Постанова

від 13.11.2024 по справі 918/404/24

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2024 року Справа № 918/404/24

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.

секретар судового засідання Черначук А.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Заступника керівника Рівненської обласної прокуратури та апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Рівненської області від 15 липня 2024 року по справі №918/404/24 (суддя Войтюк В.Р.)

час та місце ухвалення рішення: 15 липня 2024 року; м. Рівне, вул. Набережна, 26-А; повний текст рішення складено 22 липня 2024 року

за позовом Керівника Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави

в особі Дядьковицької сільської ради Рівненського району Рівненської області

до: 1) ОСОБА_1

2) Фермерського господарства "Валентина"

про витребування земельної ділянки

за участю представників сторін:

від Прокурора - Гіліс І.В.;

від Позивача - не з`явився;

від Відповідача 1 - Мельничук С.В.;

від Відповідача 2 - Янчук В.В..

ВСТАНОВИВ:

Керівник Рівненської окружної прокуратури (надалі Прокурор) в інтересах держави в особі Дядьковицької сільської ради Рівненського району Рівненської області (надалі Позивач) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_1 (надалі Відповідач 1) та до Фермерського господарства «Валентина» (надалі Відповідач 2) про витребування у комунальну власність на користь Позивача земельної ділянки площею 3,327 Га, кадастровий номер 5624682700:01:001:1270.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Відповідач 1, будучи членом Відповідача 2, який не є засновником Відповідача 2 та не передавав земельну ділянку до цього господарства, безоплатно отримав у власність земельну ділянку площею 3,327 Га, кадастровий номер 5624682700:01:001:1270, яка перебувала у користуванні Відповідача 2. При цьому надання такої ділянки для ведення фермерського господарства відбувалося на загальних підставах, проте із земель, що вже перебували у користуванні фермерського господарства. Вказує, що у подальшому Відповідач 1 фермерську діяльність не здійснював, земельну ділянку передав в оренду Відповідача 2 за договором оренди землі від 20 грудня 2022 року строком на 10 років. Прокурор вважає, що метою отримання спірної земельної ділянки було не створення та ведення фермерського господарства Відповідачем 1 одноосібно або з членами родини, а отримання її безкоштовно, поза конкурсом, без проведення земельних торгів, а відтак Прокурор просив суд витребувати з володіння відповідачів у комунальну власність на користь Позивача земельну ділянку площею 3,327 Га, кадастровий номер 5624682700:01:001:1270.

У матеріально-правове обґрунтування заявлених позовних вимог Прокурор посилається на статтю 131-1 Конституції України, статтю 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 32, 116, 118, 122 Земельного кодексу України, статтю 387 Цивільного кодексу України, статті 3, 8, 12, 13 Закону України «Про фермерське господарство».

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 15 липня 2024 року (том 1, а.с. 61-77) в задоволенні позову відмовлено.

При ухвалені вказаного рішення, суд першої інстанції зазначив, що Прокурором скеровано лист від 21 лютого 2024 року № 50-56-1468вих-24 про наявні підстави для вжиття заходів цивільно-правового характеру щодо витребування у комунальну власність спірної земельної ділянки. У відповідь на лист Прокурора орган місцевого самоврядування листом від 22 лютого 2024 року № вих-140/01-10 повідомив, що заходи претензійно-позовного характеру щодо витребування спірної земельної ділянки не будуть вживатись. Місцевим господарським судом зроблено висновок, що уповноваженим органом жодних заходів, спрямованих на усунення виявлених порушень земельного законодавства, не вжито, що є підставою для звернення Прокурора з цим позовом до суду в інтересах держави в особі Позивача у зв`язку з бездіяльністю останнього.

Місцевий господарський суд зазначив, що член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку у користування для створення фермерського господарства і раніше не набув права на земельну частку (пай), може цю (отриману ним) земельну ділянку приватизувати у межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством. Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства. Тому, як виснував суд першої інстанції Відповідач 1 мав право на отримання спірної земельної ділянки у загальному порядку після припинення права постійного користування на неї самим фермерським господарством.

Місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні також вказав, що скільки завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є передання (надання) земельної ділянки у власність, що оформлюється рішенням уповноваженого органу про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, у цій справі - наказ ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17 лютого 2015 року № 17-153/16-15-СГ та підкреслив, що саме від вказаної дати слід обраховувати початок перебігу позовної давності, оскільки саме з нею пов`язується незаконне набуття у власність Відповідачем 1 спірної земельної ділянки та момент, коли довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, з позиції суду першої інстанції слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний визначений прокурором позивач.

Місцевий господарський суд вказав, що перебіг позовної давності розпочався 18 лютого 2015 року і, відповідно, закінчився 18 лютого 2018 року.

У свою чергу, Прокурор звернувся до суду з відповідним позовом 18 квітня 2024 року, тобто через понад дев`ять років після набуття права власності на спірну земельну ділянку та через понад шість років після спливу позовної давності.

Зважаючи на наведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Прокурора є такими, що задоволенню не підлягають з огляду на звернення до суду з пропуском позовної давності та без належного обґрунтування поважності причин її пропуску.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Прокурор звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 83-92), в якій просив скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 15 липня 2024 року в справі № 918/404/24 та прийняти нове рішення, яким позов задоволити.

Прокурор зазначив, що про необхідність захисту інтересів держави в судовому порядку, тобто про незаконне вибуття з власності держави земельної ділянки сільськогосподарського призначення у приватну власність Відповідача 1, органам прокуратури стало відомо лише після ознайомлення з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) членам Відповідача 2. Зазначив і що, 18 грудня 2023 року Прокурором скеровано лист до Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області про надання інформації та копій документів щодо передачі у приватну власність земельних ділянок для ведення фермерського господарства, які перебували у постійному користуванні ОСОБА_2 та що у відповідь, Управління повідомило Прокурора про можливість ознайомлення з документацією із землеустрою, яка наявна у паперовій формі за адресою: м. Рівне, вул. 16 Липня, 38.

Прокурор вказав, що у ознайомлення із документами, йому стало відомо, що вказані документи свідчать про обставини подальшої незаконної приватизації Відповідачем 1 спірної земельної ділянки, оскільки Відповідач 1 попередньо земельну ділянку у користування для ведення фермерського господарства не отримував, увійшов до складу Відповідача 2 як його член після створення цього господарства, а тому не мав права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки, яка перебувала у користуванні Відповідача 2. З огляду на викладене, Прокурору стало достеменно відомо про порушення інтересів держави лише у лютому 2024 року, після ознайомлення з вказаною документацією із землеустрою, а уповноваженому у спірних правовідносинах органу місцевого самоврядування (Позивачу) про наявні порушення інтересів територіальної громади - після отримання листа в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» - 21 лютого 2024 року.

В апеляційній скарзі Прокурор зазначив, що згідно вказаних вище норм законодавства, органи прокуратури з 26 жовтня 2014 року позбавлені повноважень щодо проведення перевірок у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів. А тому, твердження суду першої інстанції про те, що Прокурор міг виявити порушення інтересів держави ще починаючи з 2015 по 2018 роки (оскільки не був позбавлений можливості, з використанням повноважень, передбачених Законом України «Про прокуратуру» своєчасно отримати від Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області необхідну для подання позову інформацію) на його переконання не узгоджується із функціями, покладеними на Прокуратуру Законом та є хибними. Також, Прокурор вказав, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що Прокурором не наведено жодних об`єктивних обставин, які перешкоджали раніше звернутися до суду з позовними вимогами.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Відповідач 1 звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 105-111), в якій просив змінити рішення Господарського суду Рівненської області від 15 липня 2024 року в справі № 918/404/24 в мотивувальній частині, з урахуванням доводів, викладених у апеляційній скарзі.

Апелянт вказує, що з його позиції, якщо член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства. Констатує, що в даному випадку, Відповідач 1, отримував оспорювану земельну ділянку в загальному порядку, що не суперечило нормам чинного на той час законодавства України, тому спірна земельна ділянка, якщо і може бути в нього вилучена, то лише на користь особи, яка володіла та користувалася нею на законній підставі, тобто Відповідача 1. Вважає, що подання позову прокурором містить ознаки непропорційного втручання у право на мирне володіння майном.

Разом з тим, апелянт зазангачає і те, що судом першої інстанції не надано відповідної правової оцінки, що не існує (нема) нормативного документу, який би підтверджував, що Держава Україна може бути в особі Позивача так як про це зазначає Прокурор у позові, поданому в інтересах держави в особі Позивача.

Також, Відповідач 1 в апеляційній скарзі зазначає, що оскільки Прокурор звернувся до господарського суду із позовом про витребування земельної ділянки, власником якої є фізична особа, яка господарську діяльність на спірній земельній ділянці не здійснює, а передала її в оренду для Відповідача 2, то такий спір за своїм суб`єктним складом сторін та характером спірних правовідносин (не здійснення не земельній ділянці господарської діяльності її власником) підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов`язки фізичної особи (власника земельної ділянки).

Відповідач 1 в апеляційній скарзі вказав, що Відповідач 1 набув право власності на земельну ділянку на законних підставах відповідно до вимог земельного законодавства, при цьому Прокурор, не довів факту порушення прав та інтересів держави, а позбавлення Відповідача 1 права на земельну ділянку є явно непропорційним, оскільки тягне за собою позбавлення особи власності та можливості вести діяльність, яка б забезпечила потреби сільськогосподарської продукції. Апелянт вважає, що в даному випадку наявні підстави для застосування судом апеляційної інстанції повноважень, передбачених частиною четвертою статті 277 ГПК України, щодо зміни мотивувальної частини оскаржуваного рішення суду першої інстанції з урахуванням доводів апеляційної скарги.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 серпня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Прокурора на рішення Господарського суду Рівненської області від 15 липня 2024 року по справі №918/404/24.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 серпня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача 1 на рішення Господарського суду Рівненської області від 15 липня 2024 року по справі №918/404/24. Об`єднано в одне апеляційне провадження апеляційну скаргу Прокурора та апеляційну скаргу Відповідача 1 на рішення суду першої інстанції від 15 липня 2024 року по справі №918/404/24 для спільного розгляду.

30 серпня 2024 року через підсистему «Електронний суд» від Прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу Відповідача 1, в якому Прокурор просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги Відповідача 1, та вказав, що Відповідач 1 мав право на отримання спірної земельної ділянки у загальному порядку після припинення права постійного користування на неї фермерським господарством. Наголосив, що метою отримання спірної земельної ділянки було не створення фермерського господарства та здійснення відповідної підприємницької діяльності Відповідача 1 одноосібно або з членами родини, а її отримання безкоштовно, за пільговою процедурою в обхід загальному порядку.

Прокурор зазначив, що згідно інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 10 березня 2015 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на вказану земельну ділянку. Прокурор вважає, що будучи членом Відпоідача 2, однак, не його засновником, не отримувавши попередньо у користування та не передававши земель до цього господарства, безоплатно, незаконно отримав у власність земельну ділянку з кадастровим номером 5624682700:01:001:1270. Крім того, Прокурор зазначив, що Відповідач 1 фермерську діяльність не здійснював, земельну ділянку площею 3,327 Га з кадастровим номером 5624682700:01:001:1270 передав в оренду Відповідачу 2, що підтверджується договором оренди земельної ділянки від 20 грудня 2022 року. З огляду на викладене, Прокурор вважає, що наказ Головного управління Держземагенства у Рівненській області від 17 лютого 2015 року №17-153/16-15-СГ в частині передачі Відповідачу 1 у власність земельної ділянки площею 3,327 Га з кадстровим номером 5624682700:01:001:1270, є таким, що прийнятий всупереч положенням статті 32 Земельного кодексу України, статті 13 Закону України «Про фермерське господарство», а спірна земельна ділянка, яка незаконно вибула з власності держави, підлягає витребуванню у комунальну власність Дядьковицької територіальної громади в особі Дядьковицької сільської ради.

4 вересня 2024 року через підсистему «Електронний суд» від Прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу Відповідача 1, в якому Прокурор просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. При цьому, Прокурор вказав, що Відповідачем 1 безоплатно отримано спірну земельну ділянку на підставі наказу ГУ Держгеокадастру, що прийнято всупереч положенням статті 32 Земельного кодексу України та статті 13 Закону України «Про фермерське господарство», а тому останній на переконання Прокурора є незаконним. Прокурор вказав, що Відповідач 1, будучи членом Відповідача 2, який не є засновником Відповідача 2 та не передавав земельну ділянку до цього господарства, безоплатно отримав у власність земельну ділянку, яка перебувала у користуванні фермерського господарства. При цьому, надання такої ділянки для ведення фермерського господарства відбувалося на загальних підставах (статті 118 Земельного кодексу України), проте із земель, що вже перебували у користування фермерського господарства. Констатує, що у подальшому, Відповідач 1 фермерську діяльність не здійснював, земельну ділянку, за договором оренди землі передав в оренду Відповідачу 2. Враховуючи встановлені обставини набуття Відповідачем 1 земельної ділянки для ведення фермерського господарства, безоплатно, не створення у подальшому ним фермерського господарства, відсутності доказів обробітку земельної ділянки (витрачання власних, трудових, фінансових ресурсів тощо) та передачу її в оренду юридичним особам, витребування її з власності Відповідача 1 на переконання Прокурора не становитимуть для нього надмірного тягаря.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12 вересня 2024 року проведення підготовчих дій закінчено. Розгляд апеляційної скарги призначено на 23 жовтня 2024 року об 14:00 год..

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 жовтня 2024 року, з підстав, наведених в даній ухвалі розгляд апеляційної скарги відкладено на 13 листопада 2024 року об 15:30 год..

В судове засідання від 13 листопада 2024 року представник Позивача не з`явився.

Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Разом з тим, суд констатує, що ухвалою суду (від 23 жовтня 2024 року) сторони повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи (в розумінні частини 2 статті 120 Господарського процесуального кодексу України) та не викликалися (в розумінні частини 1 статті 120 Господарського процесуального України).

При цьому сторони належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

В той же час, згідно пункту 2 частини 3 статті 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

З огляду на вказану норму процесу та описані вище обставини, клопотання Позивача про розгляд справи без його участі, апеляційний господарський суд вирішив проводити розгляд справи без участі Позивача за наявними в справі матеріалами.

При цьому суд констатує, що згідно з частинами 1 та 2, пунктами 1, 2, 6, 8-11 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

В судовому засіданні від 13 листопада 2024 року Прокурор підтримав доводи апеляційної скарги та просив рішення суду скасувати і ухвали нове рішення, яким позов задоволити. При цьому Прокурор заперечив проти доводів апеляційної скарги та просив відмовити в її задоволенні при цьому залишити рішення місцевого господарського суду без змін. Прокурор вказав, що Відповідачем 1 безоплатно отримано спірну земельну ділянку на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області від 17 лютого 2015 року яким затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність Відповідачу 1, та що дане прийнято всупереч положенням статті 32 Земельного кодексу України та статті 13 Закону України «Про фермерське господарство», а тому такий наказ є незаконним. Прокурор також вказав, що Відповідач 1, будучи членом Відповідача 2, який не є засновником Відповідача 2 та не передавав земельну ділянку до цього господарства, безоплатно отримав у власність земельну ділянку, яка перебувала у користуванні фермерського господарства. Що ж до строків позовної давності, то Прокурор вказав, що про незаконне вибуття з власності держави земельної ділянки сільськогосподарського призначення у приватну власність Відповідача 1, органам прокуратури стало відомо лише після ознайомлення з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі членам Відповідача 2. Констатував, 18 грудня 2023 року Прокурором скеровано лист до Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області про надання інформації та копій документів щодо передачі у приватну власність земельних ділянок для ведення фермерського господарства, які перебували у постійному користуванні ОСОБА_2 . Прокурор вказав, що ознайомившись із документами, стало відомо, що вказані документи свідчать про обставини подальшої незаконної приватизації Відповідачем 1 спірної земельної ділянки, оскільки Відповідач 1 попередньо земельну ділянку у користування для ведення фермерського господарства не отримував, увійшов до складу Відповідача 2 як його член після створення цього господарства, а тому не мав права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки, яка перебувала у користуванні Відповідача 2. З огляду на вказане за доводами Прокурора, Прокурору стало достеменно відомо про порушення інтересів держави лише у лютому 2024 року, після ознайомлення з вказаною документацією із землеустрою, а уповноваженому у спірних правовідносинах органу місцевого самоврядування (Позивачу) про наявні порушення інтересів територіальної громади - після отримання листа в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» - 21 лютого 2024 року.

В судовому засіданні від 13 листопада 2024 року, представник Відповідача 1 підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, просив змінити рішення місцевого господарського суду та прийняти мотивувальну рішення в редакції апеляційної скарги. При цьому представник просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги Прокурора. Представник Відповідача 1 вказав, що якщо член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, то на переконання представника він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства. Відповідач 1 вказав, що в даному випадку, Відповідач 1, отримував оспорювану земельну ділянку в загальному порядку, що не суперечило нормам чинного на той час законодавства України. Представник також вказав, що в позовній заяві Прокурора не обґрунтовано необхідність звернення до суду в інтересах держави, а також необхідність захисту цих інтересів, підстави для звернення до суду, та вважає, що Позивач цілком спроможний захистити права та інтереси громади самостійно. Також представник зазначив, що дана справа з огляду на спірні правовідносини має розглядатися в порядку цивільного судочинства та віднесена до загальної юрисдикції судів.

В судовому засіданні від 13 листопада 2024 року, представник Відповідач 2 підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі Відповідача 1, просив змінити рішення місцевого господарського суду та прийняти мотивувальну рішення в редакції апеляційної скарги Відповідача 1. При цьому просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги Прокурора. Представник Відповідача 2 вказав, що якщо член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, то з точки зору представника, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства. Представник зауважив, що в даному випадку, Відповідач 1, отримував оспорювану земельну ділянку в загальному порядку, що не суперечило нормам чинного на той час законодавства України.

Дослідивши матеріали справи, апеляційні скарги, заслухавши пояснення Прокурора, представників Відповідача 1, Відповідача 2, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, відзивів на апеляційні скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги Прокурора та Відповідача 1 слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін, виходячи з наступного.

Як зауважує Прокурор та вбачається з матеріалів справи згідно з Державним актом на право користування землею серії Б № 050063, виданого на підставі рішення Верхівської сільської Ради народних депутатів від 2 лютого 1993 року за № 58, ОСОБА_2 надано у постійне користування земельну ділянку для ведення селянського фермерського господарства загальною площею 25,7 Га на території Верхівської сільської ради Рівненського району (на цей час - Дядьковицької територіальної громади). Акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 240.

ОСОБА_3 створено Відповідача 2, який зареєстрований як юридична особа 2 лютого 1993 року про що внесено відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців за № 16021200000000445.

Розпорядженням Рівненської районної державної адміністрації від 28 лютого 1997 року № 122 "Про відведення земельних ділянок в постійне користування В.Вограліку для розширення селянського (фермерського) господарства" останньому надано в постійне користування земельні ділянки загальною площею 24,9 Га.

Згідно з пунктом 1.4 Статуту Відповідача 2 (нова редакція), затвердженого головою Відповідача 2 (зі змінами від 15 березня 2011 року), окрім засновника (В.Вограліка), членами господарства є: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Відповідач 1, ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .

Пунктом 5.1 Статуту передбачено, що до земель господарства належать земельні ділянки, отримані (придбані) засновником господарства у власність, постійне користування та надані господарству в оренду.

19 грудня 2008 року голова Відповідача 2 звернувся до Рівненської районної державної адміністрації із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою по виготовленню державних актів на право власності на землю в розмірі земельної ділянки (паю) щодо відведення земельних ділянок у власність за рахунок земель Відповідача 2 членам Відповідача 2, у тому числі Відповідачу 1, які не передавали вказані земельні ділянки до цього господарства як його учасники.

15 грудня 2008 року Відповідач 1 звернувся до Рівненської районної державної адміністрації із заявою про виділення в натурі на місцевості земельної ділянки.

Розпорядженням Рівненської районної державної адміністрації від 13 січня 2009 року № 13 (із змінами, внесеними розпорядження Рівненської РДА від 13 вересня 2011 року № 690) надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки за рахунок земель Відповідача 2 у розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства на території Верхівської сільської ради: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_7 , Відповідачу 2, ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

21 січня 2015 року членами Відповідача 2 подано спільну заяву до ГУ Держземагенства у Рівненській області про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі членам Відповідача 2 та про надання їх у власність.

Наказом ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17 лютого 2015 року № 17-153/16-15-СГ передано у власність земельні ділянки загальною площею 33,8584 Га для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) членам фермерського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні громадянина В. Вограліка, та розташовані на території Верхівської сільської ради Рівненського району Рівненської області.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 10 березня 2015 року за Відповідачем 1 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5624682700:01:001:1270 площею 3,327 Га (реєстраційний номер: 592136156246).

Отже, Відповідач 1, будучи членом Відповідача 2, який не є засновником Відповідача 2 та не передавав земельну ділянку до цього господарства, безоплатно отримав у власність земельну ділянку площею 3,327 Га, кадастровий номер 5624682700:01:001:1270, яка перебувала у користуванні фермерського господарства.

20 грудня 2022 року між Відповідачем 1 (орендодавець) та Відповідачем 2 (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого Відповідач 1 надав Відповідачу 2 земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства площею 3,327 га, кадастровий номер 5624682700:01:001:1270, строком на 10 років, яка знаходиться на території Позивача.

Право оренди 20 грудня 2022 року зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про інше речове право: 48814732.

Як стверджує Прокурор, метою отримання спірної земельної ділянки було не створення та введення фермерського господарства Відповідачем 1 одноосібно або з членами родини, а отримання її безкоштовно, поза конкурсом, без проведення земельних торгів, за рахунок земель, що були в користуванні Відповідача 2.

Доказів створення Відповідачем 1 фермерського господарства в матеріалах справи немає, так само як відсутні докази припинення за фермерським господарством станом на дату набуття Відповідачем 1 спірної земельної ділянки права постійного користування на землю.

Зважаючи на вищеописану позицію, Прокурор в інтересах держави в особі Позивача звернувся в суд з позовом до Відповідачів 1 та 2 про витребування земельної ділянки.

Зважаючи на предмет позовних вимог та обставини, котрими Прокурор обгрунтовує підставність своїх позовних вимог, враховуючи заперечення Відповідача 1, наведені в апеляційній скарзі щодо представництва інтересів держави саме в особі Позивача, та апелянт вважає, що Позивач вправі самостійно захистити власні інтереси в суді, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій-чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям; прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції, у спірних відносинах. Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко невизначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Аналогічна позиція викладена і у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року в справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року в справі № 924/1237/17.

Водночас, Прокурор, вважаючи, що діями (бездіяльністю) відповідачів порушуються державні інтереси, має не тільки законне право, а й обов`язок здійснити захист таких інтересів, обравши при цьому один із способів захисту, передбачених процесуальним Законом.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 липня 2018 року у справі № 926/1111/15.

Витребування у власність територіальної громади земельної ділянки, приватизованої Відповідачем 1 всупереч вимогам Закону, сприятиме реалізації зазначених конституційних положень, а також, є умовою позбавлення безпідставних переваг для Відповідача 1 та відновлення можливості справедливого (законного) розподілу такого обмеженого державного ресурсу, безумовно становить державний інтерес. Разом з тим, метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

З 27 травня 2021 року набув чинності Закон України від 28 квітня 2021 року № 1423- ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», яким розділ Х Перехідні положення Земельного кодексу України доповнено пунктом 24. Зокрема, з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад. Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом. Отже, в силу вимог вказаного Закону з 27 травня 2021 року землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад. Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України, суб`єктами права власності на землю, зокрема, є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. Статтею 122 Земельного кодексу України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно пункту 5 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Обов`язок діяти в інтересах територіальної громади є запорукою державного регулювання на певній території. З`ясовано, що згідно даних Публічної кадастрової карти (map.land.gov.ua), які відображають відомості про межі територіальних громад, що визначаються по зовнішніх межах юрисдикції рад територіальних громад, які об`єдналися відповідно до Закону України «Про добровільне об`єднання територіальних громад», спірна земельна ділянка з кадастровим номером 5622682800:00:001:0340 знаходиться в межах Здолбунівської міської територіальної громади.

Той факт, що після прийняття Головним управлінням Держгеокадастру у Рівненській області наказу, на підставі якого Відповідач 1 приватизував спірну земельну ділянку, внаслідок змін у чинному законодавстві, інтерес у поверненні спірної земельної ділянки отримала певна територіальна громада, не є перешкодою для продовження представництва прокурором інтересів держави, задоволення позову у разі його обґрунтованості та для виконання судового рішення у частині повернення земельної ділянки на користь належного суб`єкта (територіальної громади).

Таким чином, суб`єктом владних повноважень уповноваженим представляти інтереси держави у даних спірних правовідносинах є Здолбунівська міська територіальна громада в особі Позивача. У зв`язку з чим, Прокурором в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» на адресу Позивача скеровано лист від 13 грудня 2023 року № 54-1843вих-23 про наявні підстави для вжиття заходів цивільно-правового характеру щодо витребування у комунальну власність спірної земельної ділянки. У той же час, у відповідь на лист окружної прокуратури, орган місцевого самоврядування (лист № 2773/03-20/23 від 19 грудня 2023 року) повідомив, що ним заходи претензійно-позовного характеру щодо витребування земельної ділянки не вживались. Разом з тим, незважаючи на встановлені порушення та тривалість їх існування, Позивач будь-яких заходів на усунення порушень до цього часу не вжив, а тому у Прокурора наявні підстави для представництва інтересів держави в господарському суді в особі Позивача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18 (що є аналогічною за змістом спірних правовідносин) виснувала, що: «За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим».

З огляду на встановлені вищевикладені обставини та з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18, суд апеляційної інстанції констатує, що зверненню Прокурора з позовом у цій справі передувало відповідне листування з Позивачем з дотриманням процедури встановленої частинами 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а тому, враховуючи звернення Прокурора до компетентного органу та нездійснення Позивачем захисту інтересів держави у спірних правовідносинах шляхом звернення до суду із відповідним позовом, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про доведення Прокурором наявності підстав для звернення до суду з позовом в даній справі в інтересах держави в особі Позивача (з огляду на бездіяльність Позивача).

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.

Відповідно до статтей 12, 15, 16, 20 Цивільного кодексу України, особа здійснює свої цивільні права, в тому числі право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, на власний розсуд. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Як наслідок цього, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

В силу дії статті 328 вказаного Кодексу: право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно із статтями 319, 321, 658 Цивільного кодексу України: власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові.

За приписами статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо, відповідно до статті 388 цього Кодексу, майно не може бути витребуване у нього.

Статтею 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Виходячи з аналізу статтей 387, 388 Цивільного кодексу України, власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності шляхом витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Предмет доказування у справах за таким позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Власник вправі витребувати своє майно від особи, в якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Тобто, в першу чергу, на підтвердження наявності в позивача суб`єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, він повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно.

Поза тим колегія суддів зазначає, що відповідно до положень статті 387 Цивільного кодексу України (яка, серед іншого, визначена підставою позову) власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зі змісту наведених нормативних приписів убачається, що власник майна фактично позбавлений можливості володіти і користуватися цим майном внаслідок його незаконного вибуття із володіння, має право витребувати таке майно із чужого володіння.

Зазначений засіб захисту права власності - витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація) застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.

Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

При цьому, колегія суддів констатує, що із правового аналізу статті 387 Цивільного кодексу України вбачається, що у цій нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикаційний позов захищає право власності в цілому, оскільки пред`являється у тих випадках, коли порушені права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Важливою умовою звернення із віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов`язально-правових відносин.

Під незаконним володінням розуміється фактичне володіння річчю, якщо воно не має правової підстави (володіння вкраденою річчю) або правова підстава якого відпала (минув термін дії договору найму), або правова підстава якого недійсна (володіння, установлене в результаті недійсного правочину).

Колегія суддів з метою дотримання основних принципів судочинства та балансу інтересів сторін, досліджує докази подані зі сторони Прокурора, Позивача та Відповідачів 1 та 2 в розрізі доводів апеляційної скарги Відповідача 1 щодо отримання спірної земельної ділянки на законних підставах, зауважує наступне.

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із: земельних ділянок, що належать громадянам України - членам фермерського господарства на праві власності, користування; земельних ділянок, що належать фермерському господарству на праві власності, користування.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

За вимогами частини 1 статті 5 Закону України «Про фермерське господарство» право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Законом України «Про фермерське господарство» визначено, що членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім`ї, родичі, які об`єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень установчого документа фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). При створенні фермерського господарства одним із членів сім`ї інші члени сім`ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його установчого документа.

При цьому згідно зі статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Нормами Закону України «Про фермерське господарство» запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності.

Зазначене дає змогу констатувати, що створенню фермерського господарства передує, по-перше, бажання й ініціатива громадянина здійснювати підприємницьку діяльність на власний ризик саме у такій формі з метою отримання прибутку та, по-друге, вирішення питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у власність та/або користування, що є необхідною умовою реалізації ним права на створення такого фермерського господарства, а також державної реєстрації останнього як юридичної особи. Створення фермерського господарства громадянином України передбачає визначену законом послідовність дій, а земельні ділянки надаються саме для створення фермерського господарства, а не для іншої цілі.

Після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації.

Подібні висновки викладені й Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 13 березня 2018 року в справі № 348/992/16-ц, від 22 серпня 2018 року в справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року в справі № 677/1865/16-ц, від 27 березня 2019 року в справі № 574/381/17-ц, від 26 червня 2019 року в справі № 628/778/18, від 2 жовтня 2019 року в справі № 922/538/19.

При цьому укладення з орендодавцем та подання державному реєстратору додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство чинним законодавством України не передбачено, відповідно не є обов`язковим.

Аналогічна правова позиція наведена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 927/79/19.

Отже, з моменту реєстрації фермерського господарства та набуття статусу юридичної особи обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Аналогічний висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі № 922/989/18.

Крім того, у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа (голова чи керівник фермерського господарства), а фермерське господарство як юридична особа.

Подібні висновки викладені й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 615/2197/15-ц та від 30 червня 2020 року в справі № 927/79/19.

Частина 1 статті 32 Земельного кодексу України передбачає, що громадянам України - членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.

Відповідно до частин 1, 2 статті 13 Закону України «Про фермерське господарство» члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю).

За правилами статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Приписами частин 1, 6 статті 118 Земельного кодексу України визначено, що громадянин, заінтересований у приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації, що перебуває у його користуванні, у тому числі земельної ділянки, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі, споруди, що перебувають у його власності, подає клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

З аналізу наведених норм матеріального права слід дійти висновку, що для реалізації права на приватизацію землі, визначеного статтею 32 Земельного кодексу України та статті 13 Закону України «Про фермерське господарство», фізична особа - майбутній засновник фермерського господарства - повинен попередньо отримати земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства.

Якщо особа увійшла до складу членів фермерського господарства після його створення, тобто не отримавши для такого створення земельної ділянки, то вона не має права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки, яка перебуває у користуванні цього фермерського господарства. Для отримання земельної ділянки у власність вона має звертатися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування в загальному порядку, визначеному статтею 116, 118 Земельного кодексу України.

Земельна ділянка, що перебуває у користуванні фермерського господарства, може бути передана у власність фізичній особі - члену цього господарства, лише після припинення прав останнього на таку ділянку.

Отже, член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку у користування для створення фермерського господарства і раніше не набув права на земельну частку (пай), може цю (отриману ним) земельну ділянку приватизувати у межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством. Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства.

Відповідний правовий висновок викладений і у постанові Великої Палати Верхового Суду від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18.

Підсумовуючи усе описане вище, колегія суду виснує, що Відповідач 1 мав право на отримання спірної земельної ділянки в загальному порядку після припинення права постійного користування на неї фермерським господарством.

Володіння нерухомим майном може бути підтверджене фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верхового Суду від 4 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Відповідний правовий висновок викладений і у постанові Великої Палати Верхового Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16.

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19.

Суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц.

Як установлено вище в даній постанові із фактичних обставин справи, наказом ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17 лютого 2015 року № 17-153/16-15-СГ спірну земельну ділянку передано у власність Відповідачу 1, право власності зареєстроване 10 березня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Окрім того, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20 грудня 2022 року внесено запис про право оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 20 грудня 2022 року, укладеного між Відповідачами.

Підсумовуючи усе описане вище, колегія суду виснує, що процедура передачі земельної ділянки у власність Відповідача 1 дотримана не була, відтак останній здійснює правомочності власника щодо неї незаконно.

Враховуючи те, що судова колегія виснувала про неправомірність набуття Відповідачем 1 у власність спірної земельної ділянки, відтак передача її у користування Відповідачу 2 є також незаконною.

При цьому власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Аналогічний правовий висновок, зокрема, викладено й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17, від 16 червня 2020 року в справі № 372/266/15-ц, від 2 лютого 2021 року в справі № 925/642/19.

Щодо заперечень Відповідача 1 про непропорційне втручання у право власності, то суд апеляційної інстанції зазначає, що втручання держави в право особи на мирне володіння майном у цій справі є виправданим, оскільки воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Легітимною метою втручання у цій справі є публічні інтереси у контролі за раціональним використанням сільськогосподарських земель, які є обмеженим природним ресурсом. З огляду на недобросовісність поведінки у спірних правовідносинах відповідачів суд вважає, що втручання у право Відповідача 1 на мирне володіння спірною ділянкою та її повернення у володіння власника будуть пропорційними зазначеній легітимній меті і, враховуючи встановлені обставини справи, не становитимуть для Відповідача 1 надмірного тягаря, оскільки, зокрема, останній отримав її у власність поза встановленою процедурою, безоплатно, доказів витрачання власних ресурсів (трудових, фінансових тощо) у спірну земельну ділянку суду не надано, натомість фактично за увесь час користування нею Відповідач 1 отримував орендну плату.

Крім того, оцінюючи доводи апелянта щодо ніби-то мирного володіння та непропорційного втручання у право власності, суд відхиляє такі доводи з огляду на те, що ОСОБА_2 (засновник фермерського господарства) отримав земельну ділянку в користування для ведення фермерського господарства. При цьому, головою Відповідача 2 разом із членами господарства ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_7 , Відповідачу 2, ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , що об`єдналися для ведення фермерського господарства, вчинено ряд послідовних дій для виведення (з порушенням Закону, що встановлено вище) даних земельних ділянок з користування Відповідача 2 у власність його сім`ї та родичів, виведено тим самим отриману засновником у користування земельну ділянку з власності Позивача.

Окрім того, зважаючи на доводи апеляційної скарги Відповідача 1 щодо непідсудності справи господарському суду, з огляду на закріплення земельної ділянки саме за фізичною особою, що на переконання апелянта свідчить про віднесення такої категорії спору до приватно-правових відносин та юрисдикції загального суду, то колегія суду екстраполюючи висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважує таке.

У статті 20 Господарського процесуального кодексу України встановлено особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем. Спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами розглядаються господарськими судами.

Відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі№ 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20) зазначено, що:

«у попередніх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що у правовідносинах користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення фермерського господарства, відбувалася фактична заміна орендаря й обов`язки землекористувача земельної ділянки перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, спори щодо права власності чи іншого речового права на землю фермерських господарств з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 388/1103/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 628/774/18, від 3 липня 2019 року у справі № 637/116/18).

У тих випадках, коли фізична особа зверталася до уповноваженого органу та отримала земельні ділянки для ведення фермерського господарства, а фермерське господарство було нею зареєстроване після звернення до суду з позовом та відкриття провадження у справі (або взагалі не було зареєстроване), Велика Палата Верховного Суду зазначала, що стороною таких спорів є фізична особа, якій надавалась земельна ділянка, а тому спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства(правові висновки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 376/331/16, від 15 травня 2019 року у справі № 468/972/17-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 699/185/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 620/371/17-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 365/65/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі№ 626/1055/17-ц).

Узагальнено Велика Палата Верховного Суду визначила цивільну юрисдикційність земельних спорів щодо земельних ділянок, наданих для ведення фермерського господарства, у разі, якщо: - фізична особа зверталася до уповноваженого органу та отримала спірні земельні ділянки для ведення фермерського господарства, а фермерське господарство було нею зареєстроване після звернення до суду з позовом та відкриття провадження у справі (або взагалі не було зареєстроване); - спір стосується виділення земельної ділянки для ведення фермерського господарства фізичній особі, яка вже реалізувала своє право на отримання у спрощеному порядку земельної ділянки для ведення фермерського господарства, створила таке фермерське господарство, а потім знову як фізична особа скористалася таким правом, звернулася до компетентного органу та отримала повторно земельну ділянку чи земельні ділянки для ведення фермерського господарства.

Господарська ж юрисдикція спору узагальнено визначалася: - у правовідносинах користування земельною ділянкою, первинно наданою фізичній особі для ведення фермерського господарства, вважаючи, що в силу прямих приписів законодавства з дня державної реєстрації такого фермерського господарства відбувалася фактична заміна орендаря й обов`язки землекористувача земельної ділянки; - коли земельна ділянка виділялася додатково фермерському господарству як юридичній особі.

Підхід до визначення юрисдикції залежно від обставин, які встановлюватимуться після відкриття провадження у справі, під час розгляду справи по суті, значно ускладнює вибір юрисдикції, що, в свою чергу, негативно відображається на доступі до правосуддя. Це підтверджується й значним обсягом справ, що надходили до Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил юрисдикції у спорах щодо оскарження прав на земельні ділянки, надані громадянам для ведення фермерських господарств. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17, стосовно належності до цивільної юрисдикції спорів про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами незалежно від того, чи отримувала фізична особа раніше земельну ділянку для створення фермерського господарства і того, чи створила вона це фермерське господарство».

У справі, що переглядається, спір виник саме щодо користування землями фермерського господарства, тому цей спір повинен розглядатися господарським судом.

Підсумовуючи усе описане вище, діючи в правовому полі статті 13 Закону України «Про фермерське господарство» (чинній на момент виникнення спірних правовідносин та звернення з позовом до суду), екстраполюючі вищенаведені висновки позицією Великої Палати Верхового Суду (зокрема щодо отримання членом фермерського господарства земельної ділянки, наведеної по справі №633/408/18) колегія суду виснує, що процедура надання земельної ділянки у власність Відповідача 1 дотримана не була, відтак Відповідач 1 здійснює правомочності власника щодо неї незаконно.

Усе описане вище повністю спростовує доводи апеляційної скарги Відповідача 1 щодо законності набуття ним безоплатно у власність земельної ділянки площею 3,327 Га, кадастровий номер 5624682700:01:001:1270, яка перебувала у користуванні фермерського господарства.

Що ж до доводів апеляційної скарги Прокурора щодо безпідставного застосування до даних правовідносин наслідків спливу позовної давності, то суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Перш ніж застосовувати позовну давність, та з`ясовувати поважність причин її пропуску, суд з`ясовує та зазначає в судовому рішенні, чи порушені право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом яких той звернувся до суду. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Вирішуючи питання про поважність причин пропуску позовної давності, необхідно врахувати, що поважними визнають лише ті обставини, які є об`єктивно не непереборними і пов`язані з дійсними труднощами для вчинення процесуальних дій у встановлений строк.

За змістом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин.

Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93 та № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка у спірних правовідносинах, які стосуються визнання недійсними результатів приватизації об`єкта малої приватизації, встановлюється тривалістю у три місяці.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Аналогічні висновки викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі №362/44/17, Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц, від 7 квітня 2021 року у справі № 911/2669/19.

Отже, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку захистити належне їй цивільне майнове право.

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав, а інститут позовної давності має на меті сприяти сталості цивільних відносин.

При цьому, і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган. Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі №922/1467/19, від 17 березня 2021 року в справі №922/1017/20, від 30 червня 2021 року у справі №922/3274/19.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов`язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.

При цьому для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Відповідна правова позиція наведена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц.

Як зазначено вище в постанові визначаючи початок перебігу позовної давності, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний визначений прокурором позивач.

Як зазначає Відповідач 2, Прокурор міг дізнатися про порушення прав та інтересів держави як на підставі наказу ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17 лютого 2015 року № 17-153/16-15-СГ, згідно з яким передано у власність земельні ділянки загальною площею 33,8584 га для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) членам фермерського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебували у постійному користуванні громадянина В. Вограліка, розташовані на території Верхівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, так із дня державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за Відповідачем 1, зокрема - 17 лютого 2018 року.

Виникнення права власності на нерухоме майно (в т.ч. на земельну ділянку) відбувається за результатами комплексного процесу, який має свої складові процедури оформлення.

У даному випадку спочатку - це видача правовстановлюючого документу, а саме - видача Головним управлінням Держгеокадастру у Рівненській області наказу від 17 лютого 2015 року, яким передано у власність Відповідача 1 земельну ділянку, а також сама державна реєстрація 10 березня 2015 року права приватної власності на дану земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності. Така реєстрація визначає момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

У постанові від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 Цивільного кодексу України, у тому числі й право володіння.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, саме від дати повного завершення процесу набуття права власності на земельну ділянку (а саме з 10 березня 2015 року) слід обраховувати початок перебігу позовної давності, оскільки саме з цією датою пов`язується незаконне набуття у власність Відповідачем 1 спірної земельної ділянки та момент, коли розпочалося порушення прав держави у спірних правовідносинах, яке потребує захисту.

Отже, перебіг позовної давності у спірних правовідносинах розпочався 10 березня 2015 року і, відповідно закінчився 10 березня 2018 року. Прокурор же в даній справі звернувся з позовом до суду - 18 квітня 2024 року.

Отже, саме від вказаної дати слід обраховувати початок перебігу позовної давності, оскільки саме з нею пов`язується незаконне набуття у власність Відповідачем 1 спірної земельної ділянки та момент, коли довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Окрім того, колегія суддів дослідивши технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі для ведення фермерського господарства, зокрема, акти прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 17 березня 2014 року - на котрих міститься відтиск печатки та підпис сільського голови та спеціаліста землевпорядника сільської ради (том 2, а.с. 4-23), розпорядження голови районної державної адміністрації від 13 січня 2009 року за №13 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складення документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки для ведення фермерського господарства на території Верхівської сільської ради" (том 1, а.с. 75-77) доходить висновку. про обізнаність органу місцевого самоврядування щодо надання Відповідачу 1 дозволу на оформлення на безоплатній основі за собою речового права приватної форми власності на спірну земельну ділянку.

У свою чергу, Прокурор звернувся до суду з відповідним позовом 18 квітня 2024 року, тобто через понад дев`ять років після набуття права власності на спірну земельну ділянку та через понад шість років після спливу позовної давності.

Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Отже, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку захистити належне їй цивільне майнове право.

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав, а інститут позовної давності має на меті сприяти сталості цивільних відносин.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення від 20 грудня 2007 року у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Відтак застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (схожі висновки викладені й у постановах Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, від 17 березня 2021 року у справі № 922/1017/20, від 30 червня 2021 року у справі № 922/3274/19, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 05 липня 2018 року у справі № 915/826/16, від 23 жовтня 2019 року у справі № 359/6456/15, від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 372/2592/15, від 06 червня 2018 року у справі № 372/1387/13-ц, від 19 квітня 2017 року у справі № 405/4999/15-ц).

У застосуванні наведених положень законодавства слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

При цьому, можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (відповідна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16).

Так Прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов`язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.

Екстраполюючи висновки Верховного Суду слідує, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (відповідна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц).

Як установлено із позовної заяви Прокурора, в обґрунтування поважності причин пропуску позовної давності Прокурор послався на те, що про порушення інтересів держави Прокурор дізнався лише після вивчення матеріалів ГУ Держгеокадастру у Рівненській області, а уповноважений у спірних правовідносинах орган місцевого самоврядування - лише з листа Рівненської окружної прокуратури в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру". При цьому представник Прокуратури не зміг пояснити, чому звернення про вивчення та вивчення вивчення та саме вивчення вказаних матеріалів не могло відбутися у 2015-2018 роках, тобто у межах позовної давності.

Приписами статті 1 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції Закону, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин) прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

За пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про прокуратуру" на прокуратуру покладається, зокрема функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Тобто прокурор не був позбавлений можливості, з використанням повноважень, передбачених Законом України "Про прокуратуру", своєчасно отримати від відповідного суб`єкта владних повноважень (у цьому випадку ГУ Держгеокадастру у Рівненській області) необхідну для подання позову інформацію. Будь-яких доказів ухилення останнього від надання такої інформації Прокурору матеріали справи не містять. Водночас Прокурором не наведено жодного мотивування щодо того, які об`єктивні обставини перешкоджали направити відповідний запит раніше та відповідно раніше звернутися до суду з відповідними позовними вимогами, зважаючи, що інформація про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку є загальнодоступною та внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 10 березня 2015 року.

Відтак, зважаючи що інформація у реєстрі речових прав, не було обмеженою для Прокурора, була офіційною та доступною, у органів Прокуратури, починаючи з березня 2015 року були усі правові підстави та можливості з`ясувати обставини та звернутися з відповідними зверненнями та позовом в межах позовної давності, чого Прокурором зроблено не було (схожа правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 922/3589/21, від 17 січня 2024 року у справі № 918/195/23 тощо).

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України" Суд зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини" зазначено, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним.

При цьому закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском позовної давності, тому таке питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав, унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Водночас, до висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. Встановлення обставин, які свідчать про поважність причин пропуску позовної давності, здійснюється судом за загальними правилами доказування, визначеними процесуальним законом. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви з посиланням на докази на підтвердження цих висновків.

У свою чергу, Прокурором належними та допустимими доказами не доведено існування об`єктивних підстав, що унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.

Приписами частин 3, 4 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Аналогічна правова позиція наведена і в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Підсумовуючи усе описане вище, колегія суддів доходить висновку, що позовні вимоги Прокурора є такими, що задоволенню не підлягають з огляду на звернення до суду з пропуском позовної давності та без належного обґрунтування поважності причин її пропуску.

З огляду на викладене, безпідставними є доводи апеляційної скарги Прокурора щодо застосування судом першої інстанції строків позовної давності до даних правовідносин.

З врахуванням серйозності та важливості основного доводу Прокурора щодо відсутності у члена фермерського господарства права на отримання частини земельної ділянки безкоштовно поза конкурсом, без проведення земельних торгів, Північно-західний апеляційний господарський суд повно, всебічно та об`єктивно дослідив всі доводи та докази Прокурора, Позивача, Відповідачів 1 і 2, наведені у позові та апеляційній скарзі (зокрема і, щодо отримання згоди від голови Відповідача 2 на розпаювання земельної ділянки між членами його родини, які були членами Відповідача 2), як кожний окремо, так і, головне, у їх комплексі та сукупності на підтвердження чи не підтвердження обставин витребування майна в правовому полі статтей 387, 388 Цивільного кодексу України та статті 13 Закону України «Про фермерське господарство».

З огляду на усе вищевикладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку про факт порушення майнових інтересів та прав Позивача, однак, Відповідач 1 подав до суду заяву про сплив позовної давності, дослідивши котру апеляційна колегія вважає за можливе її застосування у справі, оскільки в даній справі наявний сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, що в свою чергу є підставою для відмови у позові.

Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції вважає, що позовні вимоги Прокурора в особі Позивача не підлягають задоволенню через пропуск Прокурором строку на відповідне звернення.

Дане рішення прийнято і місцевий господарським судом, а тому Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду без змін.

Таким чином, колегія суддів вважає посилання Відповідача 1 щодо належного та законного оформлення речового права на спірну земельну ділянку та посилання Прокурора в апеляційній скарзі щодо безпідставного застосування місцевим господарським судом до позовних вимог наслідків спливу позовної давності, викладені в апеляційних скаргах, безпідставними, документально необґрунтованими, суперечливими та відхиляє їх з підстав, вказаних вище в даній постанові.

При цьому апеляційний господарський суд залишає оспорюване рішення суду першої інстанції без змін з огляду на його законність і обгрунтованість, а також те, що при прийнятті даної постанови, Північно західним апеляційним господарським судом не встановлено обставин, що б вказували на необхідність скасування даного рішення (в розумінні частини 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України).

Відтак, виносячи дану судову постанову та враховуючи те, що апеляційним господарським судом залишено без задоволення апеляційну скаргу Відповідача 1 та апеляційну скаргу Прокурора, апеляційний господарський суд, відповідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України, залишає судовий збір за розгляд апеляційних скарг за Відповідачем 1 та за Прокурором.

Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 15 липня 2024 року по справі №918/404/2 - залишити без задоволення.

2. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Рівненської області від 15 липня 2024 року по справі №918/404/24 - залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду Рівненської області від 15 липня 2024 року по справі №918/404/24 - залишити без змін.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

5. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

6. Справу № 918/404/24 повернути Господарському суду Рівненської області.

Повний текст постанови виготовлено 19 листопада 2024 року.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Філіпова Т.Л.