Постанова

від 07.11.2024 по справі 922/647/22

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2024 року м. Харків Справа № 922/647/22

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Лакіза В.В., суддя Пуль О.А.

за участі секретаря судового засідання Садонцевої Л.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№1758 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 (прийняте у приміщенні Господарського суду Харківської області суддею Трофімовою І.В., повний текст рішення складено та підписано 25.07.2023) у справі №922/647/22

за позовом Першого заступника керівника Київської окружної прокуратури міста Харкова Харківської обласної прокуратури, м. Харків,

до 1-го відповідача Харківської міської ради, м. Харків,

2-го відповідача Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків,

3-го відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека № 28", м.Харків,

4-го відповідача Приватної фірми "Гамма-55", м. Харків,

5-го відповідача ОСОБА_1 , м. Харків,

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування декларації та витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

Перший заступник керівника Київської окружної прокуратури міста Харкова Харківської обласної прокуратури в інтересах держави звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека № 28", Приватної фірми "Гамма-55", в якій (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 03.03.2023) просить:

- визнати незаконним та скасувати пункт 14 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 19.12.2016 № 5423-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Аптека № 28", посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за № 2920;

- скасувати декларацію про готовність до експлуатації об`єкта № ХК 141192532087 від 10.09.2019 по об`єкту "Реконструкція нежитлових приміщень першого поверху (магазин непродовольчих товарів), розташованих в нежитловій будівлі літ. "А-2"; АДРЕСА_1 ", з одночасним припиненням права приватної власності на вказаний об`єкт нерухомого майна;

- витребувати у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвалу № 1, 1-го поверху № 1-3, 5-8 загальною площею 286,3 кв. м у нежитловій будівлі літ. "А-2", розташованій за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши ОСОБА_1 привести нежитлові приміщення у попередній стан.

Позовні вимоги обґрунтовано незаконним вибуттям спірних нежитлових приміщень з власності Харківської міської територіальної громади шляхом проведення приватизації, а саме, викупу орендарем зазначеного майна з порушенням вимог законодавства, що є підставою для задоволення позову. Зокрема, прокурор зазначав, що відповідне рішення міської ради є незаконним, таким, що суперечить положенням діючого на той час законодавства, та підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу, укладений на його підставі - визнанню недійсним, у зв`язку з чим вищевказані нежитлові приміщення підлягають витребуванню.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 21.02.2023 залучено до участі у справі № 922/647/22 як співвідповідача ОСОБА_1 .

Рішенням Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 у справі №922/647/22 у задоволенні позову першого заступника керівника Київської окружної прокуратури міста Харкова Харківської обласної прокуратури відмовлено.

Вказане судове рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що матеріалами справи доведена обґрунтованість позовних вимог прокурора в частинні скасування оскаржуваного пункту рішення органу місцевого самоврядування та визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним, проте відмовлено у задоволенні позовних вимог на підставі положень ст.261, ч.4 ст.267 ЦК України у зв`язку із тим, що на час звернення прокурора до суду сплинув строк позовної давності, у той час як прокурором не наведено переконливих аргументів в обґрунтування причин пропуску строку на звернення до суду з відповідними позовними вимогами.

Водночас суд першої інстанції зазначив, що позовні вимоги про скасування декларації про готовність до експлуатації об`єкта № ХК 141192532087 від 10.09.2019 та витребування майна з володіння відповідача 5 є похідними від вказаних позовних вимог (про визнання незаконним та скасування пункту рішення Харківської міської та визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень), а тому дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Заступник керівника Харківської обласної прокуратури з рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 у справі №922/647/22 скасувати, та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається, зокрема, на те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням та неправильним застосуванням норм процесуального та матеріального права, за наслідками неповного з`ясування судом обставин, які мають значення для справи (щодо можливості прокурора бути обізнаним про порушення прав територіальної громади), з огляду на наступне:

- оскільки прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави як самостійний позивач у даному випадку строк позовної давності повинен обчислюватися з моменту, коли саме прокурор довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися про порушення або загрозу порушення інтересів держави;

- прокурор дізнався про факт порушення процедури продажу спірних нежитлових приміщень лише після отримання слідчим у кримінальному провадженні №420172201080000002 дозволу на тимчасовий доступ до приватизаційних справ, відповідних договорів і вилучення їх копій на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м.Харкова від 06.02.2019 у справі №639/687/19 та опрацювання таких відомостей, у тому числі щодо приватизації спірних приміщень. Останнє пов`язане із тим, що встановити, чи додержано передбачену Законом процедуру приватизації у кожному конкретному випадку за кожною окремою адресою можливо лише шляхом безпосереднього вивчення матеріалів кожної приватизаційної справи. Відтак, помилковими є твердження суду першої інстанції про те, що прокурору стало відомо про конкретне порушення до отримання матеріалів тимчасового доступу. Вказане свідчить, як наполягає прокурор, що загальний строк позовної давності не пропущено;

- сам по собі факт реєстрації певних відомостей у ЄРДР не свідчить про обізнаність прокурора із протиправним характером вибуття спірного майна з власності територіальної громади м.Харкова, а лише свідчить про виконання прокурором вимог ст.214 Кримінального процесуального кодексу України щодо невідкладного внесення відомостей до ЄРДР після надходження повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення;

- стосовно витребування у ТОВ "Аптека № 28" документів ще у 2017 році прокурор зазначає про те, що в тому випадку досудове розслідування здійснювалось за фактом продажу об`єктів приватизації за ціною нижче ринкової, і не стосувалось процедури приватизації в цілому, а саме, викупу, зокрема, питання наявності невід`ємних поліпшень орендованого майна. Під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42017221080000041 приватизаційна справа щодо продажу нежитлових приміщень по вулиці Пушкінській, 59/45 в Управлінні комунального майна не вилучалась. Питання порушення процедури приватизації, тобто безконкурентного викупу, було предметом дослідження у кримінальному провадженні № 42017221080000002, на яке посилається прокурор у позовній заяві;

- судом не надано жодної оцінки доводам прокурора, що на момент пред`явлення позову до суду на законодавчому рівні зупинено перебіг строку позовної давності. Вказує, що останнім днем трирічного строку позовної давності за усіма вимогами є 07.02.2022, проте з 17.03.2020 набрав чинності Закон № 530, а отже карантин визнано обставиною непереборної сили, з настанням якої зупиняється строк позовної давності. При цьому, з позовом прокурор звернувся 04.02.2022, тобто вже під час дії форс-мажорних обставин.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№1758 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 у справі №922/647/22 та призначено справу до розгляду на 08 листопада 2023 р. о 10:00 годині.

17.10.2023 до суду від Харківської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№ 12566), в якому 1-й відповідач просить рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 у справі №922/647/22 залишити без змін, а апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури - без задоволення. В обґрунтування своєї правової позиції посилається на те, що суд першої інстанції дослідив матеріали справи та об`єктивно оцінив надані суду докази достатні для встановлення того факту, що прокурор звернувся із позовом у даній справі поза межами загальної позовної давності.

03.11.2023 до суду від Приватної фірми "Гамма-55" надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№ 13576), в якому 4-й відповідач просить поновити Приватній фірмі "Гамма-55" строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, відмовити Заступнику керівника Харківської обласної прокуратури в задоволенні його апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін, справу розглянути за участю представника Приватної фірми "Гамма-55".

06.11.2023 до суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека № 28" надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№ 13591), в якому 3-й відповідач просить поновити строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, відмовити Заступнику керівника Харківської обласної прокуратури в задоволенні його апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Розглянувши клопотання Приватної фірми "Гамма-55" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека № 28" щодо поновлення строку для подання відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку про відмову в їх задоволенні, про що зазначено в ухвалі суду апеляційної інстанції від 08.11.2023.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 08.11.2023 зупинено провадження у справі №922/647/22 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку справи №925/1133/18 та оприлюднення повного тексту постанови.

Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду ухвалою від 07.09.2023 передав справу № 925/1133/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України.

11.06.2024 Великою Палатою Верховного Суду прийнято постанову у справі №925/1133/18, повний текст якої оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень 17.07.2024.

27.09.2024 до суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека № 28" надійшло клопотання про поновлення провадження у справі №922/647/22 (вх.№12487), в якому 3-й відповідач просив поновити апеляційне провадження у справі №922/647/22 та призначити справу до розгляду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.09.2024 у зв`язку з відпусткою судді Тарасової І.В., яка входила до складу колегії суддів, для здійснення розгляду судової справи №922/647/22 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Лакіза В.В., суддя Пуль О.А.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 30.09.2024 постановлено поновити провадження у справі №922/647/22; повідомити учасників справи, що розгляд апеляційної скарги Заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№1758 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 у справі №922/647/22 відбудеться 07.11.2024 об 11:00 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду.

