надано свою згоду на внесення до статутного капіталу ПП «РЕНТО» її чоловіком ОСОБА_2 нежитлових приміщень ІХ-го поверху № 1, 1-а, 1-6, 1-в, 1-г, 2, 7, 7-а, 7-6, 7-в, 7-г, 7-д, 7-е, 8, 8-а, 8-6, 8-в, 8-г, 9-а, 10-15 площею 1218,7 кв.м., антресолі ІХ-го поверху № 10-1 площею 112,5 кв.м., загальною площею 1331,2 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 , за ціну та на умовах за його власним розсудом. З діями чоловіка вона повністю згодна та не має заперечень проти внесення до Статутного капіталу ПП «РЕНТО» вищевказаних нежитлових приміщень. При цьому позивачка стверджувала, що внесення до Статутного капіталу ПП «РЕНТО» нежитлових приміщень укладається на умовах, які подружжя попередньо обговорили і вважають для них вигідними, внесення до Статутного капіталу ПП «РЕНТО» нежитлових приміщень відповідає їх спільному волевиявленню (том 1, а.с. 28).

01 липня 2013 року ПП «РЕНТО» видано свідоцтво про право власності на вказані нежитлові приміщення (том 2, а.с. 239).

30 серпня 2023 року ОСОБА_2 подано заяву про вихід зі складу співвласників ПП «РЕНТО» (том 1, а.с. 31).

Рішенням співвласників ПП «РЕНТО» від 05 вересня 2013 року у складі ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 вказану заяву ОСОБА_2 задоволено, погоджено виплатити йому вартість частки у статутному капіталі підприємства у розмірі 3 652 403 грн, затверджено наступний порядок виплати вартості частки ОСОБА_2 протягом 30 місяців починаючи з вересня 2013 року із щомісячною виплатою не менше 120 000 грн (том 1, а.с.32-33).

Відповідно до звіту про фактичні результати перевірки результатів розрахунку зі співвласником ПП «РЕНТО» за період з 05 вересня 2013 року по 31 березня 2015 року ОСОБА_2 виплачено 3 652 403,95 грн (том 2, а.с. 234 -236).

08 квітня 2015 року між ПП «РЕНТО» та ОСОБА_3 укладено договір-купівлі продажу, відповідно до умов якого останній придбав нежитлові приміщення 9 поверху у будівлі літ «А-9» загальною площею 1331,2 кв.м за адресою АДРЕСА_1 . Як вбачається з договору - продаж вчинено за 350 000 грн (том 1, а.с.39-41).

09 квітня 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ухвалено рішення про створення ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ», та 21 квітня 2015 року вказану юридичну особу зареєстровано в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб підприємців (том 2, а.с.220-221, 216-217)

23 квітня 2015 року на підставі акту № 1 приймання - передачі нежитлових приміщень ОСОБА_3 передано до статутного фонду ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ» нежитлові приміщення ІХ-го поверху № 1, 1-а, 1-6, 1-в, 1-г, 2, 7, 7-а, 7-6, 7-в, 7-г, 7-д, 7-е, 8, 8-а, 8-6, 8-в, 8-г, 9-а, 10-15 площею 1218,7 кв.м., антресолі ІХ-го поверху № 10-1 площею 112,5 кв.м., загальною площею 1331,2 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 вартістю 2 249 900 (том 1, а.с. 44-45; том 2, а.с.218-219).

25 червня 2015 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування відчужено на користь ОСОБА_2 частку у статутному капіталі ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ» - 0,01 % статутного капіталу підприємства вартістю 1000 грн (том 1, а.с.46).

У зв`язку з відступленням частки у статутному капіталі 25 червня 2015 року ОСОБА_4 подано заяву про вихід зі складу співвласників ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ» (том 1, а.с.72).

24 липня 2015 року ПП «РЕНТО-КАПІТАЛ» видано свідоцтво про право власності на спірні нежитлові приміщення (том 2, а.с. 215).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина 9статті 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61-19815сво19).

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини 1статті 57 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 3статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина 1статті 70 СК України).

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини 1, 2статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина 2статті 364 ЦК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина 1статті 71 СК України).

Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу 2 частини 1статті 71 СК України) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц (провадження № 61-17560св21)).

Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).

Поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 243/6275/16-ц (провадження № 61-42813св18)).

Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що: «у статті 60 СК Українизакріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить істаття 368 ЦК України.

Частиною 1 статті 70 СК Українивстановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини 1статті 57 СК Українита вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17 (провадження № 61-7751св19) вказано, що: «статтею 60СК Українивстановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від10 квітня 2024 рокупо справі № 760/20948/16-ц (провадження № 14-70цс22) вказано, що:

«77. У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства.

78. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Водночас як учасник товариства, який вносить спільне сумісне майно у статутний капітал цього товариства, так інші його учасники мають розуміти наслідки у випадку ухвалення рішення про виплату вартості частки члена подружжя у статутному капіталі.

79. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред`явлення вимог кредиторами (частина 1статті 149 ЦК Україниу вказаній редакції).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від10 квітня 2024 рокупо справі№ 760/20948/16-ц (провадження № 14-70цс22) зазначено, що:

«94. З огляду на висновки сформульовані у цій постанові Велика Палата Верховного Суду виснує про наявність підстав для відступу від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, а також Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц. Вказаний відступ полягає у тому, що один з подружжя при поділі спільного сумісного майна може претендувати на виплату частки у статутному капіталі, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника у статутний капітал цього товариства.

101. Ураховуючи викладене та висновки, зроблені у розділі 2.4 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та зазначити, що у разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась)».

Тлумачення пункту 1 частини 2 статті 16 ЦК Українисвідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини 3статті 2 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина 2статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина 1статті 13 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення зазначається висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог (пункт 1 частини 5статті 265 ЦПК України).

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина 2статті 264 ЦПК України).

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина 6статті 367 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 220/421/17 (провадження № 14-603цс18) зазначено, що: «згідно зістаттею 11 ЦПК Українив редакції, чинній на момент розгляду справи в суді першої інстанції, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цьогоКодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому, враховуючи норми статей27,31цьогоКодексу, позивач самостійно визначає предмет й підстави позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову. Аналогічні норми містяться й уЦПК Україниу редакціїЗакону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, чинній на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції, це зокрема статті13,43,49. Частиною 1, 6 статті367та частиною 1 статті368 ЦПК Українивизначено, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги та в межах заявлених позовних вимог. Змінювати за власним розсудом предмет і підставу позову суд апеляційної інстанції не уповноважений».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2021 року в справі № 755/3293/16-ц (провадження № 61-7580св20) зазначено, що «межі розгляду справи судом апеляційної інстанції визначеністаттею 367 ЦПК України, згідно з положеннями якої суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Таким чином, суд апеляційної інстанції був позбавлений процесуальної можливості вирішувати вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції при вирішенні справи по суті».

Статтею 655 ЦК Українивстановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику. Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається якщо: недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19, провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися договору, правочину, акта органу юридичної особи, державної реєстрації чи документа.

ВЦК Українизакріплений підхід, за яким оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Разом із тим, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається судом недійсним, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина 3статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що шляхом підписання акту прийому передачі та нотаріально посвідченої заяви, позивачкою було погоджено дії її чоловіка щодо розпорядження спірними нежитловими приміщень та у зв`язку з внесенням одним із подружжя як вкладу у статутний капітал ПП «РЕНТО» коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане підприємство стало їх власником.

Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі.

Між тим, вартість частки у статутному капіталі було виплачена впродовж 2013-2015 року, тобто, під час перебування сторін у шлюбі.

Доказів, що вказані кошти фактично отримано не було, або вони витрачені не в інтересах подружжя матеріали справи не містять, а тому судова колегія не вбачає підстав вважати, що оскаржуваними діями порушено майнові права ОСОБА_1 .

Щодо оскаржуваних договорів, то позивачкою також не доведено, що укладені ПП «РЕНТО» та «РЕНТО-КЕПІТАЛ» договори порушують її права, оскільки ОСОБА_1 не є ані стороною цієї угоди, а ні учасником вказаних товариств. На час укладання правочинів право спільної сумісної власності подружжя вже було припинено.

Отже, за таких обставин судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

Доводи ОСОБА_1 щодо неможливості підписання нею акту прийому-передачі, оскільки вона фізично не була в місті Харкові є необґрунтованими.

Як вбачається з авіаквитків, на які посилається позивачка, рейс Родос-Харків за розкладом мав прибути 26 червня 2013 року об 12:50, що не виключає можливість підписати акт прийому-передачі в цей день (том 4, а.с. 5).

Також, як вбачається з нотаріально посвідченої заяви, а також зі згоди на акті від 26 червня 2013 року, ОСОБА_1 не зазначено обмежень щодо дій її чоловіка у зв`язку з розпорядженням майном. Доказів, що написання вказаних заяв не відповідало внутрішній волі позивачкою не надано.

Щодо додаткового рішення, то суд виходить за такого.

