Постанова

від 05.11.2024 по справі 367/9318/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/10297/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 листопада 2024 року місто Київ

справа № 367/9318/16-ц

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Левенця Б.Б., Ратнікової В.М.

за участю секретарів судового засідання - Балкової А.С., Савлук І.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_7 - ОСОБА_2 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 лютого 2024 року, повний текст рішення складено 04 березня 2024 року та на додаткове рішення Ірпінського міського суду Київської області 12 березня 2024 року, ухвалені під головуванням судді Мерзлого Л.В. у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Калинушка Оксана Олексіївна про визнання недійсним договорів, скасування рішень, припинення права власності, витребування майна,-

В С Т А Н О В И В:

В грудні 2016 року позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до відповідача,в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:

визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 21 вересня 2016 року, укладений між ним та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського нотаріального округу Калинушкою О.О., реєстровий номер 5244;

скасувати рішення про державну реєстрацію права власності індексний номер 31498914 від 21 вересня 2016 року 15:02:47 про проведення державної реєстрації права власності на вказаний будинок за ОСОБА_4 ;

припинити право власності ОСОБА_4 на житловий будинок 32-34/2 ;

визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_2 від 21 вересня 2016 року, укладений між ним та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського нотаріального округу Калинушкою О.О., реєстровий номер 5248;

скасувати рішення про державну реєстрацію права власності індексний номер 31499027 від 21 вересня 2016 року 15:06:05 про проведення державної реєстрації права власності на вказаний будинок за ОСОБА_4 ;

припинити право власності ОСОБА_4 на житловий будинок 32-34/3 ;

зобов'язати ОСОБА_4 повернути йому житловий будинок АДРЕСА_3 .

В обґрунтування вимог посилався на те, що він є власником житлових будинків №32-34/2 , №32-34/3 , розташованих на земельній ділянці площею 0,0124 га (кадастровий номер 3210900000:01:093:0158) та земельній ділянці площею 0,0081 га (кадастровий номер 3210900000:01:093:01570) з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлових, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_4 . Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 січня 2015 року.

Вказував, що ОСОБА_5 без узгодження з ОСОБА_7 умов продажу об?єктів нерухомості, 21 вересня 2016 року, діючи на підставі нотаріально посвідченої довіреності, здійснив відчуження на користь ОСОБА_4 житлових будинків №32-34/2 та №32-34/3.

Позивач вважає, що спірні договори купівлі-продажу є недійними за декількома правовими підставами, а умови, передбачені спірними правочинами, є такими, що суперечать його волі та сприяли настанню несприятливих наслідків для нього.

Зазначав, що 27 вересня 2013 року між ним та ОСОБА_5 було укладено два попередні договори № Б/Н, де пунктами 1.1.1 та 1.2. попередніх договорів ОСОБА_7 зобов?язався в майбутньому укласти і належним чином посвідчити договір купівлі-продажу Індивідуальних житлових будинків за адресою: АДРЕСА_5 .

Посилався на те, що розпискою про отримання Гарантованого платежу за попередніми договорами купівлі-продажу, яку складено 01 жовтня 2013 року підтверджено, що відбулось отримання ОСОБА_7 від ОСОБА_5 грошових коштів в розмірі 431250,00 доларів США. Розпискою визначено, що грошові кошти надаються у вигляді Гарантованого платежу згідно попередніх договорів купівлі-продажу нерухомого майна в АДРЕСА_2.

Вказував, що він здійснював будівництво на власній земельної ділянці. З метою виділення об?єктів житлової нерухомості за попередніми договорами, відповідно до договору про поділ житлового будинку в натурі та припинення спільної сумісної власності від 15 січня 2015 року було створено 3 житлові будинки в АДРЕСА_7 з площами відповідно: 115,7 кв.м, 114,9 кв.м та 115,1 кв.м, які надалі підлягали відчуженню ОСОБА_5 шляхом укладення договору купівлі-продажу.

