Постанова

від 16.10.2024 по справі 385/351/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 385/351/23

провадження № 61-621св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І.,Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Фермерське господарство «Олена»,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Остащенко Олеся Миколаївна, на постанову Кропивницького апеляційного суду від 06 грудня 2023 року у складі колегії суддів Голованя А. М., Мурашка С. І., Чельник О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Фермерського господарства «Олена» (далі - ФГ «Олена») про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом скасування державної реєстрації додаткової угоди до договору оренди землі.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить земельна ділянка, кадастровий номер 3521110100:02:000:0370, площею 3,0099 га, яка розташована на території Гайворонської міської ради Голованівського району Кіровоградської області, що підтверджується державним актом про право приватної власності на землю від 20 серпня 2002 року, серії IV-КР № 035974.

30 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ФГ «Олена» укладено договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 10 років.

Позивач стверджувала, що з осені 2022 року неодноразово зверталась до ФГ «Олена» з повідомленням про небажання подальшої співпраці та просила повернути належну їй земельну ділянку відразу після закінчення договору оренди. Проте на ці звернення ФГ «Олена» відповідало, що договір оренди зберігатиме свою чинність і надалі.

ОСОБА_1 зазначала, що з інформаційної довідки з Державного реєстру речовий прав на нерухоме майно довідалася, що 30 листопада 2022 року державний реєстратор Благовіщенської міської ради державної адміністрації Кіровоградської області Корсун В. С. зареєструвала додаткову угоду б/н від 16 листопада 2022 року до договору оренди від 30 листопада 2012 року, якою продовжено строк дії основного договору оренди до 30 листопада 2032 року.

Позивач наполягала на тому, що не підписувала жодної додаткової угоди з відповідачем у справі, не бажала та не бажає подальшого надання земельної ділянки в оренду ФГ «Олена».

Наведені обставини грубо порушують права позивача як власника земельної ділянки, тому вона звернулася до суду для захисту своїх порушених прав.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд зобов`язати ФГ «Олена» усунути перешкоди у користуванні належною ОСОБА_1 земельною ділянкою шляхом скасування державної реєстрації додаткової угоди б/н від 16 листопада 2022 року до договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ «Олена» 30 листопада 2012 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Гайворонський районний суд Кіровоградської області рішенням від 22 серпня 2023 року (у складі судді Венгрина М. В.) позов ОСОБА_1 задовольнив.

Зобов`язав ФГ «Олена» усунути перешкоди у користуванні належною ОСОБА_1 , земельною ділянкою, кадастровий номер 3521110100:02:000:0370, площа 3,0099 га, яка розташована на території Гайворонської міської ради Голованівського району Кіровоградської області шляхом скасування державної реєстрації додаткової угоди від 16 листопада 2022 до договору оренди земельної ділянки, укладеного 30 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ФГ «Олена».

Стягнув із ФГ «Олена» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 073,60 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано таким.

Оскільки позивач заперечує факт підписання оспорюваної додаткової угоди та не має її примірника, а у відповідача відсутній її оригінал, тому обов`язок довести належними доказами факт укладення цієї угоди покладається на відповідача.

На виконання ухвали суду про витребування доказів відповідач не надав оригінал оскаржуваної додаткової угоди, що унеможливлювало призначення судом, а також і проведення в подальшому судової почеркознавчої експертизи за клопотанням позивача.

Місцевий суд вважав, що оскільки доводи позивача про неукладення та непідписання нею спірної додаткової угоди від 16 листопада 2022 року до договору оренди землі залишились неспростованими відповідачем, тому слід визнати, що підпис, виконаний від імені ОСОБА_1 у цій додатковій угоді про викладення в новій редакції договору оренди земельної ділянки без номера від 30 листопада 2012 року, зареєстрованої 30 листопада 2022 року, виконаний не нею.

Також суд першої інстанції керувався тим, що відповідач не сплачував, а позивач не отримувала коштів орендної плати за договором оренди в межах строку, встановленого додатковою угодою, оскільки відповідно до наданих сторонами доказів та пояснень представника відповідача у судовому засіданні, кошти сплачувались до 2021 року включно, тобто в період дії договору оренди землі, який не був продовжений додатковою угодою. Крім того, навіть за 2022 рік (останній рік дії договору оренди землі від 30 листопада 2012 року) орендна плата не була сплачена, що підтверджується також поясненнями представника відповідача.

