Ухвала

від 12.11.2024 по справі 904/5325/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

12 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 904/5325/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.,

та представників:

позивача - Підлужного В. М. (в режимі відеоконференції),

відповідача - Риженко М. С. (в режимі відеоконференції),

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог

на предмет спору, на стороні відповідача - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Дніпровської міської ради

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.06.2024

та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2024

у справі № 904/5325/23

за позовом Комунального підприємства "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова" Дніпропетровської обласної ради

до Дніпровської міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Еліона"

про визнання пунктів рішення недійсними та визнання права постійного користування на земельну ділянку,

В С Т А Н О В И В:

Комунальне підприємство "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова" Дніпропетровської обласної ради (далі - КП "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова"; позивач) звернулося до господарського суду з позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову), в якому просило:

- визнати недійсним п. 2 рішення Дніпровської міської ради (далі - Рада; відповідач) від 31.01.2018 № 196/29 "Про передачу земельної ділянки на пл. Соборній, 14 (Соборний район) в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Еліона" (далі - ТОВ "Еліона"; третя особа) код ЄДРПОУ 37452554, по фактичному розміщенню об`єктів нерухомого майна" щодо припинення права постійного користування на частину земельної ділянки площею 8,0651 га;

- визнати недійсним п. 3 рішення Ради від 31.01.2018 № 196/29 "Про передачу земельної ділянки на пл. Соборній, 14 (Соборний район) в оренду ТОВ "Еліона", код ЄДРПОУ 37452554, по фактичному розміщенню об`єктів нерухомого майна";

- визнати право постійного користування КП "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня іМ. І.І. Мечникова" на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:03:286:0068 загальною площею 8,0651 га.

Позов обґрунтований тим, що право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з підстав, визначених у законодавстві, які поділяються на: в добровільному порядку (за заявою чи згодою користувача) і в примусовому порядку. У спірних правовідносинах уповноваженою особою позивача не надавалася згода на припинення права користування всією земельною ділянкою, яка перебувала у його постійному користуванні та не пред`являвся відповідний позов, а отже у відповідача були відсутні правові підстави для припинення позивачу права постійного користування щодо всієї земельної ділянки. Вважає, що оскаржувані рішення Ради в частині припинення постійного користування та визнання таким, що втратив чинність Державний акт на право постійного користування землею не відповідають вимогам закону.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2024 (суддя - І. В. Мілєва), залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 25.06.2024 (головуючий суддя - М. О. Дармін, судді - О. В. Чус, І. М. Кощеєв), закрито провадження у справі в частині визнання недійсним п. 2 рішення Ради від 31.01.2018 № 196/29 "Про передачу земельної ділянки по пл. Соборній, 14 (Соборний район) в оренду ТОВ "Еліона", код ЄДРПОУ 37452554, по фактичному розміщенню об`єктів нерухомого майна" щодо припинення права постійного користування на частину земельної ділянки площею 8,0651 га та в частині визнання права постійного користування КП "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова" на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:03:286:0068 загальною площею 8,0651 га на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Позов задоволено частково. Визнано недійсним п. 3 рішення Ради від 31.01.2018 № 196/29 "Про передачу земельної ділянки на пл. Соборній, 14 (Соборний район) в оренду ТОВ "Еліона", код ЄДРПОУ 37452554, по фактичному розміщенню об`єктів нерухомого майна".

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 28.12.2011 № 044972, зареєстрованого у Книзі записів реєстрації Державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі № 121010003000033, Комунальному закладу "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова" (наразі - КП "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова") було надано у постійне користування земельну ділянку площею 8,1900 га по фактичному розміщенню лікарні.

Разом з тим, 12.04.2016 між ТОВ "Еліона" (покупець) та територіальною громадою сіл, селищ, міст Дніпропетровської області в особі Дніпропетровської обласної ради (продавець) було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Огородник Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 302, за умовами якого ТОВ "Еліона" набуло у власність нерухоме майно, розташоване за адресою: м. Дніпро, площа Соборна. 14. Опис об`єкта нерухомого майна: літ. Щ-1 - гаражні бокси з оглядовою ямою загальною площею 43,5 кв. м; літ. Ш-1 - віварій загальною площею 23 кв. м; літ. Я-1 - ангар західний загальною площею 424,1 кв. м; літ. Ч-1 - гаражний бокс загальною площею 134,7 кв. м.

Суди встановили, що набуті у власність об`єкти нерухомого майна розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:03:286:0057 площею 8,1900 га, постійним землекористувачем якої був позивач.