Зазначав, що згідно листа, датованого 10 березня 2017 року ОСОБА_5 звернувся до нього з пропозицією укладення та нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу об?єктів нерухомого майна за попередніми договорами. Тобто вже після звернення до суду. Але ще до цього часу, ОСОБА_5 без узгодження з ОСОБА_7 умов, ціни та сторони правочину, діючи за довіреністю, уклав оскаржувані договори, а саме продав ОСОБА_4 житлові будинки АДРЕСА_2 .

Посилався на те, що у вересні 2016 року ОСОБА_5 звернувся до суду у цивільній справі №367/7135/16-ц, в якій просив стягнути з ОСОБА_7 на свою користь кошти у розмірі 431250 доларів США. Підставою позову були попередні договори та розписка.

Вказував, що ОСОБА_5 самовільно здійснив продаж житлових будинків без урахування їх зобов?язання за попередніми договорами.

Позивач зазначав, що укладаючи спірні договори, ОСОБА_5 усвідомлював, що вчиняє правочини всупереч інтересам довірителя та бажає і свідомо допускає їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

Посилався на те, що зі змісту довіреності від 15 березня 2015 року ОСОБА_5 надано лише загальне право на управління та розпорядження майном позивача. Однак, в довіреності не визначено право останнього вчиняти від імені позивача будь-які юридичні дії (як того вимагають норми ЦК України), зокрема: продавати (відчужувати) об?єкти нерухомості, що як наслідок передбачає укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Вказував, що згідно договорів купівлі-продажу від 21 вересня 2016 року представником за довіреністю відчужено лише оспорювані житлові будинки №32-34/2 та №32-34/3 без оформлення окремих договорів щодо відчуження земельних ділянок.

Зазначав, що в наданій ним довіреності взагалі не йдеться про виділені земельні ділянки (кадастровий номер: 3210900000:01:093:0158 та кадастровий номер: 3210900000:01:093:0157), не говорячи вже про надане право розпорядження з конкретно визначеною юридичною дією - відчуження (продаж).

Посилався на те, що він не мав жодного наміру та волевиявлення відчужувати належну йому на праві приватної власності нерухомість на користь третіх осіб. Дані правочини не спрямовані на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними, не відповідають нормам законодавства України, а тому є оспорюваними та підлягають визнанню судом недійсними.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 лютого 2024 рокуу задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено.

Додатковим рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 12 березня 2024 рокустягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_5 витрати на правову допомогу у розмірі 37328,40 грн. та витрати на оплату послуг роботи експертів у сумі 40000 грн.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_7 - Татарченко К.В. подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та постановити нове, яким позов задовольнити, додаткове рішення скасувати та відмовити у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.

На обґрунтування вимог посилався на те, що суд першої інстанції недотримався принципу jura novit curia («суд знає закони»).

Вказував, що судом першої інстанції було досліджено тільки підстави недійсності спірних договорів на предмет застосування до них норм ст.232 ЦК України, щодо зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. Що в свою чергу призвело до винесення необгрунтованого рішення, ухваленого за неповного і не всебічного з`ясування обставин, на які посилався позивач як на підставу своїх вимог, які підтверджені відповідними доказами.

Зазначав, що відповідач по справі ОСОБА_4 , жодного разу не була присутньою у судових засіданнях, як і її представник, яка за сім років розгляду справи була присутньою лише на початку розгляду один або два рази, що може свідчити про незацікавленість відповідача у захисті права власності, та призводить до висновку про її формальну належність до спірного майна, тобто як реєстраційну дію в державному реєстрі.

Вказував, що навпроти, третя особа ОСОБА_5 був присутнім практично у всіх судових засіданнях і при захисті спірних договорів поводив себе як власник, який захищає власне нерухоме майно.

