Постанова

від 19.11.2024 по справі 380/17238/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2024 рокуЛьвівСправа № 380/17238/22 пров. № А/857/18677/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

судді-доповідача -Шевчук С. М.суддів -Кухтея Р. В. Гуляка В.В.за участю секретаря судового засідання Вовка А.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Комунального підприємства "Адміністративно-технічне управління" на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року у справі № 380/17238/22 за адміністративним позовом Комунального підприємства "Адміністративно-технічне управління" до Західного офісу Держаудитслужби про визнання протиправними і скасування обов`язкових вимог,

місце ухвалення судового рішення м.ЛьвівРозгляд справи здійснено за правиламизагальне позовного провадженнясуддя у І інстанціїКарп`як О.О.дата складання повного тексту рішення03.06.2024ВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Комунальне підприємство Адміністративно технічне управління (79005, м. Львів, пл.Міцкевича,6/7, ЄДРПОУ 13804591, далі позивач) звернулося з адміністративним позовом до Західного офісу Державної аудиторської служби України (79000, м. Львів, вул. Костюшка,8, ЄДРПОУ 40479801, далі відповідач) про визнання протиправними та скасування Обов`язкових вимог за результатами ревізії від 24.10.2022 №131320.14/6009-2022.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року у справі № 380/17238/22 відмовлено у задоволенні вказаного адміністративного позову Комунального підприємства "Адміністративно-технічне управління" до Західного офісу Держаудитслужби.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Зокрема скаржник в доводах апеляційної скарги зазначає про неврахування судом першої інстанції обставин з приводу того, що:

-підприємство не позбавлене права оскаржувати в судовому порядку правомірність висновку контролюючого органу про наявність самого порушення законодавства, встановленого під час проведення ревізії фінансово-господарської діяльності, чи правомірності дій Держаудитслужби щодо висування вимоги усунення порушень законодавства, позаяк спірна вимога контролюючого органу породжує правові наслідки, для свого адресата. В підтвердження чого покликається на висновки Верховного Суду, відображені у постановах від 22 жовтня 2020 року у справі №820/3089/17, від 31 травня 2021 року у справі №826/18686/16, від 31 серпня 2021 року у справі №160/5323/20, від 2 листопада 2021 року у справі №420/6808/19, від 12 травня 2022 року у справі №620/4169/20, від 22 грудня 2022 року у справі №826/13003/17, від 21 березня 2023 року у справі № 560/4370/22;

-вимога відповідача від 24 жовтня 2022 року №131320.14/6009-2022 не містить прямої вимоги про стягнення збитків хоч і вказує на необхідність усунення виявлених порушень. Отже, наведене не виключає права підконтрольної установи на перевірку оскаржуваної вимоги в судовому порядку. В підтвердження чого покликається на висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 22 грудня 2022 року у справі №826/13003/17 та від 06 липня 2023 року у справі №1740/2398/18;

-відповідач не провів зустрічної звірки, яка б підтвердила відсутність підстав для висновку про наявність дебіторської заборгованості та не встановив відсутності чи наявності підстав щодо стягнення коштів компенсації витрат та вартості зберігання демонтованих рекламних конструкцій в судовому порядку, так як підстави для таких позовів у підприємства відсутні;

-нормативно- правовими актами Львівської міської ради та виконавчого комітету, які регулюють порядок нарахування коштів за зберігання рекламних засобів, зазначається, що кошти, нараховані за зберігання нараховуються як витрати, які повинні компенсувати підприємству власники (користувачі) рекламних засобів, а не плата, яку отримує підприємство за зберігання конструкцій зовнішньої реклами та малих архітектурних форм (вивісок), як зазначено в Акті ревізії. Як наслідок вважає, що спірні вимоги винесені без належного вивчення нормативних документів, які регулюють повноваження позивача щодо демонтажу, обліку демонтованих самовільно встановлених рекламних конструкцій та вивісок, процес реалізації цих повноважень, процедуру, нормативні рамки та законодавчі можливості підприємства щодо відшкодування таких витрат;

-підприємством було надано інформацію щодо позовної діяльності в період, в який здійснювалась ревізія, однак вказану інформацію відповідачем не було враховано;

-позивача відсутня ймовірність достовірного визначення економічної вигоди від наданої послуги, тому немає підстав для нарахування за зберігання рекламних конструкцій та вивісок обліковувати кошти як дебіторську заборгованість.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить суд залишити рішення суду першої інстанції без змін, з мотивів аналогічних тим, що викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Про дату, час та місце розгляду справи сторони повідомлені через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.

