Рішення
від 13.11.2024 по справі 908/2182/24
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

номер провадження справи 3/37/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.11.2024 Справа № 908/2182/24

м. Запоріжжя, Запорізька область

Господарський суд Запорізької області у складі судді Педорича С.І.,

за участю секретаря судового засідання Паскарь К.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу:

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» (вул. Лаврська, буд. 20, м. Київ, 01015; ідентифікаційний код юридичної особи 43594342)

до відповідача: держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (вул. Велика Дмитровка, буд. 15А, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 125009; основний державний реєстраційний номер 1037739514196)

про стягнення 63 079 900,00 доларів США, що є еквівалентом 2 331 476 961,00 грн

за участю представників учасників справи:

від позивача: Шуліка Аліна Володимирівна, адвокат, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 5143 від 03.06.2021, посвідчення адвоката України №3003 від 03.06.2021, ордер серії АЕ № 1307545 від 01.07.2024;

від відповідача: не з`явився;

РУХ СПРАВИ.

15.08.2024 до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК»(скорочене найменування «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК») до відповідача держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації про стягнення майнової шкоди, завданої у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації, в загальному розмірі 63 079 900,00 доларів США, що є еквівалентом 2 331 476 961,00 грн, з яких: 56 861 100,00 доларів США, що є еквівалентом 2 079 330 740,00 гривень за офіційним курсом Національного банку України станом на дату оцінки реальних збитків; 6 218 800,00 доларів США, що є еквівалентом 252 146 221,00 гривень за офіційним курсом Національного банку України станом на дату оцінки упущеної вигоди. Судові витрати зі сплати судового збору просить покласти на відповідача.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.08.2024 справу № 908/2182/24 передано на розгляд судді Педоричу С.І.

Ухвалою суду від 19.08.2024 відкрито провадження у справі №908/2182/24; присвоєно справі номер провадження 3/37/24; постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження; підготовче судове засідання призначено на 17.09.2024.

При цьому, судом постановлено повідомити відповідача про дату, час і місце розгляду справи, розмістивши оголошення про виклик до суду на вебпорталі судової влади України та офіційному вебсайті Господарського суду Запорізької області.

Цією ж ухвалою відповідачу запропоновано у п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали відповідно до ст. 165 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) надати відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову; одночасно надіслати (надати) іншим учасникам справи копію відзиву та доданих до нього документів, докази такого надіслання (надання) надати суду до початку підготовчого засідання;

Ухвалою суду від 17.09.2024 продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів та відкладено підготовче засідання до 22.10.2024 об 11:00 год.

21.10.2024 через систему Електронний суд до суду надійшло клопотання представника позивача про долучення додаткових доказів до позовної заяви, а саме: лист ПАТ «Запоріжжяобленерго» від 21.04.2023 №007-007/2419; відповідь Національної комісії від 20.04.2023 №4252/21, які долучені судом до матеріалів справи.

Ухвалою суду від 22.10.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 13.11.2024 о 12:00.

Відповідач повідомлений про час та місце судового розгляду справи шляхом розміщення відповідного оголошення-повідомлення на офіційному вебпорталі судової влади України та оголошення про виклик до суду на веб-порталі судової влади України та офіційному вебсайті Господарського суду Запорізької області.

Крім того позивач надав докази направлення на електронну адресу відповідача (pressa@genproc.gov.ru) перекладеної на російську мову ухвали суду про призначення справи до судового розгляду на 13.11.2024 (а.с. 238-239, т. 3).

У зв`язку з військовою агресією держави відповідача проти України, Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно з листом Міністерства юстиції України «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування.

Крім того, у зв`язку з агресією з боку держави відповідача та введенням воєнного стану АТ «Укрпошта» з 25.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з державою відповідача, а відтак, суд позбавлений можливості повідомляти відповідача про розгляд справи засобами поштового зв`язку та не звертається до суду держави відповідача з судовим дорученням про вручення документів.

Міністерство юстиції України листом №91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист №71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території РФ та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.

Враховуючи наведене, для повідомлення учасників справи, які перебувають на території країни-агресора, або самої країни-агресора є можливим розміщення інформації на офіційному вебпорталі судової влади України відповідного оголошення в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 122 ГПК України, а також на офіційному вебсайті Господарського суду Запорізької області, що здійснювалося Господарським судом Запорізької області в межах судового процесу у даній справі.

Крім того, процесуальні документи щодо розгляду даної справи офіційно оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень та знаходяться у вільному доступі.

Таким чином суд, виходячи з презумпції обізнаності відповідача, дійшов висновку про належне повідомлення останнього про розгляд даної справи.

Судом враховано, що у силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору.

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду).

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі «Красношапка проти України», від 02.12.2010 «Шульга проти України», від 21.10.2010 «Білий проти України»).

У судовому засіданні 13.11.2024 здійснювався звукозапис судового процесу за допомогою програмно-апаратного комплексу «Акорд».

Представник позивача в судовому засіданні підтримала позов повністю, просить позовні вимоги задовольнити.

Відповідач явку повноважного представника в судове засідання 13.11.2024 не забезпечив.

У судовому засіданні 13.11.2024 судом безпосередньо досліджені докази, які наявні в матеріалах справи.

У судовому засіданні 13.11.2024 суд визнав наявні документи достатніми для об`єктивного та всебічного розгляду спору, внаслідок чого після виходу з нарадчої кімнати, в порядку статті 240 ГПК України, проголошено вступну та резолютивну частини рішення, повідомлено, що повний текст рішення буде складено протягом десяти днів з дня проголошення вступної та резолютивної частин рішення.

Суд, розглянувши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення сторін, встановив наступне.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЇ ПОЗИВАЧА.

Позивач зазначає, що є юридичною особою, зареєстрованою на території України та у відповідності до вимог законодавства України 14.04.2020, номер запису у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань: 11021360000001507.

Позивач здійснює господарську діяльність з виробництва електричної енергії відповідно до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 20.05.2020 №942 «Про видачу ліцензії з виробництва електричної енергії ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК». Місцезнаходження об`єкта електроенергетики (у тому числі черги будівництва, пускового комплексу) - сонячні електростанції потужністю електрогенеруючого обладнання 64 152,295 кВт, за адресою: Запорізька обл., м. Токмак, вул. Гоголя, 201.

Майно сонячної електростанції за адресою: Запорізька обл., м. Токмак, вул. Гоголя, 201 належить ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» на праві власності. Востаннє ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» володіло, користувалось і розпоряджалось на власний розсуд вказаним майном до 16 квітня 2023 року.

Київська Торгово-Промислова Палата засвідчила форс-мажорні обставини ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК», які настали 16.04.2023 - день втрати контролю, згідно сертифікату про форс-мажорні обставини від 09 червня 2023 року № 17/03-4/528.

Позивач вважає, що сонячна електростанція знищена окупантами, використовується ними у власних цілях або перевезена на територію Російської Федерації (викрадена).

Внаслідок противоправних дій російської федерації позивач не має можливості вільно володіти та розпоряджатися та користуватись своїм майном - сонячною електростанцією, що розташована за адресою: Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя. Вказані вище події (вторгнення та окупація Російською Федерацією частини території України) також позбавляють позивача можливості отримувати дохід від здійснення підприємницької діяльності генерації електричної енергії, що в свою чергу і стало підставою для звернення до суду із цим позовом до відповідача.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ЗАПЕРЕЧЕНЬ ВІДПОВІДАЧА.

Відповідач відзив на позов не надав.

Згідно зі ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Суд вважає, що відповідач не скористався своїм правом на надання відзиву на позовну заяву та вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами.

ПЕРЕЛІК ОБСТАВИН, ЯКІ Є ПРЕДМЕТОМ ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВІ.

Предметом цього судового розгляду є вимоги позивача про відшкодування шкоди у зв`язку з фактичною втратою майна позивачем внаслідок незаконної тимчасової окупації відповідачем території Пологівського району Токмацької міської територіальної громади, зокрема м. Токмак, Запорізької області та невиконання ним міжнародних зобов`язань із забезпечення прав власності позивачів на нерухоме майно, внаслідок чого нерухоме майно знищене/втрачене позивачем; місце завдання шкоди є територія суверенної держави Україна.

Для правильного вирішення цього спору необхідно встановити: 1) наявність правила поведінки, встановленого законом або договором; 2) наявність факту порушення такого правила поведінки винною особою; 3) наявність збитків у потерпілої особи; 4) наявність безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду, та збитками потерпілої сторони.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.

Позивач є юридичною особою, зареєстрованою на території України та у відповідності до вимог законодавства України 14.04.2020, номер запису у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 11021360000001507.

Місцезнаходження позивача зареєстроване за адресою: Україна, 01015, місто Київ, вул. Лаврська, будинок 20. Основним видом діяльності позивача є виробництво електроенергії (КВЕД 35.11).

