Постанова

від 13.11.2024 по справі 177/2671/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6445/24 Справа № 177/2671/23 Суддя у 1-й інстанції - Строгова Г. Г. Суддя у 2-й інстанції - Корчиста О. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2024 року м.Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого суддіКорчистої О.І.

суддів Агєєва О.В., Бондар Я.М.

за участю секретаря Лідовської А.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №177/2671/23 запозовом Криворізької північної окружної прокуратури, яка діє в інтересах держави в особі Глеюватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, до ОСОБА_1 , третя особа Криворізька районна державна адміністрація Дніпропетровської області районна військова адміністрація, про розірвання договору оренди та зобов`язання повернути земельну ділянку,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 ,

на рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2024 року,

встановив:

Виконуючий обов`язки керівника Криворізької північної окружної прокуратури Дніпропетровської області , який діє в інтересах Глеюватської сільської ради, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Криворізька районна державна адміністрація Дніпропетровської області районна військова адміністрація, про розірвання договору оренди та зобов`язання повернути земельну ділянку.

Позов обґрунтований тим, що на підставі розпорядження голови Криворізької районної державної адміністрації від 30 червня 2005 року за № 466-р між Криворізькою районною адміністрацією та ОСОБА_1 01 липня 2005 року укладено договір оренди земельної ділянки водного фонду з кадастровим номером земельної ділянки 1221885900:04:001:0755 для рибогосподарських потреб.

Факт державної реєстрації договору посвідчений в Орджонікідзевській сільській раді, про що у книзі вчинено запис від 14 липня 2005 року за № 56. Договір зареєстрований у Криворізькому районному відділі Дніпропетровської регіонально філії державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру», про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено запис від 13 січня 2006 року № 0406120002.

Відповідно п. 1.1 договору, орендодавець надає, а орендар приймає в оренду, тобто строкове, платне володіння і користування земельну ділянку водного фонду, загальною площею - 9,5332 га, місцезнаходження якої згідно з проектом відведення (планом), що є додатком що цього договору: Криворізький район на території Орджонікідзевської сільської ради.

Відповідно п. 2.1 даного договору земельна ділянка надається в оренду орендареві для рибогосподарських потреб.

Земельна ділянка надається в оренду строком на 50 (п`ятдесят) років починаючи з моменту підписання сторонами цього договору та відповідної реєстрації (п. 3.1 договору).

Згідно з п. 4.2. договору, розмір орендної плати складає 50 (п`ятдесят) грн. за 1га в рік з урахуванням коефіцієнту індексу грошової оцінки згідно чинного законодавства.

Водночас вказана земельна ділянка, яка належить до земель водного фонду, перебуває в оренді особи, яка не має права здійснювати таку діяльність, а саме у відповідача ОСОБА_1 , без проведення нормативної грошової оцінки цієї земельної ділянки, без отримання дозволу на спеціальне водовикористання, без розроблення паспорту водного об`єкта та без умов розміру орендної плати за водний об`єкт (водне дзеркало), який розміщений на цій земельній ділянці, а також систематичної несплати орендарем орендної плати за користування земельною ділянкою.

Відповідно до умов Договору видно, що грошова оцінка наданої в оренду ОСОБА_1 земельної ділянки не проводилась.

Отже, оскільки нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, спірний договір оренди земельної ділянки у цій частині суперечить приписам чинного законодавства.

На даний час не визначено істотні умови договору оренди земельної ділянки водного фонду у комплексі з водним об`єктом - плати за водний об`єкт, як наслідок не виконується обов`язок передбачений ст. 25 Закону України «Про оренду землі», ст. 51 Водного кодексу України.

Крім того, ОСОБА_2 орендує земельну ділянку водного фонду здійснюючи рибогосподарську діяльність без відповідного права на здійснення такої діяльності, оскільки на момент укладення спірного договору оренди землі від 01 липня 2005 року він мав статус фізичної-особи підприємця з видом економічної діяльності: 52.12 «Роздрібна торгівля неспеціалізованих магазинах без переваги продовольчого асортименту».

В подальшому, а саме 05 листопада 2012 року ОСОБА_1 припинено діяльність як фізичної-особи підприємства за власним рішенням, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань від 29 листопада 2023 року.

