Ухвала

від 16.10.2024 по справі 522/7128/24

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 11-сс/813/1304/24

Справа № 522/7128/24 1-кс/522/4040/24

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач ОСОБА_2

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.10.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого - судді ОСОБА_2 ,

суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за участю: секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,

прокурора - ОСОБА_6 ,

представника власника майна - адвоката ОСОБА_7 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ТОВ «МРІЯ» та ТОВ «АРТ ІНВЕСТ» - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 14.08.2024 про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні №42024163010000015, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 15.03.2024 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111-2, ч. 5 ст. 191 КК України,

встановив:

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлених обставин судом першої інстанції.

Ухвалою слідчого Приморського районного суду м. Одеси від 14.08.2024 задоволено клопотання слідчого про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні №42024163010000015, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 15.03.2024 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111-2, ч. 5 ст. 191 КК України та накладення арешт на нерухоме майно зазначене у клопотанні з забороною відчуження та здійснення реєстраційних дій на нерухоме майно вказане в резолютивній частині ухвали.

Рішення слідчого судді обґрунтоване тим, що арешт майна необхідний, оскільки існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала.

Не погоджуючись з рішенням слідчого судді адвокат ОСОБА_7 , подала апеляційну скаргу, оскільки вважає, що оскаржувана ухвала є незаконною у зв`язку з невідповідністю висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального правопорушення та підлягає скасуванню.

Доводи обґрунтовує тим, що клопотання подане слідчим, а не прокурором, тому воно підлягає поверненню для усунення недоліків.

Суду не надано жодного доказу того, що ОСОБА_8 є фактичним власником нерухомого майна.

Зазначає, що суд першої інстанції наклав арешт на нерухоме майно третіх осіб лише на показах свідків, допитаних в ході досудового розслідування.

Просить ухвалу слідчого судді скасувати та постановити нову ухвалу, якою відмовити у задоволенні клопотання слідчого.

Позиції учасників судового розгляду.

Заслухавши: суддю-доповідача, пояснення представника власника майна, яка підтримала апеляційну скаргу, прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, перевіривши матеріали судового провадження та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить висновку про таке.

Мотиви суду апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Положеннями статей 2, 7 КПК України визначені завдання кримінального судочинства, відповідно до яких, зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких зокрема відносяться: верховенство права, недоторканність права власності, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Частиною другою статті 170 КПК України встановлено, що арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

У відповідності до ч. 2 ст. 171 КПК України, у клопотанні слідчого, прокурора про арешт майна повинно бути зазначено: 1) підстави і мету відповідно до положень статті 170 цього Кодексу та відповідне обґрунтування необхідності арешту майна; 2) перелік і види майна, що належить арештувати; 3) документи, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або конкретні факти і докази, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, третіми особами таким майном; 4) розмір шкоди, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, у разі подання клопотання відповідно до частини шостої статті 170 цього Кодексу. До клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання.

Частиною другою статті 173 КПК України встановлено, що при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: 1) правову підставу для арешту майна; 2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3-1) можливість спеціальної конфіскації майна (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 2 частини другої статті 170 цього Кодексу); 4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; 6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.

Вказана норма узгоджується з ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб`єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу в контексті норм закону.

Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.

До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна.

Статтею 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.

Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов`язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі «Броньовський (Broniowski) проти Польщі» від 22.06.2004р.).

У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).

Як вбачається з матеріалів провадження слідчим відділом УСБУ в Одеській області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42024163010000015 від 15.03.2024 р., за підозрою громадянина України ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111-2 КК України та за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України.

Так, встановлено, що невстановлені посадові особи під час виконання договору з капітального ремонту укриття привласнили бюджетні кошти в особливо великих розмірах в умовах воєнного стану.