В судовому засіданні представник відповідача Назарко В.Г. надала пояснення та заперечила доводи апеляційної скарги. Представники позивача Третяк Ю.І., Бобеляк Ю.Я. в судовому засіданні надали пояснення та підтримали доводи апеляційної скарги.

ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що виявлені під час перевірки суми нецільового використання коштів з резервного фонду державного бюджетів, які підлягають поверненню до відповідного бюджету, є нічим іншим як збитками, заподіяними такому бюджету. Що стосується відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Окрім того суд вказав, що правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки (зокрема обов`язки) для свого адресата, відтак, наділена рисами правового акту індивідуальної дії, і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом.

ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до п.1.2.4.2 Плану проведення заходів державного фінансового контролю на ІІІ квартал 2022 року Західним офісом Держаудитслужби проведено ревізію окремих питань фінансово господарської діяльності КП Адміністративно технічне управління Львівської міської ради за період з 01.01.2019 по 31.07.2022, результати якої відображені в акті ревізії від 27.09.2022 №131320-23/5, підписаного 05.10.2022 із запереченнями, на які, за результатами розгляду, надано висновки.

Ревізією встановлено фінансові порушення, що призвели до втрат на загальну суму 4525,4 тис. грн., які не усунуто.

Зокрема, за результатом ревізії установлено, що позивач здійснював демонтаж самовільно встановлених рекламних засобів (вивіски, наліпки, рекламні щити тощо) із залученням третіх осіб для здійснення демонтажних робіт.

Також будо установлено, що нормативними актами Львівської міської ради передбачено, що витрати, які понесені КП Адміністративно технічне управління на демонтаж самочинно встановлених рекламних засобів підлягають компенсації суб`єктами господарювання власниками цих рекламних конструкцій, а зберігання демонтованих рекламних засобів є платним. Проте, на підставі актів проведення примусового демонтажу, складених у місцях їх здійснення та актів виконаних робіт з демонтажу, під час ревізії встановлено низку випадків здійснення примусового демонтажу рекламних конструкцій без подальшої компенсації їх власниками витрат понесених на демонтаж та оплати їх зберігання.

Водночас, зберігаючи на складі демонтовані рекламні конструкції, у бухгалтерському обліку підприємства не здійснювалось нарахування та відображення дебіторської заборгованості по рахунках з відповідними суб`єктами господарювання за компенсацію вартості демонтажу та плату за зберігання. Також в ході ревізії установлено, що та позови до суду щодо примусового стягнення належних підприємству коштів не подавались.

Таким чином, внаслідок порушення вимог п.13.4 Правил благоустрою Львівської міської територіальної громади, затверджених Ухвалою Львівської міської ради від 21.04.2011 №376, п. 8.4 та п.8.5 Правил розміщення реклами у м. Львові, п.1,3,5 ст.9 Закону України про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні та не проведення позовної роботи з розповсюджувачами зовнішньої реклами щодо примусового стягнення належних підприємству коштів, КП Адміністративно технічне управління недоотримано доходів від компенсації вартості демонтажу рекламних конструкцій та плати за їх зберігання на загальну суму 4525,4 тис. грн., з яких компенсація витрат за демонтаж 614,3 тис. грн. та плата за зберігання 3911,10 тис. грн. Відповідно до вимог ст.22 ЦК України та ст.224 ГК України вказана вище сума є матеріальною шкодою (збитками).

З метою усунення вказаних порушень відповідачем винесено вимогу від 24.10.2022 №131320-14/6009-2022:

-розглянути питання щодо забезпечення відшкодування матеріальної шкоди (збитків), заподіяної підприємству відповідно до норм ст.216-229 ГК України ,ст.22, 610-625 ЦК України для недопущення аналогічних порушень у подальшому, забезпечити належне адміністрування діяльності, пов`язаної з демонтажем самовільно встановлених рекламних конструкцій, та захисту законних інтересів підприємства у судах щодо стягнення з розповсюджувачів зовнішньої реклами компенсації витрат та плати за зберігання демонтованих конструкцій; встановити контроль за повнотою нарахування, сплати та обліку належних підприємству коштів від виконання вказаних функцій.