Водночас, перебуваючи у статусі фізичної-особи підприємця ОСОБА_1 за видами економічної діяльності не мав відношення до рибогосподарської діяльності.

Крім того, відповідно листа ГУ ДПС у Дніпропетровській області від 18 вересня 2023 року за вих. № 35043/5/04-36-24-17-13, за даними інформаційно-комунікаційної системи ДПС ОСОБА_1 перебував на податковому обліку як фізична-особа підприємець з 12 червня 1996 року по 09 листопада 2012 року.

Таким чином, позивач вважає, що, в порушення вимог чинного законодавства договір оренди земельної ділянки водного фонду з кадастровим номером 1221885900:04:001:0755, укладений 01 липня 2005 року між Криворізькою районною державною адміністрацією та ОСОБА_1 підлягає розірванню з одночасним зобов`язанням орендаря ОСОБА_1 повернути власнику Глеюватській сільській раді зазначену земельну ділянку.

На підставі наведеного вище, позивач просив суд розірвати договір оренди земельної ділянки водного фонду, укладений 01 липня 2005 року між Криворізькою районною державною адміністрацією Дніпропетровської області та ОСОБА_1 , державну реєстрацію якого посвідчено в Орджонікідзевській сільській раді Криворізького району Дніпропетровської області, про що у книзі вчинено запис від 14 липня 2005 року за № 56 та зареєстрований у Криворізькому відділі Дніпропетровської регіональної філії державне підприємство «Центр Державного земельного кадастру», про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено запис від 13 січня 2006 року № 0406120002; зобов`язати ОСОБА_1 повернути Глеюватській сільській раді Криворізького району Дніпропетровської області земельну ділянку водного фонду за кадастровим номером 1221885900:04:001:0755, площею 9,5332 га, розташовану на території Глеюватської сільської об`єднаної територіальної громади шляхом підписання акту прийому-передачі; стягнути з відповідачів на користь Дніпропетровської обласної прокуратури понесені судові витрати.

Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2024 року позов задоволено.

Вирішено розірвати договір оренди земельної ділянки водного фонду, укладений 01 липня 2005 року між Криворізькою районною державною адміністрацією Дніпропетровської області та ОСОБА_1 , державну реєстрацію якого посвідчено в Орджонікідзенській сільській раді Криворізького району Дніпропетровської області, про що у книзі вчинено запис від 14 липня 2004 року за № 56 та зареєстрований у Криворізькому відділі Дніпропетровської регіональної філії державне підприємство «Центр Державного земельного кадастру», про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено запис від 13 січня 2006 року № 0406120002.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути Глеюватській сільській раді Криворізького району Дніпропетровської області земельну ділянку водного фонду з кадастровим номером 1221885900:04:001:0755, площею 9,5332 га, розташовану на території Глеюватської сільської об`єднаної територіальної громади.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дніпропетровської обласної прокуратури судовий збір в розмірі 4294, 40 гривень.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не досліджено питання щодо наявності у прокурора повноважень у даній справі представляти інтереси Глеюватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області.

Апелянт зауважує на тому, що пропозиції щодо зміни договору оренди, згідно ст.651 ЦК України, він не отримував, отже він не ухиляється від виконання своїх обов`язків, позиція позивача, яка продубльована в оскаржуваному рішенні, суперечить нормам діючого договору оренди, нормам Цивільного кодексу України, практиці Верховного Суду та в повній мірі суперечить прямій нормі Конституції України щодо незворотності дії в часі норм законодавства.

Також зауважує, що оспрюваний договір оренди укладений між відповідачем та Глеюватською сільською радою Криворізького району Дніпропетровської області не як з суб`єктом господарської діяльності, тобто не як з фізичною особою підприємцем, а як з громадянином України, у зв`язку з чим здійснення позивачем перевірок щодо поданн звітності та сплати податків не є ні предметом даної спраив, ні належним доказом у справі, оскільки земельна ділянка надавалась в оренду як громадянину для провадження рибогосподарських потреб, фактично для задововолення власних потреб.

Апелянт наполягає на тому, що ним виконувались всі умови оспорюваного позивачем договору оренди.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач, посилаючись на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню за наступних підстав.

Відповідно ч. 1 ст.2ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 3 статті 3ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 1 статті 15ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно ст.12,81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1, 2 ст.367ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону.

Судом встановлено, що на підставі розпорядження голови Криворізької районної державної адміністрації від 30 червня 2005 року за № 466-р між Криворізькою районною державною адміністрацією (Орендодавець) та ОСОБА_1 (Орендар) 01 липня 2005 року укладено договір оренди земельної ділянки водного фонду з кадастровим номером земельної ділянки 1221885900:04:001:0755 для рибогосподарських потреб (том 1 а.с. 88, 51-53, 134-135).

Факт державної реєстрації договору посвідченого в Орджонікідзевській сільській раді, про що у книзі вчинено запис від 14 липня 2005 року за № 56, а також договір зареєстрований у Криворізькому районному відділі Дніпропетровської регіонально філії державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру», про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено запис від 13 січня 2006 року № 0406120002.

Відповідно п. 1.1 договору, орендодавець надає, а орендар приймає в оренду, тобто строкове, платне володіння і користування земельну ділянку водного фонду, загальною площею 9,5332 га, в т.ч. пасовищ -3,7713 га , гребля 0.1703 га, під водою 4.4184 га, лісосмуга 1,1732 га, місцезнаходження якої згідно з проектом відведення (планом), що є додатком що цього договору: Криворізький район на території Орджонікідзенської сільської ради.

Відповідно п. 2.1 даного договору земельна ділянка надається в оренду орендареві для рибогосподарських потреб.

Земельна ділянка надається в оренду строком на 50 (п`ятдесят) років, починаючи з моменту підписання сторонами цього договору та відповідної реєстрації (п. 3.1 договору).

Згідно з п. 4.2. договору, розмір орендної плати складає 50 (п`ятдесят) грн за 1 га в рік з урахуванням коефіцієнту індексу грошової оцінки згідно чинного законодавства.

Відповідно абзацу 1 п. 24 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України, з дня набрання чинності цим пунктом (27 травня 2021 року) землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності , розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім окремих виключень.

Відповідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25 грудня 2023 року право власності на земельну ділянку водного фонду з кадастровим номером 1221885900:04:001:0755 площею 9,5332 га зареєстроване за Глеюватської сільською радою Криворізького району Дніпропетровської області.

Суд дійшов висновку про те, що на даний час органом уповноваженим здійснювати функції власника вказаної земельної ділянки є Глеюватська сільська об`єднана територіальна громада в особі Глеюватської сільської ради.

Звертаючись до суду з позовом про розірвання договору оренди та зобов`язання повернути земельну ділянку позивач посилався на те, що земельна ділянка з кадастровим номером 1221885900:04:001:0755 площею 9,5332 га, яка належить до земель водного фонду, використовується ОСОБА_1 без проведення нормативної грошової оцінки цієї земельної ділянки, без отримання дозволу на спеціальне водовикористання, без розроблення паспорту водного об`єкта та без умов розміру орендної плати за водний об`єкт (водне дзеркало), який розміщений на цій земельній ділянці, а також систематичної несплати орендарем орендної плати за користування земельною ділянкою.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги позивача обґрунтовані та підтвердженні наявними в матеріалах справи доказами, оскільки ОСОБА_1 не дотримуються вимоги п.п. 2.1, 6.4.4 договору оренди земельної ділянки щодо використання земельної ділянки для рибогосподарських потреб, умови щодо розміру орендної плати за водний об`єкт, розташований на земельній ділянці наданій ОСОБА_1 в орендне користування до цього часу не визначені, як наслідок, не виконується обов`язок щодо плати за водний об`єкт передбачений ст. 25 Закону України «Про оренду землі».

Колегія суддів апеляційного суду вважає, що такі висновки суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про розірвання договору оренди землі не в повній мірі відповідають обставинам справи та вимогам чинного законодавства.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України).

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Договір є підставою виникнення цивільних прав і обов`язків (статті 11, 626 ЦК України), які мають виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до договору (стаття 526 ЦК України), а одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається (стаття 525 ЦК України).

