Рішення

від 10.09.2024 по справі 910/17699/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.09.2024Справа № 910/17699/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Демидової А.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/17699/23

За позовом Житлово-будівельного кооперативу «Оболонська Мрія»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг»

про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні майном

Представники учасників справи:

від позивача: Вербицький В.В.;

від відповідача: Онищенко В.Г., Кузьміна Н.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Житлово-будівельний кооператив «Оболонська Мрія» (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг» (далі - відповідач) про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні майном.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між сторонами договір про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу №01-11/10-А від 01.11.2010, в порушення вимог статті 793 Цивільного кодексу України, не посвідчений нотаріально, отже є нікчемним, а тому у відповідача відсутні правові підстави для користування капітальною (фасадною) стіною будинку, площею 250 кв.м., яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Лук`яненка Левка, буд. 33/35.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.12.2023 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №910/17699/23, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.

27.12.2023 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг» надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти задоволення позову, посилаючись на те, що укладений між сторонами договір про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу №01-11/10-А від 01.11.2010 за своєю правовою природою є договором надання послуг, що випливає із систематичного аналізу усіх умов договору в їх сукупності, незважаючи на те, що сторони під час укладення використовували терміни пов`язані з договором найму (оренди) майна, відтак не підлягає нотаріальному посвідченню згідно положень статей 793, 794 Цивільного кодексу України. При цьому, відповідач наголошує на тому, що предметом договору є строкове платне користування капітальною стіною, площею 250 кв.м., розташованої за адресою: м. Київ, вул. Маршала Тимошенко, буд. 33/35, яка не може бути окремим об`єктом (частиною) капітальної споруди, у даному випадку, багатоквартирного будинку так як за своєю суттю капітальна (несуча) стіна не відповідає загальним вимогам об`єктів нерухомого майна, встановлених положеннями чинного законодавства, а відповідно право власності, як і право користування, не підлягають державній реєстрації, що також свідчить про неможливість нотаріального посвідчення укладеного між сторонами договору.

30.01.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Житлово-будівельного кооперативу «Оболонська Мрія» надійшла відповідь на відзив, у якій позивач заперечив доводи відповідача та наголосив на тому, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є нічим іншим, як договором найму (оренди), про що свідчить предмет договору та сукупний аналіз усіх його положень в цілому. На переконання позивача, спірний договір не може бути договором надання послуг, оскільки послуги за ним в процесі його виконання не споживаються, а будь-яка діяльність за умовами договором жодною зі сторін не здійснюється та не надається. При цьому позивач зауважив на тому, що в розумінні положень статей 181, 793 та 794 Цивільного кодексу України за сукупного аналізу також статті 5 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» капітальна стіна/фасад будинку є окремою капітальною частиною будинку, а тому договір найму капітальної стіни/фасаду будинку, що укладений більше як на 3 роки підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

У судовому засіданні 30.01.2024 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про встановлення відповідачу строку на подачу заперечень на відповідь на відзив та відкладення підготовчого засідання у справі.

11.03.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг» надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких позивач зауважив, що сторони під час укладення спірного договору керувались положеннями статті 283 Господарського кодексу України та статті 639 Цивільного кодексу України, а тому жодних правових підстав для встановлення факту його нікчемності немає. Окрім того, відповідач наголосив на тому, що в розумінні статті 382 Цивільного кодексу України, спільним майном багатоквартирного будинку є, зокрема, несучі конструкції будинку, а оскільки стіна є основним конструктивним елементом будівлі та/або споруди, то вона є спільним майном багатоквартирного будинку. Відповідач також звернув увагу на недобросовісну поведінку позивача, яка полягає у тому, що сторони виконували умови договору без будь-яких зауважень та заперечень протягом майже 13 років, однак після зміни керівництва позивача, як про це було зазначено у позові, останнім було вирішено звернутися до суду з даним позовом, при цьому належне виконання умов договору продовжувалося і після зміни керівництва, що підтверджується підписаними актами та платіжними документами, а відтак звертаючись до суду з даним позовом позивач діє недобросовісно, а його дії є нічим іншим як зловживанням правом.

У судовому засіданні 12.03.2024 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про продовження відповідачу строку на подачу заперечень на відповідь на відзив до дати фактичного подання, прийняття їх до розгляду та відкладення підготовчого засідання у справі на 04.04.2024.