Посилався на те, що він не мав жодного наміру та волевиявлення безкоштовно (без зарахування виконання зобов`язання за попередніми договорами) відчужувати на користь третіх осіб належну йому на праві приватної власності нерухомість. Спірні правочини не спрямовані на реальне настання правових наслідків обумовлених ними, не відповідають цивільним та іншим нормативно-правовим актам України, а тому є оспорюваними та підлягають визнанню судом недійсними.

Звертав увагу на те, що відповідач ОСОБА_4 мешкає за однією й тією ж адресою з рідною сестрою третьої особи у справі ОСОБА_5 , а тому вважає, що спірні договори купівлі-продажу нерухомості укладені суто між близькими родичами за цінами, які не є ринковими, і більш того - за відсутності оплати вартості покупцями договорів, що має всі ознаки фіктивності.

Вказував, що відмовляючи у здійснені незалежної оцінки по визначенню ринкової вартості спірного майна, судом першої інстанції було допущено порушення процесуального права визначеного ст.ст.12, 43, 76, 95, 103 ЦПК України.

Зазначав, що суд першої інстанції, ухвалюючи додаткове рішення, не звернув увагу на те, що заявник до заяви не додав доказів направлення (надання) іншим учасникам справи (позивачу та відповідачу) копії заяви про ухвалення додаткового рішення. Судом першої інстанції учасникам справи така заява з додатками також не надсилалася, а відтак суд повинен був повернути заяву без розгляду.

11 червня 2024 року від третьої особи - приватного нотаріуса Ірпінського міського нотаріального округу Боярчук (Калинушка) О.О. на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість. Вказувала на те, що вона під час посвідчення спірних договорів купівлі-продажу перевірила відповідність вчинюваних правочинів чинному законодавству.

13 червня 2024 року від відповідача ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Вказувала на те, що позивач не надав доказів, які б підтверджували зловмисну домовленість між нею та третьою особою ОСОБА_5 . Зазначала, що всі аргументи позивача щодо нібито неправильного визначення вартості майна, необхідності додаткової оцінки землі та неправомірності ціни є безпідставними.

13 червня 2024 року від третьої особи ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.

Третя особа ОСОБА_5 в судовому засіданні апеляційного суду заперечував проти задоволення апеляційної скарги.

Відповідач ОСОБА_4 та третя особа приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Боярчук (Калинушка) О.О. в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Від третьої особи приватного нотаріуса Ірпінського міського нотаріального округу Боярчук (Калинушка) О.О. надійшла заява, в якій остання просила розглядати справу у її відсутність.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися у судове засідання, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для задоволення позову.

Такий висновок суду грунтується на нормах матеріального та процесуального права.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов?язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов?язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов?язків.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п?ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У силу частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Частиною третьою статті 238 ЦК України передбачено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

За змістом зазначеної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою, є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і іншої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) вчинення представником дій в межах наданих йому повноважень.

Укладення договору купівлі-продажу в ситуації, коли від імені продавця діє його представник, саме по собі не свідчить, що мала місце зловмисна домовленість представника із іншою стороною - покупцем.

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Тобто для задоволення позовних вимог на підставі статті 232 ЦК України необхідно на підставі належних доказів встановити, що представник сторони правочину вступив у зловмисну домовленість з іншою стороною і діяв при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя з волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц (провадження №61-11797св18) зроблено висновок щодо застосування статті 232 ЦК України та вказано, що під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.

Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов?язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об?єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв?язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Згідно з ч.1 ст.1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обова`язки довірителя.

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст.1003 ЦК України).

Відповідно до ст.1007 ЦК України довіритель зобов?язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. Довіритель зобов?язаний, якщо інше не встановлено договором: 1) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення; 2) відшкодувати повіреному витрати, пов?язані з виконанням доручення. Довіритель зобов?язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв?язку з виконанням доручення. Довіритель зобов?язаний виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить.