У зв`язку із набуттям у власність ТОВ "Еліона" відповідних об`єктів нерухомого майна за адресою: площа Соборна, 14, а також з метою передання земельної ділянки під цими об`єктами в оренду ТОВ "Еліона" було сформовано дві земельні ділянки: земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:03:286:0067 загальною площею 0,1249 га (див. витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (а. с. 94, т. 1); земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:03:286:0068 загальною площею 8,0651 га (див. витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (а. с. 100, т. 1).

31.01.2018 Радою було прийнято рішення "Про передачу земельної ділянки на пл. Соборній, 14 (Соборний район) в оренду ТОВ "Еліона", код ЄДРПОУ 37452554, по фактичному розміщенню об`єктів нерухомого майна" № 196/29, яким вирішено: зареєструвати право комунальної власності на земельні ділянки площею 0,1249 га (кадастровий номер 1210100000:03:286:0067) та площею 8,1900 га (кадастровий номер 1210100000:03:286:0057) на пл. Соборній, 14 за територіальною громадою м. Дніпра в собі Дніпровської міської ради (п. 1 рішення); право постійного користування КП "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І. І. Мечникова", код ЄДРПОУ 01985423, земельною ділянкою площею 8,1900 га (кадастровий номер 1210100000:03:286:0057) на пл. Соборній, 14 вважати таким, що припинилось (п. 2 рішення); Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 28.12.2011 № 121010003000033 визнати таким, що втратив чинність (п. 3 рішення).

13.03.2018 між Радою (орендодавець) та ТОВ "Еліона" (орендар) було укладено договір оренди землі, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Пустовим С. В., зареєстрований в реєстрі за № 140. На підставі укладеного договору оренди землі відповідач передав ТОВ "Еліона" у строкове платне користування (на 5 років) земельну ділянку по фактичному розміщенню об`єктів нерухомого майна, яка розташована на пл. Соборній, 14, з кадастровим номером 1210100000:03:286:0067 загальною площею 0,1249 га. Підставою для укладання договору оренди землі значилося рішення Ради від 31.01.2018 № 196/29 (п. 1.1 договору).

Додатковою угодою від 15.06.2023 до договору оренди землі, посвідченою приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Пустовим С. В., зареєстрованою в реєстрі за № 379, строк дії договору оренди землі продовжено на 5 років, починаючи з 14.03.2023.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції, Радою прийнято рішення від 22.11.2023 № 202/43, п. 8 якого вирішено внести зміни до рішення Ради від 31.01.2018 № 196/29, а саме: замінити у п. 1 рішення слова та цифри "площею 8,1900 га (кадастровий номер 1210100000:03:286:0057)" на "площею 8,0651 га (кадастровий номер 1210100000:03:286:0068" (п. 8.1 рішення № 202/43); доповнити п. 2 рішення словами та цифрами "в частині меж земельної ділянки, площею 0,1249 га (кадастровий номер 1210100000:03:286:0067)" (п. 8.2 рішення № 202/43). Доповнити п. п. 10, 11 у такій редакції: "10. Внести зміни до рішення міської ради від 29.07.2011 № 297/14: 10.1. Замінивши у п. 1.2 слова та цифри "площею 8,1900 га (кадастровий номер 1210100000:03:286:0057)" на "площею 8,0651 га (кадастровий номер 1210100000:03:286:0068)". 10.2. Доповнивши п. 2 словами та цифрами: "віднести земельну ділянку площею 8,0651 га (кадастровий номер 1210100000:03:286:0068), за основним цільовим призначенням "землі житлової та громадської забудови". 11. Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Ради здійснити реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою площею 8,0651 га (кадастровий номер 1210100000:03:286:0068) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно" (п. 8.3 рішення № 202/43).

На виконання рішення Ради від 22.11.2023 № 202/43, до Державного реєстру речових прав 05.12.2023 внесено запис № 52885212; вид речового права: право постійного користування земельною ділянкою; відомості про суб`єкта іншого речового права: правокористувач: КП "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова"; опис об`єкта іншого речового права: земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:03:286:0068 площею 8,0651 га. Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 70631841 від 11.12.2023, прийняте державним реєстратором Департаменту адміністративних та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Кучеренко Є. А. (див. витяг з Державного реєстру речових прав від 11.12.2023 № 357841179).