Вважаючи вимогу від 24.10.2022 №131320-14/6009-2022 протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.

ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.

Так, відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

За визначенням, що міститься у статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Верховний Суд у своїй практиці (в тому рахунку і у постанові 08 лютого 2024 року у справі № 160/14339/23) неодноразово зазначав, що за владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

Отже, акт застосування норм права (індивідуальний акт) - це індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

Зі змісту позовної заяви встановлено, що позивач оскаржує вимогу Західного офісу Держаудитслужби від 24.10.2022 №131320-14/6009-2022.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26 січня 1993 року №2939-XII (далі - Закон №2939-XII).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону №2939-XII здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).

Згідно з частиною другою статті 2 Закону №2939-XII державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі.

Відповідно до статті 8 Закону №2939-XII орган державного фінансового контролю, зокрема, здійснює державний фінансовий контроль та контроль за цільовим та ефективним використанням коштів державного і місцевих бюджетів; вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб; розробляє пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.

Пунктами 7, 10, 13 статті 10 Закону №2939-XII передбачено, що органу державного фінансового контролю надається право: пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів; при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2016 року №43 затверджено Положення про Державну аудиторську службу України (далі - Положення №43).

Пунктом 1 Положення №43 передбачено, що Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Відповідно до підпункту 9 пункту 4 Положення №43 Держаудитслужба вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, зокрема, вимагає від керівників та інших підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Згідно з пунктом 6 Положення №43 Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема, пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підпункт 16); у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їхній розмір в установленому законодавством порядку (підпункт 23).

Відповідно до пункту 3 Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2006 року №550 (далі - Порядок №550), акт ревізії - це документ, який складається посадовими особами органу державного фінансового контролю, що проводили ревізію, фіксує факт її проведення та результати. Заперечення, зауваження до акта ревізії (за їх наявності) та висновки на них є невід`ємною частиною акта.

Пунктом 2 Порядку № 550 визначено, що інспектування полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності об`єкта контролю і проводиться у формі ревізії, яка повинна забезпечувати виявлення фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб.

Пунктами 4, 5 Порядку № 550 передбачено, що планові та позапланові виїзні ревізії проводяться контролюючими органами відповідно до Закону та цього Порядку.

Планові виїзні ревізії проводяться відповідно до планів контрольно-ревізійної роботи, затверджених в установленому порядку, позапланові виїзні ревізії - за наявності підстав, визначених Законом.

За приписами частини першої статті 4 Закону № 2939-XII інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.

В силу пункту 6 Положення № 43 Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема, пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства; у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір в установленому законодавством порядку.

Вказані положення кореспондуються з пунктами 7 та 10 статті 10 Закону № 2939-XII.

У частині другій статті 15 Закону № 2939-XII закріплено, що законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов`язковими для виконання службовими особами об`єктів, що контролюються.

Згідно з пунктом 50 Порядку № 550 за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав органи державного фінансового контролю вживають заходів для забезпечення: притягнення до адміністративної, дисциплінарної та матеріальної відповідальності винних у допущенні порушень працівників об`єктів контролю; порушення перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звернення до суду в інтересах держави щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, а також стягнення у дохід держави коштів, одержаних за незаконними договорами, без встановлених законом підстав або з порушенням вимог законодавства; застосування заходів впливу за порушення бюджетного законодавства.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що вимога органу державного фінансового контролю, спрямована на коригування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства, є обов`язковою до виконання. Стосовно відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги, оскільки такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки, зокрема обов`язки для свого адресата, а відтак наділена рисами правового акту індивідуальної дії з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься, і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом.

Спірна вимога контролюючого органу є індивідуально-правовим актом і в силу закону є обов`язковою до виконання підконтрольною установою, якому вона адресована.

За приписами статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

У пункті 1 резолютивної частини Рішення від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України висловив позицію, що «конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №820/3534/16 дійшла висновку, що спір про правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий висновок був сформульований Верховним Судом України у постанові від 23 лютого 2016 року по справі № 818/1857/14, і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від цієї позиції.

Аналогічна правова позиція також підтримана Верховним Судом, зокрема у постанові від 08 травня 2018 року у справі № 826/3350/17, у якій за наслідками проведеного аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), сформульовано позицію, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю.