Право власності ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» на сонячні електростанції підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02.08.2024 року, індексний номер витягу: 389488519, реєстраційні номера об`єктів нерухомого майна:

1) 1964756923110 - Сонячна електростанція Х пусковий комплекс, встановленою потужністю 9 491,61 КВт; адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 М; Номер відомостей про речове право: 36283200; Підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 52000594 від 16.04.2020 15:57:53, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.;

2) 1713458023110-1 пусковий комплекс сонячної електростанції, встановленою потужністю 6 525,98 КВт; адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 Л; Номер відомостей про речове право: 36283035; Підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 52000418 від 16.04.2020 15:48:51, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.;

3) 1697114223110-9 пусковий комплекс сонячної електростанції, встановленою потужністю 6 429,65 КВт, адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 К, номер відомостей про речове право: 36282910, підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 52000272 від 16.04.2020 15:40:27, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.;

4) 1690743223110-8-й пусковий комплекс сонячної електростанції, встановленою потужністю 6 469,98 КВт, адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 З, номер відомостей про речове право: 36282752, підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 5200011 від 16.04.2020 15:33:12, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.;

5) 1644039023110 - 7-й пусковий комплекс сонячної електростанції, встановленою потужністю 7 540,2 КВт, адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 Ж, номер відомостей про речове право: 36282609, підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51999958 від 16.04.2020 15:25:02, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.;

6) 1599595523110 - 6-й пусковий комплекс сонячної електростанції, встановленою потужністю 4 541,475 КВт, адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 Е, номер відомостей про речове право: 36282461, підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51999773 від 16.04.2020 15:16:02, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.;

7) 1573249723110 - 5 пусковий комплекс сонячної електростанції, встановленою потужністю 7 100,775 КВт, адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 Д, номер відомостей про речове право: 36282323, підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51999645 від 16.04.2020 15:09:19, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.;

8) 1548972023252 - Сонячна електростанція, 4 пусковий комплекс, встановленою потужністю 7 100,775 КВт, адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 Г, Номер відомостей про речове право: 36282181, Підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51999486 від 16.04.2020 15:02:03, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.;

9) 1477297623110 - Адміністративна-побутова будівля, Трансформаторна підстанція 10/150 кв для сонячної електростанції потужністю 50 мвт, КТП-6/0,4 кв для приєднання електроустановок власних потреб комплексу сонячної електростанції, адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 А, номер відомостей про речове право: 36280825, підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51997671 від 16.04.2020 13:32:42, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.;

10) 218494923110 - Сонячна електростанція, ІІІ пусковий комплекс, встановленою потужністю 5 448,25 КВт, адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 В, номер відомостей про речове право: 36282041, підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51999289 від 16.04.2020 14:51:55, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.;

11) 217140623110 - Сонячна електростанція, ІІ пусковий комплекс, встановленою потужністю 5 448,25 КВт, адреса - Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201 Б, номер відомостей про речове право: 36281816, підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51999032 від 16.04.2020 14:41:15, приватний нотаріус Морозова Вікторія Миколаївна, Запорізький міський нотаріальний округ, Запорізька обл.

Також, ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» з 14.05.2020 по 27.04.2069 є користувачем земельної ділянки площею 64,4463 га (кадастровий номер 2311000000:01:017:0043) для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об`єктів енергогенеруючих підприємств, установ і організацій, що розташована за адресою : Запорізька область , м. Токмак, вул. Гоголя, на якій розташована сонячна електростанція, що підтверджується договором оренди земельної ділянки від 13.05.2020.

Крім того, ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» є власником земельної ділянки площею 31,9999 га (кадастровий номер 2311000000:01:017:0041) для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об`єктів енергогенеруючих підприємств, установ і організацій, що розташована за адресою: Запорізька область, м. Токмак, на якій також розташована сонячна електростанція.

Відповідно до пп.5.1.3. та пп.5.1.4. п.5 Національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затверджених наказом міністерства фінансів України №92 від 27.04.2000 (далі - Положення №7), будівлі, споруди та передавальні пристрої та машини та обладнання. Згідно приписів п.7 Положення №7, створені основні засоби зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю.

№ з/пнайменування за бух. обліком підприємствадата випуску/ введення в експлуатаціюдата постанови и на балансдокумент, підтверджуючий право власності (договір купівлі-продажу/ видаткова накладна тощо)ккількість, од.первісна балансова вартість, грнзалишкова балансова вартість на дату втрати контролю над майном - 16.04.2023111-й пусковий комплекс сонячної електростанції м.Токмак,вул. Гоголя, 201л16.11.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"137 634 194,7427 275 080,52224-й пусковий комплекс сонячної електростанції м.Токмак,вул.Гоголя, 201г02.04.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"131 444 466,5021 742 453,36335-й пусковий комплекс сонячної електростанції м.Токмак,вул.Гоголя, 201д10.05.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"138 158 097,8026 381 290,26446-й пусковий комплекс сонячної електростанції м.Токмак,вул. Гоголя, 201е25.06.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"126 662 625,4418 434 237,40557-й пусковий комплекс сонячної електростанції м.Токмак,вул.Гоголя, 201ж31.08.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"139 907 233,4628 262 676,70668-й пусковий комплекс сонячної електростанції м.Токмак,вул.Гоголя, 201з22.10.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"136 254 006,1926 276 799,30779-й пусковий комплекс сонячної електростанції м.Токмак,вул.Гоголя, 201к31.10.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"137 880 534,2327 454 246,6288П-й пусковий комплекс сонячної електростанції м.Токмак,вул.Гоголя, 201631.08.201714.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"135 711 199,3523 292 570,4699ІІІ-й пусковий комплекс сонячної електростанції м.Токмак,вул.Гоголя, 201в30.06.201714.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"135 179 295,7323 646 680,10110Адміністративно-побутова будівля07.12.201714.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"14 889 399,023 648 795,00111Будинок зв`язку31.05.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1633 808,98362 528,68112Двоколова ділянка ПЛ150 кВ для приєднання ПС 10/150 кВ (ЛЕП)27.10.201714.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"117 265 686,298 681 647,04113Дообладнання вузла зв`язку будівлі ДнЕС по вул.Плотинна 231.05.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"110 275,285 308,66114Дообладнання вузла зв`язку ПС "Молочанська 330"31.05.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1356 850,19184 372,50115КЛЗ від будинку зв`язку до ККС2 врізка в КЛЗ "Токмак-Черніговка"31.05.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1388 800,1190 830,00116КЛЗ від будинку зв`язку до шафи зв`язку на ПС «Молочанська-3 ЗО»31.05.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1175 799,94200 880,00117Комплекс обладнання засобів зв`язку телемех та телевимірювання 150кВ ЛІ 1231.05.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"16 624 128,753 449 980,74

118КТП власних потреб м.Токмак01.11.201714.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1930 249,94436 562,56119Обладнання основного та резервного захисту ВЛ 150кВ Л112 ПС "Молочанська"31.05.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"14 482 204,872 344 369,22

220Огорожа СЕС м.Токмак31.08.201914.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1304 490,24231 751,02221Свердловина30.09.201914.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1159 344,18119 065,50222Сонячна електростанція за адресою: м.Токмак,вул.Гоголя, 201м06.11.201914.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"131417664,7825 158 333,56223Спостережна вишка 129.12.201714.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1126 091,0382 030,82224Спостережна вишка 229.12.201714.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1126 186,7782 021,28225Спостережна вишка 329.12.201714.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1126 186,6682 021,28226Спостережна вишка 405.10.201814.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"1117 484,1382 891,58227Трансформаторна підстанція 10/150 кВ-1 Етап28.11.201714.04.2020акт прийому-передачі до розподільчий балансу ТОВ "ТОКМАК СОЛАР ЕНЕРДЖІ"155797463,9137 218 053,62

Згідно з балансовою довідкою позивачем створені основні засоби були зараховані на баланс підприємства 14.04.2020 за первісною вартістю.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.

Наразі відповідно Указу Президента України від 23 липня 2024 року № 469/2024 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 12 серпня 2024 року строком на 90 діб.

Як зазначає позивач у своїй позовній заяві, 26 лютого 2022 року на територію Токмацької міської громади прорвалися російські танки, попри спротив українських захисників. З 27 лютого 2022 року точилися бойові дії з російським агресором. Проти ночі з 27 на 28 лютого 2022 року, як повідомляють засоби масової інформації, російські диверсанти, які перебували в складі диверсійно-розвідувальних груп на території України та попередньо викрали на одному з військових складів військову форму Збройних сил України, вступили в бій з українськими військовими. За повідомленням Запорізької ОДА, внаслідок протистояння противник втратив велику кількість особового складу та відступив до південної околиці міста Токмак. 1 березня 2022 року Міноборони РФ оприлюднило, що місто було захоплене російськими військами. 2 березня 2022 року заступник міського голови Володимир Харлов повідомив, що ситуація у місті надзвичайно складна, місто оточене російськими військами, були серйозні бої з використанням артилерії, танків та іншої зброї, є вбиті серед українських військових, мирних жителів та окупаційних військ, однак міська влада залишається у місті, на контакт з окупантами не йде та займається вирішенням нагальних потреб та забезпеченням роботи критичної інфраструктури. Відсутність світла, тепла, води та зв`язку у перші тижні окупації, постійна присутність ворожої техніки та військових не зупинили людей у протистоянні ворогу. З того часу Токмак перебуває під російською окупацією.

Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції окупованих територій від 22.12.2022 № 309 (зі змінами) починаючи з 26.02.2022 Збройні сили України втратили контроль над всією територією Пологівського району Токмацької міської територіальної громади, зокрема м. Токмак, Запорізької області, зазначена як територія України, тимчасово окупована російською федерацією по сьогодні.

На офіційному сайті Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг було опубліковано заяву комісії від 24.02.2022 (посилання: https://www.nerc.gov.ua/news/zayava-nkrekp-u-zvyazku-z-vijskovim-stanom) відповідно до якої енергетичні ринки, енергетична система, а також всі підприємства енергетичної та комунальної сфер працюють в штатному режимі, забезпечуючи усіх споживачів необхідними ресурсами.

Також, Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг 25.02.2022 було прийнято постанову за №332 «Про забезпечення стабільного функціонування ринку електричної енергії, у тому числі фінансового стану учасників ринку електричної енергії, під час особливого періоду», якою затверджені особливості здійснення діяльності на ринку. При цьому останньою також не визначались жодні обмеження щодо проведення господарської діяльності, зокрема, виробниками електричної енергії, а також не було прийнято жодних рішень щодо анулювання, припинення чи зупинення діяльності за місцями провадження діяльності ліцензіата.

Після початку повномасштабного збройного вторгнення російської федерації на територію України, враховуючи загарбницькі наміри країни-агресора та поступову окупацію українських територій, а також з урахуванням заявленої інформації регулятором ринку електричної енергії, Позивачем прийнято рішення про продовження генерування електроенергії.

Але, з 16 квітня 2023 року всі робочі телефони на об`єкті енергетики заблоковано, обслуговуючий персонал станції не виходив на зв`язок, жодної комунікації не відбувалось.

Відповідно листа від 17.04.2023 № 03-40 до НКРЕКП, «на день звернення із заявою адміністрація підприємства, її керівний склад та безпосередні власники (бенефіціари) Товариства втратили зв`язок із сонячною станцією, оскільки з 16 квітня 2023 року всі робочі телефони на об`єкті енергетики заблоковано, обслуговуючий персонал станції не виходить на зв`язок, жодної комунікації не відбувається. За таких обставин змушені повідомити Регулятора про тимчасову відсутність у ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» технічних можливостей для здійснення господарської діяльності із виробництва електричної енергії внаслідок відсутності доступу до даних приладів обліку».

Наказом Генерального директора ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» від 17 квітня 2023 № 17/04/ГЕТ, «з огляду на втрату зв`язку з працівниками, які обслуговують об`єкти енергетики Товариства, розташовані на тимчасово окупованій території у м. Токмак (1 ПК СЕС (Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201Л); ІІ ПК СЕС (Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201б), ІІІ ПК СЕС (Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201В), 4 ПК СЕС (Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201Г); 5 ПК СЕС (Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201Д); 6 ПК СЕС (Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201Е); 7 ПК СЕС (Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201Ж); 8 ПК СЕС (Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201З); 9 ПК СЕС (Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201К); СЕС (Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, будинок 201М) та отримання інформації щодо перебування на зазначених вище об`єктах енергетики російських військових формувань, призупинена господарська діяльність із виробництва електричної енергії на об`єктах енергетики, розташованих на окупованій території у м. Токмак із 17 квітня 2023 року до моменту завершення військових дій та/або звільнення тимчасово окупованої території чи настання інших обставин, які дозволять відновити роботу СЕС у межах норм чинного законодавства України».

28.04.2023 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ст. 438 ч. 1 КК України за №12023082320000657 «в період часу з 26 лютого 2022 року по теперішній час, невстановлені військовослужбовці російської федерації та інших військових формувань держави-агресора, застосовуючи засоби ведення війни, заборонені міжнародним правом, порушуючи закони і звичаї війни, передбачені міжнародними договорами, згоду на обов`язковість яких надала Верховна рада України, незаконно проникли на територію ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК», за адресою: Запорізька область, Пологівський район, місто Токмак, вулиця Гоголя, 201 Л, звідки вчинили крадіжку комп`ютерної техніки та іншого майна вказаного товариства, а також пошкодили комплекси сонячних електростанцій, завдавши ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» майнові збитки (а.с.60, т.1).

Київська Торгово-Промислова Палата засвідчила форс-мажорні обставини ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК», які настали 16.04.2023 - день втрати контролю, згідно з сертифікатом про форс-мажорні обставини від 09 червня 2023 № 17/03-4/528 (а.с.61, т.1).

Листом №Г-393 від 17.04.2024 від Управління Служби безпеки України в Запорізькій області начальником слідчого відділу Іваном Кольцом позивача проінформовано: 25.05.2023 слідчим Пологівського районного відділу поліції ГУНП в Запорізькій області ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» визнано як потерпілою юридичною особою, яке має процесуальний статус потерпілого у кримінальному провадженні №12023082320000657 від 28.04.2023, досудове розслідування по теперішній час триває (а.с.67, т.1).

Листом вихідний №21.04.2023 №007-007/2419 ПАТ «Запоріжжяобленерго» повідомлено позивача, що останній, як суміжний оператор систем, на сьогодні не має жодного підтвердження виробітку шляхом підтвердження доступу до будь-яких із лічильників ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» на тимчасово неконтрольованої території (а.с.225, т.3).

Листом від 20.04.2023 № 4252/21 Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг повідомлено позивача, що ліцензіат повинен повідомляти НКРЕКП про всі зміни даних, зокрема у випадку пошкодження та втрати контролю та інших причин неможливості провадження діяльності на об`єкті електроенергетики та роз`яснено, що в разі втрати контролю ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» може звернутись до НКРЕКП для зупинення дії ліцензії на строк до шести місяців (а.с.226, т.3).

Факт позбавлення позивача (ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК») майна - сонячної електростанції, що розташована за адресою: Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя, підтверджується також публікаціями на інтернет-ресурсах, а саме:

- публікація від 23.06.2022 з сайту Економічна правда-https://www.epravda.com.ua/news/2022/06/23/688494/;

- публікація від 23.06.2022 ТСН - в Запорізькій області російські окупанти розібрали і вивезли сонячну електростанцію - https://tsn.ua/ukrayina/rosiyski-golodranci-rozkurochili-i-vivezli-naybilshu-v-ukrayini-sonyachnu-elektrostanciyu-2093959.html

- публікація під назвою: «В Запорожье издали указ о национализации имущества Украины», розміщеного за посиланням https://www.rbc.ru/politics/02/06/2022/6298f4029a7947d15b490849.

Отже, належним ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» майном, останнє володіло, користувалось і розпоряджалось на власний розсуд до 16 квітня 2023 року.

Позивач вважає, що сонячна електростанція знищена або пошкодження відповідачем всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність за наслідки тимчасової окупації, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну Позивача.

Оскільки майно позивача розташовано на тимчасово окупованій території України, достовірно встановити його подальшу долю (після 16.04.2023 - дати втрати контролю позивача над сонячною електростанцією) не вбачається можливим.

З метою встановлення розміру матеріальних збитків, спричинених позивачу внаслідок втрати майна у зв`язку із збройною агресією російської федерації позивач замовив звіт про оцінку збитків у суб`єкта оціночної діяльності ОСОБА_1 (Сертифікат суб`єкта оціночної діяльності № 35/2023 від 19.01.2023, виданий Фондом державного майна України, термін дії з 19.01.2023, строк дії до 19.01.2026).

Згідно звіту про незалежну оцінку розміру реальних збитків внаслідок знищення та пошкодження майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, виготовленому суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_1 від 26.06.2024 №РЗ-04/24, а саме: єдиного майнового комплексу (втрата можливості володіти та розпоряджатись електростанцією), яка знаходиться у власності ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК», вартість об`єкта оцінки - розмір реальних збитків, завданих юридичній особі ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» від неможливості провадження господарської діяльності внаслідок втрати контролю у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації над ЄМК сонячної електричної енергогенеруючої станції, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Токмак, вул. Гоголя, буд. 201 а - е, ж, з, к - м, з урахуванням округлення, станом на 16.04.2023 складає: 56 861 100 (п`ятдесят шість мільйонів вісімсот шістдесят одна тисяча сто) доларів США або 2 079 330 740 (два мільярда сімдесят дев`ять мільйонів триста тридцять тисяч сімсот сорок) гривень.