Крім того, у період до 05.10.2020 р. громадянин України ОСОБА_8 , за невстановлених обставин придбав у невстановлених досудовим розслідуванням осіб наступні транспортні засоби: ЗИС 115, 1953 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_20; ЗИС 115, 1955 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_21; ЗИС 110 ТБ, 1956 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_22, кузов НОМЕР_23; ЗИС 110 Б, 1947 р., сірого кольору, шасі НОМЕР_9, кузов НОМЕР_10; ЗИС 110 Б 1947р., сірого кольору, шасі НОМЕР_1, кузов б/н; кадилак, 1996 р., синього кольору, шасі НОМЕР_3, кузов НОМЕР_3; ЗИЛ 111А, 1966 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_24; ЗИЛ 111 Г, чорного кольору; ЗИЛ 111 Д, 1966 р., сірого кольору, шасі НОМЕР_25, кузов НОМЕР_26; ЗИЛ 41051, 1985 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_27; ЗИЛ 41052, 1987 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_28, двигун НОМЕР_29; ЗИЛ 41053, 1999 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_30, двигун НОМЕР_31; ЗИЛ 41042, 1986 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_32, кузов НОМЕР_32; ЗИЛ 41072, 1988 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_34; ЗИЛ 41072, 1988 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_35; ЗИЛ 117 К, 1976 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_36; ЗИЛ 117, 1984 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_33; ЗИЛ 41041, 1998 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_7, кузов НОМЕР_19; ЗИЛ 118 Юність, 1968 р., біло-синього кольору, шасі НОМЕР_37; ЗИЛ 118 Юність, 1963 р., помаранчево-білого кольору, шасі НОМЕР_38; ЗИЛ 118 КВ, 1977 р., біло-синього кольору, шасі НОМЕР_28; ЗИЛ 118 К 1988 р., шасі НОМЕР_39.

Так, 05.10.2020 р. між Автономною некомерційною організацією «Музейно-виставковий технічний центр Автомобільно-мотоциклетного клуба Федеральної служби охорони Російської Федерації» (зареєстрованій за адресою: м. Москва, вул. Кремль, буд. 9) у особі Генерального директора ОСОБА_9 (далі - Зберігач) та громадянином України ОСОБА_8 (далі - Поклажедавець) укладено договір зберігання № 20/20 щодо вищевказаних 22 транспортних засобів.

Згідно вказаного договору Автономна некомерційна організація «Музейно-виставковий технічний центр Автомобільно-мотоциклетного клуба Федеральної служби охорони Російської Федерації» прийнято на безоплатне зберігання та експонування на виставці Зберігача за адресою: АДРЕСА_1 , вищевказані двадцять два транспортні засоби, які належать ОСОБА_8 зі строком дії до 01 червня 2021 року.

В подальшому, 30.09.2021 р. між Автономною некомерційною організацією «Музейно-виставковий технічний центр Автомобільно-мотоциклетного клуба Федеральної служби охорони Російської Федерації» ( м. Москва, вул. Кремль, буд. 9 ) у особі Генерального директора ОСОБА_10 (далі - Зберігач) та громадянином України ОСОБА_8 (далі - поклажедавець) укладено договір зберігання № 30/09/21 транспортних засобів (перелік вказаних транспортних засобів зазначений у Додатку №1 до дійсного договору, а саме: ПАКАРД TWELVE, 1936 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_17, кузов б/н; ЗИС 110 Б 1947р., блакитного кольору, шасі НОМЕР_1, кузов б/н; ЗИЛ 111А, 1966 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_24; ЗИЛ 111 Г, чорного кольору, шасі НОМЕР_51, кузов НОМЕР_51; ЗИЛ 111 Д, 1966 р., сірого кольору, шасі НОМЕР_25, кузов НОМЕР_26).

Згідно вказаного договору Автономна некомерційна організація «Музейно-виставковий технічний центр Автомобільно-мотоциклетного клуба Федеральної служби охорони Російської Федерації» прийнято на безоплатне зберігання та експонування на виставці Зберігача за адресою: АДРЕСА_1 , вищевказані п`ять транспортних засобів, які належать ОСОБА_8 зі строком дії до 25 грудня 2022 року.