Так, відповідачу був встановлений строк протягом 7 днів з дня отримання відповіді на відзив для подання до суду заперечень на відповідь на відзив з доказами направлення іншій стороні.

Як вбачається з відповіді на відзив, вона була подана позивачем за допомогою підсистеми ЄСІТС «Електронний суд» з одночасним направленням відповідачу, що підтверджується квитанцією №515427 про доставку документів до зареєстрованого електронного кабінету користувача ЄСІТС, а саме ТОВ «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг».

Згідно квитанції №515427 про доставку документів до зареєстрованого електронного кабінету користувача ЄСІТС, відповідачем було отримано відповідь на відзив та додані до неї додатки 29.01.2024.

Отже, враховуючи, встановлений судом строк та отримання відповідачем відповіді на відзив 29.01.2024, заперечення на відповідь на відзив подано з порушенням строку на їх подання.

Втім, керуючись частиною 2 статті 119 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає за можливе продовжити відповідачу такий строк до дати фактичного їх подання.

Так, відповідно до статті 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 1 статті 11 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що при розгляді справи суд керується принципом верховенства права.

Відповідно до Копенгагенського документа (Документ Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру НБСЄ, 1990) "верховенство права не зводиться лише до формальної законності, яка забезпечує правильність та узгодженість процесу творення і впровадження в життя демократичного ладу, а означає також і справедливість, засновану на визнанні та повному сприйнятті людської особи як найвищої цінності та яку гарантовано інститутами, що забезпечують рамки для її якнайповнішого вираження".

Таким чином, дотримання принципу верховенства права перебуває у тісному взаємозв`язку з забезпеченням права на доступ до правосуддя, в тому числі з реалізацією принципу змагальності сторін, який означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (рішення у справі "Ruiz-Mateos проти Іспанії", п. 63).

Принцип змагальності сторін нерозривно пов`язаний і з принципом рівності сторін. Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що принцип рівності сторін у розумінні "справедливого балансу" між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно до другої сторони (рішення у справах "Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands" від 27 жовтня 1993 р., п. 33, та "Ankerl v. Switzerland" від 23 жовтня 1996 р., п. 38).

Виходячи з принципу верховенства права, з метою забезпечення принципу змагальності (статті 13 Господарського процесуального кодексу України) та всебічного, повного і об`єктивного визначення обставин справи, які підлягають встановленню, суд дійшов висновку про наявність підстав для продовження відповідачу строку для подачі заперечень до дати фактичного їх подання та прийняття заперечень до розгляду.

18.03.2024 року через відділ діловодства суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг» надійшла заява свідка, відповідь на поставлені позивачем питання в порядку статті 90 Господарського процесуального кодексу України.

04.04.2024 року через відділ діловодства суду від Житлово-будівельного кооперативу «Оболонська Мрія» надійшла нотаріально посвідчена заява свідка у справі №910/17699/23, відповіді на поставлені відповідачем питання в порядку статті 90 Господарського процесуального кодексу України.

Судове засідання, призначене на 04.04.2024, не відбулося, у зв`язку з перебуванням судді Васильченко Т.В. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.04.2024 призначено підготовче засідання у справі на 30.04.2024.

У судовому засіданні 30.04.2024, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті.

Під час розгляду справи по суті, у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України, оголошувались перерви, зокрема, до 10.09.2024.

У судовому засіданні 10.09.2024 представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задовольнити; представники відповідача заперечили проти позовних вимог, просили відмовити.

На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 10.09.2024 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначає Закон України «Про кооперацію».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про кооперацію» кооперація - система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів.

При цьому, кооператив - юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об`єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування (стаття 2 Закону України «Про кооперацію»).

Метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю.

Згідно статті 3 Закону України «Про кооперацію» основними завданнями кооперації є: підвищення життєвого рівня членів кооперативів, захист їх майнових інтересів і соціальних прав; створення системи економічної і соціальної самодопомоги населення та суб`єктів господарювання; залучення у виробництво товарів, робіт, послуг, додаткових трудових ресурсів, підвищення трудової і соціальної активності населення; створення і розвиток інфраструктури, необхідної для провадження господарської та іншої діяльності кооперативів з метою зростання матеріального добробуту їх членів та задоволення потреб у товарах і послугах; сприяння сталому розвитку та становленню засад демократичного розвитку суспільства.

Кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах. Засновниками кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи України та іноземних держав, які беруть участь у діяльності кооперативів через своїх представників. Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами (приписи статті 7 Закону України «Про кооперацію»).

Стаття 9 Закону України «Про кооперацію» передбачає, що державна реєстрація кооперативу проводиться в порядку, передбаченому законом.

Як зазначає позивач, 05.02.1982 року рішенням Управління житлово-будівельних кооперативів виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 05.02.1982 №274 зареєстровано Житлово-будівельний кооператив «Лепсе-3».

Дата запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань - 20.11.2007, номер запису:10691200000022518.

25.08.2023 року здійснено державну реєстрацію змін відомостей про юридичну особу та змінено найменування Житлово-будівельний кооператив «Лепсе-3» на Житлово-будівельний кооператив «Оболонська Мрія».

Згідно статті 19 Закону України «Про кооперацію» для досягнення мети своєї діяльності кооператив набуває та використовує майно, фінансові та інші ресурси. Джерелами формування майна кооперативу є: вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї; майно, добровільно передане кооперативу його членами; кошти, що надходять від провадження господарської діяльності; кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств, установ, організацій; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних; інші надходження, не заборонені законодавством. Кооператив є власником будівель, споруд, грошових та майнових внесків його членів, виготовленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації та провадження іншої передбаченої статутом діяльності, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.

На підставі наведених вище положень Закону України «Про кооперацію», з метою належного виконання своїх обов`язків, 01.11.2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг» (далі - орендар) та Житлово-будівельним кооперативом «Лепсе-3» (далі - орендодавець) було укладеного договір про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу №01-11/10-А (далі - договір), за умовами пункту 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування капітальну стіну будинку, площею 185 кв.м, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Маршала Тимошенко, буд. 33/35.

Пунктом 2.1 договору визначено, що використання орендованого майна для розміщення рекламних матеріалів третіх осіб, за погодженням орендодавця, на спеціальних конструкціях (брандмауерах із зовнішньою підсвіткою), що встановлюються орендарем на орендованому об`єкті самостійно за рахунок власних коштів.

Відповідно до пункту 3.1 договору орендар вступає у платне користування майном після підписання акту прийому-передачі майна в оренду. Оплата за рекламну кампанію на орендованій стіні здійснюється з моменту розміщення рекламного сюжету. Строки кожної рекламної кампанії визначаються додатком. На момент незайнятості стіни рекламним сюжетом, орендна плата не нараховується.

Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на майно. Власником майна залишається орендодавець, а орендар користується ним протягом строку встановленому в договорі (пункти 3.2 та 3.3 договору).

Згідно пункту 4.1 та 4.2 договору він вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до « 01» лютого 2015 року, з наступним правом пролонгації. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.

Пунктом 5 договору встановлено, що орендар зобов`язується, зокрема, використовувати орендоване майно відповідно до умов цього договору. Своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.

У свою чергу, орендодавець зобов`язується передати орендарю в оренду майно згідно договору та акту прийому - передачі майна; не вчиняти дій, які б перешкоджали орендарю користуватися орендованим майном відповідно до умов цього договору; не здавати вищезгадане майна в суборенду (пункти 7.1 та 7.2 договору).

Відповідно до пункту 9.1 договору орендна плата та плата за бронювання вноситься в розмірі і в строки встановлені в додатку №2, що є невід`ємною частиною цього договору.

01.11.2010 року сторонами було підписано акт прийому-передачі №1, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв у належному для експлуатації стані: капітальну стіну будинку, площею 185 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 33/35.

Додатком №1 до договору сторони визначили місце розташування рекламоносія, місцезнаходження: м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 33/35.

01.11.2013 року сторонами було укладено додаткову угоду №1 до договору про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу №01-11/10-А (далі - додаткова угода №1), за умовами якої сторони вирішили за взаємною згодою, відповідно до приписів статті 627 Цивільного кодексу України, внести зміни в договір, виклавши його у такій редакції.

Відповідно до пункту 1.1 договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування всю капітальну стіну будинку, площею 250 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Маршала Тимошенко, буд. 33/35 (додаток № 1) (далі по тексту - об`єкт оренди).

