Постанова

від 19.11.2024 по справі 120/642/24

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/642/24

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Бошкова Ю.М.

Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.

19 листопада 2024 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гонтарука В. М.

суддів: Сторчака В. Ю. Граб Л.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23 травня 2024 року (ухвалене в м. Вінниця) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними та скасування рішень,

В С Т А Н О В И В :

позивач звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними та скасування рішень.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 23 травня 2024 позов задоволено.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

23.09.2024 року до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність її доводів.

Сьомий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 03.09.2024 року, з урахуванням ст. 311 КАС України, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що 02.11.2023, при спробі перетину ОСОБА_1 державного кордону потягом у пункті пропуску через державний кордон України "Могилів-Подільський-Отач", інспектором ПС 1 категорії віпс " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип Б) ІНФОРМАЦІЯ_2 майстер-сержантом ОСОБА_2 як уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону прийнято рішення МП-2235 від 02.11.2023, яким позивачу відмовлено у виїзді з України з причин: «що вищевказаний громадянин України не має права на перетин державного кордону України під час введення на території України надзвичайного або воєнного стану згідно п. 2-1 2-18 Правил перетину державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995».

02.11.2023 позивач намагався повторно перетнути державний кордон України пішим шляхом у пункті пропуску через державний кордон України "Могилів-Подільський-Отач", інспектором ПС 1 категорії віпс " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип Б) ІНФОРМАЦІЯ_3 як уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону прийнято рішення МП-2238 від 02.11.2023, яким позивачу відмовлено у виїзді з України з причин: «що вищевказаний громадянин України не має права на перетин державного кордону України під час введення на території України надзвичайного або воєнного стану згідно п. 2-1 2-18 Правил перетину державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995».

Позивач вважаючи зазначені рішення неправомірними, звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок реалізації права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регулюється Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну.

За приписами частини першої статті 3 цього Закону перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону, відповідно до частини першої якої серед документів, які дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, зазначені: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в`їзд в Україну).

Відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

Частиною третьою статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» визначено, що тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 (далі - Указ № 64/2022), затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб У подальшому Указами Президента України строк дії воєнного стану в Україні було неодноразово продовжено та такий правовий режим діє до сьогоднішнього дня.

Пунктом 2 Указу № 64/2022 постановлено військовому командуванню разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Відповідно до статті 1 Закону України від 12.05.2015 № 389-VIII "Про правовий режим воєнного стану" (далі Закон № 389-VIII) воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону № 389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

З матеріалів справи встановлено, що позивач намагався перетнути державний кордон України в режимі виїзд 02.11.2023, тобто під час дії правового режиму воєнного стану на території України.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону України від 05.11.2009 № 1710-VI "Про прикордонний контроль" (далі - Закон № 1710-VI) іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

За змістом ч. 3 ст. 14 Закону № 1710-VI особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право оскаржити відповідне рішення згідно із Законом України "Про звернення громадян" або до суду. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Оскаржене рішення може бути скасовано чи змінено начальником органу охорони державного кордону або скасовано та визнано нечинним судом.

В силу приписів пункту 8 Порядку встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 № 1455, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.

Зі змісту оскаржуваних рішень відповідача вбачається, що підставою для їх прийняття слугувало те, що ОСОБА_1 не має права на перетин державного кордону України під час введення на території України надзвичайного або воєнного стану згідно п. 2-1 2-18 Правил перетину державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до ст. 14 Закону № 1710-VI рішення уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону про відмову громадянину у праві перетину кордону в кожному випадку повинно бути обґрунтованим, із зазначенням конкретних причин відмови.

Натомість в оскаржуваних рішеннях не вказано конкретної причини для відмови позивачу у перетинанні державного кордону, в тому числі з посиланням на документи, які надав позивач та їх неналежність чи недостатність для виїзду за кордон. Водночас можливість підтвердження позивачем наявності права на перетин кордону прямо залежить від чіткого визначення відповідачем конкретного та вичерпного переліку необхідних для цього документів, чого зроблено не було.

