Постанова

від 12.11.2024 по справі 553/2113/20

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 553/2113/20 Номер провадження 22-ц/814/1477/24Головуючий у 1-й інстанції Високих М.С. Доповідач ап. інст. Чумак О. В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2024 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої судді Чумак О.В. ,

суддів Дряниці Ю.В., Пилипчук Л.І.

за участю секретаря Галушко А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Прохур Наталії Іванівни, яка представляє ОСОБА_1 , та апеляційною скаргою адвоката Шеховцова Ігоря Єгоровича, який представляє ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 21 листопада 2023 року, ухвалене суддею Високих М.С., по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позову - Відділ захисту прав неповнолітніх Подільського райвиконкому м. Полтави, Управління адміністративних послуг Полтавської міської ради, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради, ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, -

встановила:

У жовтні 2020 року ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом, в якому просить визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , та виселити останніх з належного їй будинку, тим самим усунувши перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю.

В обґрунтування позову вказала, що їй належить на праві приватної власності житловий будинок по АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка 0,100 га, кадастровий номер 5310136700:07:001:0003, та земельна ділянка розміром 0,0576 га, кадастровий номер 5310136700:07:001:0004, розташовані за тією ж адресою.

Право власності зареєстровано в державному реєстрі речових прав на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 24.12.2014.

Відповідач ОСОБА_2 звертався до суду із позовом про визнання його добросовісним набувачем, проте йому було відмовлено в позові. Відповідачу давно відомо, що він не є власником згаданого вище майна, однак, починаючи з 2014 року він чинить перешкоди їй як власнику майна у користуванні належним їй будинком, що і стало підставою для звернення до суду за захистом своїх прав як власника житлового приміщення і усунення перешкод в користуванні, розпорядженні та володінні належним їй приміщенням, які створює відповідач та його родина.

РішеннямЛенінського районного суду м. Полтави від 21 листопада 2023 року цивільний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позову - Відділ захисту прав неповнолітніх Подільського райвиконкому м. Полтави, Управління адміністративних послуг Полтавської міської ради, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради, ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення задоволено частково.

Усунуто перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю ОСОБА_3 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з житлового будинку АДРЕСА_1 .

На вказане рішення суду першої інстанції подана апеляційна скарга адвокатом Прохур Н.І, яка представляє ОСОБА_1 , та адвокатом Шеховцовим І.Є., який представляє ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі адвокат Прохур Н.М. просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що суд ухвалив рішення не за тими вимогами, які були заявлені, оскільки ОСОБА_3 просила суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 та виселити їх з цього будинку.

Вважає, що рішенням суду порушено права неповнолітньої ОСОБА_7 , а також військовозобов`язаної особи ОСОБА_4 , яка є медичним працівником КП «3-тя міська клінічна лікарня Полтавської міської ради», тому за законом не має права змінювати адресу місця проживання без дозволу ТЦК та СП.

Зазначає, що відповідачі постійно проживають у спірному будинку та добросовісно сплачує за комунальні послуги, проводить у житлі поточні ремонтні роботи, ставиться до житлового приміщення як до свого постійного і єдиного місця проживання.

Вказує, що ОСОБА_2 з членами своєї родини вселилися до спірного будинку на законних підставах за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 11 січня 2014 року.

Не погоджується з висновками місцевого суду про те, що ОСОБА_2 придбав спірний будинок за договором у ОСОБА_8 , яка не мала права його відчужувати, оскільки рішенням апеляційного суду від 30.07.2013 визнано недійсним договір дарування від 13.05.2006 ОСОБА_8 на користь ОСОБА_3 спірного будинку. Тому ОСОБА_8 , повернувши статус власника нерухомого майна, з 13.07.2013 діяла відповідно до вимог законодавства. Спірний будинок не перебував під обтяженням, що перевірялося нотаріусом. В судовому порядку було визнано право власності на спірний будинок за ОСОБА_3 , отже, для відповідачів це майно стало чужим, проте єдиним і постійним житлом більше 10 років. Тоді як ОСОБА_3 має інше житло, де була зареєстрована на початку розгляду справи, а наразі проживає за іншою адресою. Відповідачі не займали житловий будинок самоправно, а рішення суду про їх виселення без надання іншого житлового приміщення незаконне.

