Постанова

від 30.10.2024 по справі 219/4691/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 219/4691/21

провадження № 61-12126св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Приватна науково-виробнича компанія «Інтербізнес», Філія «Бахмутська птахофабрика» Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес»,

розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес» на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року у складі судді Шевченко Л. В. та постанови Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року у складі колегії суддів Корчистої О. І., Бондар Я. М., Зубакової В. П. у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес», Філії «Бахмутська птахофабрика» Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес» (далі - ПНВК «Інтербізнес»), Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес», у якому з урахуванням уточнень просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» від 11 березня 2021 року № 293-к про її звільнення з роботи на підставі пункту 6 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України);

- поновити її на роботі з 11 березня 2021 року на посаді мерчендайзера відділу дистрибуції Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес»;

- стягнути солідарно з відповідачів на свою користь: заборгованість із заробітної плати у розмірі 65 616,86 грн; середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 березня 2021 року до дня ухвалення рішення у справі; 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та понесені судові витрати.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що 22 вересня 2020 року директор Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» повідомив їй про те, що на філії буде скорочено штат працівників, а тому вона повинна написати заяву про звільнення за угодою сторін. Під час цієї розмови у кабінеті директора були присутні начальник служби безпеки та головний бухгалтер, які здійснювали на неї психологічний тиск, зокрема погрожували звільнити її за прогули або невиконання посадових обов`язків у разі відмови написати вказану заяву.

Позивач відмовилася від такої пропозиції, вказавши, що вона є одинокою матір`ю, яка самостійно виховує та матеріально забезпечує двох неповнолітніх дітей, тому потребує постійного місця роботи із постійним доходом.

Незважаючи на подальші погрози з боку адміністрації підприємства, вона не подала заяву про звільнення за угодою сторін, а продовжила працювати на займаній посаді у звичному режимі.

17 грудня 2020 року позивач звернулася до керівництва з проханням надати їй витяг із штатного розпису з метою ознайомлення зі змінами, що відбулися станом на 17 грудня 2020 року та стосувалися скорочення її посади і введення нової.

Спочатку адміністрація філії підприємства відмовилася надати такий витяг, посилаючись на конфіденційність інформації. Пізніше позивачу було надано витяг із штатного розпису, але станом на 21 жовтня 2020 року, де були відсутні відомості щодо скорочення займаної нею посади.

11 січня 2021 року позивачу вручили наказ від 21 грудня 2020 року № 26-о «Про внесення змін до штатного розпису філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес», виданий генеральним директором Олексюком Ю. В. у зв`язку із змінами в організації виробництва, а саме зупиненням виробничої діяльності Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес», а також накази від 21 грудня 2020 року № 100-од «Про зміну істотних умов праці ОСОБА_1 » та від 21 грудня 2020 року № 101-од «Про встановлення неповного робочого часу працівникам відділу дистрибуції», підписані директором Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» Алімахіним А. Л.

На кожному із цих наказів позивач зазначила, що не згодна з їх змістом, оскільки у відповідачів насправді не відбулися зміни в організації виробництва, а саме зупинення виробничої діяльності Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес».

Крім того, на Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» були відсутні підстави для запровадження режиму простою з 12 січня 2021 року за посадою мерчендайзера відділу дистрибуції, про що йдеться у наказі від 11 березня 2021 року № 3-од, з яким вона не була ознайомлена. Насправді філія продовжувала працювати у звичному режимі з такими ж обсягами виробництва, які були до 21 грудня 2020 року, а саме: продукція завозилася у всі торгові точки; працював склад готової продукції; водії, охоронники, два менеджера, супервайзер, бухгалтер, директор працювали без істотних змін оплати праці, без скорочення робочого часу, за тими ж умовами, які існували на час їх прийняття на роботу.

Позивач також вказувала, що її звільнили з роботи 11 березня 2021 року, тоді як у період з 09 березня до 31 березня 2021 року вона перебувала на лікуванні, що підтверджується копією листка непрацездатності серії АДУ № 038797.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дружківський міський суд Донецької області рішенням від 09 жовтня 2023 року позов задовольнив частково.

Визнав незаконним та скасував наказ Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» від 11 березня 2021 року № 293-к про звільнення ОСОБА_1 з роботи за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Поновив ОСОБА_1 на роботі з 12 березня 2021 року на посаді мерчендайзера відділу дистрибуції Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес».

Стягнув із ПНВК «Інтербізнес» в особі Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у розмірі 65 616,86 грн, з утриманням з цієї суми податків, зборів і обов`язкових платежів.

Стягнув із ПНВК «Інтербізнес» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 березня 2021 року до 08 жовтня 2023 року у розмірі 435 481,44 грн, утримавши з цієї суми податки, збори і обов`язкові платежі.

Стягнув із ПНВК «Інтербізнес» в особі Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині позовних вимог відмовив.

Стягнув із ПНВК «Інтербізнес» в особі Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» на користь держави судовий збір у розмірі 7 734,97 грн.

Допустив негайне виконання рішення у частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку у розмірі 13 665,00 грн за один місяць, утримавши з цією суми податки, збори і обов`язкові платежі.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що підставою для зміни істотних умов праці позивача, а саме зменшення розміру заробітної плати з 13 665,00 грн до 6 000,00 грн та встановлення неповного робочого дня тривалістю дві години, слугував наказ ПНВК «Інтербізнес» від 21 грудня 2020 року № 26-о «Про внесення змін до штатного розпису Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» у зв`язку зі змінами в організації виробництва, пов`язаними із зупиненням діяльності філії з виробництва харчових яєць.

Однаквідповідачі не надали відомостей щодо кількості виробленої продукції за січень-березень 2021 року, тобто місяці, які передували змінам істотних умов праці позивача. За даними звіту за грудень 2020 року кількість одержаних яєць становила 78 419 496 штук, а на забій реалізовано 259 982 голови птиці.

Крім того, у матеріалах справи відсутній наказ чи розпорядження підприємства про зупинення виробничої діяльності філії, на які посилається відповідач у наказах про зміну істотних умов праці позивача.