Матеріали справи свідчать, що 15 жовтня 2020 року між адвокатським бюро «Андрія Мухи» та ОСОБА_2 укладено договір, відповідно до якого останній доручає адвокату надати правову допомогу у Дзержинському районному суді міста Харкова у справі 638/8782/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 . Вартість гонорару обумовлена в договорі, а саме 450000 грн (том 4, а.с.210-212).

09 червня 2024 року сторонами складено акт приймання передачі виконаний робіт, відповідно до умов якого адвокатом надано правничу допомогу загальною вартістю 450000 грн (том 4, а. с. 206)

Відповідно до положень частини 1, пунктів 1, 4 частини 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин 1 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до положень частини 1, пунктів 1, 4 частини 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин 1 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частини 1 статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Як установлено в частині 2 статті 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу частини 3 статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин 5 та 6 статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19), постанові від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18 (провадження № 14-26цс21) та постанові від 08 червня 2022 року у справі № 357/380/20 (провадження № 14-20цс22).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема в рішенні від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» за заявою № 58442/00, щодо судових витрат зазначено, що за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04, пункт 268) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Відповідно до положень статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Так, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.

Частинами 1, 2 статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі: фіксованого розміру, погодинної оплати.

Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Критерій розумної необхідності витрат на професійну правничу допомогу є оціночною категорією, яка у кожному конкретному випадку (у кожній конкретній справі) оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, зокрема, наданих на підтвердження обставин понесення таких витрат, надання послуг з професійної правничої допомоги, їх обсягу, вартості з урахуванням складності справи та витраченого адвокатом часу тощо.

Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку. Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу (пункти 133-134 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

У разі недотримання вимог частини 4 статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

У своїй практиці ЄСПЛ керується трьома ключовими принципами під час вирішення питань про відшкодування судових витрат. Звернення про відшкодування таких витрат задовольняються тоді, коли судові витрати, що підтверджено доказами: фактично понесені; необхідні, щоб запобігти порушенню або отримати відшкодування за нього; визначені у розумному розмірі.

Із урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; тривалість розгляду і складність справи тощо (пункт 6.52 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 02 лютого 2024 року у справі № 910/9714/22).

У Практичних рекомендаціях: вимоги щодо справедливої компенсації (стаття 41 Конвенції), виданих Головою Європейського суду з прав людини відповідно до Правил 32 Регламенту Суду від 28 березня 2007 року, з поправками від 09 червня 2022 року, ЄСПЛ зазначає, що витрати, понесені (як на національному рівні, так і під час розгляду справи в самому Суді) у спробі запобігти порушенню чи з метою отримання компенсації після того, як воно сталося, мають бути фактично понесені. Фактично понесені означає, що «заявник мав сплатити їх або бути зобов`язаним сплатити їх відповідно до юридичного або договірного зобов`язання. Документи, що підтверджують те, що заявник сплатив або зобов`язаний сплатити такі витрати, мають бути надані суду» (пункт 18).

Що стосується гонорарів адвокатів, ЄСПЛ вказує, що заявник повинен показати, що гонорари сплачені або тільки будуть сплачені адвокату.

Відповідні висновки щодо того, що фактичними витратами на правову допомогу є, в тому числі, витрати, оплата яких буде здійснена в майбутньому ЄСПЛ виклав, зокрема, у справі «Теб`єті Мюхафізе Кемійветі та Ісрафілов проти Азербайджану» (заява № 37083/03, пункт 106).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість компенсувати позивачу витрат на професійну правничу допомогу.

Між тим, враховуючи значення справи для сторін, характер та обсяг виконаної адвокатом роботи, співмірність витрат зі складністю справи та виконаною роботою, часом, який необхідний для виконання такої роботи адвокатом судова колегія погоджується з доводами відповідача та вважає, що розмір витрат на правничу допомогу підлягає зменшенню до 10000 грн.

Згідно пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права є підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення.

Отже, рішення суду підлягає зміні шляхом зменшення суми, що підлягає стягненню в рахунок компенсації витрат на правничу допомогу з 100000 грн до 10000 грн.

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).

Зважаючи, що рішення суду підлягає зміни лише в частині визначення розміру витрат на правничу допомогу, судова колегія не вбачає підстав для перерозподілу судового збору у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 376, 382, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року у частині вирішення спору про стягнення витрат на правничу допомогу змінити.

Зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які були стягнуті з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 зі 100 000,00 грн до 10000 (десять тисяч) грн 00 коп.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повне судове рішення складено 11 листопада 2024 року.

Головуючий Ю.М. Мальований

Судді О.Ю. Тичкова

В.Б. Яцина