Також вказує, що судом першої інстанції належним чином не оцінено висновок органу опіки і піклування щодо розв`язання цього спору.

Крім того зазначає, що суд прийняв рішення щодо осіб, не залучених до справи в якості співвідповідача, зокрема ОСОБА_6 , якій не надавалось можливості ознайомитися з позовом та надати відзив на нього.

В апеляційній скарзі адвокат Шеховцов І.В., який представляє ОСОБА_2 , просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 .

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що ОСОБА_2 придбав спірне домоволодіння у встановленому законом порядку, оформивши нотаріально договір купівлі-продажу, отримавши свідоцтво про право власності, на підставі якого з моменту купівлі-продажу у належного власника ОСОБА_8 , він та члени його сім`ї постійно проживали та були зареєстровані.

Вважає, що вимога позивачки з тих підстав, що зазначені в позові, не відповідає фактичним обставинам. Позивач зареєструвала майно в 2015 р, тоді як ОСОБА_2 у 2014 р. Протиправне скасування реєстрації права власності за ОСОБА_2 та його родиною відбулося в березні 2023 без їх відома.

Вважає, що позивач заявила як віндикаційні так і негаторні вимоги у позові, що є взаємовиключним.

Зазначає, що суд, визначивши ефективний на його думку спосіб захисту порушеного права, вийшов за межі позовних вимог.

Суд проігнорував вимоги закону щодо неможливості змінити предмет і підстави позову після початку судового розгляду.

Також вказує, що ОСОБА_5 та ОСОБА_9 , які досягли повноліття, були позбавлені можливості отримати правову допомогу при розгляді цієї справи. Отже суд порушив вимоги процесуального закону.

Судом проігноровано кримінальну справу за заявою ОСОБА_2 щодо шахрайських дій ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Не погоджується з висновками суду про те, що ОСОБА_3 не має можливості з 2014 р. користуватися спірним будинком, оскільки вона не мала такого права, так як не була зареєстрована власником, оскільки отримала свідоцтво лише в 2015 р.

Вважає помилковими висновки місцевого суду про те, що ОСОБА_2 придбав спірний будинок за договором у ОСОБА_8 , яка не мала права його відчужувати, оскільки на момент продажу майна рішення судів вступили в законну силу.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_3 просить залишити без задоволення апеляційні скарги та без змін рішення місцевого суду, яке вважає законним і обґрунтованим.

Від інших учасників справи відзиви на апеляційну скаргу не надходили.

Відповідно до п.п. 1,2.3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку; день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Згідно ч.1,3,5 ст. 130 ЦПК України у разі відсутності в адресата електронного кабінету судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки.

Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду.

Вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

Згідно ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції з`явились позивачка ОСОБА_3 , її представник ОСОБА_10 , представник третьої особи ОСОБА_1 - ОСОБА_11 , адвокат Шеховцов І.Є., який представляє відповідача ОСОБА_2 .

Відповідачі ОСОБА_4 , яка також є законним представником неповнолітньої ОСОБА_7 ; ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , а також третя особа ОСОБА_8 до апеляційного суду не з`явилися; про день, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином; судові повістки про їх виклик до суду повернуті поштовим відділенням зв`язку до суду без вручення з відміткою про відсутність адресата за вказаною адресою, що є належним повідомленням згідно п.3 ч.8 ст. 128 ЦПК України.

Треті особи Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради, Управління адміністративних послуг Полтавської міської ради до апеляційного суду не з`явилися; про день, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином на електронні адреси. Клопотань про відкладення розгляду справи не подавали. Отже належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду справи, що відповідає приписам п. 2 ч. 8 ст. 128 ЦПК України.

Участь в судовому засіданні третьої особи ОСОБА_1 забезпечена представником ОСОБА_11 , відповідача ОСОБА_2 - представником ОСОБА_12

Від адвоката Чудненка В.М., який представляє відповідачку ОСОБА_5 , в системі «Електронний суд» надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв`язку з зайнятістю в іншій цивільній справі, призначеній на 14:00 12.11.2024 у Семенівському районному суді Полтавської області, в якій він є представником ТОВ «Полтаваенергозбут» за довіреністю.