Згідно виготовленого відповідно до вимог чинного законодавства України звіту про незалежну оцінку розміру упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» (втрата можливості володіти та розпоряджатись електростанцією), виготовленого суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_1 №_ВВ 19-04/24 від 08 липня 2024 року, розмір упущеної вигоди ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» від неможливості провадження господарської діяльності внаслідок втрати контролю у зв`язку із збройною агресією російської федерації над ЄМК сонячної електричної енергогенеруючої станції ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» та знаходяться за адресою: Запорізька область, м. Токмак, вул. Гоголя, буд. 201 а - е, ж, з, к - м, з урахуванням округлення, станом на 05.07.2024 складає: 6 218 800 (шість мільйонів двісті вісімнадцять тисяч вісімсот) доларів США або 252 146 221 (двісті п`ятдесят два мільйони сто сорок шість тисяч двісті двадцять одна) гривня.

ОЦІНКА АРГУМЕНТІВ СТОРІН, ВИСНОВКИ СУДУ.

Щодо порушення відповідачем прав позивача за законами України.

Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.

Частиною 1 статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до статті 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст.3, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Частинами 1, 3 ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Частинами 1, 2 ст. 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, в тому числі: втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За змістом статті 22 ЦК України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.

Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами ЦК України відповідальність настає незалежно від вини.

Тому, обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.

Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Згідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії відповідача проти України в порушення пункту 4 статті 2 статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування відповідача з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов`язано відповідача негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

До того ж, приписами ч.2 ст.46 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі (дата підписання: 18.10.1907, дата набрання чинності для України: 24.08.1991) закріплено, що приватна власність не підлягає конфіскації на окупованій території.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і окупація території України; знищення, привласнення, конфіскація (експропріація) або викрадення майна (в тому числі і майна позивача) на окупованих територіях, здійснені в рамках реалізації акту агресії Відповідачем.

Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Згідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

В контексті зазначеного, саме Відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.

Як було встановлено судом, електростанція позивача належать йому на праві власності на підставі відповідних документів. Остання є цивільним об`єктом, який не використовувався у військових цілях відповідно до міжнародного законодавства.

Саме внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації, позивачу було завдано збитків.

При цьому, електростанція позивача, знищена або пошкодження відповідачем (розташована на тимчасово окупованій території та встановити її подальшу долю не вбачається можливим) всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність за наслідки тимчасової окупації, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну позивача.

Протиправність дій відповідача підтверджується, зокрема, Витягом з єдиного реєстру досудових розслідувань (номер кримінального провадження №12023082320000657 від 28.04.2023), про який вказано вище.

Відповідно до положень частин першої та третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 22 ЦК України збитками зокрема є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.

В свою чергу, положеннями ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України (далі - ГПК України), під збитками розуміються витрати, зокрема, втрата майна.

Конституційний Суд України, у своєму рішенні від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004 наголошує, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно листа Верховного Суду України від 01.07.2013 «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ»:

правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.);

правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання;

правомочність розпоряджання означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 320 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦК України, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України № 1207-VІІ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», за підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.

Проте, матеріали справи свідчать про повну втрату позивачем контролю над нерухомим майном та встановлення відповідачем контролю над нерухомим майном позивача з подальшим його викраденням, пошкодженням та/або знищенням.

З огляду на викладене, позивач: не панує над нерухомим майном не утримує його, не використовує чи експлуатує його, не отримує від нього корисні властивості (доходи), не здійснює з ним господарську діяльність і так само не може здійснювати вказані правомочності користування та володіння цим майном всупереч власній волі та з вини відповідача; позбавлений можливості вільно, на власний розсуд розпорядитись нерухомим майном, в тому числі, продати його за справедливу ринкову ціну чи передати таке майно кредиторам в рахунок виконання зобов`язань; повністю позбавлений можливості користування та розпорядження нерухомим майном на практиці.

Таким чином, позаяк нормами законодавства Українипередбачено право власності

позивача на нерухоме майно, на практиці його неможливо здійснити.

Метою набуття, здійснення, зміни та припинення суб`єктивного цивільного права власності завжди є задоволення певного індивідуального інтересу учасника цивільних відносин. Саме у зв`язку з цим інтерес визначений як окремий об`єкт захисту поряд із цивільним правом у статтях 15, 16 ЦК України.

Відтак, внаслідок вказаних вище протиправних дій відповідача право власності на нерухоме майно втратило всі корисні властивості засобу для задоволення зазначених інтересів позивача.

З огляду на те, що позивач за законодавством України лишається власником нерухомого майна, відповідач протиправно позбавив позивача права власності на нерухоме майно, що є порушенням відповідачем прав позивача, передбачених ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 320, ч. 1 ст. 321 ЦК України, а також ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції.

Фактичне позбавлення позивача, належного йому майна за Конвенцією.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі правила. Перше правило, викладене в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном. Друге правило, яке міститься у другому реченні першого абзацу, стосується лише позбавлення «власності» та підпорядковує цей процес певним умовам. Третє правило, викладене у другому абзаці, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів («Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (SporrongandLцnnroth v. Sweden), 1982; Iatridis v. Greece, 1999; J.A. Pye (Oxford) Ltdand J.A. Pye (Oxford) LandLtd v. theUnitedKingdom [ВП], 2007; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007; AliљiжandOthers v. Bosniaand Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the Former Yugoslav Republic of Macedonia; «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (ImmobiliareSaffi v. Italy), 1999; Broniowski v. Poland; і «Вістінс і Перепйолькінс проти Латвії» (Vistinsand Perepjolkins v. Latvia)). Ці три норми не «окремі» в сенсі того, що вони не пов`язані між собою: друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, і тому їх слід тлумачити у світлі загального принципу, проголошеного в першому правилі («Колишній король Греції та інші проти Греції» (FormerKingofGreeceandOthers v. Greece); Bruncrona v. Finland, 2004; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007).

Так, щоб вважатися сумісним зі статтею 1 Протоколу № 1, втручання має відповідати певним критеріям: воно має відповідати принципу законності та мати за законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, якої прагнуть досягти (Beyeler v. Italy [ВП], 2000, §§ 108-114). При цьому, Європейський суд з прав людини не раз наголошував, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння «майном» може бути виправданим, лише якщо воно служить законним суспільним (або загальним) інтересам (BйlаnйNagy v. Hungary; (Lekiж v. Slovenia).

В свою чергу, вороже вторгнення на територію іншої суверенної держави, що призвело до окупації військами російської федерації частини території України та як наслідок призвело до позбавлення правом розпоряджатись, користуватись та мирно володіти своїм майном апріорі не може мати жодної легітимної мети та служити законним інтересам українського суспільства. Такі дії однозначно та беззаперечно вважаються порушення з боку відповідача права власності позивача та фактично прирівнюються за своїми тривалими наслідкам до втрати майна Позивача.

Вказане підтверджується й непоодинокими рішеннями Європейського суду з прав людини. У переважній більшості випадків, якщо Суд встановлює, що втручання не відповідало умовам, передбаченим законом, або не переслідувало суспільний інтерес чи законну мету, він визнає порушення Конвенції лише з цієї причини та не вважає за необхідне братися до аналізу пропорційності оскаржених заходів («Сімонян проти Вірменії» (Simonyan v. Armenia); «Віятович проти Хорватії» (Vijatoviж v. Croatia); «Губйов проти Росії» (Gubiyev v. Russia), 2011, § 83; «Дімітрові проти Болгарії» (Dimitrovi v. Bulgaria); і «Бок і Паладе проти Румунії» (BockandPalade v. Romania); «Касілов проти Росії» (Kasilov v. Russia)).

У справі «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), 1994, Суд постановив, що законодавче положення, яке автоматично передає користування та володіння визначеною власністю державі, призводить до передачі повного права власності на відповідну землю державі та становить позбавлення «володіння».

Позбавлення «володіння» може виникнути також у ситуаціях, коли не було офіційного рішення про скасування особистих прав, але вплив на «володіння» заявника низки різноманітних заходів, застосованих органами державної влади, настільки глибокий, що робить ці заходи подібні до експропріації. Щоб визначити, чи відбулося позбавлення «володіння», Суд не повинен обмежуватися перевіркою того, чи сталося позбавлення власності чи офіційна експропріація; він повинен дивитися глибше й досліджувати реальність ситуації, на яку подається скарга. Оскільки Конвенція має на меті гарантувати права, які є «практичними», необхідно з`ясувати, чи становила така ситуація фактичну експропріацію, SporrongandLцnnroth v. Sweden, 1982; «Васілєску проти Румунії» (Vasilescu v. Romania), 1998; «Шембрі та інші проти Мальти» (Schembriand Others v. Malta), 2009; «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania); Depalle v. France [ВП],). Дійсно, згідно з різними статтями Конвенції, практика Суду вказує на те, що може знадобитися дивитися глибше, читати уважніше і зосередитися на реаліях ситуації (наприклад, «Апап Болонья проти Мальти» (Apap Bologna v. Malta)). Наприклад, у справі, коли військово-морський флот заволодів землею заявників, заснував там військово-морську базу, а заявники згодом не змогли ні отримати доступ до свого майна, ні продати, заповісти, закласти чи подарувати його, можливість розпоряджатися відібраною землею разом із невдалими спробами виправити ситуацію призвело до достатньо серйозних фактичних наслідків для заявників, щоб Суд міг вважати, що землі були експропрійовані, навіть за відсутності будь-якого офіційного рішення про експропріацію (Papamichalopoulos v. Greece, 1993). Аналогічно, у справі «Сариджа і Ділавер проти Туреччини» (SarэcaandDilaver v. Turkey).