22.10.2024 до суду апеляційної інстанції через підсистему "Електронний суд" від Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека № 28" надійшли додаткові пояснення (вх. № 13513) щодо правомірності висновків суду першої інстанції в частині застосування наслідків спливу позовної давності та необґрунтованості доводів скаржника в цій частині. Тобто надані заявником пояснення за своїм змістом є відзивом на апеляційну скаргу, який подано поза межами встановленого судом строку та після вирішення судом питання стосовно пропуску строку під час первісного його подання.

31.10.2024 представником Приватної фірми "ГАММА-55" - керівником ОСОБА_2 надано суду апеляційної інстанції заяву (вх.№13940), в якій останній просив надати йому дозвіл на участь у засіданні Східного апеляційного господарського суду, яке призначене на 07.11.2024 об 11:00 годині, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, яке задоволено ухвалою суду від 01.11.2024.

31.10.2024 до суду апеляційної інстанції через підсистему "Електронний суд" від ОСОБА_3 надійшла заява (вх.№ 13963 від 01.11.2024), в якій останній, вказуючи те, що він є представником Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека № 28", просив надати йому можливість прийняти участь у судовому засіданні, що відбудеться 07.11.2024, з розгляду справи №922/647/22, в режимі відеоконференції.

Проте ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 заяву ОСОБА_3 (вх.№13963 від 01.11.2024) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції повернуто без розгляду, оскільки долучений до заяви про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції (сформований 31.10.2024 в системі "Електронний суд") ордер про надання правничої (правової) допомоги не містить всіх обов`язкових для такого документу реквізитів, передбачених пунктом 12 Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 12.04.2019 № 41, а відтак сам по собі не є тим документом, який би належним чином підтверджував повноваження ОСОБА_3 на представництво інтересів відповідача-3 у Східному апеляційному господарському суді.

07.11.2024 до суду апеляційної інстанції через підсистему "Електронний суд" від ОСОБА_3 надійшла заява (вх.№ 14265) про зупинення розгляду справи №922/647/22 до перегляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду судового рішення у справі № 922/1137/20.

Щодо вказаного клопотання колегія суддів зазначає таке.

Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення з процесуальних питань та наслідки недотримання таких вимог визначені у статті 170 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини 2 статті 170 Господарського процесуального кодексу України письмова заява, клопотання чи заперечення підписується заявником або його представником.

Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (абзац 1 частина 4 статті 170 ГПК України).

Згідно з частинами 1, 3 статті 56 Господарського процесуального кодексу України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Згідно з частиною першою статті 58 ГПК встановлено, що представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Приписами частини четвертої статті 60 Господарського процесуального кодексу України визначено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

За змістом частини першої - другої статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.

Відповідно до пункту 4 Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 12.04.2019 № 41 (далі - Положення), з подальшими змінами, ордер видається адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням та повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням.

У пункті 9 Положення визначено, що ордер, що видається адвокатом, який здійснює свою діяльність індивідуально, підписується адвокатом та посвідчується печаткою адвоката (за її наявності).

Ордер, встановленої цим Положенням форми, є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта (пункт 11 Положення).

В пункті 12 Положення визначені обов`язкові реквізити ордера, так, ордер повинен містити:

12.1. Серію, порядковий номер ордера;

12.2. Прізвище, ім`я, по батькові або найменування особи, якій надається правова допомога;

12.3. Посилання на договір про надання правової допомоги/доручення органу (установи), уповноважених законом на надання безоплатної правової допомоги, номер (у випадку наявності) та дату цього документа;

12.4. Назву органу, у якому надається правова допомога адвокатом із зазначенням, у випадку необхідності, виду адвокатської діяльності відповідно до статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Під назвою органу розуміється як безпосередньо назва конкретного органу так і назва групи органів визначених пунктом 2 частини 1 статті 20 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (наприклад, судові органи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, органи досудового слідства, правоохоронні органи тощо);

12.5. Прізвище, ім`я, по батькові адвоката, який надає правничу (правову) допомогу на підставі ордера, номер та дату його свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, найменування органу, який його видав (КДКА відповідного регіону, з 01 січня 2013 року радою адвокатів відповідного регіону); номер посвідчення адвоката України, ким та коли воно видане;

12.6. Ким ордер виданий (назву організаційної форми): адвокатом, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально (із зазначенням адреси робочого місця); адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням (повне найменування адвокатського бюро/адвокатського об`єднання та його місцезнаходження);

12.7. Адресу робочого місця адвоката, якщо вона відрізняється від адреси місцезнаходження адвокатського бюро/адвокатського об`єднання, яке видає ордер;

12.8. Обмеження повноважень, якщо такі передбачені договором про надання правничої (правової) допомоги;

12.9. Дату видачі ордера;

12.10. Підпис адвоката, який видав ордер, у разі здійснення ним індивідуальної діяльності (у графі "Адвокат");

12.11. Підпис адвоката, який надає правову допомогу, якщо ордер, виданий адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням (у графі "Адвокат");

12.12. Підпис керівника адвокатського бюро/адвокатського об`єднання, відтиск печатки адвокатського бюро/адвокатського об`єднання (за наявності) у випадку, якщо ордер видається адвокатським бюро/адвокатським об`єднанням. Під час дії воєнного стану на території України реквізити, передбачені цим підпунктом, можуть оформлятись у відповідності до п. 10 цього Положення;

12.13. Двовимірний штрих-код QR-код) з посиланням на профайл адвоката в ЄРАУ.

Згідно з пунктом 10 Положення ордер, який видається адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням, обов`язково має містити підпис адвоката, який надає правничу (правову) допомогу на підставі цього ордера, та підпис керівника адвокатського бюро, адвокатського об`єднання і скріплений печаткою юридичної особи.

При цьому за змістом пунктів 6 - 8 зазначеного Положення бланки ордерів, згідно затвердженої типової форми, генеруються у відповідному розділі «Особистого кабінету адвоката» на офіційному веб-сайті Національної асоціації адвокатів України www.unba.org.ua слідуючи командам системи.

Облік згенерованих ордерів здійснюється автоматично системою управління електронної бази даних Єдиного реєстру адвокатів України. Історія генерування ордерів відображається у відповідному розділі «Особистого кабінету адвоката» на офіційному веб-сайті НААУ та у адміністративній частині електронної бази даних ЄРАУ. Адвокати, адвокатські об`єднання або адвокатські бюро ініціюють генерування ордерів відповідно від адвокатів, які здійснюють адвокатську діяльність індивідуально, керівників (уповноважених осіб) адвокатського об`єднання, адвокатського бюро через офіційний веб-сайт НААУ, в раді адвокатів регіону, або як виняток у передбачених Радою адвокатів України випадках безпосередньо у Національній асоціації адвокатів України.

Як вбачається з клопотання про зупинення провадження у справі, воно подано 07.11.2024 через систему "Електронний суд" та підписана особою, яка визначена як представник заявника - Шитель Сергієм Олександровичем.

На підтвердження своїх повноважень Шитель Сергієм Олександровичем до клопотання про зупинення провадження надано електронний ордер про надання правничої (правової) допомоги, згенерований у системі "Електронний суд" 31.10.2024.

Частиною першою статті 6 ГПК України визначено, що у господарських судах функціонує Єдина судова інформаційно-комунікаційна система.

Відповідно до частини 5, 6 статті 42 Господарського процесуального кодексу України документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (далі - ЄСІТС), за винятком випадків, передбачених цим Кодексом; процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням ЄСІТС в порядку, визначеному Положенням про ЄСІТС та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Згідно з абзацом першим та другим частини 6 статті 6 ГПК України унормовано, що адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку. Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.

Приписами частини 8 статті 6 ГПК України встановлено, що реєстрація в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, не позбавляє права на подання документів до суду в паперовій формі; особа, яка зареєструвала електронний кабінет в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, може подавати процесуальні, інші документи, вчиняти інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою ЄСІТС або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, з використанням кваліфікованого електронного підпису або із застосуванням засобів електронної ідентифікації, що мають високий рівень довіри, відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги", якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Отже, надсилання у встановленому порядку процесуальних документів в електронному вигляді передбачає використання сервісу "Електронний суд", розміщеному за посиланням https://cabinet.court.gov.ua/login, за умови попередньої реєстрації офіційної електронної адреси (Електронного кабінету) та з обов`язковим використанням такою особою власного електронного підпису.

Згідно з пунктом 26 Положення про ЄСІТС електронні документи створюються із застосуванням вбудованого текстового редактора шляхом заповнення форм документів, передбачених Інструкцією користувача Електронного суду, підписуються кваліфікованим електронним підписом (підписами) його підписувача (підписувачів) та надсилаються засобами відповідної підсистеми ЄСІТС.