Встановлено, щозгідно нотаріально посвідченої довіреності від 13.03.2015, ОСОБА_7 уповноважив ОСОБА_5 бути його представником в будь яких установах, підприємствах та організаціях, незалежно від їх форм власності та підпорядкування, в тому числі органах виконавчої влади, місцевого самоврядування, органах та підприємствах технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об`єкти нерухомого майна, інших органах, що здійснюють державну реєстрацію та оформлення прав власності на об`єкти нерухомого майна, паспортному столі, благоустрою, підприємстві електромереж, газопостачання, виробничому управлінні водопровідно-каналізаційного господарства, у Державній реєстраційній службі, органах нотаріату, в податкових органах, підприємства зв`язку тощо, з питань: управління та розпоряджання (в тому числі оформлення договорів купівлі-продажу, міни, оренди, застави, іпотеки): квартири АДРЕСА_8 ; квартири АДРЕСА_9 ; квартири АДРЕСА_10 ; нежитловим приміщенням АДРЕСА_11 ; житловим будинком АДРЕСА_1 ; житловим будинком АДРЕСА_2 , які належать ОСОБА_7 на праві приватної власності, а також з питань оформлення відповідних документів, які будуть необхідні при виконанні цього доручення. Для цього ОСОБА_5 надається право: подавати від імені ОСОБА_7 заяви, в тому числі, заяви про реєстрацію права власності, клопотання, одержувати примірники договорів, витяги про реєстрацію права власності на нерухоме майно, отримувати необхідні документи, витяги, одержувати всі необхідні документи для відчуження нерухомого майна, включаючи витяги про реєстрацію прав власності на нерухоме майно, включаючи довідки форми №3, довідки ро відсутність заборгованості по комунальним та експлуатаційним платежам, зняти з реєстрації зареєстрованих осіб, висновки про наявні обмеження, ставити підписи від імені ОСОБА_7 на відповідних документах, підписувати договори (в тому числі купівлі-продажу, міни, оренди, застави, іпотеки) вищевказаних об`єктів нерухомого майна, отримувати грошові кошти як розрахунок по договорах, проводити необхідні розрахунки, в тому числі, по договорах (сплачувати необхідні платежі, податки, збори), а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством.

21.09.2016 року ОСОБА_5 , діючи в інтересах ОСОБА_7 як продавця, на підставі довіреності від 13.05.2015року, уклав договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , згідно якого відчужив вказану нерухомість на користь ОСОБА_4 .

Крім того, 21.09.2016 року ОСОБА_5 , діючи в інтересах ОСОБА_7 як продавця, на підставі довіреності від 13.05.2015року, уклав договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_2 , згідно якого відчужив вказану нерухомість на користь ОСОБА_4 .

Доводи позивача про зловмисну домовленість його представника з покупцем не підтвердились, зважаючи на зміст виданої позивачем довіреності від 13 травня 2013 року, якою він, як довіритель, наділив свого уповноваженого представника правом розпоряджатися будинками, з правом підписання цивільно-правових договорів щодо його відчуження, одержання грошових коштів за продаж нерухомості та сплати необхідних платежів, тобто фактично без будь-яких обмежень чи застережень.

Зі змісту виданої позивачем довіреності, чинність якої не оспорюється, слідує, що приватний нотаріус Калинушко О.О. роз'яснила позивачу зміст статей 203, 213, 214, 240, 244, 247, 248, 249, 1000, 1003, 1007 ЦК України, що підтвердив позивач своїм підписом у довіреності.

З огляду на наведене, позивач, надаючи зазначені повноваження, не міг не розуміти, що наданий представнику обсяг повноважень дозволяє відчужити нерухоме майно від його імені третій особі.

Відтак, ОСОБА_5 як представник ОСОБА_9 , під час вчинення спірних правочинів діяв у межах наданих йому довіреністю повноважень, а позивачем не доведено підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання договорів купівлі-продажу від 21 вересня 2016року недійсними.

