Постанова

від 06.11.2024 по справі 914/55/24

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" листопада 2024 р. м. ЛьвівСправа №914/55/24

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого суддіІ.Б. Малех

суддівВ.М. Гриців

О.В. Зварич

секретар судового засідання Залуцький Д.Т.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Львівської обласної прокуратури від 04.07.2024 №15/4-751 вих.-24 (вх. № апеляційного суду 01-05/1935/24 від 08.07.2024)

на рішення Господарського суду Львівської області від 12 червня 2024 року (суддя Рим Т.Я., повний текст рішення складено 17.06.2024, м. Львів)

у справі №914/55/24

за позовом Червоноградської окружної прокуратури в особі Державного агентства водних ресурсів України, м. Київ

до відповідача 1 Басейнового управління водних ресурсів річок Західного Бугу та Сяну, м. Львів

до відповідача 2 Сокальського управління водного господарства, м. Сокаль, Львівська область

про визнання права власності

за участю представників учасників процесу:

прокуратура: Кульчицький Є.Г. прокурор;

від позивача: не з`явились;

від відповідача 1: Фарйон Т.С. самопредставництво (довіреність №13/5 від 02.01.2024);

від відповідача 2: не з`явились;

ВСТАНОВИВ:

03.01.2024 Керівник Червоноградської окружної прокуратури звернувся в інтересах держави в особі Держводагенства до господарського суду Львівської області з позовом до БУВР річок Західного Бугу та Сяну та Сокальського управління водного господарства про визнання за Держводагенством права державної власності на будівлі і споруди за адресою: Львівська обл., Сокальський р-н (Червоноградський р-н), м. Белз, вул. Міцкевича, 59, а саме: адміністративний будинок , поз.1 А-1 (Сокальський район, м. Белз, вул. Міцкевича, 59), загальною площею 153 кв. м.; склад, поз.2, Б-1 (Сокальський район, м. Белз, вул. Міцкевича, 59), загальна площа 94,7 кв. м.; гараж, поз.3, В-1 (Сокальський район, м. Белз, вул. Міцкевича, 59), загальна площа 424,6 кв.м., з одночасним припиненням права власності Сокальського управління водного господарства.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Держводагенство є центральним органом виконавчої влади, що здійснює управління об`єктами державної власності. БУВР річок Західного Бугу та Сяну є правонаступником Сокальського управління водного господарства (далі Сокальське УВГ) та підпорядковане Держводагенству. Майно Сокальського УВГ та БУВР річок Західного Бугу та Сяну є державною власністю та закріплене за ними на праві оперативного управління. Прокурор вважає, що відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України наявні правові підстави для визнання права державної власності на спірне майно за Держводагенством, одночасно припинивши право власності на таке Сокальського управління водного господарства.

Рішенням господарського суду Львівської області від 12.06.2024 року у справі №914/55/24 повністю відмовлено в задоволенні позову Керівника Червоноградської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Держводагенства.

В ході розгляду справи суд першої інстанції встановив, що даний позов заявлено прокурором в інтересах держави та спрямовано проти держави. Також прокурор обрав неправильний спосіб захисту. Враховуючи зазначене, в задоволенні позову суд відмовив.