Відповідно до абзацу першого пункту 27 Положення про ЄСІТС до створених в Електронному суді документів користувачі можуть додавати інші файли (зображення, відеофайли тощо). Відповідні додані файли (додатки) підписуються кваліфікованим електронним підписом користувачів разом зі створеними в Електронному суді документами, до яких вони додаються.

Абзацом другим цього пункту обумовлено, що технічні вимоги щодо форм електронних документів та їхніх додатків, обмеження щодо їхнього розміру, формату та інших характеристик встановлюються Інструкцією користувача Електронного суду.

Алгоритм створення електронного ордера закріплений у підпункті 11.5.2 пункту 11.5 Інструкції.

За правилами підпункту 11.5.1 пункту 11.5 Інструкції користувача Електронного кабінету ЄСІТС (далі - Інструкція), користувачі, які підтвердили свої повноваження адвоката мають можливість видати ордер на конкретну справу для отримання доступу до документів по справі та загальний ордер (без вказання номера справи), який спрощує та прискорює процес подачі заяв до суду. Алгоритм створення електронного ордера закріплений у підпункті 11.5.2 пункту 11.5 Інструкції.

У підпункті 11.6.1 пункту 11.6 Інструкції зазначено, що електронні довіреності та ордери надаються та оформлюються засобами ЕС у відповідності до вимог Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" та їх юридична сила не може бути заперечена виключно через те, що вони мають електронну форму.

Електронний ордер у підсистемі "Електронний суд" формується на підставі паперового ордера, а отже, має відповідати йому щодо обсягу повноважень адвоката на представництво інтересів довіреної особи (учасника справи) у межах відповідної судової справи.

Обов`язковим полем, яке заповнюється адвокатом під час створення електронного ордера через підсистему "Електронний суд", є зазначення ордера, на підставі якого видається електронний ордер. Отже, об`єм повноважень представника, у тому числі орган, у якому надається правова допомога, визначаються безпосередньо у паперовому ордері, та електронний ордер, сформований у підсистемі "Електронний суд", має відповідати такому складеному паперовому ордеру.

Зазначення у електронному ордері, сформованому через підсистему "Електронний суд", що він виданий на підставі іншого ордера, доводить, що такий електронний ордер не є самодостатньою підставою для виникнення у адвоката повноважень на представництво інтересів особи, якій надається правова допомога. Первісно повноваження у певних обсягах та межах виникають у представника на підставі паперового ордера, якому безумовно має відповідати й електронний ордер, сформований у підсистемі "Електронний суд", на підставі якого адвокат може представляти інтереси учасника справи у підсистемі "Електронний суд".

Зі змісту ордеру, поданого ОСОБА_3 разом із клопотанням про зупинення провадження у справі не вбачається серії, номеру та дати ордеру, на підставі якого його сформовано, не зазначено номер та дату договору про надання правової допомоги/доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги на підставі якого його видано, а також не зазначено найменування особи, якій надається правова допомога. В ньому також не зазначено номер посвідчення/свідоцтва адвоката України, ким та коли воно видане, а також інформацію про наявність/відсутність обмеження повноважень адвоката на надання правничої (правової) допомоги.

Отже, наданий скаржником електронний ордер не містить всіх обов`язкових для такого документу реквізитів, передбачених пунктом 12 Положення.

Враховуючи викладене, долучений до клопотання про зупинення провадження сформований 31.10.2024 в системі "Електронний суд" ордер про надання правничої (правової) допомоги сам по собі не є тим документом, який би належним чином підтверджував повноваження Шителя Сергія Олександровича на представництво інтересів відповідача-3 у Східному апеляційному господарському суді.

Наведене узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в ухвалах від 30.10.2024 у справі № № 920/604/23(920/1147/23), 07.11.2024 у справі № 920/604/23(920/1130/23).

Оскільки матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження повноважень адвоката Шителя Сергія Олександровича на представництво інтересів ТОВ "Аптека № 28", колегія суддів дійшла висновку про залишення вказаного клопотання без розгляду.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції 07.11.2024 керівник 4-го відповідача ОСОБА_2 заявив клопотання про зупинення провадження у даній справі до перегляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду судового рішення у справі № 922/1137/20. Вказане клопотання обґрунтоване тим, що підставою передачі справи № 922/1137/20 на розгляд об`єднаної палати є необхідність відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, щодо належності способу захисту про зобов`язання боржника вчинити дії (повернути майно).

Присутній в судовому засіданні представник 1-го та 2-го відповідача не заперечував проти заявленого клопотання.

Прокурор заперечував проти клопотання про зупинення провадження у даній справі, оскільки таке клопотання є передчасним за відсутності ухвали об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду про прийняття справи до розгляду, а також зазначив про відмінність правовідносин у даній справі та справі № 922/1137/20. Зокрема, в межах справи № 922/1137/20 вирішенню підлягає питання щодо належного способу захисту про повернення майна, тоді як в межах даної справи такої вимоги не заявлено, а натомість заявлено вимогу про витребування майна.

Третій та п`ятий відповідачі про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про що свідчать довідки про доставку електронних листів ухвали Східного апеляційного господарського суду про поновлення провадження у справі від 30.09.2024 у справі №922/647/22 до електронних кабінетів відповідачів у справі.

Отже, під час розгляду даної справи судом апеляційної інстанції, у відповідності до приписів пункту 4 частини 5 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого частиною 1 статті 273 цього Кодексу.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (частина 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України).

Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи та правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення учасників справи про час та місце розгляду справи, виходячи з того, що участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені частиною першою статтею 42 Господарського процесуального кодексу України) є правом, а не обов`язком сторін, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників третього та п`ятого відповідачів.

Щодо заявленого в судовому засіданні клопотання про зупинення провадження у справі, колегія зазначає таке.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.

Так, 09.10.2024 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснов Є. В. - головуючий, Мачульський Г. М., Рогач Л. І. постановив ухвалу про передачу на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 922/1137/20 за позовом керівника Харківської місцевої прокуратури № 5 Харківської області до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Фірми "Сніжинка" у формі Товариства з обмеженою відповідальністю про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання повернути майно.

Підставою передачі справи № 922/1137/20 на розгляд об`єднаної палати є необхідність відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.01.2021 у справі №922/623/20, щодо належності способу захисту про зобов`язання боржника вчинити дії (повернути майно).

Щодо застосування норми пункту 7 частини першої статті 228 ГПК України Верховний Суд сформував таку практику, з якої вбачається, що провадження у справі має зупинятись з чітким розумінням того, що підстава для зупинення провадження уже існує (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.12.2019 у справі № 910/22479/17, від 22.10.2024 у справі № 911/1683/23, об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 906/1349/15).

Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що правових підстав для зупинення провадження у справі, що розглядається, немає, оскільки об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на час розгляду цієї справи ще не прийняла до свого розгляду справу № 922/1137/20.

Крім того, з метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів.

Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, визначити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Як вбачається зі змісту ухвали Верховного Суду від 09.10.2024 у справі №922/1137/20 в якості підстави передачі справи на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначено необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 щодо належності способу захисту про зобов`язання боржника вчинити дії (повернути майно), оскільки на переконання колегії суддів позовні вимоги про зобов`язання повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення слід задовольнити шляхом їх витребування на користь територіальної громади міста Харкова спірних нежитлових приміщень.

Проте, в межах даної справи прокурором не заявлялось позовних вимог про застосування наслідків недійсності правочину шляхом зобов`язання повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради спірні нежитлові приміщення, а натомість було заявлено вимогу про витребування такого майно. Вказане свідчить, що предмет розгляду та підстави апеляційного оскарження у цій справі не є тотожними предмету розгляду та підставам касаційного оскарження у справі №922/1137/20.

За таких обставин, апеляційний господарський суд відмовляє у задоволенні клопотання відповідача-4 про зупинення провадження у справі № 922/647/22.

Прокурор надав пояснення щодо обставин справи, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, просив суд її задовольнити в повному обсязі, скасувати оскаржуване рішення місцевого господарського суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Представник 1-го та 2-го відповідачів, а також керівник 4-го відповідача зазначили про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення місцевого господарського суду, а тому просили залишити апеляційну скаргу прокурора без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі доводи та вимоги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила.

Як вбачається з матеріалів справи, 25.03.2003 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (орендодавець, відповідач 2) та Орендним підприємством "Аптека № 28" (орендар) укладено договір оренди нежитлових приміщень №1243 (далі - договір оренди), за умовами якого предметом договору оренди є нежитлове приміщення (будівля) загальною площею 188,2 кв. м., розташоване за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45, літ. "А-2" (т.2, а.с.85-87).

Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 договору оренди вступ орендаря у володіння та користування нежитловим приміщенням (будівлею) настає одночасно із підписанням сторонами договору та акта прийому-передачі вказаного приміщення. Передача нежитлового приміщення (будівлі) в оренду не спричиняє передачу орендарю права власності на це приміщення. Власником орендованого нежитлового приміщення залишається територіальна громада м. Харкова, а орендар володіє і користується ним протягом строку оренди.