Відповідач ОСОБА_2 надіслав суду клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з перебуванням на його утриманні тещі ОСОБА_13 , яку він вимушений доглядати під час лікування (кормити, купляти ліки), що потребує значного часу та бути поруч. До заяви додана довідка з лікарні, датована 11.11.2024, відповідно до якої ОСОБА_13 знаходиться на стаціонарному лікуванні з 05.11.2024 по теперішній час; свідоцтва про народження ОСОБА_14 (дружини відповідача), де матір`ю зазначено ОСОБА_13 ; копію свідоцтва про одруження ОСОБА_2 та ОСОБА_14 .

Заслухавши думку учасників справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання адвоката Чудненка В.М. про відкладення судового засідання, оскільки в іншій справі він як адвокат представляє ТОВ «Полтаваенергозбут», яке є юридичною особою, що може укласти угоду на представництво інтересів з іншим адвокатом; крім того ним неодноразово подавалися клопотання про відкладення розгляду цієї справи на попередні судові засіданні з аналогічних підстав.

Також апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача ОСОБА_2 про відкладення, оскільки ним не надано ані довідки щодо здійснення догляду ОСОБА_13 , ані листка тимчасової непрацездатності; крім того участь відповідача ОСОБА_2 у судовому засіданні в апеляційному суді забезпечена представником - адвокатом Шеховцовим І.Є.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи у відсутність вказаних осіб, які належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду справи, їх неявка не перешкоджає її розгляду відповідно до ст. 372 ЦПК України.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають, з огляду на таке.

Згідно ч.ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ст. 374 ч.1 п. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції встановив, що на час звернення ОСОБА_3 до суду з цим позовом до ОСОБА_2 , останній разом з сім`єю ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 зареєстровані та фактично проживають за адресою: АДРЕСА_1 .

Житловий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка за цією ж адресою належали ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 13.05.2006, укладеного з ОСОБА_8 .

Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 02.07.2013 в задоволенні позову ОСОБА_8 до ОСОБА_3 про визнання недійсним вказаного договору дарування відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 30.07.2013 рішення місцевого суду скасовано, позов ОСОБА_8 задоволено, визнано недійсним договір дарування від 13.05.2006.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.12.2013 рішення апеляційного суду від 30.07.2013 скасовано, справа передана на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

11.01.2014 ОСОБА_8 відчужила домоволодіння по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_2 .

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 25.02.2014 залишено без змін рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 02.07.2013, яким у задоволенні позову ОСОБА_8 до ОСОБА_3 про визнання договору недійсним відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 24.12.2014 задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє за довіреністю ОСОБА_15 , рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16.10.2014 скасовано. Постановлено нове рішення, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_15 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 , визнано недійсним договір купівлі-продажу від 11.01.2014, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В.В., яким проведене відчуження житлового будинку загальною площею 91.2 кв.м, житловою площею 85,8 кв.м. та земельну ділянку кадастровий № 5310136700:07:001:0223 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд - 1000 кв. м, для ведення особистого селянського господарства - 576 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_3 право приватної власності на житловий будинок загальною площею 91.2 кв.м, житловою площею 85,8 кв.м. та земельну ділянку кадастровий № 5310136700:07:001:0223 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд - 1000 кв. м, для ведення особистого селянського господарства - 576 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Витребувано належні ОСОБА_3 на праві приватної власності житловий будинок загальною площею 91.2 кв.м, житловою площею 85,8 кв.м. та земельну ділянку кадастровий № 5310136700:07:001:0223 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд - 1000 кв. м, для ведення особистого селянського господарства - 576 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , із чужого незаконного володіння, а саме ОСОБА_2 (т.1 а.с.14-16).