Врахувавши вищевикладене, рішення Ради від 22.11.2023 № 202/43, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі щодо позовних вимог про визнання недійсним п. 2 рішення Ради від 31.01.2018 № 196/29 "Про передачу земельної ділянки на пл. Соборній, 14 (Соборний район) в оренду ТОВ "Еліона", код ЄДРПОУ 37452554, щодо фактичного розміщення об`єктів нерухомого майна" щодо припинення права постійного користування на частину земельної ділянки площею 8,0651 га та щодо визнання права постійного користування КП "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова" на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:03:286:0068 загальною площею 8,0651 га на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

Встановивши відсутність підстав для припинення права постійного користування позивача на всю земельну ділянку, надану йому в постійне користування відповідно до Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 28.12.2011 № 044972, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, задовольнив позовну вимогу у частині визнання недійсним п. 3 рішення Ради від 31.01.2018 № 196/29. Врахувавши також норми Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 № 540-ІХ, яким було роз. "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено, зокрема п. 12 і Указ Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні (який неодноразово продовжувався), суди дійшли висновку про звернення позивача із цим позовом в межах позовної давності.

Не погоджуючись частково із ухваленими у справі судовими рішеннями, Рада звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в частині задоволення позовних вимог та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

У касаційній скарзі скаржник посилається на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та зазначає, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення без урахування висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду України, викладених у постановах від 17.04.2018 у справі № 359/4119/17, від 12.08.2021 у справі № 240/2395/21, від 10.11.2022 у справі № 990/115/22, від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18, від 04.10.2017 у справі № 914/1128/16 та інших. Посилається на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування ст. ст. 116, 141, 143 ЗК України; норм, які регулюють відносини щодо виникнення та припинення права постійного користування у подібних правовідносинах.

Стверджує про таке: підставою для виникнення права постійного користування земельною ділянкою загальною площею 8,1900 га є саме рішення Ради від 29.07.2011 № 297/14, а не державний акт, яким виключно посвідчується проведення державної реєстрації права постійного користування; висновок суду про те, що визнання Державного акта таким, що втратив чинність, зумовить припинення права постійного користування за позивачем є помилковим, не відповідає ст. ст. 12, 116, 122, 126 ЗК України, ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"; судами не зазначено які саме права позивача порушені та не враховано, що заявлені вимоги не є ефективним способом захисту його прав та інтересів; оскаржуване рішення Ради було оприлюднено на її офіційному сайті, а тому позивач міг з ним ознайомитися та звернутися із позовом в межах позовної давності; однак позивач звернувся до суду лише 06.10.2023, тобто із пропуском позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог і з цієї причини; суд безпідставно поновив позовну давність без відповідного клопотання позивача та зазначення поважності причин її пропуску. З урахуванням вищевикладеного, скаржник вважає, що висновки судів в частині задоволення позовних вимог ґрунтуються виключно на припущеннях, а їх рішення є незаконними та необґрунтованими.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Ради на вказані судові рішення з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 08.10.2024.

Позивач звернувся до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу, в якому просить закрити, порушене касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою з огляду на п. п. 4, 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України. Також просить продовжити строк на подачу цього відзиву.

У заяві від 23.10.2024 Рада просить відмовити у задоволенні клопотання позивач про продовження строку на подання відзиву з причин, наведених у цій заяві.

У справі оголошувалася перерва з 05.11.2024 до 12.11.2024.

12.11.2024 до Верховного Суду від позивача надійшли додаткові пояснення.

Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судового рішення (п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про закриття касаційного провадження з огляду на таке.

Оскільки скаржник оскаржує судові рішення в частині задоволення позову, то Верховним Судом вони переглядаються саме в цій оскаржуваній частині відповідно до ст. 300 ГПК України.

Згідно із п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Верховний Суду у постанові від 22.10.2024 у справі № 914/1422/23 дійшов висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема зазначення норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній та обґрунтувати необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Надаючи оцінку доводам скаржника щодо наявності підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на підставу касаційного оскарження, встановлену п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами визначено гл. 19 ЗК України.

Частиною 2 ст. 116 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Зміст права постійного користування земельною ділянкою розкриває ст. 92 ЗК України, відповідно до якої право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Підстави припинення права користування земельною ділянкою наведені в ст. 141 ЗК України, якими є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Стаття 143 ЗК України регулює підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку.

Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (ч. 2 ст. 95 ЗК України).

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (ст. 152 ЗК України).

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 вказав на те, що ст. 92 ЗК України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб.

Також, здійснюючи аналіз вищенаведених норм ЗК України, Верховний Суд неодноразово викладав висновок щодо їх застосування. Верховний Суд у постановах від 18.11.2020 у справі № 904/6059/19, від 10.08.2022 у справі № 921/68/21 та Велика Палата Верховного Суду у п. 7.24 постанови від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 дійшли висновку, що право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні. А Велика Палата Верховного Суду у постановах від 03.04.2024 у справі № 907/383/22, від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст. 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у ст. 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених ст. ст. 140-149 ЗК України.