Передача нежитлового приміщення (будівлі) в оренду здійснюється за вартістю визначеною в висновках експерта про вартість цього приміщення, підготовлених згідно з відповідною Методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (п.2.3 договору).

Вартість нежитлового приміщення (будівлі) визначається відповідно до акта оцінки вартості індивідуально-визначеного майна і складає 175190 грн (п.3.1 договору).

Відповідно до умов договору оренди орендар зобов`язався: своєчасно здійснювати капітальний і поточний ремонт орендованого нежитлового приміщення (будівлі). У разі проведення капітального ремонту отримати письмову згоду орендодавця (п. 4.9). Здійснювати реконструкцію і перепланування нежитлового приміщення (будівлі), улаштування окремих входів по окремим проектам, які розроблені спеціалізованими проектними організаціями і узгоджені з управлінням містобудування і архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, при наявності відповідного рішення Харківського міськвиконкому і письмової згоди орендодавця (п. 4.10.).

Приватизація об`єкта оренди здійснюється відповідно до чинного законодавства (п.6.3 договору).

Відповідно до додаткової угоди до договору оренди, яка набрала чинності з 19.05.2003, орендарем за договором оренди визначено правонаступника: Товариство з обмеженою відповідальністю "Аптека № 28" (відповідач 3) (т.2, а.с.88).

У додатковій угоді №10 до договору оренди від 11.02.2016 сторони домовились викласти п.3.1 додаткової угоди №7 у такій редакції: вартість об`єкту оренди визначається на підставі висновку про вартість майна і складає 941780 без ПДВ станом на 28.01.2016; пункт 10.1 - цей договір діє з 25.01.2016 по 25.12.2018 (т.2, а.с.89).

Рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 № 565/11 затверджено Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, за змістом пунктів 5.1, 5.4 якої продаж об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою для кожної групи окремо. Продаж об`єктів групи "А" здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та цієї Програми шляхом викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом (т.2, а.с.112-114).

Згідно з пунктом 5.7 цієї Програми орендар має переважне право на викуп орендованого майна, якщо ним за згодою орендодавця здійснені за рахунок власних коштів поліпшення, які неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менше 25 відсотків залишкової вартості майна (будинки, споруди, приміщення).

30.06.2016 ТОВ "Аптека № 28" звернулось до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради з листом (вх. № 10600 від 01.07.2016), в якому просило про приватизацію орендованих нежитлових приміщень - підвального приміщення № 1 площею 26,8 кв.м та приміщень першого поверху №№ 1-3,5-11,13 площею 161,4 кв.м, загальною площею 188,2 кв.м, що знаходяться в нежитловій будівлі по вул. Пушкінській 59/45, літ. А-2 у м. Харкові (т.2, а.с.92).

Рішенням 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 26.10.2016 №412/16 "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" вирішено провести відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова шляхом викупу (згідно з додатком - переліком об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу) (т.2,а.с.90-91).

Згідно з пунктом 14 вказаного додатку нежитлові приміщення підвалу, 1-го поверху загальною площею 188,2 кв. м, розташовані за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45, літ. "А-2" підлягали приватизації (відчуженню) шляхом викупу орендарем - ТОВ "Аптека № 28" підлягають.

31.10.2016 ТОВ "Аптека № 28" звернулось до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради із заявою № 3422 про приватизацію шляхом викупу орендованого ним об`єкта - нежитлових приміщень, розташованих у м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45 (т.2, а.с. 93).

Враховуючи звернення Управління комунального майна до суб`єкта оціночної діяльності Остащенка К.Ю. (лист від 31.10.2016 № 17994) про проведення оцінки спірних нежитлових приміщень, ФО-П Остащенком К.Ю. складено звіт про незалежну оцінку нерухомого майна, затверджений Управлінням комунального майна 01.12.2016, відповідно до якого вартість нежитлових приміщень загальною площею 188,2 кв.м за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45, становить 863700 грн без ПДВ. Коротка характеристика об`єкта оцінки: вбудовані нежитлові приміщення підвалу №1 площею 26,8 кв.м та 1-го поверху №№ 1-3, 5-11, 13 площею 161,4 кв.м, загальною площею 188,2 кв.м, 2-х поверхової цегляної будівлі літ. "А-2", за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45 (т.2, а.с.94).

Відомостей про те, що ТОВ "Аптека № 28" здійснювалися поліпшення орендованого ним майна/ремонтні роботи, необхідні для використання цих приміщень у його господарській діяльності, висновок суб`єкта оціночної діяльності не містить.

У подальшому, 19.12.2016 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради як виконавчим органом Харківської міської ради (продавець) та ТОВ "Аптека № 28" (покупець) укладено договір купівлі-продажу № 5423-В-С, відповідно до якого продавець зобов`язався передати у власність, а покупець зобов`язався прийняти нежитлові приміщення підвалу №1, 1-го поверху №1-3, 5-11, 13 в нежитловій будівлі літ. "А-2", загальною площею 188,2 кв.м, розташовані за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45, орендовані ТОВ "Аптека № 28" згідно з договором оренди №1243 від 25.03.2003 (т.2, а.с.95).

Ці нежитлові приміщення належать територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19.10.2006, виданого виконавчим комітетом Харківської міської ради на підставі розпорядження Харківського міського голови від 16.10.2006 за №2649. Державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення за продавцем проведено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 13.03.2015 державним реєстратором Харківського міського управління юстиції Духно Т.В., номер запису про право власності: 9101129. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 600615363101.

Розділом 2 договору визначено вартість нежитлових приміщень. Так, оціночна вартість нежитлових приміщень, що відчужуються, визначена у відповідності до Методики оцінки манна, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України №1891 від 10.12.2003 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 №1033), зафіксована в висновках оцінювача про вартість об`єкта оцінки, затверджених Управлінням комунального майна га приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради 01.12.2016 і складає 863700 грн (вісімсот шістдесят три тисячі сімсот гривень). Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості нежитлових приміщень та складає 172740 грн. Разом ціна продажу нежитлових приміщень, вказаних в розділі 1 становить 1036440 грн (один мільйон тридцять шість тисяч чотириста сорок гривень).

Вказаний договір купівлі-продажу від 19.12.2016 № 5423-В-С посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Саутенко Н.В. та зареєстрований в реєстрі за № 2920.

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно щодо об`єкта нерухомого майна 600615363101, 12.01.2017 право власності на нежитлові приміщення підвалу №1, 1-го поверху №1-3, 5-11, 13 в нежитловій будівлі літ. "А-2", загальною площею 188,2 кв.м, розташовані за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45, зареєстровано за ТОВ "Аптека № 28" на підставі договору купівлі-продажу від 19.12.2016 № 5423-В-С, акта прийому-передачі від 05.01.2017 № 5423-В-С, складеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ТОВ "Аптека № 28" (т.2, а.с.105).

У подальшому, як вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ТОВ "Аптека № 28" здійснило реконструкцію спірного об`єкта нерухомості, змінивши найменування приміщень з нежитлові приміщення підвалу №1, 1-го поверху № 1-3, 5-11, 13 в нежитловій будівлі літ. "А-2" на нежитлові приміщення підвалу № 1, 1-го поверху № 1-3, 5-8 в нежитловій будівлі літ. "А-2", а також загальну площу приміщень з 188,2 кв.м на 286,3 кв.м, розташованих за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45. Додаткові відомості: відповідно до декларації про готовність об`єкта до експлуатації №ХК141192532087 від 10.09.2019, видавник: Інспекція ДАБК Департаменту територіального контролю Харківської міської ради, було проведено реконструкцію нежитлових приміщень першого поверху (магазин непродовольчих товарів), розташованих в нежитловій будівлі літ. "А-2", у зв`язку з чим змінилась нумерація та загальна площа нежитлових приміщень з нежитлових приміщень підвалу № 1,1-го поверху № 1-3, 5-11,13 в нежитловій будівлі літ. "А-2" загальною площею 188,2 кв.м на нежитлові приміщення підвалу № 1,1-го поверху № 1-3,5-8 в нежитловій будівлі літ. "А-2" загальною площею 286,3 кв.м. Реєстрацію змін здійснено 27.09.2019 (т.2, а.с.105 зворотна сторона).

27.08.2020 між ТОВ "Аптека № 28" (продавець, відповідач-3) та Приватною фірмою "Гамма-55" (покупець, відповідач-4) укладений договір купівлі продажу, за умовами якого продавець зобов`язався передати у власність, а покупець зобов`язався прийняти нежитлові приміщення підвалу №1, 1-го поверху № 1-3, 5-8 в нежитловій будівлі літ. "А-2", які знаходяться за адресою: місто Харків, вулиця Пушкінська, будинок номер 59/45, загальною площею 286,3 кв.м, надалі - нежитлові приміщення, та сплатити за них обговорену грошову суму (пункт 1) (т.2, а.с.110).