Місцевий суд виснував, що оскільки порушення права власності позивача відбулось у результаті державної реєстрації права оренди за ФГ «Олена» на підставі додаткової угоди, яку вона не укладала, заявлені позовні вимоги про скасування державної реєстрації такої угоди опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України (постанова Верховного Суду від 23 січня 2023 року справа № 656/242/19).

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ФГ «Олена» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Кропивницький апеляційний суд постановою від 06 грудня 2023 року рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 22 серпня 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Стягнув із ОСОБА_1 на користь ФГ «Олена» судовий збір у розмірі 1 610,40 грн.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що обраний позивачем спосіб судового захисту у практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати відновлення порушеного права, тобто не спроможний надати особі ефективний захист її прав.

Апеляційний суд вважав, що належним способом захисту права позивача як власника земельної ділянки є саме припинення правовідношення, яке виникло на підставі оспорюваної угоди, з одночасним скасуванням речового права, яке виникло на підставі вказаної угоди.

Також у постанові зазначено, що відмова у задоволенні позову через обрання неефективного способу захисту не позбавляє позивача права заявити позов про усунення перешкод у користуванні належною їй земельною ділянкою, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки з подальшим скасуванням державної реєстрації речового права оренди.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У січні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Остащенко О. М., на постанову Кропивницького апеляційного суду від 06 грудня 2023 року, у якій позивач просить суд скасувати постанову апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Позивач обґрунтовує касаційну скаргу тим, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 543/253/16 (провадження № 61-18491св20), від 01 грудня 2021 року у справі № 656/239/18 (провадження № 61?1429св21), від 30 листопада 2022 року у справі № 656/241/19 (провадження № 61-1936св21), від 07 червня 2022 року у справі № 144/338/18 (провадження № 61?3598св22), про те, що обраний позивачем спосіб захисту, а саме шляхом скасування державної реєстрації, є ефективним, а задоволення позову забезпечить реальне відновлення порушеного права.

Зазначає, що апеляційний суд застосував Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, яка вже не діяла.

Крім того, заявник обґрунтовує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 913/175/20 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, відповідно до якого ухвалення судових рішень про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Позивач зазначає, що суд першої інстанції зробив правильні висновки про те, що додаткова угода до договору оренди земельної ділянки є неукладеною, а скасування державної реєстрації в такому випадку є ефективним способом захисту, який забезпечить реальне відновлення порушених прав шляхом повернення у стан, що існував до відповідної державної реєстрації.

Також ОСОБА_1 просить стягнути з ФГ «Олена» судові витрати, понесені нею під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, а саме 2 147,20 грн судового збору та 34 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

У лютому 2024 року ФГ «Олена» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на необґрунтованість доводів позивача, просить суд залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Відповідач у відзиві вказує на неспівмірність заявленого до стягнення розміру витрат на правову допомогу зі складністю справи, виконаних адвокатом робіт, обсягом наданих послуг, ціною позову та є таким, що не відповідає критеріям реальності та розумності.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 29 січня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував матеріали справи з суду першої інстанції.

У лютому 2024 року справу № 385/351/23 передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 10 жовтня 2024 року справу призначив до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 належить на праві приватної власності земельна ділянка, площею 3,0099 га, кадастровий номер 3521110100:02:000:0370, що надана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Гайворонської міської ради Кіровоградської області, що підтверджується даними Державного акта на право приватної власності на землю серії КР № 035974 від 20 серпня 2002 року (а. с. 6, 7).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 21 листопада 2022 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 3,0099 га, кадастровий номер 3521110100:02:000:0370. Номер запису про інше речове право - 48592363; дата та час державної реєстрації - 30 листопада 2022 року; підстава для державної реєстрації - додаткова угода до договору оренди земельної ділянки, серія та номер: б/н, виданий 16 листопада 2022 року, видавник - орендар ФГ «Олена»; орендодавець - ОСОБА_1 ; договір оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 30 листопада 2012 року, видавник - орендар ФГ «Олена»; орендодавець - ОСОБА_1 . Підстави внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер - 65650676 від 02 грудня 2022 року, Корсун В. С. , Благовіщенська міська рада державної адміністрації Кіровоградської області. Вид іншого речового права - право оренди земельної ділянки (а. с. 8, 9).

Гайворонський районний суд Кіровоградської області ухвалою від 03 квітня 2023 року витребував у відповідача оригінал додаткової угоди № б/н від 30 листопада 2022 року до договору оренди від 30 листопада 2012 року, якою продовжено строк дії основного договору оренди до 30 листопада 2032 року з автоматичним продовженням дії договору, яка зареєстрована 30 листопада 2022 року державним реєстратором Благовіщенської міської ради державної адміністрації Кіровоградської області Корсун В. С.

