Постанова

від 29.10.2024 по справі 522/13422/20

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/505/24

Справа № 522/13422/20

Головуючий у першій інстанції Науменко А. В.

Доповідач Погорєлова С. О.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.10.2024 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Таварткіладзе О.М., Заїкіна А.П.

за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури у справі за позовом Приморської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, третя особа: Обслуговуючий кооператив «Шлях» про визнання незаконним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання незаконним свідоцтва, визнання недійсним договору та звільнення земельної ділянки, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Науменко А.В. 01 липня 2021 року у м. Одеса, -

встановила:

У серпні 2020 року Приморська окружна прокуратура міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернулась до суду із позовом, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Д.С., індексний номер № 24029184, від 31.08.2015 року, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на об`єкт нерухомого майна машиномісце № НОМЕР_1 , площею - 14 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати незаконним свідоцтво про право власності, серія та номер: 43057170, видане 31.08.2015 року Реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна машиномісце № НОМЕР_1 , площею - 14 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 10987162 про право власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу №3410 від 12.11.2015 року машиномісця № НОМЕР_1 , площею - 14 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 12016213 про право власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку, площею - 14 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (машиномісце № НОМЕР_1 );

- встановити порядок виконання рішення, відповідно до якого це рішення суду є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна № 714000051101, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно.

В обґрунтування позову прокурор посилався на те, що 28.10.2010 року між територіальною громадою м. Одеси, в особі Одеської міської ради та ТОВ «Берег-Трейд» було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого ТОВ «Берег-Трейд» прийняло у строкове платне користування земельну ділянку, площею 3,8121 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва 18-поверхового житлового комплексу та благоустрою території.

19.01.2011 року між ТОВ «Берег-Трейд» та ОК «Граніт» був укладений договір, згідно з яким ОК «Граніт» отримав право на ведення робіт по будівництву житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1 . Право на ведення будівельних робіт надано за винагороду, що складає 3746,08 кв.м. площі житлових приміщень у об`єкті, а також - 10% від загальної кількості машино-місць у паркінгу об`єкту.

У 2013 році комплекс багатоповерхових житлових будинків з підземними гаражами та вбудованими приміщеннями громадського призначення по АДРЕСА_1 було прийнято в експлуатацію.

16.07.2015 року Орендарем ТОВ «Берег-Трейд» розірвано з ОМР договір оренди земельної ділянки від 28.10.2010 року та зазначена земельна ділянка передана Орендодавцю.

Під час здійснення слідчих дій у кримінальному провадженні № 42017160690000064 від 20.04.2017 року, зареєстрованого за фактом самовільного зайняття земельної ділянки, було встановлено, що ОСОБА_1 самовільно зайнято земельну ділянку по АДРЕСА_1 , яка вільна від забудови, під автомобільну стоянку, металеві паркани, шлагбауми та асфальтове покриття.

Також вказано, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 24029184 від 31.08.2015 року державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Д.С. зареєстроване право власності на машиномісце № НОМЕР_1 , як на об`єкт нерухомості, розташований у будинку АДРЕСА_1 , яке однак, не перебуває у житловому будинку, не було побудовано, як об`єкт нерухомості, а розташоване на земельній ділянці, без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номеру, тощо.

На думку прокурора машиномісце, яке є предметом спору не є об`єктом нерухомого майна, не наділене індивідуальними ознаками, а тому не може бути об`єктом цивільних прав та не підлягає державній реєстрації. Спірне машиномісце розташовано на земельній ділянці, яка не має кадастрового номеру, її межі не встановлені, відомості відсутні у Державному кадастрі.

У порушення зазначених в позові норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», була проведена реєстрація та видане свідоцтво на право власності на спірне машино-місце. Позивач зазначає, що реєстрація на спірне машиномісце відбулося на підставі договору про викуп паю машиномісця, укладеного ОСОБА_1 одночасно від імені кооперативу та від імені пайщика, з якого вбачається, що кооператив зобов`язується по закінченню будівництва передати пайщикам машино-місця розташовані у будинку за вказаною адресою.

В позові прокурор наполягав на тому, що ОСОБА_1 не могло бути не відомо, що спірне машиномісце розташоване не у будівлі, а на вільній від забудови земельній ділянці. Тобто ОСОБА_1 набув право власності на об`єкт, який не може бути зареєстрований. Зазначена обставина не була перевірна органом реєстрації, у зв`язку із чим, на думку прокурора, реєстрація проведена з порушенням, а тому підлягає скасуванню, а право власності іншої особи за угодами похідне від законності набуття права власності первісним власником, а тому також підлягає скасуванню.