Також відповідачі не надали доказів про те, яким чином зменшення обсягу реалізації харчових яєць має впливати на оплату праці працівника, який обіймає посаду мерчендайзера, оскільки статтею 3 Статуту визначено доволі широкий діапазон напрямів діяльності Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес».

Крім того, ОСОБА_1 звільнили з роботи на підставі наказу від 11 березня 2021 року, в якому зазначено, що поведінка позивача, яка не була згодна зі зміною істотних умов праці та протягом двох місяців не виходила на роботу, свідчить про небажання продовжувати роботу на нових умовах праці.

Водночас робота позивача була пов`язана з безпосереднім та особистим відвідуванням місць продажу товарів, а матеріали справи не містять доказів щодо її повідомлення про необхідність прибуття до адміністративної будівлі філії.

Протягом січня-березня 2021 року позивач направляла на корпоративний номер директора Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» інформацію з обсягом виконаної нею роботи, а також отримувала заробітну плату, що підтверджується роздруківками фотозвітів, виписками з карткового рахунку та відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків.

Крім того, на момент звільнення ОСОБА_1 перебувала на лікарняному, а тому у відповідачів були відсутні підстави стверджувати, що позивач не погодилася продовжувати роботу на нових умовах праці, враховуючи, що протягом січня-березня 2021 року вона виконувала свої посадові обов`язки та отримувала частково заробітну плату.

У матеріалах справи відсутня розписка позивача про відмову від продовження роботи або письмова заява про відмову від продовження роботи у зв`язку зі змінами істотних умов праці.

Оскільки наведені обставини є достатніми для висновку, що звільнення позивача за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України проведено без дотриманням вимог трудового законодавства, то трудові права ОСОБА_1 підлягають відновленню шляхом скасування оскаржуваного наказу, поновлення її на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати у розмірі 65 616,86 грн, середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у сумі 435 481,44 грн, а також 5 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначив, враховуючи характер та обсяг страждань позивача, а також засади розумності, виваженості та справедливості.

Дружківський міський суд Донецької області ухвалою від 28 грудня 2023 року відмовив у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Руднєвої І. С. про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 78 000,00 грн у цій справі.

Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що заявник не надала доказів надсилання стороні відповідачів документів, які підтверджують понесення витрат на професійну правничу допомогу, а тому відсутні підстави для ухвалення додаткового рішення з цього питання.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 31 липня 2024 року апеляційну скаргу ПНВК «Інтербізнес» на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року задовольнив частково.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року в частині стягнення із ПНВК «Інтербізнес» в особі Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» на користь ОСОБА_1 заборгованості із заробітної плати у розмірі 65 616,86 грн, з утриманням з цієї суми податків, зборів і обов`язкових платежів, змінив, зменшивши цей розмір з 65 616,86 грн до 55 420,73 грн.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року в частині стягнення із ПНВК «Інтербізнес» в особі Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 435 481,44 грн змінив, зменшивши цей розмір з 435 481,44 грн до 312 705,52 грн, вказавши період стягнення з 11 березня 2021 року до 01 січня 2023 року.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року в частині визначення розміру судового збору, який підлягає стягненню із ПНВК «Інтербізнес» в особі Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» на користь держави змінив, зменшивши цей розмір з 7 734,97 грн до 5 556,03 грн.

В іншій частині рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року залишив без змін.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що сторона відповідача не надала належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження правомірності звільнення позивача із займаної посади за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для поновлення ОСОБА_1 на роботі, стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суд першої інстанції неправильно провів розрахунки заборгованості невиплаченої позивачу заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а тому оскаржуване рішення підлягає зміні в частині присуджених судом до стягнення сум.

Зокрема, із наданого позивачем розрахунку заборгованості із заробітної плати, в тому числі компенсації днів невикористаної відпустки, оплати лікарняних, вихідної допомоги при звільненні, слідує, що за грудень 2020 року позивач отримала заробітну плату у розмірі 12 682,35 грн, замість 17 721,35 грн, а тому заборгованість за цей місяць становить 5 039,00 грн.

За січень 2021 року позивачу мала бути нарахована заробітна плата у розмірі 15 203,28 грн, проте вона відпрацювала 15 робочих днів, а 9 днів перебувала на лікарняному. Заробітна плата за 15 робочих днів становить 10 778,15 грн, лікарняні - 4 415,13 грн, однак позивачу фактично виплачено 4 032,54 грн, тому заборгованість із заробітної плати за цей місяць становить 6 745,61 грн, а за неоплачений лікарняний - 4 415,13 грн.

За лютий 2021 року позивач взагалі не отримувала заробітну плату, тому з урахуванням кількості робочих днів заборгованість за цей місяць становить 13 665,00 грн.

Заборгованість із заробітної плати за 5 робочих днів у березні 2021 року становить 3 105,70 грн,а за два дні неоплаченого лікарняного - 971,06 грн, всього 4 076,76 грн.

Крім того, при звільненні відповідач мав виплатити позивачу компенсацію за 9 днів невикористаної основної відпустки та компенсацію за 10 днів невикористаної додаткової відпустки на дітей як одинокій матері, що загалом становить 8 904,35 грн, а також вихідну допомогу у розмірі 12 575,88 грн.

Отже, загальний розмір заборгованості із заробітної плати, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 55 420,73 грн (5 039,00 грн + 6 745,61 грн + 4 415,13 грн + 13 665,00 грн + 4 076,76 грн + 8 904,35 грн + 12 575,88 грн).

Період стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу має становити з 11 березня 2021 року до 01 січня 2023 року, а не з 11 березня 2021 року до 08 жовтня 2023 року, оскільки відповідно до вимог статті 117 КЗпП України з 01 липня 2022 року організація повинна виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тому шість місяців з дня набрання чинності новою редакцією статті 117 КЗпП України спливає саме 01 січня 2023 року.

Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11 березня 2021 року до 01 січня 2023 року у розмірі 312 705,52 грн.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 31 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Руднєвою І. С. , на ухвалу Дружківського міського суду Донецької області від 28 грудня 2023 року задовольнив.