Верховний Суд у постанові від 18.11.2020 у справі № 904/6059/19 виснував, що перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній (див. також п. п. 8.16, 8.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, п. 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц). При цьому у постановах від 18.11.2020 у справі № 904/6059/19, від 17.05.2021 у справі № 923/196/20 Верховний Суд зазначив про те, що у разі поділу земельної ділянки змінюються межі, площа та кадастровий номер цієї земельної ділянки, проте обсяг прав попереднього землекористувача, набутий на таку земельну ділянку у встановленому законом порядку на підставі державного акта на право постійного користування землею, не змінюється, у зв`язку з чим зміна кадастрового номера, здійснена з дотриманням вищенаведених норм закону, не є правовою підставою, передбаченою положеннями ст. 141 ЗК України для припинення права постійного користування земельною ділянкою (див. також постанови Верховного Суду від 10.08.2022 у справі № 921/68/21, від 10.08.2022 у справі № 914/2381/18).

У постанові від 19.07.2018 у справі № 914/2211/17 Верховний Суд також зазначав, що право користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 01.01.2002, не втрачається внаслідок його не переоформлення підприємством, яке за новим ЗК України не може набувати права постійного землекористування, а зберігається за ним до приведення прав і обов`язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства. У відповідача не було правових підстав припиняти позивачу право постійного користування всією земельною ділянкою, визнавати таким, що втратив чинність державний акт та зобов`язувати ОСОБА_1 виготовляти проект землеустрою. Разом з тим виходячи із положень земельного законодавства скаржник не позбавлений права звернутися у встановленому порядку до компетентного органу з приводу набуття ним земельної ділянки, необхідної для обслуговування нерухомого майна, належного йому на праві власності.

Велика Палата Верховного Суду у п. 83 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 дійшла висновку про те, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу. Такі правові висновки Великої Палати Верховного Суду було враховано і у п. 5.24 постанови Верховного Суду від 09.10.2024 у справі № 904/205/23.

Отже, з наведеного убачається, що Верховним Судом вже досліджувалося питання щодо застосування норм ст. ст. 116, 141, 143 ЗК України, на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування яких посилається скаржника у касаційній скарзі.

Частиною 1 ст. 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, складовою якого є "правова передбачуваність" та "правова визначеність".

Принцип "правової визначеності" вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності як самих правових норм, так і того, як ці норми мають будуть застосовано судами у подібних правовідносинах. Верховний Суд неодноразово зазначав, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.

Здійснивши аналіз судових рішень в оскаржуваній частині, Верховний Суд зазначає, що вирішуючи спір у цій справі, господарські суди попередніх інстанцій застосували правові норми відповідно до наведених позиції Верховного Суду. Так, врахувавши їх, надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до ст. 86 ГПК України, встановивши, що у зв`язку із набуттям у власність ТОВ "Еліона" об`єктів нерухомого майна за адресою: площа Соборна, 14, право постійного користування позивача припинилось лише щодо частини земельної ділянки (площею 0,1249 га) та відсутні підстав для припинення права постійного користування на всю земельну ділянку, надану йому в постійне користування відповідно до Державного акта від 28.12.2011 № 044972, визнали недійсним п. 3 рішення Ради від 31.01.2018 № 196/29 "Про передачу земельної ділянки на пл. Соборній, 14 (Соборний район) в оренду ТОВ "Еліона", код ЄДРПОУ 37452554, по фактичному розміщенню об`єктів нерухомого майна".

Стаття 296 ГПК України визначає підстави для закриття касаційного провадження.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після його відкриття виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не отримала підтвердження, колегія суддів дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Ради на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.06.2024 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2024 у справі № 904/5325/23 з огляду на п. 4 ч. 1 ст. 296 ГПК України.

Щодо підстави касаційного оскарження, встановленої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Велика Палата Верховного Суду у п. 60 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц зазначила про те, що зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Разом з тим, вказаною підставою для касаційного оскарження (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України) є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Цитування скаржником окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України (див., зокрема ухвалу Верховного Суду від 08.10.2024 у справі № 274/1477/20). Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення (див., зокрема підхід в частині оцінювання спірних правовідносин на предмет подібності, який застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України покладається на скаржника.

Проаналізувавши висновки, викладені у перелічених скаржником постановах Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду України, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що здійснене судами попередніх інстанцій правозастосування та висновки, наведені в оскаржуваних рішеннях не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.