Згідно пункту 2.1 договору використання орендованого майна для розміщення рекламних матеріалів третіх осіб на спеціальних конструкціях (брандмауерах із зовнішньою підсвіткою), що встановлюються орендарем на орендованому об`єкті самостійно за рахунок власних коштів.

Сторони узгодили, що підписанням даного договору орендодавець надає безумовне право орендарю на розміщення рекламних матеріалів, в тому числі даним договором орендарю надається право на власний розсуд вирішувати розміри та/або дизайн, та/або оформлення, та/або освітлення, та/або розміщення, тощо рекламних матеріалів на всій площі об`єкта оренди (пункт 2.2 договору).

У пункті 2.3 договору сторони погодили, що всі дозволи та погодження, необхідні для здійснення діяльності орендаря оплачує та отримує орендар. Орендар не зобов`язаний надавати дозволи та погодження для здійснення діяльності по договору орендодавцю. Орендар приймає на себе всі претензії і відповідальність, що виникає або може виникнути з боку контролюючих органів і третіх осіб у зв`язку із здійсненням діяльності без необхідних дозвільних документів, дозволів, погоджень, тощо, а також самостійно сплачує штрафні санкції і збитки, якщо такі будуть нараховані.

Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до « 31» грудня 2018 року. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на невизначений строк на тих самих умовах, які були передбачені цим договором (пункт 4.1 договору).

Відповідно до пункту 9.1 договору сторони узгодили, що орендар сплачує орендодавцю орендну плату протягом строку рекламної кампанії та плату за бронювання, що вноситься в розмірі і в строки встановлені в додатку №2 , що є невід`ємною частиною цього договору.

Пунктом 9.2 договору передбачено, що оплата за рекламну кампанію на об`єкті оренди здійснюється з моменту розміщення рекламного сюжету. Строки кожної рекламної кампанії визначаються додатком. На момент незайнятості об`єкту оренди рекламним сюжетом, нараховується плата за бронювання в розмірі, встановленому в додатку №2 до даного договору.

До 10 числа місяця наступного за звітним (місяць в якому здійснювалась оплата за оренду) орендодавець складає у двох примірниках акт наданих послуг та надсилає його на підпис орендарю. Орендар протягом 5 (п`яти) календарних днів, з моменту отримання акту наданих послуг, підписує та надсилає орендодавцю його примірник, або в цей же строк надає орендодавцю мотивовану відмову від його підписання. У разі порушення орендодавцем положень даного пункту орендар має право самостійно скласти відповідний акт та надіслати його за адресою, що вказана у статті 14 даного договору. В такому випадку орендодавець зобов`язаний у п`ятиденний строк підписати акт або надати мотивовану відмову від підписання. У разі повернення листа з актами орендарю з позначкою пошти про неможливість вручити акт орендодавцю такий акт вважається підписаним орендодавцем без зауважень у день повернення акту орендарю (пункт 9.4 договору).

Відповідно до пункту 1 та 3 додаткової угоди №1, вона набуває чинності з моменту її підписання уповноваженими представниками сторін й скріплення печатками сторін. Ця додаткова угода є невід`ємною частиною договору №01-11/10-А від 01.11.2010 про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу, складена українською мовою в двох оригінальних примірниках: по одному для кожної сторони.

Як зазначає позивач, у процесі аналізу укладених Житлово-будівельним кооперативом «Оболонська Мрія» правочинів було встановлено, що договір №01-11/10-А від 01.11.2010 про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу, не відповідає положенням статей 793, 794 Цивільного кодексу України, а тому в силу положень статті 220 Цивільного кодексу України є нікчемним та таким, що не створює жодних юридичних наслідків для сторін.

У зв`язку з цим, Житлово-будівельний кооператив «Оболонська Мрія» звернувся до Товариства з обмеженою відповідальністю «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг» з вимогою №06-10/01 від 06.10.2023, у якій вимагав від відповідача здійснити демонтаж всіх встановлених спеціальних конструкцій для розміщення рекламних матеріалів з капітальної стіни будинку, площею 250 кв.м., що розташована за адресою: м. Київ, вул. Лук`яненка Левка (Маршала Тимошенко), буд. 33/35.