Рішенням Клінського міського суду Московської області від 06.12.2021 р. визнано факт володіння та використання ОСОБА_8 наступних транспортних засобів: марки ЗИС 110 Б, 1947 р, шасі: НОМЕР_1 , кузов: б\н ; марки Кадилак Брокхем, 1996 р., шасі: НОМЕР_3 , кузов: НОМЕР_3 ; марки Зил-41052, 1987 р., шасі: НОМЕР_4 , кузов: НОМЕР_4 ; марки Зил-41072, 1988 р., шасі: НОМЕР_5, кузов: НОМЕР_5 ; марки Зил-117К, 1976 р., шасі: НОМЕР_6 , кузов: НОМЕР_6 ; марки Зил-41041, 1998 р., шасі: НОМЕР_7 , кузов: НОМЕР_8 ; марки Зис-НОБ, 1966 р., шасі: НОМЕР_9 , кузов: НОМЕР_10 ; марки Зил- 111 A, 1947 р., шасі: НОМЕР_41 ; марки Зил-115, 1981 р., шасі: 94, кузов: НОМЕР_12 ; марки Зил-41045, 1984 р., шасі: 145, кузов: НОМЕР_13 ; марки Зил-114, 1977 р., шасі: НОМЕР_14, кузов: НОМЕР_14 ; марки Газ-М1, 1936 р., шасі: б\н, кузов: НОМЕР_15 ; марки Зил-41047, 1989 р., шасі: НОМЕР_40; марки Зил-41045, 1986 р., шасі: НОМЕР_42; марки Зил-4107, 1989 р., шасі: НОМЕР_43; марки Паккард 180, 1941 р., шасі: НОМЕР_59, кузов: б/н; марки Мерседес - бенц 116, 1980 р., шасі: НОМЕР_16 , кузов: НОМЕР_16 ; марки Паккард бронь, 1936 р., шасі: НОМЕР_17 , кузов: б/н; марки Форд Корд 812, 1938 р., шасі: б/н, кузов: б/н; марки Зил-41051, 1985 р., шасі: НОМЕР_44; марки Зил-41072, 1988 р., шасі: НОМЕР_45; марки Зил-117, 1984 р., шасі: НОМЕР_46; марки Газ-13, 1979 р., шасі: НОМЕР_47, кузов: НОМЕР_48; марки Зил-41047, 1991 р., шасі: НОМЕР_14, кузов: НОМЕР_14; марки Зил-41053, 1999 р., шасі: НОМЕР_49; марки Зил-118, 1963 р., шасі: НОМЕР_50; марки Зил 111 Г, 1963 р., шасі: НОМЕР_51, кузов: НОМЕР_51; марки Газ-14, 1980 р., шасі: НОМЕР_52, кузов: НОМЕР_53; марки Зил - 4104, 1982 р., шасі: НОМЕР_54, кузов: НОМЕР_54; марки Зил-41047, 1988 р., шасі: НОМЕР_51, кузов: НОМЕР_51; марки Зил-41047, 1989 р., шасі: 116, кузов: 116; марки Зис-101, 1938 р., шасі: б/н, кузов: б/н; марки Зис-101, 1938 р., шасі: б/н, кузов: НОМЕР_58; марки Зил-41047, 1990 р., шасі: НОМЕР_55; марки Зил-118, 1966 р., шасі: НОМЕР_56, кузов: НОМЕР_56; марки Зил-41047, 1990 р., шасі: НОМЕР_57, кузов: НОМЕР_57.

24.02.2022 року о 05-00 год., за наказом президента Російської Федерації ОСОБА_11 , збройні сили Російської Федерації незаконно, віроломно вторглись на територію Україну, здійснили широкомасштабну неспровоковану військову агресію і збройний напад, застосовуючи всі види стрілецької, артилерійської, ракетної, іншої зброї, в тому числі засоби ведення війни, заборонені міжнародним правом, спричиняючи ураження і руйнування об`єктів військової і цивільної, в тому числі критичної, інфраструктури, ураження і вбивства особового складу підрозділів Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, мирного населення, масово порушуючи при цьому закони та звичаї війни, передбачені міжнародними договорами, і масово вчиняючи на території України злочини проти основ національної безпеки України, проти життя та здоров`я особи, проти волі, честі та гідності особи, проти статевої свободи та статевої недоторканності особи, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, проти власності, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Указані протиправні дії Російської Федерації, її військово-політичного керівництва, військовослужбовців, службових осіб, громадян, їх спільників з числа громадян інших країн, в тому числі України, суперечать цілому ряду міжнародно-правових нормативних актів, Конституції України, законам України.

Так, 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким створено Організацію Об`єднаних Націй (далі - ООН).

До складу ООН входять Україна, Російська Федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.

Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН, всі Члени вказаної організації утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Декларацією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 року № 36/103 про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ), що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про огородження їх незалежності і суверенітету; від 24 жовтня 1970 року № 2625 (XXV), що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності до Статуту ООН; від 16 грудня 1970 року № 2734 (ХХV), що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ), що містить визначення агресії, установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов`язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербування найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.

Так, згідно зі статтею 1 резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ), що містить визначення агресії, агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або будь-яким іншим способом, несумісним зі Статутом ООН, як це установлено в даному визначенні.