Вищевказані нежитлові приміщення належать продавцю на праві приватної власності на підставі договору №5423-В-С купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. 19.12.2016, реєстровий №2920, акту №5423-В-С прийому-передачі від 05.01.2017, декларації про готовність об`єкта до експлуатації №ХК141192532087, виданою Інспекцією ДАБК Департаменту територіального контролю Харківської міської ради 10.09.2019; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 600615363101, номер запису про право власності: 18554327 від 12.01.2017 (п.2).

Продаж вчиняється за суму 721000 гривень, у тому числі ПДВ 20%, які покупець зобов`язується сплатити продавцю шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на рахунок продавця протягом одного місяця з моменту нотаріального посвідчення цього договору (п.3).

Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Коробовою І.Г., зареєстровано в реєстрі №1208.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на спірне нерухоме майно 27.08.2020 зареєстровано за Приватною фірмою "Гамма-55".

Після відкриття провадження у даній справі (10.01.2023), 13.01.2023 між Приватною фірмою "Гамма-55" (продавець, відповідач-4) та фізичною особою ОСОБА_1 (покупець, відповідач-4) укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець зобов`язався передати у власність, а покупець зобов`язався прийняти нежитлові приміщення підвалу №1, 1-го поверху № 1-3, 5-8 в нежитловій будівлі літ. "А-2", які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 286,3 кв.м, надалі - нежитлові приміщення, та сплатити за них обговорену грошову суму (пункт 1) (т.3, а.с.58).

Вищевказані нежитлові приміщення належать продавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Коробовою І.Г. 27.08.2020, реєстровий №1208, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 600615363101, номер запису про право власності: 37928806 від 27.08.2020 (п.2).

Продаж вчиняється за суму 800000 гривень, у тому числі ПДВ 20%, які покупець зобов`язується сплатити продавцю шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на рахунок продавця строком до 13.07.2023 (п.3).

Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Коробовою І.Г., зареєстровано в реєстрі №23.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на спірне нерухоме майно з 13.01.2023 та на теперішній час зареєстровано за відповідачем 5.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що рішення міської ради від 26.10.2016 № 412/16 в частині відчуження ТОВ "Аптека № 28" шляхом викупу об`єкту комунальної власності територіальної громади м. Харкова (нежитлових приміщень) є незаконним та підлягає скасуванню, у зв`язку з тим, що прийнято з порушенням вимог статті 345 Цивільного кодексу України, статті 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статей 1, 2, 4, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", статей 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)"

За твердженням прокурора, Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем. Вважає, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління комунального майна та приватизації, має укласти відповідний договір купівлі-продажу, як правило, за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме у наведеному випадку - продаж шляхом викупу орендарем об`єкту, який вже перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна. У звіті про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заявці орендаря з проханням надати дозвіл на приватизацію будь-які відомості про такі поліпшення відсутні. А отже, орендарем до органу приватизації не подавались документи, що містять інформацію про невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації. Прокурор вважає, що обраний спосіб приватизації не тільки є незаконним, а й суперечить інтересам держави та територіальної громади.

Оскільки Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації спірного майна шляхом викупу орендодавцем, то спірне рішення підлягає визнанню незаконним, договір купівлі-продажу визнанню недійсним.

За твердженням прокурора, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, а тому спірні нежитлові приміщення незаконно вибули із власності міської територіальної громади. Отже, розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може бути оцінено як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно підлягає поверненню на підставі статті 388 ЦК України. На підтвердження цих доводів посилається на висновки Верховного Суду у постанові від 07.07.2021 у справі № 922/2592/19.

При цьому, прокурор вказував на те, що спірні приміщення були реконструйовані відповідачем 3, проте вони не перестали існувати в натурі на момент пред`явлення вказаного позову і не є новоствореним об`єктом. Тому вважав, що віндикація у даному випадку є ефективним способом захисту прав територіальної громади як власника спірного майна, однак наявність в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про правовстановлюючий документ відповідача 3 - декларації про готовність до експлуатації об`єкта № ХК 141192532087 від 10.09.2019 - перешкоджає територіальній громаді в повному обсязі реалізувати право володіння спірним майном, у зв`язку з чим вказана декларація підлягає скасуванню в судовому порядку.

В обґрунтування свого права на звернення в інтересах держави прокурор з посиланням на статтю 23 Закону України "Про прокуратуру" зазначає, що безпідставний продаж комунального майна на неконкурентних засадах призводить до неефективного його використання та недоотримання коштів територіальною громадою від відкритого продажу майна конкурентним способом, позбавлення інших зацікавлених осіб можливості придбати комунальне майно на відкритому конкурсі, створення несправедливих умов для орендаря. Прокурор зазначив, що з урахуванням того, що Харківська міськрада представляє інтереси громади міста Харкова, проте саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так само як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, він самостійно подає вказаний позов, а міськрада є відповідачем у справі.

ПП "Гамма-55" у відзиві (вх.№ 3383) зазначило, що при укладанні договору купівлі-продажу нежитлових приміщень приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Коробовою І.Г. були дотримані всі вимоги Закону України "Про нотаріат" та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, у відповідача-3 були наявні усі правовстановлюючі документи, а тому ні у приватного нотаріуса, ні у відповідача-4 як потенційного покупця не було жодних сумнівів щодо добросовісності відповідача-3, а тому відповідач-4 був добросовісним набувачем спірних нежитлових приміщень. Водночас, зазначив, що на даний час власником спірного нежитлового приміщення є інша особа - ОСОБА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.2, а.с.158-162).

ТОВ "Аптека № 28" у відзиві (вх.№ 3627) проти позову заперечувало, посилаючись на те, що прокурором в позовній заяві та наданих позовних матеріалах жодними належними та допустимими доказами не доведено порушення спірними правочинами інтересів держави і суспільства, його моральних засад, які були б співрозмірні із наслідком таких порушень, які прокурор просить застосувати, у вигляді визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним та вилучення придбаного нерухомого майна у його власника.

Також відповідач 3 зазначив, що прокурором пропущений трирічний строк позовної давності за пред`явленими вимогами, у зв`язку з чим ним було зроблено заяву про застосування позовної давності до пред`явлених позовних вимог.

Натомість прокурор у відповіді на відзив (вх.№ 5170) зазначив, що у правовідносинах щодо приватизації орендарем комунального майна шляхом викупу при нездійсненні ним поліпшення майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна, відсутній критерій законності та добросовісності набуття майна у власність орендарем, а тому позбавлення такої особи майна не суперечитиме принципам, встановленим ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стосовно заявленої відповідачем-3 заяви про застосування строків позовної давності прокурор зазначив, що про порушення прав територіальної громади міста Харкова дізнався лише після вилучення ряду приватизаційних справ, в т.ч. щодо приватизації спірних приміщень, під час досудового розслідування на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 у справі № 639/687/19.

Що стосується кримінального провадження № 42017221080000041, на яке посилається відповідач 3 у своєму відзиві, прокурор повідомив, що під час досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні приватизаційна справа щодо продажу спірних нежитлових приміщень в Управлінні комунального майна не вилучалась. У подальшому, кримінальне провадження № 12017220000000041 було витребувано прокуратурою Харківської області та 07.09.2017 об`єднано з кримінальним провадженням № 12017220000000447 від 30.02.2017, проте останнє також стосувалось виключно фактів продажу об`єктів приватизації за ціною нижче ринкової і не стосувалось процедури викупу, зокрема, питання невід`ємних поліпшень орендованого майна. Водночас, питання порушення процедури приватизації, тобто безконкурентного викупу, було предметом дослідження саме у кримінальному провадженні № 42017221080000002, на яке посилається прокурор у позовній заяві, а тому доводи відповідача 3 щодо обізнаності прокурора у 2017 році про можливу незаконність обраного способу приватизації нежитлових приміщень по вулиці Пушкінській, 59/45 є необґрунтованими, оскільки прокурор мав можливість дізнатися про це лише після вилучення відповідної приватизаційної справи у березні 2019 року.

19.07.2023 місцевим господарським судом ухвалено оскаржуване рішення про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності (т.4, а.с.160-175).

Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права, виходить з такого.

Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації, ТОВ "Аптека № 28", ПП "Гамма-55" та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування пункту 14 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 26.10.2016 № 412/16, визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 19.12.2016 № 5423-В-С, скасування декларації про готовність до експлуатації об`єкта № ХК 141192532087 від 10.09.2019 з одночасним припиненням права приватної власності на вказаний об`єкт нерухомого майна, а також про витребування спірних нежитлових приміщень.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі суд вказує про таке.

Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п`ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Згідно із частиною 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).

У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).

Частини 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18).

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).

У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20).

Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.