Заступник керівника Львівської обласної прокуратури в поданій апеляційній скарзі не погоджується з рішенням суду першої інстанції. Стверджує, що суд, в порушення ст. 2 ГПК України, не забезпечив ефективного захисту порушених прав і законних інтересів держави. Покликається на те, що спірне нерухоме майно є державним, управління яким здійснює держава в особі Держводагенства, як власник, а в БУВР Західного Бугу та Сяну, таке майно має перебувати на праві оперативного управління. На переконання прокурора, право державної власності на спірне майно слід визнати за Держводагенством, одночасно припинивши право власності на таке Сокальського управління водного господарства. Звертає увагу, що суд першої інстанції не встановив правовий статус відповідача, не з`ясував та не перевірив дотримання порядку та законності державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за відповідачем, який не є уповноваженим державним органом на розпорядження таким, що призвело до порушення прав держави, як власника нерухомого майна в особі позивача. Зазначає, що у даній справі немає спору держави до держави, оскільки відповідач не є органом державної влади. Відтак, при прийнятті оскарженого рішення суд помилково застосував правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного по справах № 826/3115/17 та № 922/1830/19. Зауважує, що у даному позові порушено питання, щодо визнання права державної власності за позивачем, оскільки відповідач здійснив реєстрацію права власності за відсутності правових підстав, що порушує право держави, як власника нерухомого майна в особі уповноваженого державного органу. З урахуванням законодавства та фактичних обставин справи обраний прокурором спосіб захисту порушеного права є належний, достатній та ефективний, установлений законом, об`єктивно виправданий та обґрунтований, який виключає в подальшому необхідність пред`явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права. Такий спосіб захисту приведе до повного відновлення порушеного права, відповідає змісту та характеру правопорушення, цілям судочинства, не суперечить принципу верховенства права, а судове рішення буде виконуваним і відповідатиме принципу процесуальної економії. У цій справі порушене право має бути захищено не у спосіб витребування спірного нерухомого майна на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України, оскільки спірне майно не вибувало з державної власності, а шляхом пред`явлення вимоги про визнання права власності за позивачем, оскільки незаконна реєстрація права власності створює перешкоди державі в особі уповноваженого органу у здійсненні своїх повноважень, як власника в силу закону. Цей спосіб захисту є належним інструментом у тих випадках, коли необхідно зняти сумніви в приналежності права певному суб`єкту або визнати відсутність такого у його контрагента. У цьому разі лише підтверджуються існуючі права та обов`язки. Формулювання визнання права допускає можливість пред`явлення позовів не тільки суто про визнання права, а й про визнання обов`язків другої сторони, визнання відповідача таким, що втратив право, визнання припинення обов`язків, визнання наявності правовідносин, визнання їх відсутності і таке інше. Просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 12.06.2024 року у справі №914/55/24, прийняти нове рішення, яким повністю задовольнити позов.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 10 липня 2024 року (головуючий суддя Малех І.Б., судді Гриців В.М., Зварич О.В.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівської обласної прокуратури від 04.07.2024 №15/4-751 вих.-24 (вх. № апеляційного суду 01-05/1935/24 від 08.07.2024) на рішення Господарського суду Львівської області від 12 червня 2024 року у справі №914/55/24; витребувано матеріали справи №914/55/24 в Господарського суду Львівської області.

18.07.2024 в канцелярію апеляційного суду поступили матеріали справи №914/55/24.

В подальшому, ухвалою суду від 22.07.2024 розгляд справи №914/55/24 призначено в судове засідання на 28 серпня 2024 року.

Судове засідання 28.08.2024 у справі №914/55/24 не відбулось, у зв`язку з перебуванням у відпустці члена колегії судді Зварич О.В., що підтверджується відповідним наказом.

Ухвалою суду від 16 вересня 2024 року судове засідання у справі №914/55/24 призначено на 16.10.2024.

16.10.2024 розгляд справи відкладено в судове засідання на 06 листопада 2024 року, з підстав, наведених в ухвалі суду від 16.10.2024.

06.11.2024 в судове засідання з`явились прокурор та відповідач 1.

Відповідач 2 та позивач, участі уповноважених представників в судове засідання 06.11.2024 не забезпечили, причин неявки не повідомили, хоча належним чином були повідомленні про час та місце розгляду справи ухвалою суду від 16.10.2024, докази чого містяться в матеріалах справи.

Згідно статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи в сукупності з апеляційною скаргою, оцінивши зібрані у справі докази, заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача 1, судова колегія Західного апеляційного господарського суду прийшла до висновку про відповідність рішення Господарського суду Львівської області від 12 червня 2024 року у справі №914/55/24 нормам чинного матеріального та процесуального права, матеріалам та обставинам справи, виходячи з наступного.

Обставини справи.

Держводагенство є центральним органом виконавчої влади, що вбачається з п.1 Положення про Державне агентство водних ресурсів України (затвердженого постановою КМУ № 393 від 20.08.2014).

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27.12.2004 Сокальське УВГ (колишня назва Сокальське управління осушних систем) на праві державної власності володіє спірним нерухомим майном, а саме: адміністративний будинок, поз.1 А-1 (Сокальський район, м. Белз, вул. Міцкевича, 59), загальною площею 153 кв. м.; склад, поз.2, Б-1 (Сокальський район, м. Белз, вул. Міцкевича, 59), загальна площа 94,7 кв. м.; гараж, поз.3, В-1 (Сокальський район, м. Белз, вул. Міцкевича, 59), загальна площа 424,6 кв.м. (Т-1, а. с.140).

