Постанова

від 20.11.2024 по справі 638/10256/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Харків

справа № 638/10256/19

провадження № 22ц/818/2563/24

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Пилипчук Н.П.,

суддів Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря Львової С.А.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач Військова частина НОМЕР_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 лютого 2024 року в складі судді Шишкіна О.В.

в с т а н о в и в:

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що з 04 травня 2012 року він прийнятий на роботу та працював на посаді фахівця з державних закупівель відділу забезпечення у Військовій частині НОМЕР_1 .

20 лютого 2018 року він уклав контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу на особливий період та строком на три роки.

14 лютого 2018 року він подав заяву командиру Військової частини НОМЕР_1 про увільнення його від виконання службових обов`язків, у зв`язку з укладенням контракту на військову службу. Однак, 19 лютого 2018 року його звільнено у зв`язку зі вступом на військову службу згідно з п.3 ст.36 КЗпП України на підставі наказу №4-ОС від 19 лютого 2018 року.

Зазначив, що 09 січня 2019 року він подав заяву до відповідача про проведення службового розслідування по факту незаконного звільнення з займаної посади, скасування наказу про звільнення та поновлення його на роботі із виплатою заробітної плати за вимушений прогул. У відповіді ІНФОРМАЦІЯ_1 № 90/1185 від 01 лютого 2019 року вказано про те, що була проведена службова перевірка та прийняте рішення є законним, ніяких порушень не було.

Вважав, що його звільнення є протиправним, оскільки ним було укладено контракт на проходження військової служби в умовах особливого періоду, а відтак на нього поширюються положення ч.3 ст.119 КЗпП України.

Зазначив, що до 24 червня 2019 року він не отримував офіційних документів щодо звільнення.

Просив визнати незаконним та скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 (по особовому складу) від 19 лютого 2018 року № 4-ОС про звільнення ОСОБА_1 , фахівця з державних закупівель відділу забезпечення у зв`язку з вступом на військову службу; поновити ОСОБА_1 на роботі, на посаді фахівця з державних закупівель відділу забезпечення Військової частини НОМЕР_1 ; стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на його користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням та у зв`язку з несвоєчасною видачою трудової книжки; стягнути з відповідача на його користь витрати на правничу допомогу.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 лютого 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі, вирішити питання щодо судових витрат.

Апеляційна скарга мотивована тим, що в останній день на роботі він працював та виконував свої трудові обов`язки, однак ніяких дій щодо видачі йому документів керівництвом не було здійснено, тобто він не отримав ані трудової книжки, ані копії наказу про звільнення, а також з ним не було проведено розрахунок у день звільнення, що не заперечується відповідачем. Саме 24 червня 2019 року ним отримано вказані документи, а до суду він звернувся 06 липня 2019 року, тобто у місячний строк з дня коли йому стало відомо про дату, реквізити наказу та підставу звільнення. Зазначив, що до моменту подачі заяви в червні 2019 року до відповідача про видачу документів, він перебував на військовій службі відповідно до укладеного контракту, перебував у місці дислокації частини та виконував бойові завдання, отже з об`єктивних причин, що не залежали від нього не міг раніше звернутися до відповідача. про своє звільнення він дізнався від колег. Зазначив, що на момент звільнення він був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , а на момент звернення до суду з даним позовом за іншою адресою: АДРЕСА_2 , що судом першої інстанції також проігноровано. Вказав, що подання 09 січня 2019 року заяви до відповідача щодо проведення службового розслідування було обумовлено наявністю пліток та розмов серед колег, оскільки саме завдяки цьому йому стало відомо про звільнення. Посилався на те, що належних та допустимих доказів його відмови від отримання трудової книжки відповідачем не надано, навпаки матеріали справи містять його заяву від червня 2019 року про отримання документів.

Відзивів на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, рішення суду скасувати.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що звільнення позивача відбулося незаконно. Проте позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом, причини пропуску цього строку не є поважними. Підстави для поновлення пропущеного строку звернення до суду відсутні.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 04 травня 2012 року прийнятий на роботу та працював на посаді фахівця з державних закупівель відділу забезпечення у Військовій частині НОМЕР_1 на підставі наказу № 24-06 від 04 травня 2012 року, що підтверджується записом № 4 від 04 травня 2012 року у трудовій книжці серії НОМЕР_2 (а.с.11).

14 лютого 2018 року на ім`я начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) надійшла заява фахівця з державних закупівель ОСОБА_1 , в якій останній просив у зв`язку з прийняттям на військову службу за контрактом увільнити його від виконання обов`язків з 19 лютого 2018 року із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку (а.с.16).

20 лютого 2018 року ОСОБА_1 уклав контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу, строком на 3 (три) роки, який набирав чинності з 20 лютого 2018 року. (а.с.14-15).

