Рішення

від 11.11.2024 по справі 910/8000/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.11.2024Справа № 910/8000/24За позовом Громадської організації "Офіс Трансформації"

до Національного університету біоресурсів і природокористування України

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про зобов`язання вчинити дії

Суддя Усатенко І.В.

Секретар судового засідання Літовка М.В.

Представники учасників справи:

від позивача: Линдюк С.С.

від відповідача: не з`явились

від третьої особи: не з`явились

У судовому засіданні 11.11.2024, в порядку ст. 240 ГПК України, було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Громадська організація "Офіс Трансформації" звернулась до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Національного університету біоресурсів і природокористування України про зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовані не дотриманням відповідачем свого обов`язку, як власника (користувача) пам`ятки культурної спадщини укласти охоронний договір.

Ухвалою суду від 02.07.2024 позовну заяву залишено без руху, надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

10.07.2024 від позивача через канцелярію суду надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви на виконання ухвали від 02.07.2024.

Ухвалою суду від 11.07.2024 відкрито провадження у справі № 910/8000/24, розгляд справи вирішено здійснювати у порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 22.08.2024. Залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

29.07.2024 від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву.

05.08.2024 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив.

12.08.2024 від позивача до суду надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

16.08.2024 від відповідача до суду надійшло заперечення на відповідь на відзив.

20.08.2024 від позивача до суду надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 22.08.2024 суд протокольною ухвалою оголосив перерву до 12.09.2024 року.

12.09.2024 від відповідача до суду надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів.

Ухвалою суду від 12.09.2024 закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до розгляду по суті на 28.10.2024.

В судовому засіданні 28.10.2024 оголошено перерву до 11.11.2024.

01.11.2024 від позивача надійшли додаткові пояснення.

В судове засідання 11.11.2024 представники відповідача та третьої особи не з`явились, про дату та час судового розгляду були повідомлені належним чином.

Неявка представників відповідача та третьої особи не перешкоджає розгляду справи по суті.

Представник позивача в судовому засіданні 11.11.2024 підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у заявах по суті спору.

Відповідно до ст. 217 ГПК України про закінчення з`ясування обставин та перевірки їх доказами суд зазначає в протоколі судового засідання і переходить до судових дебатів.

В судових дебатах представник позивача просив позовні вимоги задовольнити.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд м. Києва,

ВСТАНОВИВ:

Оскільки позивачем у даній справі є Громадська організація "Офіс Трансформації", яка звертається в інтересах мешканців міста Києва та своїх членів, а також враховуючи заперечення відповідача щодо необґрунтованості позивачем підстав для звернення до суду, першочерговому дослідженню підлягає питання щодо наявності/відсутності підстав у вказаної громадської організації для звернення до суду з даним позовом.

Згідно із рішенням Конституційного Суду України від 28.11.2013 №12-рп/2013 громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (п. 2.6 рішення).

Особливості правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів аналізувалися Верховним Судом у справі №815/291/17, в постанові від 14.03.2018 Верховний Суд дійшов такого висновку:

"32. Громадські організації є організаційно-правовою формою діяльності людей, які об`єднуються для спільного здійснення та захисту своїх прав, свобод та інтересів, які відображаються у статуті громадської організації у вигляді мети та напрямів її діяльності. Таким чином, діяльність громадських організацій не можна розглядати абстрактно, без зв`язку з її метою та правами людей (її членів), що об`єдналися. Створюючи громадську організацію або вступаючи до неї, її члени об`єднуються на визначених статутом умовах для спільної реалізації своїх прав.

Отже, вирішуючи питання щодо права громадських організацій на звернення до суду в інтересах інших осіб, суди повинні з`ясувати:

- статус громадської організації та її засновників, їх безпосередню заінтересованість у вирішенні питання, що є предметом позову;

- мету громадської організації та її безпосередній зв`язок з предметом позову;

- інтереси яких саме осіб є предметом судового захисту;

- чи зверталися ці особи за захистом своїх прав до громадської організації;

- добросовісність дій громадської організації, що звертається до суду".

Застосовуючи ці загальні підходи до справи, що розглядається, суд бере до уваги визначені в статуті мету та напрямки діяльності позивача.