Отже, у своїй практиці Суд розробив гнучкий підхід до доказів, які повинні бути надані заявниками, які стверджують, що вони втратили своє майно та житло в ситуаціях міжнародного або внутрішнього військового конфлікту. Суд відзначає, що схожий підхід відображено в пункті 7 статті 15 Принципів Пінейру ООН.

Так у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (ChiragovandOthers v. Armenia) Європейський суд з прав людини зазначає, що мало місце втручання у права заявників за статтею 1 Протоколу № 1 в тому, що вони не мали можливості доступу до свого майна упродовж періоду часу, що триває, і через це втратили контроль над ним і будь-яку можливість користуватися і володіти ним. Це становить втручання у мирне володіння їхнім майном.

Тимчасова окупація Токмацької міської територіальної громади Пологівського району Запорізької області військами Російської Федерації позбавила позивача (ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК») нерухомого майна - сонячної електростанції, що розташована за адресою: Запорізька обл., м. Токмак, вулиця Гоголя.

У пункті 45 Рішення у справі "Рараmісhаlороulоs V. Greece" від 24.06.1993 (заява № 14556/89) ЄСПЛ встановив, що втрата будь-якої можливості розпоряджатися земельною ділянкою, про яку йдеться, у поєднанні з невдачею спроб виправити оскаржувану ситуацію, спричинила досить серйозні наслідки для заявників, які зазнали де-факто експропріації у спосіб, несумісний з їхнім правом на мирне володіння своїм майном. Зрештою, у наступному пункті цього рішення ЄСПЛ визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).

У п. 43 зазначеного рішення ЄСПЛ визнав, що заявники не могли ані користуватися своїм майном, ані продати, заповісти, закласти чи подарувати його, виходячи з фактичної, а не юридичної неможливості вчинення таких дій, адже заявники формально лишались власниками майна.

У даній справі, формально Позивач за законодавством України уповноважений розпорядитись нерухомим майном, в дійсності це неможливо.

У пункті 53 Рішення у справі "Vasilescu v. Romania" від 22.05.1998 (заява №53/1997/837/1043), ЄСПЛ повторив вказані вище висновки з рішення у справі Рараmісhаlороulоs V. Greece" про те, що втрата всієї можливості розпоряджатися майном дозволяє вважати, що заявниця стала жертвою фактичної конфіскації, та визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).

Варто зазначити, що у коментованому рішенні (пункт 51) ЄСПЛ прямо зазначає, що практична перешкода може складати порушення Конвенції так само як і правова перешкода.

Незважаючи на те, що за законодавством України Позивач формально є власниками нерухомого майна, на теперішній час він не може користуватись, продавати, або розвивати бізнес на базі нерухомого майна, а отже, з урахуванням наведеного вище, відбулась фактична експропріація у розумінні Конвенції.

З огляду на те, що фактична неможливість розпорядження майном за Конвенцією прирівнюється до позбавлення власності (де-факто експропріації), то у такому випадку майно слід вважати втраченим так само, як у разі припинення прав власності на майно, чи його знищення. Нерухоме майно слід вважати втраченим позивачам в результаті порушення відповідачем його права власності на таке майно, передбачених ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 320, ч. 1 ст. 321 ЦК України, а також ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції.

Щодо розміру прямих збитків.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 №326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.

Згідно з п.2 Порядку, міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади постановлено розробити і затвердити у шестимісячний строк методики, передбачені Порядком, затвердженим цією постановою.

Згідно з пп. 18 п. 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.

Основні показники, які оцінюються (зокрема): вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода підприємств недержавної форми власності.

Відповідно до п. 5 Загальних засад (додаток до Постанови Кабінету міністрів України від 20.03.2022 №326) оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.

Незалежна оцінка збитків проводиться суб`єктами оціночної діяльності - суб`єктами господарювання, визнаними такими Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі - суб`єкти оціночної діяльності), із дотриманням національних стандартів оцінки майна та Міжнародних стандартів оцінки майна з урахуванням особливостей, що визначені цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.

16.12.2022 набрав чинності наказ Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022 року №3904/1223, «Про затвердження методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією російської федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності».

Згідно з пунктом 1 Розділу І вказаної вище Методики, Ця методика застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб`єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв`язку зі збройною агресією російської федерації (далі - збройна агресія), оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб`єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб`єктів господарювання.

Відповідно до пункту 9 Методики за умовну грошову одиницю приймають долар США. Отриманий результат в еквіваленті умовної грошової одиниці переводять у гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату оцінки.

Вказане вище забезпечило можливість Позивачу визначити обсяг завданих збитків внаслідок знищення та пошкодження майна у зв`язку із збройною агресією російської федерації.

Так, згідно звіту про незалежну оцінку розміру реальних збитків внаслідок знищення та пошкодження майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, виготовленому суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_1 від 26.06.2024, а саме єдиного майнового комплексу (втрата можливості володіти та розпоряджатись електростанцією), яка знаходиться у власності ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК», вартість об`єкта оцінки - розмір реальних збитків, завданих юридичній особі ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» від неможливості провадження господарської діяльності внаслідок втрати контролю у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації над ЄМК сонячної електричної енергогенеруючої станції, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Токмак, вул. Гоголя, буд. 201 а - е, ж, з, к - м, з урахуванням округлення, станом на 16.04.2023 складає: 56 861 100 (п`ятдесят шість мільйонів вісімсот шістдесят одна тисяча сто) доларів США або 2 079 330 740 (два мільярда сімдесят дев`ять мільйонів триста тридцять тисяч сімсот сорок) гривень.

Заперечення відповідача проти результатів оцінки збитків в матеріалах справи відсутні.

Щодо відшкодування упущеної вигоди.

Відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди має свою специфіку, обумовлену низкою факторів, що зумовлено, зокрема, особливістю правової природи категорії збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки момент вчинення правопорушення упущена вигода є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями, адже досить складним є визначення розміру тих втрат, які ще не сталися (не наступили фізично), позаяк невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток. Тож у з`ясуванні критеріїв, яким слід керуватися при визначені (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди, суд повинен зважати на сутність правової природи категорії упущена вигода, принципи на яких ґрунтується виконання зобов`язання з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, а також функції, які повинно виконувати відшкодування збитків. Аналогічні висновки викладені у п 71-73 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі №922/3928/20 та п. 66-67 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 у справі №910/7511/20.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06.12.2007 у справі "Воловік проти України"). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (рішення ЄСПЛ від 28.09.1999 у справі "Озтюрк проти Туреччини" (Ozturk v. Turkey)).

Тлумачення змісту частини другої статті 22 ЦК України, частини другої статті 224, статті 225 ГК України свідчить, що упущена вигода будучи складовою поняття збитки на відміну від реальних збитків, фактичну вартість яких можна виявити на основі оцінки прямих майнових втрат, завданих особі, пов`язана з тим реальним приростом, збільшенням її майнової сфери, якого можна було б очікувати за звичайних обставин, якби ці обставини не були порушені неправомірною поведінкою боржника.

Отже відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди пов`язує можливість отримання доходу (майнових вигод) особою, право якої порушено, саме із звичайними обставинами, тобто звичайними умовами цивільного/господарського обороту.

Тому при визначенні (обчисленні) розміру упущеної вигоди першочергове значення має врахування критерію звичайних обставин (умов цивільного/господарського обороту) за яких кредитор мав достатні очікування на отримання відповідного доходу в разі належного виконання боржником своїх обов`язків.

Чинний ЦК України та Господарський кодекс України (далі - ГК України) не містять норм, які б розкривали зміст поняття звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту), тоді як за визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, слово "звичайний" означає "який нічим не виділяється серед інших, не має яких-небудь специфічних, визначних особливостей, якостей; який не має в собі нічого нового; звичний; який вважається нормальним; характерний, типовий для кого -, чого-небудь" (Словник української мови: в 11 томах. - Том 3, 1972. - Стор. 476). Отже звичайними обставинами (умовами цивільного/господарського обороту) фактично є типові (нормальні) обставини (умови) комерційного обігу (функціонування ринку), а не теоретично, потенційно можливі, особливо сприятливі ситуації, що мали місце під час неналежного виконання боржником своїх обов`язків. Аналогічні висновки викладені у п 77-80 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 року по справі №922/3928/20 та п. 70 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 року по справі №910/7511/20.