Так, у постанові від 17.04.2018 у справі № 359/4119/17 (за позовом ОСОБА_2 до виконавчого комітету сільської ради про визнання протиправним та скасування п. 6 його рішення "Про упорядкування торгівлі алкогольними напоями та пивом на території Щасливської сільської ради" від 20.11.2014 № 192) Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій, що коли йдеться про дію нормативно-правового акта, то строк, з якого особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, починається з дня опублікування акта, незважаючи на те, що особа, на яку поширює дію цей акт, фактично ознайомилася з ним значно пізніше. Це пояснюється тим, що особа мала реальну можливість (повинна була) дізнатися про цей акт у день його опублікування, якщо таке опублікування було зроблено у встановленому порядку.

На відміну від справи, яка переглядається у справі № 359/4119/17 позивач звернувся до суду у 2017 році та оскаржував рішення органу місцевого самоврядування від 2014 року. У справі № 359/4119/17 судами не було встановлено поширення на спірні правовідносини норм Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 та Указу від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" (з подальшим продовженням) як у справі, яка переглядається, що впливає на застосування позовної давності та вирішення питання її пропущення/непропущення.

Верховний Суд у постанові від 12.08.2021 у справі № 240/2395/21 (за позовом Фермерського селянського господарства "Мрія" до Головного управління ДПС у Житомирській області про визнання протиправним та скасування рішення комісії ГУ ДПС у Житомирській області № 1519533/24699691 від 09.04.2020 про відмову у реєстрації податкової накладної від 10.03.2020 № 41 в Єдиному реєстрі податкових накладних, зобов`язання ГУ ДПС у Житомирській області зареєструвати податкову накладну від 10.03.2020 № 41 в Єдиному реєстрі податкових накладних днем фактичного подання на реєстрацію) дійшов висновку, що поважними причинами пропуску строку визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Верховний Суд у справі № 240/2395/21 погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання неповажними підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду, внаслідок чого повернення позовної заяви, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду і поважних причин такого пропуску не наведено.

У справі № 990/115/22 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ОСОБА_3 як особа, яка має відповідні професійні знання, будучи обізнаною зі встановленими процесуальним законодавством строками звернення до суду та підставами для їх поновлення, не навела змістовних і вагомих доводів щодо вчинення нею всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати її процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку. ОСОБА_3 не довела, що в цій справі можливість вчасного подання нею позовної заяви, зокрема у місячний термін після отримання спірного рішення (08.06.2022), й ознайомлення з його змістом і мотивами, не мала суб`єктивного характеру, тобто не залежала від її волевиявлення. Натомість пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку скаржниці щодо реалізації процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі в цьому випадку не є поважною причиною пропуску строку.

Тобто у справах № 990/115/22, № 240/2395/21 надавалася оцінка саме процесуальним строкам. Верховний Суд зазначає, що посилаючись на вказані справи скаржник помилково ототожнює позовну давність із процесуальними строками, визначеними процесуальними кодексами, не враховуючи те, що позовна давність є інститутом матеріального, а не процесуального права.

Щодо посилання на справи № 912/1856/16, № 910/11511/18, № 914/1128/16, то необхідно зазначити таке. Предметом спору у справі № 912/1856/16 є визнання недійсним рішення відповідача про відмову у поновленні договору оренди землі; визнання поновленим договору оренди землі; визнання укладеною додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, направлену відповідачу 05.01.2016, на умовах, які були чинними до моменту поновлення договору у наведеній редакції; у справі № 910/11511/18 - визнання удаваним договору про надання професійної правничої (правової) допомоги від 23.05.2018, укладеного відповідачами, оскільки насправді зазначені особи уклали не договір про надання правової допомоги, визначений п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", а договір про надання послуг, передбачений ст. 901 ЦК України; у справі № 914/1128/16 - зобов`язання відповідача прийняти вугілля камяне марки Г (0-200) у кількості 623 шляхом підписання актів приймання поставленого вугілля. Тобто у вищенаведених справах предмет спору, підстави позову та нормативно правове регулювання не є подібними як у справі, яка переглядається, що свідчить про їх неподібність.

Решта постанов, на які посилається скаржник на обґрунтування п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, також не є релевантними справі, яка переглядається.

Крім того, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. Для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваних судових рішеннях, скаржник має навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих судових рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи.

Верховний Суд зазначає, що доводи касаційної скарги фактично зводяться лише до неправильного розуміння висновків Верховного Суду, викладених у вказаних скаржником постановах, а також до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою поданих сторонами доказів і необхідності їх переоцінки і встановлення нових обставин справи, що відповідно до норм ст. 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, також не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу дійшла висновку і про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.06.2024 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2024 у справі № 904/5325/23.

Судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника (узгоджується із ухвалою Верховного Суду від 11.04.2023 у справі № 918/279/22).

Керуючись ст. ст. 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд, -

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Дніпровської міської ради на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.06.2024 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2024 у справі № 904/5325/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О. В.