Комунальне підприємство Львівської обласної ради "Червоноградське міжміське бюро технічної інвентаризації" 21.03.2005 зареєструвало право державної власності на це майно за Сокальським УВГ (Т-1, а. с.141).

30.10.2019 право державної власності Сокальського УВГ на нерухоме майно зареєстровано у ДРРП (Т-1, а. с. 142-143).

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань (Т-2, а. с.12-19) Сокальське УВГ є державною організацією (установою, закладом).

Положенням про Сокальське УВГ, затвердженим Держводагенством від 19.06.2020 №558 (Т-2, а.с.60-70), передбачено, що Сокальське УВГ належить до сфери управління Держводагенства. Пунктом 4.2 цього положення встановлено, що майно управління є державною власністю, закріплене за ним і належить йому на праві оперативного управління. Наказом Держводагенства від 08.07.2020 № 641 "Про реорганізацію Сокальського УВГ" (Т-1, а.с.105-107) Сокальське УВГ реорганізовано шляхом приєднання до БУВР річок Західного Бугу та Сяну. Останнє є правонаступником Сокальського УВГ.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань (Т-2, а.с.1-11) БУВР річок Західного Бугу та Сяну є державною організацією (установою, закладом).

Згідно з положенням про БУВР річок Західного Бугу та Сяну, затвердженого наказом Держводагенства від 17.11.2023 № 157 (Т-2, а.с.71-84) (аналогічні положення містяться у новій редакції положення від 09.02.2024 (Т-2, а.с.143-155)). Відповідач-1 є бюджетною неприбутковою організацією, яка належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства та гідротехнічної меліорації земель, управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів Держводагенства. Пунктом 13 цього положення встановлено, що майно БУВР річок Західного Бугу та Сяну складається з майна, переданого йому Держводагенством на праві оперативного управління.

На підставі акта №2 приймання-передачі Сокальське УВГ передало БУВР річок Західного Бугу та Сяну нерухоме майно (Т-1, а. с. 134-139). Крім того, БУВР річок Західного Бугу та Сяну фактично володіє цим майном, що останнім не заперечується.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 12.06.2024 року у справі №914/55/24 повністю відмовлено в задоволенні позову Керівника Червоноградської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Держводагенства, з чим не погодився прокурор подавши апеляційну скаргу.

При перегляді рішення Господарського суду Львівської області від 12 червня 2024 року у справі №914/55/24, Західний апеляційний господарський суд керувався наступним.

У відповідності до положень частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді у 2 випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. Тобто в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною у справі.

Частинами 1, 3-4 статті 45 Господарського процесуального кодексу України визначено, що сторонами в судовому процесі позивачами і відповідачами можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Отже, як вірно відмічено судом першої інстанції, за змістом вказаних норм, один і той самий суб`єкт не може бути одночасно позивачем і відповідачем. Тому за загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 826/3115/17 (пункт 35); позов, пред`явлений прокурором до державного органу, фактично пред`явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі державного органу) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 7.6).

Згідно з позицією Верховного Суду, викладеною у пунктах 24-27 постанови від 08.05.2024 у справі № 914/2635/22: "У справі, яка переглядається, господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що прокурор, діючи в інтересах держави в особі уповноваженого органу державної влади, просить скасувати державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, припинивши речове право, а саме право державної власності, спрямовуючи вимоги держави проти неї самої в особі іншого органу, який, хоч і зареєстрував речове право, однак в цьому випадку власних прав та обов`язків щодо спірної земельної ділянки не набув. З урахуванням наведеного та беручи до уваги встановлені судами попередніх інстанцій обставин справи, у тому числі незмінність форми власності земельної ділянки - державної, а також те, що позивач є державним органом, а відповідач - державною установою, суди у цій справі дійшли обґрунтованих висновків про те, що у даному випадку по суті має місце спір держави з державою щодо майна, яке перебуває у державній власності.

Отже, у цій справі позов прокурора в інтересах держави звернутий до держави, що суперечить положенням статті 45 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої сторонами в судовому процесі позивачами і відповідачами можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору.

Подібні висновки щодо неможливості збігу в одній особі позивача і відповідача у спорах за участю органів державної влади наведено у постановах Верховного Суду від 07.09.2020 у справі № 917/468/19, від 16.09.2020 у справі № 922/708/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19".