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 13.05.2015 роз`яснено рішення Апеляційного суду Полтавської області від 24.12.201, а саме, що за ОСОБА_3 визнано право приватної власності на житловий будинок загальною площею 91,2 кв.м., корисною площею 85,8 кв.м., житловою площею 49,5 кв.м. Також роз`яснено, що визнання за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку кадастровий №5310136700:07:001:0223 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд 1000 кв.м., для ведення особистого селянського господарства 576кв. м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , не позбавляє її права власності на дані земельні ділянки, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та які на даний час мають кадастрові номери: з цільовим призначенням для особистого селянського господарства загальною площею 0,0576 га кадастровий номер № 5310136700:07:001:0004 та для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд загальною площею 0,1000 га кадастровий номер № 5310136700:07:001:0003 (т.1, а.с.17-18).

На підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 24.12.2014 та ухвали від 13.05.2015 відомості про ОСОБА_3 , як власника житлового будинку та земельних ділянок, були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, що підтверджується відповідними витягами з Реєстру (т.1 а.с.19-21).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.02.2015 рішення апеляційного суду Полтавської області від 24.12.2014 залишено без змін (т.1, а.с.22-23).

Крім того рішенням Ленінського районного суду м.Полтави від 24.12.2019 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В.В., ОСОБА_4 в своїх інтересах та в якості представника неповнолітніх ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , відділ захисту прав неповнолітніх Подільського райвиконкому м. Полтави про визнання добросовісним набувачем задоволено повністю, визнано ОСОБА_2 добросовісним набувачем та визнано за ним право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 та земельні ділянки, придбані за договором купівлі-продажу від 14.01.2014 (справа №553/4258/16-ц) (т.1 а.с.24-27).

Постановою Полтавського апеляційного суду від 16.03.2020 рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 24.12.2019 скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено (т.1 а.с.28-33).

Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.12.2020 касаційна скарга ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишені без задоволення.

Відповідно до вказаної постанови, судами були встановлені фактичні обставини, за якими ОСОБА_8 на праві приватної власності належало домоволодіння АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є рідними дітьми ОСОБА_8 .

30.05.2006 між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 укладено договір дарування вказаного домоволодіння, який був посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Огир Л.А. та на підставі якого ОСОБА_3 02.08.2006 здійснила реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно.

В подальшому рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 30.03.2013 вказаний договір дарування було визнано недійсним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.12.2013 рішення Апеляційного суду Полтавської області скасовано, справа направлена на новий розгляд та за ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 25.02.2014 рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 02.07.2013, яким були відхилені вимоги ОСОБА_8 про визнання договору дарування недійсним, залишено без змін.

В період часу після скасування 11.12.2013 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційного суду про визнання договору дарування недійсним і до перегляду 25.02.2014 Апеляційним судом Полтавської області рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 02.07.2013, було укладено договір купівлі-продажу від 11.01.2014, за яким ОСОБА_8 відчужила на користь ОСОБА_2 спірний житловий будинок з надвірними спорудами на приватизованій земельній ділянці, а також уклала з ним два договори купівлі-продажу земельних ділянок площами 0,1000 га та 0,0576 га.

На підставі укладених договорів ОСОБА_2 здійснив реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно.

Обставини вибуття майна із володіння власника ОСОБА_3 були предметом перевірки та встановлювались в межах розгляду іншої справи, в якій рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 24.12.2014 визнано недійсним договір купівлі-продажу від 11.01.2014, визнано за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок, земельні ділянки та витребувано їх із чужого незаконного володіння, а саме ОСОБА_2 . Таким чином, позивач ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 30.05.2006 набула права власності на спірне домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Розглядаючи позов ОСОБА_2 про визнання його добросовісним набувачем нерухомого майна та визнання за ним права власності на житловий будинок з надвірними будівлями і земельними ділянками по АДРЕСА_1 , судами апеляційної та касаційної інстанцій була встановлена відсутність правових підстав для визнання за ним права власності в судовому порядку на спірне нерухоме майно, як таке, що набуте за договором купівлі-продажу від 11.01.2014, оскільки вказана підстава набуття спірного майна скасована та правомірність цього правочину спростована.

Також суд дійшов висновку про те, що вимога про визнання добросовісним набувачем не підлягає задоволенню, оскільки не може вважатись ефективним способом захисту та не має наслідком відновлення порушеного права (т.1 а.с.83-91).

Отже попередніми судовими рішеннями у відношенні спірного майна були встановлені обставини щодо вибуття майна із володіння власника ОСОБА_3 та набуття його ОСОБА_2 .

Предметом розгляду цієї справи є захист прав позивачки ОСОБА_3 як власника майна, усунення перешкод у користуванні і розпорядженні належним їй майном - будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення родини ОСОБА_16 та визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення відповідачів зі спірного будинку, суд першої інстанції виходив із того, що договір купівлі-продажу від 11.01.2014, на підставі якого ОСОБА_2 та члени його сім`ї набули право власності (користування) на спірне житло, рішенням суду, яке є чинним, визнаний недійсним, тому підстави для їх проживання відсутні.

Колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду, з огляду на таке.

Статтею 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Конституція України гарантує як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до ч.4 ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно із ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до п.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права.

Аналізуючи право особи на мирне володіння своїм майном, Європейський суд з прав людини дійшов висновків, згідно з якими визнанням права кожного на мирне володіння своїм майном, по суті, гарантовано право власності; право розпорядження є традиційним і фундаментальним аспектом права власності (рішення Суду у справі «Маркс проти Бельгії» від 27.04.1979, п. 63).

Відповідно до ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Нормами ст.328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ч.1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За приписами ч.1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч.1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Вимогами ст.386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Частиною 1 статті 383 ЦК України, визначено що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до ст. 150 Житлового кодексу України, громадяни, які мають у приватній власності будинок, користуються ним для особистого проживання і проживання членів їх сімей, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

У ст. 391 ЦК України зазначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Вказане положення закону визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь - яких усунень свого порушеного права від будь - яких осіб та будь - яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13.05.2008 у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 44 рішення від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Згідно зі ст.109 ЖК України, виселення із житлового приміщення допускається з підстав установлених законом, виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Підстави виселення громадян без надання іншого жилого приміщення передбачені статтею 116 цього Кодексу.

Пунктом 2 статті 8 Конвенції визначені підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання насамперед має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві. Державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У рішеннях ЄСПЛ від 17.05.2018 у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (пункт 27 рішення ЄСПЛ).

Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (ч.2 ст.16 ЦК України).

При здійсненні правосуддя суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст.5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

При зверненні до суду з позовом ОСОБА_3 просила усунути їй перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом виселення відповідачів, а також визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням

Суд першої інстанції правильно встановив, і з цим погоджується колегія суддів апеляційного суду, що позивачка ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 30.05.2006 набула права власності на спірне домоволодіння та в подальшому це майно вибуло з її володіння на підставі договору купівлі-продажу будинку та земельних ділянок, укладеного 11.01.2014 між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 , який рішенням суду від 24.12.2014 визнано недійсним; за ОСОБА_3 визнано право власності на житловий будинок та земельні ділянки, витребувано їх із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 .

Починаючи з 2014 року ОСОБА_2 та його родина безпідставно проживають у належному позивачці будинку, попереджались позивачкою про необхідність звільнення житла у 2015 та 2016 роках та були достовірно обізнані про наявність судового рішення Апеляційного суду Полтавської області від 24.12.2014, яке було оскаржене ОСОБА_2 до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та за наслідками розгляду касаційної скарги судове рішення залишено без змін.

Домоволодіння було повернуто у власність позивачки ОСОБА_3 , проте остання з 2014 року не має можливості ним вільно користуватись, оскільки в ньому проживають відповідачі, які добровільно житло не звільняють, позивачку в будинок не допускають, вважаючи себе добросовісними користувачами.

Оскільки спірне майно було набуте ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 11.01.2014, і така підстава набуття скасована та правомірність правочину спростована. Право користування спірним будинком членів сім`ї ОСОБА_2 є похідним від його права користування, яке припинилось разом із припиненням його права власності на цей будинок на підставі рішення суду, місцевий суд дійшов правильного висновку про те, що право користування будинком членів його сім`ї також припинилось, тому вони не мають законних підстав для проживання в ньому.

При цьому суд першої інстанції вірно взяв до уваги, що ОСОБА_2 та його родина не є членами сім`ї позивача та між ними відсутні жодні домовленості щодо проживання у належному ОСОБА_3 будинку, який є власністю позивача і таким проживанням відповідачі об`єктивно створюють перешкоди позивачу у користуванні та розпорядженні належним їй нерухомим майном.

Враховуючи те, що договір купівлі-продажу, на підставі якого ОСОБА_2 та члени його сім`ї набули право власності (користування) на житло, рішенням суду визнаний недійсним, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову та усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю ОСОБА_3 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з житлового будинку АДРЕСА_1 , що є ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_3 .

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду у постанові від 06.04.2022 у справі № 332/2378/19, від 21.09.2022 у справі № 331/4799/16.

При цьому суд першої інстанції правильно послався на те, що тривале користування спірним нерухомим майном відповідачами, які були достовірно обізнані про визнання договору купівлі-продажу недійсним, навіть з урахуванням відсутності у них іншого житла, не може превалювати над правами позивачки щодо мирного володіння майном, які вона просить захистити.

Крім того місцевим судом враховано, що ОСОБА_2 придбав спірний будинок за договором у ОСОБА_8 , яка не мала права його відчужувати. Отже не позбавлений права звернутись до суду за захистом свого порушеного права саме до тієї особи, дії якої його порушили, що свідчить про наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою цій справі та виселенням відповідачів зі спірного будинку.

Також суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у зв`язку з обранням позивачкою неефективного способу захисту.

Посилання адвоката Прохур Н.М. в апеляційній скарзі на те, що суд ухвалив рішення не за тими вимогами, які були заявлені, оскільки ОСОБА_3 просила суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 та виселити їх з цього будинку, не заслуговують на увагу колегії суддів з наведених вище підстав.

Судом апеляційної інстанції не встановлено обставин, які б свідчили про порушення прав відповідачів, зокрема неповнолітньої ОСОБА_7 , а також відповідачки ОСОБА_4 , яка є медичним працівником та військовозобов`язаною особою, та згідно пояснень апелянта не має права змінювати адресу місця проживання без дозволу ТЦК та СП. Отже доводи апеляційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу колегії суддів.

Та обставина, що відповідачі постійно проживають у спірному будинку, добросовісно сплачують за комунальні послуги, проводять у житлі поточні ремонтні роботи, ставляться до житлового приміщення як до свого постійного і єдиного місця проживання, - не спростовують правильних висновків суду про задоволення позову про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення їх з належного їй будинку, оскільки як вказувалося вище, договір купівлі-продажу від 11.01.2014, на підставі якого ОСОБА_2 набув право власності на спірне нерухоме майно, визнано недійсним рішенням суду від 24.12.2014, яке є чинним. Отже відповідачі користуються належним позивачці майном безпідставно, і утримання вказаного майна не породжує за собою права на це майно.

Крім того суд апеляційної інстанції враховує, що рішенням апеляційного суду від 16.03.2020, яке є чинним, ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову про визнання його добросовісним набувачем спірного нерухомого майна.

Також суд апеляційної інстанції звертає увагу відповідачів на те, що вони мають право на звернення до суду з вимогами про відшкодування вартості проведених ремонтних робіт у спірному житловому будинку та сплачених комунальних послуг, а також стягнення коштів за правочином, укладеним 11.01.2014, який судовим рішенням визнано недійсним.

Посилання апелянта на те, що судом першої інстанції належним чином не оцінено висновок органу опіки і піклування щодо розв`язання цього спору також безпідставні, оскільки порушень прав неповнолітніх осіб оскаржуваним рішенням суду не встановлено.

Крім того за час розгляду даної справи ОСОБА_5 та ОСОБА_6 досягли повноліття.

Та обставина, що суд першої інстанції прийняв рішення щодо ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка не була залучена до участі у справі у зв`язку з досягненням повноліття, також не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваного рішення суду, з огляду на таке.