Наказом командира Військової частини НОМЕР_3 ОСОБА_2 № 4-ОС від 19 лютого 2018 року, ОСОБА_1 звільнено у зв`язку зі вступом на військову службу 19 лютого 2018 року, згідно з п.3 ст.36 КЗпП України. Підстава: повідомлення ІНФОРМАЦІЯ_3 № 55 від 13 лютого 2018 року вх. №4119 від 14 лютого 2018 року (а.с.12).

Про звільнення ОСОБА_1 у трудовій книжці здійснено запис № 5 від 19 лютого 2018 року.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, встановлюють гарантії військовослужбовцям.

Закон України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (в редакції на час призову позивача) (далі - Закон № 2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, він також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, отже є спеціальним у частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу.

Частиною другою статті 15 Закону № 2232-XII визначено, що громадяни призовного віку в добровільному порядку можуть бути прийняті на військову службу за контрактом на умовах, передбачених частиною першою статті 20 цього Закону, та в порядку, визначеному положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно з частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

Відповідно до статті 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно з Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303 про часткову мобілізацію, затвердженим Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII, в Україні почав діяти особливий період.

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17, провадження № 11-609апп19).

Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України (у редакції станом на час звільнення позивача) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Отже, за працівниками, прийнятими на військову службу за контрактом під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, у якому вони працювали на час призову.

Подібні правові висновки щодо застосування вказаних норм матеріального права викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 577/203/17-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 631/1919/16-ц, від 25 липня 2018 року у справі № 761/33202/16-ц, від 04 лютого 2019 року у справі № 426/11214/17, 07 жовтня 2020 року у справі № 505/3941/16-ц, провадження № 61-30300св18, від 10 липня 2024 року у справі № 545/1584/23 (провадження № 61-7299св24), постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17, провадження № 11-609апп19.

Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 звільнено з посади фахівця з державних закупівель відділу забезпечення у Військовій частині НОМЕР_1 наказом командира Військової частини НОМЕР_3 № 4-ОС від 19 лютого 2018 року, у зв`язку зі вступом на військову службу 19 лютого 2018 року, згідно з п.3 ст.36 КЗпП України.

Разом з тим, на ОСОБА_1 поширюються гарантії, визначені ч.3 ст.119 КЗпП України, зокрема ті, що на час проходження військової служби за працівником зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток, у зв`язку з чим звільнення позивача із займаної посади на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України відбулось незаконно.

Виходячи з наведеного колегія суддів дійшла висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням частини третьої статті 119 КЗпП України, оскільки позивач уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України протягом особливого періоду, тому вказане свідчить про незаконність дій роботодавця.

Проте, Законом Українивід 1липня 2022року №2352-IX«Про внесеннязмін додеяких законодавчихактів Українищодо оптимізаціїтрудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Таким чином, із набранням чинності Законом №2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участю працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом, тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.

Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набрання чинності цим Законом (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.

Саме такий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 204/10216/22 (провадження № 61-7745св23).

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України«Про оплатупраці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою Кабінетуміністрів Українивід 08лютого 1995№ 100 (далі - Порядок).

З урахуванням цих норм, зокрема абзацу четвертого пункту 2 Порядку, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 3 Порядку при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення (пункт 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»).

З довідки № 277 від 13 червня 2019 року вбачається розмір заробітної плати ОСОБА_1 за січень 2018 року в розмірі 7875,30 грн та грудень 2017 року в розмірі 8082,22 грн.

Отже, за два місяці роботи перед спірним періодом середньоденний заробіток позивача складає: (7578,30 грн + 8082,22 грн)/41 робочих днів = 381,96 грн.

За період з 19 лютого 2018 року по 18 липня 2022 року включно 1105 робочих днів. Таким чином за вказаний період розмір середнього заробітку становить 422065,80 грн, що і підлягає стягненню з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 .

Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, що містяться у постанові від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в рішенні.

Відповідно до частини першої статті 47КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Частиною першою статті 233КЗпП України в редакції, чинній на час звільнення позивача, встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Таким чином, на момент звільнення ОСОБА_1 приписи статті 233 КЗпП Українивстановлювали місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення для такого звернення.

У постанові від 26 травня 2021 у справі №640/18236/17-ц Верховний Суд зазначив, що «установлені статтею 233КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущений без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк».

Застосування вказаних вище положень законодавства у справах про звільнення, зокрема при визначенні моменту, з якого обчислюється строк звернення до суду в цих справах, має особливе значення, оскільки, за загальним правилом, наказ про звільнення не може бути доведений до відома працівника в інший спосіб, окрім як шляхом ознайомлення з цим наказом післявручення його копії роботодавцем у встановленому законом порядку.