У постанові від 08 травня 2018 року у справі № 826/3350/17 Верховний Суд зазначив, що під час вирішення справ, предметом яких є правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, судам належить, виходячи із правової природи письмової вимоги контролюючого органу, враховувати чи прийнята вона на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством. З метою встановлення того, чи контролюючим органом при прийнятті спірної вимоги владні управлінські функції реалізовані у передбачений законом спосіб, суду належить надати правову оцінку змісту вимоги як індивідуально-правового акту.

Обґрунтованість, в силу статті 2 КАС України, є однією з обов`язкових ознак рішення (дії, бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, що підлягає встановленню адміністративним судом.

Отже, з метою дотримання завдань і основних засад адміністративного судочинства суди, які розглядали справу і наділені процесуальними повноваженнями встановлювати і оцінювати фактичні обставини справи, об`єктивно мали право перевірити обґрунтованість доводів позивача щодо дотримання органом фінансового контролю законності при прийнятті спірної вимоги, а також обґрунтованість доводів контролюючого органу щодо того, чи породжує спірна вимога права і обов`язки позивача.

Верховний Суд у постановах від 20 лютого 2018 року у справі № 822/2087/17 та від 08 травня 2018 року у справі № 826/3350/17 зазначив, що висновок суду про те, що збитки контролюючим органом можуть бути стягнуті лише в ході відповідного судового процесу (а не шляхом пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги), не спростовує того, що «законна вимога» контролюючого органу, як індивідуально-правовий акт, повинна відповідати вимогам закону в частині її змісту і форми. Саме аналіз змісту вимоги контролюючого органу свідчить про те, чи такі вимоги дотримано та чи породжує така вимога права і обов`язки для підконтрольної установи.

З проведеного вище аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), висновується, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю.

Та обставина, що законодавство прямо передбачає порядок реалізації окремо взятого завдання чи функції контролюючого органу, зокрема стягнення збитків у судовому порядку на підставі пункту 10 частини першої статті 10 Закону № 2939-XII, з чим кореспондується пункт 50 Порядку № 550, жодним чином не відміняє чи спростовує того, що всі рішення, дії чи бездіяльність органів державного фінансового контролю, прийняті або здійснені при реалізації ними їх владних управлінських функцій, можуть бути окремим предметом судового розгляду при поданні відповідного адміністративного позову.

За своєю правовою природою реалізація контролюючим органом компетенції в частині пред`явлення обов`язкових до виконання вимог і в частині здійснення процедури стягнення заподіяних збитків передбачає наявність різних, окремих, незалежних процедур.

Таку ж саму правову позицію Верховний Суд застосував у постановах від 12 травня 2022 року у справі № 620/4169/20, від 22 жовтня 2020 року у справі № 820/3089/17, від 31 травня 2021 року у справі № 826/18686/16, від 31 серпня 2021 року у справі № 160/5323/20, від 02 листопада 2021 року у справі № 420/6808/19.

Аналогічна правова позиція, викладена Верховним Судом у постанові від 06 червня 2024 року у справі № 560/4308/22

У справі, що розглядається, зміст спірної вимоги, яка, як встановлено вище, є індивідуально-правовим актом, а відтак породжує права і обов`язки для підконтрольної установи, якій вона адресована, полягає в забезпеченні відшкодування збитків, встановлених контролюючим органом, позаяк в ході інспектування виявлено порушення вимог п.13.4 Правил благоустрою Львівської міської територіальної громади, затверджених Ухвалою Львівської міської ради від 21.04.2011 №376, п. 8.4 та п.8.5 Правил розміщення реклами у м. Львові, п.1,3,5 ст.9 Закону України про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні, наслідком чого стало заподіяння матеріальної шкоди (збитків) у зв`язку з тим, що підконтрольною установою не проведено позовної роботи з розповсюджувачами зовнішньої реклами щодо примусового стягнення КП Адміністративно технічне управління коштів у якості компенсації вартості проведеного демонтажу рекламних конструкцій та плати за їх зберігання на загальну суму 4525,4 тис. грн., з яких компенсація витрат за демонтаж 614,3 тис. грн. та плата за зберігання 3911,10 тис. грн.