Ділянка, на якої розташоване спірне машиномісце, знаходиться у володінні ОСОБА_2 , а саме на ній розташовані покриття та металевий навіс, тому використання цієї ділянки іншими особами перешкоджається встановленим шлагбаумом та охороною, чим порушені права Одеської міської ради.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01.07.2021 року у задоволенні позову Приморської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської було ради було відмовлено.

В апеляційній скарзі заступник керівника Одеської обласної прокуратури просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що: 1) суд першої інстанції не взяв до уваги, що власником земельної ділянки, на якій розміщене спірне машино-місце, є Одеська міська рада, яка не передавала спірну земельну ділянку в оренду чи постійне користування; 2) в ході проведення слідчих дій у кримінальному провадженні № 42017160690000064 від 20.04.2017 року, зареєстрованого за фактом самовільного зайняття земельної ділянки, тобто вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України, встановлено, що ОСОБА_1 самовільно зайнято вільну від забудови земельну ділянку по АДРЕСА_1 під автомобільну стоянку; 3) судом безпідставно не прийнято до уваги висновок експерта від 26.02.2016 року про те, що спірне машиномісце знаходиться поза межами земельної ділянки, яка надавалася під будівництво житлового будинку; 4) спірне машиномісце не знаходиться у побудованому житловому будинку, фактично розміщено на вільній від забудови земельній ділянці, без визначення її меж та присвоєння кадастрового номеру; спірне машиномісце не є об`єктом нерухомого майна, а є лише площею, необхідною для розміщення на ній автомобіля; 5) безпідставним є посилання суду на укладений ОСОБА_1 . Договір про викуп машиномісця від 18.08.2015 року, оскільки його предметом є участь у будівництві багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1 та передача пайщикам розташованих у будинку машиномісць по закінченню будівництва будинку, однак, спірне машиномісце знаходиться не у вказаному житловому будинку, а на вільній від забудови земельній ділянці, воно не відноситься до комплексу багатоквартирних житлових будинків, та не є річчю як самостійний об`єкт цивільних прав і не містить ознак нерухомого майна. Відтак, вказаний Договір не може бути підставою для реєстрації машино-місця, як об`єкта нерухомості; 6) помилковим є посилання суду першої інстанції на те, що знесення є втручанням у мирне володіння особою належним їй майном, оскільки спірне машиномісце не є об`єктом нерухомості, а вимога про звільнення земельної ділянки не є тотожною вимозі про знесення; 7) помилковим є посилання суду, як на підставу неможливості приведення земельної ділянки до первинного стану на те, що ОК «Шлях», головою якого є ОСОБА_1 , вжив заходи з оформлення права користування земельною ділянкою, частина якої знаходиться під спірним машиномісцем, оскільки вказане машиномісце не є об`єктом нерухомого майна, право на яке підлягало б державній реєстрації, а фактично - це частина поверхні земельної ділянки, яка внаслідок здійснення державної реєстрації на неіснуючий об`єкт, є самовільно зайнятою.

Відповідачі про розгляд справи на 29.10.2024 рокубули сповіщені належним чином, у судове засідання не з`явились.

Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідачів, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга заступника керівника Одеської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Згідно п.п. 1-3 ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення судом норм матеріального права; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог заступника керівника Одеської обласної прокуратури, суд першої інстанції виходив із недоведеності заявлених вимог.

Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 28.10.2010 року між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради (Орендодавець) та ТОВ «Берег-Трейд» (Орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого ТОВ «Берег-Трейд» прийняло у строкове, платне користування земельну ділянку площею 3,8121 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва 18-поверхового житлового комплексу та благоустрою території. Договір посвідчений приватним нотаріусом ОМНО Чужовською Н. Ю. за реєстровим № 4004.

19.01.2011 року між ТОВ «Берег-Трейд» та Обслуговуючим кооперативом «Граніт» укладений договір, згідно з яким Обслуговуючий кооператив «Граніт» отримав право на ведення робіт по будівництву житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1 .

У 2013 році комплекс багатоповерхових житлових будинків з підземними гаражами та вбудованими приміщеннями громадського призначення по АДРЕСА_1 було прийнято в експлуатацію.

16.07.2015 року Орендарем ТОВ «Берег-Трейд» розірвано договір оренди земельної ділянки від 28.10.2010 року та вказана земельна ділянка площею 3,8121 га передана Орендодавцю на підставі заяви генерального директора ТОВ «Берег-Трейд» ОСОБА_3 на ім`я голови Одеської міської ради ОСОБА_4 за вих. № 16/07 від 16.07.2015 року.

На час розгляду даної справи власником земельної ділянки є Одеська міська рада, яка в оренду чи постійне користування спірну земельну ділянку не передавала.