Крім того, позивач як на підставу недійсності договорів купівлі-продажу від 21 вересня 2016 року посилався на те, що вони містять ознаки фіктивності, недобросовісності, метою яких було позбавлення позивача власності.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов?язується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), покупець приймає або зобов?язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Судом не встановлено обставин, що при укладенні договорів купівлі-продажу сторони мали на меті умисел на фіктивний правочин, передбачений статтею 234 ЦК України, тобто правочин без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних договорів купівлі-продажу недійсними на підставі статті 234 ЦК України.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивач не мав жодного наміру та волевиявлення безкоштовно (без зарахування виконання зобов`язання за попередніми договорами) відчужувати на користь третіх осіб належну йому на праві приватної власності нерухомість, колегія суддів вважає необгрунтованими, оскільки наявними у справі доказами та встановленими обставинами, не підтверджується що ОСОБА_5 укладаючи від імені позивача договори купівлі-продажу із відповідачкою ОСОБА_4 , діяв не в інтересах особи, яку він представляє, а у власних інтересах та/або інтересах відповідачки.

Щодо твердження позивача про те, що житлові будинки були продані за заниженою вартістю, колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з договорів купівлі-продажу житлового будинку, продаж будинків вчиняється за ціною по 200 000 грн. Розрахунок між сторонами проведено до підписання цих договорів. Оціночна вартість житлового будинку 200 000 грн., згідно Висновку про вартість майна, виданого ТБ «Універсальна» від 21 вересня 2016 року.

У своїх письмових поясненнях, які були подані до суду першої інстанції ОСОБА_4 зазначила, що вартість житлових будинків була узгоджена з позивачем у телефонній розмові.

У висновку рецензента ОСОБА_10 від 17 січня 2018 року на висновок про оцінку майна вказано, що висновок про проведення оцінки у цілому відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, але має незначні недоліки, що не вплинули на достовірність оцінки.

Згідно висновку судового експерта ОСОБА_11 за результатами проведення судово-економічної експертизи від 15.09.2018 року №15-2/09-18, позивач (продавець) отримав прибуток від продажу житлового будинку №32-34/2 у розмірі 83 670,64 грн., та від продажу житлового будинку №32-34/3 - 83 468,16 грн.

Згідно Декларації № ІУ142142410929 від 29.08.2014 року, про готовність об'єкта до експлуатації житлового будинку за адресою: АДРЕСА_12 собівартість 1 кв.м. загальної площі становить: 1 кв.м. = 350000 грн./345,7 кв.м. = 1012,44 грн.

Згідно Договору про поділ житлового будинку в натурі та припинення спільної сумісної власності, від 15.01.2015 року, житлового будинку АДРЕСА_4 загальною площею 345,7 кв.м. між ОСОБА_7 та ОСОБА_12 , поділено буд. № 32-34 , та утворені нові об'єкти нерухомості зблоковані будинки

№ 32-34/1 загальною площею 115,7 кв.м., № 32-34/2 загальною площею 114,9 кв.м., ; 32-34/3 загальною площею 115,1 кв.м. Загальна площа житлового будинку № 32 -34/2 - 114,9 кв.м.

Відповідно, розрахункова собівартість розраховується множенням загальної площі на собівартість 1 кв.м., і становить - 116 329,36 грн. (114,9 кв.м. х 1 012,44 грн.).

Відповідно прибуток, отриманий продавцем становить 83 670,64 грн. (200 000,00 грн. - 116 329,36 грн.).

Згідно Декларації № ІУ142142410929 від 29.08.2014 року, про готовність об'єкта до експлуатації житлового будинку за адресою: АДРЕСА_12 собівартість 1 кв.м. загальної площі становить: 1 кв.м. = 350000 грн./345,7 кв.м. = 1012,44 грн.

