Рішення

від 29.10.2024 по справі 757/41510/21-ц

ПЕЧЕРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/41510/21-ц

пр. 2-2226/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2024 року Печерський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Ільєвої Т.Г.,

при секретарі Ємець Д.О.,

за участю позивача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу в порядку спрощеного провадження за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України та Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Девятка В., Ткач М., Тиха О., Банасько І.А., Пономаренко, Шролик І., Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

03.08.2021 до Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України та Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Девятка В., Ткач М., Тиха О., Банасько І.А., Пономаренко, Шролик І., Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.

Мотивуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказує, що вона просить відшкодувати їй завдану моральну і матеріальну шкоду з Держави Україна в особі Оболонського районного суду м. Києва, внаслідок систематичного затягування суддями судових засідань, оголошення перерви у таких засіданнях, не дивлячись на перебування позивача в суді в її робочий час і час відпочинку, висвітлення персональних даних судовій охороні про стан судових справ, де позивач являється учасником розгляду, що суперечить статті 8 Європейської конвенції з прав людини.

Окрім цього, при постановленні, на думку позивача, неправомірних судових рішень, судді не належним чином досліджували обставини справи, викликали позивача в судові засідання під час того, як була коронавірусна хвороба.

Також позивач зазначає, що основне це те, що держава України в особі Оболонського районного суду м. Києва взагалі не звернула увагу на особливість кримінального провадження і надзвичайну важливість швидкості розгляду таких судових справ для позивача (медичні психіатричні злочини і злочини щодо грубого порушення законодавства про працю) та необхідну швидкість розгляду скарг по бездіяльності слідчих і прокурорів, тобто мова йде про безпідставне затягування або невжиття відповідачем заходів щодо розгляду заяв, скарг чи справ протягом строку, встановленого законом, зволікання з виготовленням вмотивованого судового рішення, несвоєчасне надання суддею копії судового рішення для її внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень.

Вказані обставини в сукупності послугували підставою для звернення до суду з даним позовом, згідно вимог якого позивач просить суд стягнути з Державної казначейської служби України в рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку на користь позивача моральну шкоду, що завдана Оболонським районним судом м. Києва в розмірі 5 000 000 грн; матеріальну шкоду, що завдана Оболонським районним судом м. Києва в розмірі 302 732,22 грн. та судові витрати, що завдано Оболонським районним судом м. Києва в розмірі 885 грн. + 693 грн.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 09.08.2021 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.

18.08.2021 позивачем було подано уточнену позовну заяву.

09.09.2021 до суду надійшов відзив Державної казначейської служби України на позовну заяву, в якій представник просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Мотивуючи позицію представник вказав, що Казначейство не є учасником спірних відносин і не володіє будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Позивач у позовній заяві наголошує на тому, що незаконні дії були вчинені саме зі сторони Оболонського районного суду м. Києва, разом з тим будь-яких доказів, які б свідчили протиправність дій судової влади не надано, Казначейство ставить під сумнів незаконні та протиправні дії суду. Висновки позивача ґрунтуються на власних переконаннях та довгих строках розгляду судової справи, однак, жодних навмисних протиправних дій з боку працівників суду Казначейство не вбачає.

Також, представник зазначив, що посилання позивача на Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» являється помилковим.

Окрім цього, зазначає, що позивач не надав доказів, якими б підтверджувався факт заподіяння їй моральних та фізичних страждань, наявності причинного зв`язку між шкодою та протиправним діянням відповідача та вини останнього в її заподіянні. Також, необґрунтовано пред`явлені вимоги щодо відшкодування моральної шкоди у сумі 5 000 000,00 грн. та матеріальної шкоди у розмірі 302 732, 22 грн., так як незрозуміло, з яких міркувань виходила позивач, оцінюючи шкоду в такому розмірі.

15.11.2021 позивачем було подано відповідь на відзив Державної казначейської служби України, згідно якої позивач вказує на його необґрунтованість, безпідставність та просить задовольнити позовні вимоги.

26.11.2021 позивачем подано уточненняпозовних вимог.

03.12.2021 ухвалою суду було виправлено описку.

18.02.2022 в судовому засіданні судом було розглянуто подані клопотання позивача та протокольними ухвалами суду вирішено питання щодо їх задоволення та відмови.

11.07.2022 ухвалою суду було закінчено підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті.

Одночасно вказаною ухвалою суду залишено без розгляду клопотання ОСОБА_1 , які подані з 19.05.2022 по 04.07.2022 у цивільній справі №757/41510/21-ц.

В судовому засіданні позивач підтримала позовні вимоги.

Інші учасники в судове засідання не з`явилися, про місце і час судового розгляду повідомлялися належним чином, заяв, клопотань до суду не подано.