У відповідь на вказану вимогу позивача, Товариством з обмеженою відповідальністю «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг» було надано лист №200-10/23 від 17.10.2023, у якому відповідач повідомив, що вказаний договір не підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації прав користування на неї, оскільки стіна багатоквартирного будинку не є нерухомим майном чи окремою частиною об`єкта нерухомості в розмінні законодавства та на яку може бути поширений режим нерухомої речі. Укладений між сторонами договір, хоч і має у своїй назві слово «оренда», втім не є договором оренди у класичному розумінні, а тому положення законодавства щодо нотаріального посвідчення на спірний договір не поширюються.

07.11.2023 року уповноваженими представниками Житлово-будівельного кооперативу «Оболонська Мрія», у складі голови правління - Білоус Л.М., членів правління - Федорчук Н.М., Владимирцева З.З. та ОСОБА_1 було складено акт про фіксацію порушення, за яким встановлено, що станом на 07.11.2023 року ТОВ «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг» не виконало вимоги ЖБК «Оболонська Мрія» щодо демонтажу рекламної конструкції з капітальної стіни будинку, площею 250 кв.м., що розташована за адресою: м. Київ, вул. Лук`яненка Левка (Маршала Тимошенко), буд. 33/35.

Відтак, оскільки відповідачем не було усунуто перешкод позивачу в користуванні капітальною стіною будинку, площею 250 кв.м., що розташована за адресою: м. Київ, вул. Лук`яненка Левка (Маршала Тимошенко), буд. 33/35, Житлово-будівельний кооператив «Оболонська Мрія» звернувся до суду з даним позовом.

У свою чергу, відповідач заперечив проти позовних вимог, посилаючись на те, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою не є класичним договором найму (оренди) у розумінні положень Цивільного кодексу України і оренда капітальної стіни будинку не є тотожним поняттю оренди капітальної споруди та/або її окремої частини, а тому укладений сторонами договір не потребує нотаріальному посвідченню, як і не підлягає державній реєстрації право користування. При цьому, відповідач наголосив на тому, що пред`явлення даного позову після виконання умов договору без будь-яких зауважень та заперечень протягом майже 13 років є нічим іншим як недобросовісною поведінкою позивача та зловживанням правом.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов таких висновків.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У свою чергу, учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно частини 1 статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.

При цьому, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частина 7 статті 179 Господарського кодексу України).

Статтею 180 Господарського кодексу України встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно до статей 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов`язань та є обов`язковим для виконання сторонами.

При цьому, зобов`язання в силу вимог статті 525 та частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог даного Кодексу і інших актів законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься у частині 7 статті 193 Господарського кодексу України.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, 01.10.2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг», як орендарем, та Житлово-будівельним кооперативом «Лепсе-3», як орендодавцем, було укладено договір про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу №01-11/10-А.

Укладення договору є процесом, який може бути охарактеризований своїм початком, перебігом і завершенням, власною динамікою та певними етапами.

Поведінка сторін та усі їх юридично значимі вчинки врешті решт приводять до узгодження волі сторін та виникнення договірного зобов`язання або не виникнення цивільного зобов`язання. Поведінка кожної зі сторін майбутнього договору впливає на визначення його змісту та умови, а отже, вона може бути оцінена судом в разі, якщо відносини сторін розвиватимуться із будь-якими певними вадами, що призведе до виникнення між ними спору.

Виходячи з сукупного аналізу умов договору, зважаючи на поняття тлумачення правочину, як встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, та враховуючи, що предметом даного договору є саме користування зовнішньою стіною будівлі для використання під рекламу, суд прийшов до висновку, що сторонами, у даному конкретному випадку, укладено договір, який за своєю правовою природою найбільш наближений до договору найму (оренди).

Відповідно до частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом (частина 1, 3 статті 760 Цивільного кодексу України).

Частинами 1, 3 статті 283 Господарського кодексу України унормовано, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності. Об`єктом оренди можуть бути, зокрема, нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення).

За найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (частини 1 та 5 статті 762 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач наголошує на тому, що під час укладення договору сторони недотримались вимог статей 793, 794 Цивільного кодексу України, що свідчить про його нікчемність в силу положень статті 220 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до статті 793 Цивільного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Приписами статті 794 Цивільного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) унормовано, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає державній реєстрації.