Як встановлено обставинами справи, БУВР річок Західного Бугу та Сяну та Сокальське УВГ належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади (Держводагентства) та є державними організаціями (установами, закладами).

Отже, судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок, що даний спір за своєю правовою природою є спором між державним органом та державною організацією (установою, закладом), щодо державного майна. Прокурор, діючи в інтересах держави в особі уповноваженого органу державної влади (Держводагенство), просить визнати за Держводагенством (держава) право державної власності на нерухоме майно, припинивши право державної власності. Тобто прокурор спрямовує позовні вимоги держави проти неї самої, що унеможливлює задоволення позову. З даного вбачається, що відсутній реальний правовий конфлікт між сторонами, що є необхідною умовою для судового розгляду.

Як вже, зазначалось вище, в даній справі прокурор звернувся до суду для захисту права власності держави в особі позивача на нерухоме майно, яке відповідач зареєстрував за собою. Прокурор просить визнати за Держводагенством право державної власності на спірне нерухоме майно припинивши право державної власності Сокальського управління водного господарства, яке належить на сфери управління позивача.

Як вбачається з вимог прокурора та їх обґрунтування, вони спрямовані, по-перше, на незаконну реєстрацію за відповідачем права власності на спірне державне нерухоме майно, оскільки прокурор вважає позивача його власником, а по-друге, на визнання права власності на таке державне нерухоме майно за особою - Держводагенство.

Відповідно до статей 317 і 319 Цивільного кодексу України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.

За приписами статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що, ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90), від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19).

Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67); від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 92)).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння суд витребує це майно від відповідача, який незаконно ним володіє, на користь позбавленого володіння позивача-власника. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справах № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 68), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (пункт 38)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387, 388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212 - 1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі №488/2807/17 (пункт 96).

Оскільки у справі, що переглядається, суд встановив, що право власності на спірне державне майно зареєстроване за Сокальським УВГ, то саме відповідач вважається володільцем спірного майна. Відповідно позивач, якого прокурор вважає його власником, не є його володільцем. Тому належним способом захисту інтересів держави в особі позивача у цій справі є віндикаційний позов (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Цей позов опосередковується вимогою про витребування нерухомого майна від актуального володільця, тобто особи, за якою зареєстроване право власності (у цій справі - від Сокальського УВГ). У разі задоволення судом позовної вимоги про витребування нерухомого майна з володіння відповідача таке судове рішення є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про право власності держави в особі позивача.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовну презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22)).

Отже, жодна вимога, пред`явлена позивачем з наміром набути володіння спірним нерухомим майном (про визнання протиправними та скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію, про скасування записів у Державному реєстрі прав, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, про визнання права власності, зокрема "шляхом відновлення (внесення) відповідних відомостей до Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно"), не відповідає належному способу захисту у цій справі, яким є віндикаційний позов, що також є самостійною підставою відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76)).

Враховуючи вищевикладене колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту, у зв`язку з чим в задоволенні позову вірно відмовлено.

Зважаючи на те, що обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові, колегія суддів не вважає за необхідне давати відповідь на кожен аргумент апеляційної скарги прокурора з огляду на висновки Європейського суду з прав людини (хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент), оскільки неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших, установлених судом обставин.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків, наведених у рішенні господарського суду Львівської області від 12.06.2024 року у справі №914/55/24, тому його необхідно залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

За приписами частин 1, 2, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч.ч. 1-5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Підсумовуючи вищевказане, колегія суддів приходить до висновку про те, що суд першої інстанції вірно встановив обставини, що мають значення для справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, прийняв законне обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, тому його необхідно залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

З огляду на те, що суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на скаржника відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 129, 236, 269, 275, 276, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1.Апеляційну скаргу Львівської обласної прокуратури від 04.07.2024 №15/4-751 вих.-24 (вх. № апеляційного суду 01-05/1935/24 від 08.07.2024) залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду Львівської області від 12 червня 2024 року у справі №914/55/24 - залишити без змін.

3.Судовий збір за подання апеляційної скарги покласти на Львівську обласну прокуратуру

4.Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів відповідно до ст.ст. 286 - 289 ГПК України.

5.Матеріали справи №914/55/24 повернути Господарському суду Львівської області.

Повний текст постанови складено та підписано 14.11.2024.

Головуючий суддяІ.Б. Малех

СуддяВ.М. Гриців

СуддяО.В. Зварич