Відповідно до статті 3 вказаної резолюції, будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, з врахуванням і у відповідності до положень статті 2, буде кваліфікуватися як акт агресії: а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, яка є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини; b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; c) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; d) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави; e) застосування збройних сил однієї держави, які знаходяться на території іншої держави за узгодженням з державою, яка приймає, на порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після закінчення дії угоди; f) дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалась цією іншою державою для здійснення акта агресії проти третьої держави; g) засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це рівносильно переліченим вище актам, або її значна участь в них.

Згідно зі статтею вказаної резолюції, ніякі міркування будь-якого характеру, чи-то політичного, економічного, військового або іншого характеру, не можуть служити виправданням агресії. Агресивна війна є злочином проти міжнародного миру. Агресія тягне за собою міжнародну відповідальність. Ніяке територіальне придбання або особлива вигода, одержані в результаті агресії, не є і не можуть бути визнані законними.

Крім того, принципи суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів та невтручання у внутрішні справи держав були закріплені також в Заключному Акті наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, який підписаний СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація.

Враховуючи міжнародно-правове визначення агресії, з 20 лютого 2014 року Російською Федерацією розпочато збройну агресію проти України, яка триває до теперішнього часу.

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року, Україна підтверджує свої зобов`язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України.

У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі - Декларація) вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом, територія України є неподільною та недоторканною.

Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація.

Згідно з пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов`язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.

Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований РФ 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим), м. Севастополя, Донецької і Луганської областей відноситься до території України.

Статтями 1, 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Згідно зі статтею 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Відповідно до статті 28 Конституції України, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

Статтею 33 Конституції України передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування.

Статтею 73 Конституції України закріплено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Частиною 1 статті 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Відповідно до статті 68 Конституції України, кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Відповідно до преамбули та ст. 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією внаслідок збройної агресії Російської Федерації частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», тимчасово окупованою територією визначається сухопутна територія Автономної республіки Крим та міста Севастополя.

Відповідно до п. 4 ст. 1 Частини I Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року, боротьба з іноземною окупацією є формою збройного конфлікту.

В розумінні положень ст. 2 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12.08.1949, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки від 03.07.1954, між Російською Федерацією та Україною з 20.02.2014 триває збройний конфлікт міжнародного характеру внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Заявою Верховної Ради України "Про трагічну загибель людей внаслідок терористичного акту над територією України", схваленою Постановою Верховної Ради України № 1596-VII від 22.07.2014; Заявою Верховної Ради України "Щодо протидії поширенню підтримуваного Російською Федерацією міжнародного тероризму", схваленою Постановою Верховної Ради України № 1597-VII від 22.07.2014; Зверненням до Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, національних парламентів держав - членів ЄС, США, Канади, Японії та Австралії щодо масового розстрілу людей під Волновахою в Україні, затвердженим Постановою Верховної Ради України № 106-VIII від 14.01.2015; Зверненням Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, затвердженим постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 № 129-VІІІ; Заявою Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян», схваленою постановою Верховної Ради України від 04.02.2015 № 145-VІІІ; Заявою Верховної Ради України «Про відсіч збройної агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схваленою постановою Верховної Ради України від 21.04.2015 № 337-VІІІ, протиправні дії Російської Федерації визначені як збройна агресія проти України.

У зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України № 2102-IX від 24.02.2022, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому, термін дії воєнного стану продовжено на 30 днів Указами Президента України від 14.03.2022 № 133/2022 (затверджений Законом України № 2119-IX від 15.03.2022) та від 18.04.2022 № 259/2022 (затверджений Законом України 2212-IX від 21.04.2022), а також на 90 днів - Указами Президента України від 17.05.2022 № 341/2022 (затверджений Законом України № 2263-IX від 22.05.2022), від 12.08.2022 № 573/2022 (затверджений Законом України № 2500-IX від 15.08.2022), від 07.11.2022 (затверджений Законом України № 2738-IX від 16.11.2022), від 06.02.2023 № 58/2023 (затверджений Законом України № 2915-IX від 07.02.2023), тощо.