Згідно Договору про поділ житлового будинку в натурі та припинення спільної сумісної власності, від 15.01.2015 року, житлового будинку АДРЕСА_4 загальною площею 345,7 кв.м. між ОСОБА_7 та ОСОБА_12 , поділено буд. № 32-34 , та утворені нові об'єкти нерухомості зблоковані будинки

№ 32-34/1 загальною площею 115,7 кв.м., № 32-34/2 загальною площею 114,9 кв.м., ; 32-34/3 загальною площею 115,1 кв.м. Загальна площа житлового будинку № 32 -34/3 - 115,1 кв.м.

Відповідно, розрахункова собівартість розраховується множенням загальної площі на собівартість 1 кв.м., і становить - 116 531,84 грн. (115,1 кв.м. х 1 012,44 грн.).

Відповідно прибуток, отриманий продавцем становить 83 468,16 грн. (200 000,00 грн. - 116 531,84 грн.).

Також, згідно висновку експерта ОСОБА_13 №ЕС-1701-1-1065.18 за результатами проведеної судової оціночно-будівельної експертизи від 24.09.2018 року, ринкова вартість житлового будинку № 32-34/2 станом на 21 вересня 2016 року становила 186 103 грн., а ринкова вартість житлового будинку № 32-34/3 станом на 21 вересня 2016 року становила 186 426 грн.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що твердження позивача про те, що житлові будинки були продані за заниженою вартістю є необгрунтованими та спростовуються наявними у справі доказами.

Посилання позивача на те, що договори купівлі-продажу не могли бути укладені без відчуження земельних ділянок, колегія суддів відхиляє, оскільки у п.19 договорів купівлі-продажу житлових будинків вказано, що питання про перехід права власності на земельну ділянку сторонами вирішуватиметься після підписання даного договору згідно чинного законодавства України.

Надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, апеляційний суд вважає, що позивач не довів факт укладення договорів представником на невигідних для нього умовах і такі договори суперечать його інтересам. Доказів про те, що в даному випадку має місце умисел повіреного на заподіяння шкоди довірителю, розходження волі довірителя та волевиявленням представника при укладенні оспорюваних договорів на час їх укладення, матеріали справи не містять.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач ОСОБА_4 мешкає за однією й тією ж адресою з рідною сестрою третьої особи у справі ОСОБА_5 , а тому спірні договори купівлі-продажу нерухомості укладені суто між близькими родичами, в контексті обставин зазначеної справи не є безумовною підставою для висновку про наявність зловмисної домовленості між повіреним та покупцем.

Підсумовуючи викладене, належним чином дослідивши наявні у справі докази та надавши їм оцінку, урахувавши принцип свободи договору, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу.

Інші позовні вимоги є похідними, тому не підлягали задоволенню.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач по справі ОСОБА_4 , жодного разу не була присутньою у судових засіданнях, як і її представник, яка за сім років розгляду справи була присутньою лише на початку розгляду один або два рази, що може свідчити про незацікавленість відповідача у захисті права власності, та призводить до висновку про її формальну належність до спірного майна, тобто як реєстраційну дію в державному реєстрі, колегія суддів відхиляє, оскільки вони не спростовують висновків суду щодо відсутності правових підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними. Явка відповідача в судовому засіданні є обов'язковою лише у разі, якщо їх явка визнана судом обов`язковою. При цьому кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Таким чином, рішення суду підлягає залишенню без змін, оскільки ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Щодо додаткового рішення про стягнення витрат на правову допомогу та оплату проведених експертиз, колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне.

Ухвалюючи додаткове рішення про стягнення з позивача на користь третьої особи ОСОБА_5 судові витрати, пов`язані з наданням правової допомоги у розмірі 37 328,40 грн. та витрати, пов`язані з проведення експертних досліджень на загальну суму 40 000,00 грн., суд першої інстанції посилався на ст.270 ЦПК України та виходив з того, що обсяг наданих послуг адвокатів в суді відповідає критерію реальності таких витрат, а тому заява підлягає задоволенню в повному обсязі.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Так, згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

У статті 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

У частині восьмій статті 141 ЦПК України зазначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу (стаття 246 ЦПК України).