Згідно із п.2.1. статуту позивача діяльність організації, має суспільний характер, що проявляється у її взаємодії з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями різних форм власності, встановленні партнерських відносин з іншими громадськими організаціями, рухами, фондами, зареєстрованими в Україні чи за її межами, громадянами України, іноземцями та/або особами без громадянства.

У пункті 2.4. статуту позивача визначено, що для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань організація у встановленому чинним законодавством порядку має право, зокрема:

2.4.1. Бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства.

2.4.2. Представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких і органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.

Відповідно до п.3.1. статуту позивача головною метою організації є спільна діяльність її членів, спрямована на реалізацію, задоволення та захист соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів членів організації, їх прав і свобод, які не суперечать законодавству України, забезпечення гармонійного розвитку та сприяння сталому соціально-економічному розвитку соціальних середовищ, міст, громад, територій будь-якого рівня, масштабу, групування та форми управління.

Згідно з п.3.2. статуту позивача основними напрямами його діяльності, є, зокрема: сприяння реалізацій інтересів членів організації, цивільних, економічних, соціальних і культурних прав; сприяння залученню громадськості до процесу прийняття рішень органами державної влади; моніторинг за ефективною роботою органів державної влади та місцевого самоврядування; сприяння розробці і проведенню енергетичного, екологічного та будівельного аудиту міст, промислових підприємств, об`єктів житлово-комунального господарства та поліпшенню екології в містах; представництво та захист інтересів членів організації перед органами державної влади та органами місцевого самоврядування, в установах, організаціях та підприємствах як в Україні, так і за кордоном.

Як вбачається з матеріалів справи, з метою захисту своїх порушених прав шляхом звернення до суду з позовом щодо бездіяльності відповідача та не укладенні охоронного договору щодо об`єкту культурної спадщини до позивача звернулися із письмовими зверненнями наступні особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , тощо, які проживають за адресою: АДРЕСА_1. Також з цього приводу звернулось Громадське об`єднання "Голосіївський шлях". Копії звернень долучені до матеріалів справи.

Частинами четвертою та п`ятою статті 54 Конституції України визначено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Конституція України також закріплює за кожним обов`язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66).

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України «Про охорону культурної спадщини», у преамбулі до якого зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності.

Суд звертає увагу й на те, що Законом України від 19 вересня 2013 року № 581-VII Україною ратифіковано Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.

Відповідно до преамбули до Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони цієї Конвенції, у тому числі й Україна, наголошуючи, зокрема, на значенні й потенціалі розумного використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку та якості життя в постійно мінливому суспільстві, посилаючись на різні документи Ради Європи, особливо на Європейську культурну конвенцію (1954 року), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи (1985 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) (1992 року) та Європейську ландшафтну конвенцію (2000 року), домовилась: визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції стосовно:

- ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;

- найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників (пункти b), c), d) статті 1 Конвенції).

Згідно із статтею 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони зобов`язуються, зокрема: визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства; підвищувати цінність культурної спадщини через її виявлення, вивчення, тлумачення, захист, збереження та представлення; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на територіях під їхньою юрисдикцією, незалежно від її походження; розробляти інтегровані стратегії для сприяння виконанню положень цієї Конвенції ( пункти a), b), e), f), g) цієї статті Конвенції).

Отже, згідно з вищенаведеними приписами правових норм національного законодавства і положень актів міжнародного права, ратифікованих Україною, культурна спадщина перебуває під охороною закону, а держава забезпечує збереження об`єктів, що становлять культурну цінність, до яких Закон України «Про охорону культурної спадщини» відносить об`єкти, що становлять цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Збереження об`єктів культурної спадщини, їх охорона, яка полягає, у тому числі, у запобіганні їхньому руйнуванню або заподіянню шкоди, зокрема, у результаті здійснення несанкціонованої господарської діяльності, забезпеченні захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь є одним із пріоритетних та головних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

При цьому Україною взято міжнародне зобов`язання визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості, визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на її території як в цілому, так і у певних населених пунктах - історичних населених містах України.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 826/12524/18, від 14 серпня 2018 року у справі № 826/14581/14, від 31 липня 2019 року у справі № 813/4701/16, від 16 березня 2020 року у справі № 826/6522/15, від 1 лютого 2023 у справі № 260/2284/21.