У такому випадку працівник в належний спосіб може дізнатись про своє звільнення та про мотиви прийняття відповідного рішення роботодавця (наказу, розпорядження про звільнення) лише після ознайомлення зі змістом такого акта, наведеними в ньому мотивами та правовими підставами та, відповідно, після цього матиме змогу підготувати аргументовану заяву (скаргу) щодо захисту своїх трудових прав і передбачених законом гарантій.

Системний аналіз статей 47 та 233 КЗпП України дозволяє дійти висновку, що норма статті 233 КЗпП України пов`язує початок перебігу строку звернення особи до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільненнявиключно з обставинами, визначеними у статті 47 цього Кодексу (вручення роботодавцем працівникові копії наказу (розпорядження) про звільнення).

При цьому реалізація передбаченого статтею 47 КЗпП України права працівника отримати в день звільнення копію наказу про звільнення кореспондується не лише з обов`язком роботодавця видати вказанийдокумент, а й із добросовісною поведінкою самого працівника, який за наявності відповідної пропозиції роботодавця та фактичної можливості отримати ці документи, не ухиляється від їх отримання.

При таких обставинах, в цій конкретній справі важливим є встановлення судом факту належного виконання власником або уповноваженим ним органом імперативно встановленого частиною першою статті 47 КЗпП України обов`язку вручення працівникові копії наказу (розпорядження) про звільнення або встановлення факту недобросовісної поведінки останнього при отриманні пропозиції роботодавця щодо отримання цього акта, оскільки, як зазначено вище, виключно з вказаними обставинами стаття 233 КЗпП України пов`язує початок перебігу строку звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі.

При цьому слід ураховувати, що за відсутності встановлення факту ухилення позивача від отримання у роботодавця копії наказу про звільненняпередчасними є висновки щодо можливості пов`язувати початок перебігу строку звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі з обставинами отримання робітником інформації про його звільнення та/або отримання відповідних документів в інший спосіб, ніж передбачено положеннями статті 47 КЗпП України.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 485/1238/23 (провадження № 61-3372св24).

Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, норма статті 233 КЗпП України деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки: в залежності від того, яка з цих подій відбулася раніше.

Отже, для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки. Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обрахунку початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.

Саме такий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 451/823/21 (провадження № 61-13058св23).

Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 звільнено з займаної посади 19 лютого 2018 року, однак матеріали справи не містять та відповідачем не надано доказів того, що позивач в день звільнення отримав копію наказу про звільнення або трудову книжку або відмовився від отримання вказаних документів.

Посилання відповідача на те, що працівник був обізнаним про дату та підставу свого звільнення, зокрема, 20 лютого 2018 року та 04 квітня 2018 року направлено на адресу ОСОБА_1 повідомлення щодо отримання трудової книжки та копії наказу про звільнення, маючи фактичну можливість їх отримати, безпідставно відмовлявся від отримання цих документів, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Так, суд першої інстанції помилково вважав, що роботодавець неодноразово повідомляв ОСОБА_1 про необхідність отримання трудової книжки та копії наказу про звільнення, оскільки матеріали справи свідчать про те, що на момент звільнення він був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , ця адреса зазначена в контракті від 20 лютого 2018 року, копію якого було отримано відповідачем. Однак Військова частина НОМЕР_1 направила ОСОБА_1 повідомлення № 30/1870 від 20 лютого 2018 року про необхідність прибути до відділу кадрів для ознайомлення з наказом про звільнення, остаточного розрахунку та забрати трудову книжку на адресу: АДРЕСА_3 , а також на адресу в м. Київ.

В подальшому 09 січня 2019 року ОСОБА_1 направив Військовій частині НОМЕР_1 заяву, в якій зазначив про те, що йому стало відомо про його звільнення та просив призначити службове розслідування, акт службового розслідування надіслати на адресу: АДРЕСА_4 , до вимоги. У відповіді Державної Прикордонної служби України Східного регіонального управління № 90/1185 від 01 лютого 2019 року, ОСОБА_1 повідомлено про право останнього на оскарження наказу про звільнення. При цьому управлінням так і не надано позивачу ані трудової книжки, ані копії наказу про звільнення.

Отже, з матеріалів справи вбачається, що повідомлення про звільнення з пропозицією отримати копію наказу та трудової книжки не направлялося відповідачем на актуальні адреси місця реєстрації, місця знаходження та місця проходження служби позивача, які були відомі відповідачу.

Виходячи з наведеного, вважати, що роботодавець вживав необхідні заходи та створив необхідні умови для отримання документів працівником, підстави відсутні.