Отже, для відшкодування витрат на професійну правову допомогу, учасник справи зобов`язаний надати суду докази понесення таких витрат до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву та подала попередній розрахунок таких витрат.

Водночас суд, вирішуючи питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, зобов`язаний врахувати подані стороною у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України, докази, надати їм належну оцінку і лише після цього прийняти відповідне судове рішення з цього питання.

З огляду на зміст частини восьмої статті 141 ЦПК України, сторона може подати докази на підтвердження розміру витрат, які вона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, у тому числі і після судових дебатів, але виключно за сукупності двох умов: по-перше, ці докази повинні бути подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, і по-друге, сторона зробила відповідну заяву про розподіл судових витрат до закінчення судових дебатів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі

№751/3840/15-ц (провадження №14-280цс18) зазначено, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування в справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.

Під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Такі висновки сформульовані в додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі №755/9215/15-ц.

Встановлено, що у письмових поясненнях до суду першої інстанції (том 1 а.с. 99-103) представник ОСОБА_5 адвокат Махнівський М.О., зазначав попередній орієнтовний розмір витрат на правову допомогу (17 142,00 грн.) та просив стягнути витрати на правову допомогу.

У попередній орієнтований розмір витрат на правову допомогу було включено: правовий аналіз позову (2 год.) - 1 000 грн., пошук та аналіз судової практики в аналогічних спорах (3 год.) - 1500 грн., формування правової позиції (1 год.) - 500 грн., підготовка пояснень (4 год.) - 2000 грн., підготовка клопотань процесуального характеру по справі, збирання доказів (3 год.) - 1500 грн., правовий аналіз відзиву (1 год.) - 500 грн., участь адвоката в засіданнях суду першої інстанції (6 год.) - 3000 грн., витрати адвоката на явку до суду першої інстанції - 698,00 грн., підготовка апеляційної скарги або пояснень на апеляційну скаргу (5 год.) - 2 500 грн., участь адвоката в засіданнях суду апеляційної інстанції (2 год.) - 1 000 грн., витрати адвоката на явку до суду апеляційної інстанції - 1 444 грн., підготовка касаційної скарги або пояснень на касаційну скаргу (3 год.) - 1 500 грн.

До закінчення судових дебатів третя особа не заявляла про надання протягом п'яти днів після ухвалення рішення доказів на підтвердження понесених витрат.

Рішення у справі ухвалено 22 лютого 2024 року.

26 лютого 2024 року ОСОБА_5 звернувся із заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій зазначив, що суд при ухваленні рішення не вирішив питання щодо відшкодування понесених судових витрат та просив стягнути витрати на правову допомогу у розмірі 37 328,40 грн. При цьому, посилався на ст.ст.141, 270 ЦПК України.

До заяви на підтвердження понесених ОСОБА_5 витрат на професійну правничу допомогу суду надано:

- копію договору про надання правової допомоги № 01/2018 від 03 січня 2018 року, укладеного між адвокатом Махнівським М.О. та ОСОБА_5 ; копію свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю від 19.11.2015 року; копію акту прийому-передачі виконаних робіт № 1 до Договору про надання правової допомоги № 01/2018, від 27 грудня 2018 року, з якого вбачається, що адвокатські послуги надано на загальну суму 32 000 грн.; копію звіту № 1 про виконану роботу адвокатом по справі № 367/9318/16-ц від 27.12.2018 року на суму 32 000 грн. (ознайомлення з судовою справою (5 год.) - 5000 грн., правовий аналіз позовної заяви, пошук та аналіз аналогічної судової практики (8 год.) - 7000 грн., формування правової позиції (5 год.) - 4 500 грн., підготовка пояснень (6 год.) - 5 757 грн., підготовка клопотань процесуального характеру по справі, збирання доказів (10 год.) - 9 750 грн.; копії квитанцій до прибуткового касового ордеру: № 1 від 10 січня 2018 року - 5 000 грн., № 9 від 11 березня 2018 року - 7 000 грн., № 17 від 07 травня 2018 року - 4 500, № 29 від 12 вересня 2018 року - 5 750 грн., № 25 від 19 червня 2018 року - 9 750 грн.