У справі, яка розглядається, прокурор звернувся з позовом, стверджуючи про незаконне включення органом місцевого самоврядування спірного нерухомого майна до переліку об`єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а також незаконне подальше відчуження за відповідним договором такого майна, яке є власністю територіальної громади м. Харкова, у приватну власність ТОВ "Аптека № 28", що порушує трава та інтереси територіальної громади.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 вказала про те, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Узагальнюючи наведені у вказаній постанові висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Харківська міська рада та Управління за встановлених судом обставин не повинні (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачами у цій справі за позовом прокурора, спрямованим на відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади м. Харкова. З урахуванням наведеного колегія суддів зазначає і про те, що прокурор не повинен був попередньо, до звернення до суду, повідомляти про це Харківську міську раду та/або її виконавчий орган.

У цій справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції зазначає про доведеність та обґрунтованість підстав представництва прокурором інтересів держави в суді та правомірність його звернення з позовом у цій справі як самостійним позивачем.

Наведений висновок узгоджуються з наведеною останньою актуальною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень частин 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", частин 4, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, викладеною в постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.

Щодо суті спору судова колегія зазначає таке.

Як вже зазначено вище, предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги прокурора в інтересах держави про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного з орендарем (відповідачем-3), скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації з припиненням права приватної власності на об`єкт нерухомого майна та витребування майна в останнього набувача (відповідача-5).

Підставою позовних вимог є порушення вимог законодавства щодо способу приватизації об`єктів комунальної власності шляхом викупу орендарем нежитлових приміщень (без проведення орендарем поліпшень орендованого майна в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за якою воно було передано в оренду).

В основу оскаржуваного судового рішення про відмову в позову покладено висновок місцевого господарського суду про пропущення прокурором строку позовної давності, про сплив якої заявлено відповідачем-3, відсутність підстав для визнання причин пропущення поважними, наявність підстави для застосування наслідків спливу позовної давності та відмови в задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування оскаржуваного пункту рішення органу місцевого самоврядування та визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним.

З урахуванням висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних цих вимог у зв`язку з пропуском позовної давності, суд також дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення похідних вимог прокурора про касування декларації про готовність до експлуатації об`єкта № ХК 141192532087 від 10.09.2019 та витребування у відповідача 5 на користь територіальної громади м. Харкова спірних нежитлових приміщень.

Враховуючи доводи та вимоги апеляційної скарги прокурора в даному випадку спірним є питання щодо пропуску строку позовної давності при зверненні до суду з даним позовом, та як наслідок наявність/відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності.

Судова колегія зазначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Подібний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цc18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 80), від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18, пункт 61), № 522/2201/15-ц (провадження № 14-179цс18, пункт 62) та № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18, пункт 61), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194цс19, пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-27-цс19, пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс-19, пункт 51), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (провадження № 14-448цс19, пункт 28).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20.

Отже, позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними. Тобто, застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог.

Враховуючи, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог повністю виключно з підстав спливу позовної давності з огляду на таке.

Так, в оспорюваному рішенні Харківської міської ради 9 сесії 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 зазначено, що його прийнято на підставі Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 №565/11.

У договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень №5423-В-С від 19.12.2016 зазначено, що його укладено на підставі рішення 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 №565/11 "Про програму приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-20216 роки" та рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Цивільного та Господарського кодексів України, Законів України "Про місцеве самоврядування", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Відповідно до статті 345 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

За змістом частини 1 статті 5-1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній на час прийняття рішення про відчуження об`єктів комунальної власності), з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об`єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано. Окремим індивідуально визначеним майном вважається рухоме та нерухоме майно.

Частиною 2 статті 5-1, частиною 2 статті 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна" встановлено, що об`єкти приватизації, що належать до груп А, Д і Ж, є об`єктами малої приватизації. Викуп об`єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Статтею 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено способи приватизації об`єктів малої приватизації. Приватизація об`єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс). Шляхом продажу за конкурсом може здійснюватися приватизація окремих єдиних майнових комплексів групи А та окремих об`єктів групи Ж.

З моменту прийняття рішення про приватизацію об`єктів, які перебувають у комунальній власності, органами приватизації здійснюється підготовка до їх приватизації відповідно до статті 8 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), що полягає, зокрема, у встановленні ціни продажу об`єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об`єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об`єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України; публікації інформації про об`єкти малої приватизації у відповідних інформаційних бюлетенях та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації; а також вчиненні інших дій, необхідних для підготовки об`єктів малої приватизації до продажу.

Викуп застосовується до об`єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об`єкта встановлюється Фондом державного майна України (частини 1, 3 статті 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об`єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.

Порядок викупу встановлений Фондом державного майна України. На час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок продажу об`єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 №439 (далі Порядок №439).

Згідно з пунктом 8.1 Порядку №439, викуп об`єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу III та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об`єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено чинним законодавством України.

Пунктом 8.2 Порядку № 439 передбачено, що ціна продажу об`єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, установлюється на підставі результатів його оцінки.

Наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 №377 затверджено Порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації. Пункт 2.2 цього порядку визначає перелік підтверджувальних документів про здійснення орендарем поліпшень, що подаються ним до органу приватизації.

Відповідно до пункту 1.1 Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 №565/11, її розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актів, що регулюють питання власності.

У пункті 2.2 цієї Програми до основних принципів індивідуальної приватизації віднесено досягнення максимального економічного ефекту від продажу об`єкта приватизації; вибір способу приватизації об`єкта.

За змістом пунктів 5.1, 5.4 Програми продаж об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою для кожної групи окремо. Продаж об`єктів групи "А" здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та цієї Програми шляхом викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом.

Згідно з пунктом 5.7 цієї Програми орендар має переважне право на викуп орендованого майна, якщо ним за згодою орендодавця здійснені за рахунок власних коштів поліпшення, які неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менше 25 відсотків залишкової вартості майна (будинки, споруди, приміщення).

Отже, Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об`єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.

Аналогічні висновки викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 та постановах Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 13.04.2021 у справі № 922/2934/19, від 13.04.2021 у справі № 922/3852/19, від 20.06.2023 у справі № 922/243/22.

Тобто, викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.

В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що нежитлові приміщення підвалу №1, 1-го поверху №1-3, 5-11, 13 в нежитловій будівлі літ. "А-2", загальною площею 188,2 кв.м, розташовані за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45, які перший відповідач рішенням від 26.10.2016 № 412/16 вирішив відчужити шляхом викупу ТОВ "Аптека № 28", про що зазначено у пункті 14 додатку до цього рішення, є окремим індивідуально визначеним майном, тобто відноситься до групи А об`єктів приватизації, та перебуває у комунальній власності міста Харкова.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ "Аптека № 28" до органу приватизації документи, передбачені пунктом 2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час оренди, під час приватизації, не подавав, що в свою чергу свідчить про те, що третій відповідач (орендар) жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об`єкту нерухомого майна у нього в оренді, а саме з 25.03.2003 по 31.10.2016, тобто по день подачі ним заяви до Харківської міської ради для викупу, не здійснив.

Дослідивши висновок суб`єкта оціночної діяльності про вартість оцінювання майна - нежитлових приміщень загальною площею 188,2 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45, судом першої інстанції встановлено відсутність будь-яких відомостей про те, що третім відповідачем було здійснено їх невід`ємні поліпшення.

Не містять таких відомостей також договір оренди від 25.03.2003 №1243 та договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 19.12.2016 № №5423-В-С.

Даний факт відповідачами не спростований, в матеріалах справи такі докази також відсутні.

З огляду на що відсутні докази, які б підтверджували наявність у Харківської міської ради права здійснювати приватизацію спірних нежитлових приміщень шляхом викупу.

У рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп/2000 у справі №1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні №163 "Черемшина" щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (справа про визначення способу малої приватизації), роз`яснено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 17.06.2020 у справі №922/2593/19, від 17.06.2020 у справі №922/1958/19, від 23.06.2020 у справі №922/1970/19, від 07.07.2020 у справі №922/2932/19, від 08.07.2020 у справі №922/1969/19 зі схожих правовідносин.

Колегія суддів зазначає, що у справі № 922/647/22 спірні правовідносини виникли в процесі здійснення процедури відчуження об`єктів нерухомості та укладення договору купівлі-продажу, перший-третій відповідачі під час проведення приватизації орендованого майна порушили вимоги Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012 - 2016 роки.

Статтею 13 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" визначено, що продаж об`єктів малої приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну.

У статті 14 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" зазначено, що продаж об`єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну та взяв зобов`язання виконати умови конкурсу.