З урахуванням наведеного вище, суд дійшов висновку, що Громадська організація "Офіс Трансформації", наділена правом на представництво в суді, у тому числі, культурних інтересів суспільства та окремих його членів з метою захисту порушених прав людини і громадянина або з метою усунення порушень вимог законодавства про охорону культурної спадщини.

Щодо обґрунтованості заявлених Громадською організацією позовних вимог, суд зазначає наступне.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений в пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19.

Позивач просить зобов`язати Національний університет біоресурсів і природокористування України укласти з Департаментом охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) охоронний договір на будівлю Водонапірної башти (розташований за адресою: м. Київ, вул. Горіхуватський шлях, 11а), який є щойно виявленим об`єктом культурної спадщини місцевого значення міста Києва, на умовах і в порядку, визначеними постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року №1768.

Як вбачається з матеріалів справи у відповідача на праві господарського відання перебуває водонапірна башта "А", загальною площею 66,7 кв м, по вул. Горіхуватський шлях 11 а у місті Києві (дата реєстрації права: 26.01.2021).

Наказом Департаменту охорони культурної спадщини Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №10 від 13.02.2023 року водонапірну вежу (м. Київ, вул. Горіхуватський шлях, 11А) внесено до Переліку об`єктів культурної спадщини м. Києва.

З долученого до матеріалів справи листа від 19.07.2023 № 1083 адресованого відповідачем адвокату позивача вбачається, що Департамент охорони культурної спадщини своїм листом від 02.05.2023 вх № 1177 повідомив Університет, що водонапірна башта по вул. Горіхуватський шлях занесена до переліку об`єктів культурної спадщини міста Києва.

Отже, матеріалами справи підтверджено, що відповідач був повідомлений про набуття водонапірною баштою статусу пам`ятки культурної спадщини 02.05.2023.

Згідно п. 12 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини" від 28 грудня 2001 р. № 1768 (далі Постанова № 1768) власник (користувач) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у власність (користування) укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Пунктом 13 Постанови № 1768 передбачено, що після внесення об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України або набуття ним правового статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власнику (користувачу) цього об`єкта або уповноваженому ним органу (особі). У такому разі власник (користувач) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання такого повідомлення.

Тобто, відповідач зобов`язаний був укласти охоронний договір до 02.06.2023.

Проте, сторони не заперечуються та не спростовують обставин, що такий договір укладений не був.

Згідно п. 20 Постанови № 1768 охоронний договір на щойно виявлений об`єкт культурної спадщини чи його частину складається за формою згідно з додатком 2 та повинен містити такі додатки: 1) акт візуального обстеження з фотофіксацією, що не перевищує трьох місяців до дати укладення охоронного договору. Для комплексів (ансамблів) складається окремий акт на кожну їх складову. Акт візуального обстеження поновлюється не рідше ніж раз на три роки. Якщо стан об`єкта культурної спадщини значно змінився після проведення робіт на об`єкті, - протягом п`яти календарних днів після його зміни; 2) план території об`єкта культурної спадщини; 3) облікова картка (форма якої визначається МКІП).

Докази звернення відповідача до третьої особи з приводу укладення охоронного договору в матеріалах справи відсутні. Проте, матеріали справи містять докази звернення відповідача до Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам`яток історії, культури і заповідних територій з приводу розробки проекту охоронного договору. Проте, проект не був розроблений, в зв`язку з відсутністю у відповідача коштів на оплату послуг центру.

Постанова № 1768 дійсно містить додаток 2 з типовою формою охоронного договору на щойно виявлений об`єкт культурної спадщини. І позивач просить зобов`язати укласти договір на умовах та в порядку визначеному Постановою № 1768.

Проте, типовий договір з постанови № 1768 є загальним, ніяким чином не пов`язаним з конкретним об`єктом культурної спадщини. Такий договір не містить обов`язкових додатків, про які в позовних вимогах не йдеться.