За змістом ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Відповідно до матеріалів справи, ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 23.06.2021 закрито підготовче провадження у цій справі та призначено її до судового розгляду по суті на 21 липня 2021 року о 14:00 (том 1 а.с. 241).

Отже на час постановлення вказаної ухвали ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не досягла повноліття.

Посилання представника ОСОБА_1 адвоката Шеховцова І.В. в апеляційній скарзі про безпідставність позовних вимог ОСОБА_3 , яка заявила віндикаційні та негаторні вимоги у позові, що є взаємовиключним, а суд першої інстанції, визначивши ефективний на його думку спосіб захисту порушеного права, вийшов за межі позовних вимог, - не заслуговують на увагу, оскільки, як правильно встановив суд першої інстанції, ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_3 є саме пред`явлення вимоги в порядку статті 391 ЦК України про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження належним їй майном шляхом виселення відповідачів, що узгоджується з висновками Верховного Суду у постановах при розгляді справ № 332/2378/19, № 331/4799/16. Відповідно, відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням у зв`язку з обранням позивачкою неефективного способу захисту в цій частині.

Згідно з частиною першою статті 49 ЦПК України сторони користуються рівними процесуальними правами.

Пунктом 2 частини другої, частиною третьою статті 49 ЦПК України передбачено, що крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.

Звертаючись до суду з позовом 20.10.2020, ОСОБА_3 заявлено дві позовні вимоги, а саме: про визнання Шуляківі такими, що втратили право користування житловим приміщенням, будинком по АДРЕСА_1 , та про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні власністю шляхом виселення останніх з належного позивачу будинку.

Ухвалою суду від 23.06.2021 закрито підготовче провадження у справі та призначено її до судового розгляду.

29.03.2023 представником позивача ОСОБА_10 подано клопотання про зменшення позовних вимог та виселення відповідачів з належного позивачу будинку, тим самим усунувши перешкоди у користуванні та розпорядженні її власністю.

Судом першої інстанції ця справа розглянута в межах заявленого позову в редакції від 20.10.2020, враховуючи положення ст. 49 ЦПК України.

Отже доводи апеляційної скарги адвоката Шеховцова І.Є. про те, що представник позивача змінив предмет і підстави позову після початку судового розгляду, на увагу колегії суддів не заслуговують.

Посилання адвоката Шеховцова І.Є. в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_9 , які досягли повноліття, були позбавлені можливості отримати правову допомогу при розгляді цієї справи, також не приймаються до уваги, оскільки ОСОБА_5 була залучена судом до участі у справі та мала право скористатися правничою допомогою, при цьому ОСОБА_9 судом до участі в розгляді справи не залучалася, оскільки досягла повноліття після постановлення ухвали про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду.

Крім того відповідно до п.2 ч.2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи.

Згідно ч.1 ст. 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.

При цьому відповідачка ОСОБА_4 , як законний представник неповнолітньої ОСОБА_6 , не повідомила суд першої інстанції про досягнення дитиною повноліття для залучення її до участі у справі та, відповідно, захисту її прав.

У подальшому судом апеляційної інстанції вона була залучена до участі у справі, проте участі в її розгляді не приймала.

Кримінальна справа за заявою ОСОБА_2 щодо шахрайських дій ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не розглянута, вироку у ній щодо вказаних осіб, який набрав законної сили, судом не прийнято.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з ухваленим рішенням, правильних висновків суду першої інстанції не спростовують, тому не заслуговують на увагу колегії суддів.

Рішення суду першої інстанції відповідає нормам матеріального і процесуального права. Підстав для скасування рішення суду першої інстанції з наведених в апеляційних скаргах адвокатів ОСОБА_11 та ОСОБА_12 мотивів відсутні.

За таких обставин апеляційні скарги залишаються без задоволення, а рішення суду без змін.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382-384, 389 колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційні скарги адвоката Прохур Наталії Іванівни, яка представляє ОСОБА_1 , та адвоката Шеховцова Ігоря Єгоровича, який представляє ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 21 листопада 2023 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 15.11.2024.

Головуючий О.В. Чумак

Судді Ю.В.Дряниця

Л.І.Пилипчук