Частинами 2, 5 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.

Державній реєстрації прав підлягає, зокрема, право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки (пункт 2 частини 1 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації, що передбачено частиною першою статті 210 Цивільного кодексу України.

При цьому, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч. 1 ст. 220 Цивільного кодексу України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину.

Частинами 1 та 2 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Підтвердження чи спростування обставини нікчемності такого правочину судом встановлюються за результатами перевірки відповідних доводів у спорі щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним.

Отже, вирішуючи спір у даній справі, суд повинен з`ясувати чи підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації укладений сторонами договір про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу №01-11/10-А від 01.11.2010, та чи є останній нікчемним в силу закону, а, відповідно, виходячи з аналізу положень статті 793 Цивільного кодексу України встановити чи є предмет договору будівлею або іншої капітальної споруди (їх окремої частини).

Згідно з п. 1 Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 № 507 (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), спорудою є будівельні системи, пов`язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт. Будівлі - це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несуче-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устатковання, тварин, рослин, а також предметів. До будівель відносяться: житлові будинки, гуртожитки, готелі, ресторани, торговельні будівлі, промислові будівлі, вокзали, будівлі для публічних виступів, для медичних закладів та закладів освіти та ін.

Визначення поняття «капітальна споруда» немає в законодавстві, тому під цим терміном розуміється споруда, яка підпадає під визначення поняття «нерухоме майно», що міститься в статті 181 Цивільного кодексу України.

Згідно частини 1 статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об`єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

Отже, до ознак капітальних споруд (об`єктів) відноситься: споруда, будівля або інший об`єкт, будівельні системи, які належать до об`єктів будівництва, визначених у нормах абзацу п`ятого частини першої статті 4 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», завжди тісно пов`язані з земельною ділянкою, на якій вони розташовані, та мають фундаментну основу; капітальну будівлю не може бути без негативних наслідків для конструкції розібрано і переміщено, адже в даному випадку всій споруді буде завдано непоправної шкоди; створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт; переміщення цих об`єктів є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Наведені вище ознаки капітальної споруди не є вичерпними й можуть класифікуватися за іншими критеріями, визначеними законом, однак є основними і дозволяють ідентифікувати об`єкт капітального будівництва.

Аналогічний за замістом висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.10.2023 у справі №420/847/20.

Вищевикладене свідчить, що капітальна споруда - це споруда, переміщення якої є неможливим без її знецінення та зміни її призначення.

У той же час, згідно Порядку визначення вартості відтворення чи заміщення земельних поліпшень - будинків, будівель та споруд малоповерхового житлового будівництва, затвердженого наказом Фонду державного майна України та Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства №2929/227 від 23.12.2004, стіни - нежитлова частина будинку, що з`єднує жиле приміщення з вулицею.

Визначення поняття «стіни» було надано у Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, яка затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 24.05.2001 року № 127 (у редакції наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 26 липня 2018 року № 186) (яка була чинна під час дії договору), згідно якої стіни - основний конструктивний елемент будинку; несуть на собі корисне навантаження (перекриття, перегородки, дах) і призначені для захисту приміщень від атмосферних опадів, опору теплопередачі, інших природно-кліматичних впливів.

Водночас, одним із основних документів у сфері нормування у будівництві та визначенні правових та організаційних засад розроблення, погодження, затвердження, реєстрації і застосування є будівельні норми.

Згідно статті 1 Закону України «Про будівельні норми» державні будівельні норми - нормативний акт, затверджений центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері будівництва.

За аналізом державних будівельних норм, з огляду на їх категорії, вимоги та стандарти можна дійти висновку, що всі споруди та/або будинки/будівлі, незалежно від матеріалів із яких вони виготовлені, призначення та класу складаються із певного числа конструктивних елементів. До них відносяться фундаменти, колони, стіни, перегородки, перекриття та підвісні стелі, покриття, покрівлі, сходи і ліфти, вікна, двері, ворота, ліхтарі, інженерне устаткування та санітарно-технічне улаштування.

При цьому, наведений перелік не є вичерпним, а лише включає основні конструктивні елементи, що в своїй сукупності утворюють цілісну споруду.

Аналізуючи питання встановлення самостійності капітальної стіни, як окремої споруди чи будівлі, суд також враховує положення Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», статті 1 якого визначає, що спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

Спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку (стаття 5 вказаного Закону).