З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що рішення МП-2235 від 02.11.2023 та МП-2238 від 02.11.2023 не є таким, що відповідають критеріям правомірності, визначеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, а тому наявні підстави для визнання таких рішень протиправними і таким, що підлягають скасуванню.

Водночас, апелянт посилається на пояснення інспекторів прикордонної служби, якими безпосередньо приймались рішення про відмову в перетинанні державного кордону України. Так, інспектор прикордонної служби майстер-сержант ОСОБА_3 та інспектор прикордонної служби майстер-сержант ІНФОРМАЦІЯ_4 зазначили, що після взаємодії з ІНФОРМАЦІЯ_5 стало відомо, що ОСОБА_1 було безпідставно виключено з військового обліку з порушенням нормативно-правових актів, адже відповідно до Наказу МОУ №402 п. 22.1 глави ІІ Положення про військово-лікарську експертизу в ЗСУ та абзацу 3 п. 22.5 гл. 22 Розділу ІІ Положення про військово-лікарську експертизу на офіцерів запасу у воєнний час складається свідоцтво про хворобу, на підставі якого здійснюється виключення з військового обліку.

Більш того, відповідач вказує, що ОСОБА_1 не надано документів, які б вказували на наявність в нього статусу посадової чи службової особи, з переліку визначеного п. 2-1 2-18 Правил № 57, тому рішення про відмову у перетинанні державного кордону є правомірними.

Надаючи оцінку вищезазначеним доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу у зв`язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв`язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов`язок громадян як з`являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.

Разом з тим, відповідно до пункту 3 частини шостої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку, підлягають виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки.

У постановах від 17 серпня 2023 року у справі № 380/7792/22, від 31 серпня 2023 року у справі № 380/572/23, від 27 вересня 2023 року у справі № 380/16876/22, від 26 жовтня 2023 року у справі № 260/3428/22, від 26 жовтня 2023 року у справі № 260/3951/22, від 16 листопада 2023 року у справі № 160/15200/22, від 23 листопада 2023 року у справі № 260/4613/22 Верховний Суд сформував правовий висновок, відповідно до якого той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.

За приписами частини другої статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України, що надає підстави Кабінету Міністрів України враховувати при встановленні зазначених правил заходи воєнного стану, запроваджені Законами України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

На момент виникнення спірних правовідносин порядок перетину державного кордону України визначений Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 року № 57 (далі - Правила № 57).

Так, відповідно до пункту 2 Правил № 57 перетинання громадянами України державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю, якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім вищезазначених документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Згідно з пунктом 2-6 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

З аналізу наведених вище положень слідує, що позивач (чоловік призовного віку) задля перетину державного кордону за визначених у даній справі обставин мав надати докази виключення його з військового обліку як особи, яка непридатна до військової служби, тобто не є військовозобов`язаною.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 260/3528/22.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, ОСОБА_1 при паспортному контролі на кордоні України надано паспорт громадянину України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 , довідку ВЛК №83/1959 від 01.05.2023, військовий квиток серії НОМЕР_3 .

Сторінка 26 військового квитка позивача містить відмітку про виключення з військового обліку. Так, з 01.05.2023 ОСОБА_1 виключений з обліку ІНФОРМАЦІЯ_6 , як визнаний ВЛК непридатний до в/служби з виключенням з в/обліку ст. 40 а; 39 б гр. ІІІ н-зу МЮУ №402 від 14.08.2008 та ст. 37 ч. 6 п. 3 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Відповідно до довідки ВЛК №83/1959 від 01.05.2023 ОСОБА_1 непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку.

Отже, позивачем надано документи, які є доказами виключення його з військового обліку як особи, яка непридатна до військової служби, тобто не є військовозобов`язаним.