За вказаних обставин суд визнав за можливе розглянути справу у відсутність нез`явившихся осіб на підставі наявних у матеріалах справи доказах.

Суд, заслухавши позицію позивача, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин цієї справи, на які позивач послався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві та враховуючи доводи відповідача викладені у відзиві, на засадах верховенства права, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до висновку про можливість постановлення по справі рішення.

За приписами ч. 3 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК України, судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, яке проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Статтею 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судовим розглядом встановлено, що Київською місцевою прокуратурою № 5 здійснювалося процесуальне керівництво у кримінальних провадженнях № 420141000900000042 та № 42019101050000249.

В рамках вказаних кримінальних проваджень ОСОБА_1 оскаржувала до Оболонського районного суду м. Києва рішення, дії чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування.

Вказані скарги перебували на розгляді в суддів Оболонського районного суду м. Києва Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Девятка В., Ткач М., Тиха О., Банасько І.А., Пономаренко, Шролик І., ОСОБА_2 .

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Визначення моральної шкоди міститься у ст. 23 ЦК України та у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з якими під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Так, частиною першою статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Реалізація такого механізму, як оскарження дій (бездіяльності) службових осіб не є підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав особи.

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 13.05.2020 у справі № 638/8636/17. Зокрема, зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Верховний Суд зазначив, що для відшкодування шкоди відповідно до вимог ст. 1174 ЦК України, потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинний зв`язок між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди, і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди у розумінні ст. ст. 1167, 1174 ЦК України.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені ст. 1176 ЦК України.

Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється ч. 1 ст. 1176 ЦК України. За відсутності підстав для застосування ч. 1 ст. 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі ст. 1173 ЦК України.

Необхідно зазначити про те, що, відповідно до приписів ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

За приписами процесуального законодавства, захисту підлягає не лише порушене право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз`яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб`єктивного права;

б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції та законом України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно- смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

У рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо неопосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто, інтерес ОСОБА_1 (у даному випадку стосовно відшкодування моральної шкоди) має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав і інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності вид встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) права цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Дана правова позиція висловлена в Постанові Верховного суду України по справі № 910/15567/17 від 30.05.2018 року.

ОСОБА_1 обґрунтувала свої вимоги щодо відшкодування моральної шкоди внаслідок того, що вона заявляла про повну недовіру суду, оскільки її справа специфічна, проте, на переконання позивача, інститут відводів і самовідводів у Оболонському районному суді м. Києва не працює і судді далі проводили судочинство, знищували матеріали справи, ігнорували пояснення позивача, проводили судові засіданні без її участі при заявленій вмотивованій недовірі суду, систематично затягували судовий розгляд, порушували право позивача на приватне життя, доводили до вимушеного голоду і тривалого безробіття, після чого позивач потрапляла до лікарні та в неї констатували гіпертонічний криз на фоні конфліктної ситуації .

За результати розгляду скарг, які подавала ОСОБА_1 в порядку КПК України, судді виносили невмотивовані судові рішення, оскільки конфліктна ситуація з суддями цього суду не дозволяла позивачу представляти докази.

Вказані обставини порушили нормальні життєві зв`язки та завдали моральної і матеріальної шкоди позивачу, оскільки внаслідок звільнення через суддів Оболонського районного суду м. Києва, позивачу невиплачена заробітна плата.

Проте, доводи ОСОБА_1 у позовній заяві щодо завдання їй шкоди не підтверджено належними та допустимими доказами, які б свідчили, що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування такої шкоди.

Саме на позивача покладено обов`язок довести в чому полягає моральна шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, з яких міркувань позивач виходить, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Крім того, твердження позивача про наявність у неї моральних страждань не ґрунтуються на вимогах ст. 82 ЦПК України та підлягають доведенню позивачем на загально визначених підставах згідно зі статтею 81 ЦПК України.

Так, згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд вважає за необхідне зазначити, що по-перше, частиною 1 статті 36, частиною 5 статті 40 КПК України визначено, що прокурор та слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється.

По-друге, оскарження рішень, дій чи бездіяльності на стадії досудового розслідування, передбачено главою 26 КПК України та є важливою гарантією захисту прав учасників кримінального процесу, і відповідно до ст.7 КПК України, є однією із засад кримінального провадження та сприяє виявленню й усуненню недоліків, допущенних при його здійсненні.

Зокрема, відповідно до п. 1 ст. 1 КПК України, порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

При цьому, принцип всебічності, повноти та неупередженості дослідження всіх обставин справи має бути спрямований на досягнення всіх завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 КПК України, по відношенню до всіх учасників кримінального провадження.