За аналізом положень чинного законодавства України щодо визначення поняття капітальної споруди, капітальної стіни та в цілому конструктивних елементів споруд та/або побудов у їх сукупності, вбачається, що огороджувальні, несуче-огороджувальні конструкції будинку, що утворюють в цілісності фасад будинку, у розумінні Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» відносяться до спільного майна багатоквартирного будинку та за своєю суттю є приналежністю до розміщених у будинку квартир і нежитлових приміщень, як того передбачають положення статті 187 Цивільного кодексу України.

Отже, капітальна стіна багатоквартирного будинку є конструктивним елементом будинку і не може бути самостійним об`єктом нерухомого майна, без її прямої взаємопов`язаності з квартирами та нежитловими приміщеннями, що знаходяться у такому будинку чи споруді, а відтак не підпадає під поняття будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), які можуть бути окремим об`єктом державної реєстрації.

Відповідно до статті 31-2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості, що має наслідком набуття, зміну чи припинення речових прав, їх обтяжень одночасно із вчиненням такої нотаріальної дії, проводиться нотаріусом, яким вчинено відповідну нотаріальну дію, крім випадків, передбачених цією статтею. У разі якщо у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості, що має наслідком набуття, зміну чи припинення речових прав, їх обтяжень одночасно із вчиненням такої нотаріальної дії, необхідно проводити декілька реєстраційних дій або реєстраційні дії щодо декількох об`єктів, державна реєстрація прав проводиться поступово в міру завершення попередньої реєстраційної дії.

Як встановлено судом, капітальна стіна будинку є його конструктивним елементом та одночасно є спільним майно багатоквартирного будинку, яке, у свою чергу, не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

За наведеного слідує, що згідно чинного законодавства України ні право власності, ні право користування не можливо зареєструвати на конструктивний елемент будинку, у даному випадку, капітальну стіну, як на окремий об`єкт, оскільки конструктивні елементи будинку є невід`ємною частиною спільного майна багатоквартирного будинку і належать всім співвласникам цього будинку на праві спільної сумісної власності.

При цьому, якщо нотаріус посвідчує договір щодо об`єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на цей об`єкт є обов`язковою частиною процедури відповідно до приписів Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Приймаючи до уваги вищевикладене в сукупності, враховуючи, що капітальна стіна не є окремою будівлею та/або капітальною спорудою (її окремою частиною) у розумінні чинного законодавства, суд прийшов до висновку, що вимоги статей 793, 794 Цивільного кодексу України про нотаріальне посвідчення правочину та державну реєстрацію права користування на договір про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу №01-11/10-А від 01.11.2010 не поширюються.

При цьому, суд відхиляє посилання позивача на те, що капітальна стіна є окремою частиною капітальної споруди, адже капітальні елементи будівлі, такі як стіни, не розглядаються як окремі частини капітальної споруди. Стіни, фундамент, перекриття, дах та інші конструктивні елементи є невід`ємною частиною капітальної споруди (будівлі) і не можуть бути відокремлені для цілей індивідуальної власності або правового статусу.

Тобто, капітальний елемент будинку, такий як стіна, не може розглядатися як окрема частина капітальної споруди в правовому або власницькому розумінні так як він є невід`ємною частиною будівлі, і його функціональна роль полягає в забезпеченні міцності та цілісності всієї споруди і відокремлення таких елементів для окремого володіння або реєстрації неможлива.

З огляду на вищевикладене, суд прийшов до висновку про відсутність підстав вважати, що договір про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу №01-11/10-А від 01.11.2010 є нікчемним.

За таких обставин, оскільки користування відповідачем капітальною стіною будинку, площею 250 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , здійснюється на підставі укладеного договору про оренду зовнішньої стіни будівлі для використання під рекламу №01-11/10-А від 01.11.2010, який у встановленому порядку не визнаний недійсним, доказів зворотного сторонами під час розгляду справи не надано, а доводи позивача про його нікчемність в силу закону не знайшли свого підтвердження, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову.