Відповідач указану ухвалу суду не виконав. Представник відповідача повідомив суд про відсутність у ФГ «Олена» оригіналу додаткової угоди від 16 листопада 2022 року у зв`язку із її втратою, внаслідок чого проводилось службове розслідування, складено акт про втрату та подано відповідне оголошення в газету «Урядовий кур`єр».

Згідно з відомостями з державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела/суми виплачених доходів та отриманих податків від 14 серпня 2023 року ОСОБА_1 за період з 1 кварталу 2020 року до 2 кварталу 2023 року отримала від ФГ «Олена» кошти за надання земельної ділянки в оренду в 4 кварталі 2020 року - 10 000 грн, в 4 кварталі 2021 року - 5 466 грн. У 2022 та 2023 роках ОСОБА_1 коштів за надання земельної ділянки в оренду від ФГ «Олена» не отримувала.

Відповідно до відомостей про виплату земельного паю ФГ «Олена» виплатило ОСОБА_1 за 2019, 2020, 2021 роки кошти у розмірі 10 000 грн, 10 000 грн та 4 400,13 грн відповідно.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана постанова апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог установлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають зі встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, ніж закон. Більш того, враховуючи положення ЦПК України, така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України «Про оренду землі»).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (частина перша статті 206 ЦК України).

У частині першій статті 210 ЦК України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Згідно із частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Власник земельної ділянки може встановити вимогу нотаріального посвідчення договору оренди землі та скасувати таку вимогу. Встановлення (скасування) вимоги є одностороннім правочином, що підлягає нотаріальному посвідченню. Така вимога є обтяженням речових прав на земельну ділянку та підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 обґрунтовувала позов про скасування проведеної 30 листопада 2022 року державним реєстратором Благовіщенської міської ради державної адміністрації Кіровоградської області Корсун В. С. державної реєстрації додаткової угоди від 16 листопада 2022 року до договору оренди від 30 листопада 2012 року тим, що вона не підписувала зазначеної додаткової угоди, тому вона є неукладеною, а її державна реєстрація - незаконною.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до абзацу першого частини першої, абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У частині першій статті 210 ЦК України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, а також запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (пункти 4, 5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині другій статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17).

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до частин першої, третьої, шостої, сьомої-десятої статті 84 ЦПК України передбачено, що учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази. Будь-яка особа, у якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду. Особи, які не мають можливості подати доказ, який витребовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов`язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п`яти днів з дня вручення ухвали. У разі неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, а також за неподання таких доказів з причин, визнаних судом неповажними, суд застосовує до відповідної особи заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов`язку подати витребувані судом докази. У разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду.

Суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності (частина перша статті 103 ЦПК України).

Відповідно до положень пункту 1.1 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5, для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів.

У разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні (стаття 109 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, позивач вживала заходи щодо отримання спірної додаткової угоди, зокрема заявила клопотання про витребування у ФГ «Олена» оригіналу додаткової угоди від 16 листопада 2022 року до договору оренди земельної ділянки, укладеного між сторонами та зареєстрованого 30 листопада 2012 року, номер запису про інше речове право 48592363. Клопотання мотивувала тим, що для підтвердження справжності підпису ОСОБА_1 на спірній додатковій угоді необхідно буде провести судово-почеркознавчу експертизу.

Гайворонський районний суд Кіровоградської області ухвалою від 03 квітня 2023 року витребував у ФГ «Олена» оригінал додаткової угоди, укладеної між ОСОБА_1 та ФГ «Олена», від 16 листопада 2022 року, зареєстрованої 30 листопада 2022 року, номер запису про інше речове право 48592363. В ухвалі суд роз`яснив, що у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) виснувала про те, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

Не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. За змістом законодавчого регулювання, наведеного як у загальних положеннях про правочини, так і в спеціальних приписах глави 58 ЦК України, якщо договір оренди (найму) хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).

Місцевий суд врахував ту обставину, що відповідач не сплачував, а позивач не отримувала коштів орендної плати за договором оренди в межах строку, встановленого додатковою угодою, оскільки відповідно до наданих сторонами доказів та пояснень представника відповідача у судовому засіданні кошти сплачувались до 2021 року включно, тобто в період дії договору оренди землі, який не був продовжений додатковою угодою. Крім того, навіть за 2022 рік (останній рік дії договору оренди землі від 30 листопада 2012 року) орендна плата не була сплачена, що підтверджується також поясненнями представника відповідача.