Після початку широкомасштабного військового вторгнення Російської Федерації на територію України, в лютому 2022 року (точні дата і час досудовим розслідуванням не встановлені) у громадянина України ОСОБА_8 , який усвідомлював, що Російська Федерація здійснює широкомасштабну неспровоковану військову агресію і збройний напад проти України, у зв`язку з чим в Україні у встановленому законом порядку введено воєнний стан, виник злочинний умисел, направлений на пособництво державі-агресору шляхом передачі матеріальних ресурсів представникам держави-агресора, її збройним формуванням та окупаційній адміністрації держави-агресора, з метою досягнення нею поставлених цілей повалення державної влади в Україні, приєднання частини або всієї території України до Російської Федерації або створення на її території проросійського псевдодержавного утворення (утворень), влада у якому мала підпорядковуватись вищому військово-політичному керівництву Російської Федерації і бути керованою ним, що виразилось у відсутності дій направлених на витребування транспортних засобів попередньо переданих останнім згідно вищевказаних договорів на зберігання до Автономної некомерційної організації «Музейно-виставковий технічний центр Автомобільно-мотоциклетного клуба Федеральної служби охорони Російської Федерації» зареєстрований за адресою: м. Москва, вул. Кремль, буд. 9 .

Крім того, на виконання свого злочинного умислу, ОСОБА_8 , за невстановлених досудовим розслідування обставин, діючи умисно, маючи умисел на пособництво державі-агресору Російській Федерації, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій і бажаючи настання шкідливих наслідків у вигляді пособництва державі-агресору Російській Федерації у здійсненні збройної агресії проти України, 01.12.2022 уклав з Автономною некомерційною організацією «Музейно-виставковий технічний центр Автомобільно-мотоциклетного клуба Федеральної служби охорони Російської Федерації» (зареєстрованій за адресою: м. Москва, вул. Кремль, буд. 9 ) у особі Генерального директора ОСОБА_12 (далі - Зберігач) договір зберігання № 50/22, згідно якого передав на зберігання та експонування матеріальні цінності у вигляді восьми колекційних транспортних засобів, а саме: ПАКАРД TWELVE, 1936 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_17, кузов б/н; ЗИС 110 Б 1947р., блакитного кольору, шасі НОМЕР_1, кузов б/н; ЗИЛ 111А, 1966 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_24; ЗИЛ 111 Г, чорного кольору, шасі НОМЕР_51, кузов НОМЕР_51; ЗИЛ 111 Д, 1966 р., сірого кольору, шасі НОМЕР_25, кузов НОМЕР_26; ЗИС 115, 1953 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_20; ЗИЛ 41051 , 1985 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_27; ЗИЛ 41041, 1998 р., чорного кольору, шасі НОМЕР_7 , кузов НОМЕР_19 .

Згідно вказаного договору Автономна некомерційна організація «Музейно-виставковий технічний центр Автомобільно-мотоциклетного клуба Федеральної служби охорони Російської Федерації» прийнято на безоплатне зберігання та експонування на виставці Зберігача за адресою: АДРЕСА_1 , вищевказані вісім транспортних засобів, які належать ОСОБА_8 зі строком дії до 25 грудня 2024 року.

При цьому, надаючи на зберігання на виставці вищевказані транспортні засоби, ОСОБА_8 усвідомлював, що при експонуванні у Автономній некомерційній організації «Музейно-виставковий технічний центр Автомобільно-мотоциклетного клуба Федеральної служби охорони Російської Федерації», вони будуть використані з метою популяризації, позитивного ставлення громадян до органів державної влади та силових структур РФ, сприяння формуванню позитивного ставлення сучасного суспільства до служби у ФСО Росії та позитивної мотивації у молоді до проходження військової служби за контрактом, а також розвиток сучасної діяльності ФСО РФ, та силових структур держави-агресора.

Таким чином, громадянин України ОСОБА_8 підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111-2 КК України - пособництво державі-агресору, за ознаками: умисні дії, спрямовані на допомогу державі-агресору (пособництво), збройним формуванням та окупаційній адміністрації держави-агресора, вчинені громадянином України, з метою завдання шкоди Україні шляхом: передачі матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора.

23.04.2024 ОСОБА_8 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111-2 КК України.

Згідно з диспозицією ч. 1 ст. 111-2 КК України, за вчинення вказаного кримінального правопорушення передбачена кримінальна відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Крім того, в ході досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_8 є фактичним власником ряду нерухомого майна, яке оформлено на рідних та довірених йому осіб, або на юридичні особи, власниками яких є довірені йому фізичні особи. Так, встановлено, що до кола довірених осіб ОСОБА_8 відноситься громадянин України ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який є юридичним власником (бенефіціаром) підприємств: ТОВ "МРІЯ" (дата реєстрації 03.04.2003 р., код ЄДРПОУ 31081743, юр.адреса: Одеська обл., м. Одеса, Сабанєєв міст, буд. 3 , розмір статутного капіталу 10 000 000,00 грн.; КВЕД: 41.20 Будівництво житлових і нежитлових будівель; керівник, головний бухгалтер, засновник, бенефіціар - ОСОБА_13 , частка 100%) та ТОВ "АРТ ІНВЕСТ" (дата реєстрації 16.04.2008 р., код ЄДРПОУ 35880634, юр.адреса: Одеська обл., м. Одеса, вул. Дерибасівська, буд. 29 ; розмір статутного капіталу 70 000,00 грн.; КВЕД: 68.32 Управління нерухомим майном за винагороду або на основі контракту; керівник, підписант, головний бухгалтер, засновник, бенефіціар - ОСОБА_13 , частка 100%).