При цьому, судом також враховано, що укладений між сторонами договір, виконувався ними протягом тривалого часу, більше як 10 років, без будь-яких зауважень та заперечень, доказів зворотного матеріали справи не містять, а сторони під час розгляду справи не надали. З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що позивач щонайменше у період з січня 2012 по лютий 2023 включно здавав відповідачу в оренду капітальну стіну будинку, площею 250 кв.м., що розташована за адресою: м. Київ, вул. Лук`яненка Левка (Маршала Тимошенко), буд. 33/35, про що свідчать підписані без будь-яких зауважень та заперечень акти здачі-приймання робіт (надання послуг) по договору у згаданий вище період і відповідач виконував свій обов`язок зі здійснення орендних платежів, що не заперечується сторонами.

Поміж тим, сторонами під час виконання умов договору неодноразово погоджувалися питання щодо розміщення рекламних матеріалів та зміни розміру орендної плати, про що свідчать підписані численні додаткові угоди без зауважень та заперечень.

У свою чергу, позивач, надаючи відповідачу в оренду протягом тривалого часу капітальну стіну, погоджуючи розміщення рекламних носіїв та зміни у вартості оренди та отримуючи від відповідача орендну плату, маючи при цьому власні переконання щодо необхідності приведення спірного договору до вимог цивільного законодавства, майже 13 років не ініціював будь-яких судових процесів та/або перемовин з відповідачем щодо нікчемності укладеного правочину, а відтак звернення до суду з позовом до відповідача про зобов`язання останнього усунути перешкоди у користуванні капітальною стіною із визначенням договору, як нікчемного правочину в силу закону, після тривалого беззаперечного виконання договору самим позивачем, за висновком суду, є суперечливою поведінкою останнього та зловживанням власним правом.

Так, в основі доктрини «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №910/9397/20, від 10.04.2019 у справі №390/34/17).

Якщо особа, яка має право на оскарження документа чи юридичного факту, безпосередньо висловилася або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати таке право, така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба згодом реалізувати право на оскарження суперечитиме попередній поведінці та має призводити до припинення зазначеного права (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц).

Головне завдання застосування принципу добросовісності полягає у тому, щоби перешкодити стороні отримати переваги та вигоду внаслідок своєї непослідовної поведінки на шкоду іншій стороні, яка добросовісно поклалася на певну юридичну ситуацію, створену першою стороною або обома. Інакше кажучи, принцип добросовісності проявляється у тому, що жодна особа не може отримувати переваги від своєї незаконної або недобросовісної поведінки. Поведінка є недобросовісною, якщо одна сторона договору прийняла виконання від іншої сторони, а після цього стверджує про недійсність договору або його неукладеність. Якщо поведінка однієї сторони давала іншій підстави вважати, що договір є дійсним (сторони протягом тривалого часу належно його виконували), то наступні вимоги про його недійсність або неукладеність є зловживанням правом.

Згідно з висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року у справі № 520/13586/18, якщо особа, яка має право оскаржити документ (наприклад, свідоцтво про право на спадщину) чи юридичний факт (зокрема, правочин, рішення органу юридичної особи), висловилась або дала зрозуміти своєю поведінкою, що не буде реалізовувати право на оскарження, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба надалі реалізувати право на оскарження суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

За змістом частини 2 статті 13 Цивільного кодексу України недобросовісна поведінка однієї особи, яка полягає у вчиненні дій, що можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Сутність зловживання правом полягає у недобросовісному вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, зокрема, всупереч меті останнього. Заборона зловживання правом по суті випливає з властивості рівнозваженості, закладеної у принципі юридичної рівності учасників цивільних правовідносин.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.11.2023 у справі №513/879/19.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінка доказів - це розумова, пізнавальна діяльність суду, яка полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак зібраних доказів у конкретній справі. Закон не регулює порядок роздумів судді. Проте норми права встановлюють зовнішні умови, гарантії, які забезпечують істинність логічних висновків суддів.

Суд зобов`язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 01.07.2021 у справі №917/549/20.

Позивач під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували його позовні вимоги.

Водночас, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

Суд також зважає, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.05.2023 у справі №924/1351/20(924/214/22).

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи висновки суду про відмову в задоволенні позовних вимог витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Житлово-будівельного кооперативу «Оболонська Мрія» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Умгх.Укрмедіа Груп Холдінг» про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні майном відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений та підписаний 19.11.2024.

СуддяТ.В. Васильченко