Отож, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що пункти або частини вимоги, які не вказують на стягнення збитків, можуть бути перевірені судом у справі за відповідним позовом підконтрольної установи з їх оскарження. Проте, пункти або частини вимоги, які вказують на стягнення збитків мають перевірятись у судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю, а не за позовом підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною.

Збитки, щодо наявності яких зроблено висновок Держаудитслужбою, стягуються у судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю. Наявність збитків, правильність їх обчислення перевіряє суд, який розглядає позов про відшкодування збитків, а не позов підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №820/3534/16, постановах Верховного Суду від 30.07.2019 справа № 0740/1005/18, від 28.02.2020 справа № 1340/5972/18, від 10.11.2022 у справі №826/12663/18, від 03.11.2023 у справі №160/13920/20.

За таких обставин, орган фінансового контролю має право заявляти вимогу про усунення порушень, виявлених у ході перевірки підконтрольних установ, яка обов`язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства, не пов`язаних із стягненням виявлених в ході перевірки збитків.

Відтак, збитки, щодо наявності яких зроблено висновок Держаудитслужбою, стягуються у судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю.

Законність та правильність обчислення розміру збитків може бути предметом перевірки у судовому порядку за позовом державного фінансового контролю про їх стягнення, а не у справі за позовом підконтрольного об`єкта про визнання вимоги протиправною.

Аналогічні висновки щодо застосування наведених норм права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 в справі № 820/3534/16 і постановах Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 826/2525/15, від 07.02.2020 у справі № 803/634/17, від 14.02.2020 у справі № 825/3661/15-а, від 05.03.2020 у справі № 810/465/16, від 20.03.2020 у справі № 814/380/17, від 12.04.2023 у справі № 640/10063/21.

Щодо доводів скаржника стосовно можливості оскарження вимоги з приводу необхідності відшкодування збитків при розгляді справи за позовом підконтрольного суб`єкта про скасування такої вимоги у зв`язку з необхідністю застосування до спірних правовідносин правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 14.12.2023 у справі №1.380.2019.004998, постановах від 22 жовтня 2020 року у справі №820/3089/17, від 31 травня 2021 року у справі №826/18686/16, від 31 серпня 2021 року у справі №160/5323/20, від 2 листопада 2021 року у справі №420/6808/19, від 12 травня 2022 року у справі №620/4169/20, від 22 грудня 2022 року у справі №826/13003/17, від 21 березня 2023 року у справі № 560/4370/22, від 06 липня 2023 року у справі №1740/2398/18, то суд апеляційної інстанції зазначає, що судова практика з указаного процесуального питання сформована Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 21.11.2018 в справі № 820/3534/16), відповідно до якої законність та правильність обчислення розміру збитків може бути предметом перевірки у судовому порядку за позовом державного фінансового контролю про їх стягнення, а не у справі за позовом підконтрольного об`єкта про визнання вимоги протиправною.

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 11 жовтня 2023 року в справі № 607/1662/21 та постанові від 17 січня 2024 року в справі №932/9029/23 звернула увагу на те, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отож, правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду мають перевагу над висновками Верховного Суду, тому саме вони підлягають застосуванню.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів відхиляє вище приведені доводи апеляційної скарги та зазначає, що у випадку відсутності факту добровільного відшкодування збитків, такі збитки стягуються примусово в судовому порядку з особи, яка їх заподіяла, питання щодо наявності збитків та їх розміру має перевірятись судом, який розглядає позов про їх стягнення, а не судом за позовом підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною.

Як наслідок, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що законність та правильність обчислення розміру збитків може бути предметом перевірки у судовому порядку за позовом державного фінансового контролю про їх стягнення, а не у справі за позовом підконтрольного об`єкта про визнання вимоги протиправною.

Враховуючи вказане, перевірку обґрунтованості оскаржуваної вимоги відповідача має здійснювати суд, що розглядає позов про стягнення відповідних збитків, визначених у вимозі.

Отож колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.

Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.

Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у даній справі - відсутні.

Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства "Адміністративно-технічне управління" залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року у справі № 380/17238/22 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття. Порядок, строки та підстави подання касаційної скарги на рішення суду апеляційної інстанції визначено ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя С. М. Шевчук судді Р. В. Кухтей В. В. Гуляк Повне судове рішення складено 19 листопада 2024 року