Іншим критерієм, який необхідно враховувати при визначенні (розрахунку) розміру упущеної вигоди, є критерій розумності витрат. Сутнісний зміст цього критерію та необхідність урахування при розрахунку упущеної вигоди обумовлений принципами зобов`язального права та загальними засадами цивільного законодавства - керівними ідеями, з яких мають виходити усі без виключення учасники цивільних відносин.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків віднесено завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Грошовий вираз майнової шкоди є збитками.

Відповідно до частини першої статті 144 ГК України майнові права та майнові обов`язки суб`єкта господарювання можуть виникати, зокрема, внаслідок заподіяння шкоди іншій особі.

Частиною третьою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 цієї статті, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Загальні засади (принципи) цивільного права втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації так, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин урегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності. За наведеного розумним витратами із урахуванням таких принципів цивільного права як справедливість, розумність, є витрати кредитора на отримання доходів, які він поніс би, якби не відбулося порушення права. До відповідних витрат відносяться, зокрема, але не виключно, виробничі витрати, інформаційні витрати, транспортні витрати, амортизаційні витрати тощо. Такі витрати пов`язуються з виплатою заробітної плати, сплатою податків і обов`язкових платежів, комунальних платежів, витрат на оренду, інших матеріальних і прирівняних до них витрат тощо.

Тому розмір упущеної вигоди кредитора має визначатися виходячи з розміру доходу, який він міг одержати, за виключенням його витрат на отримання доходів, які він поніс би, якби не відбулося порушення права. Без урахування наведених витрат сам по собі чистий прибуток не може бути покладений в основу розрахунку збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки: по-перше, такий підхід суперечить наведеним засадам цивільного законодавства, зокрема принципам справедливості, розумності; по-друге: зумовить заявлення кредитором вимог до боржника про відшкодування збитків, що виходять за межі тих, які необхідні, а отже, матиме наслідком надкомпенсацію майнових втрат кредитора (позивача), його необґрунтоване збагачення та стягнення з боржника (відповідача) зайвих сум.

До того ж покладення лише чистого прибутку в основу розрахунку упущеної вигоди своїм наслідком зумовить недотримання іншого критерію визначення (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди - критерію компенсаційності відшкодування збитків. Аналогічні висновки містяться у п 81-94 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі №922/3928/20.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою.

Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків, до складу яких входить упущена вигода, яка за своє суттю є майновими втратами, що могли, з урахуванням розумних витрат на їх отримання, бути реально отримані кредитором за звичайних обставин, якби його право не було порушено, а боржник додержувався правил здійснення господарської діяльності.

Тож визначаючи розмір збитків у вигляді упущеної вигоди необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна функція, яка виходить з неприпустимості збагачення потерпілої сторони зобов`язання (кредитора) та визначає своїм завданням компенсацію кредитору дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків. Отже при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення) як: 1) звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту); 2) розумні витрати; 3) компенсаційність відшкодування збитків. Аналогічні висновки викладені у п 98-101 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі №922/3928/20 та п. 73-74 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 у справі №910/7511/20.

16.12.2022 набрав чинності наказ Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022 № 3904/1223, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 02.12.2022 № 1522/38858 «Про затвердження методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією російської федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності».

Згідно з пунктом 1 Розділу IV вказаної вище Методики, відповідно до цього розділу здійснюється визначення розміру упущеної вигоди стосовно майна, що призначалося для здійснення комерційної діяльності з метою отримання прибутку або доходу в іншій формі: сільсько-, рибо- та лісогосподарська нерухомість, інвестиційна нерухомість, нерухомість з комерційним потенціалом, ЄМК підприємств, установ та організацій усіх форм власності, корпоративні частки, об`єкти у матеріальній та нематеріальній формах, вартість яких визначається вартістю ЄМК, що створений на їх основі (об`єкти, асоційовані з бізнесом), тощо. Визначення розміру упущеної вигоди для цілей цієї Методики виконують стосовно майна, власнику (балансоутримувачу, користувачу) якого заподіяні реальні збитки щодо вказаного майна, які й були причиною упущеної вигоди.

Згідно виготовленого відповідно до вимог чинного законодавства України (в тому числі і вищезазначеної Методики) звіту про незалежну оцінку розміру упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» (втрата можливості володіти та розпоряджатись електростанцією), виготовленого суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_1 №_ВВ 19-04/24 від 08 липня 2024 року, розмір упущеної вигоди ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» від неможливості провадження господарської діяльності внаслідок втрати контролю у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації над ЄМК сонячної електричної енергогенеруючої станції ТОВ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» та знаходяться за адресою: Запорізька область, м. Токмак, вул. Гоголя, буд. 201 а - е, ж, з, к - м, з урахуванням округлення, станом на 05.07.2024 складає: 6 218 800 (шість мільйонів двісті вісімнадцять тисяч вісімсот) доларів США або 252 146 221 (двісті п`ятдесят два мільйони сто сорок шість тисяч двісті двадцять одна) гривня.

Заперечення відповідача проти результатів оцінки збитків в матеріалах справи відсутні.

Щодо визначення суми відшкодування в доларах США.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Відповідно до вимог статті 192 ЦК України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Наведені правові висновки Верховного Суду становлять усталену судову практику та викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (п. 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (п. 7.23); у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16, від 14.05.2019 у справі №910/11511/18.

Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18.

Відповідно до абз. 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 у справі № 1-12/2003, за своєю суттю в цілому правосуддя в Україні як таке, що відбулося та фактично було реальним, а не формальним, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до положень ст. 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Згідно із ст. 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Одночасно, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг. Так, відповідно до преамбули Закону України "Про валюту і валютні операції" цей закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов`язки суб`єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства. Відповідно до частини 2 ст. 3 Закону "Про валюту і валютні операції" питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 5 Закону України "Про валюту і валютні операції" гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою ціє статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків. Усі розрахунки на території України проводяться виключно у гривні.

Таким чином, Закон України "Про валюту і валютні операції", як спеціальний нормативно-правовий акт у сфері регулювання валютних операцій, визначає гривню як єдиний законний платіжний засіб в межах території України, однак не встановлює обов`язку здійснення платежів з території інших країн на територію України в національній валюті. Більше того, така вимога суперечила б критеріям суверенітету держав, оскільки поширювала б дію нормативно- правових актів України на чужу суверенну територію, що суперечить і доктрині національного права України, і положенням міжнародного права.

Згідно із п. 1 ст. 1 Закону України "Про валюту і валютні операції" валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов`язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов`язаних з цим зобов`язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.

Таким чином, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі рішення суду, що набуло законної сили, підпадає під наведені вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до пп. "ґ" п. 8 ст. 1 Закону України "Про валюту і валютні операції" іноземні держави (у тому числі і Відповідач) підпадають під ознаки нерезидента.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України "Про валюту і валютні операції" у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акта Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов`язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів.

Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону України "Про валюту і валютні операції", валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов`язань за міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.

Відповідно до п. 109 Розділу X Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті (затверджене постановою НБУ № 5 від 02.01.2019) за поточними рахунками в іноземній валюті суб`єктів господарювання - резидентів (юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) здійснюються операції, що не суперечать вимогам законодавства України.

Таким чином, вимога Позивача про стягнення шкоди у іноземній валюті (дол. США) відповідає як матеріальному закону, так і суті господарської діяльності Позивача, а обраний ним спосіб судового захисту у вигляді відшкодування шкоди у іноземній валюті (дол. США) відповідає законодавству та є ефективним.

Щодо притягнення до відповідальності саме Російської Федерації за дії, вчиненні її військовослужбовцями (належність відповідача).

Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, яка є чинною для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР з 10 травня 1954 року, то її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.

У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.

Згідно з Конвенцією Організації Об`єднаних Націй «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року, вона застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни.

Відповідно до ст. 4 Конвенції особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Жодній Високій Договірній Стороні не дозволяється звільняти себе чи будь-яку іншу Високу Договірну Сторону від відповідальності, яку несе вона чи інша Висока Договірна Сторона за порушення, наведені в 147 статті (ст. 148 цієї Конвенції).

Стаття 91 Протоколу I до Конвенції Організації Об`єднаних Націй «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року стосується відповідальності: сторона, що перебуває у конфлікті й порушує положення цієї Конвенції, або цього Протоколу, повинна відшкодовувати завдані збитки, якщо для цього є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, що вчиняються особами, які входять до складу її збройних сил.