У ході проведення слідчих дій у кримінальному провадженні № 42017160690000064 від 20.04.2017 року, зареєстрованого за фактом самовільного зайняття земельної ділянки, тобто вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України, було встановлено, що ОСОБА_1 самовільно зайнято вільну від забудови земельну ділянку, орієнтованою площею 0,3838 га, яка розташована поблизу будинку за адресою: АДРЕСА_1 , під автомобільну стоянку, металеві паркани, шлагбауми та асфальтове покриття.

Крім того, встановлено, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер № 24029184, від 31.08.2015 року) державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Д.С. зареєстроване право власності на машиномісце № НОМЕР_1 , як на об`єкт нерухомості, розташований у будинку АДРЕСА_1 .

Підставою для державної реєстрації права власності машино-місця №210 стало свідоцтво про право власності, серія та номер 43057170, видане 31.08.2015 року Реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області.

Вказане свідоцтво було видане ОСОБА_1 на підставі договору про викуп паю на машино-місце та акту приймання-передачі машино-місця.

Однак, за умовами договору про порядок викупу паю на машиномісце від 18.08.2015 року, укладеного між ОК «Граніт» в особі його голови ОСОБА_1 та пайщиком ОСОБА_1 , кооператив зобов`язується по закінченню будівництва та отримання сертифікату відповідності, передати пайщикам розташовані в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , машиномісця з №140 по№ 285 та документи, необхідні для оформлення права власності на машиномісця (т. 1 а. с. 53-56).

Тобто, ключовим моментом укладеного сторонами договору про викуп паю, є передача забудовником у власність пайщиків машиномісць, розташованих у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а не за його межами.

Машиномісце, яке є предметом спору - №210, не перебуває у житловому будинку по АДРЕСА_1 , воно не було побудоване, як об`єкт нерухомості, а розташоване на земельній ділянці без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номеру тощо.

Крім того, відповідно висновку експерта судової земельно-технічної та земельно-оціночної експертизи № 17-2694/2695 від 26.02.2019 року, зробленої в межах кримінального провадження № 12015160020000062 від 20.04.2017 року у результаті зіставлення геодезичних даних на ПК, які містяться у технічній документації із землеустрою та технічних звітах на земельні ділянки ТОВ «Берег-Трейд» кадастровий номер 5110137500:43:001:0013 площею 3,8121 га, під автостоянкою площею 0,3838 га, встановлено, що фактичні межі земельної ділянки площею 0,3838 га під автостоянкою та розташовані на ній навіси не входять в межі земельної ділянки ТОВ «Берег-Трейд» кадастровий номер 5110137500:43:001:0013 площею 3,8121 га та повністю знаходяться за її межами.

Також, відповідно до даних Приморської районної адміністрації Одеської міської ради (лист від 16.09.2018 року № 01-12/1744/1вих), даних Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (лист від 17.10.2017 року № 0119/2491-09-01), даних Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (лист від 07.08.2019 року № 10-15-0.4-7059/2-19) вказане машиномісце не перебуває у житловому будинку, не було побудовано, як об`єкт нерухомості (відсутній фундамент, стіни, покрівля), а розташоване на земельній ділянці, без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номеру, тощо.

Таким чином, колегія суддів доходить до висновку, що спірне машиномісце № НОМЕР_1 не є об`єктом нерухомого майна, не наділене індивідуальними ознаками, а тому не може бути об`єктом цивільних прав та не підлягає державній реєстрації.

У наступному, на підставі нотаріально посвідченого Договору купівлі-продажу №3410 від 12.11.2015 року, відповідач ОСОБА_1 продав, а відповідач ОСОБА_2 придбала у власність спірне машиномісце № НОМЕР_1 , загальною площею 14 кв.м., і на підставі даного правочину нотаріусом були внесені зміни до Державного реєстру (номер запису 12016213).

Частиною 1, 4 ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Згідно ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно ст. 79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно ст. 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у ч. 6-7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Відповідно до ст. 80 ЗК України, суб`єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Відповідно до ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування регламентований ст. 123 ЗК України.

Статтею 1 ЗУ «Про державний контроль за використанням та охороною земель» визначено, що самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Згідно ст. 153 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відповідно до ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 4 наведеного вище Закону, державній реєстрації прав підлягають, зокрема речові права на нерухоме майно, похідні від права власності.

Відповідно до ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Машино-місце (на автостоянці або в гаражі) площа, необхідна для встановлення одного автомобіля, що складається із площі горизонтальної проекції нерухомого екіпажа з додаванням розривів наближення (захисних зон) до сусідніх екіпажів або будь-яких перешкод (ДБН В.2.3-15:2007. Автостоянки і гаражі для легкових автомобілів).

Відповідно до ст. 5 Закону, у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі.

Згідно ст. 77 Закону, державна реєстрація права власності на закінчений будівництвом об`єкт проводиться відповідно до ст. 331 Цивільного кодексу України щодо особи, яка здійснювала будівництво такого об`єкта (замовник будівництва), чи у випадку, передбаченому статтею 332 Цивільного кодексу України, - щодо особи, яка є власником закінченого будівництвом об`єкта, реконструкція якого проводилася, якщо інше не встановлено договором або законом.

Державна реєстрація права власності на закінчений будівництвом об`єкт проводиться за наявності відомостей про його технічну інвентаризацію, про прийняття його в експлуатацію та про присвоєння такому об`єкту адреси (крім випадку проведення реконструкції об`єкта, що не має наслідком його поділ, виділ частки або об`єднання), отриманих державним реєстратором з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.

У разі, коли закінчений будівництвом об`єкт у результаті нового будівництва є складовою частиною будинку, будівлі, споруди (квартира, гаражний бокс, машиномісце, інше житлове та нежитлове приміщення), яка після прийняття об`єкта в експлуатацію є самостійним об`єктом нерухомого майна, відомості про прийняття в експлуатації та про присвоєння адреси отримуються щодо будинку, будівлі або споруди, складовою частиною яких є такий об`єкт, а щодо відповідної складової частини будинку, будівлі, споруди - відомості про присвоєння адреси такій частині.

Відповідно до ст. 18 Закону, державна реєстрація прав проводиться в такому порядку з урахуванням особливостей, визначених цим Законом:

1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв;

2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав;

3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв;

4) перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень;

5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав);

6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав;

7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником;

8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви.

Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Державна реєстрація прав на земельну ділянку проводиться виключно за наявності в Державному земельному кадастрі відомостей про зареєстровану земельну ділянку, а щодо новоствореного об`єкта нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, - виключно за наявності в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва відомостей про такий об`єкт.

Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, майбутні об`єкти нерухомості та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Відповідно до ст. 24 Закону, в державній реєстрації прав може бути відмовлено, коли заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; у Державному реєстрі прав відсутні відомості про право власності/право користування земельною ділянкою замовника будівництва.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Відповідно до наведеного вище Закону та порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).

Колегія суддів доходить висновку, що оскільки спірне машиномісце № НОМЕР_1 не знаходиться в будинку, як-то передбачено умовами договору про викуп пая, а розташоване на земельній ділянці, поза межами будинку, яка належить Одеській міській раді і нікому у користування не виділялась і не виділена в натурі, відсутні відомості про присвоєння кадастрового номеру та адреси, то реєстратор повинен був відмовити у видачі свідоцтва про право власності та реєстрації такого майна, як нерухомого.

Таким чином, прокурором у відповідності до вимог ст. 76-80 ЦПК України доведено належними доказами, що державну реєстрацію права власності на спірне машино-місце, як об`єкт нерухомого майна, проведено у порушення вимог чинного законодавства, оскільки фактично машиномісце розташоване не у будівлі, а на вільній від забудови земельній ділянці, яка належить територіальній громаді ОМР і нікому у користування не виділялась.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не доведено факту самовільного зайняття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у зв`язку із відсутністю відповідного обвинувального вироку, який би набрав законної сили, за ч. 1 ст. 197-1 КК України, оскільки саме по собі встановлення вказаного факту не залежить від наявності обвинувального вироку суду, який з огляду на диспозицію зазначеної норми права є обов`язковим лише у правовідносинах щодо відшкодування шкоди, завданої незаконним захопленням землі.

Висновки суду першої інстанції про те, що прокурором не надано достатніх доказів, на підставі яких можна було б встановити, що спірне машиномісце розташоване на земельній ділянці, яка належить ОМР не відповідають дійсності, оскільки і висновком експерта і матеріалами кримінального провадження і документами органу місцевого самоврядування встановлено, що спірне машиномісце розташоване не у житловому будинку, де за договором інвестування (викуп паю) воно має бути, а за межами будинку, на вільній від забудови земельній ділянці, яка нікому у користування не виділялась і належить територіальній громаді ОМР. Про вказане зазначає і сам ОСОБА_1 , вказуючи, що наразі вирішує питання з ОМР щодо передачі йому, як голові ОК «Шлях», в оренду спірної земельної ділянки, на якій розташована автостоянка з машиномісцями, що лише підтверджує той факт, що спірне машиномісце розташоване на неналежній ОСОБА_1 земельній ділянці.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на те, що у ОСОБА_1 , як у інвестора за договором про пайову участь у будівництві, майнове право на машиномісце виникло на підставі договору про викуп пая, даний договір не оскаржений та є чинним, а тому підстав для скасування свідоцтва про право власності та рішення державного реєстратора не має. Однак, колегія суддів приймає до уваги, що за договором про викуп паю машино-місця від 18.08.2015 року, у ОСОБА_1 виникло майнове право на машиномісце, розташоване у будинку по АДРЕСА_1 , а не за його межами. Разом з тим, свідоцтво про право власності видано на машиномісце, яке розташоване не у будинку, а за межами будинку, на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді в. Одеси і яка повноважним органом Одеською міською радою у користування (оренду) не передавалась і у власність іншим особам не виділялась, тому прокурор і оскаржує дане свідоцтво та дії (рішення) реєстратора. Оскарження договору про викуп паю не призведе до захисту прав позивача, за захистом яких він звернувся з цим позовом до суду, а лише потягне за собою реальне порушення прав ОСОБА_1 , як інвестора за договором про викуп паю на машиномісце, яке розташоване у будинку.

Крім того, необгрунтованими також є висновки суду першої інстанції про те, що оскільки ОМР прийнято рішення від 07.12.2016 року про надання дозволу ОК «Шлях» на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для влаштування, експлуатації та обслуговування автостоянки, то безпідставними є доводи прокурора про самовільне зайняття ОСОБА_1 земельної ділянки, оскільки наведене судом лише підтверджує той факт, що реєстрація в 2015 році спірного машиномісця № НОМЕР_2 за ОСОБА_1 здійснена без отримання останнім жодного правовстановлюючого документу на землю, яка, відповідно, є самовільно зайнятою.

Крім того, судом не враховано, що спірне машиномісце не є нежитловим приміщення та не перебуває у будинку, не є річчю, як самостійний об`єкт цивільних прав, та не містить взагалі ознак нерухомого майна в розумінні ст. 181 ЦК України.

Фактично вказане машиномісце перебуває на вільній від забудови земельній ділянці, яка не має кадастрового номеру, її межі не встановлені в установленому законом порядку, відомості щодо неї не внесені до Державного земельного кадастру, фундаменту, стін, покрівлі, об`єкт не містить.

Межі машиномісць не встановлювалися повноважними органами, тобто фактично, така нумерація та її межі встановлені безпосередньо самим відповідачем ОСОБА_1 , про що останній не заперечує.

З аналогічних підстав неправильними є висновки суду про те, що знесення машиномісця є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення особи до відповідальності, оскільки паркомісце, на яке здійснена реєстрація права власності, не є річчю та об`єктом нерухомості, у зв`язку із чим прокурором і заявлено вимогу про звільнення земельної ділянки, що не є тотожним знесенню.

В рішенні суду першої інстанції вказано, що до складу прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку можуть входити, зокрема, спеціальні обладнані майданчики для паркування автомобілів, що належать мешканцям будинку, в`їзди та виїзди підземних гаражів і автостоянок (у разі їх наявності). Разом з тим, вказані об`єкти надаються його мешканцям у користування, а не на праві власності, оскільки вони не є об`єктами нерухомого майна, а є предметами/об`єктами загального користування.

Також колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, що невизначеність в натурі прибудинкової території (кому вона належить) має наслідком недоведеності позивачем порушеного права, оскільки як зазначалось вище, земельна ділянка, на якій розташована автостоянка, спірне машиномісце, є землею комунальної власності та належить територіальній громаді м. Одеси, тобто Одеській міській раді, в особі якої звернувся з цим позовом прокурор.

Посилаючись на ст. 2 ЗУ «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», суд також зазначав, що позивач не довів, що спірне машиномісце не входить до комплексу багатоквартирних будівель.

Однак, колегія суддів з таким висновком суду не погоджується, оскільки згідно ст. 2 ЗУ «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», об`єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об`єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

Об`єкт будівництва - будівля, споруда або комплекс споруд, будівництво яких організує забудовник та фінансування будівництва яких здійснює управитель за рахунок отриманих в управління коштів.

Споруди - це будівельні системи, пов`язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт.

Будівлі це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несучо-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устаткування, тварин, рослин, а також предметів.

Спірне машиномісце не є вбудованою або побудованою спорудою, не знаходиться в будівлі, а є територією біля будинку на землях комунальної власності, яка у встановленому законом порядку нікому в оренду не передавалась і у власність не виділялась, з виконаною на власний розсуд і волевиявленням відповідача ОСОБА_1 розміткою на асфальті та нумерацією, а тому не може вважатись самостійним об`єктом цивільних прав, і, як наслідок, не підлягає державній реєстрації.

Крім того, колегія суддів критично відноситься до висновків суду першої інстанції про те, що законом не передбачено обов`язку здійснення перевірки державним реєстратором місця розташування нерухомого майна, чи з`ясування наявності або відсутності кадастрового номеру земельної ділянки, на якій розташоване таке майно, оскільки для встановлення факту того, що машино-місце не є об`єктом нерухомого майна достатньо вивчити дані технічного паспорту. Перед реєстрацією права власності реєстратор перевіряє документи, на підставі яких у особи виникло це право. З`ясувавши, що в технічному паспорті на спірне машиномісце відсутні його характеристики як нерухомого майна, зокрема відсутній фундамент, стіни, тощо, державний реєстратор повинен був відмовити у державній реєстрації, однак в порушення вимог закону таку реєстрацію здійснив.

Таким чином, встановивши, що ОСОБА_1 до заяви про реєстрацію права власності на машино-місце, яке не перебуває в будинку, додав документи, що не свідчать про законність підстав для набуття ним права на зазначену земельну ділянку, державний реєстратор зобов`язаний був відмовити у державній реєстрації.

Однак, незважаючи на те, що право власності за ОСОБА_1 зареєстроване без достатніх правових підстав, останній на підставі договору купівлі-продажу №3410 від 12.11.2015 року продав зазначений об`єкт ОСОБА_2 .

Право на оспорювання договору купівлі-продажу має також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч. 1 ст. 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.

Згідно ст. 658 ЦК Україниправо продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Згідно ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 1, 5 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Згідно ч. 1 ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

З урахуванням викладеного, колегія суддів доходить висновку, що скільки ОСОБА_1 набув право власності на машиномісце, яке розташоване на земельній ділянці територіальної громади ОМР незаконно, то укладений ним договір купівлі продажу є недійсним.

Щодо висновків суду про неправильно обраний прокурором спосіб захисту порушених прав.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом оскарження у цій справі є рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на машино-місце за відповідачем ОСОБА_1 .

Прокурор вважав, що вказане рішення державного реєстратора прийнято з порушенням вимог містобудівного законодавства, оскільки надані реєстратору документи не відповідали вимогам законодавства та спірним рішенням фактично легалізовано самочинне захоплення земельної ділянки, що перебуває у власності територіальної громади.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 року у справі № 378/596/16-ц (провадження № 14-545цс19).

Необхідність звернення до суду із цим позовом в інтересах Одеської міської ради прокурор обґрунтував порушенням прав міської ради як власника земельної ділянки, на якій розміщено машино-місце, яке за рішенням державного реєстратора відповідач набув у власність.

Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Статтею 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Враховуючи зазначене та з огляду на обставини цієї справи, колегія суддів вважає, що не ґрунтуються на вимогах закону посилання суду першої інстанції на неправильно обраний прокурором спосіб захисту порушених прав та відсутність правових підстав для застосування приписів ст. 212 ЗК України.

Щодо повноважень прокурора на звернення до суду із даним позовом.

Згідно п. 3 ст. 131-1 Конституції України, на органи прокуратури покладено обов`язок представництва інтересів держави в суді у виключних випадках в порядку, що визначені законом.

Згідно ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно ч. 4 ст. 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 185 цього Кодексу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі № 912/2385/18 зроблено висновок про те, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Таким чином, сам факт не звернення до суду уповноваженого органу може свідчити про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави.

Матеріалами справи встановлено, що військовою прокуратурою Південного регіону України листом від 08.08.2018 року № 06/3-555-вих18 було повідомлено Одеську міську раду про зазначені вище порушення законодавства. Міська рада отримала вказаний лист 04.09.2018 року за вх. № 02.2-15/713, однак не здійснила юридично значимих дій для захисту прав територіальної громади, у зв`язку із чим у прокурора виникли обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради.

Щодо суб`єктного складу відповідачів.

Спір про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача особою, за якою зареєстровано право власності на ці об`єкти нерухомого майна. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру, а тому такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис.

Зазначений правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі № 304/284/18, від 12.02.2020 року у справі № 820/4524/18, від 16.01.2019 року у справі № 755/9555/18, від 04.09.2018 року у справі № 823/2042/16, від 04.04.2018 року у справі № 817/1048/16.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (ч. 2 ст. 48 ЦПК України), до яких звернуті матеріально-правові вимоги позивача. Отже, можливість інших суб`єктів, зокрема посадових осіб, у тому числі державних реєстраторів, брати участь у цивільному процесі в якості позивачів і відповідачів у цивільному процесі обмежена.

Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у п. 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 року у справі № 523/9076/16-ц (п. 40), від 12.12.2018 року у справі № 372/51/16-ц (п. 31.10), від 30.01.2019 року у справі № 552/6381/17 (п. 39)).

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, у постановах від 17.04.2018 року у справі № 523/9076/16-ц (п. 41), від 20.06.2018 року у справі № 308/3162/15-ц (п. 49), від 21.11.2018 року у справі № 127/93/17-ц (п. 50), від 12.12.2018 року у справі № 570/3439/16-ц (п. 37, 54), від 12.12.2018 року у справі № 372/51/16-ц (п. 31.4), від 30.01.2019 року у справі № 552/6381/17 (п. 38), від 13.03.2019 року у справі № 757/39920/15-ц (п. 31), від 2.03.2019 року у справі № 520/17304/15-ц (п. 63)).

Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 року у справі № 823/2042/16 (п. 36)). Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь у такому спорі реєстратора, як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні своїх прав) не змінює приватноправового характеру спору.

Як вбачається з матеріалів справи, у даному випадку у позивача виник спір саме з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо законності набуття останніми права власності на земельну ділянку та правомірності дій останніх щодо реєстрації за ними такого права, а тому належними відповідачами є саме вказані особи.

Таким чином, позовні вимоги про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку не можуть бути звернені до Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, яке позивач визначив співвідповідачем, а тому позовні вимоги до вказаної юридичної особи підлягають залишенню без задоволення.

Державний реєстратор, так само як і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі чи не був.

Щодо позовної вимоги про скасування запису державного реєстратора про право власності.

За змістом цивільного права, правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Таким чином, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі № 925/1265/16).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц).

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон України № 1952), державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно ст. 11 зазначеного Закону, державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

У ч. 2 ст. 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній до 16.01.2020 року) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому п.п. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Однак, згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16.01.2020 року, ст. 26 Закону України № 1952 було викладено у новій редакції.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній з 16.01.2020 року з урахуванням змін, внесеним на час розгляду справи апеляційним судом), у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Тобто, у разі якщо на підставі судового рішення скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень або визнані недійсними чи скасовані документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, або скасовано державну реєстрацію прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, - відповідні права чи обтяження припиняються.

Таким чином, за змістом цієї правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16.01.2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 23.06.2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30.06.2020 року у справі № 922/3130/19, від 14.07.2020 року у справі № 910/8387/19, від 20.08.2020 року у справі № 916/2464/19.

З урахуванням викладеного, колегія суддів доходить висновку, що у задоволенні вимог прокурора про скасування запису державного реєстратора про право власності слід відмовити.

Щодо позовної давності, заявленої представником ОСОБА_1 .

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК України).

Позовна давність застосовуються судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 61-20952св19).

Колегія суддів приймає до уваги, що предметом спору є звільнення земельної ділянки, яку неправомірно займає відповідач ОСОБА_1 , розмістивши на ній автостоянку. Власником спірної земельної ділянки є територіальна громада ОМР, яка у власність чи користування земельну ділянку ОСОБА_1 не передавала.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 року у справі № 653/1096/16 зазначила, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (ст. 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

При цьому, відповідно до наведеної вище постанови ВПВС, позовна давність поширюється на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, а на позови про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується.

Для вирішення питання чи застосовується до вказаних правовідносин позовна давність, необхідно з`ясувати, до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного належить поданий прокурором позов.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

З матеріалів справи вбачається, що власником земельної ділянки є територіальна громада м. Одеси в силу закону, яка спірну земельну ділянку у власність чи користування ОСОБА_1 не передавала, договору оренди з останнім не укладала.

Рішенням ОМР від 07.12.2016 року, на яке посилається відповідач, ОСОБА_1 , як голові ОК «Шлях», було надано лише дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, загальною орієнтованою площею 0,6886 га, для влаштування, експлуатації та обслуговування автостоянки, та земельної ділянки, орієнтованою площею 0,0222 га для експлуатації та обслуговування автомийки, за адресою: АДРЕСА_2 .

Цим же рішенням було зобов`язано ОК «Шлях», після формування земельної ділянки, надати до виконавчого органу Одеської міської ради щодо забезпечення реалізації повноважень ОМР у галузі земельних відносин розроблений та погоджений у встановленому законом порядку проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Крім того, цим рішенням було попереджено, що у разі невиконання пункту 2 цього рішення (вищенаведений абзац) ОМР має право в односторонньому порядку визнати це рішення таким, що втратило чинність без відшкодування замовнику витрат, пов`язаних з розробкою землевпорядної документації щодо відведення земельної ділянки.

Однак, матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_1 розроблювався проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, що вказані земельні ділянки сформовані і зареєстровані в Державному земельному кадастрі як об`єкти цивільних прав, що їм присвоєно кадастровий номер та що Одеська міська рада затвердила проект землеустрою щодо відведення у власність чи користування ОСОБА_1 земельної ділянки і таке право останній зареєстрував за собою в державному реєстрі.

Таким чином, рішення Одеської міської ради від 07.12.2016 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не є тотожним рішенню про надання земельної ділянки у власність, користування чи оренду.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 не є і ніколи не був власником та користувачем спірної земельної ділянки, у зв`язку із чим останній самовільно зайняв земельну ділянку, яка належить Одеській міській раді, під автостоянку, розмістив на ній машиномісця, та на підставі незаконного свідоцтва зареєстрував за собою право власності на машиномісця як на об`єкт нерухомого майна, який в дійсності таким не являється, і повідчужував їх на користь інших осіб.

Оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що машиномісце № НОМЕР_1 не є об`єктом нерухомого майна, і правовстановлюючі документи на нього є незаконними, то Одеська міська рада вправі вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, шляхом звільнення її від машиномісць. Таким чином, позов є негаторним, оскільки власник земельної ділянки - Одеська міська рада, не втрачала права володіння земельною ділянкою, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовувала чи використовує зараз інша особа.

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, а тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним упостанові від 06.03.2018 року у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (п. 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

Щодо сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Право держави повернути самовільну зайняту земельну ділянку передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи закону є доступними, чіткими та передбачуваними.

Звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням комунального майна відповідно до загальних інтересів територіальної громади.

Таким чином, колегія суддів вважає, що зобов`язання ОСОБА_2 звільнити спірну земельну ділянку не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном.

Щодо вимог про встановлення порядку виконання рішення.

Згідно ч. 1, 2 ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

За положеннями ч. 1, 3 ст. 435 ЦПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Аналіз норм ст. 435 ЦПК України дає підстави для висновку, що суд може змінити чи встановити спосіб і порядок виконання судового рішення лише у виняткових випадках, за наявності обставин, що ускладнюють його виконання за умови надання достатніх доказів наявності таких обставин.

Поняття «спосіб» і «порядок» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке реалізується у виконавчому провадженні. Вони означають визначену рішенням суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем. Спосіб виконання судового рішення це спосіб реалізації та здійснення способу захисту, встановленого ст. 16 ЦК України. Під зміною способу виконання рішення суду необхідно розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення суду у разі неможливості його виконання у раніше встановлений спосіб.

Таким чином, при вирішенні питання про встановлення нового способу виконання рішення суд повинен з`ясувати обставини, що свідчать про абсолютну неможливість виконання рішення суду раніше встановленим способом.

Задоволення відповідної заяви є можливим лише у виняткових випадках, які суд визначає, виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають можливість виконання рішення.

Відповідна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 10.06.2019 року у справі № 350/426/16-ц

Відповідно до ст. 2 ч. 1 п. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній з 16.01.2020 року, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно ст. 26 вказаного Закону відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Згідно ст. 11 Закону, державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Відповідно до ст. 27 ч. 1 п. 9 Закону, державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості.

Таким чином, рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, визнання незаконним свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору-купівлі продажу є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 для проведення державної реєстрації припинення речових прав у Державному реєстрі, а тому правові підстави для встановлення порядку виконання даного судового рішення відсутні.

При вищевказаних обставинах колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не визначився із юридичною природою спірних правовідносин і законом, що їх регулює, у зв`язку із чим рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01.07.2021 року підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог Одеської обласної прокуратури в частині визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на машиномісце за ОСОБА_1 , визнання незаконним свідоцтва про право власності на спірне машиномісце, визнання недійсним договору-купівлі продажу спірного машиномісця між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та про зобов`язання ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку площею 14 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 . У задоволенні решти вимог має бути відмовлено.

Щодо судових витрат.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

На підставі викладеного, у зв`язку із частковим задоволенням позову (67%), з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає стягненню, у рівних частках, на користь Одеської обласної прокуратури судовий збір, сплачений за подання позову, у розмірі 12612,00 грн. та апеляційної скарги у розмірі 18918,00 грн. (загальна сума 31530,00 грн.), що становить: 31530,00 грн. х 67%=21125,10 грн., тобто з кожного по 10562,55 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2021 року скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

Позовні вимоги Приморської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, третя особа: Обслуговуючий кооператив «Шлях» про визнання незаконним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання незаконним свідоцтва, визнання недійсним договору та звільнення земельної ділянки - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Дмитра Сергійовича (індексний номер № 24029184 від 31.08.2015 року), на підставі якого за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) зареєстроване право власності на об`єкт нерухомого майна машиномісце № НОМЕР_1 площею 14 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати незаконним свідоцтво про право власності, серія та номер: 43057170, видане 31.08.2015 року Реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна машиномісце № НОМЕР_1 площею 14 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 12.11.2015 року машиномісця №210 площею 14 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_4 ), посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю., зареєстрований в реєстрі за №3410 .

Зобов`язати ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_4 ) звільнити земельну ділянку площею 14 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .

У задоволенні решти вимог відмовити.

Стягнути в рівних частках з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь Одеської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ) судовий збір у загальному розмірі 21125,10 гривень, тобто по 10562,55 гривень з кожного.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 15 листопада 2024 року.

Головуючий С.О. Погорєлова

Судді А.П. Заїкін

О.М. Таварткіладзе