Ухвалу Дружківського міського суду Донецької області від 28 грудня 2023 року скасував.

Заяву адвоката Руднєвої І. С., яка діє в інтересах позивача ОСОБА_1 , про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задовольнив частково.

Стягнув із ПНВК «Інтербізнес» в особі Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 47 407,80 грн.

У задоволенні інших вимог заяви відмовив.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що представник позивача подав до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення, до якої додав додатки - докази понесення витрат на правничу допомогу, які є складовими заяви про ухвалення додаткового рішення, а тому до такої заяви не підлягали застосуванню правила частини дев`ятої статті 83 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) щодо подання доказів.

Крім того, як відомо з мотивувальної частини оскаржуваної ухвали, за клопотанням представника відповідача адвоката Негодуйка Г. В.суд першої інстанції надіслав названому адвокату заяву про ухвалення додаткового рішення з доданими документами для ознайомлення, а отже, права відповідача не були порушені.

Вирішуючи питання про відшкодування ОСОБА_1 понесених нею судових витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції керувався тим, що визначений стороною позивача розмір витрат у сумі 78 000,00 грн не відповідає обсягу наданих послуг, оскільки адвокат брав участь у судових засіданнях протягом трьох, а не п`яти годин, як про це безпідставно зазначено в акті приймання-передання виконаних робіт. Отже, зазначені витрати документально підтверджені та доведені лише у розмірі 66 000,00 грн.

З урахуванням часткового задоволення позову (на 71,83 %) апеляційний суд відшкодував позивачу витрати на правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог у сумі 47 407,80 грн (66 000,00 грн х 71,83 %).

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

У серпні 2024 року ПНВК «Інтербізнес» подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, від 26 липня 2023 року у справі № 552/16890/20, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 760/32455/19 та у постановах Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 761/24929/20, від 13 липня 2022 року у справі № 593/98/21, від 26 жовтня 2022 року у справі № 725/8306/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування положень частини третьої статті 32 та пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Також суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ПНВК «Інтербізнес» мотивувала тим, що сукупність наявних у матеріалах справи доказів підтверджує факт дотримання роботодавцем процедури звільнення позивача із займаної посади за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці.

Водночас зміна істотних умов праці позивача зумовлена змінами в організації виробництва та праці, викликаними припиненням виробництва яйця курячого на Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» з 08 грудня 2020 року, що відображено у статистичній звітності форми 24-сг.

Поставивши на наказах від 21 грудня 2020 року № 100-од і № 101-од відмітки «не згодна», позивач фактично висловила свою відмову від продовження роботи в нових умовах праці шляхом ненадання згоди на встановлення неповного робочого часу та зменшення розміру заробітної плати.

Зазначає, що ОСОБА_1 була відсутня на роботі протягом останніх двох місяців перед звільненням. Отже, всупереч вимогам статті 94 КЗпП України апеляційний суд визнав наявною заборгованість із заробітної плати за роботу, яку позивач не виконувала.

Крім того, суд апеляційної інстанції ухвалив рішення про стягнення заборгованості з оплати сум за листками непрацездатності, зокрема за дев`ять днів непрацездатності позивача у січні 2021 року.

Допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю за перші п`ять днів тимчасової непрацездатності, що здійснюється за рахунок коштів роботодавця, є складовою виплат, які належать працівнику при звільненні. Для віднесення допомоги у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю застрахованим особам, що виплачується Фондом соціального страхування починаючи з шостого дня непрацездатності, до виплат при звільненні, передбачених статтею 116 КЗпП України, визначальною є обставина, чи є на момент звільнення працівника роботодавець розпорядником коштів, що належать до виплати звільнюваному працівнику, і хто винен у тому, що такі кошти не виплачені. Якщо страхові кошти перераховано до звільнення працівника і роботодавець став розпорядником таких коштів, то в розумінні частини першої статті 116 КЗпП України такі кошти належать до виплат, які мають бути сплачені працівнику в день звільнення.

Однак, покладаючи обов`язок відшкодувати позивачу суми заборгованості з оплати допомоги за дев`ять днів тимчасової непрацездатності, суди попередніх інстанцій не з`ясували обставин, чи перераховувалися страхові кошти роботодавцю до звільнення працівника та, відповідно, чи став роботодавець розпорядником таких коштів.

Предметом спору у цій справі є, серед іншого, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, однак апеляційний суд застосував до спірних правовідносин положення статті 117 КЗпП України, якою врегульовано питання стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Крім того, звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 визначила відповідачами ПНВК «Інтербізнес» та Філію «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес», однак філії та представництва, які не є юридичними особами, не наділені цивільною процесуальною дієздатністю та не можуть бути стороною у цивільному процесі. Тому справи, в яких відповідачем є філія чи представництво, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства у зв`язку з відсутністю сторони у цивільному процесі, до якої пред`явлено позов, а отже, неможливістю вирішення цивільного спору.

У серпні 2024 року ПНВК «Інтербізнес» подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року, якою вирішено питання про відшкодування позивачу судових витрат на правничу допомогу, а ухвалу Дружківського міського суду Донецької області від 28 грудня 2023 року залишити в силі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 725/1301/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 626/133/21.

Касаційну скаргу ПНВК «Інтербізнес» мотивувала тим, що, встановивши порушення позивачем установленого процесуальним законом порядку пред`явлення до відшкодування витрат на правничу допомогу, а саме: ненаправлення позивачем на адреси інших учасників справи (відповідачів) документів, які підтверджують понесені витрати на правничу допомогу, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви представника позивача про ухвалення додаткового рішення у справі.

Відзиви на касаційні скарги до Верховного Суду не надходили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалами від 16 вересня 2024 року відкрив касаційні провадження за касаційними скаргами ПНВК «Інтербізнес» на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року і витребував матеріали цієї справи із суду першої інстанції.

08 жовтня 2024 року справу № 219/4691/21 передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 24 жовтня 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Наказом Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» від 31 березня 2020 року № 46-к ОСОБА_1 прийнято на роботу з 01 квітня 2020 року на посаду мерчендайзера відділу дистрибуції з посадовим окладом 13 665,00 грн (том 1, а. с. 191).

Згідно з Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження у ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_4 , батько якої на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України записаний зі слів матері як ОСОБА_5 (том 1, а. с. 21).

Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 також підтверджується, що ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_1 народилася дочка ОСОБА_6 , батько якої на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України записаний зі слів матері як ОСОБА_7 (том 1, а. с. 22, 23).

Згідно з пунктом 1.3 Статуту ПНВК «Інтербізнес», затвердженого рішенням власників Компанії від 13 вересня 2017 року № 5 (далі - Статут), Компанія є юридичною особою відповідно до чинного законодавства України, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом (том 2, а. с. 91-95).

У статті 3 Статуту визначено мету і напрями (предмет) діяльності Компанії.

У статті 6 Статуту передбачено, що Компанія, серед іншого, має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи згідно з встановленим порядком з правом відкриття поточних та інших рахунків і затверджує положення про них.

Згідно з пунктом 8.1 статті 8 Статуту створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій і представництв, затвердження їх статутів та положень є виключною компетенцією власника Компанії. Рішення власника Компанії оформлюється у виді рішень, розпоряджень.

У пунктах 9.2.1, 9.2.7, 9.2.8, 9.5 статті 9 Статуту передбачено, що генеральний директор має право: наймати та звільняти співробітників Компанії; застосовувати до них заходи заохочення і стягнення; затверджувати положення про структурні підрозділи та посадові інструкції працівників Компанії; визначати організаційну структуру Компанії, затверджувати правила обігу внутрішніх документів Компанії; видавати накази та розпорядження, обов`язкові для виконання усіма робітниками Компанії.

13 жовтня 2020 року Філія «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» надіслала ОСОБА_1 лист, яким повідомляла про те, що наказом від 28 вересня 2020 року № 76-од внесені зміни до штатного розпису філії шляхом скорочення посади мерчендайзера відділу дистрибуції з 14 грудня 2020 року. У зв`язку з цим позивача попереджено про наступне звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Одночасно на виконання приписів статті 184 КЗпП України ОСОБА_1 запропоновано обійняти нововведену посаду агента відділу дистрибуції з посадовим окладом у розмірі 5 000,00 грн згідно із штатним розписом. З цим повідомленням позивач ознайомлена 20 жовтня 2020 року (том 1, а. с. 25).

Наказом від 13 жовтня 2020 року № 83-од «Про внесення змін до штатного розпису Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» у зв`язку із скороченням штату працівників» скорочено дві посади мерчендайзера відділу дистрибуції з посадовим окладом 13 665,00 грн. У цьому наказі, з яким ОСОБА_1 ознайомлена 21 жовтня 2020 року, вказано про внесення змін до штатного розпису у зв`язку з виробничою необхідністю, а саме із зменшенням обсягів виробництва (том 1, а. с. 26, 27).

21 грудня 2020 року генеральний директор ПНВК «Інтербізнес» видав наказ № 26-0 «Про внесення змін до штатного розпису Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес», яким у зв`язку зі змінами в організації виробництва, а саме зупиненням виробничої діяльності філії, для посади «мерчендайзер» відділу дистрибуції у графі «Тарифна ставка (оклад)» цифри «13 665,00» замінено на «6 000,00», а в графі «разом» цифри «27 330,00» замінено на «6 000,00». Зобов`язано директора Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» Алімахіна А. Л. підготувати наказ про встановлення ОСОБА_1 нового посадового окладу з 01 березня 2021 року та повідомити останню під розпис про зміну істотних умов праці за посадою «мерчендайзер» до 31 грудня 2020 року (том 1, а. с. 28).

На виконання вказаного наказу директор Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» Алімахін А. Л. видав наказ від 21 грудня 2020 року № 100-од «Про зміну істотних умов праці ОСОБА_1 », яким з 01 березня 2021 року встановив мерчендайзеру відділу дистрибуції ОСОБА_1 новий посадовий оклад у розмірі 6 000,00 грн згідно зі штатним розписом (том 1, а. с. 29).

Наказом Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» від 21 грудня 2020 року № 101-од «Про встановлення неповного робочого часу працівниками відділу дистрибуції» у зв`язку зі змінами в організації виробництва, а саме зупиненням виробничої діяльності філії, мерчендайзеру відділу дистрибуції встановлено неповний робочий час тривалістю дві години на день з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу (том 1, а. с. 30).

ОСОБА_1 перебувала на лікуванні у період з 21 грудня 2020 року до 30 грудня 2020 року включно, а також з 31 грудня 2020 року до 08 січня 2021 року включно, що підтверджується листком непрацездатності.

11 січня 2021 року позивач ознайомилася із наказами від 21 грудня 2020 року № 26-0, № 100-од і № 101-од та проставила на кожному із них відмітку «Не згодна».

02 березня 2021 року Філія «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» надіслала ОСОБА_1 лист за вих. № 12, у якому акцентовано увагу щодо її відсутності на роботі з 12 січня 2021 року без будь-яких пояснень та документів, а також наголошено, що 10 березня 2021 року закінчується двомісячний строк її попередження про зміну істотних умов праці за посадою мерчендайзера відповідно до наказів від 21 грудня 2020 року № 100-од і № 101-од, з якими позивача ознайомлено 11 січня 2021 року (том 1, а. с. 31, 32).

Наказом Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» від 11 березня 2021 року № 293-к ОСОБА_1 , мерчендайзера відділу дистрибуції, звільнено з роботи за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП Україниу зв`язку з відмовою від продовження роботи при зміні істотних умов праці з виплатою грошової компенсації за дев`ять днів невикористаної щорічної основної відпустки за період роботи з 01 квітня 2020 року до 11 березня 2021 року, грошової компенсації за десять днів невикористаної додаткової відпустки за 2021 рік, а також вихідної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати відповідно до статті 44 КЗпП України (том 1, а. с. 36, 37).

Цього ж дня, 11 березня 2021 року, Філія «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» надіслала ОСОБА_1 лист за вих. № 13, яким повідомляла про те, що наказом від 11 березня 2021 року № 293-к позивача звільнено із займаної посади за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП Україниу зв`язку з відмовою від продовження роботи при зміні істотних умов праці. Також зазначено про необхідність з`явитися до філії для отримання трудової книжки або вказати адресу, на яку направити трудову книжку (том 1, а. с. 33).

ОСОБА_1 перебувала на лікуванні у період з 09 березня до 31 березня 2021 року, що підтверджується листком непрацездатності серії АДУ № 038797 (том 1, а. с. 44).

Суди також з`ясували, що підставою для зміни істотних умов праці позивача, а саме зменшення розміру заробітної плати з 13 665,00 грн до 6 000,00 грн та встановлення неповного робочого дня тривалістю дві години, слугував наказ ПНВК «Інтербізнес» від 21 грудня 2020 року № 26-о «Про внесення змін до штатного розпису Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» у зв`язку зі змінами в організації виробництва, пов`язаними із зупиненням діяльності філії з виробництва харчових яєць.

Відповідачі не надали відомостей щодо кількості виробленої продукції за січень-березень 2021 року, тобто місяці, які передували змінам істотних умов праці позивача. Водночас за даними звіту за грудень 2020 року кількість одержаних яєць становила 78 419 496 штук, а на забій реалізовано 259 982 голови птиці (том 2, а. с. 108).

ОСОБА_1 звільнили з роботи на підставі наказу від 11 березня 2021 року, в якому зазначено, що поведінка позивача, яка не була згодна зі зміною істотних умов праці та протягом двох місяців не виходила на роботу, свідчить про небажання продовжувати роботу на нових умовах праці.

Матеріали справи не містять доказів щодо повідомлення позивача про необхідність прибуття до адміністративної будівлі філії, тоді як згідно з посадовою інструкцією мерчендайзера ОСОБА_1 виконувала роботу, яка пов`язана з безпосереднім та особистим відвідуванням місць продажу товарів Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес», зокрема організовувала розташування та викладку товарів у місці продажу (пункт 2.1); пропонувала та в разі необхідності впроваджувала заходи і програми візуального представлення товару у місцях продажів або показу, використовуючи інструменти мерчандайзингу (пункт 2.11); забезпечувала правильне розміщення цінників (пункт 2.12); фотографувала місця продажу або показу товарів (пункт 2.14) (том 1, а. с. 222-225).

Протягом січня-березня 2021 року позивач направляла на корпоративний номер директора Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» інформацію з обсягом виконаної нею роботи, а також отримувала заробітну плату, що підтверджується роздруківками фотозвітів, виписками з карткового рахунку та відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків (том 1, а. с. 59-95).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга на рішення судів попередніх інстанцій, ухвалені по суті спору,підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга на постанову апеляційного суду, якою вирішено питання щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу, не підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, ухвалені по суті спору,повною мірою не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Щодо позовних вимог, пред`явлених до Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес»

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 з метою вирішення трудового спору визначила відповідачами ПНВК «Інтербізнес» та Філію «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес».

Згідно з частиною першою статті 47 ЦПК України здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

За приписами статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідно до статті 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Згідно зі статтею 95 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 760/32455/19 (провадження № 61-16459сво20), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зазначено:

«Від імені юридичних осіб має право виступати керівник відокремленого підрозділу, а не сам підрозділ, адже поміж керівником і юридичною особою існують відносини представництва і його повноваження підтверджуються довіреністю юридичної особи. Процесуальні повноваження керівника відокремленого підрозділу мають бути вказані у довіреності юридичної особи. З урахуванням цивільно-правового положення філій та представництв недопустимою є участь відокремлених підрозділів у певних процесуальних відносинах, оскільки це суперечить цивільно-правовій природі відокремленого підрозділу, як складової частини юридичної особи, що його створила.

Розгляду у суді підлягає лише такий спір, у якому позовні вимоги можуть бути або задоволені, або в їх задоволенні може бути відмовлено. Положення «заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186, пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосується як позовів, які не підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц).

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що філії та представництва, які не є юридичними особами, не наділені цивільною процесуальною дієздатністю та не можуть виступати стороною у цивільному процесі. Тому справи, в яких відповідачем виступає філія чи представництво, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв`язку з відсутністю сторони у цивільному процесі, до якої пред`явлено позов, а отже, неможливістю вирішення цивільного спору».

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 607/4090/21, від 07 липня 2021 року у справі № 712/13066/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 552/2889/20, від 08 листопада 2023 року у справі № 621/31/22, що свідчить про сталість судової практики під час вирішення питання процесуального статусу філії чи представництва у справі.

Згідно з частинами першою та третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У пунктах 1.1, 1.2, 1.9 Положення про Філію «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» передбачено, що Філія утворена відповідно до рішення власника. Філія входить до складу ПНВК «Інтербізнес» на правах структурної одиниці (філії) і діє на підставі цього Положення. Філія складається з цехів, відділень, дільниць, бригад, ланок, бюро, лабораторій та інших структурних підрозділів. Структура Філії затверджується Генеральним директором Компанії (том 1, а. с. 193-202).

Отже, Філія «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» не є юридичною особою, а входить до структури ПНВК «Інтербізнес».

Розглядаючи справу та вирішуючи спір по суті, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що Філія «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» відповідно до положень статей 47, 48 ЦПК України не може виступати стороною у цивільному процесі, а тому такий позов не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Ураховуючи викладене, рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року в частині вирішення позовних вимог до Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» підлягають скасуванню із закриттям у цій частині провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Щодо суті спору

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством. Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров`я. У зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.

Питання віднесення тих чи інших умов праці до істотних або неістотних постає тоді, коли в роботодавця виникає необхідність їх змінити. У таких випадках роботодавцеві потрібно узгодити це питання з кожним працівником, адже одна й та сама умова праці для одного з них може бути істотною, а для іншого - ні.

При зміні істотних умов праці власник повинен дотримуватися встановленого порядку. Правовим документом про таку зміну є наказ про зміну істотних умов праці у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці. Працівники, істотні умови праці яких у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці підлягають зміні, персонально попереджаються про дату таких змін (не пізніше ніж за два місяці до змін).

Попередження - це письмова пропозиція працівникові продовжити роботу після того, як власник з дотриманням установленого законодавством двомісячного строку змінить істотні умови праці. Працівник може прийняти цю пропозицію та продовжувати роботу при змінених істотних умовах праці або ж відмовитися від неї. Двомісячний строк попередження передбачено для того, щоб працівник міг знайти собі іншу роботу, якщо його не влаштовує зміна істотних умов праці.

Зміна істотних умов праці може застосовуватися як до окремого працівника, так і до відділу або до всього підприємства (постанова Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 754/5228/22 (провадження № 61-12418св23).

У постанові Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 607/4090/21 (провадження № 61-15138св21) зазначено, що питання про те, які саме обставини впливають на зміну істотних умов праці, чинним законодавством не врегульовано, і в ньому відсутній їх вичерпний перелік. Тлумачення того, що може бути підставою для зміни істотних умов праці, наведено, зокрема в пунктах 10, 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду трудових спорів», згідно з якими припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо). Суди зобов`язані з`ясовувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці, які не супроводжуються скороченням чисельності чи штату працівників.

При зміні істотних умов праці посада, яку обіймає працівник, залишається у штатному розписі, але змінюються умови трудового договору - система та розмір оплати праці, режим роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад без зміни трудової функції тощо, тобто зміни, які ведуть до звуження чи розширення трудової функції працівника за укладеним з ним трудовим договором, дія якого продовжується.

Зміни в організації виробництва та праці роботодавця не можуть бути підставою для зловживань та незаконного звільнення працівника, а тому роботодавець під час процедури звільнення зобов`язаний забезпечити дотримання трудових прав працівника, який є слабшою ланкою у трудових правовідносинах.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 761/11887/15-ц (провадження № 61-15506сво18) зробив висновок про те, що звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України через його відмову від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору. Підставою для звільнення працівника за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України є його відмова від продовження роботи в нових умовах праці після спливу двомісячного строку з часу ознайомлення з відповідним повідомленням.

У постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 520/6577/17-ц (провадження № 61-41771св18) зазначено, що, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що фактично позивач не надала письмової відмови від продовження роботи у зв`язку із змінами істотних умов праці, що є підставою для звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, внаслідок чого передчасно погодився із рішенням місцевого суду про відмову у задоволенні позову. Доказами відмови працівника від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці повинно бути письмове повідомлення роботодавця про майбутню зміну істотних умов праці з розпискою працівника про відмову від продовження роботи або письмова заява працівника про відмову від продовження роботи у зв`язку із змінами істотних умов праці.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Ураховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений у частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю (постанова Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц (провадження № 61-787св17)).

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Згідно зі статтею 237-1 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи винятків для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Тобто за умови порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Відповідно до частини першої статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Згідно зі статтею 22 Закону України «Про оплату праці»суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Відповідно до статті 29 Закону України «Про оплату праці» при укладанні працівником трудового договору (контракту) роботодавець доводить до його відома умови оплати праці, розміри, порядок і строки виплати заробітної плати, підстави, згідно з якими можуть провадитися відрахування у випадках, передбачених законодавством. Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення роботодавець повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.

Згідно зі статтею 94 КЗпП України та статтею 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

За змістом частини першої статті 24 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться у частині першій статті 83 КЗпП України.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

За приписами статей 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача від процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

У постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 662/2627/18 (провадження № 61-19082св19) зазначено, що «аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Враховуючи викладене, помилковими є висновки судів про те, щокомпенсація за невикористану відпустку не входить до структури заробітної плати і на ці правовідносини не поширюються приписи частини другої статті 233 КЗпП України, відповіднодо якої у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зробила висновок, що, зважаючи на зміст трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про оплату праці» роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.

Згідно з частинами другою, третьою статті 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належить до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Підприємство вживає всіх необхідних заходів для запобігання несанкціонованому та непомітному виправленню записів у первинних документах і регістрах бухгалтерського обліку та забезпечує їх належне зберігання протягом встановленого строку.

Враховуючи, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату (частина перша статті 21 КЗпП України), що обов`язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату.

У частинах першій та другій статті 235 КЗпП України встановлено, що в разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Верховний Суд у постановах від 04 вересня 2019 року у справі № 404/3447/17, від 07 квітня 2020 року у справі № 591/1079/19 виснував, що оскільки у статті 116 КЗпП України йдеться про виплату всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, що не обмежується лише заробітною платою, а містить також інші нарахування, у тому числі й допомогу у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю за перші п`ять днів тимчасової непрацездатності, що здійснюється за рахунок коштів роботодавця, тому такі кошти належать до виплат, які мають бути сплачені працівнику при звільненні.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 552/16890/20 (провадження № 14-15цс23), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зазначено, що допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю за перші п`ять днів тимчасової непрацездатності, що здійснюється за рахунок коштів роботодавця, є складовою виплат, які належать працівнику при звільненні. Для віднесення допомоги у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю застрахованим особам, що виплачується Фондом соціального страхування починаючи з шостого дня непрацездатності, до виплат при звільненні, передбачених статтею 116 КЗпП України, визначальною є обставина, чи є на момент звільнення працівника роботодавець розпорядником коштів, що належать до виплати звільнюваному працівнику, і хто винен у тому, що такі кошти не виплачені. Якщо страхові кошти перераховано до звільнення працівника і роботодавець став розпорядником таких коштів, то в розумінні частини першої статті 116 КЗпП України такі кошти належать до виплат, які мають бути сплачені працівнику в день звільнення.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 звільнили з роботи на підставі наказу від 11 березня 2021 року, в якому зазначено, що поведінка позивача, яка не була згодна зі зміною істотних умов праці та протягом двох місяців не виходила на роботу, свідчить про небажання продовжувати роботу на нових умовах праці.

Водночас на момент звільнення ОСОБА_1 перебувала на лікарняному, а тому у відповідачів були відсутні підстави стверджувати, що позивач не погодилася продовжувати роботу на нових умовах праці, враховуючи, що протягом січня-березня 2021 року вона виконувала свої посадові обов`язки та отримувала частково заробітну плату.

У матеріалах справи відсутня розписка позивача про відмову від продовження роботи або письмова заява про відмову від продовження роботи у зв`язку зі змінами істотних умов праці.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що позивач висловлювала незгоду лише в частині зменшення розміру заробітної плати та встановлення неповного робочого часу, однак не відмовлялася від продовження роботи в нових умовах праці, оскільки з моменту попередження про зміну істотних умов праці вона продовжувала виконувати свої посадові обов`язки, а у період з 09 березня до часу звільнення перебувала на лікарняному, суди попередніх інстанцій дійшли правильних по суті висновків, що у цьому конкретному випадку ПНВК «Інтербізнес» в особі Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» не мала законних підстав для звільнення працівника із займаної посади на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 09 грудня 2020 року у справі № 520/6577/17 (провадження № 61-3607св20).

Таким чином, суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що припинення з позивачем трудових відносин за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України відбулося незаконно, що є підставою для скасування наказу про звільнення, поновлення ОСОБА_1 на посаді мерчендайзера відділу дистрибуції Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес», виплати їй заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, розмір якої визначено з огляду на характер та обсяг страждань позивача і з урахуванням засад розумності, виваженості та справедливості.

Змінюючи рішення суду першої інстанції шляхом зменшення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 435 481,44 грн до 312 705,52 грн, апеляційний суд застосував до спірних правовідносин приписи статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»), якою визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні та встановлено обмеження виплати середнього заробітку працівникові шістьма місяцями.

Водночас суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, передбачений частиною другою статті 235 КЗпП України, та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, визначений статтею 117 цього Кодексу, мають різну правову природу.

Середній заробіток за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Натомість середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням роботодавцем законодавства про працю та про оплату праці.

Отже, за наведених обставин суд апеляційної інстанції помилився у розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу (безпідставно обмежив виплати середнього заробітку шістьма місяцями з дня набрання чинності новою редакцією статті 117 КЗпП України), однак, беручи до уваги те, що позивач, проти якого в цій частині ухвалене судове рішення, його не оскаржив, фактично погодившись із ним, колегія суддів, ураховуючи принцип диспозитивності, вважає за необхідне в цій частині залишити оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, оскільки суд касаційної інстанції, переглядаючи судове рішення за касаційною скаргою відповідача, не може погіршувати його становище.

Аргументи касаційної скарги про те, що, поставивши на наказах від 21 грудня 2020 року № 100-од і № 101-од відмітки «не згодна», ОСОБА_1 фактично висловила свою відмову від продовження роботи в нових умовах праці, є неспроможними, оскільки позивач висловлювала незгоду лише в частині зменшення розміру заробітної плати та встановлення неповного робочого часу, однак не відмовлялася від продовження роботи в нових умовах праці. У матеріалах справи відсутня розписка позивача про відмову від продовження роботи або письмова заява про відмову від продовження роботи у зв`язку зі змінами істотних умов праці.

Доводи касаційної скарги про те, що, покладаючи обов`язок відшкодувати позивачу суми заборгованості з оплати допомоги за дев`ять днів тимчасової непрацездатності, суди попередніх інстанцій не з`ясували обставин, чи перераховувалися страхові кошти роботодавцю до звільнення працівника та, відповідно, чи став роботодавець розпорядником таких коштів, не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів належить до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційний суд не встановив порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Доводи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень частини третьої статті 32 та пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) також не заслуговують на увагу, оскільки такі висновки сформовані, зокрема, у наведених вище постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 520/6577/17-ц (провадження № 61-41771св18), від 18 травня 2020 року у справі № 761/11887/15-ц (провадження № 61-15506сво18), від 09 лютого 2022 року у справі № 607/4090/21 (провадження № 61-15138св21).

У свою чергу, доводи касаційної скарги про застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, від 26 липня 2023 року у справі № 552/16890/20, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 760/32455/19 та у постановах Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 761/24929/20, від 13 липня 2022 року у справі № 593/98/21, від 26 жовтня 2022 року у справі № 725/8306/21, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд повинен визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас Верховний Суд, проаналізувавши наведені заявником постанови, дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки у вказаних справах на підставі їх доказової бази встановлені інші фактичні обставини справи. При цьому під час вирішення питання щодо правомірності звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП Українисуд у кожному конкретному випадку керується фактичними обставинами окремо взятої справи, її доказовою базою, змістом та характером правовідносин. Тому висновки, зроблені Верховним Судом у справах, на які посилається заявник, не суперечать висновкам, зробленим судами під час розгляду цієї справи.

З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ),право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Отже, оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо касаційної скарги ПНВК «Інтербізнес» на постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року, якою вирішено питання про відшкодування позивачу судових витрат на правничу допомогу.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (частини перша, друга статті 137 ЦПК України).

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті всі заявлені вимоги, а також вирішено всі інші, в тому числі процесуальні, питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.

Додатковими судовими рішеннями є додаткове рішення, додаткова постанова чи додаткова ухвала, якими вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, та за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувалися докази (для рішень, постанов) або вирішені не всі клопотання (для ухвал).

Крім того, додаткові рішення можуть прийматися, якщо судом при ухваленні основного судового рішення не визначено способу його виконання або не вирішено питання про судові витрати.

Додаткове судове рішення є невід`ємною складовою основного судового рішення.

Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти.

Заява про ухвалення додаткового рішення є заявою з процесуальних питань.

Подання учасником справи заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу потрібно здійснювати із дотриманням вимог ЦПК України, встановлених для подання клопотань (заяв) з процесуальних питань.

Згідно з частиною третьою статті 182 ЦПК України заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлено - він встановлюється судом.

Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення з процесуальних питань визначені у статті 183 ЦПК України.

Будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви (клопотання, заперечення) (пункт 6 частини першої статті 183 ЦПК України).

За правилами частини другої статті 183 ЦПК України до заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).

Згідно з частиною четвертою статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

Відмовляючи у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Руднєвої І. С. про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у цій справі, суд першої інстанції керувався тим, що всупереч вимогам частини дев`ятої статті 83 ЦПК України заявник не надала доказів надсилання стороні відповідачів документів, які підтверджують понесення витрат на правничу допомогу, а тому відсутні підстави для ухвалення додаткового рішення з цього питання.

Відповідно до частини дев`ятої статті 83 ЦПК України суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Порівняльний аналіз положень частини дев`ятої статті 83 ЦПК України та частини четвертої статті 183 ЦПК України дає підстави для висновку, що частина дев`ята статті 83 ЦПК України застосовується у разі подання до суду безпосередньо доказів, а частина четверта статті 183 ЦПК України - у разі подання до суду заяв, клопотань чи заперечень, у тому числі і з доданими до них додатками на підтвердження вимог цих заяв, клопотань, заперечень.

Верховний Суд ураховує, що у справі, яка переглядається, представник позивача подав до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення, до якої додав додатки - докази понесення витрат на правничу допомогу, які є складовими заяви про ухвалення додаткового рішення, а тому до такої заяви підлягали застосуванню правила частини четвертої статті 183 ЦПК України щодо подання заяв, а не правило частини дев`ятої статті 83 ЦПК України щодо подання доказів (постанова Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 626/133/21 (провадження № 61-11044св22)).

Отже, суд першої інстанції не врахував, що докази понесення витрат на правничу допомогу є додатками до заяви про ухвалення додаткового рішення у справі, а тому під час вирішення питання про прийняття до розгляду такої заяви суд мав керуватися правилами статті 183 ЦПК України, зокрема й застосовувати наслідки недотримання таких правил, як неподання доказів направлення копії заяви разом із додатками іншим учасникам справи - повернення заяви без розгляду, що відповідає частині четвертій статті 183 ЦПК України.

Верховний Суд у постанові від 21 вересня 2022 року в справі № 725/1301/21 (провадження № 61-20691св21) зазначив, що: «…встановивши порушення позивачем установленого процесуальним законом порядку пред`явлення до відшкодування витрат на правничу допомогу, а саме ненаправлення позивачем на адреси інших учасників справи (відповідачів) документів, які підтверджують понесені витрати на правничу допомогу, що позбавило відповідачів можливості подати до суду клопотання про неспівмірність розміру таких витрат відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України, суд апеляційної інстанції обґрунтовано повернув без розгляду клопотання позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу».

Аналогічна практика вирішення заяв про ухвалення додаткового рішення, до яких заявники не додали докази надіслання (ненадання) іншим учасникам такої заяви з доданими до неї додатками, сформована Верховним Судом і в ухвалах від 25 лютого 2021 року у справі № 906/977/19, від 01 вересня 2022 року у справі № 759/13013/14-ц (провадження № 61-14029св21), від 16 січня 2023 року у справі № 640/23065/14 (провадження № 61-1456ск21), від 02 лютого 2023 року у справі № 466/1403/20 (провадження № 61-10035св22), від 27 березня 2023 року у справі № 756/820/20 (провадження № 61-8952св22).

Отже, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про відмову в ухваленні додаткового рішення у справі, апеляційний суд правильно керувався тим, що до такої заяви не підлягали застосуванню правила частини дев`ятої статті 83 ЦПК України щодо подання доказів, а тому суд не дотримався процесуального порядку вирішення такої заяви.

З матеріалів справи відомо, що Дружківський міський суд Донецької області ухвалою від 06 листопада 2023 року відкрив провадження у справі за заявою представника ОСОБА_1 - адвоката Руднєвої І. С. про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу (том 3, а. с. 9).

За клопотанням представника відповідача адвоката Негодуйка Г. В.суд першої інстанції надіслав названому адвокату заяву про ухвалення додаткового рішення з доданими документами для ознайомлення (том 3, а. с. 18, 29).

Дружківський міський суд Донецької області ухвалою від 07 грудня 2023 року клопотання представника відповідача адвоката Негодуйка Г. В. задовольнив частково. Витребував у представника позивача адвоката Руднєвої І. С. оригінал акта приймання-передання наданої правової допомоги від 13 жовтня 2023 року, копія якого отримана судом 25 жовтня 2023 року разом із заявою про ухвалення додаткового рішення (том 3, а. с. 36, 37).

27 грудня 2023 року адвокат Негодуйко Г. В. як представник відповідача ПНВК «Інтербізнес» подав через підсистему «Електронний суд» до суду першої інстанції заперечення на заяву сторони позивача про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у цій справі (том 3, а. с. 72-76).

Отже, у справі, яка переглядається, право відповідача подати до суду клопотання про неспівмірність розміру витрат на професійну правничу допомогу відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України та інших заперечень було забезпечено.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та вирішуючи питання про відшкодування заявлених стороною позивача судових витрат на правничу допомогу, апеляційний суд зменшив розмір таких витрат на підставі клопотання відповідача про неспівмірність їх розміру.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з дотриманням норм процесуального права, тому підстави для її скасування відсутні.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне:

- касаційну скаргу на рішення судів попередніх інстанцій, ухвалених по суті спору,задовольнити частково;

рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Філії «Бахмутська птахофабрика» ПНВК «Інтербізнес» скасувати, а провадження у справі у цій частині закрити з підстав, передбачених статтею 414 ЦПК України;

рішення суду першої інстанції у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову апеляційного суду щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ПНВК «Інтербізнес» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди залишити без змініз підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України;

- касаційну скаргу на постанову апеляційного суду, якою вирішено питання щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу, залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки оскаржувані судові рішення по суті спору залишено без змін, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 255, 400, 409, 410, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес» на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року задовольнити частково.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Філії «Бахмутська птахофабрика» Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес» скасувати, а провадження у справі у цій частині закрити.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 жовтня 2023 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди залишити без змін.

Касаційну скаргу Приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес» на постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року, якою вирішено питання щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу, залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький В. М. Ігнатенко І. В. Литвиненко В. В. Пророк