- копію договору про надання правової допомоги № 11 від 17.04.2020 року, укладеного між ОСОБА_5 та Адвокатським Бюро «Василя Дерлюка»; копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 22 липня 2005 року; копію рахунку № 11/2 від 05 червня 2020 року по договору про надання правової допомоги на суму 5 328,40 грн. (приймання документів по справі, їх вивчення, аналіз та консультація по справі, ознайомлення з матеріалами справи в суді, складання письмових пояснень по справі, складання клопотання про постановлення ухвали про визначення порядку позовного провадження у справі, участь у судовому засіданні 29.05.2020); копію квитанції про сплату послуг адвоката у розмірі 5 328,40 грн.

До заяви не було додано доказів направлення вищевказаних документів іншим учасникам справи.

З огляду на наведене, враховуючи, що представником ОСОБА_5 було зроблено відповідну заяву про розподіл судових витрат на суму 17 142,00 грн., а щодо витрат на суму 37 328,40 грн. не заявлялося до закінчення судових дебатів, суд першої інстанції не мав правових підстав для стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 37 328,40 грн.

Керуючись критеріями, визначеними частиною третьою статті 141 ЦПК України, апеляційний суд вважає, що до стягнення підлягають витрати на професійну правову допомогу в суді першої інстанції в сумі 10 000 грн., виходячи із заявлених 17 142,00 грн. При цьому, колегія суддів вважає, що зазначені в суді першої інстанції представником витрати, що можуть бути понесені в апеляційній та касаційній інстанції стягненню не підлягають.

Щодо наявності підстав для стягнення витрат на оплату експертиз у розмірі 40 000 грн., то колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 здійснено оплату за висновок науково-дослідного експертного дослідження в сумі 10000,00 грн., 25 000,00 грн. за проведення судової експертизи згідно за договором №ЕС 1701-1-1065.18 від 27.06.2018 року (т.2 а.с. 123-124), 5 000,00 грн. за проведення експертизи по договору 31/08/18 від 31.08.2018 року (т.2 а.с. 126-127).

Разом з тим, колегія суддів вважає, що проведення науково-дослідного експертного дослідження щодо регламентації та відповідності чинному законодавству питання правового аналізу обставин укладення від імені та за дорученням ОСОБА_7 його представником ОСОБА_5 договорів купівлі-продажу житлових будинків, квартир, нежитлового приміщення з ОСОБА_4 та ОСОБА_14 не було необхідним у даній справі, викладені у ньому висновки не були враховані судом, тому і підстав для стягнення понесених витрат на оплату такого дослідження не має.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що додаткове рішення необхідно скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення заяви третьої особи ОСОБА_5 про ухвалення додаткового рішення, і стягнути з ОСОБА_7 , на користь ОСОБА_5 витрати на надання правової допомоги, понесені в суді першої інстанції у розмірі 10000 грн. та 30000 грн. на оплату проведених експертиз.

Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_7 - ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 лютого 2024 року - залишити без змін.

Додаткове рішення Ірпінського міського суду Київської області 12 березня 2024 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Заяву третьої особи ОСОБА_5 а про ухвалення додаткового рішення задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 на користь ОСОБА_5 а, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , який проживає за адресою: АДРЕСА_15 витрати на надання правової допомоги, понесені в суді першої інстанції у розмірі 10000 грн. та 30000 грн. на оплату проведених експертиз.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текс постанови складено 21 листопада 2024 року.

Головуючий:

Судді: