Постанова

від 17.10.2024 по справі 904/163/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.10.2024 року м.Дніпро Справа № 904/163/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Грейз ІК» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.04.2024 (суддя Васильєв О.Ю.)

у справі № 904/163/24

За позовом - Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Кор-Буд»

До: Товариства з обмеженою відповідальністю «Грейз ІК»

Про: стягнення суми

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Ді Кор-Буд» (позивач) звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ТОВ «Грейз ІК» (відповідача) про стягнення 592 462,00 грн. (в т.ч.: 495953,00 грн. - основна заборгованість, 15 896,67 грн. - 3% річних, 21 590,47 грн. - інфляційні втрати).

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов`язань за договором (укладеним сторонами в спрощений спосіб) із виготовлення та встановлення металопластикових та алюмінієвих конструкцій.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 04.04.2024 позовні вимоги задоволено. Сягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Грейз ІК» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Кор-Буд» 495 953,00 грн. заборгованості, 15896,67 грн. - 3% річних, 21 590,47 грн. інфляційних втрат, 5 000,00 грн. - витрат на професійну правничу допомогу та 8 001,60 грн. витрат на сплату судового збору.

Не погодившись з вказаним рішенням Товариством з обмеженою відповідальністю «Грейз ІК» подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 04.04.2024 у справі № 904/163/24 та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує на те, що оскаржуване рішення прийнято при неправильному застосуванні норма матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- комерційна пропозиція містила ознаки як договору поставки так і договору підряду. При цьому, строки виконання поставки та монтажних робіт, комерційною пропозицією не зазначені. 08.12.2022 року, електронною поштою на адресу Відповідача, було надіслано лист, відповідно до якого Позивач інформував про те, що у зв`язку із знищенням об`єкту, для якого мали бути виготовлені частково сплачені металоконструкції, необхідність у їх виготовленні відпала та просив повернути передплату на свій розрахунковий рахунок. Отже, Позивач фактично розірвав договір укладений між Позивачем та Відповідачем. При розірванні договору у зв`язку з відмовою замовника від такого договору, платіж, сплачений як аванс, втрачає ознаки авансу та стає майном (грошовими коштами), набутим підрядником без достатньої правової підстави, яке підлягає стягненню за статтею 1212 ЦК України. Тобто, Позивач обрав не вірне обґрунтування своєї позовної заяви;

- укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є змішаним договором поставки та виконання підрядних робіт (так як в описі робіт наявний монтаж) та є підставою для виникнення у його сторін прав та обов`язків, визначених ним. Зважаючи на те, що частиною комерційної пропозиції була передбачена в тому числі поставка товару, кошти, які були отримані від позивача були використані для закупівлі матеріалів для вхідних дверей. Для виконання комерційної пропозиції, відповідачем були укладені наступні договори: · № 2386 від 12.01.2016р. · № 2501-284/125 від 25.01.2019р. · 10091401 від 31.01.2018р. В межах цих договорів, відповідачем були направлені заявки та отриманий товар, для виконання умов комерційної пропозиції. Відповідач має можливість передати товар, який передбачений умовами комерційної пропозиції, проте Позивач відмовляється від такого способу;

- штрафні санкції мали нараховуватись після спливу семи днів з моменту повідомлення про розірвання договору, а не з моменту отримання скаржником грошових коштів.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

16.10.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшла заява, в якій останній заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення залишити без змін. Також, заявив клопотання про розгляд справи за відсутності його уповноваженого представника.

Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Згідно ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні 17.10.2024 приймав участь представник відповідача (апелянта). Позивач, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, уповноваженого представника не направив.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги заяву позивача про розгляд справи без участі його уповноваженого представника та необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, з огляду на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає за можливе здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представника позивача.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Представник апелянта в судовому засіданні 17.10.2024 підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позову.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, зазначає наступне.

Щодо клопотання ТОВ «Грейз ІК» про долучення нових доказів.

В обґрунтування клопотання зазначено, що 22.02.2022р., відповідно до наказу № 13, директор ТОВ «ГРЕЙЗ ІК» Олена Барибіна та інженер-проектувальник Євген Головко з 23.02.2022р. по 25.02.2022р. були направлені в м. Мелітополь для перевірки готовності дверних та віконних отворів і уточнення їх розмірів для виготовлення алюмінієвих та металопластикових конструкцій на об`єкті забудови магазину АТБ за адресою: м. Мелітополь, вул. 50 років Перемоги, буд. 34. У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, 24 лютого 2022 року Президентом було видано Указ № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», відповідно до якого з 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан, який був неодноразово продовженим і триває дотепер. Директор ТОВ «ГРЕЙЗ ІК» станом на 19.04.2024р. знаходиться на окупованій території та не має можливості безпечно її покинути. Штатним розкладом ТОВ «ГРЕЙЗ ІК» не передбачено посади юриста або іншої особи, яка має необхідні навички та кваліфікацію з юридичних питань. Про оскаржуване рішення, скаржник дізнався через електронну пошту 04.04.2024р., проте інших документів, позивач не отримував. Відсутність на підприємстві осіб, які володіли інформацією щодо справи, може бути визнана поважною причиною пропуску строку на оскарження. Доказами на підтвердження вказаних обставин є копії наказу на відрядження, листків непрацездатності, посвідчення про відрядження тощо. Відповідне положення міститься у постанові КАС ВС від 21 серпня 2020 року у справі № 804/4573/17.

З огляду на вищезазначені обставини, просить суд долучити до матеріалів справи долучені до апеляційної скарги документи на стадії апеляційного провадження.

Як передбачено ч.ч. 1-2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

При цьому згідно ч. 3 ст. 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Положення до ч. 2 та 3 ст. 269 ГПК України передбачають наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як «винятковість випадку» та «причини, що об`єктивно не залежать від особи», і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) (правовий висновок, наведений в постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14).

Апеляційний суд зауважує, що виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції. В той же час, процесуальне законодавство допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак, є неприйнятною ситуація, коли сторона просить долучити до матеріалів справи нові докази лише з підстав її необізнаності щодо необхідності подання усіх наявних в неї доказів чи її суб`єктивної позиції щодо недоречності їх подання. Тим більше не може вважатися поважною причиною те, що суд не вимагав подання певних доказів, оскільки господарський процес побудований на принципах диспозитивності та змагальності сторін, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а тому останні повинні добросовісно користуватися процесуальними правами та надавати суду усі наявні у них докази, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення, разом із першими заявами по суті справи.

Колегією суддів зважає, що прийняття судом до розгляду несвоєчасно поданих доказів без поважних на те причин, а лише через неналежну підготовку сторони щодо судового розгляду справи, порушує імперативні норми Господарського процесуального кодексу України та унеможливлює дотримання принципу рівності учасників справи і неупередженості суду.

До того ж, як передбачено ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, (яким відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів), яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15 та від 14.01.2020 у справі № 925/1082/18).

Згідно ч. 8 ст. 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи.

Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Верховного Суду, наведена у постанові від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19).

Так, заявником не обґрунтовано належним чином неможливість подання Договору № 2386 від 12.01.2016р., Договору № 2501-284/125 від 25.01.2019р., Договору 0091401 від 31.01.2018р., Видаткової накладної № 125266087 від 09 червня 2022 р., Видаткової накладної № 125266105 від 16 червня 2022 р., Видаткової накладної № 87902641 від 14.02.2022 р., Видаткової накладної № 87902676 від 17.02.2022 р., Заявок № 10, 11, Копії штатного розкладу, Копія наказу про відрядження, Копія наказу про дистанційну роботу, Відвантажувальні накладні № А-00000215, А-00000227, А-00000236 до суду першої інстанції в межах процесуальних строків, що свідчить про відсутність об`єктивних перешкод для вчинення відповідної процесуальної дії на певному етапі та винятковість такого випадку.

Судом враховується, що організація діяльності суб`єкта господарювання покладається на його керівника/дирекцію (виконавчий орган), натомість зазначені заявником обставини не перешкодили укласти договір про надання правової допомоги та не позбавили його можливості мати представника - адвоката, як і подати відповідну апеляційну скаргу.

При цьому апеляційним судом не приймається посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 21.08.2020 у справі № 804/4573/17, оскільки вказаною постановою суд не завершував розгляд справи по суті та відповідно не формував правових висновків.

Більше того, у вказаній постанові Верховний Суд аналізував поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження судового рішення, а не подання нових доказів у вже відкритому апеляційному провадженні. У даній справі № 904/163/24 судом було поновлено строк на апеляційне оскарження, що не протирічить позиції Верховного Суду у постанові від 21.08.2020 у справі № 804/4573/17 щодо оцінки наведених заявником обставин в контексті поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження.

Поміж іншого, за приписами ч. 5 ст. 269 ГПК України у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

До предмету доказування у даній справі належать обставини виконання сторонами зобов`язань за укладеним у спрощений спосіб договором, а не правовідносини відповідача з іншими суб`єктами господарювання за іншими правочинами.

Зважаючи на викладене, не є аргументованою необхідність подання доказів на спростування обставин, які не були та не є предметом судового розгляду, не стосуються предмету даного спору та підстав позову, тому колегією суддів відхиляється клопотання про долучення нових доказів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 04.01.22 р. ТОВ «Ді Кор-Буд» отримало від ТОВ «Грейз ІК» комерційну пропозицію про виготовлення та монтаж метало пластикових конструкцій за адресою: м. Миколаїв, пр. Центральний, 265, загальною вартістю 846 375,00 грн., а 02.02.22р. відповідний рахунок №22/02-02/2 на оплату послуг - виконання робіт по виготовленню та встановленню метало пластикових та алюмінієвих конструкцій за адресою: м. Миколаїв, пр. Центральний, 265, на суму 846 375,00 грн.

Платіжною інструкцією №6223 від 02.02.22р. ТОВ «Ді Кор-Буд» на підставі вищенаведеного рахунку перерахувало часткову передплату в розмірі 592 462,00 грн. на користь ТОВ «Грейз ІК».

Згідно наявних у справі доказів відповідачем до грудня 2022 р. не було здійснено виготовлення та монтаж металоконструкцій за вищезазначеною адресою.

08.12.22 р. позивачем на електронну адресу відповідача було направлено повідомлення про відмову від договору у зв`язку із знищенням об`єкту, на якому планувалося їх встановити, та пропозиція про повернення передплати.

В подальшому за згодою сторін сума 96 509,00 грн. із здійсненої позивачем передплати за цим договором була зарахована в рахунок оплати за договором підряду № 2109-02/2 від 02.09.21 р.

Але станом на час звернення з цим позовом залишок заборгованості відповідача від суми здійсненої позивачем передплати в розмірі 592 462,00 грн. становить 495 953,00 грн, що і стало причиною виникнення спору та звернення до господарського суду із цим позовом.

Суд першої інстанції встановив доведеним невиконання відповідачем обов`язку з поставки попередньо оплаченого позивачем товару та дійшов висновку, що останній набув право вимоги повернення суми попередньої оплати в розмірі 495 953,00 грн. Також, суд погодився з розрахунком 3% річних у розмірі 15 896,67 грн за період прострочення з 16.12.22р. по 09.01.24р. та інфляційних втрат за період з січня 2023р. по листопад 2023р. у розмірі 21590,47 грн, стягнувши вказані суми на користь позивача. Крім того, господарський суд визнав обґрунтованим розмір витрат на правничу допомогу в заявленому розмірі 5 000,00 грн.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У відповідності до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За приписами ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).

Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 179 ГК України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання на підставі господарських договорів є господарсько-договірними зобов`язаннями; при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству (абзац другий ч. 4 ст. 179 ГК України); господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК України).

За приписами ч. 2 ст. 184 ГК України укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.

Як передбачено ст. 181 ГК України господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ст. 638 ЦК України).

У відповідності до ч. 1 ст. 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Положеннями ч.ч. 1 та 2 ст. 642 ЦК України визначено, що відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Згідно із ч.ч. 1 та 2 ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Встановлені судом обставини отримання ТОВ «Ді Кор-Буд» від ТОВ «Грейз ІК» комерційної пропозиції 04.01.22 р. про виготовлення та монтаж метало пластикових конструкцій за адресою: м. Миколаїв, пр. Центральний, 265, загальною вартістю 846 375,00 грн., а 02.02.22р. відповідного рахунку №22/02-02/2 на оплату послуг - виконання робіт по виготовленню та встановленню метало пластикових та алюмінієвих конструкцій за адресою: м. Миколаїв, пр. Центральний, 265, на суму 846 375,00 грн, та сплату ТОВ «Ді Кор-Буд» на підставі вищенаведеного рахунку грошових коштів в розмірі 592 462,00 грн як передоплату на користь ТОВ «Грейз ІК» за платіжною інструкцією №6223 від 02.02.22р., свідчать про те, що сторонами фактично було укладено договір на основі вільного волевиявлення сторін у спрощений спосіб. К

Зокрема, отримавши від відповідача оферту на укладення договору, позивач вчинив дію відповідно до вказаних у пропозиції умов - сплатив частину вказаної суми грошових коштів, чим засвідчив його бажання укласти договір і ця дія є прийняттям пропозиції та підтверджує узгодження сторонами асортименту, кількості та вартості товару.

Як передбачено ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Верховний Суд у постанові від 06.11.2019 у справі № 909/51/19 вказав, що ключовою рисою цивільного права є автономія волі сторін, яка знаходить своє втілення у принципі свободи договору.

З огляду на зміст правочину то такий є змішаним договором, а саме містить елементи договору поставки та підряду, до якого повинні застосовуватися відповідні положення Цивільного кодексу України, зокрема, положення параграфу 1, 3 глави 54 та параграфу 1 глави 61 Цивільного кодексу України.

Згідно ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Аналогічні положення містить ст. 712 ЦК України.

Договір поставки за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. У таких правовідносинах обов`язку продавця (постачальника) з передачі у власність (поставки) покупцю товару відповідає обов`язок покупця з прийняття та оплати цього товару (постанова Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 910/8612/19).

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства (ч. 1 ст. 180 ГК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Як передбачено ч. 1 ст. 662 ЦК України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу (ст. 663 ЦК України).

Водночас, в силу приписів ч. 1 ст. 693 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до ст. 530 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 193 ГК України визначено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону та інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч. 1 ст. 526 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Доказів в підтвердження встановлення обов`язку покупця (позивача) здійснити повну попередню оплату товару сторонами суду не надано, натомість фактичні дії сторін, зокрема, сплата позивачем попередньої оплати по рахунку №22/02-02/2 від 02.02.22р. у розмірі 592462,00 грн та прийняття зазначеного платежу відповідачем без заперечень свідчать про досягнення сторонами згоди щодо здійснення часткової попередньої оплати товару.

Платіжна інструкція №6223 від 02.02.22р містить в собі інформацію, за якою можна ідентифікувати господарську операцію саме як часткову оплату.

Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч. 1 ст. 664 ЦК України, обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 ГК України).

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його не виконання або виконання з порушенням умов, які визначені змістом зобов`язання.

Згідно ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Укладений сторонами у спрощений спосіб договір поставки не містить умов щодо строку передачі товару, а отже, в силу приписів ч. 2 ст. 530 ЦК України, такий обов`язок мав бути виконаний відповідачем протягом семи днів від дня пред`явлення вимоги.

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів передачі позивачу товару та його монтажу на обумовленому об`єкті.

Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (ч. 2 ст. 693 ЦК України).

08.12.2022 року, електронною поштою на адресу Відповідача, було надіслано лист, відповідно до якого Позивач інформував про те, що у зв`язку із знищенням об`єкту, для якого мали бути виготовлені частково сплачені металоконструкції, необхідність у їх виготовленні відпала та просив повернути передплату на свій розрахунковий рахунок.

За приписами ч. 3 ст. 612 ЦК України та ч.ч. 1, 2 ст. 220 ГК України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Слід зазначити, що правова природа грошових коштів в розмірі 592 462,00 грн як передоплати внаслідок невиконання будь-якою стороною своїх зобов`язань за договором - не змінюється і залишається такою доти, поки сторони двосторонньо не узгодять іншої їх правової природи або не вчинять дій, які змінять правову природу перерахованої суми.

Обумовлені законом підстави для зміни правової природи перерахованих покупцем (позивачем) коштів внаслідок непоставки продавцем (відповідачем) товару, у зв`язку з неотримання ним звернення від покупця щодо місця відвантаження товару - не настали, що тягне за собою правові наслідки, обумовлені часиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України.

При цьому припис частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України містить в собі альтернативу щодо реалізації покупцем своїх прав у випадку не поставки товару у встановлений договором строк, а саме: покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням.

Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 27.08.2019 в справі № 911/1958/18 та постанові Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 910/10958/19.

З огляду на викладене, враховуючи встановлені судом обставини щодо невиконання відповідачем обов`язку з поставки попередньо оплаченого позивачем товару, останній набув право вимоги повернення суми попередньої оплати в розмірі 495 953,00 грн, з урахуванням узгодження сторонами зарахування в рахунок оплати за договором підряду № 2109-02/2 від 02.09.21 р. суми 96 509,00 грн. із здійсненої позивачем передплати.

Крім того, вимагаючи повернення суми передоплати позивач засвідчив втрату інтересу до договору та відмову від останнього.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Колегія суддів наголошує, що положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондиційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося згодом відпала (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/1238/17).

Отже, необхідною умовою застосовування положень глави 83 ЦК України до вимог про повернення виконаного однією зі сторін у зобов`язанні є відсутність або відпадіння достатньої правової підстави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №910/9072/17).

Таким чином, із змісту зазначеної норми ст. 1212 ЦК України вбачається, що підставою виникнення зобов`язання, визначеного даною нормою, є сукупність наступних умов: набуття (збереження) майна (майном також є грошові кошти) однією особою за рахунок іншої; відсутність для цього підстав, або коли така підстава згодом відпала. До таких підстав відноситься також випадок, коли зобов`язання було припинено на вимогу однієї із сторін, якщо це допускається договором або законом. Зокрема, внаслідок відмови кредитора від прийняття виконання у зв`язку тим, що виконання зобов`язання втратило інтерес для нього через прострочення боржника.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/9055/17.

Згідно із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 927/468/17, у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Тобто, при розірванні договору у зв`язку з відмовою замовника від такого договору, платіж, сплачений як аванс, втрачає ознаки авансу та стає майном (грошовими коштами), набутим підрядником без достатньої правової підстави, яке підлягає стягненню за статтею 1212 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 15.02.2019 у справі № 910/21154/17.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 наголосила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору.

До того ж, варто наголосити, що відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Наведеним спростовуються аргументи скаржника, що Позивач обрав не вірне обґрунтування своєї позовної заяви з відповідним мотивуванням.

Так само, ТОВ «Грейз ІК» не доведено суду наявність обставин прострочення кредитора згідно ст. 613 ЦК України, з якими пов`язувалася б можливість здійснення поставки товару за Договором.

Так, прострочення боржника не настає, якщо зобов`язання не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора (ч. 4 ст. 612 ЦК України).

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку. Кредитор також вважається таким, що прострочив, у випадках, встановлених частиною четвертою статті 545 цього Кодексу. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов`язок, виконання зобов`язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.

Відповідно до ч. 3 ст. 220 ГК України боржник не визнається таким, що прострочив виконання зобов`язання, поки воно не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

Статтею 614 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Тобто, відстрочення виконання зобов`язання боржником можливе лише за умов невчинення кредитором дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку.

Відповідачем (апелянтом) не наведено суду з посиланням на докази обставин невиконання ТОВ «Ді Кор-Буд» взятих на себе зобов`язань, через які виникла неможливість поставити та змонтувати товар у період з лютого 2022 до грудня 2022.

Отже, позовні вимоги про стягнення суми передоплати в розмірі 495 953,00 грн є обґрунтованими та правомірно задоволені судом.

Крім того, судом встановлено, що позивачем також було заявлено до стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 15 896,67 грн за період прострочення з 16.12.22р. по 09.01.24р. та інфляційні втрати за період з січня 2023р. по листопад 2023р. у розмірі 21 590,47 грн.

Частиною 2 ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні втрати розраховуються шляхом множення суми заборгованості на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка виникла з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу виникла з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця (Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права від 17.07.2012 № 01-06/928/2012).

Господарський суд перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат встановив, що розрахунок є правильним та відповідає вимогам чинного законодавства.

Слід наголосити на тому, що обчислення пені, 3% річних та інфляційних втрат не потребує спеціальних знань, оскільки їх розмір визначається шляхом математичних розрахунків з урахуванням норм законодавства та умов договору, що віднесено до компетенції суду (правова позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 02.07.2019р. у справі 925/1641/17).

У постанові Верховного Суду від 28.01.2019 у справі № 922/3782/17 викладений наступний правовий висновок: «З огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контр розрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем)».

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 у справі № 922/1019/18, від 22.01.2019 у справі №905/305/18, від 21.05.2018 у справі № 904/10198/15, від 02.03.2018 у справі № 927/467/17.

Наявний розрахунок позивача був перевірений колегією суддів на предмет правильності та обґрунтованості розрахунків, арифметичних та методологічних помилок не встановлено.

Щодо посилання апелянта на те, що штрафні санкції мали нараховуватись після спливу семи днів з моменту повідомлення про розірвання договору, а не з моменту отримання скаржником грошових коштів, необхідно зазначити, що зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає у особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом.

Із цього моменту виникає передбачений ч. 2 ст. 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23)

Враховуючи сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для стягнення з відповідача 15896,67 грн. - 3% річних та 21 590,47грн. інфляційних втрат, що нараховані навіть не з моменту отримання останнім передоплати, а починаючи з восьмого дня після надходження до ТОВ «Грейз ІК» листа від 08.12.22р., що ним не заперечується.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Апелянт оскаржує рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.04.2024 в цілому, проте не вказує в чому полягає незаконність та необґрунтованість рішення в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно ст. 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

За змістом ст. 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (ст. 16 ГПК України).

Як передбачено п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до ст. 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості; ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Згідно ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Як передбачено п. 1 ч. 3 цієї статті до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи (ч. 1 ст. 124 ГПК України).

За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 цього Кодексу).

Відповідно до ч. 8 ст. 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Судом встановлено, що позивач просив суд стягнути з відповідача судові витрати, понесені позивачем на правову допомогу, у розмірі 5 000,00 грн.

Позивачем долучено до матеріалів справи договорів про надання правової допомоги від 12.08.20р., укладений між адвокатом Тимощук К.Г. та ТОВ «Ді Кор-Буд».

Відповідно до п. 4.1 договору питання, щодо яких надається правова (правнича) допомога за договором, формулюються клієнтом шляхом формування замовлення.

Також, суду представлено замовлення №5 від 01.01.24р. на надання правової (правничої) допомоги в порядку та на умовах, встановлених договором про надання правової (правничої) допомоги від 12.08.20р.

Пунктом 1.1 замовлення погоджено, що клієнт доручає, а адвокат надає клієнту правову (правничу) допомогу під час розгляду в судах всіх інстанцій справи за позовом ТОВ «Ді Кор-Буд» до ТОВ «Грейз ІК» про стягнення заборгованості.

За договором про надання правової (правничої) допомоги від 12.08.20р. та вказаного замовлення клієнту необхідна наступна правова (правнича) допомога: підготовка та подача позовної заяви до суду; супровід розгляду господарської справи в судах всіх інстанцій, порушеної на підставі позовної заяви ТОВ «Ді Кор-Буд» про стягнення заборгованості (основного боргу, 3% річних та інфляційних втрат) (п. 1.3).

Сума гонорару адвокату за надання правової (правничої) допомоги розраховується, виходячи з погодинної ставки адвоката, шляхом множення кількості годин (визначених в десятинній системі, згідно таблиці, що є додатком до даного договору), витрачених на роботу зі справою клієнта, на поточну погодинну ставку адвоката (п. 1.5).

Сторони погодились, що погодинна ставка за цим замовленням становить 1000грн./ год. та здійснюється по завершенню судового розгляду по сплаті протягом 2-х банківських днів з моменту виставлення адвокатом рахунку на оплату. У випадку відсутності у адвоката розрахункового рахунку, оплата за цим замовленням може бути здійснена готівкою із оформленням прибуткового касового ордеру (п. 1.6).

По закінченню роботи за даним замовленням, або її припиненню за вимогою однієї із сторони, адвоката протягом 10 робочих днів з моменту припинення виконання, має передати клієнту всі неявні у нього матеріали справи, а клієнт виконати остаточних розрахунок за фактично виконану роботу (п. 1.7).

Крім того, позивачем долучено до матеріалів справи детальний опис робіт (надання послуг) за договором про надання правової (правничої) допомоги від 12.08.20р. та замовлення №5 від 01.01.24р., наданих адвокатом Тимощук К.Г. клієнту - ТОВ «Ді Кор-Буд» від 10.01.24р., відповідно до якого адвокатом надано правову наступну допомогу: консультація клієнта щодо порядку, обсягів і строків надання правової допомоги 0,25 год., вартістю 250,00 грн.; підготовчі дії до розгляду справи 1 год., вартістю 1 000,00 грн; підготовка та надання позовної заяви до суду 3,45 год., вартістю 3 750,00 грн.

Загальна кількість витраченого часу на надання правової (правничої) допомоги клієнту згідно до протоколу узгодження вартості послуг адвоката та витрат, які підлягають відшкодуванню за договором про надання правової (правничої) допомоги від 12.08.20р. по замовленню №5 від 01.01.24р., становить 5 год. 00 хв.

Загальна вартість послуг, наданих адвокатом клієнту складає 5 000,00 грн.

Поміж іншого, позивачем до справи надано копію ордера серії ВЕ №1091765 від 10.01.24р.

Колегія суддів зауважує, що договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (ст. 1 Закону № 5076-VI).

Частинами 1 та 2 ст. 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі: фіксованого розміру, погодинної оплати.

Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (правова позиція Верховного Суду в постанові від 06.03.2019 у справі №922/1163/18).

Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається ч. 1 ст. 30 Закону № 5076-VI як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.

Враховуючи положення ст. 28 Правил адвокатської етики, адвокату необхідно дотримуватись принципу розумного обґрунтування розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.

За змістом приписів ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, недотримання на її думку, вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення Європейський суд з прав людини у справі "East/WestAllianceLimited" проти України" від 23.01.2014, "Горковлюк та Кагановський проти України" від 04.10.2018).

У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19.10.2000 у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece, заява №31107/96) Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, зазначив, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом.

Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але і враховуючи також те, чи були вони розумними (§55).

З урахуванням наведеного вище не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи вказане питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18.

Дослідивши зміст наданої адвокатами професійної правничої допомоги, про яку зазначено в акті наданих послуг, господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що такий зміст наданої правничої допомоги відповідає умовам Договору про надання правової допомоги.

Розмір витрат позивача на правову допомогу адвоката підтверджений належними доказами та співмірний із складністю справи, обсягом наданих адвокатами послуг та виконаних робіт, ціною позову.

Як вже було зазначено, Закон № 5076-VI формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.

При цьому колегія суддів приймає до уваги, що виходячи із конкретних обставин справи, адвокат самостійно визначається зі стратегією захисту інтересів свого клієнта та алгоритмом дій задля задоволення вимог останнього та найкращого його захисту.

Втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст. 627 ЦК України, принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану роботу, закріпленому у статті 43 Конституції України.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Разом з тим чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу (п. 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; п. 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №910/12876/19).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 зауважила, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України.

Аналогічний висновок зроблено в додатковій постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.03.2024 у справі № 910/10009/22.

Апеляційним судом враховано, що заявлена позивачем загальна сума витрат на професійну правничу допомогу не виходить за розумні межі визначення розміру гонорару з урахуванням таких критеріїв як: справедливість, добросовісність; принципи співмірності та розумності судових витрат, складність справи № 904/163/24, ціна позову; обсяг наданих адвокатом послуг тощо.

Відтак, розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 5 000,00 грн є доведеним належними доказами та документально підтверджений.

Натомість Верховним Судом у додатковій постанові від 05.08.2019 у справі №911/1563/18, зазначено, що у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, - яка вказує на неспівмірність витрат, - доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Отже в силу приписів ст. 126 ГПК України, саме на сторону яка не погоджується з розміром витрат на правничу допомогу та яка заперечує їх розмір покладається обов`язок доведення неспівмірності таких витрат.

Варто зазначити, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 ГПК України).

Кожна сторона реалізує свої права на власний розсуд, але в той же час, у відповідності до ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

За приписами ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Колегія суддів зауважує, що матеріали справи не містять клопотання відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, а підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат - відсутні.

Крім того, відповідач не спростував обґрунтованості наведеного позивачем складу витрат на професійну правничу допомогу адвоката та їх вартості, не навівши у поданих до суду процесуальних документах заперечень щодо неспівмірності заявлених до відшкодування витрат.

В даному випадку, суд звертається до правової позиції щодо наявності підстав для стягнення витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18), від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 (провадження № 12-94гс20); постанові Верховного Суду від 18.06.2019 у справі № 910/3929/18.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і обставини, надав їх належну правову оцінку.

Порушень або неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено.

З огляду на все вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ним в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв`язку з чим, відхиляються судом апеляційної інстанції, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.04.2024 у справі № 904/163/24.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги на підставі положень ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.

Керуючись ст.ст. 123, 129, 236, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Грейз ІК» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.04.2024 у справі № 904/163/24 залишити без задоволення.

Рішення Господарського Дніпропетровської області від 04.04.2024 у справі №904/163/24 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю «Грейз ІК».

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 18.11.2024

Головуючий суддяВ.Ф. Мороз

Суддя Ю.Б. Парусніков

Суддя А.Є. Чередко