Крім того, серед додатків зазначено облікову картку (форма якої визначається МКІП), а в наказі Департаменту охорони культурної спадщини № 10 від 13.02.2023 зобов`язано не користувача пам`ятки культурної спадщини, а Комунальний заклад "Центр консервації предметів археології" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) забезпечити складання облікової документації на щойно виявлений об`єкт культурної спадщини. Проте інформація про виготовлення такої документації в матеріалах справи відсутня. А тому безпідставним є зобов`язання виключно відповідача вчиняти дії пов`язані з укладенням спірного договору у визначеному законодавством порядку.

Відповідно до ст. 184 ГК України при укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу. Укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.

Згідно ст. 179 ГК України Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади, державні органи та органи державної влади можуть рекомендувати суб`єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори. Укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язком для суб`єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим державним органом або органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

Відповідно до ч. 9 ст. 238 ГПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

Однак, позивачем не було надано проект договору, а вказано лише посилання на примірний договір, викладений у Постанові № 1768, який не є проектом договору, оскільки, не містить жодних умов пов`язаних безпосередньо з об`єктом даного спору.

Такі абстрактні зобов`язання без конкретизації, пов`язаної безпосередньо з об`єктом культурної спадщини, уже містяться у Законі України "Про охорону культурної спадщини" і їх в будь-якому випадку має виконувати користувач об`єкта.

Суд наголошує, що відповідно до ст. 23 Закон України "Про охорону культурної спадщини" усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. При передачі пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у володіння, користування чи управління іншій особі істотною умовою договору про таку передачу є забезпечення особою, якій передається пам`ятка, щойно виявлений об`єкт культурної спадщини чи її (його) частина, збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини відповідно до вимог цього Закону та умов охоронного договору, укладеного власником або уповноваженим ним органом (особою) з відповідним органом охорони культурної спадщини. Порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України. Відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов`язків, що випливають із цього Закону.

Отже наявність чи відсутність охоронного договору ніяким чином не впливає на схоронність об`єкту культурної спадщини, оскільки, обов`язки з його збереження виникають з факту користування та Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Суд відзначає, що Законом України "Про охорону культурної спадщини" передбачені наслідки неналежного виконання користувачем пам`ятки своїх зобов`язань, що виникають з закону.

Відповідно до ст. 44 Закону України "Про охорону культурної спадщини" відповідний орган охорони культурної спадщини накладає на юридичну особу, яка є власником або уповноваженим ним органом чи замовником робіт, такі фінансові санкції: за проведення будь-яких незаконних робіт, що можуть завдати або завдали шкоди пам`ятці, її території, охоронюваній археологічній території, охоронним зонам, історичним ареалам населених місць, - у розмірі від тисячі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за недодержання вимог щодо захисту, збереження, утримання, використання, реставрації, реабілітації пам`яток, у тому числі тих вимог, що передбачені охоронними договорами, умисне доведення їх до стану руйнації - у розмірі від тисячі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за вчинення дій, передбачених абзацами другим і третім цієї частини, щодо об`єкта всесвітньої спадщини, його території, буферної зони - у розмірі від п`яти тисяч до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за неподання, несвоєчасне подання або подання явно недостовірної інформації про виявлені у процесі земляних, будівельних, шляхових, меліоративних та будь-яких інших робіт об`єкти культурної спадщини - у розмірі від ста до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за ухилення власника пам`ятки або уповноваженого ним органу від підписання охоронного договору або за порушення ним режиму використання пам`ятки - у розмірі від ста до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за невиконання припису органів охорони культурної спадщини - у розмірі від п`ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Рішення органу охорони культурної спадщини про застосування фінансових санкцій може бути оскаржено до суду. Фінансові санкції, накладені органом охорони культурної спадщини, стягуються у встановленому законом порядку.

Також відповідно до ст. 46 Закону України "Про охорону культурної спадщини" за ухилення від підписання охоронних договорів на пам`ятки, порушення режиму використання пам`ятки, порушення режиму історико-культурного заповідника чи історико-культурної заповідної території, проведення ремонтних, реставраційних, реабілітаційних робіт на пам`ятці, зміну призначення пам`ятки, її частин та елементів, здійснення написів, позначок на ній, на її території та в її охоронній зоні без письмового дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини, ухилення від передачі в установленому порядку знайдених під час археологічних розвідок, розкопок рухомих предметів, пов`язаних з нерухомими об`єктами культурної спадщини, на постійне зберігання до музеїв (державних фондосховищ), у яких зберігаються музейні предмети і музейні колекції, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України, а також за невиконання законних вимог посадових осіб органів охорони культурної спадщини щодо усунення порушень вимог законодавства про охорону культурної спадщини або створення перешкод для їх діяльності винні особи притягаються до адміністративної відповідальності відповідно до закону.