Саме до таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 16.01.2019 у справі № 171/189/17; від 23.01.2019 у справі № 638/1413/17, від 30.01.2019 у справі № 199/1478/17; від 13.03.2019 у справі № 454/1462/16-ц; від 11.09.2019 у справі №336/5519/18.

Суд звертає увагу, що однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до змісту частини першої статті 303 КПК України під час досудового розслідування може бути оскаржено рішення слідчого про закриття кримінального провадження.

Статтями 62, 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

Частинами першою та третьою статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус судів" встановлено, що здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та із судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними визначеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду.

Аналогічна правова позиція викладена у висновках Великої Палати Верховного Суду в постановах: від 08 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18, а також позиції Верхового Суду, висловленій у постанові від 31 липня 2019 року у справі № 636/5534/15, від 08 січня 2020 року у справ № 640/17803/19.

Також, згідно вимог пункту 71 Рекомендація СМ/Rес (2010) 12, якщо суддя не виконує суддівські функції, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни. Тобто, притягнення судді до відповідальності здійснюється компетентним органом, який ініціює процедуру притягнення суддів до відповідальності.

Проте, при розгляді даної справи, суду не надано таких доказів, які б свідчили про притягнення суддів до визначеної вище відповідальності.

Окрім цього, посилання позивача на те, що їй завдано матеріальну шкоду, яка виразилась у її звільнені та відповідно не виплаті заробітної плати та відповідних відрахувань із заробітної плати до Пенсійного фонду України, то дані доводи жодним чином не підтверджені документально.

Так, в матеріалах справах наявне повідомлення від 24.06.2021 № 40 Державного навчального закладу «Київське регіональне вище професійне училище будівництва» з підписом директора ОСОБА_3 та інспектора з ОСОБА_4 , про те, що адміністрація повідомляє, що термін дії контракту закінчується 31 серпня 2021 року і переукладатись не буде.

Проте, вказане повідомлення жодним чином не підтверджує доводи позивача щодо її звільнення внаслідок дій/бездіяльності суддів Оболонського районного суду м. Києва.

Враховуючи вищевикладене та відсутність документального підтвердження протиправних дій судової влади (судові рішення, якими встановлено даний факт, рішення Вищої ради правосуддя), суд ставить під сумнів незаконні та протиправні дії Оболонського районного суду м. Києва, а висновки позивача грунтуються на власних переконаннях та довгих строках розгляду судової справи.

В позовній заяві позивач обмежився лише посиланнями на дії та бездіяльність, що спричинило їй моральну шкоди, не довівши ні факту наявності такої шкоди, ні в чому вона полягає у відповідності до ст. 23 ЦК України, ким та в якій мірі вона була завдана, наявності причинного зв`язку між протиправною бездіяльністю, діями суду та можливим завданням такої шкоди.

Тому, підсумовуючи вищевикладене, відсутні елементи цивільного правопорушення.

Окрім цього, посилання позивача на Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є помилковим, оскільки, відповідно до статті 2 Закону право на відшкодування шкоди виникає у випадках:

1) постановлення виправдувального вироку суду;

2) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

3) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

У позовній заяві йдеться про те, що наявні факти неправомірних діянь органів державної влади, зокрема Оболонського районного суду м. Києва та прокуратури, однак, жодної перерахованої вище обставини не зазначено у позовній заяві.

Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч. 2 ст. 78 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 264 ЦПК України під час прийняття рішення суд, зокрема, вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Разом з тим, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, так як в позовній заяві позивач не зазначає, яке саме його право було порушено відповідачами та в чому полягає його порушення. За таких обставин можна дійти висновку, що у позивача відсутнє будь-яке не визнане або оспорюване право та охоронюваний законом інтерес, а у разі відсутності визначення порушеного права позивача у позовний заяві неможливо здійснити його захист.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.

Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

На підставі вищенаведеного, керуючись статтями 2, 4, 10-13, 15, 76-81, 89, 133, 134, 137, 141, 259, 263-265, 268, 273, 279, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В :

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України та Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Девятка В., Ткач М., Тиха О., Банасько І.А., Пономаренко, Шролик І., Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 /адреса проживання: АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_1 .

Відповідач: Держава в особі Державної казначейської служби України, код ЄДРПОУ 37567646 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6.

Відповідач : Держава в особі Оболонського районного суду м. Києва (судді Жежера О., Шестаковська О., Родіонов С., Девятко В., Ткач М., Тиха О., Банасько І.А., Пономаренко, Шролик І., ОСОБА_2 ), м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2Є, код ЄДРПОУ 02896785.

Повний текст судового рішення буде виготовлено 08.11.2024.

Суддя Тетяна ІЛЬЄВА