З наведених норм права вбачається, що основною метою приватизації, у тому числі комунального майна є досягнення максимального економічного ефекту від продажу об`єкта комунальної власності, тобто отримання найвищої ціни за об`єкти, що підлягають приватизації та залучення коштів для здійснення структурної перебудови економіки територіальної громади.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з твердженням прокурора, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем - ТОВ "Аптека №28" здійснювалися поліпшення орендованого приміщення у визначеному законом порядку до звернення із заявою до органу приватизації про викуп майна, а обраний спосіб приватизації шляхом викупу за відсутності доказів здійснення поліпшень суперечить інтересам територіальної громади, у зв`язку з тим, що він фактично свідчить про не проведення конкурсного продажу нежитлових приміщень (аукціон або конкурс), що виключає можливість отримати за об`єкт приватизації більше ринкової вартості, адже на аукціон або конкурс такий об`єкт виставляється з початковою вартістю, що дорівнює ринковій, та в ході їх проведення ціна продажу може збільшитись.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення Харківської міської ради 9 сесії 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 в частині, а саме: п. 14 додатку до рішення, прийнято з порушенням вимог Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

В частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу №5423-В-С від 19.12.2016, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ТОВ "Аптека №28", суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави недійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей

За приписами статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України (абзац 2 частини 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна").

Судова колегія зазначає, що договір купівлі-продажу нежитлових приміщень №5423-В-С від 19.12.2016, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ТОВ "Аптека №28", на підставі, зокрема, рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16, з порушенням вимог статті 18-1 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" і Закону України "Про місцеве самоврядування".

Відповідно до приписів частини п`ятої статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Харківська міська рада.

При цьому, статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста Харкова як власник спірного об`єкта нерухомості делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Тобто, воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Таким чином, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.

Таку правову позицію наведено у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16, від 15.03.2017 у справі №916/2130/15.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" передбачає виникнення в орендаря права на викуп майна у разі, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення.

У даній справі, відповідачі не спростували тверджень прокурора про те, що у звітах про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заявці орендаря з проханням надати дозвіл на приватизацію будь-які відомості про такі поліпшення відсутні; орендарем до органу приватизації, тобто до Управління, не подавались документи, передбачені пунктом 2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації від 27.02.2004 № 377.

Таким чином, звернення покупця до органів місцевого самоврядування про приватизацію орендованого нежитлового приміщення за відсутності наданих доказів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, є протиправним, оскільки суперечить пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу, передбачені статтею 2 Закону України "Про приватизацію державного майна".

Відтак, оскільки викуп орендованого майна ТОВ "Аптека №28" здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", зміст договору купівлі-продажу №5423-В-С від 19.12.2016 суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.

При цьому, покупець, який за відсутності в нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв`язку з нездійсненням ним поліпшень майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, звернувся до органів місцевого самоврядування із заявою про приватизацію орендованого майна шляхом викупу, є недобросовісним. Наведене узгоджується з позицією об`єднаною палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 (у подібних правовідносинах).

Судова колегія зазначає, що висновки суду першої інстанції в частині встановлення обставин щодо незаконності в даному випадку визначення способу приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем жодною стороною не спростовувались, як й висновки суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог прокурора в частині скасування оскаржуваного пункту рішення органу місцевого самоврядування та визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним.

Разом з тим, в даному випадку слід враховувати, що на час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу від 27.08.2020, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Коробовою І.Г. (реєстровий №1208), було передано Товариством з обмеженою відповідальністю "Аптека №28" Приватному підприємству "Гамма-55" та, в подальшому, за договором купівлі-продажу від 13.01.2023, посвідченим приватним нотаріусом ХМНО Коробовою І.Г. (реєстровий №23), Приватним підприємством "Гамма-55" - фізичній особі Єганяну К.Г.

Позовні вимоги прокурора спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно шляхом його повернення у комунальну власність, речове право на яке на час вирішення спору зареєстровано за фізичною особою ОСОБА_1 (відповідач 5).

За змістом статей 15, 16 ЦК кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 27).

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 28).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36))».

При цьому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України).

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об`єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.

Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).

Таким чином у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 7.9).

У пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.

Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 Цивільного кодексу України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34). При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду акцентувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.

Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16 (пункт 46), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52) та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 02.07.2024 у справі № 906/283/22, від 01.08.2024 у справі № 910/5740/21, від 13.08.2024 у справі № 675/401/20, в яких зокрема зазначено, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду колегія суддів зазначає, що у справі, що розглядається, на час звернення прокурора з позовом пункт 14 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 був реалізований та вичерпав свою дію шляхом укладення договору купівлі-продажу від 19.12.2016 № 5423-В-С між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Аптека № 28".

Отже, зважаючи на викладене, сталу судову практику, за встановлених у цій справі обставин, спрямованість заявлених позовних вимог на повернення майна територіальній громаді, заявлена вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування є неефективною, оскільки її задоволення не призведе до відновлення права, яке позивач вважає порушеним, що є підставою для відмови в позові в цій частині.

Вищенаведене також виключає необхідність визнання недійсними в судовому порядку як оспорюваного договору купівлі-продажу, укладеного в процесі приватизації спірного нерухомого майна, так і договору купівлі-продажу від 13.01.2023, на підставі якого спірні нежитлові приміщення перейшли у власність 5-го відповідача, як останнього набувача.

Таку правову позицію у подібних правовідносинах викладено в постановах Верховного Суду від 24.09.2024 у справі № 922/2555/21, від 15.10.2024 у справі № 922/395/22, .

Відтак, оскільки прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади. Схожі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.06.2024 у справі №922/461/22, від 10.09.2024 у справі №922/459/22, від 24.09.2024 у справі №922/2555/21, від 09.10.2024 у справі № 922/3838/21.

Враховуючи викладені вище за текстом постанови висновки, вимога прокурора про скасування декларації про готовність до експлуатації об`єкта № ХК 141192532087 від 10.09.2019 по об`єкту "Реконструкція нежитлових приміщень першого поверху (магазин непродовольчих товарів), розташованих в нежитловій будівлі літ. "А-2"; Харківська обл., м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45", з одночасним припиненням права приватної власності на вказаний об`єкт нерухомого майна також не є ефективним способом захисту права власника.

При цьому, в цій частині колегія суддів враховує такі висновки: об`єкти нерухомого майна, створені внаслідок формального поділу іншого (-их) об`єкту/об`єктів, не можуть вважатись новоствореними в розумінні норм ЦК України (висновки Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права (статей 331, 387, 388 Цивільного кодексу України), які викладені у постановах від 10.05.2018 у справі № 29/5005/6381/2011, від 27.02.2020 у справі № 5013/458/11).

Не є новоствореним об`єктом об`єкт нерухомого майна, створений з прив`язкою до вже існуючої нерухомості, з використанням її функціональних елементів. реконструкція (перебудова) не спричинює створення нового нерухомого майна, а лише свідчить про зміни вже існуючого об`єкта, а вже існуючий об`єкт зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами не може визнаватися новоствореною нерухомістю (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 у справі № 6-1213цс16 та у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 910/4650/17, від 19.04.2018 у справі №161/3376/17, від 30.05.2018 у справі № 5013/462/12, від 04.07.2018 у справі № 335/640/15, від 28.05.2019 у справі № 924/60/18, від 11.06.2019 у справі № 902/1414/13, від 27.02.2020 у справі № 5013/458/11, від 16.09.2020 у справі № 201/10517/16-ц).

Отже, зі змісту статті 331 ЦК України вбачається, що новоствореним є майно, яке є новозбудованим. Тому, якщо набувачем жодного нового майна не створювалося, то добудова, реконструкція з прив`язкою до вже існуючого нерухомого майна, з використанням його функціональних елементів, не є іншим об`єктом нерухомості. До подібних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 06 липня 2016 року № 6-1213цс16, а також Верховний Суд у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 29/5005/6381/2011, 11.11.2020 у справі № 663/1711/18.

Тому встановлені обставини щодо здійснення реконструкції спірних нежитлових приміщень не виключають самі по собі можливість задоволення позову про витребування майна та не свідчать про те, що спірне майно, яке належало первісному власнику, перестало існувати в натурі.

За таких обставин у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним і скасування пункту 14 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16, визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 19.12.2016 № 5423-В-С та скасування декларації про готовність до експлуатації об`єкта № ХК 141192532087 від 10.09.2019 по об`єкту "Реконструкція нежитлових приміщень першого поверху (магазин непродовольчих товарів), розташованих в нежитловій будівлі літ. "А-2"; Харківська обл., м. Харків, вул. Пушкінська, 59/45", з одночасним припиненням права приватної власності на вказаний об`єкт нерухомого майна необхідно відмовити саме з мотивів неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м. Харкова, а не у зв`язку із застосуванням наслідків спливу позовної давності за заявою 3-го відповідача, чим помилково суд першої інстанції мотивував оскаржуване рішення.

Адже обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 92.5/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Оскільки обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин, то це виключає необхідність надання оцінки будь-яким іншим аргументам скаржника (зокрема щодо позовної давності до вимоги про скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним договору).