Відповідно до ст.. 21 Закону України "Про охорону культурної спадщини" якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам`ятки їй загрожує пошкодження або знищення, відповідний орган охорони культурної спадщини робить власнику пам`ятки відповідне попередження. Якщо власник пам`ятки не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв`язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам`ятки позов про її викуп може бути пред`явлено без попередження. Викуплена пам`ятка переходить у власність держави. Викупна ціна пам`ятки визначається за згодою сторін, а в разі спору - судом.

Отже законодавством передбачено наслідки не виконання відповідачем своїх зобов`язань, в тому числі і щодо підписання охоронного договору. І відповідні наслідки не пов`язані з зобов`язанням укласти договір. А притягувати до відповідальності мають право виключно органи, визначені законом і у нормативно визначений спосіб. Суд відзначає, що в разі не дотримання відповідачем вимог законодавства пам`ятку культурної спадщини примусово відчужена або викуплена, як то передбачено ст.. 21 Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Суд наголошує, що зобов`язання відповідача укласти договір, без визначених конкретних умов, щодо конкретного об`єкту культурної спадщини є не ефективним способом захисту і ніяким чином не відновить права позивача.

Проте, в разі не виконання відповідачем вимог законодавства щодо збереження та належної експлуатації пам`ятки культурної спадщини, позивач не позбавлений права ініціювати відібрання пам`ятки, або залучити кошти для її належного утримання.

Виходячи з фактичних обставин справи та враховуючи наведені вище положення законодавства, суд вважає, що позивачем обрано не ефективний спосіб, оскільки задоволення вимоги про Зобов`язання Національного університету біоресурсів і природокористування України укласти з Департаментом охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) охоронний договір на будівлю Водонапірної башти, на умовах і в порядку, визначеними постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року №1768 не може призвести до захисту або відновлення будь-якого порушеного права (в разі його наявності), оскільки, типовий договір без конкретних умов щодо конкретного майна ніяким чином не змінює обов`язку відповідача дотримуватись вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини" та нести відповідальність за збереження об`єкта культурної спадщини, так як відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов`язків, що випливають із цього Закону.

Стала позиція щодо відсутності підстав для скасування акту індивідуальної дії після його виконання через порушення гарантій стабільності суспільних відносин та принципу правової визначеності була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.05.2021 у справі №9901/286/19, Верховним Судом у постанові від 27.10.2022 у справі №9901/97/21.

Оскільки позивачем було обрано не ефективний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови в позові, суд зауважує про недоцільність надання оцінки іншим аргументам позову.

Подібні за своїм змістом висновки були сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (провадження № 12-52гс20 ).

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, суд відмовляє у задоволенні позову.

Враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом, інші доводи сторін, не беруться до уваги, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Судовий збір згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ч. 3,4 ст. 13, ч.1 ст. 73, ч.1 ст. 74, ч.1 ст. 77, ч.1 ст. 79, ст.ст. 129, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У позові Громадської організації "Офіс Трансформації" (02160, м. Київ, вул. Регенераторна, 4 кв. 9110, ідентифікаційний код 43941764) про зобов`язання Національного університету біоресурсів і природокористування України (03041, м. Київ, вул. Героїв Оборони, 15, ідентифікаційний код 00493706) укласти з Департаментом охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (04070, м. Київ, вул. Спаська, 12, ідентифікаційний код 42475311) охоронний договір на будівлю Водонапірної башти (розташований за адресою: м. Київ, вул. Горіхуватський шлях, 11а), який є щойно виявленим об`єктом культурної спадщини місцевого значення міста Києва, на умовах і в порядку, визначеними постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року №1768 - відмовити повністю.

Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повне рішення складено 21.11.2024

Суддя І.В.Усатенко