Суд першої інстанції помилково вважав, що ОСОБА_1 не пізніше ніж 05 січня 2019 року був обізнаний про наявність наказу про звільнення та правової підстави звільнення, оскільки позивач отримав копію наказу про своє звільнення у червні 2019 року, тому лише після ознайомлення зі змістом такого акта, наведеними в ньому мотивами та правовими підставами звільнення отримав можливість підготувати аргументовану заяву (скаргу) щодо захисту своїх трудових прав і передбачених законом гарантій.

Ураховуючи норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та встановивши, що доказів отримання позивачем наказу про звільнення або видачі трудової книжки матеріали справи не містять та відповідачем їх не надано, апеляційний суд дійшов висновку про дотримання позивачем вимог статті 233 КЗпП України при зверненні до суду з цим позовом, оскільки позивач отримав копію наказу про своє звільнення у червні 2019 року, а звернувся до суду із даним позовом поштою 05 липня 2019 року, тобто в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення.

При цьому колегія суддів зазначає, що позивачем не надано доказів отримання копії наказу про звільнення саме 24 червня 2019 року. В свою чергу зі змісту копії цього наказу, долученого до матеріалів справи вбачається, що копія наказу завірена 12 червня 2024 року. Таким чином, враховуючи дату звернення до суду з позовом 05 липня 2019 року, місячний строк не пропущено.

Виходячи з наведеного колегія суддів дійшла висновку про те, що роботодавець не вжив необхідні заходи та не створив належні умови для отримання документів працівником раніше ніж червень 2019 року.

З матеріалів справи вбачається, що звертаючись до суду з даним позовом, позивач просив стягнути з відповідача витрати на правову допомогу.

Матеріали справи свідчать про те, що в суді першої інстанції інтереси ОСОБА_1 представляв адвокатка Бикова О.Ю., яка діяла на підставі адвокатської угоди від 11 червня 2019 року, ордеру на надання правничої (правової) допомоги серії ХВ № 698045 від 05 липня 2019 року та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ХВ № 000113 від 01 квітня 2015 року.

З акту прийому-передачі від 05 липня 2019 року вбачається, що адвокаткою надано наступні послуги: аналіз судової практики, вивчення документів та формування правової позиції вартість 600,00 грн; складання позовної заяви вартість 2000,00 грн, а всього 2600,00 грн.

З акту прийому-передачі від 22 жовтня 2019 року вбачається, що адвокаткою надано наступні послуги: участь у судових засіданнях 30 липня 2019 року вартість 1200,00 грн, 03 жовтня 2019 року вартість 1200,00 грн, а всього 2400,00 грн.

За змістомстатті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до статті 33 Правил адвокатської етики, єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту є гонорар.

Розмір гонорару та порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про надання правової допомоги. Засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат по справі тощо) визначаються за домовленістю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді.

Згідно вимог статті 137ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі, гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 8 статті 141ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставістатті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі№ 755/9215/15-цта в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі№ 922/445/19міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Аналогічні висновки наведено також в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі№ 648/1102/19та від 11 листопада 2020 року у справі№ 673/1123/15-ц.

Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, витрат на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права.

Разом з тим, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі№ 910/353/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц.

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження№ 61-13608св20).

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони, тощо.

Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), від 31 липня 2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 20 вересня 2023 року у справі № 753/7936/22 (провадження № 61-1519св23).

Враховуючи складність справи та виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної роботи, а також враховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, колегія суддів дійшла висновку, що справедливим і співмірним буде стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 5000,00 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції.

Статтею 263ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріально права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, судова колегія вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі дослідив обставини справи та наявні у справі докази, не надав їм належну оцінку, не з`ясував належним чином фактичні обставини справи щодо заявлених вимог і того, яка саме правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин рішення суду підлягає скасуванню із задоволенням позовних вимог, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки вимоги позовної заяви та апеляційної скарги задоволено, тому судовий збір за подачу позову в розмірі 1536,80 грн (768,40х2) та апеляційної скарги в розмірі 2305,20 грн підлягає стягненню з Військової частини НОМЕР_1 на користь держави.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 лютого 2024 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 (по особовому складу) від 19 лютого 2018 року № 4-ОС про звільнення ОСОБА_1 , фахівця з державних закупівель відділу забезпечення у зв`язку з вступом на військову службу.

Поновити ОСОБА_1 на роботі, на посаді фахівця з державних закупівель відділу забезпечення Військової частини НОМЕР_1 .

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за період з 19 лютого 2018 року по 18 липня 2022 року в розмірі 422065,80 грн.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь держави судовий збір за подачу позову та апеляційної скарги в розмірі 2305,20 грн.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 5000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий Н.П. Пилипчук

Судді О.В. Маміна

О.Ю. Тичкова

Повний текст постанови складено 20 листопада 2024 року.