Згідно з частиною 2 статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Згідно ч. 1 ст. 652 ЦК України зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Відповідно ч. 2 ст. 652 ЦК України якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

У п. 64 постанови від 21 липня 2021 року по справі № 912/3323/20 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що істотна зміна обставин є оціночною категорією, яка полягає у розвитку договірного зобов`язання таким чином, що виконання такого зобов`язання для однієї зі сторін договору стає більш обтяженим, ускладненим, наприклад у силу збільшення для сторони вартості виконуваного або зменшення цінності отримуваного стороною виконання, чим суттєво змінюється рівновага договірних стосунків, призводячи до неможливості виконання зобов`язання.

Застосування статті 652 ЦК України є відображенням дії у договірних правовідносинах справедливості, добросовісності, розумності як загальних засад цивільного судочинства з огляду на ті обставини, що на стабільність договірних відносин можуть вплинути непередбачувані фактори, що істотно порушують баланс інтересів сторін та суттєво знижують очікуваний результат для кожної зі сторін договору.

Істотна зміна обставин є оціночною категорією, водночас вона полягає у розвитку договірного зобов`язання таким чином, що виконання зобов`язання для однієї зі сторін договору стає більш обтяженим, ускладненим, наприклад у силу збільшення для сторони вартості виконуваного або зменшення цінності отримуваного стороною виконання, чим суттєво змінюється рівновага договірних стосунків, призводячи до неможливості виконання зобов`язання.

Таким чином, передбачене вказаними статтями право, зокрема, на розірвання договору у разі істотної зміни обставин, направлене на захист сторін такого договору від настання ще більш несприятливих наслідків, пов`язаних з подальшим виконанням договору в умовах виникнення обставин, що відповідають характеристикам, зазначеним в статті 652 ЦК України.

Таке право сторони можуть реалізувати у разі, коли вони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 910/9961/16.

Водночас, договір у разі істотної зміни обставин може бути розірваним не лише за згодою сторін, а і на підставі рішення суду, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились. У такому разі суд при вирішенні питання на предмет можливості задоволення вимоги заінтересованої сторони, має встановити факт зміни істотної обставини, за наявності одночасно чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі №911/537/19.

Наведені правові висновки узгоджуються з принципом «найменших негативних наслідків» для сторін договору та висновками Верховного Суду, викладеними у підпунктам 8.24, 8.25 постанови від 10 грудня 2019 року у справі № 926/1557/18, що за змістом наведених законодавчих положень зміна договору у зв`язку з істотною зміною обставин в судовому порядку, як і розірвання договору з цих підстав, виходячи з принципу свободи договору, є винятковими заходами, що застосовуються за наявності підтвердження дійсної істотної зміни обставин, з яких виходили сторони, укладаючи цей правочин.

При цьому, можливість внесення змін у договір як більш гнучкий засіб урегулювання правовідносин сторін може бути застосований у разі, якщо, з огляду на конкретні обставини, розірвання договору суперечитиме суспільним інтересам та матиме наслідком завдання шкоди, що значно перевищуватиме необхідні для виконання договору затрати, отже є необґрунтованим з точки зору необхідності вчинення сторонами ряду заходів щодо забезпечення відновлення становища залежно від ступеню виконання зобов`язань за цим договором, та понесення у зв`язку з цим фінансових та інших витрат, тобто за принципом «найменших негативних наслідків» для сторін договору.

Таким чином, виходячи зі змісту статей 651, 652 ЦК України та принципу «найменших негативних наслідків» для сторін договору, можна дійти висновку, що розірвання договору, у разі істотної зміни обставин, як спосіб урегулювання спірних правовідносин сторін, може бути реалізований лише після того, як сторони (одна зі сторін) вчинили дії, спрямовані на приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, шляхом внесення у нього змін і не досягли відповідної згоди, тобто після застосування більш гнучкого та менш обтяжливого засобу врегулювання суперечності.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові від 25 лютого 2020 року по справі № 922/2279/19.

Задовольняючи позовні вимоги про розірвання оспорюваного договору оренди землі суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не дотримуються вимоги п.п. 2.1, 6.4.4 договору оренди земельної ділянки щодо використання земельної ділянки для рибогосподарських потреб та умови щодо розміру орендної плати за водний об`єкт, розташований на земельній ділянці наданій ОСОБА_1 в орендне користування до цього часу не визначені, як наслідок, не виконується обов`язок щодо плати за водний об`єкт передбачений ст. 25 Закону України «Про оренду землі».

Проте суд прешої інстанцї дійшов помилкового висновку про наявність підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки водного фонду, який укладений 01 липня 2005 року між Криворізькою районною державною адміністрацією Дніпропетровської області та ОСОБА_1 , з огляду на наступне.

Статтею 17 Земельного кодексу України (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно ч. 3 ст. 122 Земельного кодексу України, в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин, районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо).

Згідно ч. 4 ст. 122 Земельного кодексу України (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

З аналізу вищевказаних норм видно, що розпорядником спірної земельної ділянки, на момент вчинення правочину, була Дніпропетровська обласна державна адміністрація, а не Криворізька РДА, з якою ОСОБА_1 уклав договір оренди.

Відповідно ст. 25 Закону України «Про тваринний світ», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, закріплено, що добування риби та водних безхребетних вважається рибальством, а не водним господарством.

Згідно Концепції розвитку водного господарства України, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 14 січня 2000 року водне господарство це галузь, завданням якої є забезпечення потреб населення і народного господарства у водних ресурсах, збереження, охорона та відтворення водного фонду, попередження шкідливої дії вод і ліквідація її наслідків.

На час виникнення спірних правовідносин діяли положенняЗакону України «Про загальнодержавну програму розвитку водного господарства», за змістом якого діяльність з ведення водного господарства здійснюється Держводагентсвом України і підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери його управління, відповідно до затверджених положень.

Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Держкомзему України від 23 липня 2010 року № 548 (чинної на момент укладення спірного Договору оренди), яка припинила свою дію з 11 серпня 2021 року, рибогосподарські потреби відповідають цільовому призначенню 10.07 та не є веденням водного господарства згідно призначень 10.01-10.05 Класифікації.

Крім того, відповідно додатку 59 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, якими на теперішній час визначається цільове призначення земельних ділянок, аналогічно попередньому Класифікатору рибогосподарські потреби відповідають цільовому призначенню 10.07., водночас веденню водного господарства - 10.01-10.05 Класифікації.

З огляду на викладене, діяльність, пов`язана з наданням водних об`єктів для рибогосподарських потреб, не є веденням водного господарства.

Отже, Криворізька районна державна адміністрація, на момент укладання договору оренди, перебрала на себе повноваження обласної державної адміністрації, тим самим ототожнивши два різних поняття «водне господарство» та «рибне господарство».

На підставі наведеного вище колегія суддів приходить до висновку про те, що Криворізька районна державна адміністрація не мала повноважень щодо передачі земельної ділянки площею 9,5332 га для рибогосподарських потреб за межами населених пунктів в оренду ОСОБА_1 , оскільки обсяг необхідної цивільної дієздатності для вчинення даного правочину у неї був відсутній.

Аналізуючи вищенаведене колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про відсутність підстав для розірвання договору оренди землі, оскільки фактично між сторонами відсутні договірні відносини, оскільки сторона не мала повноважень на його укладення.

У зв`язку з чим такий договір не потребує додаткового вирішення питання про його розірвання, як неукладений.

При цьому, колегія суддів апеляційного суду також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Криворізькою районною державною адміністрацією передано землі водного фонду для їх використання не за цільовим призначенням, оскільки відповідач ОСОБА_1 не має права на зайняття рибогосподарською діяльністю.

Так, статтею 1 Закону України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів», який набув чинності 04 серпня 2011 року року надано визначення поняттю рибогосподарська діяльність, зокрема це - діяльність юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців, пов`язана з вивченням водних біоресурсів, їх охороною, відтворенням, спеціальним використанням, переробкою, реалізацією тощо.

Також у статті 1 Закону України «Про аквакультуру», який набрав чинності 01 липня 2013 року, надано визначення поняттю аквакультура (рибництво) - сільськогосподарська діяльність із штучного розведення, утримання та вирощування об`єктів аквакультури у повністю або частково контрольованих умовах для одержання сільськогосподарської продукції (продукції аквакультури) та її реалізації, виробництва кормів, відтворення біоресурсів, ведення селекційно-племінної роботи, інтродукції, переселення, акліматизації та реакліматизації гідробіонтів, поповнення запасів водних біоресурсів, збереження їх біорізноманіття, а також надання рекреаційних послуг.

Крім того, наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України № 141 від 21 березня 2012 року затверджено форму звітності № 1А-риба (річна) «Виробництво продукції аквакультури за 20__ р.» та інструкції щодо її заповнення.

Відповідно до ч. 2 даного Наказу вказану форму звітності поширити на юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які здійснюють виробництво посадкового матеріалу та товарної риби в умовах аквакультури.

Так, відповідно вимог чинного законодавства, Договір оренди земель водного фонду від 01 липня 2005 року мав бути укладений лише з особою, яка має право на зайняття рибогосподарською діяльністю, а саме з фізичною особою-підприємцем.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові від 15 жовтня 2019 року, справа № 903/129/18, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що Закон України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» не діяв на момент укладення договору оренди, але, відсутність визначення поняття рибогосподарської діяльності у тексті нормативного акта на вказаний момент не змінює суті такої діяльності, яка має господарський характер, а отже, може здійснюватися саме відповідними суб`єктами.

Проте, як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ні на момент укладення спірного договору оренди землі від 01 липня 2005 року, ні на теперішній час не є суб`єктом підприємницької діяльності та не здійснює рибогосподарську діяльність. На момент укладення спірного договору оренди землі від 01 липня 2005 року мав статус фізичної-особи підприємця з видом економічної діяльності: 52.12 «Роздрібна торгівля неспеціалізованих магазинах без переваги продовольчого асортименту». В подальшому, а саме 05 листопада 2012 року ОСОБА_1 припинено діяльність як фізичної-особи підприємства за власним рішенням, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань від 29 листопада 2023 року (том 1 138-140 ).

Водночас, перебуваючи у статусі фізичної-особи підприємця ОСОБА_1 за видами економічної діяльності не мав відношення до рибогосподарської діяльності.

Крім того, відповідно листа ГУ ДПС у Дніпропетровській області від 18 вересня 2023 року за вих. №35043/5/04-36-24-17-13, за даними інформаційно-комунікаційної системи ДПС ОСОБА_1 перебував на податковому обліку як фізична-особа підприємець з 12 червня 1996 року по 09 листопада 2012 року (том 1 а.с. 104-105).

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, про те, що Криворізькою районною державною адміністрацією передані землі водного фонду для їх використання не за цільовим призначенням відповідачу ОСОБА_1 , який не має права на зайняття рибогосподарською діяльністю.

Аргументи апеляційної скарги щодо незаконності оскаржуваного судового рішення в тій частині, що прокурор не мав права представляти інтереси Глеюватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області при зверненні із позовом до суду не заслуговують на увагу, виходячи із наступного.

Пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України.

Згідно з частинами 3 та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

Відповідно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Зазначена позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №806/1000/17, від 08 лютого 2019 у справі № 915/20/18.

Виходячи із контексту правовідносин у цій справі, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести, крім наведеного підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Зазначені правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19). У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

У справі, яка переглядається, прокурор зазначив підставою для представництва інтересів держави є факт порушення земельного законодавства при використанні не за цільовим призначенням наданої ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки для рибогосподарських потреб, а уповноважені державою органи не вжили заходів до захисту інтересів держави та повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, проте дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про розірвання договору оренди землі за вищенаведених підстав.

За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про розірвання договору оренди землі підлягає скасуванню, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Відповідно ч.13ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідност. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, однак оскільки апелянт звільнений від сплати судового збору за подання апеляційнї скарги, судові витрати, пов`язані з розглядом справи судом апеляційної інстанції слід віднести на рахунок держави.

Керуючись ст.367,374,376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2024 року в частині позовних вимог про розірвання договору оренди землі скасувати.

У задоволенні позовних вимог Криворізької північної окружної прокуратури, яка діє в інтересах держави в особі Глеюватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, до ОСОБА_1 , третя особа: Криворізька районна державна адміністрація Дніпропетровської області районна військова адміністрація, про розірвання договору оренди землі відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Судді:

Повний текст постанови складено 18 листопада 2024 року.

Головуючий О.І. Корчиста