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення). У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року)(абзац п`ятий пункту 1 Заяви). 27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви). Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви). 24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на суверенну територію України. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти Росії ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що РФ має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Сейм Литви на засіданні 10 травня 2022 року ухвалив резолюцію, в якій Росія визнається терористичною державою, а її дії в Україні під час вторгнення - геноцидом. 11 серпня 2022 року сейм Латвії затвердив заяву щодо цілеспрямованих військових атак Росії проти мирного населення в Україні, визнавши насильство Росії проти цивільних тероризмом, а Росію державою-спонсором тероризму. 09 жовтня 2022 року в Конгрес США внесли законопроект про визнання Росії спонсором тероризму. 10 жовтня 2022 року Парламент Естонії визнав Росію спонсором тероризму, а її режим - терористичним. 26 жовтня 2022 року Сенат Польщі проголосував за резолюцію, якою визнав владу Російської Федерації терористичним режимом. 23 листопада 2023 року Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо останніх подій у жорстокій загарбницькій війні Росії проти України. Депутати Європарламенту підкреслюють, що навмисні напади та звірства, вчинені російськими військами та їхніми посібниками проти мирних жителів в Україні, руйнування цивільної інфраструктури й інші грубі порушення міжнародного і гуманітарного права є терористичними актами та воєнними злочинами. У світлі цього вони визнають Росію державою-спонсором тероризму і державою, яка «застосовує засоби тероризму».

19 жовтня 2022 року на засіданні Ради безпеки РФ президент країни-агресора заявив, що він підписав указ про «запровадження воєнного стану» на «приєднаних» до РФ територіях України - самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» та окупованих частин Херсонської та Запорізької областей. Водночас, в Офісі президента України заявили, що введення «воєнного стану» на окупованих територіях з боку РФ варто розглядати лише як псевдолегалізацію мародерства та розграбування майна українців.

Таким чином, Російська Федерація повинна нести відповідальність за всі дії, які вчиненні особами, які входять до складу її збройних сил і, відповідно, є належним відповідачем за даною позовною заявою.

Зрозуміло, що встановити конкретну особу військовослужбовця, який у складі російської армії вчиняв протиправні дії та завдавав шкоди є неможливим. Саме тому, ще у 2014 році був прийнятий Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Відповідно до частини 8 статті 5 вказано вище Закону відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Окрім цього, ця ж стаття закріплює положення про те, що держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.

Крім того, згідно з пунктами 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

За приписами пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року також передбачено, що договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Таким чином, відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та наведеної Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.

Тому, саме Російська Федерація як країна-терорист, що визнана такою переважною більшістю країн цивілізованого світу, є відповідальною за будь-яку шкоду, яка була завдана суб`єктам господарювання в результаті повномасштабної збройної агресії.

Відповідно до статей 4 та 45 Господарського процесуального кодексу України іноземна держава не може бути відповідачем у справі, яка розглядається за правилами господарського судочинства. Більше того, згідно частини 4 статті 56 ГПК України держава бере участь у справі лише через відповідний орган державної влади.

Держава може вступати у правовідносини лише через свої компетентні органи, необхідним є чітко визначити який саме державний орган цієї країни уповноважений виконувати представницьку функцію в іноземних судах.

Так, згідно з пунктом 3.1. статті 1 Федерального закону «Про прокуратуру Російської Федерації»: «Генеральная прокуратура Российской Федерации в пределах своїй компетенции обеспечивает представительство и защиту интересов Российской Федерации в межгосударственных органах, иностранных и международных (межгосударственных) судах, иностранных и международныхтретейских судах (арбитражах)».

Відповідно до частини 5 статті 39.1. Федерального закону «Про прокуратуру Російської Федерації»: «В целях обеспечения представительства и защиты интересов Российской Федерации в межгосударственных органах, иностранных и международных (межгосударственных) судах, иностранных и международных третейских судах (арбитражах) Генеральная прокуратура РоссийскойФедерации:

Создает рабочие группы из представите лей федеральних государственных органов, органов государственной власти субъектов Российской Федерации, органов местного самоуправления и организаций, а также привлекает (в том числе на договорной основе) к участию в обеспечении представительства и защиты интересов Российской Федерации в таких межгосударственных органах и судах российские и иностранные организации, адвокатов, экспертов и иных специалистов;

собирает и обобщает информацию о фактической и юридической стороне дела, запрашивает у федеральних государственных органов, органов государственнойвласти субъектов Российской Федерации и органов местного самоуправления информацию, необходимую для представления и защиты интересов Российской Федерации в межгосударственных органах, иностранных и международных (межгосударственных) судах, иностранных и международных третейских судах (арбитражах), в том числе копии всех необходимых документов, относящихся к делу;

формирует позицію Российской Федерации по делу, выступает в качестве представителя Российской Федерации при рассмотрениидела в межгосударственных органах, иностранных и международных (межгосударственных) судах, иностранных и международныхтретейских судах (арбитражах), а также согласовывает сформированную позицию с федеральным органом исполнительной власти, осуществляющимфункции по выработке и реализацииг осударственной политики и нормативно-правовому регулированию в сфере международных отношений Российской Федерации, если дело затрагивает политические аспекты международных отношений;

обеспечивает изучение правових последствий решений межгосударственных органов, иностранных и международных (межгосударственных) судов, иностранных и международныхтретейскихсудов (арбитражей), принятие в установленномпорядке мер, направленных на предотвращение нарушений, аналогичных нарушениям, в связи с которыми приняты указанные решения, а также підготовку рекомендаций по участию Российской Федерации в международных договорах и совершенствованию норм международного права, отвечающих интересам Российской Федерации».

Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, Позивачем правомірнообрано генеральну прокуратуру російської федерації як належний орган, що представлятиме інтереси держави Російська Федерація в Господарському суді Запорізької області.

Щодо юрисдикційного імунітету Російської Федерації.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31). У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає. Підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить Позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з частиною другою статті 4 ГПК України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55). У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59). Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v theUnitedKingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. theUnitedKingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).

Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету російської федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи російської федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.

Це позбавляє застосування судового імунітету російської федерації, що обмежує право Позивача на справедливий суд, законної мети.

Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 75 ГПК України), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.

Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права. Аналогічної позиції дотримається Верховний Суд у постанові від 18.05.2022 у справі №760/17232/20.

При розгляді питання щодо застосування судового імунітету, Верховний Суд у постанові від 18.05.2022 у справі №760/17232/20 бере до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у правосудді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі JurisdictionalImmunitiesoftheState (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 30.). У вказаній постанові Верховний Суд вважає, що право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування.

Верховний Суд у постанові від 18.05.2022 року по справі №760/17232/20 дійшов висновку, що звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України.

За таких обставин, застосування судового імунітету Російської Федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету Російської Федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію Російської Федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету Російської Федерації буде непропорційним до своєї мети.

Таким чином, судовий імунітет Російської Федерації не повинен застосовуватись з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.05.2022 у справі №760/17232/20.

Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі NorthSeaContinentalShelf (ФРН проти Нідерландів) від 20 лютого 1969 року, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 66).

Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у пп. (с) пункту 3 статті 31 якої вказується, що необхідно брати до уваги «будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін» (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18 грудня 1996 року, § 43).

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що суд «повинен пам`ятати про особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також брати до уваги відповідні норми міжнародного права, зокрема ті, що стосуються надання державного імунітету» (Fogarty v. TheUnitedKingdom, (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001, § 35; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 56; SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 48).

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, §§ 71-73).

Таким чином, суд зобов`язаний проаналізувати питання про застосування юрисдикційного імунітету в даній справі з огляду на положення звичаєвого міжнародного права.

Як зазначив ЄСПЛ у справах Cudak v. Lithuania та Oleynikov v. Russia: «застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв`язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році» (Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/0256), рішення від 23 березня 2010 року, § 64; SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 61). Таким чином, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права. Більше того, у рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року. З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 68). Вказану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з Російської Федерації.

Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд у постанові від 18.05.2022 у справі №760/17232/20 дійшов висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» («tortexсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Отже, у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі. У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.

Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі JurisdictionalImmunitiesoftheState (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.

Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.

До того ж, судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19. Так, у своїй постанові Верховний Суд дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд встановив, що «такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача».

Отже, такий підхід Верховного Суду відображає те, що суд, перш ніж ухвалити рішення про судовий імунітет держави, має брати до уваги основні обставини конкретної справи, щоб визначити, чи застосовується виняток до судового імунітету.

Військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України. Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Проте, станом на день подання позову Російська Федерація не виконала приписів (вимог) ні Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року № 2188-IX про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

Російська Федерація вийшла за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Враховуючи вказане, Російська Федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки майну. До таких висновків також дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі №635/6172/17 (пункт 49). Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.05.2022 року по справі №760/17232/20, постанові Верховного Суду від 08.06.2022 року по справі №490/9551/19, постанові Верховного Суду від 22.06.2022 року по справі №311/498/20.

Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у даній справі слід врахував таке:

предметом позову є відшкодування збитків та упущеної вигоди, завданих збройною агресією РФ проти України;

місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;

передбачається, що шкода завдана військовослужбовцями РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;

вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;

національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній та/або юридичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

У постанові від 08.06.2022 у справі №490/9551/19 Верховний Суд встановив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 14.04.2022 року по справі №308/9708/19.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 та постанові від 08.06.2022 у справі №490/9551/19.

Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №990/80/22, російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії. При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах №490/9551/19 та №311/498/20.

Таких самих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі №428/11673/19 та у справі №760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету Російської Федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Враховуючи викладене, можна прийти до висновку, що звертаючись із позовом до Російської Федерації для правильного вирішення спору позивач не потребує згоди компетентних органів держави Російської Федерації на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та Російською Федерацією з цього питання.

Щодо предметної юрисдикції спору.

У статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

При цьому, визначення правильної юрисдикційності того чи іншого спору має важливе значення. Адже Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення ЄСПЛ від 29 квітня 1988 року у справі «Белілос проти Швейцарії»); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії»).

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема, спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.

Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Так, згідно з ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

Частиною 1 ст. 2 ГПК України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Для того, щоб бути повноцінним учасником цивільних відносин, державі потрібно мати певний правовий вираз (статус), притаманний звичайним учасникам цих відносин, тобто статус особи. Враховуючи національні правові традиції, мова може йти лише про статус юридичної особи публічного права. Таким чином, держава, будучи особою публічного права приймає участь в цивільному обороті, несе майнову відповідальність як казна.

Враховуючи наведене, в даній справі спір виник між юридичною особою приватного права (Позивачем) та іноземною державою-агресором як особливим суб`єктом цивільного права, статус якого може бути прирівняно до юридичної особи публічного права. При цьому в розрізі предмета спору, у даній справі спір виник щодо відшкодування шкоди, завданої господарюючому суб`єкту.

Отже з огляду на наведені критерії розмежування юрисдикційної підвідомчості, суб`єктний склад спору та його предмет, спір у даній справі не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства в судах загальної юрисдикції, оскільки, містить ознаки господарського спору.

Крім цього згідно вимог ч. 17 ст. 28 ЦПК України позови про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб (в тому числі про відшкодування шкоди, завданої внаслідок обмеження у здійсненні права власності на нерухоме майно або його знищення, пошкодження) у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру можуть пред`являтися також за місцем проживання чи перебування позивача.

Отже із змісту наведеної норми вбачається, що ЦПК України передбачає особливості підсудності лише для позовів фізичних осіб до Російської Федерації.

Відповідно до статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Як вже було зазначено вище, відповідно до ст. 2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно ст. 3 ГПК України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до ст. 4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).

Аналіз всіх наведених вище норм свідчить про те, що позов юридичної особи до держави про відшкодування шкоди не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та відноситься до юрисдикції господарського суду.

Таким чином, даний спір підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства.

Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 405/4179/18, де зроблено висновок про те, що спір юридичної особи з органами державної влади про відшкодування шкоди, завданої їхньою бездіяльністю, належить до юрисдикції господарського суду.

Щодо територіальної підсудності спору.

Предметом позову в даній справі виступає матеріально-правова вимога майнового характеру про відшкодування шкоди, завданої майну Позивача та упущеної вигоди, які пов`язані з незаконними діями (збройною агресією) російської федерації.

У відповідності до частини 8 статті 29 ГПК України, позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.

Оскільки місцем завдання шкоди є Запорізька обл., Пологівський р-н, м. Токмак, вул. Гоголя, буд. 201 а - е, ж, з, к - м, розгляд даної справи підсудний Господарському суду Запорізької області.

ПЕРЕЛІК ДОКАЗІВ, ЯКИМИ СТОРОНИ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ АБО СПРОСТОВУЮТЬ НАЯВНІСТЬ КОЖНОЇ ОБСТАВИНИ, ЯКА Є ПРЕДМЕТОМ ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВІ.

Обставини, на які посилається позивач, доводяться Витягом з ДРРП та витягом з ДЗК стосовно земельної ділянки 2311000000:01:017:0041 (а.с.8-41, т.1), Договором оренди землі від 13.05.2020 та витягом з ДРРП стосовно земельної ділянки 2311000000:01:017:0043 (а.с.42- 47, т.1), інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (а.с.176-189, т.3), Бухгалтерською довідкою, щодо вартості основних засобів (а.с.51-52, т.1), Постановами НКРЕКП від 20.05.2020 № 342 та № 957 (а.с. 48-49 Т.1.), Публікаціями в мережі «Інтернет» (а.с. 53-54, т.1), листом позивача до НКРЕКП № 03-40 від 17.04.2023 (а.с.55-56, т.1), заявою про вчинення кримінального правопорушення (а.с.57-59, т.9), Витягом з ЄРДР (а.с.60, т.1), Сертифікатом № 3000-23-2708 про форс-мажорні обставини (а.с.61, т.1), листом СБУ від 17.04.2024 (а.с.67, т.1), листом ПАТ «Запоріжжяобленерго» від 21.04.2023 (а.с.225, т.3), листом НКРЕКП від 20.04.2023 (а.с.226, т. 3), Наказом позивача «Про простій» від 17.04.2023 (а.с.113-114, т. 2), Наказом позивача «Про неможливість продовження діяльності» від 17.04.2023 (а.с.202, т.3), Наказом позивача «Про припинення дії трудових договорів» від 30.04.2023 (а.с.201, т.3), Звітом про оцінку збитків № РЗ-04/24 (а.с. 76, т.1 - а.с.176, т.2), Звітом про оцінку збитків № ВВ 19-04/24 (а.с.127, т.2 - 169, т.3).

ВИСНОВКИ СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ.

Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з засад судочинства є змагальність.

Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідач належними та допустимими доказами доводи позивача не спростував.

Враховуючи вище встановлені обставини, за результатами розгляду справи суд дійшов висновку, що позовні вимоги слід задовольнити у повному обсязі.

РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ.

При зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», які визначають, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Тому, судовий збір за розгляд даної справи становить 1 059 800,00 грн, який підлягає стягненню з відповідача до Державного бюджету України.

На підставі викладеного, керуючись положеннями Господарського Кодексу України, Цивільного кодексу України, ст.ст. 73, 74, 123, 129, 232, 233, 236-241, 326 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (вул. Велика Дмитрівка, 15а, м. Москва, Російська Федерація, 125993) на користь ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» (Україна, 01015, місто Київ, вул. Лаврська, будинок 20; ідентифікаційний код юридичної особи - 43594342) в рахунок відшкодування майнової шкоди грошові кошти у розмірі 56 861 100 (п`ятдесят шість мільйонів вісімсот шістдесят одна тисяча сто) доларів США, що є еквівалентом 2 079 330 740,00 (два мільярда сімдесят дев`ять мільйонів триста тридцять тисяч сімсот сорок) гривень за офіційним курсом Національного Банку України станом на дату оцінки. Видати наказ.

Стягнути з держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (вул. Велика Дмитрівка, 15а, м. Москва, Російська Федерація, 125993) на користь ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ГРІН ЕНЕРДЖІ ТОКМАК» (Україна, 01015, місто Київ, вул. Лаврська, будинок 20; ідентифікаційний код юридичної особи - 43594342) в рахунок відшкодування збитків у формі упущеної вигоди грошові кошти у розмірі 6 218 800 (шість мільйонів двісті вісімнадцять тисяч вісімсот) доларів США, що є еквівалентом 252 146 221,00 (двісті п`ятдесят два мільйони сто сорок шість тисяч двісті двадцять одна) гривня за офіційним курсом Національного Банку України станом на дату оцінки. Видати наказ.

Стягнути з держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (вул. Велика Дмитрівка, 15а, м. Москва, Російська Федерація, 125993) в дохід Державного бюджету України судовий збір в розмірі 1 059 800,00 грн (один мільйон п`ятдесят дев`ять тисяч вісімсот гривень). Видати наказ.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено впродовж двадцяти днів з дня складення повного судового рішення у порядку, встановленому ст. 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складений та підписаний 20.11.2024.

Рішення розміщується в Єдиному державному реєстрі судових рішень за вебадресою у мережі Інтернет за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua.

Суддя С.І. Педорич


Суд	Господарський суд Запорізької області
Дата ухвалення рішення	13.11.2024
Оприлюднено	22.11.2024
Номер документу	123154901
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань про відшкодування шкоди

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Рішеннявід 13.11.2024 по справі 908/2182/24ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Судовий реєстр по справі —908/2182/24

Рішення від 13.11.2024

Рішення
від 13.11.2024 по справі 908/2182/24
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