Виходячи із зазначених у клопотанні фактичних обставин вчиненого кримінального правопорушення, наданих матеріалів, апеляційний суд вважає, що слідчий суддя обґрунтовано прийшов до висновку, що арешт на майно необхідно накласти, оскільки ОСОБА_8 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111-2 КК України та у випадку визнання його винуватим суд може призначити покарання у виді конфіскації майна.

Таким чином, апеляційний суд вважає, що слідчий суддя обґрунтовано прийшов до висновку про необхідність накладення арешту на майно, оскільки це узгоджується з п. 3 ч. 5 ст. 170 КК України відповідно до якої арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна.

Отже вжиття заходу забезпечення кримінального провадження, шляхом накладання арешту на майно, є необхідним запобіжним заходом, передбаченим зазначеними нормами закону, оскільки у випадку приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення та відчуження майна можуть настати негативні наслідки для здійснення завдань кримінального провадження, передбачених ст. 2 КК України.

На думку апеляційного суду, з урахуванням конкретних обставин справи, слідчий суддя дійшов до обґрунтованого висновку про те, що для розслідування цього кримінального провадження на даній стадії досудового слідства, вжиття заходів забезпечення кримінального провадження саме в такому виді відповідатиме положенням кримінального процесуального закону.

Колегія суддів погоджується з висновком районного суду, що згідно матеріалів кримінального провадження та показів свідків, допитаних в ході досудового розслідування, встановлено, що фактичним власником підприємств ТОВ «МРІЯ» (ЄДРПОУ 31081743) та ТОВ «АРТ ІНВЕСТ» (ЄДРПОУ 35880634), а також власником та розпорядником майна, яке належить на праві власності вказаним підприємствам є ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Крім того, згідно відповідей з Головного управління ДПС України в Одеській області та Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, ОСОБА_13 за період з 2000 по 2024 роки отримав заробітну плату у розмірі 723 949 грн., що підтверджує неможливість придбання останнім вказаних підприємств та зазначеного нерухомого майна.

Твердження апелянта про те, що клопотання про арешт майна подано не належним суб`єктом у порушення вимог ч. 2 ст. 64-2 КПК України, згідно якої виключне право на звернення надається прокурору є необґрунтованими та суперечать вимогам ч. 1 ст. 171 КПК України, відповідно до якої з клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову - також цивільний позивач.

В даному випадку клопотання про арешт майна подано слідчим за погодженням з прокурором, тобто з дотримання положень глави 17 КПК України про арешт майна.

Таким чином, колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги необґрунтованими, оскільки вони недоведені та спростовуються матеріалами справи.

Будь яких даних, які могли б стати підставою для скасування оскаржуваної ухвали слідчого судді, колегія суддів суд не вбачає та стороною захисту надано не було.

Аналізуючи вищевикладені обставини в їх сукупності, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення слідчого судді постановлене у відповідності до положень кримінального процесуального закону, а доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана ухвала - без змін.

Істотних порушень норм КПК України, які могли б стати підставою для скасування оскаржуваної ухвали слідчого судді, апеляційний суд не вбачає.

Відповідно до ч. 3 ст. 407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді суд апеляційної інстанції має право: 1) залишити ухвалу без змін; 2) скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.

Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що арешт майна є тимчасовим заходом забезпечення кримінального провадження, який застосовується з метою досягнення дієвості цього провадження, який в подальшому може бути скасований за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (ст. 174 КПК України).

Керуючись статтями 170-173, 309, 376, 404, 405, 407, 419, 422, 532 КПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу представника ТОВ «МРІЯ» та ТОВ «АРТ ІНВЕСТ» - адвоката ОСОБА_7 - залишити без задоволення.

Ухвалу слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 14.08.2024 про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні №42024163010000015, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 15.03.2024 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111-2, ч. 5 ст. 191 КК України - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Судді Одеського апеляційного суду:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4