Разом з тим, оскільки позовні вимоги прокуратури спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно, речове право на яке на час звернення з позовом та вирішення спору зареєстровано за ОСОБА_1 , то позовна вимога прокурора про витребування майна є віндикаційним позовом, що, в свою чергу, є належним та ефективним способом захисту прав.

Наведеним спростовуються висновки суду першої інстанції про те, що вимога прокурора про витребування від ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади (в особі Харківської міської ради) нежитлових приміщень не має самостійних підстав, а є похідною вимогою в співвідношенні з вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу та пункту додатку до рішення, оскільки в розумінні частини першої статті 173 ГПК України похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Колегія суддів додатково звертає увагу на те, що віндикаційний позов - це вимога не вододіючого власника до незаконного володільця про витребування майна, та для задоволення такого позову не потрібно визнавати недійсними рішення органів місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, а також оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна, про що зазначалось раніше.

Отже, задоволення вимоги про витребування майна не ставиться у залежність від задоволення вимоги, зокрема, про визнання договору недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування.

В свою чергу встановлені судом обставини незаконності рішення про приватизацію майна шляхом викупу та укладання на підставі цього рішення договору купівлі-продажу можуть бути достатніми підставами для задоволення віндикаційного позову.

За наслідками розгляду по суті позовної вимоги про витребування у відповідача-5 на користь Харківської міської об`єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради спірних нежитлових приміщень судова колегія зазначає таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

ЦК України одним зі способів захисту порушених прав передбачено віндикацію.

Так, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.

Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку також про те, що якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

При цьому, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.

Щодо застосування положень статей 387, 388 ЦК України Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.

Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

Як стверджує прокурор у позовній заяві розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно підлягає поверненню на підставі статті 388 ЦК України.

Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Для застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України ключовими аспектами є відсутність волі власника на відчуження майна, добросовісність набувача, а також оплатність при відчуженні спірного майна.

Отже, для застосування положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є визначальним питання добросовісності/недобросовісності набувача, оплатність чи неоплатність набуття добросовісним набувачем такого майна, а також обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника (за волею чи без волі власника, наприклад, чи в порядку продажу майна у виконавчому провадженні при виконанні судового рішення чи за інших умов), а тому такі обставини підлягають обов`язковому з`ясуванню та перевірці судом для правильного вирішення ним спору.

В даному випадку судом встановлено обставини порушення відповідачем-1 вимог закону про приватизацію під час прийняття оспорюваного рішення про приватизацію об`єкта оренди шляхом викупу. Зокрема, зважаючи на те, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем - ТОВ "Аптека № 28" здійснювалися будь-які поліпшення орендованих ним приміщень за договором оренди, судом встановлено незаконність пункту 14 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16, що обумовлено відсутністю передбачених пунктом 1 частини першої статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" умов здійснення приватизації шляхом викупу.

Такий висновок судів відповідає правовій позиції об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеній у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20.

За таких обставин, оскільки договір купівлі-продажу від 19.12.2016 № 5423-В-С укладений на виконання рішення Харківської міської ради від 26.10.2016 № 412/16, яке прийнято з порушенням спеціального законодавства щодо приватизації нежитлових приміщень, тому зміст цього договору є таким, що суперечить статтям 1, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", статтям 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Обставини порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, свідчать про недобросовісність дій орендаря.

Разом з тим, на час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу від 27.08.2020, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Коробовою І.Г. (реєстровий №1208), було відчужено Товариством з обмеженою відповідальністю "Аптека №28" Приватному підприємству "Гамма-55" та, в подальшому, за договором купівлі-продажу від 13.01.2023, посвідченим приватним нотаріусом ХМНО Коробовою І.Г. (реєстровий №23), Приватним підприємством "Гамма-55" - фізичній особі ОСОБА_1 .

На момент винесення оскаржуваного судового рішення право власності на спірні нежитлові приміщення зареєстровані 13.01.2023 у Державному реєстрі нерухомого майна за ОСОБА_1 .

У позовній заяві прокурор посилається на те, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні він дізнався про факти порушення вимог закону під час приватизації спірного майна.

Разом із тим, у розглядуваній справі прокурор не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки Приватного підприємства "Гамма-55", та в подальшому ОСОБА_1 , як кінцевого набувача спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин.

Згідно із статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Отже договір купівлі-продажу є оплатним, одним із основних обов`язків продавця є оплата ціни товару.

Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

При цьому суд враховує, що частина п`ята статті 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Судова колегія зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що відповідач 5, як кінцевий набувач спірного майна, знав чи міг знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття ними майна всупереч закону.

У разі відсутності на момент набуття права власності судових рішень, які б визнавали незаконним відчуження майна, та за умови, що юридична особа діяла в межах чинного законодавства, не маючи підстав для сумнівів у правомірності своїх дій, такі дії мають вважатися добросовісними (пункт 5.24 постанови Верховного Суду від 25.09.2024 у справі № 923/1137/21).

Зазначені обставини виключають обізнаність таких осіб або їхній обов`язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.

Враховуючи викладене, зважаючи, що на момент набуття права власності не було судових рішень, що визнавали незаконність первісного відчуження спірних нежитлових приміщень, колегія суддів вважає, що відповідач 5 на момент набуття майна не був обізнаний про будь-які претензії або правові обмеження щодо спірного майна, що свідчить про добросовісність набуття майна за відплатними договорами купівлі-продажу відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України.

Наведене не спростовано прокурором під час розгляду справи.

Враховуючи оплатний характер набуття відповідачем-5 спірного нерухомого майна, не обізнаність відповідача-5 станом на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна відповідачем-4 та відсутність можливості у відповідача-5 бути обізнаним (протилежного прокурором не доведено) про вибуття майна з комунальної власності з порушенням процедури приватизації, а також відсутність станом на дату укладення між ПП "Гамма-55" та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень (на які (відомості) добросовісно покладався відповідач-5), апеляційний господарський суд не вбачає ознак недобросовісності у діях кінцевого набувача спірного нерухомого майна - ОСОБА_1 .

В свою чергу, добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.03.2020 у справі № 199/7375/16, від 20.05.2020 у справі № 199/8047/16, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 11.04.2023 у справі № 923/1137/21.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми:

(1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер;

(2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями;

(3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах.

Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Також колегія суддів враховує, що критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі обставини:

- чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі. Тобто втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції є, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. Водночас відсутність такого порушення є тоді, коли дотримані всі три критерії.

Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

У статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.

Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (рішення ЄСПЛ у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine).

Перед тим як з`ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden).

Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63-64 рішення у справі "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає "необхідність" відповідного закону, а наявність "спільного інтересу" може спонукати державу до "здійснення контролю за використанням власності", включаючи розпорядження та спадкування.

ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (East/West Alliance Limited v. Ukraine).

Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять "принцип автономного тлумачення понять", "принцип еволюційного (динамічного) тлумачення", "принцип європейського консенсусу", "принцип розсуду держави", "принцип ефективного тлумачення" та "принцип пропорційності та балансу інтересів".

Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.

Так, у рішенні у справі "Фрессо і Руар проти Франції" (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави.

У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.

Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.

ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.

Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження.

Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен буди доведений до відома громадянам.

Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.

Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.

Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.

Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним.

Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Отже, державні органи та органи місцевого самоврядування зобов`язані дотримуватись своїх власних процедур, але не позбавлені можливості/обов`язку виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.

У розглядуваному випадку задоволення позовної вимоги про витребування у відповідача-5 спірного нерухомого майна не відповідатиме наведеному "принципу пропорційності", оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу, яка добросовісно набула право власності на об`єкти нерухомого майна.

Колегія суддів звертає увагу, що якщо в подальшому будуть виявлені обставини, які свідчать про недобросовісність фізичної особи ОСОБА_1 під час придбання спірних нежитлових приміщень (наприклад, в межах кримінального провадження), які не були та не могли бути відомі позивачу, то це може бути підставою для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами за правилами статей 320-325 ГПК України.

Наведене узгоджується з позицією Верховного Суду у постанові від 07.08.2024 у справі № 924/1018/22.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що судове рішення у цій справі про відмову в задоволенні позовної вимоги про витребування майна слід залишити без змін з підстав, викладених в цій постанові.

Оскільки колегія суддів відмовляє в задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, питання про застосування позовної давності не вирішується, відтак і доводи апеляційної скарги в цій частині не розглядаються.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, враховуючи викладені у цій постанові висновки про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги заступника керівника Харківської обласної прокуратури без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 у справі №922/647/22 підлягає залишенню без змін, однак із мотивів, наведених у цій постанові.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 у справі №922/647/22 залишити без змін з мотивів, наведених у цій постанові.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 14.11.2024.

Головуючий суддя Я.О. Білоусова

Суддя В.В. Лакіза

Суддя О.А. Пуль