За таких обставин, у зв`язку з ненаданням відповідачем оригіналу додаткової угоди та відсутністю такої у позивача, а також відсутністю доказів про виконання сторонами спірної додаткової угоди, суд першої інстанції обґрунтовано керувався тим, що ФГ «Олена» не спростувало доводів позивача про неукладення та непідписання ОСОБА_1 додаткової угоди б/н від 16 листопада 2022 року до договору оренди від 30 листопада 2012 року, якою продовжено строк дії основного договору оренди до 30 листопада 2032 року, і не довело законності державної реєстрації цього правочину.

У пункті 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державний реєстратор, зокрема: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Відповідно до статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Згідно з частинами першою, другою статті 18 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов`язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.

Відповідно до пункту 40 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», іншими законами України та цим Порядком.

У пунктах 1, 9, 14 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Згідно з частиною третьою статті 26 Закону № 1952-IV в редакції, чинній з 16 січня 2020 року, яка діяла на час ухвалення рішення судом першої інстанції, визначено, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Ефективним способом захисту та таким, що забезпечує реальне відновлення порушеного права у випадку реєстрації неукладеного між сторонами договору оренди, є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом скасування державної реєстрації.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 жовтня 2023 року у справі № 385/1290/21 (провадження № 61-12824св22), від 21 лютого 2024 року у справі № 385/342/23 (провадження № 61-18254св23), від 20 березня 2024 року у справі № 385/35/23 (провадження № 61-17386св23), від 19 червня 2024 року у справі № 385/290/23 (провадження № 61-16488св23) щодо вирішення спору з ФГ «Олена».

Враховуючи викладене, оскільки ФГ «Олена» не спростувало доводів позивача про непідписання ОСОБА_1 оспорюваної додаткової угоди, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції про неукладення цього правочину та наявність правових підстав для скасування його державної реєстрації для реального відновлення порушеного права позивача.

Однак, скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову у зв`язку з обранням позивачем неефективного способу захисту, апеляційний суд керувався тим, що на час укладення додаткової угоди, що є предметом позову, законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав, як скасування державної реєстрації договору. При цьому суд апеляційної інстанції послався на постанову Верхового Суду від 03 березня 2021 року у справі № 913/175/20.

Так, у постанові Верхового Суду від 03 березня 2021 року у справі № 913/175/20 зазначено, що у частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час прийняття оскарженого рішення державного реєстратора) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Однак згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Так, відповідно до пунктів 1-3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла і на час звернення позивача з позовом, і на час ухвалення судами рішень), на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржених судових рішень, законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, а отже, апеляційний суд помилково зазначив про необхідність застосування позивачем способу судового захисту, який у практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачу відновлення порушеного права, а значить не спроможний надати особі ефективний захист її прав.

У справі, яка переглядається, у позовній заяві, поданій до суду у березні 2023 року, позивач просила усунути перешкоди у користуванні належною ОСОБА_1 земельною ділянкою шляхом скасування державної реєстрації додаткової угоди б/н від 16 листопада 2022 року до договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ «Олена» 30 листопада 2012 року, і не заявляла вимог про скасування запису про проведену державну реєстрацію права. Тому висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позову у зв`язку з обранням позивачем неефективного способу захисту є помилковим.

За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин правові висновки, викладені в постанові Верхового Суду від 03 березня 2021 року у справі № 913/175/20, та, що не врахував правових висновків, наведених, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 543/253/16, від 01 грудня 2021 року у справі № 656/239/18, від 07 червня 2022 року у справі № 144/338/18, від 30 листопада 2022 року у справі № 656/241/19, про те, що способом захисту, який забезпечує реальне відновлення порушеного права у випадку реєстрації неукладеного між сторонами договору оренди, є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом скасування державної реєстрації, знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду справи.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Доводи касаційної скарги про те, що існує обґрунтована необхідність відступити від висновків, сформованих у постановах Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 154/883/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 листопада 2021 року у справі № 125/2053/18, від 03 листопада 2021 року у справі № 543/253/16-ц, від 10 листопада 2021 року у справі № 543/253/16-ц, від 01 грудня 2021 року у справі № 656/239/18, від 20 квітня 2022 року у справі № 454/148/20, від 07 червня 2022 року у справі № 144/338/18, від 30 листопада 2022 року у справі № 656/241/19-ц, є необґрунтованими з таких підстав.

У частинах першій-п`ятій статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Позивач у касаційній скарзі не посилається на обставини справи, які по-різному тлумачаться судами у справах з подібними фактичними обставинами та правовідносинами, що свідчило б про необхідність передачі цієї справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду. Заявник фактично мотивувала касаційну скаргу неправильним, на її думку, застосуванням апеляційним судом норм матеріального права до правовідносин, що виникли між сторонами.

Колегія суддів звертає увагу на те, що неправильне застосування норм права є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, що передбачено статтею 412 ЦПК України. Тобто, передбачивши можливість скасування судових рішень під час їх касаційного перегляду у разі неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та/чи порушення норм процесуального права, законодавець запровадив механізми уніфікації висновків і такі механізми є ефективними.

За наведених обставин Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передання справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені у касаційній скарзі аргументи не свідчать про наявність виключної правової проблеми і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до положень статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, а тому касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова апеляційного суду - скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судові витрати складають судовий збір та витрати, пов`язані з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, третя статті 133 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, потрібних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини четверта - шоста статті 137 ЦПК України).

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи (частина третя статті 141 ЦПК України).

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

У розумінні умов частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21.

Водночас у частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.

Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21.

У постановах від 19 лютого 2022 року № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати

суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Остащенко О. М., заявила клопотання про стягнення з відповідача судових витрат, а саме витрат на професійну правничу допомогу, понесених у касаційному суді, у розмірі 34 000 грн, та сплаченого судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 2 147,20 грн.

Позивач до касаційної скарги додала договір про надання правової допомоги від 20 грудня 2023 року № 107, додаткову угоду від 20 грудня 2023 року № 1, акт виконаних робіт від 09 січня 2024 року, квитанцію від 25 грудня 2023 року № 235, відповідно до якої позивач сплатила частину гонорару за надану правову допомогу у розмірі 17 000 грн.

Відповідно до акта виконаних робіт від 09 січня 2024 року обсяг правової допомоги, наданої позивачу під час розгляду справи у суді касаційної інстанції, складається з такого: проведення зустрічі з клієнтом і консультації по справі - 30 хв, 1 000 грн; аналіз рішень судів першої та апеляційної інстанцій - 2 год, 4 000 грн; аналіз матеріалів справи - 2 год 30 хв, 5 000 грн; аналіз висновків Верховного Суду з підстав касаційного оскарження - 7 год, 14 000 грн; складання касаційної скарги - 5 год, 10 000 грн.

У лютому 2024 року ФГ «Олена» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, зокрема, зазначило про неспівмірність заявленого до стягнення розміру витрат на правову допомогу зі складністю справи, виконаних адвокатом робіт, обсягом наданих послуг, ціною позову та є таким, що не відповідає критеріям реальності та розумності.

Враховуючи заперечення ФГ «Олена» щодо співмірності розміру витрат на правову допомогу, що викладені у відзиві на касаційну скаргу, характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих адвокатом послуг, складність справи, керуючись засадами цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що витрати з аналізу адвокатом рішень судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають критерію неминучості витрат сторони у судовій справі та є складовою аналізу матеріалів справи, а витрати з аналізу висновків Верховного Суду з підстав касаційного оскарження фактично охоплюються складанням касаційної скарги, а тому заявлений розмір судових витрат, понесених в суді касаційної інстанції, підлягає зменшенню до 16 000 грн.

Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, обґрунтованості, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони.

Сплачений позивачем судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 2 147,20 грн, враховуючи результат касаційного перегляду постанови апеляційного суду, підлягає стягненню із ФГ «Олена» на користь ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Остащенко Олеся Миколаївна, задовольнити.

Постанову Кропивницького апеляційного суду від 06 грудня 2023 року скасувати, рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 22 серпня 2023 року залишити в силі.

Клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Остащенко Олеся Миколаївна, про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, задовольнити частково.

Стягнути з Фермерського господарства «Олена» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у суді касаційної інстанції, у розмірі 16 000 грн (шістнадцять тисяч) гривень.

Стягнути з Фермерського господарства «Олена» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 2 147 (дві тисячі сто сорок сім) гривень 20 (двадцять) копійок.

Постанова касаційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді А. І. Грушицький

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк