Постанова

від 24.10.2024 по справі 904/4486/23

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.10.2024 року м.Дніпро Справа № 904/4486/23

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Дарміна М.О., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "КИЇВСТАР" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.02.2024 (суддя Ярошенко В.І.)

у справі № 904/4486/23

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях

до Приватного акціонерного товариства "КИЇВСТАР"

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: Університет митної справи та фінансів

про стягнення пені, неустойки та виселення

ВСТАНОВИВ:

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "КИЇВСТАР", в якому просить:

- стягнути з Приватного акціонерного товариства "Київстар" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях до Державного бюджету України заборгованість зі сплати пені в розмірі 103,26 грн;

- стягнути з Приватного акціонерного товариства "Київстар" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях до Державного бюджету України неустойку в розмірі 582 959,59 грн;

- виселити Приватне акціонерне товариство "Київстар" з державного нерухомого майна - частини даху та нежитлового вбудованого приміщення площею 10 кв. м та 7 кв. м розміщеного на даху шестиповерхової будівлі та технічному поверсі за адресою: м. Дніпро, узвіз Крутогірний, 8, що перебуває на балансі Університету митної справи та фінансів.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 06.02.2024 у справі №904/4486/23 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Київстар" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях неустойку в розмірі 432 670,70 грн та витрати по сплаті судового збору в розмірі 9 174,06 грн. Виселено Приватне акціонерне товариство "Київстар" з незаконно займаного приміщення, що перебуває у державній власності, а саме: частини даху та нежитлового вбудованого приміщення площею 10 кв.м. та 7 кв.м. розміщеного на даху шестиповерхової будівлі та технічному поверсі за адресою: м. Дніпро, узвіз Крутогірний (колишня вул. Рогальова), 8, що перебуває на балансі Університету митної справи та фінансів. В решті позову відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням Приватним акціонерним товариством "КИЇВСТАР" подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.02.2024 у справі № 904/4486/23, ухвалити нове, яким позов залишити без задоволення.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує на те, що оскаржуване рішення прийнято при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- судом 1 інстанції при ухваленні рішення по справі № 904/4486/23 допущено неправильне застосування норм матеріального права, а саме не було застосовано норми ч.2 ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 №2269-ХП;

- під час вирішення цього спору Суд 1 інстанції дійшов до висновку, що докази сповіщення позивачем про заперечення щодо подальшого користування орендованим приміщенням доводиться листом № 11-02-02650 від 19.05.2020 "Про припинення договору оренди", а обставини надіслання вказаного листа на адресу відповідача підтверджуються копією списку № 19617 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих. Копія списку № 19617 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих та без долучення до нього фіскального чеку, який би свідчив про прийняття для пересилання згрупованих поштових відправлень або про прийняття до пересилання рекомендованого листа та рекомендованого повідомлення про вручення із штриховим кодовим ідентифікатором, або копії конверта, у якому направлявся лист від 19.05.2020р. № 11-02-02650, не може бути підтвердженням надіслання його засобами поштового зв`язку. Оскільки копія списку № 19617 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих не містить інформації про те, що саме було направлено засобами поштового зв`язку і на яку адресу, у зв`язку із чим стверджувати про факт направлення повідомлення від 19.05.2020р. № 11-02-02650 на адресу відповідача неможливо. З огляду на вищезазначене, копія списку № 19617 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих без додання до нього оригіналу або копії фіскального чеку, рекомендованого поштового відправлення, рекомендованого повідомлення про вручення, яке дозволяє ідентифікувати направлення передбаченого законом повідомлення саме на адресу відповідача та його отримання або неотримання із зазначенням причин, свідчать про недоведеність виконання позивачем свого обов`язку щодо повідомлення орендаря про заперечення у продовженні строку договору оренди. Крім того, з наданого списку № 19617 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих достеменно не випливає, що рекомендований лист надсилався саме позивачем

- судом 1 інстанції не було враховано, що "концепція негативного доказу", закріплена у частині десятій статті 81 Господарського процесуального кодексу України, не може тлумачитися так, що певна обставина вважається доведеною, допоки інша сторона її не спростувала, оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. За загальним правилом, тягар доведення обставин, які є підставою позову, покладається на позивача. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.10.2023р. у справі №904/8532/21. Відсутність такого заперечення, як в силу статті 764 ЦК України, так і за приписами частини другої статті 17 Закону N 2269-XII, може мати прояв у "мовчазній згоді" і в такому випадку орендар саме в силу закону (а не за власною ініціативою в порядку частини третьої статті 17 Закону N 2269-XII) може розраховувати, що договір оренди вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором;

- поведінка Позивача, як державного органу, суперечить принципу «належного урядування», якій Європейський суд з прав людини визначає в своїй практиці. Відповідач, як орган державної влади, зобов`язаний дотримуватися встановленої ним процедури припинення договору, в п.7.4. та 10.1. договору, а саме своєчасно попереджати орендаря про намір припинити договір та про прийняте рішення щодо припинення договору;

- суд не дослідив та не надав оцінку таким фактам: 1)Не з`ясовано з якою саме метою власник планує використовувати орендоване нерухоме. У разі з`ясування, що майно буде знову передаватись в оренду, це свідчитиме про порушення власником вимог, встановлених частиною третьою статті 17 Закону №2269-XII від 10 квітня 1992 року;

- орендар повністю виконав вимоги чинного законодавства України в частині продовження строку дії договору оренди, натомість орендодавець не виконує, ані умов договору оренди, ані вимог закону в частині обов`язку своєчасного прийняття рішень та повідомлення про них орендаря для того, щоб орендар мав можливість для укладення нового договору оренди та перенесення телекомунікаційного обладнання з мінімальними ризиками для сталого і безперервного функціонування мережі;

- суд 1 інстанції не прийняв до уваги, що виселення відповідача з орендованого майна за оспорюваним договором зашкоджує інтересам держави та суспільства. Демонтаж обладнання призведе до втручання в критичну інфраструктуру та створення перешкод у наданні життєво важливих послуг (електронних комунікацій). У той же час, пріоритетним суспільним інтересом є гарантування національної безпеки в т.ч. шляхом збереження й захисту критичної інфраструктури, що має очевидну вагу для Держави та її населення.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

10.06.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача, надійшла заява про розгляд справи без її участі.

22.10.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача (апелянта) надійшли додаткові пояснення, в яких він підтримав доводи своєї апеляційної скарги. Звернув увагу на недобросовісну поведінку Позивача та на правовий висновок Верховного Суду, прийнятий в аналогічній справі №904/4605/23 постанова від 25.09.2024р., що розглядалась між ПрАТ «Київстар» та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях.

Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Згідно ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні 24.10.2024 приймали участь представники відповідача (апелянта) та позивача. Третя особа, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи, уповноваженого представника не направила.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги заяву третьої особи про розгляд справи без участі уповноваженого представника та необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, з огляду на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає за можливе здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі третьої особи.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Представник апелянта в судовому засіданні 24.10.2024 підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позову.

Представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги, наполягав на необхідності залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, 28.07.2011 між Регіональним відділенням Фонду держмайна України у Дніпропетровській області, правонаступником якого відповідно до наказу Фонду державного майна України № 39 від 17.01.2019 є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (далі орендодавець, відповідач) та Приватним акціонерним товариством «Київстар» (далі орендар, позивач), було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 12/02-4478-ОД (далі договір, договір оренди) (т. 1 а.с. 6-9).

Відповідно до пункту 1.1 договору Орендодавець передає, а Орендар приймає' п строкове платне користування державне окреме нерухоме майно - частину даху та нежитлове вбудоване приміщення реєстровий номер 0003300.5.64.ААААЖЖІ 67 (далі - Майно) площею 17,0 кв.м. (10,0 кв.м., 7,0 кв.м.), розміщене за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Рогальова, 8, на технічному поверсі та даху шестиповерхової будівлі, що перебуває на балансі Академії митної служби України (код ЄДРПОУ 24613078) (далі - Балансоутримувач), вартість якого визначена згідно зі звітом про оцінку на "02" лютого 2011р і становить за незалежною оцінкою 77 536,00 грн.

Майно передається в оренду з метою розміщення оператора телекомунікацій, який надає послуги з рухомого (мобільного) зв`язку. Використання орендованого державного майна не за призначенням забороняється. (пункт 1.2 договору).

За умовами пунктів 2.1, 2.2 договору орендар набуває права строкового платного користування державним майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору (у разі оренди нерухомого майна на строк не менше ніж три роки не раніше дати державної реєстрації договору) та акта приймання-передачі майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником орендованого майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди.

Відповідно до пункту 3.1 договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.95 № 786 (зі змінами) (далі Методика розрахунку) або за результатами конкурсу на право оренди державного майна і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку червень 2011 року 2033,22 грн. Орендна плата за перший місяць оренди липень 2011 року визначається шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекси інфляції за липень 2011.

За змістом пункту 3.3 договору орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

Згідно з пунктом 3.6 договору орендна плата перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу щомісяця, не пізніше 15 числа місяця, наступного за завітним у співвідношенні:

50% - до державного бюджету за місцем реєстрації орендаря у податковій інспекції на рахунки, відкриті відділенням казначейства, у розмірі 1 016,62 грн;

50% - балансоутримувачу у розмірі 1 016,62 грн.

Відповідно до пункту 3.11 договору у разі припинення (розірвання) договору оренди орендар сплачує орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передавання включно. Закінчення строку дії договору оренди не звільняє орендаря від обов`язку сплатити заборгованість за орендною платою, якщо така виникла, у повному обсязі, враховуючи санкції, до державного бюджету та балансоутримувачу.

Пунктом 3.8. Договору сторони погодили, що орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до бюджету та Балансоутримувачу у визначеному п. 3.6. Договору співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожен день прострочення, включаючи день оплати.

Сторони встановили, що у разі припинення або розірвання договору орендар зобов`язаний повернути балансоутримувачу орендоване майно за актом приймання-передачі в належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини орендаря. Майно вважається поверненим балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі, один примірник якого надається орендарем орендодавцю у триденний термін з дати його підписання. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання покладається на орендаря. У разі ненадання .у триденний строк з дати підписання акту приймання-передачі Орендодавцеві, зобов`язання Орендаря по поверненню орендованого державного майна вважаються не виконаними, а Орендар зобов`язаній сплатити неустойку у розмірі подвійної плати за користування державним майном за час прострочення (пункт 5.5 договору).

За умовами пункту 5.19 договору орендар зобов`язаний письмово повідомити орендодавця, не пізніше ніж за 30 діб, про свій намір щодо закінчення, припинення або розірвання цього договору.

У разі наміру продовжити строк дії договору оренди орендар зобов`язаний не пізніше ніж за місяць до закінчення терміну дії договору оренди подати орендодавцю про це заяву з документами щодо виконання умов договору оренди (дозвіл пожежників, копія договору страхування державного майна, платіжні доручення про сплату страхового платежу та ін.) (пункт 5.20 договору).

Письмово повідомити Орендаря та Балансоутримувача не пізніше, ніж за 30 (тридцять) діб про свій намір щодо завершення, припинення або розірвання даного Договору (пункт 7.4 договору).

Пунктом 10.1 договору визначено, що цей договір укладено строком на один рік, що діє з 28 липня 2011 р по 27 червня 2014 р включно. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом місяця після закінчення терміну дії договору, повній оплаті за договором і при наданні інформації щодо виконання умов цього договору, а саме: наявності договору страхування, дозволу або декларації, наданої органами державного пожежного нагляду, договір за заявою орендаря щодо продовження терміну дії, поданою відповідно до пункту 5.20, може бути продовжений на тих самих умовах, які передбачені у договорі.

Умови цього договору зберігають силу протягом усього терміну цього договору, в тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря, а в частині зобов`язань орендаря щодо орендної плати до виконання зобов`язань (пункт 10.2 договору).

Згідно з пунктом 10.3 договору зміни і доповнення або розірвання цього договору допускаються за взаємної згоди сторін і оформлюються додатковими угодами. Зміни та доповнення, що пропонується внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною.

Чинність цього договору припиняється, серед іншого, внаслідок закінчення строку, на який його було укладено та в інших випадках, прямо передбачених чинним законодавством України (пункт 10.9 договору).

Відповідно до пункту 10.11 договору у разі припинення або розірвання цього договору орендар зобов`язаний негайно повернути балансоутримувачу майно у стані, в якому воно було одержано, з урахуванням нормального зносу або у стані, який було обумовлено договором.

Взаємовідносини сторін, не врегульовані цим договором, регулюються чинним законодавством України (пункт 10.12 договору).

Додатковою угодою від 06.03.2012 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна від 28 липня 2011 № 12/02-4478-ОД, на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 14.09.2011 № 961 «Про внесення змін до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна» п. 3.1. та 3.6. Розділу 3 первинного договору оренди викладені в наступній редакції: «.. .орендна плата у розмірі 2 664,96 грн./базова за серпень місяць 2011 p без ПДВ коригується на індекс інфляції, починаючи з вересня, розрахована за «Методикою розрахунку та використання плати за оренду державного майна», яка затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 із змінами та доповненнями до неї. Орендна плата згідно розрахунку (додатки 1, 2, 3) перераховується таким чином:

«...- 50% - до державного бюджету по місцю реєстрації орендаря у податковій інспекції на рахунки, відкриті відділеннями казначейства - у розмірі 1 332, 48 грн;

- 50% - балансоутримувачу - у розмірі 1 332, 48 грн» Усі інші умови Договору, не порушені даною угодою, залишаються без змін.

Додатковою угодою від 02.02.2015 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 28.07.2011 № 12/02-4478-ОД первинний договір оренди було пролонговано з 28.06.2014 по 27.05.2017 включно. Пункт 5.6. Розділу 5 Договору було викладено в наступній редакції: «У місячний термін після укладання цього Договору застрахувати орендоване нерухоме майно на користь Балансоутримувача, який несе ризик випадкової загибелі чи пошкодження об`єкта оренди у порядку, визначеному законодавством, від пожежі, залиття, протиправних дій 3-іх осіб, стихійних явищ не менше, ніж на його вартість, визначену висновком про вартість, і надати Орендодавцю та Балансоутримувачу копії договору страхування орендованого майна, страхового полісу, договору страхування цивільної відповідальності та копії платіжних доручень з відміткою банку про сплату страхових платежів. Постійно поновлювати договір страхування державного майна та договір страхування цивільної відповідальності таким чином, щоб увесь строк оренди майно було застрахованим, з одночасним наданням копій договорів страхування та платіжних доручень Орендодавцю та Балансоутримувачу.

Додатковою угодою від 16.09.2015 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 28.07.2011 № 12/02-4478-ОД балансоутримувачем за договором оренди визначено Університет митної справи та фінансів (код ЄДРПОУ 39568620).

Додатковою угодою від 21.07.2017 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 28.07.2011 № 12/02-4478-ОД первинний договір оренди було пролонговано з 28.05.2017 по 27.04.2020 включно.

Листом від 16.01.2020 № 1035/07 Відповідач звернувся до Регіонального відділення щодо продовження терміну дії договору оренди від 28.07.2011 № 12/02-4478-ОД на 2 роки 11 місяців. При цьому, жодні документи, які б підтверджували виконання орендарем умов договору оренди, як це визначено п. 5.20. Договору, до вказаного листа додані не були.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», у зв`язку із закінченням терміну дії договору оренди, наказом від 12.05.2020 № 12/02-68-ПО Регіонального відділення договір оренди нерухомого майна від 28.07.2011 № 12/02-4478-ОД, що належить до державної власності, укладений між Регіональним відділенням ФДМУ по Дніпропетровській області та ПрАТ «Київстар» припинено з 28.04.2020.

Листом від 19.05.2020 № 11-02-02650 Регіональне відділення звернулось до ПрАТ «Київстар» та Балансоутримувача та повідомило, що відповідно ст. 24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», у зв`язку із закінченням терміну дії договору, договір оренди державного майна від 28.07.2011 № 12/02-4478-ОД припинений з 28.04.2020, у зв`язку з чим Орендарю необхідно повернути балансоутримувачу орендоване майно та у разі ненадання Відповідачем акту приймання-передачі, Регіональним відділенням відповідно до ст. 785 ЦК України буде проведена робота щодо нарахування та стягнення неустойки у розмірі подвійної плати за користування майном за час прострочення, яка підлягає стягненню в судовому порядку. від пожежі, залиття, протиправних дій 3-іх осіб, стихійних явищ не менше, ніж на його вартість, визначену висновком про вартість, і надати Орендодавцю та Балансоутримувачу копії договору страхування орендованого майна, страхового полісу, договору страхування цивільної відповідальності та копії платіжних доручень з відміткою банку про сплату страхових платежів. Постійно поновлювати договір страхування державного майна та договір страхування цивільної відповідальності таким чином, щоб увесь строк оренди майно було застрахованим, з одночасним наданням копій договорів страхування та платіжних доручень Орендодавцю та Балансоутримувачу.

Однак, в порушення норм Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та положень Договору, майно за договором оренди від 28.07.2011 № 12/02-4478-ОД на теперішній час залишається неповернутим Відповідачем Балансоутримувачу згідно відповідного акту та продовжує ним незаконно використовуватись.

Вищезазначені обставини і стали причиною звернення позивача до суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення неустойки у розмірі подвійної орендної плати за несвоєчасне повернення майна є правомірними та такими, що відповідають правовому регулюванню частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України й підлягають задоволенню в сумі 432670,70 грн. Також, господарський суд вважав обґрунтованими й вимоги про виселення Приватного акціонерного товариства "КИЇВСТАР" з незаконно займаного приміщення, що перебуває у державній власності, а саме: частини даху та нежитлового вбудованого приміщення площею 10 кв.м. та 7 кв.м. розміщеного на даху шестиповерхової будівлі та технічному поверсі за адресою: м. Дніпро, узвіз Крутогірний (колишня вул. Рогальова), 8, що перебуває на балансі Університету митної справи та фінансів. Натомість, судом відмовлено у стягненні з відповідача пені в сумі 103,26 грн.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "КИЇВСТАР", в якому просить:

- стягнути з Приватного акціонерного товариства "Київстар" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях до Державного бюджету України заборгованість зі сплати пені в розмірі 103,26 грн;

- стягнути з Приватного акціонерного товариства "Київстар" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях до Державного бюджету України неустойку в розмірі 582 959,59 грн;

- виселити Приватне акціонерне товариство "Київстар" з державного нерухомого майна - частини даху та нежитлового вбудованого приміщення площею 10 кв.м. та 7 кв.м. розміщеного на даху шестиповерхової будівлі та технічному поверсі за адресою: м. Дніпро, узвіз Крутогірний, 8, що перебуває на балансі Університету митної справи та фінансів.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням умов договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 12/02-4478-ОД від 28.07.2011, а саме в частині щодо своєчасного повернення майна.

Відповідач не погодився з позовними вимогами, оскільки позивач не виконав свого обов`язку щодо попередження про намір, який він повинен був вчинити згідно п.7.4 договору, пунктом 10.1. договору передбачений порядок пролонгації строку дії договору відповідач продовжував виконувати свої зобов`язання за договором (сплата орендної плати, виконання обов`язку щодо страхування майна), а позивач продовжував їх приймати. Відповідач мав намір скористатися своїм правом на продовження договору і повідомив про це позивача до спливу строку договору оренди. Оскільки договір оренди № 12/02-4478-ОД від 28.07.2011 був автоматично продовжений на підставі положень статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», статті 284 Господарського кодексу України та статті 764 Цивільного кодексу України, відсутні підстави для стягнення неустойки за порушення строків повернення орендованого майна.

ПрАТ «Київстар» також наголосив на тому, що позивач не може вимагати стягнення неустойки з відповідача, за період з 24.02.2022 по сьогоднішній день і далі, поки триває дія воєнного стану в Україні, відповідно до вимог ст.32 Закону України «Про електронні комунікації», ст. 9 Закону України «Про критичну інфраструктуру» та листа Національного центру оперативно-технічного управління мережами телекомунікацій від 14.04.2022 року № 68/ВС/03-6, розпоряджень НЦУ № 245 від 16.05.2022 та № 256 від 21.05.2022, наявні обставини, які роблять неможливим демонтаж телекомунікаційного обладнання, з метою звільнення об`єкта мережі та повернення його позивачу. Приватному акціонерному товариству «Київстар», як постачальнику електронних комунікаційних послуг заборонено здійснювати демонтаж технічних засобів та інших елементів мереж електронних комунікаційних, які розташовані на об`єкті оренди за оспорюваним договором. Відповідно у відповідача відсутня можливість повернути об`єкт оренди, відтак відсутня і вина в діях відповідача у неповерненні об`єкта оренди в період з 24.02.2022 по 30.06.2023. Таким чином, відсутність вини в діях відповідача щодо неповернення об`єкту в період з 24.02.2022 по 30.06.2023 виключає настання відповідальності у вигляді неустойки в сумі 582 959, 59 грн, що передбачена ч. 2 ст.785 Цивільного кодексу України.

Апеляційний суд зауважує, що статтею 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

З огляду на наявний в матеріалах справи договір, між сторонами склались правовідносини оренди майна державної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно ч. 1 ст. 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором.

За ч. 1 ст. 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК України).

Статтею 785 ЦК України передбачено, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Як передбачено ч. 2 ст. 795 ЦК України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Отже, виходячи із змісту ч. 1 ст. 759 та ч. 1 ст. 785 Цивільного кодексу України, договір найму (оренди) зумовлює право наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору оренди; припинення договору найму зумовлює обов`язок наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові від 24.10.2019 у справі № 904/3315/18, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17.

Подібні за змістом правові приписи містяться і в Законі України № 2269-XII від 10.04.1992 "Про оренду державного та комунального майна" (далі Закон № 2269-XII), чинного до 01.02.2020, де зазначено, що:

договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору (ч. 1 ст. 12 Закону № 2269-XII);

передача об`єкта оренди орендодавцем орендареві здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі оренди (ч. 1 ст. 13 Закону № 2269-XII).

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 ст. 17 Закону № 2269-XII термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п`ять років, якщо орендар не пропонує менший термін.

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов`язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 157-IX від 03.10.2019 "Про оренду державного та комунального майна" (далі Закон № 157-IX), введеного в дію з 01.02.2020, договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п`ятим частини другої статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року.

Відтак, положення як Цивільного кодексу України, так і Законів України "Про оренду державного та комунального майна" передбачають можливість та умови продовження договору оренди на той самий термін і на тих самих умовах за відсутності заяви (повідомлення) однієї зі сторін про припинення чи зміну умов договору протягом місяця після закінчення терміну його дії.

При цьому заява (повідомлення) орендодавця про припинення договору оренди за закінченням строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов`язальних правовідносин.

Повідомлення орендодавцем орендаря про припинення договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу третього частини третьої статті 202 Цивільного кодексу України, згідно з якою односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин, що наведене у ст. 764 ЦК України та у ч. 2 ст. 17 Закону № 2269-XII, спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця як власника майна володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов`язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

Подібна правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 05.08.2020 у справі № 921/163/19 (п.п. 6.10, 6.17).

Слід відзначити, що Пунктом 10.1 договору визначено, що цей договір укладено строком на один рік, що діє з 28 липня 2011 р по 27 червня 2014 р включно. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом місяця після закінчення терміну дії договору, повній оплаті за договором і при наданні інформації щодо виконання умов цього договору, а саме: наявності договору страхування, дозволу або декларації, наданої органами державного пожежного нагляду, договір за заявою орендаря щодо продовження терміну дії, поданою відповідно до пункту 5.20, може бути продовжений на тих самих умовах, які передбачені у договорі.

В свою чергу, у разі наміру продовжити строк дії договору оренди орендар зобов`язаний не пізніше ніж за місяць до закінчення терміну дії договору оренди подати орендодавцю про це заяву з документами щодо виконання умов договору оренди (дозвіл пожежників, копія договору страхування державного майна, платіжні доручення про сплату страхового платежу та ін.) (пункт 5.20 договору).

Взаємовідносини сторін, не врегульовані цим договором, регулюються чинним законодавством України (пункт 10.12 договору).

Додатковими угодами від 02.02.2015 та від 21.07.2017 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 28.07.2011 № 12/02-4478-ОД первинний договір оренди було пролонговано з 28.06.2014 по 27.05.2017 включно та відповідно з 28.05.2017 по 27.04.2020 включно.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч.1 ст.129 Конституції України). Подібного змісту положення закріплено у ч. 1 ст. 11 ГПК України.

Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової (юридичної) визначеності. Він гарантує забезпечення легкості з`ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

За встановленими судом обставинами справи орендар тривалий час винаймає державне окреме нерухоме майно з метою розташування операторів телекомунікацій, що надають послуги з рухомого зв`язку. Протягом цього часу договір двічі пролонговувався та змінилося законодавство, що встановлює особливості найму (оренди) державного і комунального майна, а саме Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-IX, тому питання про продовження договору вирішується в порядку, визначеному цим Законом.

Матеріалами справи засвідчується, що ПрАТ «Київстар» (відповідач) звернувся до Регіонального відділення з листом вих. 1035/07 від 16.01.2020, в якому просив продовжити термін дії договору на строк 2 роки 11 місяців, який позивач отримав 17.01.2020 за вхідним номером 11/00420 (т. 1 а.с. 18).

Натомість доказів відповіді на цей лист позивачем суду не представлено. Тобто заява орендаря про намір продовжити договір залишилась без належної реакції.

Так, відповідно до ч. 9 ст. 18 Закону № 157-IX після отримання заяви орендаря про продовження договору, який підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, орендодавець (або представницький орган місцевого самоврядування чи визначені ним органи) згідно з Порядком передачі майна в оренду приймає одне з таких рішень: про оголошення аукціону, за результатами якого чинний договір оренди може бути продовжений з існуючим орендарем або укладений з новим орендарем; про відмову у продовженні договору з підстав, передбачених статтею 19 цього Закону.

Однак, за обставинами цієї справи, орендодавець на виконання вимог Закону України від 03.10.2019 № 157-IX допустив неправомірну бездіяльність та у визначений строк не прийняв жодне із передбачених частиною 9 статті 18 Закону № 157-IX рішень.

Лише 12.05.2020 Регіональним відділенням видано наказ № 12/02-68-ПО про припинення терміну дії договору оренди нерухомого майна від 28.07.2011 № 12/02-4478-ОД, що належить до державної власності, укладеного між Регіональним відділенням ФДМУ по Дніпропетровській області та ПрАТ «Київстар», за яким останній припинено з 28.04.2020 (т. 1 а.с. 19).

Колегія суддів наголошує, що відповідно до ст. 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що, зокрема, підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу.

Законодавець, задекларувавши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Як слідує з матеріалів справи, Відповідач виконував вимоги п. 5.6. Договору щодо забезпечення безперервного страхування об`єкту оренди про що свідчать сертифікати : № 1277 від 30.11.2020 р. до Генерального договору добровільного страхування майна № 016.1553107.911/383393 від 29.01.2020р., № 1182 від 01.12.2021р. до договору добровільного страхування майна № 711012-1111-0000006/413841 від 26.03.2021р., №2762 від 19.12.2022р. до договору добровільного страхування майна №611006-1111- 0000001/442614, сертифікат №4 від 01.01.2020р. до договору добровільного страхування загальної цивільно-правової відповідальності, № 7 від 01.01.2021р. до договору добровільного страхування загальної цивільно-правової відповідальності та № 18 від 01.01.2022р. до договору добровільного страхування загальної цивільноправової відповідальності № 611002-3103-0000001/439101/5005662 від 17.02.2022р. (копії даних сертифікатів подані з відзивом, т. 1 а.с. 45-56, 130-134).

Також, Відповідач виконував, вимоги п.п. 3.1. та 3.6. Договору, в частині сплати орендної плати на користь орендодавця (Позивача) та балансоутримувача (Третьої особи) про що свідчать платіжні доручення, копії яких були надані разом з відзивом (т. 1 а.с. 58-79, 84 - 129) та звернувся до Позивача з повідомленням про намір продовжувати договірні відносини, про свідчить лист орендаря вих. № 1035/07 від 16.01.2020, який позивач отримав 17.01.2020 за вхідним номером 11/00420, за три місяці до закінчення строку дії Договору (т. 1 а.с. 18).

Натомість Позивач, як орендодавець у місячний строк не прийняв одне з двох рішень за наслідком розгляду заяви Відповідача, в той час як ч. 9 ст. 18 Закону № 157-IX прямо визначає один з двох варіантів правомірної поведінки орендодавця у такому випадку.

Варто зазначити, що в постанові від 21.12.2022 у справі № 910/16513/21 (пункти 69-77), а до цього в постанові від 27.07.2022 у справі № 907/584/21, Верховний Суд виклав правовий висновок щодо захисту «правомірних очікувань» та принципу добросовісності (п. 6 ст. 3 ЦК України) - стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення, вказавши про наступне.

«Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини.

Згідно ч. 1 ст. 46 Конвенції та статті 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання державою.

Пунктами 32-35 рішення ЄСПЛ від 24.06.2003 «Стретч проти Сполученого Королівства» визначено, що майном у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. Також, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що законними очікуваннями - є очікування на законних підставах продовження терміну дії договору оренди, і це очікування є складовою частиною права власності заявника, наданого йому за договором оренди в розумінні зазначеної статті. ЄСПЛ дійшов висновку про те, що заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд та інші проти Ірландії» від 23.10.1991 ЄСПЛ зазначив, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Водночас, необхідно зазначити, що Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України) - стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20).

Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), в основі якої лежить принцип добросовісності, базується ще на римській максимі - «non concedit contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них».

Тобто Відповідач, здійснюючи правомірну поведінку у спірних правовідносинах, має право розраховувати на відповідну добросовісну поведінку Регіонального відділення ФДМ України.

За вказаних обставин апеляційний суд дійшов висновків, що у ПрАТ «Київстар», який належним чином виконував умови Договору, виникли законні очікування на продовження договору оренди державного майна, адже орендар, здійснюючи правомірну поведінку, має законні очікування на відповідну добросовісну поведінку орендодавця та застосування до орендаря тих процедур, що є передбачуваними і очікуваними для нього.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду від 25.09.2024 у справі № 904/4605/23, яка ухвалена між тими ж сторонами у подібних правовідносинах.

У формуванні такого висновку судом також враховується, що стаття 32 Закону N 2269-XII визначала, що контроль за використанням майна, переданого в оренду (крім іншого окремого індивідуально визначеного майна), покладається на органи, які відповідно до цього Закону здійснюють державну політику у сфері оренди. Контроль за використанням іншого окремого індивідуально визначеного майна, переданого в оренду, здійснюють органи, уповноважені управляти підприємством, яке є орендодавцем цього майна.

В свою чергу, у п. 8.2. спірного договору передбачено, що орендодавець має право контролювати наявність, стан, напрямки та ефективність використання майна, переданого в оренду за цим договором шляхом візуального обстеження зі складанням акту обстеження.

Натомість протягом всього часу існування правовідносин між сторонами впродовж строку дії договору Позивачем не було надано суду жодного акту обстеження орендованого майна за оспорюваним договором в якому було зафіксоване незаконне використання Відповідачем майна за договором або порушення ним умов цього договору.

В п. 4.5. постанови Верховного Суду від 14.06.2022 у справі № 904/3789/19 наголошено, що: «Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

Аналіз частини 2 статті 13 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, "injuria". Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін "зловживання правом" свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права. Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин.

Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

За змістом статті 3 Цивільного кодексу України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. Законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту».

З огляду на що, висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення неустойки у задоволеному розмірі та виселення орендаря не відповідають фактичним обставинам справи та означеному правовому регулюванню, адже державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Судом першої інстанції все вищенаведене враховано не було та неправильно застосовано норми права, що регулюють спірні правовідносини.

Натомість за результатом апеляційного перегляду справи судом встановлено, що позовні вимоги Позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

В контексті викладеного відсутні підстави для надання оцінки іншим доводами апеляційної скарги, яка визнається підставною щодо її вимог.

Підсумовуючи усе вищенаведене, колегія суддів зауважує, що відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Принцип справедливості судового розгляду (ст. 6 Конвенції) в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що: «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").

ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.

Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенції (див., mutatismutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12.07.1988, серія A № 140, с. 29, п. 46).

Відповідно до п. 48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 03.07.2014, остаточне 17.11.2014: "Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18.07.2006, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21.04.2011).

Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Згідно ч. 1 та 2 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

За таких умов, доводи апелянта знайшли своє підтвердження, апеляційним судом встановлено наявність правових та фактичних підстав для скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.02.2024 у справі № 904/4486/23 як такого, що прийнято за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду встановленим обставинам, при неправильному застосуванні норм матеріального права, та прийняття в цій частині нового рішення - про відмову у задоволенні позовних вимог.

Частиною 14 статті 129 ГПК України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Так як апеляційну скаргу, суд відповідно змінює розподіл судових витрат наступним чином: витрати зі сплати судового збору за подання позову в розмірі 11 429,94 грн покладаються на позивача та з останнього належить стягнути на користь відповідача витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 17 144,91 грн.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 277, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "КИЇВСТАР" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.02.2024 у справі №904/4486/23 задовольнити.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.02.2024 у справі №904/4486/23 скасувати.

Постановити нове рішення про відмову у позові.

Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (49000, м. Дніпро, вул. Центральна, буд. 6; код ЄДРПОУ 42767945) на користь Приватного акціонерного товариства "Київстар" (03113, м. Київ, вул. Дегтярівська, буд. 53; код ЄДРПОУ 21673832) судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 17 144,91 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 12.11.2024

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя М.О. Дармін

Суддя А.Є. Чередко