Водночас, посадовими особами військової частини НОМЕР_1 поставлено під сумнів такі документи, з огляду на отриману в телефонному режимі інформацію від посадових осіб ІНФОРМАЦІЯ_7 щодо безпідставності виключення ОСОБА_1 з військової служби на підставі довідки ВЛК №83/1959 від 01.05.2023.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що ані Правилами перетинання державного кордону громадянами України, ані жодним іншим нормативно-правовим актом не визначено такого способу встановлення для громадян права на перетинання кордону чи обмеження в праві перетинанні кордону як отримання інформації в телефонному режимі.

При цьому, апелянтом не надано доказів того, що на момент прийняття рішень про відмову у перетинанні державного кордону України довідка ВЛК №83/1959 від 01.05.2023 або ж запис у військовому квитку серії НОМЕР_3 були визнанні недійсними та скасовані.

Суд звертає увагу, що суб`єкт владних повноважень не вправі приймати рішення, яке б базувалось на припущеннях іншої посадової особи, враховуючи відсутність будь-якого документального підтвердження, на момент прийняття оскаржуваних рішень, щодо внесення у військовий квиток позивача відмітки про виключення з військової обліку на підставі недійсних / підроблених документів, або ж документів, які не підтверджують право на виключення з військового обліку.

Таким чином, на переконання колегії суддів, рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 02.11.2023 №МП-2238 та № МП-2235 прийняті відповідачем передчасно та без належного обґрунтування, тому позовні вимоги про визнання протиправними та скасування вищезазначених рішень відповідача підлягають задоволенню.

Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції викладено достатньо повно, висновки обґрунтовані з посиланням на конкретні правові норми і неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права в ході апеляційного розгляду справи не виявлено, а відтак підстави для задоволення вимог апеляційної скарги відсутні.

Щодо розподілу витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно п.3 ч.1 ст.252 КАС України, суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

З вказаної статті слідує, що додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої залишилися невирішеними певні вимоги особи, яка бере участь у справі.

Відповідно до ч.1 ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 ч.3 ст.132 КАС України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1).

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч. 2).

Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (ч. 3).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4).

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6).

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7).

Згідно ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

На підтвердження понесених витрат представником позивача надано детальний опис робіт наданих послуг, виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно вказаного опису робіт, адвокатом надано наступну правничу допомогу:

- опрацювання апеляційної скарги:1.5 год.- 750 грн;

-підготовка відзиву на апеляційну скаргу: 4 год.- 4000 грн.

При цьому, частиною 5 ст.134 КАС України вказано, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Перевіряючи обґрунтованість визначеного адвокатом у акті виконаних робіт вартості наданих послуг (4750 грн.), колегія суддів виходить з наступного.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням не тільки того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

При цьому, як зазначалося вище, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; обсягом наданих послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої винесено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Проте, колегія суддів враховує, що підготовка цієї справи в суді апеляційної інстанції не вимагала великого обсягу аналітичної й технічної роботи, враховуючи предмет позову і значення справи для сторони, тому розмір таких витрат підлягає зменшенню до 2000,00 грн.

З урахуванням обставин справи, а саме: виходячи з обсягу та характеру доказів у справі (відсутності експертиз, відсутності виклику свідків, тощо); кількості сторін та відсутності інших учасників у справі; виходячи з фактично витраченого представником позивача часу, колегія суддів вважає розмір вартості наданих послуг визначених в акті неспівмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг, а відтак, вимоги про відшкодування 4750 грн. як витрат на правничу допомогу - необґрунтованими.

Водночас, судова колегія вважає, що співмірною та розумною у цій справі загальною компенсацією вартості наданих адвокатом послуг є сума 2000 грн.

Вирішуючи вказану заяву, колегія суддів, також враховує рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited» проти України" (заява № 19336/04), в якому зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

Також, у цьому рішенні ЄСПЛ підкреслив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що заявлена до стягнення сума витрат на професійну правничу допомогу адвоката пов`язана з розглядом даної справи підлягає частковому задоволенню на суму 2000 грн.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23 травня 2024 року - без змін.

Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 2000 грн. (дві тисячі гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 .

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Головуючий Гонтарук В. М. Судді Сторчак В. Ю. Граб Л.С.